Реферат звіт: с. 40 icon

Реферат звіт: с. 40


Схожі
Реферат Звіт з курсової роботи...
Реферат звіт про ндр: 33 с., 10 рис., 54 джерела...
Реферат звіт про науково-дослідницьку роботу: с. 8...
Реферат звіт про ндр: 84 c., 190 джерел...
Реферат Звіт про ндр: 47 с., 18 табл., 4 рисунків, 35 джерел...
Про затвердження Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 25 "Фінансовий звіт суб'єкта...
No держ. Реєстрації 0106U011687 Інв...
Звіт з проходження переддипломної практики...
Закон України від 16. 07. 99р. №996 “Про бухгалтерський облік І фінансову звітність в Україні"...
Кегич І вськарайоннарад а...
1. Загальна інформація про заклад 3...
Аналіз потреб з розбудови спроможності до моніторингу І оцінки Звіт короткострокового експерта...



страницы:   1   2


Міністерство освіти і науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра обліку та аудиту


ЗАТВЕРДЖУЮ

Ректор НУВГП


____________ Гурин В.А.

«___»__________2006 р.


З В І Т

з науково-дослідної роботи на тему:


Джерела економічного зростання в Україні”


Виконавець:

студентка 3 курсу ФЕП, гр.. 5

Васерук Н.А.


Науковий керівник:

Професор, д.т.н. Кір’янов В.М.


Рівне – 2006


РЕФЕРАТ


Звіт: с.40

Об’єкт дослідження: економіка.

Мета роботи: вивчити економічний зміст та механізм економічного зростання в Україні.

Метод дослідження – структурний та порівняльний аналіз.

В роботі викладено: економічний зміст та порядок здійснення економічного зростання; з’ясовано джерела фінансового забезпечення зростання в Україні; досліджено порядок оцінки та показники економічної зростання; запропоновано шляхи та чинники підвищення економісного зростання в Україні.


Ключові слова : Економіка, економічне зростання , курс, валютний ринок , перспектива, зростання цін,Україна.


ЗМІСТ



^ 5. ЗАГАЛЬНІ ВИМОГИ ДО ФІНАНСОВОЇ ЗВІТНОСТІ. 36



1.ЗМІСТ І ТИПИ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ.

Економічне зростання не має визначених меж, що стосуються чисельності населення або рівня використання ресурсів, і при порушенні яких може відбутися екологічна катастрофа. Граничні ситуації в більшій мірі проявляються у вигляді підвищення витрат і скорочення прибутку, ніж у вигляді раптової втрати якої-небудь ресурсної бази. Краще знання природних закономірностей і розвиток технології можуть сприяти збільшенню гранично припустимого навантаження на еколого-ресурсну базу. Але абсолютні межі використання звичайно існують, і принципи сталого розвитку вимагають, щоб задовго до їх досягнення людство винайшло технологічні можливості для зменшення інтенсивності використання.[8]

Виокремлюють два основних типи економічного зростання: екстенсивний та інтенсивний. Екстенсивний тип економічного зростання забезпечується за рахунок кількісного збільшення об­сягів функціонуючих факторів виробництва і практично за збе­реження незмінними їх попередніх техніко-технологічних пара­метрів. Інтенсивний тип економічного зростання характери­зується розширенням виробництва на основі якісного поліпшення всіх його факторів, тобто раціонального використання всього виробничого потенціалу. Як відхилення від закономірного проце­су економічного розвитку в окремі періоди для ряду країн може мати місце регресивний тип зростання, для якого харак­терне тривале зниження обсягів суспільного виробництва. Зок­рема, таке явище спостерігалось протягом 90-х рр. у всіх країнах СНД, у тому числі і в Україні, що в літературі отримало назву трансформаційного спаду.

Щодо основних типів економічного зростання, то на практиці вони не існують в абсолютних формах. У реальному житті вони проявляються або як переважно екстенсивний, або як переважно інтенсивний тип економічного зростання. Нині в розвинутих краї­нах переважає інтенсивний шлях економічного розвитку. В Україні після тривалого спаду виробництва необхідно підготувати мате­ріальну базу для інтенсивного економічного зростання. Чим ра­ціональніше функціонує процес відтворення, тим вище ефектив­ність суспільного виробництва.

Політико-економічний аналіз змісту рушійних сил економіч­ного зростання (прогресу) передбачає врахування не лише дії ба­зисних економічних категорій (внутрішніх суперечностей, по­треб, інтересів тощо), але й функціонування надбудови держави, політичних, ідеологічних, правових, культурно-духовних та ін­ших відносин і відповідних інституцій: політичних партій (ру­хів), релігійних концепцій і т. ін. Таким чином, економічне зрос­тання виступає завжди як результат дії економічних і нееконо­мічних факторів. До останніх належать географічно-кліматичні, національно-демографічні, військово-політичні, культурні, інституціональні тощо. Вплив кожного з факторів може бути різним (як позитивним, так і негативним), але не правомірно абстрагува­тись від них, а тим більше від їх сукупності.

Аналізуючи рушійні сили економічного розвитку, потрібно враховувати вплив таких факторів, як стан суспільної свідомості та рівень розуміння народними масами об'єктивних проблем і напрямів економічної динаміки, культура праці та спілкування, панівні морально-етичні, релігійні настанови, а також національ­ні традиції. Усі вони, будучи «продуктом» багатовікової історич­ної еволюції, хоча є надбудовними факторами, суттєво вплива­ють на ефективність функціонування базисних елементів і відно­син економічної системи. При цьому вони часто модифікують навіть її модель.

У цілому дієвий вплив політичних, правових, моральних, ду­ховно-культурних та інших факторів на економічний прогрес знаходить своє вираження в тому, що вони детермінують роз­криття можливостей і рушійних сил, які закладені в тій чи іншій економічній системі. Визначальну роль в обумов­леності (детермінації) як типів, так і темпів економічного зрос­тання відіграє процес нагромадження капіталу, у ході якого від­буваються суттєві зміни в структурі капіталу, пов'язані з нау­ково-технічним прогресом. Норма нагромадження (виражена у процентах) характери­зує відношення частки чистого доходу (прибутку), яку господа­рюючий суб'єкт (підприємець, фермер, держава) спрямовує на розвиток виробництва або будь-якої власної справи, до загальної суми отриманого ним прибутку (доходу). На макроекономічному рівні норма нагромадження — це відношення фонду чистого на­громадження (тобто інвестицій, що йдуть на розширення вироб­ництва) до загального обсягу національного доходу, створеного за відповідний період.


^ 1.1.Моделі економічного зростання.

Вирішення проблем економічного зростання передбачає застосування різних моделей економічного зростання.
Неокласична модель економічного зростання – теорія або використовувана модель для пояснення довгострокових напрямів економічного зростання розвинених країн. Ця модель наголошує на можливості нагромадження капіталу, тобто зростання капіталоозброєності праці і технічних змін при поясненні потенційного реального ВВП.
Неокейнсіанська модель мультиплікатора-акселератора є моделлю циклічності економічного розвитку. Відповідно до даної концепції імпульсом для виникнення циклічних коливань в економіці служить автономне збільшення якої-небудь складової автономного попиту. Ріст сукупного попиту, як випливає з кейнсіанської теорії, породжує мультиплікативний ефект, у результаті якого кінцевий приріст національного доходу перевищує початковий приріст сукупного попиту на розмір, рівний значенню мультиплікатора автономних витрат. Доти, поки економіка має вільні виробничі потужності, ріст сукупного попиту задовольняється за рахунок залучення у виробництво вже наявних потужностей (чинників виробництва). У цьому випадку спостерігається лише одиничний імпульс, недостатній проте для виникнення циклічних коливань. Якщо ж на наявних виробничих потужностях задовольнити ріст сукупного попиту неможливо, то підприємці змушені здійснювати індуційовані інвестиції для створення додаткових потужностей. У результаті виникає ефект взаємодії мультиплікатора й акселератора: приріст сукупного попиту викликає індуційовані інвестиції, останні збільшують сукупний попит, що, у свою чергу, викликає нові індуційовані інвестиції. Схематично процес взаємодії мультиплікатора-акселератора можна подати так:
- Ріст автономних витрат

- Ріст сукупного попиту

- Мультиплікаційний ефект

  • Ріст національного доходу

  • Ефект акселератора

  • Індуційовані інвестиції

  • Ріст інвестиційного попиту

  • Ріст сукупного попиту


Модель економічного зростання Р.Солоу – неокласична модель економічного зростання, яка була розроб¬лена в 50-60-х рр. лауреатом Нобелівської премії Робертом Солоу. Ця модель дає змогу дослідити, як основні фактори виробництва – праця, капітал, технологічні зміни – впливають на динаміку обсягу виробництва, коли еко¬номічна система перебуває у рівноважному сталому стані. Перевагою моделі Солоу є розмежування цих факторів і поступове дослідження впливу кож¬ного з них на процес довгострокового зростання національного доходу. Основні передумови та позначення моделі Солоу:
• пропозиція товарів описується за допомогою відомої нам виробничої функції: Y = F(К,L), яка характеризується постійним ефектом масштабу виробництва. Це означає, що коли обсяги ресурсів капіталу (К) і робочої сили (L) помножити на довільне додатне число (z), то й обсяг випуску зросте пропорційно цьому множникові: F(z•K,z•L)=z•F(K,L).
Якщо припустити, що z = 1/L, або y = f(k), де у – продуктивність праці Y/L, а k – капіталооснащення праці К/L (тут застосовані малі букви для позначення кількісних показників у розрахунку на одного працюючого). В результаті таких перетворень маємо функцію з двома змінними (у та k), хоча третя змінна (L) і залишається залученою до аналізу;

• виробнича функція є нелінійною, у = f(k), і характеризується спадною граничною продуктивністю капіталу (МРК), тобто при зростанні показника k графік виробничої функції стає все пологішим, а тому кожна наступна додаткова одиниця капіталу виробляє менше продукту в порівнянні з попередньою. Іншими словами, накопичення капіталу не завжди має сенс: може настати момент, коли додатковий капітал не сприятиме зростанню обсягів випуску;

Модель економічного зростання Р.Солоу • сукупний попит задається через характеристики споживання (с) та інвестицій (i) в розрахунку на одиницю праці: у=с+і, де с=С/L, а і=І/L. Враховуючи, що споживання є пропорційним до доходу і залежить від норми заощадження (s), тобто с=(1-s)•у, отримаємо y = (1-s)•y+і. Звідки: і=s•у ? і=s?f(k). В умовах рівноваги інвестиції дорівнюють заощадженням і є пропорційними до доходу. Чим більший показник k, тим більшим буде обсяг виробництва f(k) і тим більшими будуть інвестиції і.
“Золоте правило” Р.Солоу полягає в тому, що при визначенні норми заощаджень критерієм повинна бути максимізація добробуту суспільства, тобто якнайбільше споживання (С). “Золоте правило” виконується за умови, що граничний продукт капіталу (МРК) дорівнює його вибуттю .

Вивченню та виправленню зазначених недоліків і обмежень моделі Солоу присвячена сучасна теорія економічного зростання, яка почала розвиватися на початку 70-х рр. і побудована на емпіричному аналізі факторів економічного зростання.
Одним з її напрямків є теорія ендогенного зростання, яка пов'язує процес зростання з усіма можливими якісними й кількісними факторами: ресурс¬ними, інституційними, міжнародними тощо. Прикладами таких факторів є: частка робочої сили з початковою чи середньою освітою (характеристика якості трудових ресурсів), частка військових витрат у ВВП (характеристи¬ка структури розподілу ресурсів), середньодушове споживання алкоголю (як характеристика трудової та соціальної мотивації), кількість військових конфліктів (як характеристика суспільної та політичної стабільності) тощо. Такі моделі враховують інвестиції в людський капітал, наукові дослідження і дають змогу описати динаміку зміни технології, замість того щоб задавати її екзогенно. [3]


Проте формальний опис ендогенних моделей зростання є досить складним.
При побудові таких моделей звичайно користуються лінійною регресією. За базу даних беруться перехресні вибірки для різних країн світу. Так, наприклад, Р. Левін і Д. Рене (1992р.) та Р. Баро і Й.-Х. Лі (1994р.) за результатами проведеного емпіричного дослідження вказують на такі фактори зростання :
• початковий рівень доходу на душу населення (чим нижчим він є, тим більше можливостей для зростання з використанням вже існуючих у світі технологій та форм організації виробництва);
• середній темп приросту населення (коли темпи приросту населення дуже високі, то менша величина середнього доходу на душу населення);
• частка робочої сили, яка має середню та вищу освіту (характеризує якісний склад трудових ресурсів);
• частка інвестицій у ВВП (тісний прямий кореляційний зв'язок);
• очікувана середня тривалість життя людини (характеризує якісний склад трудових ресурсів);
• частка державних витрат у ВВП (без витрат на оборону та освіту);
• різні показники соціальної і політичної нестабільності (наприклад, кількість збройних конфліктів);
• нерівність у розподілі доходів.
У сучасних умовах теорія ендогенного зростання розвивається переважно емпірично. Існує нагальна потреба в розробці її теоретичної бази із чіткими передумовами, структурою та висновками з метою побудови максимально повного та значущого набору факторів, які пояснюють процес економічного зростання. Економічний розвиток країни відноситься до найважливіших понять макроекономічної науки. У навчальній літературі нерідко використовують термін “соціально-економічний розвиток”, підкреслюючи тим самим тісний зв'язок між рівнем економічного розвитку і вирішенням соціальних проблем країни.
Соціально-економічний розвиток – це процес безупинної зміни матеріального базису виробництва а також усієї сукупності різноманітних відносин між економічними суб'єктами, соціальними групами населення.
Соціально-економічний розвиток – складний суперечливий процес, у якому взаємодіють позитивні і негативні фактори, а періоди прогресу змінюються періодами регресу. Політичні і військові потрясіння, соціальні конфлікти, екологічні катастрофи можуть призупинити розвиток економіки будь-якої країни, відкинути її на кілька десятиліть назад, а іноді привести і до остаточної загибелі, як це було з древніми цивілізаціями.
Однак у планетарному масштабі відбувається безупинний позитивний розвиток економіки. У його основі – досягнення науки, технічного прогресу, розширення їхнього технологічного застосування, що дозволяє обновляти асортимент продукції і послуг, частково заміщати гостродефіцитні ресурси, знижувати загальну ресурсоємність виробництва, витримувати екологічні вимоги й обмеження, які диктує суспільство. Усе це впливає на обсяги і структуру ВВП, а отже, на рівень сукупної пропозиції.
З іншого боку, змінюються соціальні стандарти рівня життя, освіти, культури, охорони здоров'я, інформаційного забезпечення населення і бізнесу. Формуються нові і розвиваються традиційні потреби суспільства. Зростає роль міжнародного наукового співробітництва, наприклад, в освоєнні космічного простору, в області генетики й енергетики майбутнього. Це породжує принципово нові суспільні потреби. У результаті сукупний попит стає більш динамічним, а його імпульси виробництву – усе більш відчутними. Отже, соціально-економічний розвиток на тривалих тимчасових інтервалах і в масштабах, що перевершують одну країну, є прогресивним, поступальним процесом.
Економічне зростання розглядається макроекономічною наукою як складова частина й одна з найважливіших характеристик економічного розвитку країни. Це поняття пов'язане з кількісною зміною обсягів виробництва і споживання ВВП. Економічне зростання буває позитивним, якщо реальні (порівнянні) обсяги ВВП в аналізованому періоді перевищують його рівень у базисному році. В іншому випадку приходиться характеризувати “зростання” як негативне.
Поняття “розвиток” і “зростання” знаходяться між собою, як правило, у співвідношенні: зростання валового продукту супроводжується змінами в технології виробництва, пов'язане з появою нових видів продукції і цілих галузей. Іншими словами, зростання викликає якісні зміни в економіці, сприяє її загальному розвитку. Зі своєї сторони позитивні якісні зміни у відносинах власності, розподілу і перерозподілу доходів, фінансової стабілізації активно впливають на економічний ріст.
Бувають однак і нестандартні ситуації. При великих структурних трансформаціях, коли відбувається скорочення неефективних виробництв, обсяг ВВП може знизитися на якийсь час. Так було в США в 70-і роки під час енергетичної кризи, коли відбувалося масове заміщення енергоємних виробництв. Проте економічний розвиток не припинявся, оскільки створювалися умови для підвищення загальної ефективності використання обмежених виробничих ресурсів.
Аналогічні ситуації характерні для першого періоду ринкового реформування країн з перехідною економікою. Приватизація державної власності, лібералізація цін, демілітаризація економіки, заміщення бюджетного фінансування банківським кредитуванням – усе це, безсумнівно, є позитивною якісною зміною, що знаменує собою факт економічного розвитку. Однак воно супроводжується спадом виробництва, іноді дуже значним. Це відбувається тому, що існує об'єктивний часовий лаг, що потрібен для пристосування товаровиробників до нових умов господарювання. На жаль, цей природний період подовжується в результаті непослідовної політики реформування чи інших помилкових рішень уряду.
Економічне зростання є однією з головних макроекономічних цілей будь-якої країни, досягнення якої зумовлене необхідністю випереджаючого зростання національного доходу в порівнянні із зростанням чисельності населення для підвищення рівня життя в країні.
Основна проблема теорії економічного зростання полягає в тому, яким чином можна збільшити обсяг виробничих потужностей або досягти збільшення потенційного рівня ВВП. У відповідності з цим, економічне зростання графічно можна передати двома способами:
• зміщенням праворуч лінії довгострокової сукупної пропозиції LRAS від LRAS1 до LRAS2;
• зміщенням праворуч кривої виробничих можливостей із положення АВ до положення. [2]

^ 1.2.Процес економічного зростання.

Таким чином, процес економічного зростання відображає довгострокове зростання сукупної пропозиції, і саме цим воно відрізняється від короткострокових коливань випуску під впливом змін сукупного попиту.
Економічне зростання означає:
• збільшення реального ВВП (ЧВП або НД) в абсолютних вимірниках за певний проміжок часу;
• збільшення реального ВВП (ЧВП або НД) в розрахунку на душу населення;
• збільшення реального ВВП (ЧВП або НД) в розрахунку на одного зайнятого.
Існує дві складові економічного зростання: екстенсивна (коли збільшується кількість залучених у процес виробництва ресурсів) та інтенсивна (коли зростає їхня віддача або ефективність використання).
Соціально-економічний розвиток країни і ріст обсягів ВВП відбувається завдяки використанню ресурсів, тобто факторів виробництва.

Це відноситься до трудових факторів: чисельності економічно активного населення, рівня його загальної і професійної освіти, ділової кваліфікації, до співвідношення зайнятих і безробітних, можливостей зміни галузевої і територіальної структури зайнятості, до наявності систем підготовки і перепідготовки
Запаси корисних копалин, їхнє місце розташування, інфраструктурна облаштованість регіонів видобутку і переробки, технологія видобутку корисних компонентів також виступають важливим фактором розвитку країни. Кількісні обмеження розвіданих запасів можуть бути частково компенсовані удосконалюванням технології видобутку і переробки.
Виробничі фонди складають основу будь-якого підприємства, бувши найбільш активним фактором виробництва. Вони мають цілком визначені якісні і кількісні характеристики. Спеціальним фактором виробництва виступають інноваційні ресурси, прямо зв'язані з науково-технічним прогресом, що поєднує усі ланки і стадії: від фундаментальних досліджень через дослідно-конструкторські розробки до їхнього виробничого застосування.
Нарешті, варто назвати ще один специфічний фактор – ресурси управління (менеджменту). Це – кількість управлінських кадрів, їхній професійний рівень, досвід роботи, здатність до адаптації в нових умовах господарювання.
У відповідності з цим, вирізняють дві групи факторів економічного зростання:
екстенсивні фактори:
• збільшення чисельності зайнятих;
• збільшення фізичного обсягу капіталу;
інтенсивні фактори –
• технологічний прогрес;
• рівень освіти та професійної підготовки кадрів;
• економія за рахунок зростання масштабу виробництва;
• покращання розподілу ресурсів;
• законодавчі, інституційні та інші фактори.
Врахувавши, що реальний ВВП можна визначити як добуток затрат праці (чисельність зайнятих) і рівеня продуктивності праці, можна стверджувати, що всі фактори, які впливають на рівень продуктивності праці, найсуттєвіші з точки зору реального економічного зростання. У макроекономічному аналізі використовуються поняття “інтенсивних” і “екстенсивних” факторів розвитку і росту. Перша група – це, насамперед, інноваційні ресурси. Інші фактори можуть бути віднесені до інтенсивного в тій мірі, у якій це пов'язано з підвищенням їхнього якісного рівня.
Якщо ріст ВВП відбувається головним чином завдяки збільшенню кількості застосовуваних ресурсів без суттєвої зміни їхнього якісного рівня, то такий тип відтворення називають переважно екстенсивним. Якщо ж кількість ресурсів незмінна, або навіть скорочується, коли відбувається заміна менш продуктивних факторів на більш продуктивні, такий тип відтворення називається переважно інтенсивним.
Мета економічних реформ перехідних економік полягає саме в зміні типу відтворення, у переході від екстенсивного до інтенсивного відтворення насамперед за рахунок активізації інноваційних факторів і підвищення рівня управління. В Україні, на жаль, ця мета не була реалізована. Інноваційні ресурси не були включені як пусковий механізм економічного росту, а накопичений раніше науковий потенціал був частково втрачений.
Існують стримуючі фактори економічного зростання. До них належать обмеження з боку сукупного попиту, соціально-політична атмосфера в країні, ресурсні та екологічні обмеження, державне втручання у справи приватного бізнесу (законодавча діяльність щодо регулювання безпеки праці, охорони здоров'я працюючих та охорони довкілля тощо), злочини в царині господарської діяльності, недобросовісне ставлення до праці, припинення роботи під час трудових конфліктів, несприятливі погодні умови (насамперед для сільськогосподарсь¬кого виробництва), тобто все те, що стримує зростання продуктивності праці і, відповідно, економічне зростання в цілому.
Джерела економічного зростання – приріст обсягу виробництва (Y) може бути досягнутий за рахунок трьох окремих джерел: приросту праці (L); приросту капіталу (K); технічних нововведень.
Відповідно приріст обсягу виробництва за рік визначається внеском кожного фактора виробництва в економічне зростання. Приріст обсягу виробництва може бути досягнутий за допомогою залучення більшого обсягу ресурсів та продуктивнішого їх використання.
Розглянемо, наприклад, як впливає на реальний ВВП зростання витрат праці. Реальний ВВП у будь-який час визначається як витрати праці (в люд.-год), зменшені на продуктивність праці (реальний годинний виробіток в розрахунку на одного робітника).

ВВП = Кількість відпрацьованих люд.-год + Продуктивність праці.

Затрати праці залежать від:
• кількості зайнятих (а вона, в свою чергу, залежить від кількості населення і відсотка працездатних);
• тривалості робочого тижня (правові фактори, колективні договори).
Продуктивність праці залежить від:
• технічного прогресу (або сукупної продуктивності факторів виробництва, обсягу капіталовкладень, освіти, розміщення трудових ресурсів та ін.).
Таким чином, реальний обсяг виробництва залежить від:
•кількості зайнятих;
•середньої кількості відроблених годин;
•продуктивності праці.
В економічно розвинутих країнах зростання продуктивності праці забезпечується на 70-80% за рахунок технічного прогресу.
Економічний розвиток залежить від економічного зростання (характеру використання продуктивних сил суспільства) і суспільного способу виробництва
Якщо розглядати увесь світ як одну-єдину економіку, припускаючи, що капітал абсолютно мобільний і може бути інвестований найбільш прибутковим чином, то у країнах з розвинутими і високоінтегрованими економіками це недалеко від істини. Країни ж з низьким рівнем заощаджень повинні імпортувати їх з-за кордону, щоб фінансувати нагромадження капіталу, поки їх МРК (гранична продуктивність капіталу) не знизиться до світового рівня. Країни з високим рівнем заощадження, навпаки, повинні експортувати їх у країни з малим запасом капіталу і з високим МРК. Дефіцити чи надлишки по рахунку поточних операцій просто згладжують розбіжності між заощадженнями цієї країни і рівнем інвестицій, необхідним для доведення вітчизняного запасу капіталу до рівня, при якому граничний продукт досягне рівня інших країн. У принципі, цей процес не залежить від національного споживання, що визначається багатством .
Проте, у наявності факт, що рівень національних заощаджень і інвестицій близькі як у часі, так і по різних країнах; країни з більш високим рівнем заощаджень звичайно більше інвестують. Цей факт, що суперечить думці про відсутність взаємозв’язку між інвестиціями і заощадженнями, називається парадоксом Фельдштейна-Хоріокі. Дана ідея стає ще більш парадоксальною через те, що заощадження і інвестиції були менш корельовані на початку ХХ в. серед промислово розвитих країн і, що кореляція в країнах, що розвиваються, менша, ніж у розвитих2. Висока кореляція між внутрішніми заощадженнями й інвестиціями в різних країнах має кілька пояснень. Одне з них полягає в тому, що міжнародна мобільність капіталу насправді мала, тому кожній країні потрібно самостійно фінансувати процес нагромадження капіталу. Крім того, переміщення ресурсів між країнами може бути пов'язане з витратами. Відповідно до наступного пояснення, інвестиційні можливості в різних країнах корелюють одна з одною: якщо інвестиційний бум відбувся в одній країні, він виникає й в інших країнах. Ще одне пояснення припускає, що уряд кожної країни регулює сальдо рахунку поточних операцій, пристосовуючи рівні державних заощаджень і інвестицій до величини заощаджень і інвестицій приватного сектора. Це дозволяє тією чи іншою мірою підтримувати в рівновазі сукупні заощадження й інвестиції. Протилежна даній інтерпретації версія полягає в тому, що приватний сектор, можливо, сам намагається пристосовувати власні обсяги заощаджень і інвестицій до урядових, щоб уникнути нагромадження чистих зовнішніх активів.
Хоча пояснення і суперечливе, парадокс Фельдштейна – Хоріокі залишається незаперечним фактом.1 Він свідчить, що хоча країна може використовувати рахунок поточних операцій для згладжування споживання, запозичення за рубежем у кінцевому рахунку не може бути довгостроковим джерелом ресурсів для збільшення національного запасу капіталу.
Найважливішими проблемами теорії економічного зростання є:
•відшукання джерел зростання;
•забезпечення довготривалої сталості;
•темпи оновлення та структура національного господарства;
•економічні наслідки технічного прогресу;
• підходи до вимірів факторів та результатів.[2]


^ 2 .ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ.


Для ХХ століття характерне безпрецедентне зростання світової економіки. В останні його роки за один день вироблялося стільки товарів, скільки їх було випущено за весь 1900 р. Небачено зросла кількість населення планети:

на початку століття вона становила 1,6 млрд. осіб, а у 1999 р. — понад 6млрд. Тобто щорічний приріст — близько 100 млн. осіб. Загальновідомо, що економічне зростання і збільшення чисельності населення супроводжувалося безжалісним використанням природно-ресурсного потенціалу регіонів. Наставчас, коли має запанувати нове розуміння розвитку.

Світова спільнота опрацьовує напрям збалансованого економічного, соціального і екологічного розвитку регіонів згідно з прийнятим у 1992 р.в Ріо-де Жанейро на Конференції ООН з питань охорони навколишнього середовища і розвитку «Порядком денним на ХХІ ст.» Саме це століття має стати визначальним в історії розвитку цивілізації. Чи зуміє Людство збалансувати техногенний вплив на довкілля з можливостями Природи щодо

відтворення його первинних властивостей та компонентів? Чи зможе вонорозвиватися, не погіршуючи умов життя живих організмів? Другим моментом, важливим для раціонального використання природно-ресурсного потенціалу, є те, що розвиток Суспільства у ХХІ ст.базуватиметься, в основному, на інноваціях, нових технологіях і освоєнні інформаційних потоків.

Україна має не тільки різноманітний, а й потужний природно-ресурсний

потенціал (ПРП). Найбільше у нас мінеральних, земельних і рекреаційних

ресурсів. Протягом попередньої історії розвитку держави активно використовувалися саме мінеральні і земельні ресурси. Це спричинило зростання промислових агломерацій, де панувало виробництво продуктів паливно-енергетичного, металургійного, хімічного, будівельного та інших міжгалузевих комплексів. Близько 50 промислових вузлів України й досі мають чітку природно-ресурсну орієнтацію. Територіальний розподіл ПРП нерівномірний, що позначається на галузевій і територіальній структурі регіонів. Саме територіальна концентрація промислового виробництва у поєднанні з недосконалими технологіями призвела до погіршення природних

властивостей ландшафтів.

Своєрідність географічного положення України, її природних умов, ресурсного та наукового потенціалу, стану економіки і трансформаційних процесів у суспільстві, пов'язаних із зміною орієнтирів соціального розвитку, породжує чимало проблем на шляху економічного зростання. Розглянемо специфіку одного із факторів економічного зростання — природно-ресурсного потенціалу території України (без акваторії). У зв'язку з цим коротко нагадаємо, що природно-ресурсний потенціал території характеризується сукупною продуктивністю її природних ресурсів як засобів

виробництва і предметів споживання. Ці характеристики виражаються у їхній

споживчій вартості. Розрізняють сучасну і потенційну продуктивність природних ресурсів. Потенційна характеризує максимально можливу ефективність використання їх у господарстві. Такої ефективності теоретично

можна досягти вже на сучасному етапі розвитку продуктивних сил держави, за умови оптимальної відповідності фактичної структури природокористування історично сформованій специфіці місцевих природно-економічних, соціальних та інших умов.

Цілком зрозуміло, що у програмах розвитку регіонів важливе місце посідає оцінка ПРП: його запасів, якості та умов освоєння, а також розрахунки витрат на освоєння окремих видів ресурсів. Важливо порівняти ці витрати з ринковими цінами на такі ж види ресурсів. Оцінюючи ресурси, слід враховувати, що освоєння їх окремих видів не є ізольованим процесом.

Наприклад, внаслідок видобування вугілля змінюються якість і стан інших

ресурсів — земельних, водних тощо.

Розглядаючи питання економічного зростання в Україні у ХХІ ст., необхідно брати до уваги стан забезпеченості населення і території держави основними природними ресурсами, кількість і якість яких визначають можливості створення для населення повноцінних умов проживання. До таких насампередможна віднести мінеральні, земельні, водні, лісові ресурси, власне території як просторового базису існування, ресурси територій, на яких встановлено природоохоронний режим.

При вивченні ПРП необхідно виходити з таких принципових положень: — на будь-якій території (країна, адміністративна область) сформувався свій комплекс природних ресурсів, між якими існують стійкі взаємозв'язки; чим менша територія, тим вагомішими можуть бути міжресурсні зв'язки, тобто зміна одного ресурсу може викликати зміну інших;

— поняття ПРП слід застосовувати не до окремо взятого природного ресурсу, а до їх сукупності на досліджуваній території;

— сама величина ПРП динамічна, тобто змінюється у процесі освоєння; різні

форми освоєння природних ресурсів спричинюють різні зміни, а отже, різні

рівні економічної та екологічної ефективності цього процесу;

— різні типи динаміки ПРП мають свої часові періоди, протягом яких

природних ресурсів вистачить для сталого (стійкого) регіонального

розвитку. Тому в програмах стійкого розвитку регіонів оцінка динаміки ПРП

має

Мiжнародним союзом охорони природи видiляється шiсть категорiй захищених територiй: природнi резервати, нацiональнi парки, пам'ятки природи, резервати збереження природи, захищенi ландшафти або захищенi морськi акваторiї, захищенi територiї як територiї збалансованого використання природних екосистем.

Україна має значно нижчі за світові рівні забезпеченості лісовими і водними ресурсами, а також захищеними територіями.

Частка лісів і лісовкритих територій нашої держави становить 17,03 %. Середньосвітовий показник дорівнює 31,83 %; європейський — 33,45 %. Ще менша частка земельного фонду України припадає на захищені території. Станом на 1 січня 1999 р. загальна площа природно-заповідного фонду України становила 2354,2 тис. га, що дорівнює 3,9 % території держави. Це

4 біосферні і 16 природних заповідників, 10 національних природних парків,

2384 заказники, 2963 пам'ятки природи, 34 дендрологічні парки, 514 парків—пам'яток садово-паркового мистецтва, 22 ботанічні сади, 12 зоологічних парків, 26 регіональних парків, 746 заповідних урочищ. Отже, необхідно значно розширити мережу об'єктів природно-заповідного фонду в державі як обов'язкову умову створення можливостей для її економічного зростання. На цьому, зокрема, наголошено в Указі Президента України «Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі

України на 2000—2015рр.» (21.09.2000 р.).

В Україні досить низьким є рівень забезпеченості водними ресурсами. На 1

км2 її території припадає в середньому 86,8 тис. м3 місцевого річкового стоку, що в 4 рази менше за середньосвітовий рівень і в 5,7 раза менше, ніж у Європі. З усіх європейських країн лише Молдова має менше води, ніж

Україна (39,4 тис. м3/км2).

До областей з високим рівнем забезпеченості території (табл. 3) належать

Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська та Хмельницька. Всі вони мають

вищі від середньодержавних індекси забезпеченості за всіма видами ресурсів

(лише у Хмельницькій області менший рівень лісистості). На першому місці Закарпаття, яке має найвище значення інтегрального індексу в Україні, найвищий рівень лісистості та екстремальне значення індексу ресурсів місцевого річкового стоку. Як видно з табл. 3, Хмельницька область має високий рівень індексу забезпеченості площами захищених територій: загальна площа природно-заповідного фонду становить 286,2 тис. га, або майже 14 % території області. Це найвищий показник в Україні.

До другої групи (помірно високий рівень забезпеченості) належать Чернівецька, Волинська, Тернопільська, Житомирська та Сумська області. Найнижчий рівень лісистості мають п'ять малолісистих та маловодних областей (Одеська, Миколаївська, Запорізька, Кіровоградська та Дніпропетровська). З причорноморських лише Херсонщина потрапила до групи середньозабезпечених — завдяки великій кількості захищених територій.

Україна має великі запаси залізних руд, переважна більшість яких зосереджена у Криворізькому залізорудному басейні, Кременчуцькому та Білозерському залізорудних районах, які разом утворюють район Великого Кривого Рогу. Запаси залізних руд на початок 2000 р. становили 30149536 тис. т, з них розробляється 17500299 тис. т, видобуто у 1999 р. 0,6 % від тих, що розробляються.

За кількістю розвіданих запасів марганцеві руди забезпечують Україні друге місце у світі і перше — серед країн СНД. Основні їх поклади зосереджені у Нікопольському та Велико-Токмацькому родовищах. На початок 2000 р. розроблювані в Україні запаси цих руд становили 218450 тис. т (у двох родовищах). Видобуток у 1999 р. — 5405 тис. т (2,5 % від того, що розробляється).

Серед руд кольорових металів найпоширеніші руди алюмінію (боксити). За

обсягами виробництва та використання вони посідають у нас друге місце

після залізних. Україна має три родовища бокситів на Українському щиті,

але вони неконкурентоспроможні порівняно з сировиною, яку імпортують з

Гвінеї та Ямайки. Слід більше уваги приділити вивченню умов формування

родовищ міді, нікелю, свинцю, цинку, титану. Руди рідкісних металів — берилію, ванадію, вольфраму, кадмію, кобальту тощо — зосереджені у 40 родовищах, переважно на Українському щиті, у Донбасі. Руди дорогоцінних металів залягають на Українському щиті, у Донбасі, на Закарпатті. Зараз проводяться пошукові та пошуково-оціночні роботи щодо золота.

Крім того, розвідані запаси розсіяних елементів (германій, скандій), рідкісноземельних та радіоактивних металів.

Нерудні мінеральні ресурси (неметалічні корисні копалини) представлені

кількома групами:

а) гірничо-хімічні: апатит, бішофіт, бром, сировина карбонатна (для

вапнування ґрунтів, виробництва кормових добавок, для хімічної і цукрової

промисловості), калійна, кухонна, магнієва солі, сірка, фосфорит, фтор;

б) гірничорудні: бурштин, графіт, каолін, озокерит, цеоліт, сировина

абразивна, п'єзооптична та ін.;

в) нерудні корисні копалини для металургії: вапняк флюсовий, глина

вогнетривка, доломіт для металургії, пісок формувальний та ін.;

г) корисні копалини для будівництва (бітум, вапняк, гіпс, ангідрит, камінь

будівельний, сировина скляна, цементна, керамзитова та ін.).

Запаси апатитових руд дають нам змогу створити власну мінерально-сировинну базу, але поки що ми імпортуємо їх з Хібін (Росія).

За кількістю розвіданих запасів кухонної солі Україна посідає третє місце

серед країн СНД і є основним її експортером.

За розвіданими запасами сірки нашій країні належить одне з перших місць у світі, а за видобутком і експортом — перше місце серед країн СНД.

Підземні води. Україна має запаси прісних, мінеральних, промислових

термальних підземних вод. Розвідано 153 родовища у 23 областях. Обсяг

використання запасів низький — 11—18 %. На початок 2000 р. запаси прісних вод розвідано по 921 груповому водозбору, у 1999 р. експлуатувалося лише 563 з них.

Водозабезпечення більшості населених пунктів України базується саме на підземних водах. А Львів, Полтава, Хмельницький повністю споживають тільки їх. У водопостачанні підземні води становлять 54 %.

Короткий огляд мінерально-сировинної бази України дає змогу констатувати, що наша держава дуже багата на корисні копалини, які мають відігравати важливу роль на внутрішньому та світовому ринках. Але нині, в умовах спаду виробництва, зростання цін на енергоносії і транспортні послуги обсяги видобутку практично всіх видів корисних копалин дуже скоротилися.

Разом з тим, останніми роками розвідано багато нових запасів нафти, газу,

вугілля, залізних руд, марганцю, титану, гірничо-хімічної сировини тощо.

Відкрито нові родовища золота, міді, поліметалів, рідкісних та рідкісноземельних металів. У 1999 р. намітилася деяка стабільність та зростання видобутку природного газу на (1,5 %), вугілля (4 %), залізної

руди (2 %), графіту, вапняку, каоліну (10—25 %). І цей прогрес необхідно

використати, щоб забезпечити себе і експортувати такі корисні копалини та

продукти їх переробки, як залізо, марганець, титан, цирконій, глини бентонітові, графіт, каолін, флюсова сировина, глина вогнетривка, декоративно-облицювальні матеріали. Якщо проводити меться оптимальна

політика в галузі освоєння природних ресурсів, наша держава зможе уже в

2010 р. на 82—85 % задовольнити виробництво власною мінеральною сировиною. Земельним ресурсам у матеріальному виробництві України належить провідне місце серед інших природних ресурсів. Основними користувачами та власниками землі в Україні виступають сільськогосподарські підприємства й громадяни, у користуванні яких перебуває майже 77 % території України.

Багатство окремих видів ПРП, значний трудовий і науковий потенціал, працездатність українців, сприятливі клімат і географічне положення, привабливість окремих регіонів для інновацій — усе це створює умови для

безперечного зростання економіки України.[10]


^ 3. СУТНІСТЬ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ.

До основних факто­рів економічного зростання, як відомо, належать: капітал, земля (у тому числі природні ресурси), праця (функція трудових ресур­сів), а також підприємницькі здібності. Усі вони різною мірою впливають на створення ВНП, і кожний з них становить сукуп­ність факторів «органічно взаємозв'язаних». До капіталу в уза­гальненому вигляді можна віднести і НТР, вплив якої на темпи, характер економічного зростання постійно посилюється. Дані фактори матеріалізуються як у кількісних, так і в якісних парамет­рах, ще їх називають факторами пропонування. Кожний з них постійно змінюється залежно від інших, а також від характеру соціально-економічного розвитку суспільства.

Революційна форма НТП, тобто НТР, — це швидкий перехід масового виробництва на якісно нові науково-технічні й технологічні принципи функціонування. Головною особливістю сучасного етапу НТР є зрощування нових індустріальних технологій з мікроелектронікою та комп'ютерною технікою. Усе це різко під­вищує ефективність виробництва, а також зумовлює його урізно­манітнення та динамічне пристосування до запитів споживачів. Нова якість економічного розвитку тісно пов'язана зі зміною його напряму, що знаходить своє виявлення у посиленні соціаль­ної спрямованості економічного зростання. Особливо це виявля­ється в зростанні ролі людини у виробничому процесі, що є пер­шою характерною рисою нової якості економічного розвитку. Другою ознакою цього процесу є докорінна зміна його джерел і факторів, що безпосередньо пов'язано з інтенсивними трудо-, матеріале- та фондозберігаючими факторами. Сучасна НТР — складне, багатопланове явище. В узагальне­ному вигляді можна виділити її три важливих складових, які органічно пов'язані:

1) глибинний процес Інтеграції науки і виробництва, для якого характерне перетворення виробництва економічних благ на спе­цифічний «технологічний цех науки»;

2) принципові зміни в підготовці кадрів. Нова техніка і новітні технології потребують і нового працівника: більш освіченого, кваліфікованого, високодисциплінованого, який гнучко присто­совується до техніко-технологічних нововведень;

3) кардинальні зміни в організації виробництва, праці та сис­темі управління цими процесами; виробництво переходить на но­ву техніко-технологічну основу — комп'ютерну технологію.

Будь-яка перехідна економіка переживає період спаду вироб­ництва, що підтверджує досвід усіх європейських країн, котрі здійснюють ринкові реформи. Спочатку ці країни зіткнулися прак­тично з тими ж проблемами, що й Україна: успадкована адміністра­тивно-командна система, зношені виробничі фонди, ірраціональна галузева і виробнича структура. Як і Україні, їм довелося переборю­вати наслідки стрибкоподібного підвищення цін на імпортні енер­гоносії, розриву економічних відносин із сусідніми державами.

Країнам Центральної Європи — західним сусідам України — вдало­ся подолати спад протягом трьох—п'яти років, у нас же цей процес набрав затяжного характеру.

Чинники такого небувалого падіння обсягу виробництва в Ук­раїні можна поділити на дві групи:

  • ті, що склалися внаслідок перебування України у складі Радянського Союзу;

  • ті, що виникли вже після проголошення незалежності, або, інакше кажучи, суб'єктивні прорахунки.



^ 3.1. Інвестиційна політика

Наша країна не хоче інвестицій.І робимо все, що б їх не було, інакше ми б вже давно були на іншій траєкторії економічного зростання.

Багато хто кажуть, що у країни немає грошей для нормального протікання процесу інвестування.Ні, гроші є.Тільки поза банківського обігу знаходиться майже 9 млрд. грн. Більше за 10 млрд. доларів наличных на руках у населення, а це дуже чималий інвестиційний ресурс, але поки він лежить мертвим капіталом.

У період стабільності обмінного курсу національної валюти спостерігалася велика притока іноземної твердої валюти.Так, в 1997 році при загальному обсязі експорту товарів 14,1 млрд. доларів США було продано 32,4 млрд(в 1999 році відповідні показ-ники становили 11,5 і 9,5 млрд.)Тоді в економіку вони не пішли. Зараз на Україні не створено нормальних передумов для інвестування в економіку.Деякі роблять акцент на тільки великих інвестиціях і заадют питання: чи варто взагалі говорити про якісь інвестиції на суму біля 2 тис. грн. Це адже крапля в морі, не здатна вплинути істотний чином на положення справ.Категорично затверджувати про це абсолютно не правильно, це є абсолютною помилкою. Наприклад, в Польщі заре-єстровано 2,5 млн. підприємств на 36 млн. населення, тобто в середньому одне на 14 чоловік. І цьому з урахуванням інвалідів, дітей, пенсіонерів. Соромно порівнювати ці показники з Україною.Не треба затратити великих зусиль, щоб зрозуміти, що більшість підприємств - це дрібні інвестори.Але 2,5 млн. громадян, які можуть вкласти приблизно по 2000 гривень -це вже 5 млрд. інвестицій.Як говориться, крапля в морі перетворюється в могутній потік.Масові дрібні інвестори формують головне для економічного зростання - внутрішній платіжний попит.

Також невирішеною залишається проблема структурного оновлення української економіки.Раніше багато говорилося про необхідність глибоких структурних перет-ворень промисловості України. Питома вага машинобудування становила 30,7% в 1991 році., а в 1999 році -13,8%, питома вага легкої промисловості скоротилася в 8 раз. Формуча за роки реформ модель економічної політики не тільки не мала в своєму арсеналі відповідних інструментів регулювання, але і заперечувало необхідність так-их.Всі питання структурних перетворень повинні були вирішуватися мимовільно - на основі ринкової конюктури.Відповідно виникає питання: чи повинне це так залишати-ся? . Відповідь: одночасно з підвищенням питомої ваги базових галузей неухильно збільшилася енергоємність одиниці ВВП. Економіка, в структурі промисловість якої майже 60 % складає базові галузі безперспективна з точки зору темпів свого розвитку.Потенціал їх зростання в зв'язку з низькою оборотністю капіталу надто обмежений.

Економічна криза,в якій перебуває Україна , посилення фіскальної функції подат-ків,штучна стабілізація гривні,призводить до зменшення фінансових ресурсів підпри-ємств і зниження палатоспроможності населення.У свою чергу це не тільки не допо-магає розвитку власного виробництва, навпаки – ще більше руйнує його.

Без реальних інвестицій у новітні технології наші вітчизняні підприємства не зможуть вийти з економічної скрути.Пошук інвестиційних джерел за кордоном покищо не дає бажаного результату. Непевненність у стабільності політики держави,висока корумпованність усіх рівнів влади,та інші чинники стоять на заваді припливу реальних коштів в Україну.

Але якщо сподіватися тільки на іноземні інвестиції,то проблеми оновлення виробничого апарату і виходу з кризи ніколи не буде розв(язано Відомо,що інвести-ційні потреби України оцінюються в 50 міль(ярдів доларів.Необхідно шукати і внут-ришні джерела.Ця проблема може бути розв(язана внедрінняи нової форми фінансових відносин – лізингу. Справді,основні фонди на наших підприємствах спрацьовані,на них практично неможливо виготовляти якісну і конкурентоздатну продукцію.Так, по групі великих машинобудівних підприємств спрацювання основних фондів становить 40-55%,а по найваж-ливішій для виробництва третій групі – робочі й силові машини та обладнання – ще більше:64-87%.Ці підприємства збиткові та малорентабельні і через це вони неможуть оновити основні виробничі фонди.[9]

Спрацювання основних засобів обумовлено острою нехваткою засобів і мізерно малими розмірами отриманих підприємствами прибутків.Аналіз показує,що останній етап сучасного оновлення основних засобів підприємств міського господарства був здійснений 10 років тому.В результаті на початок 1997 року знос його основних засобів складає около 80%.

Так,спрацювання основних засобів на підприємствах є реальною причиною того,що підприємства позбавлені можливостей нарощування своїх виробничих потуж-ностей,тобто для вирішення цієї проблеми необхідно переходити на систему лізин-гових відносин.

Про необхідність активізації процесу відтворення основних фондів свідчать статис-тичні дані.На підприємствах галузей народного господарства України від 60-80% обладнання фізично зношене чи морально устаріле,40% основних засобів функціонує більше 20 років, ще 40%-від 10-20 років.Аналіз тенденцій структурних перетворень економіки свідчить,що без всебічно обгрунтованих інвестицій у пріоритетні галузі народного господарства не обійтись.Для модернізації неефективних виробництв,за різними оцінками,потрібно від 170-300 млрд.доларів.[1]


^ 3.2. Особливості економічного зростання в Україні з точки зору макроекономіки.

Україна - одна з найбільших держав світу по чисельності населення і території, індустріальному рівню, з питомою вагою обробляючої промисловості майже в 40% ВВП, унікальними по родючості грунтами.І проте країна вже десять років переживає дуже серйозні трудності.Варто нагадати, що в період з 1991-1999 роках ВВП скоро-тився на 60%, а валові капітальні інвестиції - на 80%.

Негативні процеси, котрі відбуваються в країні не ставлять під загрозу необхідність ринкових перевтілень.У нас є багатий досвід паралельного існування двох різних економічних систем.Планова система виявилася здібною до прориву в окремих нап-рямах, але в змаганнях на тривалу дистанцію ринкова економіка показала відмінні результати.Перехід України до ринку співпав зі зміною орієнтирів в розвитку світової економіки.Перед країною відкрився шлях минути хворобливий етап трансформації директив-ної економіки в ринкову, але в цей час виникає перший парадокс розвитку.Значення цього парадокса полягає в тому, що він лежить в області реформування і практики застосування в країнах з перехідною економікою.При цьому склалися дві версії трансформації.Прихильники цієї версії затверджують, що просування до ліберального сус-пільства при всіх інших умовах забезпечить швидке відродження і притоку но-вих інвестицій(країни Польща, Литва, Латвія, Чехія).Ця версія пов'язана з несистемністю і половинчатістю реформ, що породжує ко-рупію і розквіт тіньового сектора економіки.

^ В Україні досі йдуть спори про вибір однієї з версій розвитку.Всі ці дебати так і не привели до яких-небудь остаточних висновків.Але стало ясно, що в країні були усунені витрати державного монополізму, тобто не ефективного розподілу обмежених ресур-сів.Але в також час ми зіткаємося з проблемою надмірної само відчуження держави з сфери макроекономічного регулювання.До речі, дуже детально таку ситуацію описує французький інституціоналіст Робер Буайе в книзі Теорія регуляції.Ось витримка з тексту: заборона комуністичної партії, відмова від планування, приватизація автома-тично не приводять до виникнення ринкової динаміки.Зовсім навпаки, виникає нерів-ність в доступі до ресурсів, до інформації, до політичної влади, що створює умови для нових монополій і веде до повсюдного поширення практики двосторонніх операцій, а аж ніяк не породжує гнучкий механізм пристосування загальної суми анонімних про-позицій і анонімних попитів.Таким чином наші реформатори думали, що вони ведуть країну до рівня найбільш розвинених країн, але сьогодні вже немає упевненості в тому, що віртуальні інститути ринку і демократії можуть повністю пояснити походження багатства.А тепер подивимося на іншу проблему, яка властива моделі ринкової трансформації України.Це байдужість до проблеми бідності.Відомий американський еко-номіст Лестер Туроу відмічає: історія також вчить нас, що версії капіталізму, осно-вані на виживанні найбільш пристосованих, на практиці не працюють.Економіка вільного ринку, що існувала в 20-ті роки, розвивалася у час великої депресії, і уряду довелося її перебудувати.Можливо, капіталізм, де виживають найбільш пристосовані, все-таки здійснимо, але ніхто ще не намагався це зробити.Потрібно також мати на увазі, що держава загального добробуту була влаштована зовсім не шаленими лівими.Його будівниками були майже у всіх випадках проінформовані аристократичні консерватори(Бісмарк, Черчиль, Рузвельт), що прийняли політику соціального забезпечення не для того, щоб зруйнувати капіталізм, а щоб врятувати його, захистивши середній клас.Більш того надто ортодоксальні ринкові версії загрожують навіть західному капіталізму.З цим погоджується відомий західний фінансист Джордж Сорос, який вважає, що ринковий фундаменталізм являє собою велику загрозу відкритому сус-пільству, чим будь-яка тоталітарна ідеологія, а ринкові сили, якщо їм надати повну владу, навіть в чисто економічних і фінансових питаннях, викликають хаос, і зрештою можуть привести до падіння світової системи капіталізму.У перехідних же економіках ринкова трансформація не може відбуватися без системи стримок і противаг, приму-сової влади держави, його тісної співпраці з великим корпоративним сектором, що оптимізує витрати виробництва і обігу.Передусім нам треба засвоїти головний урок ринкових реформ: економічне зростання грунтується на системі накопичення капіталу - розширення попиту - зростання зайнятості і виробництва - зростання бюджетних прибутків - скорочення бюджетного дефіциту і дефіциту платіжного балансу - зниження інфляції. Внутрішнє споживання -життєзабезпечуючий чинник для будь-якої економіки.Однієї з головних причин, по яких в основних економічних секторах склалися низькі і негативні темпи розвитку, пікові рівні рівні безробіття і зовнішнього боргу, так це теоретична некоректність реформ, що проводяться.

Тенденції першого парадокса далі похідні - поява ще одного парадокса, якою є стагнація реального сектора економіки, деформація його структурних пропор-цій.Всупереч класичним канонам і характерним для розвинених економік нормам, в Україні нефінансові корпорації, тобто підприємства і орагнизации, що виробляють товари і послуги, які забезпечують біля 60% валової доданої вартості, внаслідок розподільних і перераспределительных процесів не тільки втрачають додану ними вартість, але хранически виявляються в боргах, які приблизно рівні 1/10 частки ВВП, і мають негативні показники чистого зберігання.Чиста зовнішня заборгованість під-приємств досягає 30% сумарних зовнішніх боргів країни.Можна привести приклад, але на перший погляд він покажеться не до місця, але він добре дає зрозуміти реальну картину в секторі домашніх господарств.У 1996-1999 роках їх гранична схильність до споживання становила 0,966, відповідно до заощаджень - 0,034 при нормальних пропорціях 80:20. Низький життєвий рівень населення, його реальних прибутків сповільнюють процеси зберігання і переходу до формування раціональних фінансових потоків, які в свою чергу протидіють відновним тенденціям в економіці.Приватна власність вважається двигуном ринкової економіки, але в структурі інвестицій, які повинні доводитися на неї, становить тільки 7,6% вкладень.

Ще однією проблемою в Україні до сих пір є непосильний податковий тягар. Хорошим прикладом цього служить вартісна структура ВВП, отримана на основі міжгалузевого балансу.В Україні спостерігається невідповідність різних галузей економіки з позиції валового прибутку і оподаткування.Так, наприклад, енергетика має валовий прибуток в розмірі 51,2% доданої вартості, а легка промисловість - 1%.І навпаки, чисті податки на продукти становили 2,3% - в електроенергетики і 51,1% в легкій промисловості.Безліч невідповідностей валового прибутку і податків властива і іншим галузям економіки.Внаслідок цього, перекоси в системі вартісного складу галузей не дозво-ляють ввести в дію механізми прогресивних зсувів.Це можна проілюструвати на прикладі електроенергетики.Питома вага електро-складової у випуску українських товарів становить 25%, що в 4 рази більше ніж у США і в 8,3 рази більшому ніж у Франції. Тому такі показники ведуть до втрати конку-рентоздатності вітчизняних товарів, оскільки більша частина енергоносіїв оплачується взаємозаліками.Наші высокоприбуткові галузі не спроможні реалізувати за гроші товарну продукцію, відповідно галузі-споживачі - її сплатити.Тому звідси слідує, що при випереджальному зростанні цін за енергоносії фізичні обсяги випуску продукції энергокомплекса скорочуються, при цьому загострюючи энерго кризу в країні.

Якщо на ці проблеми подивитися з макроекономічної сторони, то ці поцеси спричиняють збільшення проміжного споживання і відповідне скорочення ресурсів валової доданої вартості, яка втілює в собі потенціал поточного споживання і накопичення в інтересах економічного зростання.На збільшення частки проміжного споживання і структурної дкформацию економіки впливає той факт, що питома вага енергоємних і сировинних галузей в 1999 році становила 53,7% вартості промислової продукції проти 21% в 1990 роки.Але в також час фактичні прибутки цих галузей невелики, оскільки значна частка їх валового прибутку реалізовується через продукцію галузей, виробляючих кінцевий продукт. Тому лише зважена податкова реформа і інші заходи з регулювання прибутковості галузей, здатні розблокувати тромби реального сектора, створити нормальні умови для виробництва і реалізації доданої вартості в економіці загалом.

Важливою також є проблема комунальних платежів.МВФ, як відомо, постійно наполягає на повній компенсації їх вартості.Звісно, їх зрозуміти можна: за все треба платити.Але їх умови оплати прийнятні для таких країн як США, Німеччина, Франція, але не Україна, оскільки у нас дуже маленька оплата труда (середньомісячна оплата труда становить 219 гривень).Просто стає очевидно: якщо домогосподарству потрібно сплатити 100-130 гривень квартирних і комуналних внесків, то залишок є настільки низьким, що підриває основи сукупного попиту населення, а значить спонукальні імпульси розвитку економіки країни.Всі ці факти підтверджують необхідність корекції теоретичних і фактичних початків реформування в Україні.Ми запозичаємо західну ліберальну модель без її антимонопольного регулювання і соціального захисту, прагнемо до економічного зростання без інновацій і великого виробництва, ідейно підтримаємо підприємництво і структурну перебудову без фінан-сового капіталу, впроваджує ринкове господарство без його головного атрибута - грошей.У цьому корінь проблем пропорційного розвитку сфери реальної економіки і фінансового сектора.

Тепер перейдемо до третього парадокса розвитку економіки України, який тісно пов'язаний з розвитком фінансового сектора.Цей парадокс -монетарна політика. Вини-кає питання: в чому ж суть цього парадокса? Відповідь: його суть - у відсутності всу-переч очікуванням, позитивного впливу монетарної політики, що проводиться на рин-кову середу.У чистій теорії взаємозв'язок між макроекономічними індикаторами полягає в дотриманні двох пропорцій: рівновага мыж інвестиціями і заощадженнями, а також рівновага попиту і ліквідність грошовою масою.Кількісно їх співвідношення визна-чаються процентними ставками і коливанням цін.У економіці України монетарна політика породила криве дзеркало.


^ 3.3.Аналіз економічного зростання.

Можна порадуватися перші два місяці 2000 року радують явищем, про яке можна було мріяти: в Україні, нарешті, почалося економічне зростання.У порівнянні з відповідним періодом минулого року за січень ВВП виріс на 3,4%, за січень лютий - на 6,1%.Відповідні показники в промисловості становлять 5,3 і 10,2%.Очень приємна тенденція.Спочатку в проекті держбюджету мова йшла о двопроцентному зростанні ВВП. Новому уряду ця позиція показалася зайво оптимістичної і показник зменшили до 1%.І все ж чи реальні зміни економічної динаміки і наскільки вони грунтовні? Важливо враховувати, що початок позитивних процесів в економічній динаміці відноситься на першу половину минулого року.Як кажуть спрацювали дві групи чинників:

- позитивні макроекономічні зсуви минулого року - подолання штучно сформованої в 1996-1997 роках надмірної ревальвації валютного курсу гривні, демонтаж фінансової піраміди, підвищення рівня монетизации економіки, розширення платоспроможного попиту населення;

- здійснення на основі указів Президента комплексу заходів, пов'язані зі стимулюванням реальної економіки.Мова йде об кількісної і якісної змінах. Істотне зниження з 42 до 18,8% бартерних операцій, зменшення більш ніж на чверть збиткових підприємств, тенденція зниження, що намітилася кредитор-ської заборгованності і збільшення бюджетних надходжень на 30%.

Не можна не сказати про так зване перенесення центра тягаря на мікрорі-вень.Політика пасивного невтручання в управління виробничими процесами почала поступово перетворюватися в політику активного стимулювання економічного зроста-ння.Таким чином, основною функцією виконання такого роду системних перетворень, які допомогли б в виході економіки на темпи зростання ВВП на рівень 6-7% в рік. Невже прийшло усвідомлене розуміння того, що насправді відбувається в економіці України?. Проаналізуємо.Україна вступила в нову фазу свого розвитку з приходом 2000 року.Багато фахівців кажуть, що в Україні почалося економічне зростання.Хотілося б вірити, але факти є факти, і вони диктують реальне становище макроекономічних показників.В Україні не склалися об'єктиві умови для нормального і стабільного економічного зростання.У країні не сталися ті реальні зміни, які дозволили б з упевненістю сказати, що склалася позитивна динаміка макроекономічних показників.Кожні твердження повинні підкріплятися фактами або що є причиною для подібно-го роду висновків.Одним з них є реальна девальвація гривні або зростання реального обмінного курсу твердої валюти.Реальний курс визначається коректуванням номінального.У 1998 році ціна продажу долара США зросла з 1,8946 гривні до 3,427 або на 80,9%. У також час ціни на споживчому ринку збільшилися лише на 20%.Реально долар в Україні подорожчав на 50,7%.В 1999 році при зростанні номінального курсу на 49,5 інфляція становила 19,2%(реальний приріст 25,4%).Тенденція валютного ринку 1998-1999 років є неминучим слідством фінансової кризи серпня 1998 року, внаслідок якого до кінця року долар подорожчав на 63,2%.Серпень став переломним пунктом накопичення проблем в економіці.Досить значна девальвація гривні за помірних темпів інфляції вплинула позитивним чином на обмеження імпорту.Прибутковість від експорту за два останніх роки збільшилася майже вдвічі, а витрати виробництва в 1,43 рази, але в свою чергу девальвація негативно вплинула на збільшення податку на імпорт.У 1998 році при зростанні внутрішніх споживчих цін на українському ринку на 20% імпортне постачання подорожчали на 80,9%.

Висновок про вплив девальвації на економічне зростання підтверджують дані про галузевих показників динаміки виробництва.При середньому по промисловості показнику за січень-лютого у 10,2% в кольоровій металургії, він становив 22,5%.Багато хто кажуть, що для нормального економічного зростання треба провести політику реальної девальвації національної валюти.Це був би поспішний крок.Девальвація 1998-1999 років має відмінну від 1992-1994 років природу. Перша мала монетарну причину, оскільки відбувався друк огрівної грошової маси, яка не була підкріплена.Криза серпня 1998 року і подальша девальвація була викликана серйозними проблемами в бюджетній сфері.Таким чином різко підвищився курс на тверду валюту.Динаміка, рівні девальвації і інфляції не співпадають.У цей час, при однаковій спрямованості показників темпи зростання споживчих цін значно відстають від зростання курсу долара, а це може привести до інфляції. Девальвація серйозно ускладнює бюджетні проблеми.Прибутки бюджету ростуть повільно, а витрати швидко.Пропорціонально зростанню курсів твердих валют збільшуються тільки надходження за рахунок імпортного мита.ПДВ з імпорту балансується відшкоду-ванням ПДВ з бюджету експортерам.Сильно збільшується навантаження по бюджетним статтям, що стосуються обслуговування зовнішнього боргу, соціа-льних виплат, тому наростає дефіцит, який необхідно покривати.

Девальвація гривні.У минулому році долар став дорожче за гривню на 50%.Таким чином, будь-який інвестор, що вклав долар в економіку України і що отримав прибутковість нижче за 50% не тільки нічого не запрацював, але і втратив вкладе-не.При прибутковості у 20% від вкладеного долара залишилося тільки 80 центів. У період стабільності національної валюти, внески населення в банківську систему реально зросли в 2,1 рази.За подальші два роки вони скоротилися на 12%. Нинішній стан банківської системи дозволяє щонайбільше говорити про васполоття банками функції розрахункового обслуговування економіки і бюджету.Але наші банки не спроможний обслуговувати інвестиційний процес.У них просто немає для цього грошової маси.Середні процентні ставки по кредитах на кінець минулого року в 2,7 рази перевищили темпи інфляції(52,0 і 19,2% відповідно).З одного боку -вкладники не хочуть розміщувати депозити під низькі проценти, а сдругой сторони, дуже великий ризик кредитування, немає гарантій перетворення позитивних процентних ставок в негативні внаслідок проїдання банківського капіталу. Уряд не зміг утриматися від прогнозу економічного зростання в 2000 році - в проект бюджету закладено зростання реального ВВП на 1% - і це не дивно, так як останні чо-тири роки різні склади Кабміну наполегливо прогнозують економічне зростання.Плануючи також зростання обсягів промислового виробництва - на 4,6%, що трохи більше, ніж в 1999 році(4,3%).Здавалося б - позитивна тенденція.Але зростання виробництва досягається в основним за рахунок збільшення заборгованості(як між підприємствами, так і перед бюджетом), тобто за рахунок погіршення фінансового становища підприємств(об'єм простроченої дебіторської заборгованості в промисло-вості за січень-листопад 1999 року -збільшився на 15,5 млрд. грн., або в 3,8 рази більше ніж в 1998 році).

Зростання цін в цьому році не повинне перевищити аналогічний показник 1999 року і, по прогнозу становитиме 19% (в річному численні).Неважко передбачити, що відносно низький рівень інфляції буде досягнутий, як і в билі роки, в основному за рахунок зниження реальних прибутків населення(скорочення платоспроможного попиту). Так, в 1999 році грошові прибутки населення скоротилися на 11,8% по відношенню до 1998 року, що знизило платоспроможний попит населення і привело до скорочення роздрібного товарообороту на 5,2% і об'єми платних послуг - на 7,8%.І це не дивлячись на масштабні погашення по соціальній заборгованості в рік президен-тських виборів.

Середньорічний обмінний курс прогнозується на рівні 5,78 грн./дол(на кінець року 6,02 грн/дол.)Відповідно виникають сумніви про реалістичність такого прогнозу, а значить треба виділити чинники, які в свою чергу будуть впливати на цей прог-ноз.Визначимо два чинники: обслуговування виплат по зовнішньому боргу і вибрана система валютного режиму.Аналіз: якщо буде вибраний режим прив'язки до кошика валют(це нам пропонує Президент в проекті послання до Верховної Ради), то неминуча стрибкоподібна поведінка обмінного курсу, що і відбувалося в минулі роки, коли діяв валютний коридор.Цікаво відмітити факт - Президент України вже пропонував Нацбанку в грудні минулого року розглянути можливість переходу до currency board, яка передбачає прив'язку гривні до однієї або групі валют, однак пішла відповідь НБУ про недоцільність такої прив'язки.

Як видно, прогнозні показники можуть бути виконані - як і в минулі роки - в основному за рахунок погіршення фінансового становища підприємств і зниження рівня життя населення.


^ 4.СУЧАСНА СИТУАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ В УКРАЇНІ.

Останнім часом на слуху тема економічного зростання України. Економічні досягнення активно пропагуються владою. Особливо активно на економічних успіхах України наголошують керівники Російської Федерації. Навіть представники опозиції не відкидають економічних досягнень влади, вони лише звинувачують її у приховуванні державних доходів і використанні їх поза бюджетом, тобто за відсутності контролю з боку Верховної Ради.

Наскільки вагомі та наскільки стабільні економічні досягнення України і її претензії на “українське економічне диво”? Привертає увагу неповнота, обмеженість статистичних даних, а також певна суперечливість статистичних економічних показників та реальних економічних тенденцій.

Економічна закономірність, зокрема, полягає у тому, що в період економічного зростання державний бюджет формується з профіцитом, який, зазвичай, спрямовується на погашення державного боргу, а в період спаду бюджет, як правило, дефіцитний, тобто уряди вдаються до запозичень і застосовують інфляційне стимулювання економіки. В Україні ж сьогодні все навпаки: при збільшенні темпів зростання ВВП збільшується дефіцит державного бюджету і зростає державний борг. Виникає як мінімум два питання: 1) чи не є сьогоднішній економічний бум інфляційним і 2) як буде діяти уряд під час економічного спаду, який за законами функціонування товарної економіки неминуче настане?

Незрозумілими є також статистичні дані про індекси споживчих цін (ІСЦ) та індекси цін виробників (ІЦВ), їх різнонаправлений рух та неприродно великий розрив між цими показниками. У 2003 році ІСЦ склав 8,2%, а ІЦВ – 11,1%. Таке співвідношення індексів засвідчувало, що ІСЦ, тобто інфляція, у 2004 році буде зростати: підставою для цього було суттєве перевищення зростання цін виробників над зростанням споживчих цін. Державна статистика між тим демонструє якусь незрозумілу тенденцію: індекс цін виробників продовжує зростати й у вересні досяг загрозливої величини у 18,4 відс. (урядовий прогноз на рік – 19,0 відс.), тоді як інфляція чомусь зменшується (5,6 відс. за 9 місяців, прогноз на рік – 7,0 відс.). Навіть суттєвий стрибок цін на нафтопродукти у травні і подальше їх зростання у червні – вересні дивним чином не позначились на показнику інфляції, який надає державна статистика. Не кажучи про те, що економічна дійсність не підтверджує статистичне благополуччя.

Ще одна тривожна тенденція спостерігається у сфері грошового обігу: дуже високими темпами зростає кількість грошей у обігу. Ще 2 вересня під час презентації нової десятигривневої банкноти виконуючий обов’язки голови Нацбанку А.Яценюк повідомив, що грошова маса вже переступила встановлену на 2004 рік величину і продовжує зростати. Національний банк на початку жовтня підвищив облікову ставку до 8,0 відс. – це пряма вказівка на зростання інфляції. До того ж тепер до зростання грошової маси і зростання цін виробників, тобто економічних чинників інфляції, додається такий непрогнозований і неконтрольований чинник, як інфляційні очікування. Загальновідомо (і це предмет гордості голови Нацбанку С.Тігіпка), що золотовалютні резерви Нацбанку у цьому році зросли з 7,0 млрд до 12,0 млрд дол. США. Але ж банк купує валюту за чисто емісійні гроші, які підштовхують інфляцію. До того ж ми добре пам’ятаємо, як швидко розтанули значно більші золотовалютні резерви Державного банку Росії у 1998 році, так і не врятувавши країну від дефолту.

Постановка питання про реальність економічного зростання правомірна ще й тому, що задекларовані і підтверджені державною статистикою високі темпи розвитку економіки не трансформуються у зростання добробуту українців. Так, номінальні доходи населення у 2003 році склали у середньому 369 гривень на людину в місяць, що ледь перевищує величину прожиткового мінімуму, який тоді складав 342 гривні. У першому півріччі поточного року вони зросли на 5,3 гривні, або на 1,4 відсотка. Роздрібні ціни за цей час підвищились на 4,4 відсотка. Таким чином, реальні доходи середньостатистичного українця у першому півріччі 2004 року зменшились на 3 відсотки. Безумовно, у другому півріччі номінальні доходи зростуть значно більше у зв’язку з здійснюваними урядом заходами щодо підвищення пенсій та соціальних виплат, погашення заборгованостей з зарплат та соціальних виплат тощо. Проте аналітики одностайні в тому, що таке надмірне і майже миттєве збільшення готівки в обігу неминуче призведе до інфляційного стрибка, власне, вже призвело, і сподіватись на зростання реальних доходів населення не доводиться, це буде лише часткова компенсація інфляційного зростання цін.

Означені нами позиції вимагають як мінімум критичного підходу до процесів, які відбуваються в економіці України, чого сьогодні, на жаль, не спостерігається.

Спробуємо зробити деяку оцінку реального стану економіки України, використовуючи для цього таблицю “Основні прогнозні показники економічного і соціального розвитку України”, наведену на стор. 3–4 другого тому поданих урядом матеріалів до проекту Державного бюджету на 2005 рік. Використаємо не всі, лише окремі наведені у таблиці показники і додамо до них свої, розраховані на основі статистичних даних, які у таблиці виділені жирним курсивом.

 

^ Таблиця 4.1.

Основні прогнозн і показники економічного і соціального розвитку України.

 

Показники

2003 рік

(звіт)

2004 рік

(очікуване)

2005 рік

(прогноз)

1.

Валовийвнутрішній продукт:

номінальний, млрдгрн.

прирістномінальний, %

прирістреальний, %

виробництво на одну людину в місяць, грн.

частка, яка спрямовується на особистеспоживання, грн./ міс.

 

264,2

117,0

109,4

460,5

 

254,2*

 

332,7

125,9

112,4

584,5

 

322,6

 

387,3

116,4

108,6

685,7

 

378,5

2.

Прожитковиймінімум, грн./ міс.

342,0

362,0

382,0

3.

Індексспоживчихцін:

в середньому до попереднього періоду, %

грудень до грудняпопереднього року, %

 

105,2

108,2

 

107,6

107,0

 

107,0

106,2

4.

Індексцінвиробників:

в середньому до попереднього періоду, %

грудень до грудняпопереднього року, %

 

107,7

111,1

 

119,0

118,8-119,0

 

108,9

105,3

5.

Прибутокприбутковихпідприємств, млрд. грн.

Відсоток до ВВП

45,7

17,3

53,3

16,0

57,0

14,7

6.

Збиткизбитковихпідприємств, млрдгрн.

26,1

28,5

29,0

7.

Фінансовий результат (прибуткимінусзбитки), млрдгрн.

Відсоток до ВВП

 

19,6

7,4

 

24,8

7,4

 

28,0

7,2

8.

Середньорічначисельністьнаселення, тис.осіб

Зменшеннячисельностінаселення за рік, тис. осіб

47813,0

 

381,0

47432,05

 

380,95

47070,6

 

361,45

Розрахунок зроблено, виходячи з структури ВВП за категоріями кінцевого споживання у 2003 році, коли споживчі витрати домашніх господарств становили 55,2 відс. ВВП (див. – Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2003 році. – Київ: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2004. – С. 215).

Кидається в очі вкрай низький рівень виробництва ВВП на душу населення – ледь більше тисячі доларів на одну людину у 2003 році. По цьому головному економічному показнику Україна, як бачимо, належить до аутсайдерів світової економіки. При такому рівні виробництва ВВП забезпечення темпів його зростання порядка 10 відсотків – не велика заслуга уряду. Більше того, при цих темпах Україна і через десять-двадцять-тридцять років залишатиметься світовим аутсайдером. Адже за п’ять останніх років за даними статистики, ВВП зріс з 49,7 відс. до 54,3 відс порівняно з 1990 роком, тобто зростання складало менше одного відсотка на рік.

Викликає подив, щоб не сказати шок, частка ВВП, яка спрямовується на особисте споживання: 254,2 грн. на людину в місяць у 2003 році. Це майже на 90 грн. менше прожиткового мінімуму! Звернемо увагу, що і в наступному році, при так широко розрекламованому зростанні економіки, частка ВВП, яка буде використана на особисте споживання (378,5 грн. в міс. на особу за пропорцією фактичного розподілу ВВП у 2003 році), не забезпечить українцям мізерного прожиткового мінімуму в 382 грн.! Така наша офіційна економіка, тобто та, яка охоплюється державною статистикою. З цієї однієї цифри можна зробити висновок, що уряд не має у своєму розпорядженні ресурсів для суттєвого підвищення пенсій, соціальних виплат, заробітних плат, життєвого рівня населення взагалі, що він постійно проголошує (і не може не проголошувати під час передвиборчої кампанії). Усі здійснені останнім часом і ті, що ще будуть здійснені, “підвищення” – це псевдопідвищення, які лише частково компенсують інфляційне зростання цін. Ось останній доказ: уряд запропонував на 2005 рік прожитковий мінімум у 382 грн., що на 20 грн. більше цьогорічного, тоді як проста індексація прожиткового мінімуму поточного року (362 грн.) вимагає встановлення його на наступний рік у сумі 387,3 грн. (при урядовому прогнозі інфляції у 7,0 відс.).

У наступному році, таким чином, реальний життєвий рівень населення буде знижуватись. Хто хоче, нехай порахує сам: таким же чином він знижується у поточному році у порівнянні з минулим.

Населення ж пішло шляхом самовиживання. Загальновизнаною стала цифра у 7 млн українців, які працюють або шукають роботу за кордоном. В Україні до цього часу продовжується човниковий бізнес і збільшується кількість міських ринків, цієї архаїчної нецивілізованої форми економічних відносин, яка важко піддається державному контролю, породжує безліч супутніх проблем і заручниками якої є як ті, хто там працює, так і ті, хто купує.

Хоча найвагоміший доказ справедливості нашого висновку про падіння життєвого рівня громадян надає інша статистика – демографічна. Чисельність населення України невпинно зменшується: у минулому році на 381 тис. осіб і у першому півріччі поточного року – ще на 178,2 тис. осіб. В Україні сьогодні немає ні однієї області, де б народжуваність перевищувала смертність! А в таких областях, як Донецька, Луганська, Полтавська (!), Сумська, Чернігівська смертність перевищує народжуваність у 2,5 і більше разів. Кажуть, не потрібно політики. Але зверніть увагу, представники яких політичних сил очолюють адміністрації перерахованих областей і до якого сусіда тяжіють ці регіони.

На основі аналізу стану справ у економіці, причому виключно на основі даних державної статистики, приходимо до висновків, що економічне зростання в Україні сьогодні базується на інфляційних чинниках і ніяк не позначається на життєвому рівні населення. Точніше, позначається: призводить до його зниження.

Подивимось тепер, чи існують на українському економічному тлі чинники для зростання власне економіки. Прибутки прибуткових підприємств у 2003 році склали лише 45,7 млрд грн., або 17,3 відс. до ВВП. Назвемо цей відсоток умовно “народногосподарською рентабельністю”. Не потрібно мати вищої економічної освіти, щоб зрозуміти, що такий рівень рентабельності не створює умов для розширеного відтворення економіки. Але подивимось далі: на 2004 рік цей показник прогнозується у 16,0 відс., на 2005 рік – 14,7 відс. Куди далі? Разом з тим прогнозується хоча і номінальне, але все ж таки зростання збитковості підприємств. Якщо ж зважити на загальний фінансовий результат (змінусувати з прибутків прибуткових підприємств збитки збиткових), то картина виявляється ще більш жалюгідною – 7,4% рентабельності, рівень якої на наступний рік зменшується до 7,0 відс.. Уряд абсолютно не цікавиться тією “дрібничкою”, що економіка України надзвичайно затратна і прогнозується подальше зростання цієї затратності. Таким чином, економіка України, а разом з нею і все суспільство, широким кроком, під гаслом “українське економічне диво” прямує до економічного колапсу, але аж ніяк не шукає свою нішу у міжнародному розподілі праці. Тим більше, що не встигнуть економіка і суспільство вдихнути кисню після президентських виборів, як розпочнуться парламентські.

За останні роки економіка України стала експортноорієнтованою. У цьому році експорт збільшився ще у півтора рази і становив за 8 міс. 21,0 млрд доларів США, сягнувши 55,0 відс. ВВП. Проте маємо пам’ятати суто українські особливості цього явища. Конкурентноздатність наших товарів базується переважно на надзвичайно низькій вартості, тобто на надмірній експлуатації робочої сили, на відсутності розрахункової дисципліни підприємств (тобто експлуатації економіки: за 8 міс. дебіторська заборгованість підприємств сягнула 300,8 млрд грн., кредиторська – 379,8 млрд. До речі, ці цифри штовхають економічних суб’єктів та уряд на інфляційний шлях розвитку, “підказують” їм, як “списати” свої борги за рахунок всього суспільства, за рахунок бідних, а також на експлуатацію ресурсів державного бюджету. Не буде перебільшенням сказати, що така надмірна частка експорту і таке стрімке його зростання відбувається за рахунок стагнації внутрішнього ринку і є чинником тих перманентних криз (зернової, хлібної, паливної, м’ясної), на які приречена наша економіка і суспільство. Р.Ахметов та В.Пінчук, певне головні українські експортери, мають усвідомлювати, що збільшення їхніх особистих мільярдних багатств у цьому році у два рази “коштувало” лише у першому півріччі 178,2 тисяч життів тих українців, яким не вистачило п’ятигривневого зростання їхніх статків для того, щоб вижити.

Із всього сказаного випливає неминучий висновок про те, що чинна виконавча влада на чолі з Президентом Л.Кучмою обслуговує інтереси лише невеликої купки президентського оточення. І тільки. Поточна президентська і урядова політика привела економіку до такого стану, коли вона не має ресурсів як для вирішення кричущих соціальних проблем, так і можливостей для власного розвитку. Тому особливо цинічними виглядають заклики і практичні дії Президента, “єдиного кандидата” в Президенти до наступності влади і збереження попередньої економічної політики. І дійсно страшними, вже не карикатурними, стають репресивні дії потужного державного бюрократичного апарату ще радянського типу, але вже без стримуючого впливу державної колективістської ідеології.[4]


^ Прогнозування економічного зростання.


Експерти Організації Об'єднаних Націй прогнозують в 2007 році економічне зростання в Україні на рівні 5%, у Росії – на рівні 5,8% і в Білорусі – на рівні 9%.Як повідомили УНІАН у Міністерстві закордонних справ Білорусі, такі оцінки були оприлюднені в ході організаційної сесії Економічної та СоціальноїРади ООН (ЕКОСОС) у Нью-Йорку 7-10 лютого.

Зокрема, заступник Генерального секретаря ООН із економічних і соціальних питань Хосе Антоніо ОКАМПО в традиційному щорічному посланні до ЕКОСОС підбив підсумки світового економічного розвитку в 2005 році, представивши оцінку поточного стану світової економіки й перспектив її розвитку в 2007році.Заступник Генсека ООН назвав характерною особливістю 2005 року перевищеннятемпів зростання економіки в країнах, що розвиваються, і країнах із перехідною економікою над приростом економіки індустріально розвинених держав.

Згідно з доповіддю ООН, у 2005 році зростання економіки Білорусі становили близько 9%. По цьому показнику Білорусь посідає третє місце серед усіх країн СНД, поступаючись лише багатим природними ресурсами Азербайджану та Казахстану, основними джерелами економічного зростання яких стали доходи від видобутку енергоресурсів і інвестиції в ресурсовидобувний секторекономіки.

За оцінкою Х.А.ОКАМПО, в 2007 році середнє економічне зростання країн із перехідною економікою прогнозується на рівні 5,9%.[6]


Україна - найгірша за показниками економічного зростання.

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) у своєму останньому

звіті прогнозує, що економічне зростання в Україні в 2006 році буденайгіршим серед всіх 27 країн Центральної і Східної Європи, передає УНІАН.Як зазначається в повідомленні, за прогнозами ЄБРР, у 2006 році цей

показник в Україні зменшиться до 1,2%, тоді як у 2005 році він був на рівні 2,4%. Однією з причин такого стану економіки експерти ЄБРР називають стрімке зростання ціни на імпортований газ.

Уповільнення темпів економічного зростання, на думку експертів банку, буде характерним цього року і для економіки регіону Центральної і Східної

Європи в цілому.

Зокрема, в Росії прогнозоване зростання економіки становитиме 5,5%, що

майже на 1% менше, ніж минулого року. Нагадаємо, експерти Організації Об"єднаних Націй у лютому ц.р. прогнозували, що економічне зростання в Україні в 2006 році становитиме 5%, у Росії - на рівні 5,8% і в Білорусі - на рівні 9%.

Зростання ВВП в Україні в січні-квітні 2006 року становило - 2,7%.

У 2005 році зростання ВВП становило 2,4%.

У 2004 році ріст ВВП становив 12,1%.[5]





залишити коментар
Сторінка1/2
Дата конвертації24.10.2013
Розмір0.69 Mb.
ТипРеферат, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы:   1   2
Ваша оцінка цього документа буде першою.
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх