Мова І суспільство. Постколоніальний вимір Укнижці висвітлено питання історії української літературної мови, форм побутування української мови та її сучасного с icon

Мова І суспільство. Постколоніальний вимір Укнижці висвітлено питання історії української літературної мови, форм побутування української мови та її сучасного с


Схожі
Програми вступних випробувань із загальноосвітніх дисциплін Київ 2008 програма з української...
Мова суспільство...
“Українська мова державна мова України...
План Вступ Постать Б...
Методичні рекомендації щодо проведення підсумкових контрольних робіт з української мови у 5-8...
Методичні рекомендації щодо проведення підсумкових контрольних робіт з української мови у 5-8...
Методичні рекомендації щодо проведення підсумкових контрольних робіт з української мови у 5-8...
Програм а з української мови д ля вступників до аспірантури на 2009 рік передмова...
Програм а з української мови д ля вступників до аспірантури на 2009 рік передмова...
Стилі сучасної української літературної мови у професійному спілкуванні...
Предмет І завдання методики навчання дітей української мови в російськомовних дошкільних...
Предмет І завдання методики навчання дітей української мови в російськомовних дошкільних...



Загрузка...
страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
повернутися в початок
скачать
Соціальна стратифікація української мови. Мовне середовище


Національна мова повноцінно виконує свою державотворчу функцію лише в тому випадку, коли виступає засобом комунікації широких верств населення країни. Дуже важливо в цьому зв'язку подолати соціальну неповноту функціонування української мови, синхронізувати процеси соціального, мовного і культурного розвитку суспільства.

Відомо, що нації, які формуються в межах чужих держав, втрачають свої вищі верстви і стають неповними. Російськомовна школа в підлеглій імперії Україні розірвала зв'язок освічених верств суспільства з народом, який представляло в основній своїй масі селянство. «Московська школа на нашій Україні, – писав І. Нечуй-Левицький, – багато одрізнила луччих людей од свого народу, од свого плем'я, од сім'ї, од батька й матері. А знов народ дуже одрізнив сам себе од панів, од вчених українців і косим оком поглядає на їх! Між ними викопана велика безодня! І потрібно великої-великої праці не одного генія, щоб засипати ту провалину...»

Мовний бар'єр, що утворився між українським містом і селом, поглиблювався із зростанням міст і концентрацією населення в них.

Потрібні спеціальні дослідження для того, щоб визначити, наскільки урбанізація в Україні була пов’язана з асиміляцією. Статистичні дані XIX ст. дають мало матеріалу для таких спостережень. Лише перепис 1874 р., який провело в Києві Київське географічне товариство, дає змогу зробити певні висновки про ступінь зросійщення міста. Перепис містив питання про рідну мову, при цьому, відповідно до тогочасного імперського проекту «триєдиного російського народу», пропонувалася зробити вибір між «общерусским», тобто літературною російською мовою, і його «наріччями» – «великоросійським» « малоросійським» і «білоруським». У загальному підсумкові російську і її «наріччя» назвали рідним 80 % киян. З цього числа 49,32 % обрали літературну російську мову, 39,26 % – малоросійське наріччя, 9,91% – великоросійське наріччя і 1,51 % білоруське 250. Згідно з переписом, уродженці України становили майже 74 % населення міста і вони становили більшість серед тих 49 %, які назвали рідною літературну російську мову, оскільки всього «уродженців Московщини» серед киян було менше 17 тисяч, або 21,5 %. Аналізуючи ці дані, Драгоманов, один з організаторів перепису, зізнався, що відсоток україномовних був би ще нижчим, якби запитували не про рідну, а про вживану мову 251.

Отже, потужна течія української народної мови на підступах до міста була перекрита, внаслідок чого тут не зміг утворитися наддіалектний міський варіант усного розмовного мовлення, так зване міське койне, що займає проміжну позицію між діалектом і літературною мовою і має здатність легко адаптуватися до розмаїтих і змінних форм економічного й культурного життя нового часу. Натомість поширена в Києві російська мова була позбавлена на цій території животоку рідного мовного підґрунтя.

Мовно-культурну атмосферу Києва початку XX ст. виразно характеризує відомий факт, наведений у спогадах Євгена Чикаленка. Тоді кількість україномовної київської інтелігенції обмежувалась вісьмома родинами – Антоновичів, Грінченків, Косачів, Лисенків, Луценків, Старицьких, Чикаленків і Шульгіних 252.

Домінування російської мови навіть у колах українофільської інтелігенції кінця XIX – початку XX ст. відображає і популярний тоді в Києві віршик:


Собирались малороссы
В тесном избранном кружке,
Обсуждали все вопросы
Лишь на русском языке 253.


Водночас російськомовність Києва, безперечно, є явищем історично пізнім і поверховим. Глибинні ментальні й чуттєві коди киян сформовані українським мовно-культурним довкіллям. Має рацію О. Забужко, коли твердить, що російська мова в Києві чужорідна: «Київ не тільки на рівні чуттєвості українське місто. На рівні самосвідомості Київ теж українське місто. Політична самосвідомість тут українська. Навіть результати всіх виборів це показують. Тож при цьому зробити його де факто україномовним дуже просто. Треба лиш запустити важелі» 254.

Попри всі величезні зусилля, спрямовані російським самодержавним апаратом на знищення української мови, традицій, національної свідомості, зросійщення зачепило лише верхній шар української культури. Українською мовою говорило багатомільйонне селянство, виявляючи стихійний опір проникненню чужої мови.

Завдяки цьому усна розмовна мова народу – рухливий, постійно оновлюваний і здатний до самоочищення могутній потік, фундамент всіх інших мовних різновидів, включаючи літературний, – була живою. Варто згадати тут образний вислів видатного французького лінгвіста Шарля Баллі: «Літературна мова є крижаною оболонкою, яка сковує поверхню потоку, могутнього, бурхливого, часто каламутного. Вона його оберігає, але вона й приховує його таємниці, його життя». Використовуючи це порівняння, можемо сказати, що до 30-х років XX століття глибинні шари української мови лишалися здоровими, неушкодженими, а відтак могли виконувати свою роль постійного життєдайного джерела для відновлення верхнього, культурного, кодифікованого варіанта національної мови.

Усталення загальнонародного мовного стандарту посилило тенденції до національної консолідації, активізувало процеси розширення соціальної бази української мови, дерусифікації міст. Перепис 1926 р. зафіксував кількісну перевагу українців серед киян. Тоді в Києві мешкало 41,6 % українців, 25,5 % росіян, 26,3 % євреїв, 3,3 % поляків і 3,3 % представників інших національностей 255. Сформувалась у досить численну і впливову групу українська інтелігенція. Урбаністична культура України почала нарощувати своє національне коріння.

Але українське відродження відбувалося не в своїй державі, а в умовах тієї ж колоніальної залежності від Росії, яка після Жовтневого перевороту перетворилася на грандіозний полігон для проведення комуністичного експерименту, ідеологи й виконавці якого заради утопічної ідеї побудови «справедливого» безкласового й безнаціонального суспільства не зупинялися перед злочинним знищенням мільйонів людей і цілих народів.

Більшовики терпіли українську мову і робили певні поступки для її контрольованого впровадження доти, доки були переконані, що ця «мужицька» мова слабша за «культурну» російську, а тому приречена на тихе вмирання, поступившись місцем конкурентці. Про це говорив, наприклад, Г. Зінов’єв на П’ятій конференції КП(б)У в листопаді 1920 р: «У чому суть національної політики на Україні?.. Зробити так, щоб ніхто не міг підозрювати, що ми хочемо заважати мужикові говорити українською мовою... Урешті-решт, через скількись років переможе та мова, яка має більше коріння, яка є життєвіша, культурніша. Отже, наша політика є в тому, щоб не словом, а ділом, щиро й чесно показати українському селу, що радянська влада йому не заважає говорити й вчити своїх дітей якою завгодно мовою» 256.

Але коли в Кремлі побачили, що українське село успішно долає зведений русифікацією мовний бар'єр з містом і російська мова швидко втрачає свої позиції, то задля перемоги «життєвішої» мови вдались до геноциду носіїв української мови.

Попри те що режимові не вдалося вирішити національне питання в Україні шляхом ліквідації українства як самобутнього слов'янського етносу (не в останню чергу завдяки подіям 1939 р., коли до складу УРСР увійшли західноукраїнські області), потужну соціальну базу української мови було підірвано. Протягом наступних десятиліть маховик русифікації набирав усе швидших обертів, дійшовши піку в 70-80-х роках, коли асиміляційні процеси на Сході й Півдні вже перекинулися з великих міст на невеликі містечка і села.

Реалії нинішньої України ставлять перед її інтелектуальною елітою інші завдання, ніж ті, що їх вирішували в кінці XVIII – на початку XIX ст. основоположники нової української літературної мови. Тоді побутування української мови бездержавної нації обмежувалося територіальними діалектами, і письменники мали створити на їх основі наддіалектну літературну форму мови.


Діалект чи самостійна мова?
Найпустіше в світі се питання.
Міліонам треба сього слова,
І гріхом усяке тут хитання...


Діалект, а ми його надишем
Міццю духа і огнем любові
І нестертий слід його запишем
Самостійно між культурні мови, -


писав Іван Франко, полемізуючи із галицькими «москвофілами», що зневажливо ставилися до територіальних діалектів як до «мужичої» мови і намагались впровадити у функції літературної мови так зване язичіє – штучну книжну мову, створену на основі старослов'янської з домішками елементів російської і староукраїнської мов.

Розвиток української мови в той час відбувався в напрямі від розмовних форм до книжно-писемних, в літературній мові було уніфіковано мовне розмаїття і регламентовано норми слововживання, що об’єднало носіїв різних говірок в єдину національну спільноту.

Сучасна мовна ситуація кардинально відмінна від ситуації початку минулої століття. Сьогодні маємо розвинену літературну мову, здатну обслуговувати всі сфери суспільного життя, але у великих міських центрах, включаючи столицю, відсутнє повноцінне побутування живих форм розмовного мовлення.

Для увиразнення нинішніх мовно-культурних проблем можна скористатися поширеним у лінгвістиці образним порівнянням живих форм побутування мови з дикими рослинами, що ростуть у природному середовищі, а літературної мови – з оранжерейною квіткою, що потребує штучних умов. Отже, якщо на початку минулого століття перед українським суспільством стояло завдання виплекати оранжерейну рослину, то тепер корінь мовних проблем полягає у потребі відновити природні стихійні форми існування мови. А це завдання незрівнянно важче, тому що воно потребує зміни мовно-психологічних установок маси людей різних соціальних прошарків і різного рівня освіти.

Як ми вже зазначали, державний статус української мови сприяє підвищенню її престижу. В публіцистиці з'явились навіть спроби тлумачити протистояння української і російської мов як опозицію «високої» мови до «низької». Одне з таких тлумачень опублікував журнал «Дивослово» у рубриці «Подорожуємо Інтернетом»: «Українська мова є державною, нею говорять національне радіо й телебачення, на ній створюється елітарна культура, її вивчають у школі, її досконале знання є ознакою інтелектуальності і приналежності до вищих верств суспільства. Російською мовою розмовляють у побуті; вона переважно застосовується у дрібному бізнесі і на виробничо-технічному рівні (технічна документація, використання побутових приладів, комп’ютерної техніки, програмного забезпечення тощо). Брудні потоки “порнухи й чорнухи”, вивільнені “гласністю” і “перестройкою” вилилися на суспільство саме російською мовою, забруднюючи як саму російську мову, так і російськомовне населення. Парадоксально, але українська мова була захищена від цієї клоаки псевдоукраїнською державою, що взяла курс на знищення українського книговидання.

У результаті українська мова перетворилася на мову духовної і державотворчої еліти, а російська – на мову пролетаріату, широких мас, соціальних низів, дрібної торгівлі та прикладного технічного забезпечення.

Звертає увагу і такий психологічний момент. Спілкуючись українською мовою, ви автоматично використовуєте “високий стиль” коректності й принаймні формальної шанобливості. Якщо ж переходите на російську, то ризикуєте непомітно опуститися якщо не до вуличного сленгу, то до стилю низького й панібратського» 257.

Окреслена тут ситуація, що склалася в Україні, цікава як спроба охарактеризувати соціальний склад кожної з двох різномовних частин населення і визначити сфери вживання української і російської мов. На перший погляд, інтернетівське зображення видається не таким вже й загрозливим для української. Виразно поступаючись російській за кількістю соціальних і професійних середовищ, що нею говорять, українська начебто виграє за якісними характеристиками своїх носіїв і сфер побутування. Комусь із україномовних користувачів Інтернету ця інформація, можливо, видасться й втішною, приємно ж бо усвідомити, що твоя мова – елітарна. А проте, наведені досить реалістичні соціальні й комунікативні показники функціонування двох мов засвідчують не що інше, як глибокий кризовий стан розколотого за мовною ознакою суспільства, яке втрачає найдієвіший засіб консолідації – національну мову, а разом з нею і перспективу побудови міцної і самостійної держави.

Навіть у столиці, не говорячи вже про великі міста Сходу й Півдня, російська і на дванадцятому році незалежності домінує в побутовому спілкуванні, а відтак майбутнє української мови лишається загроженим, оскільки розмовно-побутове мовлення, зокрема в родинній сфері, належить до базових у функціонуванні й розвитку кожної мови.

Мову, що вийшла з ужитку як засіб звичайного буденного спілкування, не врятує від забуття створена нею культура, якою б елітарною та досконалою вона не була. Звуження кола носіїв мови, яка витісняється, відповідно обмежує і кількість знавців і цінителів створеної цією мовою культури, що перетворює їх на своєрідну касту «хранителів полумертвої мови», за іронічною самохарактеристикою Оксани Забужко.

Фонетист Хігінс, носій зразкової мови з п'єси Бернарда шоу «Пігмаліон», зумів навчити Елізу, дівчину з міського дна, правильній мові тому, що незважаючи на відмінність мовлення лондонського вищого світу від міського арго, вони належали одній мові – англійській. Хігінс, вихований на виплеканих літературно-мовних нормах, і Еліза, що виросла в стихії ненормативного вульгарного мовлення, змогли врешті-решт порозумітися тому, що відчували, попри все, свою належність до однієї мовної спільноти.

Коли ж сфери високого й низького, офіційного й побутового стають різномовними, між Хігінсом і Елізою виникає незримий духовний бар’єр, через який ні він, вона не спроможні переступити назустріч один одному. Правильна вимова Хігінса втрачає в очах Елізи престиж, а мова Елізи перестає цікавити Хігінса. І взаємна толерантність і солідарність населення, яку формує міський тип культури, лишається для суспільства недосяжною мрією.

До людської маси, що перейшла на іншу мову спілкування, культура, створена на базі витісненої мови, перестає промовляти. Деморалізуючий ефект винародовлення, що його спричиняє втрата мови, якою говорили попередні покоління, корениться у послабленні зв'язку зі своєю культурною спадщиною, здатності сприймати й цінувати культуру, створену попередніми поколіннями. Про згубний вплив денаціоналізації на моральний стан суспільства писав О. Потебня ще наприкінці XIX століття:

«Взагалі денаціоналізація сходить на погане виховання (підкреслення Потебні. – Л. М.), на моральну хворобу: на неповне користування засобами сприйняття, засвоєння, впливу, на ослаблення енергії думки; на мерзоту запустіння на місці витіснених, але нічим не заступлених форм свідомості; на ослаблення зв'язку підростаючих поколінь з дорослими, який заміняє лише слабкий зв'язок з чужими; на деморалізацію суспільства, аморальність, спідлення. Навіть коли ті, хто пригнічує, досить близькі до пригнічуваних, а останні не позбавляються насильно майна і не обертаються у рабство гірших форм, денаціоналізація все ж призводить до економічної та розумової залежності і стає джерелом страждань» 258.

Через століття, впродовж якого соціальна база української мови зазнала жахливого нищення, неповноту сфер звучання українського слова переживав як національну трагедію Василь Стус:


Ти хоре, слово. Тяжко хоре ти
І хто позаздрить животтю твоєму
що тільки в молитви ачи в поему
годиться, поцуравшись марноти
святошних буднів. Рушаться світи
і суходіл міліє. Стільки щему
у грудях варіює вічну тему,
що легше вмерти, аніж осягти
погребні співи.259


Як видно з цієї поезії, замикання слова в межах високого стилю (молитви або поеми) Василь Стус осмислює як тяжку духовну хворобу і вмирання мови, що для нього – виразника колективної національної душі – рівноцінно глобальній руйнації буттєвих основ, перед осягненням огрому якої тьмяніє й загроза власної загибелі.

Складність розв'язання нинішніх наших мовних проблем полягає в тому, що сфера приватного побутового спілкування не підлягає регламентації з боку держави. Адміністративне втручання в ці сфери можливе тільки в тоталітарних країнах, як це було, наприклад, за франкістського режиму в Іспанії, коли вживання мов національних меншин у приватному житті вважалось порушенням закону і підлягало покаранню.

У демократичних країнах, де права і свободи особи є засадничими принципами державного устрою, якісь обмеження і регламентації щодо вибору мови спілкування у приватних і неформальних контактах людина сприймає як зазіхання на її свободу самовираження.

Цей психологічний момент полегшує антиукраїнську агітацію. У наполовину асимільованій Україні затвердження фактичної двомовності на державному рівні позірно виглядає як справедливе вирішення мовних проблем: у країні поширено дві мови, чому ж не надати їм рівні права, а там нехай кожен сам вибирає, якою з двох мов йому говорити. Ось один з найпоширеніших поглядів на взаємини української і російської мов, представлений у виступі кандидата філософських наук Віктора Пироженка в журналі «Віче»: «Мовної проблеми як такої в Україні немає. Практично все населення України розуміє дві найпоширеніші в країні мови – російську і українську. Ситуація, що склалася на момент набуття Україною незалежності, в принципі могла б вважатися оптимальною: все населення знає, так чи інакше, дві мови, проте кожен розмовляє тією, якою йому зручно, повністю при цьому розуміючи свого іншомовного співрозмовника» 260.

Однак теза про вільний вибір мови спілкування в загальноміській комунікації – це фікція. Насправді мовна поведінка особистості в розмаїтих ситуаціях неформального міського спілкування суворо детермінована російськомовною атмосферою наших міст, яка породжує ефект мовного диктату середовища. Адже згідно із законом соціалізації «жодна з осіб не може ізолюватися від реакції на неї навколишніх осіб, яка впливає на її поведінку та видозмінює останню на всіх стадіях життєвого циклу» 261. Українське урбаністичне середовище створює психологічно комфортні умови для російськомовної частини населення і дискомфортні для тих, хто зберігає вірність рідній мові. Говорити українською в усіх ситуаціях міських контактів означає повсякчас долати опір мовного середовища. Можна сказати, що мовно-культурна атмосфера наших міст зробила російську мову мовою пристосування, а українську мовою протистояння.

Аналізуючи процес адаптації, що його переживає україномовна людина, потрапляючи у зросійщене місто, Роман Кісь пише: «Мігрант-маргінал “обирає” у місті те, до чого спонукає його мимохіть і незалежно від свідомої волі соціолінгвістична ситуація: тут абсолютно домінують саме взірці російської мовленнєвої поведінки. Мігрант із села чи з малого містечка не знаходить у місті саме тих стандартів мовленнєвої поведінки, які б спонукали його орієнтуватися на українську мову: таких взірців тут практично немає (а ситуація вільного вибору є тільки там, де реально існують дві можливості). Мовленнєву ж поведінку людини як інтегральну складову її комунікативної діяльності у своїх суттєвих рисах детермінують надіндивідуальні чинники, вона узалежнена від панівної матриці соціогрупової динаміки, є продуктом "колективного програмування свідомості"... культурно локальним середовищем. Тому вже не стільки мігрант-маргінал свідомо "обирає" собі для вжитку ту чи іншу мову, скільки певні етнолінгвальні ситуації (назагал цілковито зросійщені) у містах підпорядковують собі майже беззастережно вербальну поведінку» 262.

В епістолярній спадщині українських письменників знаходимо свідчення про стан культурного шоку, що його переживає сформована в органічному українському довкіллі особистість, потрапивши до зросійщеного міста Східної України. Євген Гуцало в листі, датованому 13 травня 1960 р., пише з Донецька (тоді місто мало назву Сталіно) Олексі Ющенкові: «Зараз я на Донбасі, в Сталіно. Покинув я Вінницю у квітні місяці, бо поманив мене вугільний край. Багато тут хорошого, але найгірше, найстрашніше – ніде жодного слова українською мовою не почуєш. А коли ти забалакаєш нею – то дивляться як на "чудо". Я відчуваю, що весь склад мого мислення поступово розвалюється, і писати нічого не можу. Розумієте, відчуваю, як гину» 263.

Таке ж гнітюче враження справив зросійщений Донбас на Василя Стуса, про що він писав у листі до Андрія Малишка у грудні 1964 р.: «Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це – божевілля, що це – трагедія, якої лише інколи не почуваєш, в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще» 264.

До якої небезпечної межі дійшла русифікація на Сході засвідчує факт ворожого ставлення цілого східноукраїнського міста до державної мови, про який згадує учасник передвиборного туру блоку «Наша Україна» Андрій Титаренко. На мітингу в м. Алчевську Луганської області Віктора Ющенка не схотіли слухати українською і він змушений був перейти на російську 265. Це означає, що населення Алчевська в переважній своїй більшості уже відкинуло українську не тільки як засіб спілкування, а й як символ української державності.

Усе це доводить, що поширення в одній країні двох мов, кожна з яких претендує на охоплення всіх сфер суспільного життя, не може бути гармонійним, а становить джерело постійної напруги і конфлікту. Двомовність українського населення, що її слід трактувати як тяжку спадщину колоніального минулого, сформувалась під дією імперських чинників – і в самодержавній, і в радянській їх іпостасі – і виконувала роль перехідного етапу від української до російської одномовності, до втрати своєї культури, історії, традицій, тобто злиття з російським етносом. Тому немає жодного сумніву в тому, що проект «збереження і захисту російської мови та культури» в Україні є «проектом реального збереження і дальшого функціонування імперії в її найсуттєвішому вимірі... Єдина російська мова і спільні культурно-ментальні коди повинні цементувати в єдину цілість якомога більше населення колишніх радянських територій. Слушної історичної миті ці відрубані кусні знову позростаються – головне зберегти ностальгію за минулим і потяг до цього зрощування, а російська мова і є виразником цієї ностальгії і цього потягу» 266.

Витіснення культури, глибоко вкоріненої в природному довкіллі, історично пов'язаної із середовищем побутування, призводить переформування народу на населення, поведінку якого визначає феномен духовної відчуженості від своєї землі (згадаймо Шевченкове «на нашій, не своїй землі» і образ «чужинців на своїй землі» Лесі Українки). Оскільки культура, принесена іншим етносом, засвоюється поверхово, в її гірших, примітивних зразках, відбувається зниження загальної культури суспільства, що асимілюється. «Люмпенізація в Україні, – продовжує наведені вище міркування Юрій Андрухович, – це не тільки "базар-вокзал", сірість фізіономій, стрижені голови і спортивні китайські штани. Це ще й примітивна русифікація, мова з двох сотень слів, такий собі російський “піджин”. Зрештою, це мова найшановніших у нашому суспільстві людей – бандитських авторитетів, зірок поп-музики, спортсменів, усіх цих чемпіонів світу з більярду й кікбоксінгу, мова нуворишів, перепрошую, олігархів. Для досягнення своїх вершин у суспільстві українська мова їм не знадобилася, міркують пересічні українці. То навіщо вона нам?» 267

Причиново-наслідковий зв'язок масової люмпенізації суспільства з русифікацією доводить безсумнівний факт залежності ступеня люмпенізації населення різних регіонів України від рівня їх зросійщення.

Політичний і мовно-культурний розвиток держави – це взаємопов'язані і взаємообумовлені процеси, відтак немає нічого дивного в тому, що східно- і південноукраїнські регіони обирають до владних структур осіб, вихованих на здеградованих зразках російської культури з відповідним мовленням, менталітетом і поведінковими стереотипами. Плівки майора Мельниченка зафіксували взірці російсько-українського «піджину», на якому спілкується частина так званої політичної й бізнесової еліти країни.

За нинішніх умов високого рівня асиміляції міського населення Сходу й Півдня, а частково й центральних регіонів, що включив у дію механізм самоасиміляції, без державної підтримки українськомовної культури фактор більшої комунікативної потужності російської мови, про збереження якого в Україні добре дбають російські політики, «працюватиме» на дальшу русифікацію країни й утримування її в зоні впливу російського інформаційного простору.

З цього погляду можемо констатувати посилення русифікації населення за роки незалежності, оскільки на ринку масової культури України маємо абсолютну перевагу російської продукції.

Внаслідок недооцінки з боку зденаціоналізованих правлячих груп ролі української культури у формуванні національної ідентичності було проігноровано психологічну готовність населення до змін у мовній поведінці й інформаційно-культурні потоки перейшли під російський контроль. А відтак нинішнє молоде покоління українці утримується в ментальній і духовній залежності від Росії, українській же культурі на власних теренах відведена, як і в радянський час, суто декоративна, «музейна» функція.

Панівний вплив російського маскульту, здійснюваний через телевізійні канали, засвідчує, зокрема, анкетування, спрямоване на виявлення телевізійних уподобань київської молоді. Україномовних передач, які користуються популярністю серед молоді, було названо втричі менше, ніж російськомовних 268.

Щодо літературних смаків молоді, то на прохання назвати улюблених українських письменників близько 80 % київських студентів і старшокласників згадують І. Котляревського, Т. Шевченко, П. Мирного, І. Франка та І. Нечуя-Левицького, тобто письменників XIX ст., присутніх у навчальній програмі. З митців XX ст. лише 14 % опитаних старшокласників, 3 % студентів педагогічного університету і 1 % студентів академії легкої промисловості назвали М. Хвильового, В. Винниченка і Ліну Костенко. Обізнаність же молоді з нинішнім літературним процесом обмежується кількома згадками в анкетах Ю. Андруховича 269.

Відповідаючи на запитання про улюблених російських письменників, близько 65 % опитаних студентів та учнів поряд з іменами класиків російської літератури (такими як Достоєвський, Толстой, Чехов, Пастернак, Ахматова) називають імена братів Стругацьких, а також Пєлєвіна, Корецького, Мариніної. Близько чверті опитаних називають імена лише сучасних російських авторів пригодницьких та детективних романів 270.

Це свідчить про динамічне сприйняття з боку молоді сучасної російської культури і необізнаність, а відтак байдужість її до нинішніх здобутків своєї культури.

Перебування нашої молодшої генерації в сфері впливу російської культури відповідно гальмує й формування її національної і громадянської свідомості.

Досить парадоксальні результати дало, наприклад, соціологічне опитування київської молоді, метою якого було визначення чинників національно-патріотичної орієнтації цього покоління киян 271.

На питання «Кого Ви вважаєте найбільш видатними постатями української історії?» найбільша кількість респондентів (58%) назвали Богдана Хмельницького 272. Але популярністю в молодіжному середовищі киян Б. Хмельницький завдячує не тільки своїм заслугам перед Україною, але й своєю роллю в приєднанні України до Росії, оскільки, як показало опитування, Б. Хмельницький більш популярна історична особа серед київської молоді, яка не підтримує незалежність, порівняно з її прихильниками (71 % і 60 % відповідно) 273.

Іван Мазепа за кількістю відданих йому голосів посідає четверте місце (23 %, після Хмельницького, Грушевського і Шевченка) 274. Але переважно позитивно київська молодь сприймає й російського царя Петра І, ворога І. Мазепи у боротьбі за незалежність України 275.

Так само, попри певні відмінності у розподілі оцінок за статтю, віковими групами і національністю респондентів, загальний позитивний баланс сприйняття отримала Катерина ІІ 276.

Водночас показник негативного ставлення молодих киян до таких видатних борців за українську державність, як Симон Петлюра і Степан Бандера, переважає позитивний 277. 75 % київської молоді не знає, хто такий Євген Коновалець. Не відомі їй і імена Юрія Шухевича, учасників визвольного руху ОУН – УПА, отаманів Холодноярського краю 278.

Не менш дивним видається той факт, що молоді кияни однаково позитивно оцінюють В. Чорновола і В. Щербицького 279.

Таке викривлене сприйняття київською молоддю діячів української історії свідчить про те, що на її виховання досі справляють великий вплив російські імперські стереотипи, причому вплив цей здійснюється переважно через російськомовні мас-медії, що панують на нашій території.

Не відзначається високим показником і загальний рівень національної свідомості киян цього покоління.

Хоча 83 відсотки опитаних визнали себе українцями за національною належністю, лише 39 відсотків визначили себе передусім громадянами України, решта відповідей щодо усвідомлення своєї належності до певної спільноти розподілились таким чином: жителем Києва визначили себе 23 %, громадянином Землі – 13 %, людиною Всесвіту – 6%, представником слов'янської єдності – 4 % 280.

Ще меншою кількісно є група молоді, яку Ганна Залізняк за даними опитування віднесла до носіїв національної свідомості. Цю групу дослідниця визначила на підставі чотирьох критеріїв сукупно: усвідомленням себе українцями за національною належністю; позитивним ставленням до Акту проголошення незалежності нашої країни; намірами пов'язати з нею своє майбутнє та ідентифікацією себе як громадянина України. Частина київської молоді, яка відповідає всім цим ознакам, становить лише 27 %. У цій категорії молоді переважають хлопці (57 %), а за віковими ознаками – молоді люди до 25 років (80 %) 281.

У цій групі зростає й показник спілкування українською мовою, становлячи 20 %. Однак і цей показник не належить до високих, а назагал у міжособистісному спілкуванні молоді панує мова сусідньої держави. Серед тих, хто ідентифікує себе з українською нацією, українськомовних один з десяти. Серед інших їх лише двоє зі ста.

Опитування засвідчує, що київська молодь, як і старше покоління, перебуває під впливом пропагованої в радянський час тези про «гармонійність» російсько-української двомовності. Так, вважаючи Київ двомовним містом (близько 50 % опитаних), молоді люди впевнені, що ця ситуація є типовою для цивілізованого світу 282. Тільки близько 17% опитаних думають, що в більшості європейських країн поширена одна національна мова, тоді як 71 % впевнені, що там вживається декілька мов.

Було б хибним, проте, робити висновок про низький престиж української мови серед київської молоді, виходячи з переважання в цьому середовищі російськомовного міжособистісного спілкування. Як показало опитування, українська мова в свідомості молодих людей пов'язується з певними базовими цінностями. Так, переважна більшість (61 %) столичної молоді вважає українську рідною мовою, причому так ідентифікують її не тільки групи україномовні та двомовні, де їх відповідно 98 % і 86 %, а й 44 % російськомовних 283. Молоді кияни усвідомлюють потребу володіння державною мовою. По це повідомили 77 % респондентів, тоді як про потребу володіння російською мовою говорить лише третина. І, що особливо важливо, молодь столиці визнає пріоритет української мови як державної. Надати російській мові статусу державної вимагає лише 23 % 284.

Підсумовуючи аналіз мовної поведінки і мовної орієнтації київської молоді, Ганна Залізняк пише: «Таким чином, в мовних орієнтаціях молоді спостерігаються дві протилежні тенденції. З одного боку, переважна більшість молодих киян позитивно сприймають українську мову та вважають її рідною, визнають статус української мови як державної, усвідомлюють неприродність ситуації, коли вона є мало поширеною. З іншого боку, в молодіжному середовищі столиці панує російська мова, перш за все у міжособистісному спілкуванні. Найчастіше молодь столиці спілкується українською мовою під час навчання в освітніх закладах (школа, ВНЗ)» 285.

Отже, функціонування двох мов у молодіжному середовищі столиці призводить до ситуації, близької до диглосії, коли вживання української і російської мов розподіляється за різними сферами. Водночас диглосна двомовність передбачає протиставлення двох мов в оцінках їхніх носіїв за опозицією «високе – низьке», «урочисте – буденне», як це було, наприклад, в середовищі російських аристократів XVIII століття, де звичай спілкування французькою був знаковою прикметою належності до соціальних «верхів», на противагу простолюду, російська мова якого оцінювалась як «низька», «вульгарна». Нинішній функціональний розподіл вживання української і російської мов в нашій країні має іншу тенденцію, він швидше тяжіє до опозиції «офіційне» і «буденне». Така диглосна ситуація загрожує передусім українській мові, оскільки стереотипи поведінки в молодіжних середовищах формує значною мірою відраза до офіціозу. Відтак консервація подібного функціонального протиставлення мов здатна у майбутньому дискредитувати українську як мову, обов'язкову для вивчення, але не потрібну в практичному вжитку.

Саме тому українізацію системи освіти має супроводжувати максимально широке впровадження української мови в масову культуру. Україномовна освіта на тлі російськомовної масової культури не тільки поглиблює в зросійщених містах розрив між побутовим мовленням учнів і мовою навчання, а й знецінює ефективність виховання національно свідомих громадян, бо національна свідомість формується тільки в своєму мовно-культурному середовищі.

Мовний бар’єр, що утворився між елітарною культурою, яка формується на основі української мови, і російськомовною масовою культурою, гальмує і ускладнює процес становлення нового суспільства з кількох причин. По-перше, це позбавляє українську мову перспективи розширення впливу, оскільки саме за посередництвом масової культури здійснюється контакт всіх соціальних груп, і водночас вона найкраще надається для мовного врегулювання з боку держави.

Крім того, функціонування української культури в обмежених рамках породжує ще одне вкрай негативне явище – воно гальмує формування її повної структури.

Функціонування суспільства відкритого типу передбачає багатостильову культуру, в якій співіснують різні ідейно-стильові течії і напрями. Структура її багатоповерхова і розмаїта. У ній співіснують офіційні й неофіційні, елітарні й масові форми побутування. Не випадково на необхідність створення структурованої української культури, розрахованої на різні смаки й уподобання, як на першорядне завдання нової культурної політики звернув увагу Юрій Шевельов у передмові, написаній для «українотеренних чительників», до своєї першої по тривалій перерві публікації в Україні збірки есеїв «Третя сторожа»:

«Не можна сказати, що на Заході проблема підтриму "високої" культури не існує. Але її розв'язують спокійніше і намагаються брати її за те, чим вона справді є. Як є різні письменники, так є і різні читачі. Не всіх ваблять літературні шедеври. Є люди зі смаком, що ми його характеризуємо як вульгарний. Чому не дати їм те, що їм до вподоби? Коли література не виховує, то нема чого боятися "низької" літератури. Даймо її аматорам те, чого вони хочуть. Їх є більше? Ну, і нехай тиражі для них будуть більші. Від цього світ не западеться, література не сконає. У Парижі є свої театри "Бульварів", у Нью-Йорку – бродвейські. Вони існують, вони приносять прибуток. На ваш смак вони примітивні й вульгарні? Не ходіть. Але Париж має і свою оперу, свою Комеді франсез, у Нью-Йорку діє Метрополітальна опера. Цим дотації потрібні, на свої прибутки вони не виживуть. І вони їх одержують. Кожний читач чи глядач дістає своє, і нікого не підтягають за вуха до "вищого" рівня. Суспільство від цього не занепадає, культура не перестає існувати. Але суспільство структуроване, конструкція культури багатоповерхова, і кожному свій поверх, вільно вибраний. (Правда, держава там не під проводом малограмотних “вождів”, але і на Сході помалу твориться провід освічених)» 286.

Таким чином, втрата свого інформаційно-культурного простору є найбільшою поразкою української демократії за роки незалежності. Перехід українських мас-медій під контроль колишньої метрополії перетворив найпотужніші джерела впливу на масову свідомість населення з державотворчих на руйнівні. Електронні та інші засоби масової інформації України стали ефективними новітніми провідниками російської культури, російських ментальних кодів, поведінкових стереотипів.

Дальшу русифікацію населення пострадянської України, яка відбувається через сферу масової культури, уможливили два чинники – бездіяльність української влади, що виявилась у відсутності державної мовно-культурної політики, і втрата українською спільнотою такої важливої риси етнічного самозбереження, як мовна стійкість.






Скачати 2.48 Mb.
залишити коментар
Сторінка7/10
Дата конвертації02.10.2011
Розмір2.48 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Ваша оцінка цього документа буде першою.
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх