Дмитро Ців’юк Про друзів І ворогів України Публіцистика Проза Спогади Поезія Дрогобич Видавнича фірма «відродження» 2006 icon

Дмитро Ців’юк Про друзів І ворогів України Публіцистика Проза Спогади Поезія Дрогобич Видавнича фірма «відродження» 2006


Схожі
Дмитро донцов – апостол української ідеї матеріали науково-теоретичної конференції молодь вивчає...
Конкурс проводився у номінаціях: проза, поезія (секція літературної творчості)...
Державний комітет україни з промислової...
Сухомлинський
Кабінет міністрів україни  схвалено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15 березня...
Держбуду України від 18   жовтня 200 4 року №171 із Зміною №3...
Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет : Монографія. – Вц "Ки­ївський університет", 2000. – 260 с...
Реферат на тему: Загальна характеристика правової природи Національного банку України...
Робоча навчальна програма Для студентів спеціальності 030303 "Видавнича справа та редагування"...
О. А. Костюченко банківське право україни...
Вступ
Реферат на тему: Бюджетна система України...



страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
повернутися в початок

^ ЩО ВАМ СКАЖЕ РОМАН МАКОМАЦЬКИЙ?


Слава! Україна славиться всім. Славиться степами. „Чорт би вас побрав, степи, які ви прекрасні!“ – писав М. Гоголь. Чи є в світі кращі гори, як наші сині Карпати? А Дніпро! А найбільші в світі чорноземи. А українські народні пісні. Цих пісень є понад 300 тисяч. Можливо, не буде помилкою, коли скажу, що в усьому світі немає стільки народних пісень. А український гумор! Недаремно кажуть, що українці сміються від вуха до вуха. Хто ще так сміється? Ніхто. „Немає другого Дніпра“, – писав Тарас Шевченко. А українську мову називають солов’їною. Чию ще мову так ніжно називають?

А історія України! Жодний народ у світі немає такої славної героїчної історії. Легендарних героїв в Україні не сотні, не тисячі, а мільйони. Святослав Завойовник, Данило Галицький, Дмитро Вишневецький, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Максим Залізняк, Іван Гонта, Ольга Басараб, Степан Бандера… Як хочеться згадати тисячі й тисячі таких, яких я вже назвав. Потрібні книги, щоб тільки назвати такі прізвища. Герої є в кожному селі, у кожному місті. Є вони і в нашому Трускавці. Члени Організації Українських Націоналістів були безстрашними, не любили боягузів. Пригадую рядки пісні:


^ Ми у вічі сміємося смерті,

Бо умерти прийдеться лиш раз.


У вічі сміялися смерті Василь Білас і Дмитро Данилишин 23 грудня 1932 року. Як боролись, так і помирали герої. Дмитро Данилишин перед смертю заявив: „В цій хвилині я не маю жодних бажань. Мені тільки дуже жаль, що я можу лише раз умерти за Україну!“ Василь Білас встиг лише крикнути: „Хай живе Укр…“ Кат затулив йому уста і не дозволив закінчити. Білас і Данилишин є Героями не тільки Трускавця, не тільки Львівщини. Вони є Героями України.

Святу справу Біласа і Данилишина продовжив трускавчанин Роман Макомацький. Не буду багато говорити про Романа Макомацького. Якщо до 1990 року про нього не всі знали, то тепер таких немає. Про Романа складено десятки легенд. А легенди народ складає тільки про героїв, як про Олексу Довбуша, Устима Кармелюка, Миколу Шугая…

Мова зараз про вшанування Романа Макомацького в Трускавці. Романа Макомацького увіковічнив пам’ятник, який споруджено 1995 року. 12 березня є Днем народження героя. I кожного року трускавчани та гості міста збираються в цей день, щоб вшанувати пам’ять Героя України. Так було й 12 березня 2004 року. У цей святковий день до Трускавця прийшли і жінки з Доброгостова, які особисто знали Романа Макомацького. Вони співали пісні, читали власні вірші, в яких прославлявся Роман Макомацький. До Трускавця приїхали зі Львова і учасники хору „Повстанець“. Це „молоді“ хлопці віком 70-80 років. Це хор Львівського крайового братства ОУН–УПА імені Романа Шухевича. Керівник хору „Повстанець“ – композитор Зиновій Кріль. У репертуарі хору є понад 200 пісень. Хор виконав повстанські пісні „Клятва“, „Два повстанці“, „Українська тополя“, „Лента за лентою“ та інші. Учасником цього хору є трускавчанин Богдан Воробець.

На кожному святі не обходиться без Євгена Конєва та тріо із санаторію „Шахтар“ – Степанії Коваль, Світлани Литовченко і Галини Повлічко. Вони виконали пісню „Ой, там на Вкраїні“. Сам Євген Конів виконав „Пісню про Романа Макомацького“. Це його власні і слова, і музика. Прочитала власні вірші „Ти знову з нами“ і „Спогади Оксани Різняк“ Степанія Шумило. Згадала про брата Романа Оксана Різняк. Вона залишилась єдиною з великої родини Різняків.

Ще виступили Ярослав Чистогорський, Єгенія Гимон, В’ячеслав Умнов.

Як було б прекрасно, щоб на цьому закінчити. На жаль, на цьому закінчувати не можна. Кажуть, що ложка дьогтю зіпсує бочку меду. А коли навпаки – бочка дьогтю проти ложки меду? Чому я так говорю? Та тому, що хтось вже десятки разів доливає не меду, а дьогтю. Прочитайте статтю „Святкуємо по-трускавецьки“. І кожного разу хтось доливає дьогтю до смачного меду. Вже в цьому році це робиться вдруге. У січні святкували день народження Степана Бандери. І оголосили про початок в різний час: о 14-ій годині і в 15-ій годині. Хто це зробив? Хоч би хто це зробив, але зробив свідомо. Це не помилка.

I ось 12 березня. Трускавчани збиралися біля музею Михайла Біласа, і біля міського історичного музею, і біля Палацу культури імені Тараса Шевченка. Хто це зробив?

Я чув такий діалог в одному з барів.

– Оксанко! Влий мені два по 150 в одну склянку.

– Та в одну склянку два по 150 не вміститься.

3 цим кожен погодиться. То чи може вміститися близько 100 людей у кімнаті, яка розрахована на 20–25 людей? Це справжня зневага до Романа Макомацького і до тих трускавчан та гостей міста, які прийшли вшанувати пам’ять Героя. То чи могла нормальна людина так розпорядитись? Хіба що в голові шлунок, а не мозок. Адже все проходило хаотично. У Трускавець зі Львова, як я вже згадував, приїхав хор „Повстанець“. Він мав виступити в Палаці культури імені Тараса Шевченка. І в залі зібралось багато людей. А хор виступав то в музеї, то біля пам’ятника. Коли учасники хору прийшли до Палацу культури, то люди розійшлися. Серед людей було багато й відпочивальників. То чому ж не провести всі заходи святкування в Палаці культури? Як би все було прекрасно. Але не всі зацікавлені в прекрасному. І тому цинічно створюють хаос. Та не переживайте. Буде ще й без хаосу. Організовано вони проведуть відзначення дня перемоги. Хто не вірить, то прийдіть 9 травня і в цьому переконаєтесь. Хаоси лише відбуваються на святкуванні Дня Незалежності, Дня УПА, Дня Героїв, відзначенні уродин Степана Бандери, Романа Макомацького, дня загибелі Василя Біласа і Дмитра Данилишина. Але ці рядки їм не допоможуть. Вони і далі будуть нахабно діяти. Вони відповідають словами Павла Тичини: „Нам своє робить!“

Вина в цьому і Спілки політв’язнів, і Товариства політв’язнів та репресованих, і станиці ОУН–УПА. Вони мають все організувати, а не тільки ждати з моря погоди. Станичного Романа Малярчина чомусь зовсім не було на святкуванні. А Євгенія Гимон лише гарно виступає, аж душа радується. І на цьому все закінчується.


^ ЧИ СХАМЕНЕТЕСЯ?


– Часто можна почути: „У мене своя думка“. Цього ніхто не заперечує. У кожного є своя думка. Але хоч би скільки думок було, а істина завжди єдина. Наведу тільки один приклад. Як вийти з хати? Один говорить, що з хати можна вийти через двері. Ніхто йому не зможе заперечити. Другий переконує, що з хати можна вийти через вікно. Хто йому заперечить? Ніхто. Можна зробити підкоп і вийти з хати на подвір’я. І це можливе. У 1945 році навесні старунські хлопці з Івано-Франківщини Петро Ців’юк, Юрко Івасюк, Петро Цоцко й Іван Григорчук у солотвинській тюрмі ложкою продовбали стіну і втекли. Є чотири різні думки, і нікому не заперечиш. Але істина одна. Найкраще вийти з хати можна тільки через двері.

Великі протиріччя є і в історії України. Згадаймо Івана Виговського, Івана Мазепу, Пилипа Орлика, Григорія Орлика, Костя Гордієнка, Симона Петлюру, Степана Бандеру… Хто вони? У роки більшовицької імперії про них страшно було й згадувати, навіть пошепки. Москва їх вважала зрадниками, ворогами народу, бандитами і вбивцями. А насправді? Це справжні Герої України. А ось Ніс, Кочубей, Іскра, Пушкар, Микола Щорс, Віталій Примаков, Юрій Коцюбинський, старунські яничари Іван Сокерчук, Чеслав Сокерчук, Іван Хмарний, Михайло Хмарний, Микола Геник… Всі вони служили Москві, і тільки Москва їх вихваляла. Насправді, всі вони яничари, всі вони допомагали Москві нищити Україну. Про таких Тарас Шевченко писав:


^ Помагайте, недолюдки,

Матір катувати.


Хочеться сказати й про нинішні дні, дні дуже тривожні. Україні загрожує втрата незалежності. І цьому активно сприяють антиукраїнські газети „Прикарпатська правда“ в Івано-Франківську, „Вільна Україна“ у Львові. Напередодні Незалежності України в Дрогобичі антиукраїнською була газета „Вісті Підкарпаття“. Яка це була страшна газета! Ліквідована відразу після провалу ГКЧП. Тепер на Дрогобиччині існує рідна сестра газети „Вісті Підкарпаття“, це молода газета „Перспектива Трускавця“. Тримаю в руках газету № 16 за 22 жовтня 2004 року. Вже перша сторінка відкриває завісу цієї газети. Ярослава Стеценко вихваляє українську злочинну владу, звеличує Віктора Януковича. Прочитайте статтю Ярослави Стеценко „Боротьба з бідністю – головне завдання Віктора Януковича“. І з перших рядків цієї статті Віктор Янукович щебече: „Забезпечимо гідне життя ветеранам Великої Вітчизняної війни, учасникам бойових дій в Афганістані“. А чому товариш Янукович не згадав учасників бойових дій УПА? Вони не йшли в Афганістан вбивати невинних людей. Вони на життя і смерть на своїй рідній землі воювали проти червоних та коричневих фашистів. А їх і сьогодні зневажає товариш Віктор Янукович. Що ви скажете на це, Ярославо Стеценко? Переконаний, що й ви зневажаєте учасників бойових дій УПА.

Віктор Янукович дав пенсіонерам передвиборний хабар, а не пенсію. Ви це прекрасно самі знаєте, Ярославо Стеценко. То чого кривите душею?

Чому ж не скажете, як зросли ціни. Пенсіонери про це знають. То чого мовчите? Я хочу вам дещо нагадати про ціни:


2000 рік 2004 рік

Хліб 0,92 грн. 1,65 грн.

Свинина 8,00 грн. 12,00 грн.

Масло вершкове 5,00 грн. 7,00 грн.

Цукор 1,50 грн. 3,40 грн.


Не буду все перелічувати. То чого ляпаєте язиком про добрі справи Віктора Януковича? У вас своя думка?

Пишете, що опозиціонери поливають брудом Віктора Януковича. Ярославо Стеценко, коли людина піднялася з болота, то чи потрібно її поливати брудом? Краще візьміть відро води і помийте тюремного улюбленика із зони. Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Віктор Янукович сидів по тюрмах. То ви хочете президента із зони? Чий це бруд? Опозиціонерів чи його власний? І це ще не все. Віктор Янукович виглядає справжнім атлетом. Та який це атлет, який падає не від золотого яйця, а від звичайного яйця курки-героїні з Івано-Франківщини? І вам не соромно мати такого Президента, Ярославо Стеценко? Хіба після цього, як ви його гарненько викупаєте, він не буде смердіти від власного болота? Щасти вам у цьому, Ярославо Стеценко. Та не дай, Боже, щоб Віктор Янукович став президентом, навіть викупаний. Тюремний запах зони ви не відмиєте.

Ярослава Стеценко не одинока. У неї є ідейна помічниця Ольга Ніколаєнко. Вона є автором докторської праці про Віктора Ющенка та його дружину Катерину. Комуністичний стиль звинувачення. Комуністи вміли це робити. Вони звинувачували мільйони українців. Безневинно звинувачували і розстрілювали. Не буду називати жертв – їх мільйони. І таких реабілітували після десятків років. Тепер таких небезпечних звинувачень немає. Але комуністична практика залишилась. І нею скористалася Ольга Ніколаєнко. Дивно, чому Ольгу Ніколаєнко зацікавила таємниця шлюбу Віктора Ющенка. Немає чим скомпроментувати Віктора Ющенка, то Ольга Ніколаєнко вибрала для звинувачення шлюб. Невже це злочин? Я не хочу повторювати дешеві нісенітниці про подружжя Віктора та Катерини Ющенків. Ольга Ніколаєнко до того договорилася, що передбачила втечу Віктора Ющенка з України в США. Чи може твереза людина про це писати? Чому? То послухайте: „Чи не в передбаченні неминучої поразки на виборах Ющенко готує собі запасний аеродром за океаном?“

Не Віктор Ющенко, а злочинці, які зараз при владі, будуть втікати за океан, іти в тюрми. Тому вони й скаженіють, тому хочуть навіть фізично знищити Віктора Ющенка. Злочинці готові на все, щоб зберегти владу. Для чого їм влада? Щоб і надалі грабувати народ, щоб мільйони українців покидали свою рідну землю і йшли в найми в чужі країни. У нас найбагатші землі в світі, багаті надра, мудрі й талановиті люди. То чому ж ми бідні, чому ми жебракуємо? А тому, що януковичі, пінчуки, азарови, медведчуки, кучми, кравчуки, суркіси і їм подібні володіють вже не мільйонами, а мільярдами. Товариші Ярославо Стеценко і Ольго Ніколаєнко! Було б цинізмом це заперечити. То чому ж ви в одній зграї з цими злочинцями? Чому? Ви їх чогось не звинувачуєте, а хочете, щоб вони далі нас грабували. Це треба зовсім втратити людську гідність. А ви її вже втратили. Будете радіти, коли президентом стане яєчний герой. Та цього не станеться. Ваші авантюрні звинувачення Віктора Ющенка не перешкодять йому перемогти. До Віктора Ющенка йдуть назустріч сотні тисяч людей. І не тільки у Львові, Дрогобичі та Трускавці. Його зустрічають у Одесі, Іллічівську, Дніпропетровську, Харкові… А Віктора Януковича зустрічають в Івано-Франківську тільки одним яйцем. На більше яєць він не заслужив. Адже при владі Віктора Януковича яйця подорожчали. Десяток яєць коштував 2,20 грн., а за Януковича ціна збільшилася до 5 грн. А вам, Ярославо Стеценко і Ольго Ніколаєнко, скажу словами Т.Шевченка:


Схаменіться, будьте люди,

Бо лихо вам буде.


Та чи схаменетесь?

^ ЧАРІВНИК СОПІЛКИ В КАЗКОВІЙ КВАРТИРІ


Сопілка! Це скромний музичний інструмент. Його стараються завжди випередити інші музичні інструменти, хоч сопілку називають музичним букварем мільйонів.

Але в Трускавці ця скромна сопілка забула про скромність. Вона зачарувала трускавчан. І змусив сопілку чарувати людей теж чарівник. Цим чарівником став випускник Львівського культосвітнього училища талановитий педагог Володимир Пашкін. Це він ще в 1977 році очолив юних сопілкарів. І з цього часу ансамбль сопілкарів часто чарує і трускавчан, і гостей міста. Чарівники сопілки неодноразово були переможцями обласних оглядів дитячої художньої самодіяльності. Та першим вагомим успіхом трускавецьких сопілкарів була перемога в Києві 1985 року. I знову в 1987 році юні сопілкарі взяли участь у заключному концерті в столиці України Києві. Ансамбль „Чарівна сопілка“ чарував і одеситів.

I ось у 1998 році у Луцьку відбувся ІІІ Міжнародний фестиваль українського фольклору „Берегиня“. Оргкомітет цього фестивалю і особисто відомий етнограф, фольклорист і письменник Василь Скуратівський запросили трускавецький ансамбль „Чарівна сопілка“ Володимира Пашкіна взяти участь у цьому престижному заході. На Волинь з’їхалися фольклорні колективи українських громад з десяти країн світу та колективи з усіх областей України. Серед гостей була присутня і народна артистка України, видатна співачка Ніна Матвієнко. Після завершення офіційної частини, на велику радість трускавецьких сопілкарів, пані Ніна дала свій автограф і зробила щирий запис у книзі відгуків ансамблю „Чарівна сопілка“.

Юні трускавецькі музиканти мали можливість серед небагатьох учасників фестивалю виступати в заключних концертах найкращих колективів на сцені театрального майдану й обласного Будинку „Просвіта“. Ансамбль трускавецьких сопілкарів був єдиним з учасників фестивалю, який виступив перед вченими – учасниками науково-практичної конференції. А після концерту від імені учасників конференції Василь Скуратівський подякував юним трускавчанам і керівникові ансамблю Володимиру Пашкіну за чудове виконання творів.

А чи знають про це всі трускавчани? Чи знають про це всі шановні трускавецькі депутати? Якби вони тільки знали!

„Чарівна сопілка“ — це не все. Володимир Пашкін створює ансамбль „Сурми звитяги“. Це 15 хлопчиків — юних трускавецьких талантів. Володимир Пашкін відшукав талановиту дівчинку п’ятикласницю Любу Мінчак. I ось 11 січня минулого року юні трускавецькі таланти були нагороджені дипломом за найкращий виступ на львівській сцені. Особливо зачарувала львів’ян п’ятикласниця Люба Мінчак. Зі сцени лунали пісні „Україна – світ“, „Там під львівським замком“, „Стрілецький роман“ та інші.

Ось хто такий Володимир Пашкін. Про нього лине справжня слава не тільки в Трускавці. Музика та пісні трускавецьких талантів лунали в Києві, Одесі, на Волині, у Львові. Навіть гості із Смоленська запрошували Володимира Пашкіна приїхати з „Чарівною сопілкою“на Смоленщину.

Здавалося б, Володимир Пашкін має пишатися цими великими успіхами. Але ні! Володимир є скромним із скромних. Навіть під час виступу на сцені зі своїми вихованцями його не видно. Минуло вже 26 років, як він очолив ансамбль „Чарівна сопілка“. І вже 30 років ця людина з легенди, Володимир Пашкін, живе в „голуб’ятнику“. Це кімната площею 14 кв. метрів аварійного будинку. До кого звернутися за допомогою, щоб отримати хоч однокімнатну, але справжню квартиру. I Володимир Пашкін звертається до трускавецької влади, до депутатів, до Координаційної ради. Більша частина підтримує Володимира. Але є й такі, що не бачили цього „голуб’ятника“, не знали і не хочуть знати, що в Трускавці живе Володимир Пашкін. Один з них навіть висловився зневажливо: „А хто такий Володимир Пашкін? Це той сопілкарішка?“. Це міг сказати не депутат, а депутатчик.

Та цей чарівник сопілки в десятки разів більше зробив для України, як цей зарозумілий депутатчик. Ось би поселити його в цей голуб’ятник! Він би по-іншому защебетав.

До речі, частина цього будинку недавно згоріла. Але Володимир Пашкін залишився не тільки в голуб’ятнику, але вже в недогорілому будинку! Йому навіть не обіцяють у найближчий час забезпечити квартирою. Віриться і не віриться. Це кошмарний сон чи правда? Зустрічаю Володимира Пашкіна. Він уже навіть говорити не хоче про нову квартиру. Хоч би йому приснилася ця нова квартира! Але і в цьому йому не щастить. Була радянська влада. Тепер уже 12 років маємо українську владу. То якої ще влади потрібно, щоб Володимир Пашкін отримав квартиру? Хто дасть відповідь на це запитання?


^ СВЯТКУЄМО ПО-ТРУСКАВЕЦЬКИ


У це важко повірити. То вже більше, ніж чудо. Ось послухайте. Впав чоловік з п’ятого поверху і залишився живим. Кажуть, що це випадковість. Але цей чоловік вдруге впав з п’ятого поверху і залишився живим. Говорять, що то вже чудо. На чудові не зупинимось, адже чоловік і втретє впав з п’ятого поверху і залишився живий. Пояснюють, що чоловік уже звик. Щось подібне відбувається і в Трускавці. Відмінність лише в тому, що вже ніхто не буде падати з п’ятого поверху.


Почну називати конкретні приклади. Ось послухайте. Йде підготовка до святкування Дня Незалежності України. Трускавецька міська рада видає запрошення на урочистий вечір. Зовсім не дають запрошення політв’язням та репресованим. Це склероз? Свідома зневага? Відповідь має бути. 13 жовтня цього ж 1998 року в палаці культури ім. Т. Шевченка вшановуються вояки УПА. Це вітання почалось о 16 годині. Трускавчани на роботі, гості міста в цей саме час мають свої проблеми, вони проходять курс лікування. Через це багато бажаючих не мали змоги бути присутніми на цьому святкуванні. А ось на другий день було навпаки. Похід від церкви до могил вояків УПА почався вже о 17 годині. Була вже ніч. Можна ці дії назвати нормальними? Хто це такий розумний встановив такий час початку?

Якби це поодинокий випадок, то можна й пробачити, але хаос продовжується. 14 жовтня наступного року знов безладдя в організації свята. Ще напередодні початок святкування було перенесено на 12 годину. Біля могили зібралися сотні трускавчан, гостей міста, але що це? Явно о 12 годині священик починає Службу Божу у церкві святої Покрови, що за 100 м від могили УПА. Тепер треба чекати поки закінчиться Служба Божа. Жінки, які ходять до цієї церкви, дивуються. Вони говорять, що кожної неділі Служба Божа в цій церкві починалася не пізніше 9-ї години. Чому ж так сталося сьогодні? Чи не свідомо це хтось робить? Чому я так говорю? Та тому що це повторюється. Ось 2001 рік. Останні роки 12 березня трускавчани вшановують день народження легендарного героя Романа Макомацького. I трускавчани до цього приготувалися. Але 11 березня в церкві отець Петро оголосив, що о 16-ій годині почнеться панахида біля пам’ятника Романові Макомацькому. А чому не 12 березня? Цю раптову зміну можна було б пробачити, але рівно о 16 годині в палаці культури імені Тараса Шевченка починається концерт, присвячений 187-й річниці з дня народження Тараса Шевченка. Куди йти? Кого вшановувати в той самий час? Романа Макомацького чи Тараса Шевченка? Чому такий ненормальний хаос створюють нормальні люди? Та чи нормальні? У таких людей і розум у шлунку. То не зле таким й довчитися.

Чи можна таким людям складати сценарій і проводити святкування? I ось 25 травня 2003 року свідомо запланований новий хаос. У Трускавці святкували День Героїв. Все було заплановано добре! Але хто виконував те, що було заплановано? Служба Божа у церкві святого Миколая мала закінчитись об 11 годині 30 хвилин. Із запізненням трускавчани і гості міста вирушили до могили Героїв УПА. А їх чекали біля церкви святої Покрови. Чекали під палючим сонцем при температурі 30 градусів. Це вже спека. Діти втрачали свідомість, люди розходились. То кому за це подякувати? І чому це повторюється кожного року? Чи не час уже негідників виводити на чисту воду? Це вони продовжують каламутити воду! Це вони створюють хаос під час святкування! Чому ми терпимо провокаційні дії цих негідників?


^ НЕ ЗНЕВАЖАЙТЕ УКРАЇНСЬКУ СОЛОВ’ЇНУ МОВУ


У кожного найкращою є рідна мама. Ніхто не говорить, що чиясь мама краща від рідної. Найкращими є рідна хата, вулиця, село, місто, гори, ліси, степи… Карпати називають найкращими горами в світі. А коли хтось допитується, чи є ще кращі гори, то відповідають, що є: „Це Карпати“. А про українські степи Микола Гоголь писав: „Чорт би вас побрав, степи, які ви прекрасні“.

Та найпрекраснішою для кожного є рідна мова. І кожен вихваляє рідну мову. Ось що говорять англійці: „Англія – країна великих завойовників і мореплавців, які славу англійської мови рознесли по всьому світі. Англійська – мова Шекспіра, Байрона, Діккенса, Ньютона та інших великих літераторів та вчених. Отже англійській мові належить світове майбутнє“.

З цим твердженням зовсім не погоджувався німець: „У жодному разі, – гордовито заявив він, – Німецька мова – це мова двох великих імперій: Великонімеччини й Австрії, які займають більше половини Європи. Це мова філософії, техніки, армії, медицини, мова Шиллера, Геґеля, Канта, Вагнера, Гайне. І тому, безперечно, німецька мова буде мати світове значення“.

Італієць заперечив англійцеві і німцеві. Він промовив: „Панове, ви обидва не маєте рації. Італійська мова – це мова сонячної Італії, мова музики, кохання, а про кохання мріє кожен. Мелодійною італійською написані найкращі твори епохи Відродження, твори Данте, Бокаччо, Петрарки, лібретто знаменитих опер Верді, Пуччіні, Доніцетті, Россіні та інших великих італійців. Тому італійській мові належить бути провідною в світі“.

То чия з цих трьох мов може мати світове значення? Єдиної світової мови не може бути. Тепер я хочу нагадати про свою українську мову, яке місце відводиться їй. Я теж можу сказати, що моя рідна мова – це мова незрівнянного сміхотворця Котляревського. Це мова геніального поета Тараса Шевченка. До пророчих вершин Шевченківської поезії й досі ніхто у світі не піднявся. Це лірична поезія однієї з найкращих поетес світу Лесі Українки, мова нашого філософа-мислителя Івана Франка, який вільно володів чотирнадцятьма мовами і серед них англійською, німецькою та італійською, які вже згадувались. Але рідною, найдорожчою Іван Франко вважав українську.

Українською мовою звучить понад триста тисяч народних пісень. Це набагато більше, як німецькою, англійською та італійською разом. Ніхто в світі не може зрівнятися з українцями гумором.

Як не згадати Василя Симоненка, Павла Грабовського, Василя Стуса. А корифеїв світової музики Максима Березовського, Артема Веделя, Лисенка, Леонтовича, Колессу, Кошиця… Багато можна назвати і письменників, і поетів, і музикантів. Але ніхто не згадав про багатство і можливості своїх мов. Чи міг би хто написати невелике оповідання, у якому б всі слова починалися з однієї букви? Кожен скаже, що це неможливо. Англійською, німецькою та італійською це неможливо. А ось українською мовою зробити це зовсім просто. Таке оповідання написав львівський юрист Богдан Косів. В оповіданні кожне слово починається на букву „П“.


^ ПЕРШИЙ ПОЦІЛУНОК


Популярному перемишлянському поетові Павлові Подільчаку прийшло поштою приємне повідомлення:

„Приїздітъ, пане Павле, – писав поважний правитель підгорецького повіту Полікарп Паскевич, – погостюєте, повеселитесь“. Пан Павло поспішив, прибувши першим поїздом.

Підгорецький палац Паскевичів привітно прийняв приїжджого поета. Потім під’їхали поважні персони – приятелі Паскевичів… Посадили пана Павла поруч панночки – премилої Поліни. Поговорили про погоду перед Петрівкою, політику. Пан Павло прочитав пречудові поезії. Потім паночка Поліна пограла прекрасні полонези, прелюдії. Поспівали, потанцювали падеспань, польку. Прийшла пора – попросили пообідати. Поставили повні підноси пляшок „Портвейну“, „Плиски“, „Пшеничної“, прекрасного пива „Пльзенського“. Принесли печених поросят, приправлених перцем півників, пахучі паляниці, печінковий паштет, пухкі пампушки під печеричною підливкою, пироги, підсмажені пляцки. Потім подали пресолодкі пряники, персикове повидло, помаранчі, повні порцелянові полумиски полуниць, порічок.

Почувши приємну повноту, Павло Петрович подумав про панночку. Поліна попросила прогулятися підгорецьким парком, помилуватися природою, послухати пташині переспіви. Пропозиція повністю підійшла прихмелілому поетові. Походили, погуляли.

Порослий папороттю прадавній парк подарував приємну прохолоду. Повітря п’янило принадними пахощами. Побродивши парком, пара присіла під порослим плющем платаном.

Посиділи, помріяли, позітхали, пошепталися, посміхалися, пригорнулися. Почувся перший поцілунок: прощай парубоче привілля, пора поетові приймакувати, пропало парубоцтво.


Що ви на це скажете? Я звертаюсь до тих, хто недооцінює українську мову. Але й це ще не все. Богдан Косів українською мовою створив не тільки оповідання, а навіть вірш, де всі слова, починаються буквою „С“. Цей вірш передає стан природи взимку.


^ САМОТНІЙ САД


Сипле, стелить сад самотній

Сірий смуток – срібний сніг.

Сумно стогне сонний струмінь,

Серце слуха скорбний сміх.

Серед саду страх сіріє,

Сад солодкий спокій снить,

Сонно сиплються сніжинки,

Струмінь стомлено сичить.

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад.

Стиха стелються сніжинки –

Спить самотній сад…


Ось яка милозвучна українська мова! Вона буде жити вічно поміж інших мов світу.

А ось послухайте оповідання російською мовою, в якому кожне слово починається на букву „О“. Це було в бурсі. Один з бурсаків провинився. Отець Онуфрій хотів покарати бурсака. Бурсак почав проситися. Тоді отець Онуфрій сказав, що простить йому, якщо той напише оповідання, в якому кожне слово починається на букву „О“. Оповідання було написано про самого отця Онуфрія.


^ ОТЕЦ ОНУФРИЙ


Отец Онуфрий, отобедавши от обедни, отправился обозревать окрестности Онежского озера. Обозревая окрестности Онежского озера, отец Онуфрий обнаружил очаровательную обнажённую Ольгу. „О, Ольга, о ослепительная Ольга! Отдайся отцу, озолочу“. Обнажённая Ольга обольстилась. Отец Онуфрий отказался обнять Ольгу. Обозлённая Ольга оторвала отцу Онуфрию орган оскорбления. Отец Онуфрий остервенел. Он опозорился, осмеян Ольгой.


Таке оповідання приніс бурсак отцю Онуфрію. Отець Онуфрій так оцінив це оповідання: „Оскорбил, окаянный. Отлично“.

Що ви на це скажете? Я звертаюсь тільки до тих росіян, які зневажають українську мову. Придумайте щось краще і практично переконайте мене, що „русский язык“ кращий від української мови. Бо, порівнюючи ці два оповідання, навіть завзятий російський шовініст має погодитись із тим, що українська мова справді є солов’їною. Та цього російські шовіністи не признають.

3 цим ніколи не погоджувались, не погоджуються і не будуть погоджуватись у майбутньому наші „старші брати“. Віками вони принижували українську мову. І не тільки принижували. Вони забороняли українську мову. Забороняли співати українські пісні, ставити вистави та друкувати книжки українською мовою. Так, Панас Мирний, Павло Грабовський та інші письменники друкували свої твори українською мовою за межами України. Це було до жовтневого перевороту 1917 року. Радянська влада обіцяла вільний розвиток української мови. Обіцяв пан кожух – тепле його слово.

3 кожним роком українська мова чимраз більше принижувалась і переслідувалась. Того, хто розмовляв українською мовою могли назвати націоналістом і бандерівцем. Ось приклад. У 1970 році під час канікул я їхав із Запоріжжя до Івано-Франківська. В Апостолово вийшов із вагона, щоб купити черешень. Поруч стояли чотири жінки. І я почув на свою адресу: „Сразу видно, что бандьора“. За їхнім поняттям, тільки бандерівці розмовляють українською мовою. І можу згадати не десятки, а сотні таких прикладів. Адже 12 років жив у Запорізькому краю. Але ще один приклад мушу згадати. Це було на серпневій нараді вчителів. Нарада йшла російською мовою. I хтось передав у президію записку, в якій автор запитував, чому виступальники говорять російською мовою. Записка потрапила до рук голові райвиконкому. Коли він прочитав цю записку, у нього перекосилось обличчя. Із люттю він сказав: „Хотел бы я знать, кто это написал!“ Тоді була б велика неприємність для автора цієї записки. За яку провину? Відповідь завжди була цинічною: „Вам не нравится русский язык?“ І після цієї відповіді мусив замовкнути,

„Старші брати“ дуже розхвалювали російську мову. „Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин“. Я цьому зовсім не дивуюсь. Кожен хвалить своє, хоч би яке воно було. Це патріотизм! І я ніколи не заперечував би „старшим братам“. Але вони цинічно зневажають українську мову: „Української мови не існує. Це тільки „наречие русского языка“. Українська мова – це мова конюхів, її можна використовувати тільки на селі“.

То яка ж мова краща? Про це можна дізнатись, порівнявши українську мову з російською. Це порівняння зробили Михайло Лаба та Михайло Андрушко. Воно на користь української мови. Ось кілька прикладів.

– В українській мові слово „любити“ вживається в багатьох випадках, але коли мова йде про душевні співвідношення хлопця і дівчини, то існує вираз „кохання“. І тут уже не скажеш: „Я кохаю вареники“.

– Усі народи світу розмовляють мовами. У росіян – языком. Ось розмова діда з продавщицею в крамниці:

– На Вкраїні живете й не знаєте мови.

Продавщиця теж була гостра та бідова:

– У меня есть свой язык, ни к чему мне мова.

І сказав їй мудрий дід:


^ Цим пишатися не слід,

бо якраз така біда в моєї корови:

Має, бідна, язика та не знає мови.


– Іменник в українській мові має 7 відмінків. Сьомий відмінок – це клична форма – Оксано, Петре, Ганно. В російській мові є лише 6 відмінків, кличної форми не існує, то як покликати когось?

– В українській мові є суфікс „есенький“ – місяць яснесенький, промінь тихесенький кинув до нас. Спи, мій малесенький… У російській мові цього суфікса не існує, що дуже збіднює мову.

– Українці „одружуються“. Росіяни, „заключають брак“ і браком називають зіпсовану продукцію, що їхню мову значно компрометує.

У нас з молока виготовляють масло, а з насіння олійних рослин – олію. У росіян одне і друге – масло.

– Фарбами ми малюємо, а коли йде мова про природу, існує вираз – барви природи. У росіян одне і друге – краски. До тих тонкощів їм далеко.

– Із смоли виготовляють асфальт, а сік хвойного дерева називають живицею. У росіян одне і друге називають смолою.

– Слово „олівець“ в українській мові має семантичний зв’язок із словом „олово“. У росіян карандаш нікуди не притулиш, бо це слово татарського походження і в перекладі з татарської мови означає – пишучий патичок.

– Назва місяців в українській мові пов’язані з явищами природи в цю пору – січень, лютий, березень, квітень… Росіяни вживають латиномовні назви, що дуже збіднює їхню мову. Ще є тисячі таких порівнянь, але й цього досить, щоб довести кожному, що наша українська мова нічим не гірша за російську, а навпаки. Вона набагато випередила російську мову й залишила її далеко позаду.

Це було на Херсонщині. Зустрівся я з жінкою, яка закінчила інститут слов’янських мов. Розговорилися про українську мову, якою мовою треба викладати у вищих навчальних закладах. І я почув від неї:

– Зараз викладання у ВНЗ українською мовою неможливе. Викладачі звикли до російської мови і не можуть читати лекції українською мовою.

Я відповів їй:

– Шановна Оксано! Хочу згадати хлопців і дівчат, які закінчили школу в селі та вступили до інституту чи університету. То чи легко їм сприймати лекції російською мовою? І чи потрібні такі викладачі, які зневажають українську мову?

Оксана не здавалась:

– Українська мова для науки не підходить.

– А румунська мова надається для науки? Угорська? Албанська? То чому ж тоді українська мова не підходить для науки?

Тільки тепер Оксана не мала що відповісти.

Який висновок з цього можна зробити? Ще дехто думав, що в науці технічні термінології російськомовні і тим вони випередили українську мову. Насправді це зовсім не так.

У Москві є проспект „Вернадського“. Хто цей вчений? До першої світової війни він був професором Празького університету, академіком. При створенні УНР повернувся на Батьківщину, до Києва. Згодом написав довідник технічних термінологій українською мовою. Із захопленням України більшовиками Вернадського, вченого зі світовим ім’ям, забирають у Москву. Більшовики змушують вченого цей довідник перекласти на російську мову. А після цього навіть в Україні заборонили вживати україномовні технічні терміни. І тут „старші брати“ користуються довідником технічних термінів академіка Вернадського, присвоївши все собі. Варто також згадати, що в колишньому СРСР близько половини адміністративних посад займали українці. За даними вчених Японії, українська мова за милозвучністю належить до першої трійки мов світу. Так думають і інші народи. А тому не цураймося нашої солов’їної української мови. Цієї мови, яку сотнями років боронили від „старших братів“, за яку вмирали Курбас, Стус, Теліга…

Ще 135 років тому український письменник Сидір Воробкевич так писав про чарівну українську мову:


^ Мово рідна, слово рідне,

Хто ся вас стидає,

Хто горнеться до чужого,

Того бог карає.

Свої його цураються.

В хату не пускають,

А чужії, як заразу,

Чуму, обминають.


Здається, що ці рядки написані не в позаминулому столітті, а сьогодні. Не можна зневажати навіть чужу мову. Це теж не чесно. Та зневажати свою, рідну, українську мову! Чому? Це щось неймовірне! Яка ж це людина, що цурається найсвятішого!

Така людина може відректися Божої Матері, рідної матері, батька, брата, сестри, рідної святої землі. Про тих, хто не знає своєї рідної мови, цурається її, надзвичайно влучно говорить Юрій Мушкетик у своєму романі „Яса“: „Так, це важливо, що своєї мови не знає. … Не знає рідної мови, то вже, вважай, пес, а не людина. Гавкає, як навчили. Яничар“.

Яничар! Батьківщиною цього слова була Турецька імперія. Татари і турки, нападаючи на Україну, брали в полон малолітніх дітей. Їх виховували в турецьких школах. Такі діти не знали своїх батьків, своєї віри, своєї батьківщини, своєї мови. Таких і називали яничарами. Яничарство було найбільшою трагедією для українців. Українці, які ставали яничарами, разом з татарами чи турками нападали на Україну. Вони грабували, убивали своїх батьків, братів, сестер, односельців, брали ясир. Ось легенда. На місто Хуст напали татари. Воєвода Хуста оборонив місто. Але татари полонили маленького сина воєводи. А через 22 роки татари знову напали на місто. Очолював татарський загін молодий татарин. Відбувся бій молодого бея з воєводою. У двобої воєвода вбив татарина. І коли татари відступили, воєвода впізнав рідного сина. Син став яничаром і привів татар проти рідного батька. Таких випадків були тисячі.

На жаль, яничарство на Україні не припинялося століттями. Особливо воно поширилось в Україні після жовтневого перевороту в Росії. Якщо за османської імперії яничарів виховували тільки в Туреччині, то за московської радянської влади яничарів виховували в Україні. Тепер батьки тільки годували та одягали своїх дітей. Хто прожив у більшовицькому „раю“, той прекрасно про це знає… „Старші брати“ і свої перевертні виховували в комуністичному дусі вже маленьких дітей. Спершу готували жовтенят. Це виховання діти відчували вже в дитячому садку. Малі хлопчики й дівчатка виховувались на прикладах Леніна, Сталіна, Павки Корчагіна, Павлика Морозова… Вчили зраджувати рідних батьків, як це зробив Павлик Морозов. Вчили цих маленьких діточок зневажати рідну мову. І цю рідну мову заміняли „велікім русскім язиком“. У цьому „русскому язику“ є найбільший у світі „русскій мат“. Його ще називають триповерховим. Прочитайте книжку Івана Іванова „Колима“. Там, мабуть, сотні таких матюків.

Виховання проходили за певним планом. Жовтенята, піонери, комсомол, партія. Успіх у вихованні був вражаючий. Навіть після 12 років Незалежності трудно опам’ятатись. Весь схід і південь зрусифіковані. Майже повністю зрусифіковані міста Луганськ, Донецьк, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Миколаїв. Тут при владі „старші брати“ і свої перевертні. Вони й тепер не те, що зневажають, а й нищать українську мову. За прикладами далеко не треба шукати. У Донецьку закривають єдину українську школу. А про це страшно й згадувати. В одній із книжкових крамниць продають туалетний папір. I в навантаження до цього туалетного паперу давали „Кобзар“ Тараса Шевченка. Ось яких єрундованих продавців виховували в радянських навчальних закладах! Я не помилився! Не ерудованих, а єрундованих! Це ж божевілля в повному розумінні цього слова. А скільки таких неймовірних божевільних прикладів! І все це наслідок комуністичного виховання.

Я 13 років прожив у запорізькому краю. Закінчив Запорізький педагогічний інститут. 12 років я працював учителем у Роздольській школі Михайлівського району. У Роздолі повністю збереглася українська мова. І не тільки в Роздолі, в інших селах району теж розмовляли і зараз розмовляють українською мовою.

А Запоріжжя? Тут українську мову зневажають. Не часто почуєш українське слово. Я кожного року перебуваю в Запоріжжі. І хочу згадати деякі діалоги про українську мову.

Слава Стецько, тепер уже покійна, виступала по радіо. А на другий день почув такий діалог:

– Слышала выступление Стецько! Какая же она неграмотная! Ни единого русского слова. Почему она не выступала на русском языке?

– А скільки років ви живете в Запоріжжі? – спитав я молодицю.

– 45 лет.

– Живете в Запоріжжі 45 років, живете в Україні, а зовсім не знаєте української мови. А Слава Стецько прожила за межами України півстоліття і прекрасно розмовляє українською мовою. Вона досконало володіє кількома мовами, у тому числі й російською. А ви ж така „розумна“, і знаєте тільки один „язик“. То хто ж тоді неграмотний?

Що могла відповісти ця „одноязикова“ жінка?

Одного року була зустріч з учнями, в яких я був класним керівником. Розговорився із своїм учнем Віктором. На моє здивування, він розмовляв зі мною російською мовою. Я перепросив його: „Пробач мені, Вікторе, що я не навчив тебе української мови“.

В одному з дитячих садків переходили на українську мову. Моя колишня учениця Тетяна, яка працювала там вихователькою, заявила: „А я не буду разговаривать на украинском языке“.

Завідувач садка – росіянка. Вона сказала: „Чи тобі, Тетяно, не соромно! Ти українка і відмовляєшся від рідної української мови! Я росіянка і то вивчила українську мову. І хочу, щоб у нашому дитячому садку діти вчились говорити рідною мовою. Адже вони живуть в Україні!“

Радісно мені за росіянку, яка вивчила українську мову і розмовляє нею. І це не поодинокі росіяни.

І боляче мені за Тетяну, яка відрікається від рідної мови.

Познайомився я з одним запоріжцем. Кілька днів я з ним зустрічався. Він розмовляв російською мовою. А я на російську мову не переходив. І почув від нього комплімент:

– Такой культурный человек, а разговариваете на непонятном языке!

– А ви скільки мов знаєте?

– Русский.

– А де ви живете?

– Все время я на Украине.

– Так чому ж тоді мова народу, серед якого ви живете, для вас є „непонятной“?

Зустрічаюся в Запоріжжі з учителями української мови. Чогось вони між собою розмовляли російською мовою.

– Ви вчителі української мови. Чому ж ви не розмовляєте між собою українською мовою?

– А мы только на уроке разговарываем по-украински.

– Чи навчите ви своїх учнів розмовляти українською мовою, чи прищепите їм любов і повагу до рідної української мови?

Це дуже дивно. Навіть в українських школах і вчителі, і учні розмовляють російською мовою. То яка ж це українська школа? Під час перерви тут не почуєш українського слова. Хіба коли щось запитаєш по-українськи, то вже відповідають українською мовою. І то не завжди.

Хочу звернутись і до марксизму. І в марксизмі можна знайти щось мудре. Стосовно ж тих, хто мешкає в Україні десятки років і не володіє мовою корінного народу, гарно сказав ще в середині XIX століття Карл Маркс. За його визначенням це – або гість, або окупант, або слуга поневолювача. Як бачимо, і в марксизмі є слушні думки про мову.

Деколи ми говоримо: „Не так уже погано у нашому домі“. Так само я повинен сказати і про Запоріжжя: „Не так уже погано в Запоріжжі“. Хочу згадати добрим словом і росіян, які живуть у Запоріжжі. Я вже згадував росіянку, яка завідує дитячим садком. Вона вивчила українську мову і хоче, щоб і діти говорили рідною мовою.

Хочу згадати і росіянку Людмилу Очеретяну. Вона завідує в Запоріжжі Центром розвитку дитини „Лазурний“. Як вона вивчила українську мову? Ось що вона про це говорить:

– Побувала я в Норвегії. Так от, норвежці дивуються, як це ми живемо в Україні, а спілкуємося російською мовою. Не розуміють вони й того, чому ми не знаємо традицій і звичаїв свого народу. Все це спонукало мене вивчити українську мову. Це мені вдалося. Я поважаю тих людей, які люблять свій народ і хочуть, щоб діти говорили рідною мовою. Тому завжди сприятиму цьому.

Людмила Очеретяна допомогла відкрити українську групу. І таких росіян і росіянок у Запоріжжі є десятки. Я не хочу перебільшувати і не говорю: сотні. Хоч це не було б великим перебільшенням.

У Запоріжжі видається газета українською мовою „Запорізька правда“. Товариство „Просвіта“ видає газету „Дніпрові пороги“, редактором якої є Тарас Шевченко. Це теперішній Тарас Шевченко. „Інформаційний бюлетень“ видає „Братство ОУН–УПА Запорізького краю“, редактором якого є Василь Маркович.

У день 12-ї річниці Незалежності України я був у Запоріжжі. Познайомився із сотнями патріотів. І як я здивувався, коли взяв у руки книжки, видані у Запоріжжі. Це „Підпілля ОУН у Запорізькій області“, „Під бойківськими Бескидами“, автором яких є Василь Маркович. Видана книжка „Українські повстанські пісні“, упорядником якої є вже згаданий Тарас Шевченко. Це тільки початок того, що я знаю.

Тепер я хочу поіменно згадати хоч декількох справжніх патріотів України із Запоріжжя:

– Т. Шевченко, кандидат філологічних наук, доцент;

– В. Чабаненко, доктор філологічних наук, професор;

– Ф. Турченко, доктор історичних наук, професор;

– Л. Сосницький, журналіст;

– А. Пилиденко, підприємець;

– Атаніч Анатолій, голова міського об’єднання „Просвіта“.

Список можна продовжити. Свідомих українців є в Запоріжжі десятки тисяч. Я не перебільшую. І з кожним роком, з кожним місяцем, з кожним тижнем і навіть з кожним днем у славному Запоріжжі буде більше таких, що розмовляють українською мовою, вивчають історію України, культуру, співають українські пісні. У цьому я переконаний. І це буде не тільки в Запоріжжі.

Треба згадати й Трускавець. І якщо в Запоріжжі національна свідомість стає вищою, у Трускавці вона знижується. Патріотів 1990 року зараз не впізнати. Особливо тих, хто добре влаштувався. Людину по-справжньому можна лише тоді пізнати, коли вона при владі. Хто тепер приїжджає у Трускавець зі сходу чи півдня, дивується. Кожен в основному бачить російськомовні газети, книжки, чує російську мову, російські пісні. Десятки років біля бювету щоденно можна було почути українську пісню. Минулого року українська пісня була вбита російською попсою. Ціле літо біля бювету гримів оркестр. А тепер „старші брати“ виграють на баянах з підсилювачами. Лунає тільки російська музика, російські пісні. Було б дуже добре, якби хоч один такий музикант вигравав біля входу до міської ради. Я пригадую час, коли розповсюджували газети та книжки в бюветах. Мене проганяли. Одного разу навіть міліціонера викликали. А зараз музиканти грають, аж земля тремтить. Трускавецька влада цієї московської музики та пісні не чує. Честь вам і хвала, трускавецькі патріоти, які зараз при владі.





залишити коментар
Сторінка2/16
Дата конвертації23.11.2012
Розмір3.99 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
хорошо
  1
отлично
  2
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх