Мова І суспільство. Постколоніальний вимір Укнижці висвітлено питання історії української літературної мови, форм побутування української мови та її сучасного с icon

Мова І суспільство. Постколоніальний вимір Укнижці висвітлено питання історії української літературної мови, форм побутування української мови та її сучасного с


Схожі
Програми вступних випробувань із загальноосвітніх дисциплін Київ 2008 програма з української...
Мова суспільство...
“Українська мова державна мова України...
План Вступ Постать Б...
Методичні рекомендації щодо проведення підсумкових контрольних робіт з української мови у 5-8...
Методичні рекомендації щодо проведення підсумкових контрольних робіт з української мови у 5-8...
Методичні рекомендації щодо проведення підсумкових контрольних робіт з української мови у 5-8...
Програм а з української мови д ля вступників до аспірантури на 2009 рік передмова...
Програм а з української мови д ля вступників до аспірантури на 2009 рік передмова...
Стилі сучасної української літературної мови у професійному спілкуванні...
Предмет І завдання методики навчання дітей української мови в російськомовних дошкільних...
Предмет І завдання методики навчання дітей української мови в російськомовних дошкільних...



Загрузка...
страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
повернутися в початок
скачать
Сучасні проблеми правописного, термінологічного та лексикографічного нормування української мови


З постанням незалежної України, зміною статусу української мови, новими умовами її функціонування й розвитку, а також вивільненням з-під ідеологічного диктату інституцій, призначених досліджувати її й опікуватися культурою мовлення, закономірно постало питання про перегляд норм української мови, кодифікованих у радянський період.

На Першому Міжнародному конгресі україністів, що відбувся в Києві 27 серпня – 3 вересня 1991 р., було заявлено про потребу вироблення орфографічних норм, єдиних для всіх українців, оскільки в закордонних колах української еміграції й діаспори ніколи не визнавали радянських редакцій українського правопису, введених після 1933р., і користувались правописом 1928 р.

Уже перед тим, з кінця 80-х років, деякі нові газети й журнали, а також видавництва національно-демократичного спрямування, не чекаючи офіційного розв'язання правописних проблем, почали упроваджувати орфографічні норми, орієнтовані на правопис 1928 р.

Окремі зміни до орфографічного кодексу внесла Орфографічна комісія при Відділенні літератури, мови й мистецтвознавства АН УРСР, яка 14 листопада 1989 р. затвердила п'яту редакцію «Українського правопису», опубліковану 1990 р.

У цій редакції було повернуто букву ґ, хоча й з обмеженою сферою вжитку, і внесено деякі інші зміни, але їх не було запроваджено систематично 169. Згодом було усунуто помічені помилки і оновлено ілюстративний матеріал у виданні 1993 р. 170

15 червня 1994 р. Уряд України прийняв постанову про підготовку й видання в 1994-1996 роках «Українського правопису» в новій редакції. Було затверджено персональний склад української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів України на чолі з тодішнім віце-прем’єр-міністром академіком М. Жулинським.

Як пише Німчук в загальному огляді правописної дискусії, «комісія працювала динамічно, багато членів її активно обговорювали проблеми, висували обґрунтовані пропозиції змін. Але прийняте правило про те, що зміна в чинну орфографію вноситься, коли за неї голосує 3/4 присутніх членів Комісії, стало на перешкоді будь-яких суттєвих нововведень. До того ж на більшості засідань Комісії не було кворуму. Фактично було прийнято кілька незначних нововведень... Відбувалося лише удосконалення й уточнення чинних правил, ілюстрацій до них. Вийшов непогано відредагований текст книжки, а не нова редакція правопису, тобто чинний кодекс із політичними змінами в правилах. Широкої дискусії про правопис 1994-1996 рр. не було, бо Комісія не опублікувала проекту нової редакції» 171.

Таким чином, Комісія не вирішила головного завдання підготовки нового проекту правопису, що полягало в усуненні тих змін, що були введені в редакції «Українського правопису» 1933, 1946 і 1960 років з метою нівеляції самобутніх рис української мови за російським зразком. Заявлена реформа правописного кодексу виявилась лише її імітацією. Такий перебіг підготовки проекту спричинила позиція мовознавців, які керували роботою. Деякі з них належали до колишніх активних виконавців радянського мовного «будівництва»172, а відтак були супротивниками будь-якого перегляду наслідків впровадженої в той час уніфікації. Для прикладу можна навести заявлену під час обговорення правописних проблем позицію завідувачки відділу культури мови Інституту української мови НАНУ Світлани Єрмоленко:

«У сучасній видавничій практиці є випадки використання правопису 1928 р., так званого Скрипниківського правопису, що діяв у Західній Україні до 1939 року й на сьогодні використовується, хоч і всюди послідовно, в західній діаспорі. Для переважної більшості наших сучасників в Україні такий правопис – це вже історія, так само лексикографічні праці, видані в 20-30-х роках нашого століття. А втім, перевидані сьогодні без спеціальних приміток, застережень, словники, мовні посібники 20–30-х років спричинюються до розхитування орфографічної норми»173.

Одним із найактивніших оборонців радянських підходів до нормування української мови вияввися історик Петро Толочко, який, окрім постійної участі в публічних дебатах з приводу правописних змін видав масовим накладом брошуру «Що або хто загрожує українській мові?» (К., 1998). У цій та інших публікаціях П. Толочко обстоює не тільки легітимність правопису 1933 р., а й його досконалість і відповідність законам «наддніпрянської» мови. Академік захищає попередню практику зближення української мови з російською, ґрунтуючись на тому ж радянському аргументові «спільної колиски» двох мов у давньоруський період. Інший погляд на мовну політику, що її провадила КПРС на теренах України, П. Толочко оголошує «абсурдним мовним антирусизмом» 174.

Академік виявляє виразну антигалицьку позицію, реанімуючи старий імперський міф про поділ української мови на наддніпрянську – «свою», близьку до російської, і галицьку – «чужу», сповнену архаїзмів, полонізмів та запозичень із західноєвропейських мов, причому в його міркуваннях з приводу сучасних мовних проблем на старий імперський міф своєрідно накладається кліше недавньої пропаганди про «невиданий розквіт» української мови в УРСР. «Одна з цих мов – наддніпрянська, – пише П. Толочко, – пішла у своєму розвитку далеко вперед, а інша – галицька (в її діаспорному варіанті) – по суті лишилася на позиціях кінця XIX – початку XX століття. Як і за часів М. Грушевського, в Україну, тепер уже з діаспори, перенеслись журнали, газети, видавництва, що зовсім не збиралися сповідувати правило, згідно з яким у чужий монастир не гоже йти зі своїм статутом» 175. Щоправда, мова самого академіка випереджального розвитку не демонструє. Чого вартий хоча б такий стилістичний шедевр з цитованої статті: «В Україні сьогодні фактично існують два правописи і дві українські літературні мови. Вони не тільки поборюють одна одну, а розділяють надвоє людей» (підкр. моє – Л. М.) 176.

Оскільки захисники радянської мовної політики до сьогодні зберігають впливовість у колах академічного істеблішменту, їм вдалося дискредитувати під час обговорення й заблокувати затвердження того проекту нової редакції «Українського правопису», який відповідав вимогам часу. Проект було підготовлено під головуванням члена-кореспондента НАНУ Василя Німчука, обраного в 1999 р. директором Інституту української мови НАНУ замість Олександра Тараненка. До оновленого складу правописної комісії ввійшли авторитетні лінгвісти – працівники НАНУ і вищих навчальних закладів: І. Вихованець, К. Городенська, А. Грищенко, В. Жайворонок, Н. Клименко, В. Німчук, Г. Півторак, О. Пономарів, Н. Тоцька.

Після тривалої спільної праці над проектом Комісія прийняла компромісний варіант, що включив до орфографічного кодексу низку тих норм правопису 1928 року, які, на думку мовознавців, відповідають історичним тенденціям розвитку української мови. У проекті було запропоновано, зокрема, повернути закінчення родового відмінка однини іменників 3-ї відміни (радости, сучасности, любови), написання початкового и в словах инший, инакше, замінити написання сполуки іа в словах іншомовного походження на ія (індустріяльний, соціяльний, провіянт), впровадити відмінювання слів іншомовного походження із закінчення -о (кіно, метро, дзюдо) тощо.

Підготовлений проект було подано на обговорення й затвердження.

На жаль, робота комісії в новому складі з самого початку зустріла спротив з боку академіків В. Русанівського і П. Толочка. В. Русанівський подав офіційний протест президентові НАНУ, в якому без жодних на те підстав оголосив запропонований орфографічний проект нелегітимним. Поряд з цим опоненти нової редакції правопису розгорнули широку кампанію з дискредитації проекту в ЗМІ. У цьому їм сприяли мас-медія проросійської орієнтації, значно численніші та впливовіші за українські. Показово, що свою концепцію В. Русанівський виклав у скандально відомих своїм українофобством «Киевских ведомостях».

З метою компрометації запропонованих комісією під головуванням В. Німчука правописних змін їх опоненти застосовували звичні ще з радянських часів методи підтасовок і фальсифікацій. Не інформуючи людей про політичні причини заборони низки норм правопису 1928 року і потребу їхнього повернення до орфографічного кодексу незалежної України, вони намагаються впровадити в масову свідомість думку про те, що нова редакція правопису створюється на догоду діаспорі (промовистою є назва інтерв’ю В. Русанівського в «Киевских ведомостях» – «Угодническая орфография»), що зміни торкаються величезної кількості підручників, словників тощо. Усе це не відповідає дійсності, оскільки правописні зміни не є аж такими кардинальними, до того ж комісія пропонує надати досить тривалий час для їх впровадження.

Однак кампанія з дискредитації орфографічних змін, що перевела дискусію з наукової площини в політичну, значною мірою досягла своєї мети. Їй сприяла неготовність нашого суспільства до адекватного осмислення проблем, пов'язаних як із функціонуванням української мови, так і з її станом.

Саме через консервативну позицію частини керівників мовознавчих інституцій і мовних кафедр вищих навчальних закладів, що обстоюють збереження правописних, термінологічних і лексикографічних практик, впроваджених у 1933 р., значною мірою загальмовано і справу перегляду засад творення українських терміносистем. Варто навести в цьому зв'язку міркування з приводу сучасних термінологічних проблем, що їх висловили в урядовому друкованому органі Олександр Тараненко, на той час директор новоствореного Інституту української мови НАНУ, і завідувачка відділу термінології того ж Інституту Людмила Симоненко:

«Відродження національної термінології – це все-таки не механічне повернення до практики 20-х років. Періоди національного романтизму, що їх проходить у своєму розвитку нація, не повинні повторюватися по кілька разів протягом історично короткого часу, щоб нація не виглядала смішною. Їм на зміну має нарешті приходити період реалізму. У становленні української термінології доба романтизму закінчилася на рубежі 1920-1930-х років не без впливу відомих політичних подій. Погано це було чи добре – то окреме питання, але не можна другий раз увійти в той самий плин мовного розвитку, не спинивши його» 177.

Проте все залежить від того, як розуміти реалізм і романтизм. Якщо національним романтизмом вважати чітку моральну позицію в оцінках минулого, збереження традиції повноцінного мовного розвитку і пошану до пам'яті загиблих, то цілком імовірно, що в прийдешньому наївні романтики знайдуть значно більше прихильників, ніж прагматичні реалісти. І в такому сенсі повернення до доби «національного романтизму» означатиме не зупинку в мовному розвитку, а початок руху вперед.

Завдання дерусифікації України включає й таку важливу суспільну сферу, як мова науки. Надання українській мові статусу державної, впровадження її у вищі навчальні заклади, переведення на українську мову наукових видань і періодики викликали нагальну потребу впорядкувати й унормувати українські терміносистеми. Оскільки починаючи з 30-х років у національному термінотворенні панував хибний принцип калькування російських термінів, постала необхідність зміни принципів розвитку наукової термінології, формування власного наукового стилю. Окремої уваги потребує проблема адаптації великої кількості нових іншомовних запозичень, переважно з англійської мови, які з’явилися в українській термінології у зв'язку з політичною й економічною перебудовою країни, переходом до відкритого суспільства й ринкової економіки.

У роки державної незалежності в наукових колах України зросла зацікавленість проблемами стану й перспектив розвитку наукових і технічних терміносистем, осмислення історії їх формування і пошуку шляхів удосконалення. Виникли нові термінологічні колективи, наприклад Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології при Львівському політехнічному інституті, у Львові починаючи з 1992 р. відбулося кілька міжнародних наукових конференцій «Проблеми української науково-технічної термінології».

Сучасний етап розвитку термінології і наукової та фахової мови в цілому певною мірою подібний до періоду 20-х років, тому пошук національних ресурсів термінотворення передбачає перевидання і вивчення термінологічних словників і теоретичних праць Інституту наукової мови, заснованого в 20-х роках. Проблема полягає в тому, як поєднати кращі здобутки термінотворчості 20-х років, яка орієнтувалась не тільки на іншомовні джерела, а й на внутрішні ресурси української мови, із сучасною практикою широкого використання в науковій і технічній мові інтернаціональних термінів, запозичених за посередництвом російської мови. Вихід можна вбачати, очевидно, у тимчасовому паралельному використанні обох традицій із перспективою вибору єдиної норми після апробації варіантів у науковому обігу. Поряд з цим надзвичайно важливо сформувати національну терміносистему у галузях комп’ютерної техніки, штучного інтелекту, автоматизованого забезпечення інформаційної служби, розширити присутність української мови в Інтернеті, тобто створити українську науково-термінологічну базу сучасного постіндустріального суспільства.

За останнє десятиліття опубліковано чимало словників різної якості, посібників, теоретичних праць з термінології, а також частково видано і досліджено термінологічні праці, створені в кінці XIX – на початку XX ст. І все ж послідовна праця з унормування терміносистем на засадах структурних та словотворчих особливостей української мови лишається найнагальнішим завданням національного термінознавства 178.

«Чи не найголовніше лихо останнього століття історії України полягає в тому, що вся вона, ця історія, мало не всуціль складається з самих катаклізмів. Це вкрай негативно позначилося на словникарстві і, зокрема, на такому його важливому складникові, що певною мірою має відбити “Словник”, – як термінологія. Опрацьовану кількома поколіннями і словникову, і термінологічну лексику раз у раз оголошувано "шкідницькою", а отже і неприйнятною. І працю доводилося починати з нуля» 179.

Зіткнення старого і нового підходів до висвітлення мовних проблем і їх фахового дослідження виявилося і в нинішній дискусії в галузі словникарства. Дискусія точиться навколо концепції «Нового словника української мови»180, яку розробив і опублікував 1996 року О. Тараненко, відомий лексикограф, що брав участь у підготовці 11-томного «Словника української мови». Хоча планований до видання словник було названо в концепції «новим», нових підходів до словникарської справи практично не було запропоновано. На думку лексикографа, для фіксації лексики, яка опинилася за межами одинадцятитомника, укладеного в 1970-1980 рр., достатньо підготувати додаток у вигляді 12-го тому. Великий масив лексичного матеріалу, який містять твори письменників діаспори, О. Тараненко пропонував упорядкувати в окремому спеціальному словнику.

Такий підхід до укладання нового тлумачного словника викликав заперечення з боку провідних українських лінгвістів – Івана Вихованця, Анатолія Непокупного і Ореста Ткаченка181. Згідно з їхньою концепцією, СУМ, попри те що його слід віднести до досягнень лексикографії радянського періоду, сьогодні не відповідає потребам часу.

Учені підкреслили, що словник готувався в умовах диктату марксистсько-ленінської ідеології і урядової політики русифікації, що позначилося на засадах укладання СУМу, доборі лексичного матеріалу і його ремаркуванні; зокрема, «через усі ілюстративні матеріали СУМу червоною ниткою проходить марксистсько-ленінська ідеологія та практика комуністичного будівництва в СРСР»; словник не відобразив належним чином просторове варіювання української мови: «тут знайшла відображення значно глибша офіційна тенденція до так званої інтернаціоналізації чи "зближення" мов колишнього СРСР коштом нівелювання їхньої національної ідентичності передусім у лексиці»; джерельну базу СУМу штучно обмежено і вкрай збіднено, оскільки за його межами лишився великий пласт лексики, яку містять твори видатних українських політиків, учених і письменників, заборонених УРСР.

Враховуючи це, а також низку інших суттєвих вад СУМу, ідею підготовки «Додатка» до нього мовознавці оцінили як неприйнятну, наголошуючи на потребі підготовки нового тлумачного словника української мови на принципово інших засадах.182

Слід зазначити, що з часів надання українській мові статусу державної в Україні видано велику кількість словників різного типу і різної якості, серед них – і два тлумачних словники. У заснованій київським видавництвом «Аконіт» серії «Нові словники» в 1998 р. вийшов «Новий тлумачний словник української мови» у чотирьох томах, упорядниками якого є Василь Яременко і Оксана Сліпушко. Словник укладено на основі одинадцятитомного радянського видання, але значно зменшено його обсяг – з 134 тисяч лексем, зафіксованих у СУМі, відібрано 42 тисячі слів, усунуто ідеологічно маркований ілюстративний матеріал, у деяких словникових статтях розширено синонімічний ряд, хоч дефініції залишено ті ж, що й в одинадцятитомнику.

З’явився також тлумачний словник, який перевищив за обсягом академічний. Це «Великий тлумачний словник сучасної української мови», підготовлений і опублікований в ірпінському видавництві «Перун» в 2003 р. (керівник проекту та головний редактор В. Т. Бусел). Словник містить близько 170 тисяч слів та словосполучень. Значну частину його реєстру його становлять не тільки лексеми, що не були включені до одинадцятитомного словника, але й нові слова, які з'явилися в українській літературній мові в останнє десятиліття.

Видання словника не знімає, однак, потреби підготовки нового академічного тлумачного словника.

Іртиське видавництво «Перун» опублікувало в 2003 році й найбільший на сьогодні орфографічний словник української мови, обсяг якого становить 253 тисячі слів 183.

Однак в умовах невирішеності правописної дискусії і ситуації правописного хаосу, що нині спостерігається у видавничих практиках, публікація орфографічних словників лишається доволі проблематичною справою. Мовознавчі інституції мають скерувати всі зусилля на нормалізацію ситуації. Дуже важливо сьогодні для розв'язання правописних, термінологічних і лексикографічних проблем вивчити досвід діяльності мовознавців 20-х років. Першочерговим завданням є перевидання академічного російсько-українського словника 1924-1933 років, що становить найповніше лексикографічне джерело синонімічного багатства української лексики до періоду її штучного обмеження й уподібнення до російської. Потребують введення в науковий обіг й інші здобутки мовознавців доби Розстріляного Відродження, а також лінгвістичні праці, створені в еміграції.

Зміни, яких зазнала українська мова протягом радянського періоду, не можна вважати наслідком її розвитку. За влучною метафорою однієї з розвідок, присвячених аналізові правописного проекту, весь цей час вона перебувала в замкненому колі, яке нарешті треба розірвати 184. Боязнь варіативності й розмивання норм у даному разі є безпідставними. Мова, що звільнилася від гніту, має повернути собі й необхідний простір свободи для природного руху, розвитку й вдосконалення.


^ Усні форми побутування мови. Явище вульгаризації мовлення


Як зазначає Юрій Шевельов, «мова на письмі ніколи не дорівнює усній ні своїм діапазоном, ні активністю сприймання й переймання» 185.

Живе розмовне мовлення становить центр кожної мови.

Деякі мовознавці виділяють побутово-розмовне мовлення в самостійну систему і протиставляють його літературній мові. Але переважно його розглядають у межах стильової структури усного літературного мовлення. Так, згідно з визначенням «Лінгвістичного енциклопедичного словника», «розмовне мовлення – це різновид усного літературного мовлення, яке обслуговує щоденне побутове спілкування і виконує функцію спілкування і впливу» 186.

У сучасній міській комунікації виділяють три основні типи спілкування: стереотипні міські діалоги незнайомих осіб, спілкування знайомих осіб у побутових обставинах, спілкування знайомих і незнайомих осіб у виробничій і соціально-культурній сфері (ситуації неофіційного спілкування і ситуації офіційного спілкування).

Літературний варіант усного мовлення, що вживається у публічних лекціях, виступах урядовців, мовленні на радіо й телебаченні, вимагає від мовця самоконтролю, суворого дотримання мовних норм, уважного ставлення до вибору відповідних слів.

Натомість контакти в неофіційних побутових ситуаціях – у приватному, товарисько-родинному житті, неофіційному виробничому спілкуванні, у неформальній соціально-культурній сфері дозволяють значно вільнішу вербальну поведінку.

Цей тип побутово-розмовного мовлення є найбільш динамічною структурою, яка чутливо реагує на зміни в суспільно-політичному житті й культурі народу і характеризується найбільшою відкритістю до інновацій та змін. Саме через усні різновиди побутування мови здійснюється її зв'язок зі щоденним життям Як приклад вияву живомовного реагування на сучасні реалії можна навести хоча б популярну лексему кравчучка, що нею міська людність охрестила велику сумку на коліщатах, яка стала одним з невід’ємних атрибутів сучасного міського життя. У такий спосіб буденна народна свідомість пов'язує прізвище першого президента посттоталітарної України з побутовою реалією, що набула поширення за його доби. Схожим чином прореагував свого часу міський сленг на епоху Хрущова, охрестивши новобудови тієї пори влучним словом хрущоби.

Побутово-розмовне мовлення має наддіалектний загально-національний характер. Водночас до нього легко проникають елементи вузько локальних утворень – територіальних діалектів, а також соціолектів, жаргонів, арго.

Свого часу Бодуен де Куртене висунув ідею двопланового членування мови – горизонтального, під яким він мав на увазі територіальне членування мови, і вертикального, яким позначав її соціальну диференціацію. Учений підкреслював важливість вивчення вертикального мовного шару, що становить «різноманітні видозміни того ж місцевого говору за суспільними класами, за заняттями і способом життя, за соціальними верствами тощо».

Взаємодія територіальних і соціальних діалектів із загальнонародним розмовно-побутовим мовленням і літературною мовою у різні історичні епохи виявляється по-різному. Якщо територіальне членування мови належить до доісторичних часів і пов'язане ще з періодом племінної диференціації, то соціальні діалекти виникають у пізніший період розвитку і відображають у мові соціальну стратифікацію суспільства. Існує різниця і в якісних характеристиках територіальних і соціальних діалектів. Територіальний діалект – це мовна система, що виявляє свою специфіку на всіх мовних рівнях – фонетичному, лексичному, словотворчому, морфологічному і синтаксичному, тоді як соціальні діалекти вирізняються лише на лексичному рівні. Тому дехто з науковців пропонує визначати їх як соціальні лексичні системи.

Крім того, територіальний діалект, особливо в минулі епохи, був для його носіїв переважно єдиною мовою спілкування з оточенням, тоді як соціальний діалект, вживаний в різних побутових сферах міської комунікації, співіснує у свідомості його носіїв, як правило, поряд із нормативною літературною мовою – і писемною, і усною, виконуючи функцію певної лексичної підсистеми, використання якої можливе лише за певних обставин або в межах своєї соціальної групи, або у визначеній комунікативній ситуації.

Соціальні діалекти – це варіанти національної мови, пов’язані з існуванням соціальних груп, об'єднаних певним типом зв’язку. У близькому до цього значенні вживається також термін жаргон. Так, в енциклопедії «Українська мова» жаргон визначено як «один з різновидів діалектів, що відрізняється від загальновживаної мови використанням специфічної експресивно забарвленої лексики, синонімічної до слів загального вжитку, фразеології іноді й особливостями мови» 187.

В минулому терміну жаргон надавалося стилістично зниженого значення, елемент негативної конотації зберігається іноді і в сучасному побутовому мовленні. Еволюцію терміна можна простежити за словниками іншомовних слів. Так, «Словник чужомовних слів» 1932 р. дає таке визначення жаргону: «1) зіпсована різними сторонніми впливами говірка; 2) умовна штучна мова людей якогось фаху (злодійський жаргон)»188.

Натомість в сучасній науковій літературі терміни жаргон і арго позначають різновиди соціальних діалектів, причому арго, на відміну від жаргону, вживається щодо специфічної, не зрозумілої іншим групової мови, спеціально створеної з метою її втаємничення від сторонніх. В останнє десятиліття в науковому і публіцистичному дискурсах поширився також запозичений з англійської мови термін сленг на позначення жаргонізованого розмовного мовлення або жаргону з широкою соціальною базою, наприклад молодіжний сленг.

Соціолект, або жаргон, виконує такі функції: об'єднує особу з групою, водночас вирізняючи відповідну групу поміж інших, а також стає мовним знаряддям інтерпретації дійсності. Соціолект, як кожна мова, в певний спосіб інтерпретує дійсність, накреслюючи образ світу згідно з системою суспільних вартостей, які приймає група. Так, молодіжний жаргон виражає жартівливе, ігрове трактування дійсності. Злочинні угруповання створюють свою брутальну мову, яка підтримує брутальну поведінку. Отже, функції соціального діалекту тотожні функціям загальнонародної мови, але якщо остання консолідує всю національну спільноту, відрізняючи її від інших націй, то об’єднавча функція соціолекту діє на вужчому, груповому рівні, виокремлюючи всередині соціуму групи людей за певними ознаками – професією, родом діяльності, інтересами, віком тощо.

Професійно диференційовані соціолекти зародились дуже давно, їх виникнення пов’язане з розподілом праці між членами соціуму. В минулому на Україні були відомі такі професійні соціолекти, як мова кобзарів (вона називалась лірницька мова), свій жаргон мали бурсаки, духівництво, мандровані дяки та інші групи населення, об’єднані за родом діяльності.

^ Групові, або корпоративні, жаргони зазвичай виникають у групах людей, тісно між собою чимось пов'язаних. Форми зв'язку можуть бути різними, наприклад спільне навчання в школі або інституті, служба в армії, захоплення туризмом, спортом, колекціонування тощо.

Лексика корпоративних жаргонів за своїм призначенням суттєво відрізняється від професійної лексики або термінології. Появу спеціальної професійної лексики зазвичай викликає потреба назвати якийсь предмет або явище, з яким виробник має справу у своїй діяльності. Нерідко це стосується якогось специфічного предмета, маловідомого або зовсім невідомого іншим. Лексика ж групових жаргонів позначає переважно вже відомі предмети, якості, стани. Тут ми маємо справу не з понятійними, а з експресивно-оцінювальними синонімами, найчастіше стилістично зниженими.

Головним чинником виникнення деяких групових соціолектів є експресія. Так утворюються жаргони у відкритих молодіжних середовищах – учнівських, студентських, у групах, пов'язаних із мистецькою діяльністю. В таких соціолектах надзвичайно розбудована синоніміка. Наприклад, у польському словнику студентського жаргону, опублікованому в 1974 р., що містить 10 000 слів, на позначення гроші зафіксовано 46 синонімів 189. Із сучасного українського студентського жаргону можена навести приклади таких синонімічних рядів: торба – гаплик – хана – труба – глина – слива – ландиш (кінець, крах чогось); герла – матильда – клава – тьолка – тітка (дівчина) тощо 190.

Метафорична експресивна лексика студентського жаргону з огляду на звичайні потреби комунікації здається надмірно розбудованою. Це зближує її з поетичною мовою. Думку про подібність поетичної мови і сленгу висловив данський мовознавець Отто Єсперсен.

Обидві форми існування мови, на перший погляд, різко відмінні, зближує їх те, що і в поетичній мові, і в жаргоні реалізується креативна функція мови, от тільки в поетичній мові вона має індивідуальний прояв, а в жаргоні – колективний. Водночас О. Єсперсен зауважив, що сленг, мовлення жартівливе й ексцентричне, оперує обмеженішими формальними засобами, ніж поетична мова, в якій наявні рима, ритм, поетичні фігури. Крім того, очевидно, що в молодіжному жаргоні домінує гумор і грубувата емоція. Він відображає властиву молодіжним середовищам позицію «аби було інакше і смішніше, ніж у звичайній мові», отже, спрямований на словесну гру, забаву.

Майже кожна людина, будучи членом кількох соціальних груп, стає носієм кількох соціолектів. До деяких груп належить довго (часто в одній професійній групі лишається протягом усього дорослого життя), в інших, наприклад у групах ровесників (любителів рок-музики або членів спортивних клубів), з'являється ненадовго; лише в певний період життя. Цим пояснюється те, що професійні діалекти (рибальські, мисливські, моряцькі та інші) належать до стабільних, культивують традиції професії. Ті ж мовні варіанти, які утворюються в безпосередніх контактах, наприклад соціолекти молодіжних груп – той же студентський сленг, – відзначаються змінністю, плинністю. Тривалим у них є тільки механізм творення слів, самі ж слова виникають і забуваються одразу ж зі зміною особового складу груп.

Неповнота побутування живих форм усного мовлення – соціолектів, сленгів, арго – в українських містах належить до найзагрозливіших для майбутнього української мови явищ. У статті «Двомовність і вульгаризми», написаній 1983 року, Юрій Шевельов писав: «У сучасній Україні, як здається, власні українські арго відмерли, а інновації в сленгу позичаються майже автоматично з російської мови. Наприклад, в'язничний жаргон, навіть в українських противників радянської системи й домінації російської мови, типово "всесоюзний". Так і в інших неросійських мовах СРСР. Про небезпеку цього явища для самостійного розвитку, кінець-кінцем і самого існування неросійських мов СРСР, немає потреби говорити. Жаргони й сленг є і віддавна були тим ґрунтом, звідки приходять живущі соки до даної мови, ґрунтом, де безперешкодно точиться її життя. Загальновідомо, що і сучасні романські мови постали з "вульгарної", а не нормативної латини» 191.

При неповноцінному функціонуванні українського слова в суспільному житті головною формою літературної мови стає писемна. Життя ж розмаїтих усних різновидів міського мовлення паралізується. Відтак українська мова застигає у фіксованій писемній мові, що блокує рух, розвиток мови. Не підтримана постійною щоденною реалізацією в усному спілкуванні, мова дедалі більше «мумізується», замикається сама в собі, втрачає здатність реагувати на живу реальність. Адже все різновиди фамільярного усномовного спілкування, не закуті в застиглий писемно-нормативний канон, – це своєрідні мовні лабораторії, в яких відбувається постійний рух, стихійний розвиток мови.

Витіснення української мови російською з побутової сфери усної комунікації, відсутність мовленнєвого середовища значно ускладнює процес оволодіння нею. «Ніде ніхто й ніколи, – писав Олекса Синявський, – не може вивчитися якоїсь мови практично в таких розмірах, як це потрібно для щоденного вжитку людині інтелігентної професії, без належного мовного оточення. Хоч мовне оточення й не одинока умова такого вивчення, та без нього годі й думати за більш-менш серйозне засвоєння мови. Щоденне читання часописів, книг, розмова, письмо, вуличні написи, плякати, афіші, театр – ось та нормальна мовна атмосфера, де може нормально організовуватися мова окремої людини» 192.

Обмежене використання української як засобу усного спілкування позбавляє літературну мову одного з найважливіших, живих і відкритих, джерел нормування й кодифікації, оскільки переважна більшість інновацій і запозичень, їх перевірка на життєздатність і адаптація або ж відторгнення відбуваються в рухливому живому, а не фіксованому писемному мовленні.

Сьогодні процеси спонтанної й офіційної суржикізації настільки замулили живомовні народні джерела, що звертатися у справі нормування літературної мови до уснорозмовної бази, як це робили мовознавці й літератори, зокрема Б. Антоненко-Давидович, ще в 60-х роках, не кажучи вже про 20-ті, слід із великим застереженням. Як зазначає С. Караванський, «орієнтуватися на живе мовлення сьогодні можна лише вибірково, бо в живомовній стихії змішано кілька мовних течій. Отже, треба орієнтуватись на народну творчість у неспотворених записах, на мову класиків, на лексикографічні джерела, видані до погрому українства або у вільному світі» 193.

Водночас і в масовій свідомості, і, частково, в наукових осередках мовної кодифікації відбувається певна переорієнтація в оцінюванні «чистоти» літературної мови, її відповідності нормативному стандартові.

Як показало соціолінгвістичне дослідження, у масовому сприйнятті високі оцінки мовлення за показником «правильності» пов'язуються переважно з тією територією, де відсутній розрив між мовним вираженням усної і писемної культури. Опитування, проведене серед школярів, студентів і вчителів різних регіонів України виявило, що тільки у вчительських середовищах Києва і Дніпропетровська відповіді на запитання про місцезнаходження регіону досконалого (найбільш літературного) мовлення розподілилися між Заходом і Центром. Так, 45 % вчителів, опитаних у Києві, і 49% вчителів Дніпропетровська вважають, що найдосконаліше (найбільш літературно) говорять у центральних областях, і відповідно 42 % київських учителів і 21 % дніпропетровських відносять до території поширення зразкового мовлення західні області.

Натомість більшість опитаних школярів (приблизно три чверті) і в Києві, і у Львові, і в Дніпропетровську вважає, що найдосконаліше говорять українською на Заході. Цей же район вважає зразковим у мовному відношенні і більшість студентства, що брало участь у опитуванні – відповідно 66 % київських студентів, 82 % – львівських і 57 % дніпропетровських. До цього слід додати, що це твердження підтримує й більшість львівських учителів (79 %) 194.

Водночас у зросійщених регіонах України спостерігається послаблення впливу зразкового усного мовлення, як українського, заблокованого поширенням російської, так і російського внаслідок периферійності українських міст стосовно Москви й Петербурга – центрів кодифікації норм російського літературного стандарту. Показово, що московські мовознавці, які визначають коло носіїв російської літературної мови, виключають з нього російськомовних українців. Так, в останньому університетському посібнику з соціолінгвістики його автори В. І. Бєліков і Л. П. Крисін, перераховуючи ознаки носіїв літературного варіанта російської мови, до яких вони відносять мешканців міст, що для них російська мова є рідною і вони здобули вищу або середню освіту в навчальних закладах з викладанням усіх предметів російською мовою, щодо українців зазначають: «...Спостереження свідчать, що особи, для яких російська є нерідною, навіть у тому випадку, коли мовець володіє нею вільно, виявляють у своєму мовленні риси, тією чи іншою мірою зумовлені інтерференцією. Наприклад, у мовленні українців, що володіють російською мовою, регулярно використовується звук [г] фарингальний замість [ґ] вибухового, “належного” згідно з російською літературною нормою... Це позбавляє дослідника можливості вважати таких людей однорідними в мовному відношенні з особами, для яких російська мова є рідною» 195.

Послаблення впливовості авторитетних зразків мовлення, розмитість поняття мовної норми, культури мовлення стосовно обох вживаних в Україні мов призводить до неконтрольованого суспільством розростання низьких вульгарних форм побутово-розмовного мовлення.

Сучасні проблеми поширення вульгарного мовлення, брутального стилю спілкування стосуються передусім російськомовних міських середовищ України, хоча саме явище виходить за межі України і рівною мірою стосується Росії і, власне, може бути потрактоване ширше – як притаманне всьому пострадянському просторові.

У зв'язку з цим варто детальніше зупинитися на деяких характерних рисах російського просторіччя, складову частину якого становлять і так звані вульгаризми.

Дослідник лексики англійської і російської мов В. Хомяков вважає просторіччя особливою наддіалектною формою розмовного мовлення і відзначає строкатість його структури, яка, на його думку, складніша від лексико-семантичної системи літературної мови. Учений поділяє нестандартну лексику, яка протистоїть стандартній, на два основні типи – стилістично знижену і соціально детерміновану, причому остання, на його думку, має вужчий узус, ніж стилістично знижена. У межах стилістично зниженого, або експресивного, просторіччя В. Хомяков виділяє такі складові елементи: «низькі» колоквіалізми, сленгізми, вульгаризми, в межах соціально-професійного просторіччя – жаргонізми й арготизми 196.

У деяких працях російських соціолінгвістів просторіччя окреслюється як суто національний феномен, що за характером побутування відрізняється від функціонально близьких типів розмовного мовлення інших мов. Так, у вже згадуваному посібнику з соціолінгвістики В. І. Бєлікова і Л. П. Крисіна, в якому просторіччя визначено як «мовлення неосвіченого і напівосвіченого міського населення, що не володіє літературними нормами», зазначено: «Сам термін просторіччя вживається головним чином у вітчизняній соціолінгвістиці, оскільки просторіччя – “найбільш російська” мовна підсистема, специфічна для російської національної мови. Якщо територіальні діалекти і тим паче літературна мова мають прямі аналоги в інших національних мовах, то у просторіччя таких аналогів немає. Ні французька підсистема langue populaire, ні те, що в англомовній лінгвістичній літературі зветься nonstandard або illiterate speach, не є подобами російського просторіччя, відрізняючись від останнього як щодо соціальної бази (тобто складу носіїв), так і щодо структурних і функціональних властивостей» 197. І далі: «Польські міські діалекти значно більшою мірою, ніж російське просторіччя, спираються на селянські говори; болгарські, сербські і хорватські міські койне близькі до їхньої діалектної основи, що також відрізняє їх від російського просторіччя» 198.

У будь-якому разі очевидною є та велика вага, яку має в лексичній системі російської мови нестандартна лексика використання якої пов’язане зі зниженим стилем комунікації. Цікавим у цьому зв'язку є порівняння російської мови з англійською яке зробив В. Набоков. Порівняння варте уваги, бо належить блискучому стилістові, який досконало володів обома мовами. «Ця чудова російська мова – писав В. Набоков – яка, здавалося мені, квітне десь, як весна, виявилась неіснуючою... Все мужицьке, грубе, соковито-похабне російською виходить краще, ніж англійською, але такі природні для англійської мови тонкощі, поезія думки, перегук між найабстрактнішими поняттями стають по-російському неоковирними і часто огидними» 199.

Кардинальний зсув у бік гіпертрофованого розвитку усних форм російського мовлення зі зниженим аж до вульгарного експресивно-емоційним забарвленням відбувався після Жовтневого перевороту. За словами російського філософа С. Н. Булгакова, «більшовизм народився з матірної лайки» 200.

Соціальний склад Російської імперії у його новій радянській іпостасі зазнав суттєвих змін. Населення імперії було декласовано, і класово диференційоване суспільство заступив поділ на соціально однорідну масу і керівну касту. Такі соціальні зрушення не могли не позначитись і на функціонуванні мов. Відомо, що в перші пореволюційні роки більшовики навіть висували проект директивної перебудови і в мовній сфері, плануючи створити особливу «пролетарську» мову. Проект, звичайно, виявився нездійсненним, але зміни в соціальній і стильовій диференціації російської мови, і зміни суттєві, все ж відбулися. Значної руйнації зазнав передусім високий стиль, зокрема цілком втратили вплив конфесійна мова, мовленнєві й етикетні зразки спілкування вищих суспільних верств – загалом сфера елітарної культури, включаючи художню літературу.

Місце зазначених типів зразкового мовлення посів специфічний ідеологізований різновид мови, чи швидше антимови, який в сучасній лінгвістиці дістав різні термінологічні визначення в тім числі й дефініцію партійний жаргон. Останнє визначення проте навряд чи прийнятне, оскільки окреслює цю мову як різновид групової, тоді як внаслідок всеохопної влади комуністичної партії в Радянському Союзі її мова виходила далеко за межі адміністративно-ділового і пропагандивно-публіцистичного стилів – вона претендувала на всі сфери суспільного життя.

Слід зазначити, що панівні позиції комуністичний новояз посідав у писемних стилях, оскільки і в усній реалізації промови партійних діячів були переважно прочитаними вголос писаними текстами. Це була мова наказів, директив і гасел, абсолютно непридатна до вживання у звичайній комунікативній функції. Водночас люмпенізація суспільства призвела до гіпертрофованого розвитку й поширення експресивних знижених форм російського побутового мовлення. Якщо до революції кримінальний жаргон функціонував відносно автономно від загальнопоширеної мови, то вже з 20-х років проникнення арготизмів у розмовно-побутове мовлення набуває масового характеру. З 30-х років, із зростанням кількості в'язниць і концтаборів, внаслідок масових контактів населення з каральною системою вплив жаргону злочинців поширюється далі. Процес тотальної вульгаризації мови в умовах табірного існування значної частини населення Радянського Союзу відобразив Олександр Солженіцин у 19-му розділі «Архипелага ГУЛАГа». Змальовуючи побут політв'язнів, О. Солженіцин пише: «Нарешті, міцно об'єднує їх ще один куточок культури, який уже нерозривно зливається з мовою і який ми лише приблизно можемо описати блідим терміном матерщина (від латинського mater). Це та особлива форма висловлення емоцій, яка навіть важливіша за всю решту мови, тому що дозволяє зекам спілкуватися один з одним у більш енергійній і короткій формі, ніж звичайні мовні засоби... Постійний психологічний стан зеків отримує найкращу розрядку і знаходить собі найадекватніше висловлення саме в цій високо організованій матерщині. Тому вся інша мова ніби відступає на другий план. Але і в ній ми спостерігаємо дивовижну подібність висловів, одну й ту саму мовну логіку від Колими і до Молдавії» 201.

Такий брутальний стиль спілкування вийшов за межі зони, і вживання вульгаризмів набуло популярності серед інших груп населення Радянського Союзу. Найвиразнішим свідченням зникнення в соціумі морально-етичних бар'єрів у ставленні до непристойної лайки є поширення моди на її використання в мовленні інтелігентських кіл росіян і зросійщених представників інших націй. Підтвердження цього знаходимо у відтворенні особливостей російської мови, вживаної в колі київської опозиційної інтелігенції, з документального роману Гелія Снєгірьова. Характеризуючи одного зі своїх приятелів, Г. Снєгірьов зазначає: «Такий у Петра Князева стиль бесіди: найповажніші міркування про життєво-складне переплітаються в нього з іронічними і автоіронічними зауваженнями, суто ділове зрізається враз красним слівцем, у рафіновано інтелігентне мовлення вплітаються вульгаризми і матерщина. Втім, у всіх у нас, у людей нашого кола таким є мовленнєвий стиль... (підкр. авт.)» 202.

Як видно, вульгаризми, вживання яких через непристойність експресії зазвичай обмежено певним середовищем з низьким соціальним статусом, у радянському суспільстві набули поширення навіть у колах носіїв взірцевого літературного мовлення. Причому внаслідок частотності вживання матірні слова значною мірою втратили функцію інтенсифікаторів негативних емоцій, десемантизувалися і функціонально наблизились до вставних часток.

Таким чином, найефективнішим мовним знаряддям переформування багатонаціонального населення Радянського Союзу в «нову історичну спільноту – радянський народ» став не спеціально створений для цієї мети партійний новояз, а найбільш звульгаризований шар живого мовлення, побутування якого у нижчих верствах мало давню традицію в російській культурі, згадаймо хоча б Шевченкового «Саула»:


Саул прочумався та й ну,
Як той москаль, у батька, в матір
Свою рідоньку волохату
І вздовж, і впоперек хрестить.


Українські народні звичаї накладали суворе табу на вживання матірних слів, у ставленні до них спостерігається різка відмінність між українською і російською етнічними культурами. Як справедливо зазначає Я. Радевич-Винницький, експансія матюків стала особливо інтенсивною після встановлення радянської влади на Україні і пов’язана із російщенням українців 203. Але українська інтелектуальна еліта навіть у нелюдських концтабірних умовах не приймала нецензурної лексики як поширеного інтернаціонального засобу спілкування. Це засвідчує, зокрема, спогад колишнього політв’язня Семена Глузмана про реакцію Василя Стуса на звичку російських інтелигентів прикрашати своє мовлення матірними словами. «Я – людина російської культури. – Пише Семен Глузман. – Як ви знаєте, у російській культурі мат не вважається забороненим, а навпаки – цим бравують. І я пам'ятаю, що якось у розмові зі Стусом я вилаявся. Василь зупинив мене і, напевно, хвилин зо п'ять читав нотацію, і мені було страшенно соромно. До того ж це говорив не якийсь пуританин, а звичайна людина, але з погляду зовсім іншої культури» 204.

Той ступінь вульгаризації, якої зазнала російська мова за радянської доби, належить до незаперечних ознак загальної соціальної деградації суспільства. Очевидно, не випадково в сучасній англійській літературі з'явився твір («Механічний апельсин» Ентоні Бьорджеса), в якому російські слова, введені в англомовний текст, асоціативно пов'язуються з дискурсом насильства, оскільки становлять елемент жаргону молодіжної групи злочинців.

Спадщина радянського періоду в сучасній мовній ситуації виявляється не тільки в розшаруванні української людності за мовною ознакою на дві групи – носіїв української літературної мови і носіїв російської літературної мови. Не меншого, а може, й більшого поширення набули здеградовані форми усного побутового мовлення, що утворилися на ґрунті обох мов. Для українського мовлення – це суржик, що виник внаслідок потужного інтерференційного впливу російської мови, для російського мовлення – це лексично обмежений звульгаризований різновид, який набув поширення в результаті винародовлення і соціальної деградації суспільства. Слід врахувати і периферійність України стосовно центрів нормування і кодифікації російського літературного мовлення.

Таким чином, поділ населення України на україномовне і російськомовне доповнює поділ на суржикомовне і матючномовне.

Вихід з кризового стану усних форм побутування мови в східних і південних регіонах України, звичайно, єдиний – поширення української літературної мови через систему освіти, засобів масової інформації, культури. При цьому, безперечно, є хибною тенденція до замикання української мови і культури в межах елітарних форм її побутування. І сленг, і жаргони необхідні для повноцінного життя кожної мови. Потрібно лише, щоб сленг і жаргони формувались у межах своєї мови.






Скачати 2.48 Mb.
залишити коментар
Сторінка5/10
Дата конвертації02.10.2011
Розмір2.48 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Ваша оцінка цього документа буде першою.
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх