Шкляр В.І., Мелещенко О. К., Мукомела О. Г., Паримський І. С. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретичний нарис. – К., 1996. – 168 с icon

Шкляр В.І., Мелещенко О. К., Мукомела О. Г., Паримський І. С. Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Історико-теоретичний нарис. – К., 1996. – 168 с


Схожі
Мукомсла О. Г., Паримськии lc. Українська журналістика: вчора, сьогодні...
Урок-реквієм
Міжнародна журналістика 2000...
Енергозбереження та Мала Гідроенергетика України: вчора, сьогодні, завтра ”...
Міжнародна журналістика – 2002 київ 2002...
Донецька обласна державна адміністрація в ідділ у справах національностей управління культури та...
Київський університет імені Тараса Шевченка...
Розділ кримінально-правова характеристика...
Одеська національна юридична академія на правах рукопису аніщук ніна Володимирівна...
* Веб-сторінки друкованих та електронних змі та інші аспекти застосування мережі Інтернет у...
«Східний видавничий дім»...
Робоча навчальна програма з курсу “Українська мова в змк” зі спеціальності “Журналістика”...



Загрузка...
страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
повернутися в початок
скачать

Війна своїм кривавим помелом пройшлася не тільки по людських душах (українці воювали на різних боках фронту), але й завдала нищівного удару українській пресі, вкрай розхитала соціал-демократичні лави. С.Петлюра в "Украинской жизни" висловив свій вибір на користь Росії. Єдина всеукраїнська газета "Рада" теж стояла на цих позиціях. У Львові ж Головна Українська Рада, що репрезентувала всі впливові партії Галичини, виступила з маніфестом, де проголосила думку: "Чим більшою буде поразка Росії, тим швидше виб'є година визволення України". Подібну відозву видав Союз українських парламентських і сеймових депутатів Буковини. У перші дні війни емігранти з Наддніпрянщини, що перебували у Львові (Д.Донцов, В.Дорошенко, М.Меленський, А-Жук, О.Скоропис-Иолжуховський, М.Залізняк), створили Союз визволення України (СВУ), який теж висловився за поразку Росії. Рада ТУП, що зібралася в Києві, після нетривалих дебатів зійшлася на тому, що українці повинні дотримуватися у цій війні нейтралітету.

Згаданий вже Л.Юркевич припинив видавати журнал "Дзвін" і переїхав до Женеви, де на власні кошти заснував газету "Боротьба", яка стала органом закордонної організації УСДРП. На її сторінках редактор підкреслював, що як єдиний справжній український соціал-демократ він засуджує "Украинскую жизнь" і "Раду" за їхню лояльність до Російської держави. Не схвалював він і діяльність Союзу визволення України за його підтримку Німеччини і Австро-Угорщини, а відверто виступав проти царизму як деспотичного режиму.

Царський уряд на ці заяви прореагував новою хвилею погромш, заборон і репресій. Групою невідомих осіб було облито чорнилом примкнення редакції газети "Рада", а також "Української книгарні", повибивано шибки в клубі київського товариства "Родина", книгарні "Літературно-наукового вісника". Подібні безчинства і рварство творилися по всій Україні і за її межами, де існували українські "Просвіти".

У перші дні війни царська адміністрація припинила в ІЧиєві видання щоденної газети "Рада", місячників ^ "Літературно-науковий вісник" "Маяк", "Українська хата" і "Світло", популярного тижневика "Село". З формальних причин було відібрано дозвіл на видання "Записок Українського Наукового Товариства", квартальний "Україна". Нарешті, як писав С.Петлюра у статті "Рік мовчання", "коло дій і розпоряджень, спрямованих проти нашого рідного слова, замкнулося постановою з 9 січня 1915 року, силою якої взагалі усі українські періодичні видання припинено". Далі публіцист звертається до Державної Думи: "Український народ має право на те, щоб не зазіхати на його душу, '" поверніть же нам наші газети, наші журнали, наше рідне слово!".

Однак, це був глас вопіющого в пустелі, волання відчаю. Царські сатрапи, посилаючись на воєнний стан, замахнулися навіть на святиню українського народу — "Кобзар", конфісковували українські книги, а їх авторів та видавців притягали до суду. Так, після закриття журналу "Літературно-науковий вісник" його редактора П.Богацького вислано до Східного Сибіру. Після повернення з Галичини у Києві був заарештований і висланий М.Грушевський "за австродіяльність". Така ж доля чекала і В.Винниченка, Є.Чикаленка, Л.Жебуньова і багатьох інших.

Щоб послабити український рух, військові чиновники призивали прогресивних діячів культури в діючу армію і відправляли на Північний фронт, подалі від України. Так потрапив у Східну Прусію молодий талановитий історик і публіцист В.Липинський, був призваний в діючу армію український письменник О.Василвченко. Багато відомих українців наклали головами, воюючи за імперську Росію.

Цей репресивний шабаш активно підтримувала російськомовна "патріотична" преса. Такі видання, як "Киев", "Новое время", за висловом С.Петлюри, "як несподівану знахідку підхопили, прийняли і закріпили" антиукраїнську базу, "яку створили були пп. Струве, А.Погодін". Особливим угодництвом відзначалася найреакційніша в Україні чорносотенна газета "Киевлянин", яку редагував приближений до царського двору В.Шульгін. Не даремно цензура вважала, що газета "високо тримає прапор органу друку, який поважає себе, енергійно захищає порядок, законність, російську державність".

Якоюсь мірою пригасивши український рух у Придніпров'ї, войовничий російський шовінізм посилив свою увагу до політичного і національного життя Галичини. Русофільська газета "Прикарпатская Русь була неспроможна стримувати зростання національної свідомості придністрянських українців, їй не під силу було конкурувати з такими авторитетними газетними лідерами того краю, як львівське "Діло", чернівецька Буковина", ужгородська "Наука". До того ж галицькі москвофіли, відчувши наближення війни, втекли до Росії. За вказівкою царського уряду в липні 1914 р. вони створили в Києві "Карпатско-русский освободительньїй комитет". Кого й від кого вони збиралися "освобождать", невідомо, але своїм завданням вони поставили інформування російського населення та армії про сучасне і минуле галицьких українців. Чимало пліток вирвалось у світ з вуст цього комітету. Одна з них — памфлет "Современная Галичина", якого видали окремою брошурою і вручали як секретний документ російським офіцерам, які відправлялись на Південно-Західний фронт, щоб вони могли відрізняти "мазепинців" від справжніх "русских". Брошура подавала національно-визвольний рух в Галичині як австрійську інтригу, на яку "клюнула" малоросійська інтелігенція.

Однак цей шовіністичний чад не зміг задушити вільне українське слово. Журналісти, які відчули смак до праці в українських виданнях і зрозуміли їх значення для української культури, вже не могли змиритися з становищем, що склалося, не могли сидіти, склавши руки. Вони шукали виходу. Одним з таких виходів було видання часописів на периферії, куди ще не встигла простягнути свої щупальц військова цензура. Так, Олена Пчілка перевела своє дітище журнал "Рідний край" з Києва до містечка Гадяч на Полтавщині і хоч нерегулярно, з великими перервами, і хоч "ярижкою", проте не припинила його виходу майже до нової революції.

Інший молодий редактор газети "Рада" А.Ніковський після її закриття переїздить до своєї рідної Одеси, де в серпні 1.915 р. разом з маловідомим І.Гаврилюком редагує журнал "Основа" — "вісник письменства, науки і громадського життя". За планами А.Ніковського та його однодумців В.Винниченка, С.Єфремова, Ф.Матушевського, які надрукувалися вже в першому номері, журнал мав продовжити "Літературно-Науковий Вісник", але вже четверта книжка не вийшла в світ. Цензура заборонила вихід журналу на весь воєнний період.

Ще один активіст національно-визвольного руху В.Винниченко, за яким, як він згадував, у цей час "жандармерія ганялася по всій Україні" і який "мусив майже щотижня міняти фальшиві паспорти й місце проживання, навіть час од часу переїздити з України в Росію", прибув до Харкова і разом з Ю.Тищенком почав видавати наприкінці жовтня 1915 р. тижневик "Слово". В.Винниченко не випадково обрав місцем видання промисловий Харків. Всі попередні видання українською мовою охоплювали читачів переважно з інтелігенції та селянства. За роки між двома революціями вони зробили значний поступ у розвитку національної свідомості. Зрусифіковане ж робітництво залишилося національно глухим і байдужим, а то й під впливом шовіністичної пропаганди вороже ставилося до всього українського. Задумана газета адресувалася робітникам. Це був новий тактичний хід української соціал-демократії. Щоправда, в тих несприятливих умовах він не став „езультативним. Жандармерія конфіскувала тираж другого номера, і в ання газети було заборонено. Спроба замінити її тижневиком "Гасло" кілька номерів якого вийшло в листопаді 1915 р. за редакцією В.Коряка, теж закінчилася провалом. Аж до 1917 р. намірів вийти на робітничу аудиторію не було.

цю нішу народного чекання спохватилися заповнити більшовики, що, можливо, й стало причиною їхніх успіхів у революції. Газети "Социал-демократ" і "Правда" - центральні органи РСДРП регулярно засилалися до Харкова і в Донецько-Криворізький басейн. А 14 вересня

1914 р. в Катеринославі вийшов друком перший номер більшовицької газети "Пролетариат". Це була, швидше, прокламація, аніж газета, і друкувалася на одному боці газетного аркушу з тим, щоб її можна було розклеювати у прилюдних місцях.

Через рік катеринославські робітники організували видання нової газети "Южная правда", що вийшла від імені обласної організації РСДРП Південного гірничо-промислового району. Влітку 1916 р. більшовики Донбасу почали друкувати на гектографі газету "Правда труда". Перші більшовицькі газети були бідними і змістом, і формою. Вони передруковували з центральних видань програмні партійні документи і статті В-Леніна, в яких висловлювалось негативне ставлення більшовиків до війни та їхнє прагнення об'єднати світовий пролетаріат для боротьби за соціальні й політичні права. Нічого про місію українських пролетарів тут не знайдеш, бо прагнення до національного визволення суперечили більшовицькій ідеї інтернаціоналізму. Про декларативні ленінські гасла "самовизначення націй" вже згадувалося. Розвитку і конкретизації в місцевих виданнях вони не мали. Можливо, й через те особливих успіхів більшовицькі газети не досягли.

Ще один шлях обійти всі заборони на друковане слово — нелегальні видання. З початком війни особливо активізувала свою діяльність Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Нею було видано кілька відозв, в яких вона заявила про своє ставлення до війни і закликала вести боротьбу з царизмом на боці німців, покладала надії на революцію, яка дасть можливість здобути самостійну вільну Україну.

Київська група українських есерів 1915 р. зуміла нелегально видати п'ять книжок неперіодичного журналу "Боротьба , який друкувався на міміографі і поширювався по всій Україні. До його редакції входили лідер партії М.Ковалевський, а також С.Єфремов, Л.Ковалів, А.Полонський. Опублікувавши проект партії, часопис заявив про себе як про перший її друкований орган.

Нелегальні видання, окрім Києва, друкувалися і поширювалися в інших містах, навіть в таких невеличких, як Миргород, Умань. Здебільшого це написані від руки і розмножені на міміографі чи шапірографі учнівські часописи, обсягом від 20 до 100 і більше сторінок невеликого формату. За ними полювала жандармерія, тому про їхню періодичність не може бути й мови. Все ж ці скромні видання у важкий для України час не дали можливості до кінця задушити рідне слово вільнолюбного народу.

У Галичині преса пережила ще драматичніший час, адже по тій землі кількома кривавими хвилями пройшла буря баталій між арміями двох імперій. У деяких місцях влада змінювалася неодноразово. Тому й преса змушено змінювала свою орієнтацію, виживала чи вимирала. Як на фронті.

Початок війни був за Росією. Австрійська армія відступала. її головнокомандувач, до якого перейшла влада у Східній Галичині та Буковині, запровадив там режим кривавої воєнно-поліцейської диктатури. Тисячі українців потрапили до концтаборів. Українські газети, яких, щоправда, не закривали, не мали права про це писати, хоча "Громадський голос", "Діло" та інші видання різними методами намагалися дати інформацію про знущання над українцями під гаслом боротьби з москвофільством.

У стосунках між Росією і Галичиною вересень став роковим місяцем. Саме у вересні російські війська просунулися аж до Карпат, захопивши Львів. Цю операцію шовіністична преса подавала як визвольну місію російської армії. Щоб запровадити нові порядки у "визволеній" країні, царський уряд призначив графа Бобринського генерал-губернатором Галичини. У своєму тронному зверненні до жителів Львова граф був безцеремонно відвертий, коли заявив, що буде "тут заводити російську мову, закон і устрій".

Свого слова генерал-губернатор дотримався. Людей, яких окупанти підозрювали у симпатіях до Австро-Угорщини, заарештовували і гнали етапами за Урал. З веління новоявленого губернатора закривалися українські школи, припинило роботу товариство "Просвіта", перестав виходити його майже сорокарічний друкований орган "Письмо з "Просвіти". Воєнна адміністрація в перші ж дні свого правління закрила одну з найстаріших львівських газет "Діло". Припинилось видання щоденних газет "Нове слово", "Руслан", тижневиків "Свобода", "Громадський голос" та багатьох інших.

Натомість вольготно себе почували русофільські газети "Львовский вестник", "Прикарпатская Русь". За гарні субсидії з царської казни вони не шкодували фарб для очорнювання "мазепинців", закликали місцеву російську владу заарештовувати їх, критикували навіть урядовців за повільну русифікацію краю. їм підспівували східноукраїнські щоденні газети "Киев" і "Киевлянин".

Штаб головного командування російської армії створив оперативну газету "Львовское военное слово". Виконуючи свої основні функції військового видання, вона водночас не випускала з свого поля зору діяльність москвофілів та їхніх газет, називаючи їх за примітивність "дезертирами свого народу".

Як бачимо, протягом першого року війни населення Придністрянської України змушене було пережити не тільки фізичні тортури, поневіряння, але й масову русифікацію.

Влітку 1915 р. ситуація на фронті змінилася. Тепер уже наступали австро-німецькі війська, які майже витіснили росіян з Галичини. Поспішний відступ російської армії спричинив страшне спустошення краю: грабувалися і руйнувалися українські установи, товариства, музеї, вивозилися цінні речі, заарештовувались і бралась в заложники українська інтелігенція, обескровлювалися сили національно-визвольного руху.

Не принесли добра на галицьку і буковинську землі й австро-угорські "визволителі". Посилаючись на чутки, нібито причиною австро-угорських невдач були шпигунство і зрада русофільського населення, австрійці і мадяри провели масові арешти. Спеціальні табори у глибині Австрії поповнилися тисячами невинних репатріантів.

Однак австрійська окупація була цивілізованішою. Влітку 1915 р. в Галичині відкрилися нові перспективи для політичної діяльності. З'явилися можливості розвивати українську пресу. З ініціативи прогресивної української інтелігенції вже в червні 1915 р. побачила світ невеличка газетка "Нове слово". Серед зголоднілого на рідне слово населення двотисячний наклад розійшовся протягом години. Не заглиблюючись у зміст, газету вітали як визначну подію, за вислозом редакції, "як доказ нашої живучості".

Через якихось, півмісяця після виходу "Нового слова" адміністрація краю дала дозвіл на видання "Українського слова". Це була щоденна політична, економічно-суспільна й літературна газета. Для нашого сучасника вона є публіцистичним літописом трагічних подій часів австро-російської окупації Галичини, подій, які найкраще характеризуються заголовком однієї статті — "Дума про українця, вбитого кулею закордонного брата". Коментувати нічого не треба.

Сьогодні можна лише уявити, яке піднесення серед народу викликало відновлення в 1916 р. популярних газет "Діло" і Свобода . їхню роль у національному вихованні галичан важко переоцінити. Газети об'єктивно передали ті настрої, які опанували суспільство і які змінювалися так швидко, як і соціально-політична ситуація в краї. Спочатку громадськість Прикарпаття вбачала майбутнє України лише в складі Австрії (з кількох зол — це було легшим). Коли ж Австрія проголосила відокремлення Галичини і утворення незалежної Польщі, газети все частіше і чіткіше почали висловлюватися про необхідність створення в Західній Україні окремої республіки.^ Голова Народного Комітету Кость Левицький, якого охрестили австрофілом", досить прозоро заявив у одній із статтей: Не хочемо іти ані під російського деспота, ані під польське панування, а бажаємо свобідно жити своїм життям в Австрійській державі".

Помітним явищем у культурному житті всієї України (' ілюстрований літературний і громадський журнал "Шляхи", що виходив у Львові з грудня 1915 р. двічі на місяць. Як і передвоєнна київська "Українська хата", він пробував розвинути новий напрямок в літературній творчості, орієнтуючись нг. західноєвропейську культуру. Свій притулок знайшла у журналі "молодомузівська" плеяда, тут друкувалися оригінальні твори й переклади молодих літераторів Галичини, особливо з числа українського стрілецтва, яке спонсорувало видання. Суспільно-громадську, або публіцистичну лінію часопису забезпечував Д.Донцов. Саме тут він надрукував найкращі свої памфлети: "ТотЬоиг та]ог російського імперіалізму (П.Мілюков)", "Дон-Кіхот революції" (О.Керенський)", "Російський Торквемада (НЛенін)", які і за літературною якістю, і за публіцистичною злободенністю ввійдуть до аналів класики української публіцистики.

Особливої уваги заслуговує унікальна за своєю історичною місією преса січових стрільців. Започаткував цей тип видань єдиний номер журналу "Новіміяда", що вийшов 1915 р. Це був заримований нарис про пригоди стрільця Новіми. Довше протримався гумористично-сатиричний часопис "Самохотник". Видавцем його значився стрілець теж з гумористичним псевдонімом Харлампій Тиндириндик. Журнал мав завдання підтримувати бойовий дух вояків, допомагати їм легше переносити життєві негаразди. Тому він друкував не тільки оперативну інформацію, але й потішав стрільців цікавими жартами, анекдотами, стрілецькими піснями. Активну участь у виданні брав майбутній письменник Мирослав Ірчан, деякі номери вийшли за його редагуванням.

в "Самохотник" проіснував аж до революційних днів 1917 р.

Його наміром була боротьба проти всякого "болота", яке заважало будувати вільну, щасливу Україну.

Така ж місія судилася журналам "Бомба", "Самопал", які видавалися 1916 р. на позиціях в різних куточках Галичини. Журнали писалися від руки, ілюструвалися малюнками і карикатурами стрілецьких малярів. Подібного ж гатунку був орган "неінтелігентних інтелігентів" — журнал "Усусу" (від початкових літер назви "Українські Січові Стрільці").

Для організації видання і поширення періодичної й неперіодичної літератури січові стрільці створили так звану Пресову квартиру — своєрідне інформаційне агентство. Влітку 1916 р. вона почала видавати місячний журнал "Вісник пресової квартири У.С.С.", своєрідне "дзеркало життя стрілецької Січі". Це не був стрілецький офіціоз. Тут крім інформаційних матеріалів друкувалися нариси, вірші, невеличкі новели. Пізніше, вже в революційні роки Пресова квартира розгорне широку мережу стрілецької преси. Вона залишилася для нас як літопис героїчного і водночас трагічного життя січових стрільців.

Буде неповним огляд преси згаданого періоду, якщо обминути друковані органи що виходили за межами українських земель. Перш за все, варто згадати видавничу діяльність Союзу Визволення України (СВУ) Як політична організація, СВУ ставив перед собою завдання вести пропагандистсько-просвітницьку й культурно-виховну роботи серед українських військовополонених, що перебували у таборах на території Австрії та Німеччини. З другого боку, Союз мав намір ознайомити європейську громадськість з національними проблемами пошматованої України, яка мала право на свою державно-територіальну цілісність. Оргашзаторам СВУ вдалося годити роботу в багатьох країнах Європи: Австрії, Німеччині, Болгарії Румунії, Туреччині, Італії, Швейцарії, Швеції, Норвегії. Вони видавали і поширювали в ці краши тижневик "Вісник Союзу Визволення України" (Відень 1914-1918) німецькою мовою тижневик "Ukrainische Nachrichten» (Відень, 1914-1917), французькою мовою місячник «La Revue Ukrainienne» (Лозанна, 1915-1917). Їхніми зусиллями побачили світ близько 50 книжок і 30 брошур про Україну німецькою, англійською, французькою, італійською, угорською, румунською, чеською, болгарською, хорватською, турецькою, шведською мовами.

З ініціативи СВУ виник такий тип періодичних видань, як таборова преса. Добру справу зробив дослідник української періодики О.Сидоренко, уклавши анотований бібліографічний покажчик цих видань. З нього дізнаємося, що початок цій пресі поклала газета "Розвага", що виходила у Фрайштадті (Австрія) з червня 1915 р. і разом з "Вісником СВУ" надсилалася до інших таборів. Спочатку газета виходила на кошти СВУ, а потім табірний кооператив "Власна поміч" взяв фінансування на себе, залучаючи до видавничого фонду й пожертвування окремих полонених. Коли "Розвага' потрапляла у скрутне матеріальне становище, замість неї зменшеним форматом виходив "Метелик". Друкувався часопис у власній друкарні. Писали й редагували матеріали самі полонені, переважно вчителі місцевої школи. Газета широко інформувала читачів про життя табору, про події на фронтах, вміщувала історико-патріотичні та культурологічні статті, тут друкувалась поезія полонених.

Окрім газети видавництво табору видало календарі "Розвага на 1916 і 1917 роки, брошуру "Дві казки". Всі ці видання сприяли зростанню національної свідомості людей, відірваних від Батьківщини, підтримували моральний дух, вселяли оптимізм на майбутнє.

На території Німеччини першою таборовою газетою був "Просвітний листок", що виходив у Вецлярі з 1915 р. як неперіодичне видання. Перших чотири номери були надруковані на машинці, а з п ятого — виходила друком, спочатку двічі на місяць, потім тричі і, зрештою, щотижня. З 1917 р. газета змінила назву на "Громадська думка". Зміна назви символізувала перехід від чисто просв. і-янської роботи до ширшої громадсько-політичної діяльності. Була заведена рубрика "Політичний куток", з якої читачі могли дізнатися, що робиться в революційній Росії, як українці планують реалізувати ідею власної державності. Як і в інших виданнях такого типу, в газеті друкувалися статті про українську культуру, мову, вірші місцевих поетів, зокрема знаних серед табірного люду БЛепкого, В.Пачевського та ін. З кожної сторінки тих номерів часопису пробивалася бадьорість думки і настрої боротися за національну незалежність.

Серед видань, які на сьогодні вдалося виявити дослідникам української історії, варто назвати "Вільне слово" (Зальцведель), "Рідне слово" (Біла Підляська, Польща), "Нова зоря" (Зальцведель), "Розсвіт" (Раштат), "Наш голос" (Иозефштадт).

Крім власної таборової преси полонені українці мали змогу читати й інші україномовні часописи, що виходили в Західній Європі. Вже згадана женевська "Боротьба" на чолі з Л.Юркевичем викликала на себе справжній шквал обурень з різних боків. Українці були невдоволені тим, що Л.Юркевич, критикуючи "оборонські" настрої російських українців і закликаючи "з подвійною енергією готуватися до рішучої боротьби з царськими порядками за політичну волю, за вільну Україну", одночасно вважав, що наш народ ще не доріс до ідеї державності. Російські шовіністи біснувалися від того, що "Боротьба" звернула увагу всієї Європи на "азіатську поведінку царських посіпак в Галичині і на Буковині". Чорносотенний орган Зіо-и'о Роїзкіе" теж не поділяв українського сепаратизму і державницької орієнтації, бо польська шляхта очікувала по закінченню війни відірвати ласий шматок від українських земель.

Поважною симпатією серед українських полонених користувався "Робітничий прапор" — неперіодичний орган соціал-демократичного напрямку, що виходив у 1915 р. в Софії за редакцією М.Меленевського і П.Вензи. Він давав широку панораму робітничого руху в Європі, показував становище українського робітництва в Росії, відверто виступав проти більшовизму як соціал-демократичної течії.

Під час війни важливо було показати народам Європи ставлення до неї прогресивних кіл українського народу. Цю місію мали здійснити українські газети і журнали іноземними мовами. Вже на початку війни у Відні видаються дві газети німецькою мовою: згаданий уже орган СВУ "Ukrainische Nachrichten" і тижневик Головної Української Ради "Ukrainisches Korrespondenzblatt". Розповсюджували їх серед редакцій друкованих органів, парламентарів, вчених і політичних діячів Австрії, Німеччини та нейтральних країн.

Французи про Україну та її проблеми могли дізнатися з гарно ілюстрованого щомісячного журналу "La Revue Ukrainienne", що з липня 1915 р. почав виходити у Лозанні. Семитисячний наклад розходився по всьому світу, доходив навіть до Росії. Пізніше англійська цензура заборонила надсилати часопис приватним особам і редакціям. Ним могли користуватися лише працівники посольств. Так само вчинила й Італія, яка не тільки не допускала видання в свою країну, але й відмовилась його через свою територію до

Греції.

Виходила також в Лозанні англійською мовою "Тhе Ukгаіnе",


К ВГштГ- угорською "Шата" ("Українські справи"). _ ;

а в Ьудапеши ^&нт вперше в історії дали можливість Україні а Євоопою без посередництва московського чи поговорити з " ^ад^а

петроградського перек^^^ повернутися в Росію, тим паче, що

- позвивалися дуже динамічно і не без участі українських

події там Р ійних сил, до яких належить і прогресивна преса,

нацюнальн р Петроград став епіцентром революції. Серед

"а і солдат було багато вихідців з України. Вони обладнувалися в товариства, нелегальні студентські гуртки. Гут дшла лобое організована партія УСДРП, яка намагалася = розвинути національну свідомість українців, готувала їх в майбутній революції бооотися за соціальну й політичну незалежність. Саме ^ця партія впродовж 1916 "р. видавала виготовлений на друкарській машинці журнал "Наше життя", який трьохсотим накладом розходився серед українських 'петроградців. Найактивнішу участь в журналі брали ВВинниченко, С.Вікул, Л.Чикаленко, МАвдієнко та ін.

Роком раніше московські українці зробили спробу двічі на місяць видавати часопис "Тепла роса" за редакцією Л.Кррсівського. Завдання перед собою ставили ті ж самі, що й їхні петербурзькі колеги. Встигли видати лише два номери, як військова цензура закрила часопис за статтю про Галичину. п

Після невдачі з виданням у Харкові Слова В.Винниченко, втікаючи від переслідувань жандармерії, під чужим прізвищем переїздить до Москви і наприкінці 1916 р. починає видавати невеличкий журнал літератури, мистецтва і громадського життя — "Промінь". Враховуючи цензурні заборони, від яких потерпіли» його попередники, редакція взяла курс на чисто літературно-мистецьке видання. У ньому співпрацювали О.Слісаренко, К.Поліщук, Г.Чупринка, П.Тичина, М.Філянський, Олена Журлива, М.Івченко, М. Ґрушевський, С.Єфремов та ін. Хоч це був "тоненький зшиток, в жовтій скромній обкладинці", його появу щиро вітала українська громадськість, бо в передреволюційні дні він залишився чи не єдиним українським журналом. В.Винниченко назвав його "жовтеньким символом нашого горя".

Чудову винниченківську метафору можна адресувати зсій українській журналістиці в період між двома російськими революціями, коли українському слову довелося спинатися на ноги під тяжким пресом агресивних сусідів і, не вставши на повний зріст, знову вмирати. Та не вмерло. Натомість протягом десятиліття зуміло активізувати український люд, дало змоіу відчути свою національну самобутність, відродити віками пригнічене природне прагнення до волі, побачити перспективи у боротьбі за соціальне та національне визволення.

37

Глава третя. Тернистий шлях до мети

/велике пожвавлення і нерозбериху викликало в Україні телеграфне ^/повідомлення про лютневі події 1917 р. в Петрограді. В пресі про це ще не можна було писати, аж доки головнокомандувач російської армії генерал Брусилов не дав на те згоди. Тоді українське громадянство докладніше довідалося про безкровну демократичну революцію, яка назавжди звільнила народ від деспотичного царизму. Після зречення Миколою II царського престолу із ліберальних депутатів Державної Думи був сформований Тимчасовий уряд, який узяв на себе державне управління до скликання Установчих зборів, що мають встановити постійні форми правління в Росії. Другим претендентом на владу в країні заявила про себе Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів. де з поверненням у запломбованому німцями вагоні з Швейцарії Леніна лідерство захопили більшовики, хоч і були в меншості. В Україні цілком історично виправдано на арену вийшла ще одна політична сила — Центральна Рада. її створили 17 березня члени Товариства українських поступівців на зборах громадських організацій та політичних партій Києва. Девізом її скромних бажань і домагань було створення незалежної демократичної державності на українських землях в межах федеративної Росії. На цей шлях українське суспільство спрямувала надто велика довіра його лідерів М.Грушевського, а особливо В.Винниченка до російської демократії. Час підтвердив химерність цих сподівань.

А поки що лютнева революція принесла в Україну свободу. Відбулася амністія політичних в'язнів. На рідну землю поверталися справжні борці за незалежність України і активно включалися в громадську діяльність. Проголошена свобода слова і друку давала можливість розгорнути широку мережу видань. Тепер вже не було заборони на українську мову. Протягом першого місяця в усій Україні розгортається видавнича дія, юність. Не випадково одна з меншовицьких газет назвала береьлнь "медовим місяцем преси".

Для повного і об'єктивного інформування населення про події в Україні та за її межами при Центральній Раді створили прес-бюро, яке повинно було збирати і поширювати правдиву інформацію з українського життя, спростовувати усні й друковані чутки. Прес-бюро мало власних кореспондентів по всій Україні, його представник відвідував кожне засідання Центральної Ради, директивні матеріали якої передавалися в усі газети для обов'язкового опублікування.

Прес-бюро видавало інформаційний бюлетень "Вісті з Української Центральної Ради", де друкувалися різноманітні звернення, заклики, ухвали, листи, відгуки. Основне 'їхнє призначення — підтримати політичну лінію Центральної Ради, спрямовану на здобуття кращої долі для України, її автономії.

38

Після лютневих подій легалізувалися і розгорнули активну „„•шсгську діяльність українські соціалістичні парти та пропаганд - Одним з перших організувало видання

громадсь ^ «Товариство підм0ги літературі, науці й штуці , до щоденної ^ революції входгли члени Революційної Української *?ого Ч|те б відновлення колишньої "Ради", яка тепер прибрала І іарті •„ ради". Кошти на видання газети заповів покійний вже

гобоодійник української преси В.Симиренко. Редакції пощастило "дбати Києві велику друкарню (Ьарського), і за вмілої редакторської діяльності А.Ніковського газета швидко перетворилася в солідний друкований орган, якому вже під силу було конкурувати з такими популярними російськомовними виданнями, як "Киевлянин' і "Киевская мьісль". Це вже був успіх української журналістики.

Якщо зважити на те, що кістяк редакційного колективу складали члени новоутвореної Української партії соціалістів-ф'елералістів, лідери якої вадили до Центральної Ради, то можна уявити її ідейно-тематичне спрямування і вплив на формування

громадської думки.

Найсуттєвішою з тематичних ліній газети була проблема незалежної автономної української республіки у складі федеративної російської держави. Цю ідею підтримала партія федералістів, і протягом року в їхньому друкованому органі вона висвітлювалася в динаміці ~ від беззаперечного сприйняття, розвитку і до відмови та утвердження необхідності створення самостійної держави, залежно від перебігу революційних подій. Обгрунтування закономірності федеральних зв'язків знаходимо в глибоких публіцистичних матеріалах М.Грушевського, С.Єфремова, А.Ніковського та ін. Досить чіткою відносно цього є позиція газети щодо національних меншин в Україні та за її етнічними межами. На її сторінках ведеться розмова > і про становище поляків, євреїв, росіян в Україні, українців — на Дону, Кубані, в Сибіру, кримських татар ~ в Криму тощо. З особливими емоціями і переконливим політичним підтекстом прозвучала телеграма з Мінська до Центральної Ради, в якій делегати з'їзду білоруських громадських організацій і партій вітали українських колег з правильно вибраним курсом і обіцяли підтримку. Телеграму надруковано білоруською мовою.

З газети український читач дізнався про ставлення до української автономії, а тим паче самостійності, Тимчасового уряду, російських ліберально-демократичних та монархічних партій, інтернаціональних" більшовиків. Усі вони, хто відверто, а хто приховано, дотримувалися стратегії й тактики "єдиної неділимої"! Засуджуючи політичні спекуляції згаданих антиукраїнських сил, журналісти Нової Ради" однозначно з гнівом зустрічали прояви так званого зоологічного націоналізму" (Сергій Єфремов, "Чадний вогонь").




залишити коментар
Сторінка3/14
Дата конвертації03.10.2011
Розмір2.57 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
Ваша оцінка цього документа буде першою.
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх