Програма дисципліни \"фінанси\" 5 короткий зміст лекцій 9 термінологічний словник 65 тематика практичних занять 87 icon

Програма дисципліни "фінанси" 5 короткий зміст лекцій 9 термінологічний словник 65 тематика практичних занять 87


1 чел. помогло.
Схожі
Робоча навчальна програма дисципліни (спецкурсу-спецпрактикуму) для магістрів спеціальності...
Робоча навчальна програма для студентів спеціальності 060100 „Правознавство Затверджено...
Навчально-тематичний план з дисципліни «Господарське право» Зміст дисципліни «Господарське...
Робоча програма...
Зміст
Робоча навчальна програма дисципліни київ 2007 Київський національний...
Навчальна програма дисципліни (типова) фінанси статус дисципліни нормативна проф спрямув...
Методичні рекомендації до проведення практичних занять з дисципліни...
Тематичний план дисципліни Плани лекцій та семінарських (практичних) занять...
Конспект лекцій для студентів спеціальності 050104 “Фінанси всіх форм навчання та слухачів цпо...
Методичні рекомендації щодо підготовки до семінарських занять с. 10...
Робоча навчальна програма “ риторика для студентів всіх спеціальностей Програму рекомендовано...



страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13
повернутися в початок
Тема 16. Державний кредит і державний борг.


  1. ^ Суть і значення державного кредиту.

  2. Форми державного кредиту.

  3. Управління державним боргом.




  1. Суть і значення державного кредиту.


Держава для фінансування свої потреб може мобілізувати фінансові ресурси у формі державного кредиту. У цьому випадку вона є позичальником, а населення і підприємства – кредиторами. державний кредит має строк повернення та ціну у формі відсотка. Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім. У сфері міжнародних економічних відносин держава виступає в ролі як кредитора, так і позичальника. Крім того, держава може виступати в ролі гаранта, в тих випадках, коли бере на себе відповідальність за погашення позик та виконання інших зобов’язань, які взяли юридичні та фізичні особи.

За своєю економічною сутність державний кредит – це форма вторинного перерозподілу валового внутрішнього продукту. Його джерелом є вільні кошти населення, підприємств, організацій.

Державний кредит відрізняється від банківського. Він, як правило, використовується для покриття дефіциту державного бюджету, і джерелом його повернення та сплати відсотків є доходи бюджету, а не прибутки від ефективного використання кредиту.

Доцільність державного кредиту при покритті дефіциту бюджету зумовлена тим, що це має значно менші негативні наслідки для фінансового становища держави, ніж покриття дефіциту за рахунок грошової емісії.

Наявність державного кредиту призводить до появи державного боргу. Його сума складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань держави як внутрішніх, так і зовнішніх, включаючи гарантії за кредитами, що надаються іноземним постачальникам, місцевим органам влади тощо. Державний борг має економічно обґрунтовані межі. Він є характеристикою результативності усіх проведених державою кредитних операцій. Його абсолютна величина, динаміка і темпи змін відбивають стан економіки й фінансів країни, ефективність функціонування державних структур. На стан державного боргу істотно впливають щорічні операції в сфері державного кредиту – одержання нових позик і умови їх надання, з одного боку, розміри погашень і виплачуваних відсотків, з іншого.

Призначення державного кредиту виявляється насамперед у тому, що він є засобом мобілізації в руках держави додаткових фінансових ресурсів. У випадку дефіциту державного бюджету додатково мобілізовані фінансові ресурси спрямовуються на покриття різниці між бюджетними видатками і доходами. При позитивному бюджетному сальдо мобілізовані за допомогою державного кредиту засоби прямо використовуються для фінансування економічних і соціальних програм. Це означає, що державний кредит, будучи засобом збільшення фінансових можливостей держави, може виступати важливим чинником прискорення економічного і соціального розвитку країни.

При проведенні правильної кредитної політики з використанням державних кредитних операцій, за допомогою можуть бути вилучені з обігу значні вільні кошти, що сприяє уповільненню темпів інфляційних процесів.

Але оцінюючи значення державного кредиту, не варто забувати, що мобілізовані за його допомогою засоби є антципірованими, тобто взятими наперед податками. Необхідність погашення державного боргу вимагає пошуку додаткових надходжень до бюджету, а вони можуть бути отримані (якщо не використовувати нові позики) тільки за допомогою податків. До того ж погашення боргових зобов’язань і сплата відсотків по них відволікає частину бюджетних доходів від продуктивнішого їх використання, скорочує можливості нарощування виробничого та інтелектуального потенціалу суспільства, за що розплачуються вже майбутні покоління.


  1. Форми державного кредиту.

Внутрішній державний кредит може виступати в таких формах:

  • державні позики;

  • перетворення частини вкладів населення в державні позики;

  • запозичення засобів загальнодержавного позичкового фонду;

  • казначейські позики;

  • гарантовані позики.

Державні позики як форма державного кредиту характеризуються тим, що тимчасово вільні кошти населення, підприємств, організацій залучаються до фінансування суспільних потреб шляхом випуску і реалізації облігацій, казначейських зобов’язань та інших державних цінних паперів.

Облігація – найбільш поширений вид державних цінних паперів. Вона символізує державне боргове зобов’язання і надає право її власнику після закінчення визначеного терміну одержати назад суму боргу і відсотки за ним. Продаючи облігацію, держава зобов’язана повернути суму боргу у визначений термін із відсотками або виплачувати відсотки протягом усього терміну використання позикових засобів, а після закінчення цього терміну повернути і суму боргу. Держава встановлює номінальну вартість (ціну) облігації, яка вказується на облігації і виражає грошову суму, надану власником облігації державі в тимчасове використання. Саме ця сума виплачується власнику облігації в момент погашення і на неї нараховуються відсотки. Проте реальна прибутковість облігацій для їх власників може бути вище або нижче встановленого номінального відсотка.

Іншим діючим у нашій країні видом державних цінних паперів є казначейські зобов’язання. Основна їх відмінність від облігацій полягає в меті їх випуску, формі виплати прибутку, вільному обігу. Засоби, що надходять від продажу облігацій, спрямовуються на поповнення бюджетного фонду, позабюджетних фондів або на обумовлені цілі. Засоби від реалізації казначейських зобов’язань держави спрямовуються тільки на поповнення бюджету держави. Прибуток по облігаціях державних позик може виплачуватись у вигляді відсотків, виграшів або не виплачуватись зовсім. Умовами випуску казначейських зобов’язань передбачена виплата прибутку тільки у вигляді відсотків. Облігації можуть мати вільний обіг і обмежене коло обігу, казначейські зобов’язання підлягають реалізації тільки серед населення.

Державні внутрішні позики за ознакою права емісії можуть бути:

  • такі, що випускаються органами державної влади;

  • такі, що випускаються місцевими органами влади.

Залежно від форми виплати прибутків позики поділяються на:

  • процентні;

  • виграшні;

  • процентно-виграшні;

  • безпроцентні;

  • безпрограшні.

Власники боргових зобов’язань процентної позики одержують фіксований прибуток щорічно шляхом оплати купонів або один раз під час погашення позики шляхом нарахування відсотків до номіналу цінних паперів.

По виграшних позиках увесь прибуток власники облігації одержують у формі виграшів у момент погашення облігації. Прибуток виплачується не по всіх облігаціях, а тільки по тих, які потрапили в тиражі виграшів.

Умовами випуску процентно-виграшних позик передбачається виплата частини прибутку по купонах, а частини – у формі виграшів.

^ Безпроцентні (цільові) позики не передбачають виплату прибутків власникам облігацій, але гарантують одержання відповідного товару, попит на який повністю поки що не задовольняється.

^ Безпрограшні позики гарантують, що протягом терміну дії позики виграш припаде на кожну облігацію.

За терміном погашення державні позики поділяються на короткострокові (термін погашення до 1 року), середньострокові (з терміном погашення до 3 років) та довгострокові (з терміном погашення понад 5 років). У нашій країні передбачена можливість випуску всіх видів цінних паперів держави.

У тісному зв’язку з державними позиками знаходиться друга форма державного кредиту, функціонування якого опосередковується системою ощадних установ, - перетворення частини внесків населення в державні позики. На відміну від першої форми державного кредиту, коли фізичні й юридичні особи купують цінні папери за рахунок власних тимчасово вільних коштів, ощадні установи дають кредит державі за рахунок позикових засобів. Наявність посередника між державою і населенням в особі ощадних установ і надання позики останніми державі за рахунок позикових коштів без відома їх реального власника (населення) дозволяють виділити ці відносини в якості особливої форми державного кредиту. Перетворення частини внесків населення в державні позики, що призначені на потреби держави, здійснюється через покупку особливих цінних паперів (наприклад, казначейських ощадних сертифікатів), а також оформленням безоблігаційних позик. В Україні це досягається за рахунок купівлі Ощадбанком боргових зобов’язань держави.

^ Запозичення засобів загальнодержавного позикового фонду як форма державного кредиту характеризується тим, що державні кредитні установи безпосередньо (не обмежуючи ці операції купівлею державних цінних паперів) передають частину кредитних ресурсів на покриття витрат уряду. Ця форма державного кредиту функціонує в тоталітарному суспільстві. Вона сприяє розвитку інфляційних процесів, що особливо небезпечно в умовах жорсткого контролю за емісією грошових знаків з боку державних органів.

^ Казначейські позики як форма державного кредиту виражають відносини надання фінансової допомоги підприємствам і організаціям органами державної влади і управління за рахунок бюджетних коштів на умовах строковості, платності й зворотності. Відносини по лінії казначейських позик не є аналогом банківського кредитування, оскільки на відміну від госпрозрахункових банківських структур органи державної влади і управління надають фінансову допомогу на інших умовах, за інших причин і в інших цілях. Казначейські позики видаються на пільгових умовах за термінами і нормі відсотка, вони можливі у випадку фінансових утруднень підприємств через їх особливе становище на ринку або погіршення економічної ситуації в країні, не мають комерційної цілі, а є засобом підтримки життєво важливих для народного господарства економічних структур. На сьогодні ця форма державного кредиту в Україні активно не використовується.

В тих випадках, коли уряд гарантує безумовне погашення позик, випущених місцевими органами влади чи окремими господарськими структурами, а також виплату відсотків за ними, мова йде про умовній формі державного кредиту – гарантованих позиках, за якими уряд реально несе фінансову відповідальність тільки у випадку неплатоспроможності платника.

Міжнародний державний кредит – це сукупність відносин, у яких держава виступає на світовому ринку в ролі позичальника, кредитора або гаранта. Ці відносини набирають форми державних зовнішніх позик. Як і внутрішні позики вони надаються на умовах зворотності, строковості й платності. Сума отриманих зовнішніх позик із нарахованими відсотками включається в державний борг країни. Країнам, що мають значні економічні й фінансові труднощі, зовнішні позики можуть надаватись на пільгових умовах.

Надання зовнішніх позик здійснюється за рахунок бюджетних коштів або спеціальних урядових фондів. Одержувачами позик можуть бути центральні уряди або місцеві органи влади. Кредиторами можуть виступати уряди, фінансово-кредитні установи та інші юридичні особи іноземних держав, приватні особи, а також міждержавні фінансові організації.

Діяльність України як кредитора і гаранта на міжнародній арені дуже обмежена в зв’язку з несприятливим фінансово-економічним становищем держави. На сьогодні ця форма державного кредиту в Україні активно не використовується.


  1. Управління державним боргом.


Функціонування державного кредиту призводить до утворення державного боргу. Його сума складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань держави як внутрішніх, так і зовнішніх, включаючи гарантії за кредитами інших органів влади чи суб’єктів господарювання. Розрізняють капітальний і поточний державний борг.

^ Капітальний борг представляє собою всю суму випущених і непогашених боргових зобов’язань держави, включаючи нараховані відсотки, які повинні бути виплачені за цими зобов’язаннями.

^ Поточний борг складає витрати по виплаті доходів кредиторам за всіма борговими зобов’язаннями держави, строк сплати яких настав.

Ефективність використання державних запозичень значною мірою залежить від системи управління боргом. Управління державним боргом – одне з пріоритетних завдань фінансової політики держави, важлива умова її фінансової стабільності. Процес управління боргом має декілька етапів: залучення коштів; використання коштів; повернення боргу і виплата відсотків.

Мета політики управління боргом – одержати найвищий ефект від фінансування за рахунок запозичених коштів та уникнення макроекономічних труднощів і проблем платіжного балансу в майбутньому.

Управління розміщенням запозичених коштів є основним елементом усієї системи управління боргом держави. Тому залучені кошти повинні використовуватись для фінансування зростання виробничих потужностей. При цьому повинно збільшуватись виробництво товарів не лише для внутрішніх потреб, а й експорт продукції, конче необхідний для одержання іноземної валюти на погашення зовнішнього боргу.

Обсяг залучених зовнішніх позик для будь-якої країни визначається двома факторами:

  1. скільки капіталу країна може поглинути;

  2. який обсяг боргу вона може обслуговувати без ризику виникнення кризи неплатежів.

При аналізі цих факторів повинні враховуватись як короткострокові , так і довгострокові характеристики державного боргу. Тому важливою умовою збереження платоспроможності, довіри кредиторів і пом’якшення умов кредитування є економічне зростання.

Існує один негативний момент економічної політики – це неспроможність контролювати дефіцит державного бюджету. Слід зазначити, що використання державних запозичень на фінансування поточних бюджетних витрат, у тому числі й на обслуговування державного боргу, є найменш ефективним шляхом.

Держава повинна турбуватися про ефективність державного кредиту. Поверхневе уявлення про результативність кредитних операцій можна отримати із співставлення сум щорічних надходжень по системі державного кредиту. Відносно повне уявлення про ефективність кредитних операцій дає відношення суми перевищення надходжень над витратами по системі державного кредиту до суми витрат, яке виражається у відсотках.

За зовнішнім боргом визначається коефіцієнт його обслуговування. Він представляє собою всіх платежів по заборгованості до валютних надходжень країни від експорту товарів і послуг, виражений у відсотках. Безпечним рівнем обслуговування державного боргу прийнято вважати 25%.

На досягнення ефективності державного кредиту спрямовані такі заходи в сфері управління державним боргом:

  • конверсія;

  • консолідація;

  • уніфікація;

  • відстрочення погашення позик;

  • реструктуризація;

  • анулювання.

Конверсія – це зміна доходності позик. Вона здійснюється у разі зміни ситуації на фінансовому ринку чи погіршення фінансового стану держави, коли остання не в змозі виплачувати передбачуваний дохід. (як правило, держава з метою скорочення видатків бюджету знижує відсоток за позикою).

Консолідація – зміна строків дії вже випущених позик.

Уніфікація – об’єднання декількох позик в одну, коли облігації раніше випущених позик обмінюються на облігації нової позики. Такий захід передбачає зменшення кількості видів цінних паперів, що перебувають в обігу.

^ Відстрочення погашення позики здійснюється в умовах, коли подальший активний розвиток операцій з випуску нових позик не мав фінансової ефективності для держави. Це відбувається тоді, коли уряд вже випустив досить багато позик і умови їх емісії не було достатньо вигідні для держави. В таких випадках більша частина надходжень від реалізації облігацій нової позики спрямовується на виплату відсотків і погашень по раніше випущених позиках. Щоб розірвати замкнене коло уряд оголошує про відстрочку погашення позик, яка відрізняється від консолідації тим, що при відстрочці не тільки відтягуються строки погашення, але й припиняється виплата доходів. Під час консолідації позик власники облігацій продовжують отримувати по них свій дохід.

Реструктуризація – це використання у комплексі повністю або частково зазначених вище методів.

Під анулюванням державного боргу розуміють захід, в результаті якого держава повністю відмовляється від зобов’язань за випущеними позиками. Анулювання може проводитись за двома причинами:

  1. у випадку фінансової неспроможності держави, тобто її банкрутстві;

  2. як наслідок приходу до влади нових політичних сил, які за певними обставинами відмовляються визнати фінансові зобов’язання попередніх урядів (наприклад, в 1918 році уряд РСФСР анулював всі дореволюційні борги як внутрішні, так і зовнішні).

Важливою є сфера управління державним боргом, пов’язана з визначенням умов та випуском нових позик. При визначенні умов емісії позик, основними з яких є рівень доходності цінних паперів для кредиторів, строк дії позик, спосіб виплати доходів, держава зобов’язана керуватись не тільки інтересами досягнення максимальної фінансової ефективності позик, але й враховувати реальну кон’юнктуру фінансового ринку. Успіх нових позик може бути забезпечений тільки в тому випадку якщо правильно враховано стан економіки, стан грошового обігу, рівень доходності й строки діючих позик, пільги, що надаються кредиторам та інші фактори. Виготовлення, збереження й розповсюдження облігацій державної позики покладено на відповідні підрозділи Міністерства фінансів України; реалізація цінних паперів – на банківську систему.

Міжурядові позики, як правило, є безоблігаційними. Всі умови міжурядових позик фіксуються в спеціальних угодах, де обумовлюється рівень відсотка, валюта надання, терміни погашення позики та інші умови.


Тема 17. Страхування і страховий ринок.


  1. Економічна суть і значення страхування.

  2. Форми і види страхування.

  3. Особливості страхового ринку України.




    1. Економічна суть і значення страхування.


Страхування – це економічна категорія, яка є складовою частиною фінансів. Економічна суть страхування пов’язана із створенням цільових грошових фондів, які формуються за рахунок грошових внесків юридичних і фізичних осіб, з наступним їх використанням на відшкодування шкоди, спричиненої стихійними лихами або іншими обставинами. Формування страхових фондів страхування і компенсація матеріальних витрат юридичних та фізичних осіб здійснюється за допомогою економічних відносин через обіг грошових засобів. Практично це перерозподільні відносини , що виникають в процесі формування і використання фондів грошових засобів, які виникають через страхування як фінансову категорію.

Згідно ЗУ „Про страхування”, страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів та доходів від розміщення коштів цих фондів.

Об’єктами страхування можуть виступати: життя і здоров’я людей; майно громадян і підприємств; транспортні засоби; вантажі; підприємницькі ризики; відповідальність.

У страхуванні обов’язковою є наявність двох сторін страховиків і страхувальників. Страховики – це юридичні особи, створені у формі акціонерних, повних або командитних товариств, що одержали у встановленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Страхувальники – це юридичні особи та дієздатні громадяни, які уклали із страховиками договори страхування або є страхувальниками відповідно до чинного законодавства.

Страхування має такі характерні риси:

  • цільове призначення акумульованих у фондах коштів. На практиці існують три основні форми страхових фондів: фонд самострахування; централізовані загальнодержавні резервні фонди; фонди страхування (страховиків). Вони витрачаються тільки на покриття втрат за настання раніше обумовлених випадків;

  • імовірнісний характер відносин, оскільки наперед невідомо, коли настане відповідна подія, яка буде її сила і кого із страхувальників вона зачепить;

  • поверненість коштів, оскільки вони призначені для виплат всій сукупності страхувальників (але не кожному страхувальнику окремо).

Основний спонукальний мотив страхування – це ризиковий характер суспільного виробництва і життя людини. Страхування є основним методом зниження рівня ризику несприятливих наслідків при настанні певних подій, на випадок яких воно й здійснюється.

Страхові ризики бувають майнові, фінансові, економічні, політичні тощо.

Майновий ризик – можливість випадкової загибелі чи пошкодження майна від пожежі, повені, землетрусу та інших лих. Фінансовий ризик – ризик у кредитній угоді; ризик, пов’язаний з непередбаченим зростанням витрат внаслідок інфляційного процесу тощо. Економічний ризик – можливість понесення втрат внаслідок випадкового характеру рішень, що приймаються ( наприклад, ризик, пов’язаний з можливістю отримання збитку в результаті вкладення капіталу в неперспективний об’єкт). Політичний ризик – небезпека, яка загрожує суб’єкту зі сторони державних органів за політичними мотивами (військові дії, заборона на торгівельні і валютні операції тощо). До природних ризиків належать такі явища як засуха, повінь, градобиття тощо.

Значення страхування проявляється в наступних основних напрямках:

  • зниженні рівня ризику несприятливих наслідків операцій чи подій;

  • економічній стабільності за рахунок відшкодування шкоди і втрат;

  • участі тимчасово вільних коштів страхових фондів в інвестиційній діяльності;

  • поповненні доходів державного бюджету за рахунок частини прибутку страхових організацій.




    1. Форми і види страхування.


Страхування здійснюється у двох формах: добровільній і обов’язковій.

^ Добровільне страхування здійснюється на підставі договору між страховиком і страхувальником. Правила добровільного страхування визначаються страховиком самостійно і відповідності із ЗУ „Про страхування”. Конкретні умови страхування визначаються при укладанні договору страхування.

Обов’язковим є страхування, яке здійснюється в силу закону з метою забезпечення соціальних інтересів громадян та інтересів держави. Види, умови та порядок проведення обов’язкового страхування визначається відповідними законами України. До сфери обов’язкового страхування належать: медичне страхування; особисте страхування медичних працівників, працівників відомчої та сільської пожежної охорони, спортсменів вищої категорії, спеціалістів ветеринарної медицини; страхування цивільної авіації; відповідальності морського перевізника щодо відшкодування збитків, завданим пасажирам, багажу, пошті, вантажу, третім особам тощо; цивільної відповідальності власників транспортних засобів; страхування відповідальності суб’єктів туристичної діяльності за шкоду, заподіяну життю чи здоров’ю туриста або його майну та інші види, передбачені ЗУ „Про страхування”.

Умовно види страхування можна поділити на чотири групи:

  • майнове страхування;

  • особисте страхування;

  • страхування відповідальності;

  • страхування комерційних ризиків.

Особисте страхування. Об’єктами особистого страхування можуть бути майнові інтереси , пов’язані із життям, здоров’ям, працездатністю страхувальника чи застрахованої особи. Суть договору особистого страхування полягає в наступному: за ним одна сторона (страховик) зобов’язується за обумовлену договором плату (страхову премію), яку сплачує інша сторона (страхувальник), виплатити одноразово або виплачувати періодично обумовлену договором суму (страхову суму) у випадку нанесення шкоди життю чи здоров’ю страхувальника чи іншої названої в договорі особи4 досягнення ним певного віку чи настання в його житті іншої передбаченої договором події. Право на отримання страхової суми належить особі, на користь якої укладений договір.

^ Майнове страхування. За договором майнового страхування одна сторона (страховик) зобов’язується за обумовлену договором плату за настання передбаченої в договорі події відшкодувати іншій стороні (страхувальнику) спричинені внаслідок цієї події збитки в застрахованому майні або збитки в зв’язку з іншими майновими інтересами страхувальника в межах визначеної договором суми. Найбільш розповсюдженими видами майнового страхування є: страхування майна підприємств і організацій, населення; страхування вантажів; протипожежне страхування; страхування літаків та морських суден тощо

При страхуванні відповідальності об’єктом страхування виступає відповідальність перед третіми особами, яким може бути нанесена шкода внаслідок якої-небудь дії чи бездіяльності страхувальника. Страхування відповідальності – це різновид майнового страхування. Найбільший інтерес в цьому виді страхування викликає страхування відповідальності за життя пасажирів і збереження їх багажу при повітряних, морських, річних і залізничних перевезеннях.

^ Страхування комерційних ризиків. Суть цього виду страхування полягає в зменшенні ризику здійснення підприємницьких угод за рахунок страхування. Найбільш розповсюдженим є страхування банківських кредитних ризиків (за неповернення кредиту кредитна організація отримує страхове відшкодування, яке частково чи повністю компенсує розмір кредиту).


    1. Особливості страхового ринку України.


Страховий ринок – це система правових та організаційних заходів з реалізації страхових послуг. Об’єктом страхового ринку є страхова послуга. Суб’єктами ринку є страховики, страхувальники, страхові агенти, страхові брокери, держава.

Страхові брокери – це, як правило фізичні особи, які здійснюють діяльність на ринку страхових послуг у формі надання консультацій як страховикам, так і страхувальникам.

Страхові агенти – це фізичні особи, які діють від імені страховика і за його дорученням укладають договори страхування.

Страховий ринок України перебуває на такому етапі свого розвитку, який характеризується:

  1. зменшенням чисельності страхових компаній (починаючи від 2000 на початку 90-тих до 268 на початок 2000р.);

  2. збільшення статутного капіталу цих компаній;

  3. темпи зростання страхових платежів перевищують темпи зростання страхових виплат;

  4. досить ризиконасичені для страхових компаній страхові послуги із страхування майна і страхування фінансових ризиків;

  5. відсутність транснаціональних страхових компаній або їх філій. Українське законодавство не дає змоги їх створювати, що зумовлено захистом нашої страхової системи від конкуренції з боку іноземних страхових компаній і використанням вільних коштів страховиків для інвестицій у власну економіку. В той же час іноземні страхові компанії активно проникають в Україну за перестрахувальними схемами і мають з цього немалі прибутки;

  6. страховий ринок України охоплює не більше 10% ризиків, що є в державі, в той час, як в США цей показник становить понад 90%.

  7. здійснена гармонізація видів страхування з прийнятими у світі традиціями. Адаптовано 17 стандарних вимог, прийнятих у ЄС; проведена структуризація страхового ринку, відбувається інтеграція України з Європейським страховим ринком.

Отже, страхова система України набуває цілком цивілізованого вигляду і стає одним із вирішальних чинників фінансової стабілізації та розвитку національної економіки.


Тема 18. Фінансовий ринок.


  1. Сутність та необхідність функціонування фінансового ринку.

  2. Структура фінансового ринку.

  3. Валютний ринок та валютні операції.

  4. Ринок кредитних ресурсів.

  5. Ринок цінних паперів.

  6. Види цінних паперів, їх характеристика.

  7. Фондова біржа в Україні.




  1. Сутність та необхідність функціонування фінансового ринку.

Ефективне функціонування економіки держави потребує добре розвинутого фінансового ринку. Фінансовий ринок – це сфера реалізації фінансових активів та економічні відносини, які виникають між продавцями і покупцями цих активів. Фінансовий актив – це товар на фінансовому ринку, в якості якого виступають гроші (гривні та іноземна валюта), цінні папери, дорогоцінні метали.

Фінансовий ринок значно впливає на ефективність, стійкість та еластичність фінансової системи. Він покликаний посилювати та поліпшувати мобілізацію та розподіл фінансових ресурсів, що сконцентровані в державних грошових фондах, у розпорядженні підприємств та населення.

Об’єктивною передумовою функціонування фінансового ринку є розбіжність потреби у фінансових ресурсах з наявністю джерел задоволення цієї потреби. Як правило, кошти є в наявності в одних власників, а інвестиційні потреби – в інших. Для акумулювання тимчасово вільних коштів та ефективного їх використання і призначений фінансовий ринок.

Можуть виникати й інші ситуації, наприклад, певні суб’єкти економічної діяльності використовують наявні в них ресурси з метою отримання доходу.

Функції фінансового ринку:

    1. мобілізація тимчасово вільних коштів з різних джерел;

    2. ефективний розподіл акумульованого вільного капіталу;

    3. визначення найефективніших напрямів використання капіталу з позицій забезпечення високого рівня його доходності.


Суб’єктами фінансового ринку є:

    • позичальники – фізичні або юридичні особи, які залучають грошові кошти кредиторів, щоб мобілізувати частину фондів , необхідну для розвитку бізнесу;

    • інвестори – фізичні або юридичні особи України чи зарубіжних держав, а також держави в особі їх урядів, які приймають рішення про вкладення власних фінансових ресурсів в об’єкти інвестування. Вони продають свої грошові фонди на ринку для того, щоб ці фонди приносили дохід. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців;

    • фінансові інститути – це посередники, що забезпечують зустріч позичальника та інвестора. До фінансових посередників належать: банки, страхові компанії, інвестиційні фонди та компанії, біржі тощо.

Фінансовий ринок ефективно функціонує лише за певних умов:

    • низькі темпи інфляції;

    • успішний розвиток економіки;

    • сприятливий політичний клімат;

    • стабільна законодавча база.




  1. Структура фінансового ринку.


В економічній літературі немає єдиної думки відносно того, за якими ознаками можна класифікувати фінансовий ринок. Тому розглянемо класифікацію за декількома критеріями.

За сферою поширення розрізняють світові, національні, регіональні та місцеві фінансові ринки.

Фінансові ринки поділяються також на первинні і вторинні. Первинні – це такі, на яких нові випуски зобов’язань продаються та купуються вперше. Вторинні – такі, на яких відбувається подальший продаж і купівля непогашених зобов’язань. Поділ на первинні і вторинні може бути здійснений для ринків, на яких обертаються зобов’язання у вигляді цінних паперів, а також деяких видів позик. Головною особливістю первинного ринку є те, що інвестори, купуючи цінні папери, свої грошові кошти передають безпосередньо емітенту цих паперів. Вторинні ринки не збільшують обсягу фінансових активів, але їх існування підвищує ліквідність цінних паперів і тим сам сприяє розвитку первинного ринку. В свою чергу, він поділяється на біржовий і позабіржовий.

Біржовий (організований) ринок представлений системою фондових та валютних бірж.

На організованому ринку забезпечується:

    • висока концентрація попиту і пропозиції в одному місці (встановлюється найбільш об’єктивна система цін на окремі фінансові інструменти);

    • проводиться перевірка фінансового становища емітентів цінних паперів, які допущені до торгів;

    • процедура торгів носить відкритий характер;

    • гарантується виконання укладених угод.

Однак біржовий ринок має окремі слабкі сторони:

    • він більш суворо регулюється державою, що знижує його гнучкість;

    • виконання всіх нормативно-правових актів щодо його функціонування збільшує витрати на здійснення операцій купівлі-продажу;

Позабіржовий (неорганізований, “вуличний”) – це ринок, на якому здійснюється купівля-продаж фінансових інструментів і послуг, угоди щодо яких не реєструються на ринку.

Цей ринок характеризується:

    • більш високим рівнем фінансового ризику (оскільки багато фінансових інструментів і послуг, які котируються на ньому, не проходили процедури перевірки на біржах або були ними відхилені в процесі лістингу);

    • більш низьким рівнем юридичної захищеності покупців;

    • торгівлею цінних паперів нижчої якості;

    • більш низьким рівнем інформованості про здійснені угоди тощо

Разом з тим цей ринок:

    • забезпечує обсяг більш широкої номенклатури фінансових інструментів і послуг;

    • задовольняє потреби окремих інвесторів у фінансових інструментах з високим рівнем ризику і , відповідно, більшим доходом;

    • у більшій мірі забезпечує таємницю здійснених окремих угод.

Фінансовий ринок – це ринок фінансових ресурсів. Він складається із взаємопов’язаних і доповнюючих один одного, але окремо функціонуючих ринків:

    • валютний ринок;

    • ринок кредитних ресурсів;

    • ринок цінних паперів;

    • ринок фінансових послуг,

В рамках іншого підходу виділяють такі складові фінансового ринку:

    • ринок грошей (ринок короткострокових кредитних операцій, валютний ринок)

    • ринок капіталів (ринок цінних паперів, ринок середньо - та довгострокових кредитів).



3. Валютний ринок та валютні операції.


Валютний ринок – це ринок, на якому відбувається обмін однієї валюти на іншу у формі купівлі-продажу.

Купівля іноземної валюти зумовлена необхідністю здійснювати платежі за куплені товари за кордоном, а також надані послуги, виконані роботи іноземними компаніями.

Валютний ринок України – це переважно міжбанківський ринок, адже саме в процесі міжбанківських операцій здійснюється основний обсяг угод з купівлі-продажу іноземних валют. Через проведення міжбанківських операцій на валютному ринку забезпечується обслуговування міжнародного обороту товарів, послуг, інвестування тощо.

Суб’єктами валютного ринку України є:

    • Національний банк України;

    • комерційні банки;

    • інші фінансово-кредитні установи (страхові, інвестиційні, дилерські компанії), які одержали ліцензію НБУ на право здійснення операцій з валютними цінностями;

    • кредитно-фінансові установи нерезиденти;

    • валютні біржі, валютні підрозділи фондових, товарних бірж;

    • підприємницькі структури.

З економічного погляду валютний ринок – це досить складна форма перерозподілу фінансових ресурсів як у середині країни, так і на міждержавному рівні. Інструментом цього перерозподілу є валютний курс. Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни. Стабільність ціни грошової одиниці кожної країни визначається рівнем її економічного розвитку, що насамперед характеризується якістю і собівартістю виробленої продукції, становищем державних фінансів, виваженою та ефективною інвестиційною політикою.

У будь-якій державі валютний ринок виконує певні функції:

    • своєчасне здійснення міжнародних розрахунків, страхування валютних ризиків;

    • регулювання валютних курсів і диверсифікація валютних резервів держави;

    • регулювання економічних соціальних процесів у державі.

Основні валютні операції:

      1. обмін валют з метою здійснення розрахунків;

      2. спекулятивні операції (купівля-продаж валют з метою отримання прибутку від різниці у валютних курсах);

      3. страхування валютних ризиків.



  1. Ринок кредитних ресурсів.


Ринок кредитних ресурсів – це процес залучення коштів у грошовій формі на умовах повернення, платності і строковості.

Економічна суть ринку кредитних ресурсів полягає в тому, що наявні фінансові ресурси в державі перебувають в розпорядженні й володіння тих фізичних і юридичних осіб і в тому місці, де виникає потреба й можливість їх використання.

Джерелом коштів, що циркулюють на кредитному ринку, є кошти, акумульовані на депозитних рахунках банків, залишки коштів на розрахункових та інших рахунках юридичних осіб, вільні кошти населення і кошти акумульовані центральним банком держави. Розміщення акумульованих коштів здійснюється на основі кредитних угод між банками, юридичними і фізичними особами.

Мобілізовані фінансові ресурси використовуються для надання коротко -, середньо – та довгострокових кредитів. Від терміну, на який надається кредит, залежить і його ціна – процентна ставка як плата за користування кредитними ресурсами. Чим довший строк повернення позики, тим вища плата за її надання. Чим довше використовуються кошти, тим більший прибуток вони мають дати. Тому процентні ставки за довгостроковими кредитами вищі.

На кредитному ринку важливу роль відіграє облікова ставка центрального банку, яка визначає рівень процентних ставок, оскільки за цією ставкою можна отримати кредити національного банку. Висока облікова ставка – показник наявності інфляційних процесів в країні, високої ризиковості кредитного ринку.

Небанківські кредитні установи, наприклад кредитні спілки, інвестиційні фонди тощо, здійснюють кредитування обмеженої кількості юридичних і фізичних осіб відповідно до законодавства та своїх статутів. Але це також сегмент кредитного ринку.

Субєктами ринку кредитів є кредитори, позичальники, посередники і держава в особі центрального банку, який контролює виконання чинного законодавства учасниками ринку кредитів та регулює ринок за допомогою економічних методів.

Організаційно-функціональними учасниками ринку кредитних ресурсів є комерційні банки, брокерські контори та інші фінансово-кредитні інститути.


  1. Ринок цінних паперів.


Ринок цінних паперів – це особлива сфера фінансових відносин, де завдяки продажу цінних паперів здійснюється мобілізація фінансових ресурсів для задоволення інвестиційних потреб субєктів економічної діяльності.

За економічною суттю ринок цінних паперів – це форма розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів у державі з метою повнішого забезпечення потреб економіки ресурсами та їх ефективного використання.

Ринок цінних паперів, з одного боку, - це вигідна система розміщення тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб з метою одержання доходу, а з іншого, - ринок цінних паперів дає можливість задовольнити потребу в фінансових ресурсах підприємницьких структур для розширення своє господарської діяльності.

Основним обєктом ринку є цінні папери.

Цінні папери – грошові документи, що засвідчують право володіння, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передавання прав, що зазначені в цих документах, іншим особам.

Ринок цінних паперів можна розмежувати на первинний і вторинний, а також біржовий і позабіржовий.

Успішне становлення і розвиток ринку цінних паперів потребує дотримання відпрацьованих і перевірених світовою практикою принципів і стандартів. До них належать:

- соціальна справедливість – забезпечення рівних можливостей та спрощення умов доступу інвесторів і позичальників на ринок фінансових ресурсів, недопущення монопольних виявів, дискримінації прав і свобод субєктів ринку цінних паперів;

- регулятивність – створення гнучкої та ефективної системи регулювання ринку цінних паперів;

- ефективність – максимальна реалізація потенційних можливостей ринку з мобілізації та розміщення фінансових ресурсів у перспективні сфери національної економіки;

- прозорість – надання інвесторам повної інформації щодо умов випуску та обігу цінних паперів на ринку;

- конкурентність – забезпечення необхідної свободи підприємницької діяльності інвесторів, емітентів і ринкових посередників.

Однією з особливостей ринку цінних паперів в Україні є те, що між його учасниками ще не встигли скластися стійкі відносини, які дозволяють говорити про її постійне відтворення. Для багатьох підприємств вихід на ринок цінних паперів закінчується першою ж емісією.



  1. Види цінних паперів, їх характеристика.

Основним обєктом на ринку цінних паперів є цінні папери. Учасниками операцій з цінними паперами є емітенти і вкладники (інвестори).

Емітент – це той, хто випускає цінні папери і отримує гроші від їх продажу. Вкладник сподівається, що вкладення грошей в цінні папери принесе йому дохід у майбутньому.

Згідно ЗУ “Про цінні папери і фондову біржу” до цінних паперів належать: акції, облігації, векселі, ощадні сертифікати, казначейські зобовязання.

Акція – це цінний папір без встановленого строку обігу, що засвідчує внесення певного паю до статутного капіталу акціонерного товариства.

Акції можуть бути прості і привілейовані, іменні і на предявника.

Прості акції – це акції, прибуток від яких повністю зумовлюється чистим доходом підприємства та його дивідендною політикою. Тобто якщо емітент за результатами річної діяльності отримав незначний прибуток або закінчив рік із збитком, дохід у вигляді дивідендів по простій акції не виплачується. Отже, виплата дивідендів по простих акціях не гарантується емітентом. Власник простої акції має право брати участь в управлінні акціонерним товариством. При ліквідації емітента власник простої акції отримує право на частку активів підприємства в останню чергу, тобто після розрахунку емітента з трудовим колективом, державою, кредиторами і власника привілейованих акцій.

Привілейованими акції називаються тому, що їх власник має певні привілеї в порівнянні з власником простих акцій цього ж емітента. Найчастіше привілеї заключаються в тому, що власник привілейованої акції має гарантований фіксований процент дивіденду, незалежно від розміру прибутку підприємства. Привілейовані акції дають власнику право на першочергове отримання частини майна при ліквідації товариства і повернення йому номінальної вартості акцій на його вимогу. Однак власник такої акції позбавлений права брати участь в управління товариством, якщо це не передбачено статутом. Привілейовані акції випускаються на суму до 10% статутного капіталу акціонерного товариства.

Іменна акція представляє собою цінний папір, на бланку якого вказується імя її власника. При випуску таких акцій емітент заводить книгу реєстрації іменних акцій, в яку заносяться дані про їх власників.

На бланку акції на предявника немає імені власника. Поіменній акції емітент буде виплачувати дивіденди тій особі, яка на момент виплати в книзі реєстрації значить як її власник. Дивіденди по акціях на предявника можуть виплачуватися особі, яка предявить акції чи відповідний документ депозитарію, що йому належить певна кількість акцій, які знаходяться на зберігання в депозитарії.

Облігація – це цінний папір, який засвідчує внесення його власником певних коштів і підтверджує зобовязання емітента відшкодувати власникові номінальну вартість цього цінного паперу, у визначений строк із виплатою відсотків. Облігації різняться від акцій головним чином тим, що їх власник не є членом акціонерного товариства, а відтак і не має права голосу на зборах акціонерів. Облігації можуть бути іменними і на предявника, перебувати у вільному обігу та з обмеженнями. Крім того, розрізняють процентні та безпроцентні облігації. Прибуток по процентних облігаціях виплачується відповідно до умов їх випуску, якими передбачається розміри та строки виплати відсотків. Номінальна вартість облігації повертається власникові після її погашення. Прибуток по безпроцентних облігаціях не виплачується. Власникові такої облігації після надання обумовленого строку надається можливість придбати відповідні товари.

Вексель – це письмове абстрактне й безспірне зобовязання позичальника сплатити після настання строку визначену суму грошей власникові векселя. Вексель може бути простим або переказним. Простий вексель – це письмове зобовязання, яке позичальник видає кредитору про оплату визначеної суми грошей після настання строку. Переказний вексель є письмовим наказом кредитора позичальникові про сплату визначеної суми грошей третій особі після настання строку оплати. Цей вексель набуває сили лише після того, як позичальник акцептує його (дасть згоду оплатити). Порядок випуску та обігу векселів визначається урядом.

Казначейські зобовязання – це вид цінних паперів на предявника, які розміщуються серед населення виключно на добровільних засадах і які свідчать про внесення їхніми власниками грошових засобів до бюджету і дають право на отримання фіксованого доходу.

Ощадний сертифікат – це письмове свідоцтво банку про депонування коштів. Власник сертифіката має право на одержання доходу у вигляді відсотка, розмір якого визначається банком. Банки видають сертифікат строкові та до запитання, іменні та на предявника.


  1. Фондова біржа в Україні.


Фондова біржа являє собою організований постійно діючий ринок, на яком здійснюється торгівля цінними паперами. Іншими словами, фондова біржа – це, перш за все, місце, де знаходять один одного продавець та покупець цінних паперів, де ціни на остання визначаються попитом та пропозицією на них, а сам процес купівлі-продажу регламентується правилами і нормами.

ЗУ “Про цінні папери та фондову біржу” визначено, що фондова біржа може бути створена у формі акціонерного товариства, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснюють свою діяльність відповідно чинного законодавства.

Своєю діяльність фондова біржа забезпечує:

  1. перерозподіл на комерційній основі фінансові ресурси між юридичними і фізичними особами шляхом організації купівлі-продажу цінних паперів;

  2. сприяння становленню та розвитку ринку цінних паперів та належне розповсюдження інформації про нього;

  3. підвищення довіри інвесторів дол. Вкладення на довгостроковій основі вільних грошових коштів у цінні папери;

  4. контроль за діяльністю учасників біржових торгів.

Відмінною рисою фондової біржі є некомерційний характер її діяльності. Основна мета діяльності біржі – створення належних умов для широкомасштабної та ефективної торгівлі цінними паперами – не сумісна з комерційними підходами до її діяльності.

Доходи біржі обмежуються сумами, необхідними для забезпечення її нормального функціонування та розвитку і не використовуються для виплати дивідендів субєктам, що внесли кошти в статутний капітал біржі. Доходи фондової біржі формуються за рахунок:

      • відрахувань на користь біржі, що стягується з членів біржі за кожне замовлення, виконане в торговому залі;

      • плата компаній за включення їх акцій у біржовий список;

      • щорічні внески компаній, які використовуються біржею на утримання їх лістингу в належному стані;

      • вступні внески нових членів тощо.

Фондова біржа зобовязана забезпечувати гласність і публічність торгів шляхом повідомлення її членів про місце і час проведення торгів, про список і котирування цінних паперів, допущених в обіг, про результати торгових сесій тощо.

Потрібно відмітити, що біржа не встановлює ціни на цінні папери, вона їх тільки фіксує., обєктивно сприяючи їх формуванню. Біржею концентрується процес пропозиції і попиту на цінні папери, а результатом їх співставлення виступає рівноважна ціна, за якою відбувається купівля-продаж фондових інструментів.

Фондова біржа предявляє жорсткі вимоги як до своїх членів, так і до емітентів, які бажають, щоб їх акції продавались під час торгових сесій.






залишити коментар
Сторінка7/13
Дата конвертації25.10.2013
Розмір3.39 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13
Ваша оцінка цього документа буде першою.
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх