Мова І суспільство. Постколоніальний вимір Укнижці висвітлено питання історії української літературної мови, форм побутування української мови та її сучасного с icon

Мова І суспільство. Постколоніальний вимір Укнижці висвітлено питання історії української літературної мови, форм побутування української мови та її сучасного с


Схожі
Програми вступних випробувань із загальноосвітніх дисциплін Київ 2008 програма з української...
Мова суспільство...
“Українська мова державна мова України...
План Вступ Постать Б...
Методичні рекомендації щодо проведення підсумкових контрольних робіт з української мови у 5-8...
Методичні рекомендації щодо проведення підсумкових контрольних робіт з української мови у 5-8...
Методичні рекомендації щодо проведення підсумкових контрольних робіт з української мови у 5-8...
Програм а з української мови д ля вступників до аспірантури на 2009 рік передмова...
Програм а з української мови д ля вступників до аспірантури на 2009 рік передмова...
Стилі сучасної української літературної мови у професійному спілкуванні...
Предмет І завдання методики навчання дітей української мови в російськомовних дошкільних...
Предмет І завдання методики навчання дітей української мови в російськомовних дошкільних...



Загрузка...
страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
повернутися в початок
скачать
1950-1960-ті роки: альтернативне мовознавство шістдесятників


Непослідовністю і суперечливістю в мовно-культурній політиці відзначалася доба хрущовської відлиги. З одного боку, десталінізація й лібералізація режиму викликала появу покоління нової української інтелігенції, яка активно виступила в обороні прав української мови.

У цей час було започатковано ряд фундаментальних праць з української мови, літератури, історії (шеститомний «Українсько-російський словник», одинадцятитомний «Словник української мови», «Історія української літератури» в 2-х томах, шеститомна «Історія українського мистецтва», багатотомна «Історія міст і сіл України»). Почалася публікація Української Радянської Енциклопедії, вийшла «Енциклопедія кібернетики», в системі АН УРСР з'явився ряд нових україномовних журналів з природничих і суспільних наук.

Водночас русифікація неросійських народів Радянського Союзу лишалася головним напрямом національної політики КПРС. Досягнуте на той час звуження комунікативних функцій національних мов у ряді республік створювало ілюзію добровільної відмови населення від своїх мов і давало партійній верхівці можливість оголосити російську мову «другою рідною» мовою. Це зробив Хрущов у 1961 році на XXII партійному з'їзді. «Не можна не відзначити, – сказав він у доповіді, – зростаюче прагнення неросійських народів до оволодіння російською мовою, яка стала фактично другою рідною мовою для народів СРСР, засобом їх міжнаціональних відносин, прилучення кожної нації і народності до культурних досягнень всіх народів СРСР і до світової культури. Процес добровільного (підкреслення моє. – Л. М.) вивчення російської мови, що відбувається в житті, має позитивне значення для розвитку міжнаціонального співробітництва» 96.

Реформа освіти, проведена у 1958 р., ввела в законодавство положення про вільний вибір мови навчання і вільний вибір вивчення другої мови у російських школах, що закріпило панівне становище російської мови в системі шкільної освіти.

Продовжувався процес русифікації української науки. Так, в 1962 р. видавництво АН УРСР видало 188 назв українською мовою (60%) і 122 назви російською мовою (40%), в 1963 р. відповідно вже 166 (49%) і 163 (51 %), в 1964 р. російських книжок вийшло уже 53,5 % (156 назв), а українських тільки 46,5 % (136 назв). При цьому більшість україномовних видань становили праці з гуманітарних наук. В інших наукових галузях панувала російськомовна книжка. У 1963 р., наприклад, Техвидав випустив 121 назву книжок російською мовою і тільки 32 українською (в тому числі підручників для вищих навчальних закладів російською мовою – 11, українською – 1) 97.

За кількістю видань технічно-інформаційних матеріалів рідною мовою Україна посідала останнє місце серед республік колишнього Радянського Союзу 98.

На початку 60-х років у системі Академії наук СРСР було створено наукову раду з проблеми «Закономірності розвитку національних мов у зв'язку з розвитком соціалістичних націй». Як свідчить її програма, опублікована в передовій статті першого числа журналу «Вопросы языкознания» за 1962 р., головне завдання ради полягало у створенні теоретичної бази для форсованої русифікації ряду республік. Після загальної фрази про «повне рівноправ'я всіх народів і мов в СРСР» програма стверджувала, що насправді «рівноправ'я» не для всіх рівне. Існують мови більш рівноправні і менш рівноправні, оскільки «сфера їх подальшого функціонування далеко не однакова». На цій підставі мови народів СРСР розподілялись на перспективні і неперспективні. До перших було зараховано, крім, звичайно, «великої російської мови», вірменську, грузинську, латиську, литовську й естонську мови. Решта мов потрапляла в розряд неперспективних 99.

Показово, що до перспективних було віднесено ті мови, носії яких виявляли національну солідарність і чинили сильний колективний опір русифікації, не переходячи на російську як мову щоденного спілкування. Неспроможність витіснити зазначені мови з базових сфер функціонування змушувала імперську владу поважати їх і саме на цій підставі заносити до перспективних: «Вони виконують весь комплекс функцій літературних мов, тобто обслуговують всі сфери життя й діяльності даних народів».

Натомість там, де русифікація досягла помітних успіхів, колонізатори поспішали утвердитись остаточно, хоча відверто назвати нації и мови, що, на їх думку, вже не мали шансів на майбутнє, наважились тільки стосовно національних меншин Російської Федерації.

Таким чином, українська й білоруська мови, а також мови республік Середньої Азії були виключені з групи перспективних мов, а низка наступних пунктів програми, зокрема перелік її завдань, свідчив, що для «близькоспоріднених мов» сплановано завершальний етап влиття у «велику російську» мову. Наприклад, один із пунктів анкети, яку союзна Академія пропонувала поширити «серед спеціалістів-мовознавців, педагогів і в широких колах інтелігенції», було сформульовано так: «Якими є перспективи і можливості об'єднання близькоспоріднених літературних мов?», а серед першорядних визначалось завдання вивчити «процеси розвитку живої розмовної російської мови... у старих міських центрах в умовах споріднено-мовного оточення (наприклад, в містах України і Білорусії)» 100. До відверто асиміляторських належало й завдання посиленого вивчення російської мови в республіках, зокрема вивчення «шляхів розвитку утворення інтернаціонального фонду (загального й регіонального) в мовах народів Радянського Союзу: порівняльної вживаності різних категорій російської лексики, типів відхилень від нормального російського слововжитку» 101.

Цікаво, що так відверто викладені в передовиці головного мовознавчого органу імперії завдання русифікації викликали, очевидно, небажаний резонанс чи то в академічних, чи то в адміністративних колах республік. У всякому разі уже в четвертому числі випуску «Вопросов языкознания» (1962 р.) передова стаття починається з іншої партійної цитати, де констатується, що «стирання національних відмінностей, особливо мовних відмінностей, – значно триваліший процес, ніж стирання класових меж», а щодо попередньої мовознавчої програми прискореної русифікації зазначено, що в ній «одержали дещо схематичне й суб'єктивно-оцінне висвітлення перспективи й долі розвитку різних мов народів СРСР, а також відобразились до деякої міри поспішні тенденції рекомендаційного характеру відносно функції російської мови в культурному й суспільно-політичному житті окремих мов Радянського Союзу» 102.

У 50-60-х роках поліпшився стан лексикографічного опрацювання й наукового дослідження української мови. В Інституті мовознавства ім. О. Потебні АН УРСР було підготовлено й видано шеститомний «Українсько-російський словник»(1953 – 1963), де українська лексика була представлена значно ширше, ніж у «Російсько-українському словнику» 1948 року. Її реєстр становив понад 120 000 слів. На базі шеститомного словника було створено тритомний «Російсько-український словник», що вийшов друком у 1969 році. У цей час почалася підготовча робота для укладання великого тлумачного словника української мови, який вийшов у одинадцяти томах протягом 1970-1980 років. Було видано кілька перекладних словників – двотомний «Польсько-український словник» (1958-1960), «Українсько-англійський словник» (1957), «Французько-український словник» (1955) і «Українсько-французький словник» (1963) та ін.

В Інституті мовознавства АН УРСР, Інституті суспільних наук у Львові, на кафедрах української мови університетів і педагогічних інститутів було розгорнуто дослідження усіх рівнів української мови – фонетики, лексики і фразеології, словотвору, морфології, синтаксису, стилістики. Ці дослідження було систематизовано й узагальнено в п'ятитомному виданні «Сучасна українська літературна мова» (1969-1973).

У ці роки активізувалось вивчення українських говірок. У відділі діалектології Інституту мовознавства під керівництвом Ф. Жилка почалась робота над укладанням «Атласу української мови», Й. Дзендзелівський підготував і видав «Лінгвістичний атлас говорів Закарпатської області УРСР (Лексика)» (1958-1960).

Чимало було зроблено в ділянці вивчення історії української мови, зокрема В. Німчук підготував до видання й дослідив низку пам'яток української мови: «Лексис...» Лаврентія Зизанія (1964), «Лексикон словенороський» Памви Беринди (1961), «Синоніму славенороскую» (1964) та інші.

Під керівництвом О. Мельничука почалася праця над укладанням «Етимологічного словника української мови», набули поширення дослідження ономастикону України.

Цей далеко неповний перелік здобутків 50-60-х років у різних галузях мовознавства засвідчує, що наукові й навчально-наукові центри мовознавчих досліджень змогли відродитися після руйнації, якої вони зазнали в 30-х роках.

Завдяки спільним зусиллям представників старшого покоління, що пережили передвоєнний терор (Л. Булаховського, Л. Гумецької, М. Жовтобрюха та ін.), і молодших мовознавців, які поповнили лави науковців у 50-60-х роках (С. Бевзенка, Й. Дзендзелівського, А. Залеського, Ю. Карпенка, М. Кочергана, М. Худаша, О. Муромцевої, Т. Назарової, А. Непокупного, В. Німчука, М. Пилинського, О. Стрижака та ін.), українське мовознавство у деяких ділянках наукових студій досягло високого рівня.

Однак про здобутки цього часу можна говорити лише стосовно наукових сфер, не підвладних ідеологічному диктатові. На об'єктивний аналіз тих мовних проблем або й цілих лінгвістичних галузей, що їх влада трактувала в політичній площині, як-то теорія походження української мови або її стан і функціонування в умовах насаджуваної тоталітарним режимом українсько-російської двомовності, було накладено суворе табу.

Лишалися незмінними три головних постулати визначеного в 30-х роках ідеологічно «правильного» шляху розвитку української мови – постулат про «благотворний» вплив російської мови на українську, її визначальну роль у процесах формування спільного лексичного фонду «братніх» мов народів СРСР і широкому впровадженні інтернаціоналізмів.

На зазначених тезах базувався аналіз словникового складу української мови радянського періоду. Так, у відповідному розділі курсу «Сучасна українська літературна мова (Лексика і фразеологія)» за редакцією І. Білодіда (К., 1973) наголошувалося, що «найголовнішим джерелом збагачення словникового складу української літературної мови в соціалістичну епоху, як і всіх інших мов нашої країни, стала мова великого російського народу – одна з найрозвиненіших і найбагатших мов світу», що «процес лексичного збагачення української літературної мови за допомогою російської відбувається і шляхом прямого засвоєння російських слів і словосполучень, чому сприяє близька спорідненість обох мов, і способом калькування», що «спосіб калькування, як своєрідний вид запозичень, практично не має меж у процесі збагачення словника української літературної мови» 103.

Подібні твердження не мали нічого спільного з науковим тлумаченням явищ українсько-російських міжмовних відносин, оскільки загальновідомо, що широке використання кальок прищеплює мові чужі для неї закони словотворення і загрожує збереженню її внутрішньої самобутності. Понад те, в академічному курсі позитивно оцінювалось не тільки калькування, а й пряме запозичення в українську словотвірних моделей з російської мови.

«Значна близькість української та російської мов, – зазначалось у курсі, – що мають генетичну спорідненість, яка проявляється на всіх мовних рівнях, надзвичайно сприяє активізації закладених в українській мові словотворчих тенденцій за зразком російських моделей. Так, приміром, у радянський час словник української мови інтенсивно поповнюється за рахунок зрослої продуктивності віддієслівних іменників на означення процесів дії: вивозка, постановка, обрубка, приписка, розробка, офлюсовка, обрізка тощо, а також іменників жіночого роду типу електричка, вечірка (газета), врубівка, літучка, технічка та інше, активних дієприкметників теперішнього часу й відповідних іменників та прикметників на -чий, рідше на -щий: ведучий, організуючий, обслуговуючий, прогресуючий, правлячий, перемагаючий, грядущий, звучащий та ін.» 104.

Деякі монографії і навчально-наукові курси були настільки щільно насичені подібною псевдонауковою демагогією, що втрачали будь-яку наукову вартість, як наприклад двотомний «Курс історії української літературної мови», виданий у 1961 році.

Офіційне мовознавство під проводом академіка І. Білодіда – головного теоретика «гармонійної російсько-української двомовності» виключало саму можливість появи об'єктивного соціолінгвістичного аналізу реальних мовних процесів, що відбувалися в УРСР.

Такі дослідження з'явилися в колах опозиційної творчої інтелігенції, що ввійшла в історію під назвою «шістдесятників». Провідною ідеєю Руху опору 60-х років була ідея національно-культурного відродження. Характерною рисою тогочасного культурного життя було звернення до спадщини 20-х років, намагання повернути викреслені імена, опублікувати твори письменників Розстріляного Відродження. Налагодженню зв'язку між поколіннями сприяли й безпосередні людські контакти з тими митцями, яким вдалося вижити в сталінських концтаборах і повернутися в Україну. Такою знаковою постаттю 60-х років став Б. Антоненко-Давидович, навколо якого гуртувалася талановита молодь. Великий суспільний резонанс мали виступи Б. Антоненка-Давидовича з різкою критикою мовної політики 30-40-х років. Не меншого розголосу набуло критичне обговорення проблем стану української мови на конференції з питань культури мови, що відбулася в Київському університеті в 1963 р. Важко переоцінити ту роль у пробудженні національної свідомості в масово зрусифікованому соціумі, яку відіграла праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Вимоги припинення русифікації в 60-х роках висувалися під гаслом повернення до ленінської національної політики, що було цілком закономірно і виправдано на той час. Зокрема, до засад ленінської національної політики, якою керувались партійні органи в 20-х роках, апелював у своїй праці Іван Дзюба. Показовою в цьому зв’язку є історія написання цього дослідження, яку Іван Михайлович висвітлив у передмові до публікації «Інтернаціоналізм чи русифікація?» в журналі «Вітчизна» у 1990 році. Поштовхом до її написання, як згадує І. Дзюба, стали репресивні дії влади – арешти, що відбулися в кінці серпня та на початку вересня 1965 року в середовищі української інтелігенції в Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Тернополі. І Дзюба виступив з протестним листом, але відчував, що цього мало.

«Десь у цей час, – пише він – я, роздумуючи над тим, що діється і де шукати вихід... зробив для себе "відкриття". Я натрапив на стенограми партійних з'їздів ленінських часів... жадібно перечитав їх та інші матеріали 20-х років на теми національної політики... Прочитане і взнане справило на мене глибоке враження. Я побачив, що національна політика часів Сталіна-Хрущова-Брежнєва не тільки далеко відійшла від того, що заповідав Ленін в останні роки життя, а й є прямим запереченням цих ленінських заповітів та партійної лінії початку й середини 20-х років. Мені здалося, що я знайшов розгадку: причини наших бід – у цій великодержавницько-шовіністичній ревізії ленінської національної політики, а надія на порятунок – у поверненні до неї» 105.

Праця Івана Дзюби була першим науковим соціолінгвістичним дослідженням реальної мовної ситуації тогочасної України, яке сміливо й аргументовано спростувало догму радянського мовознавства про гармонійність російсько-української двомовності. Крім загального аналізу звуження сфер функціонування української мови, автор, спираючись на ідеї В. Гумбольдта, О. Потебні та інших класиків мовознавчої науки, висвітлив і такі цілковито замовчувані в офіційному радянському мовознавстві питання, як нерозривність зв'язку мови, культури й національної свідомості, показав згубний вплив денаціоналізації на моральний стан суспільства. Написана переконливо й емоційно, праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?», поширювана у численних машинописних копіях, справляла колосальне враження на тогочасного читача.

Дослідження І. Дзюби зосереджувалось на висвітленні функціональних аспектів побутування української мови, її статусу, російсько-українського мовного конфлікту.

Шістдесятники порушили питання й про інший аспект зросійщення – сплановане режимом обмеження лексичного складу української мови і втручання в її внутрішню структуру. Б. Антоненко-Давидович у статтях, опублікованих в газеті «Літературна Україна» й журналі «Україна» в 1969-1970 рр., поставив питання про повернення в українську абетку літери ґ, а також низки вилучених з ужитку слів і граматичних форм. У статті «Літера, за якою тужать» він писав: «Скасування цієї літери (йшлося про літеру ґ. – Л. М.) припало на той час, коли вчинено було багато перекручень і збочень, коли з'явились "реформатори" не тільки українського правопису, а й самої української мови, які рішуче виступали, наприклад, проти слова чекати, бо, мовляв, є слово ждати – або вимагали викинути слова щойно, тільки-но, допіру, залишивши їхній синонім тільки-що; природний український вислів “насипати борщу, юшки (чи навіть вина)", який ми подибуємо не тільки в наших класиків, а й у сучасного радянського поета М. Бажана, вони вважали за прояв мовного шкідництва. Наслідки всіх цих дивацьких засобів, що набирали часом анекдотичного характеру, давно вже переборено і виправлено: в шеститомному Українсько-російському словнику, виданому Інститутом мовознавства АН УРСР 1958-1963 рр., ми бачимо всі ці "крамольні" слова й вислови, і вони не викликають тепер ніякого сумніву» 106.

Мовознавча тематика становить вагому частину творчого доробку Івана Світличного. Остання його стаття, підписана власним прізвищем, – «Гармонія і алгебра» («Дніпро», 1965, № 3), що набула великого розголосу в літературних і наукових колах, була присвячена аналізові мовознавчих праць. Застосовуючи свій улюблений прийом іронії, Світличний у дотепній гострій формі піддав нещадній критиці кілька бездарних публікацій про мову Шевченка, в тім числі й працю сановного чиновника – директора Інституту мовознавства АН УРСР І. К. Білодіда.

Радянські вельможні хами такого не пробачали. Блискуча стаття обійшлась її авторові дуже дорого. За розпорядженням тодішнього секретаря парткому Президії АН Костянтина Ситника Світличного негайно звільнили з посади завідувача редакції мовознавства у видавництві «Наукова думка», яку він щойно отримав у липні 1965 р. Жодного аргументованого пояснення причини звільнення не було. За спогадом Івана Кравченка, який тоді працював у «Науковій думці» і був присутній на відповідній співбесіді з К. Ситником у парткомі, головне звинувачення Світличного у формулюванні Костя Меркурійовича звучало так: «Ви що – сліпі чи недоумкуваті? Як ото у вишиванці та вуса донизу, – так і націоналіст, бери і запаковуй» 107.

Невдовзі, 30 серпня 1965 р., Світличний відбув свій перший арешт, і відтоді цензура наклала заборону на публікацію його творів. Ще одна його розвідка на мовознавчу тему з'явилася в 7-му числі журналу «Жовтень» за 1970 р. під прізвищем, «позиченим» у перекладача Анатоля Перепаді. Стаття мала назву «Новий словник. Який він?» і була розгорнутою рецензією на тритомовий «Російсько-український словник», що був укладений в Інституті мовознавства і вийшов у видавництві «Наукова думка» в 1968 р. Ця праця Світличного має велику наукову вартість і лишається актуальною до сьогодні. У складних підцензурних умовах він не тільки залучив до аналізу репресований академічний словник 20-х років, редагований А. Кримським і С. Єфремовим, але й через порівняння його із російсько-українським словником 1948 р. розкрив механізм впровадженої в 30-х роках практики штучного зближення української мови з російською і відверто означив її як свідоме калічення української лексики. «Але збідненою уявлялась й мова українська, – писав І. Світличний, – бо складалось враження, що відмінним тут є лише звукове оформлення слова, а всі семантичні відтінки й значення є точною копією відтінків і значень російського слова. Переклад тим самим спрощувався до ступеня механічних операцій зі словом» 108. І нижче: «...довголітня і вперта орієнтація тільки на лексичну спільність і відраза до будь-якої лексичної відмінності так глибоко ввійшли в словники і в мовну практику взагалі, лишили по собі стільки мовних "пам'яток", на які, маючи охоту, можна тепер посилатися як на "джерела", що перебороти інерцію мовного вульгаризаторства сучасним мовознавцям буває дуже й дуже важко» 109.

Якщо лексикографи Інституту мовознавства у передмові до свого словника хоч і пом'якшили, порівняно з попередніми, оцінки видатної праці лексикографів 20-х років, та все ж змушені були зазначити й такі її «хиби», як брак «багатьох російських слів, насамперед лексики радянського часу», «архаїзація української літературної мови», «наявність багатьох діалектизмів» тощо, то з рецензії І. Світличного видно, що він високо цінував академічний словник 1924-1933 рр. і постійно орієнтувався на зібрані в ньому лексичні скарби.

Так, схвалюючи наявність у рецензованій лексикографічній праці 1968 р. синонімічних рядів української лексики, він наводить приклад перекладу російського слова абсурд, що, на противагу словникові 1948 р., не обмежується спільною з російською лексемою абсурд, а фіксує й такі питомі українські слова, як безглуздя, нісенітниця, дурниця 110. Саме цей синонімічний ряд до російського абсурд подає й словник 1924-1933 рр.

Зауважуючи в іншому випадку, що для перекладу слова атеист новий словник наводить тільки аналогічне українське і не фіксує таких відповідників, як безбожник і безвірник, І. Світличний також орієнтується на словник 1924-1933 рр., який саме так перекладає російське слово атеист 111.

Наскільки необхідним вважав літератор словник 20-х років для своєї творчої праці, свідчить той факт, що він не розлучався з ним навіть у концтаборі. У листі до сестри Надії від 7 грудня 1973 р. І Світличний пише: «...забезпечений я необхідною літературою набагато краще за Тебе (при мені – уяви собі – є навіть словник Кримського)» 112.

З другої половини 60-х років Світличний все більше зосереджується на мовних проблемах, опрацьовує масу спеціальної лінгвістичної літератури і починає укладати словник синонімів. Як згадує Леоніда Світлична, по звільненню після першого арешту «Іван ще не полишав надії на видання книги з історії естетики, багато перекладав, для заробітку опрацьовував людям кандидатські і навіть докторські дисертації, а для душі почав серйозно займатися мовознавством. Вже тоді він розпочав роботу над словником синонімів, продовжував цю роботу в таборі і на засланні до самої хвороби. В останній період він вважав це головною справою свого життя» 113. З листів Світличного до рідних і друзів часів його перебування в концентраційних таборах видно, як багато часу присвячував ув'язнений літератор лексикографічній праці, що її вважав головною справою свого життя. Наведемо в хронологічній послідовності кілька відповідних фрагментів з його епістолярної спадщини. У листі до дружини, датованому 28 січня 1974 р., Світличний пише: «Днями я отримав із Полтави дуже цінний для мене шеститомний українсько-російський словник, і тепер над своїм синонімічним словником працюю при повному спорядженні. Робота над словником – найсерйозніше і найцікавіше, що я тут роблю, вона забирає більшість мого вільного часу, і наслідки роботи тішать більше, ніж яка інша робота». Згадку про словникову працю знаходимо в листі до дружини від 12 квітня 1975р.: «Ти сама знаєш, що словники – тут, у цих умовах – основне моє заняття, основне хобі, навіть і улюблені переклади поступаються перед ними» 114.

Праця з накопичення лексичних матеріалів розростається, і словник, над яким трудиться Світличний у вільний від роботи час, починає набувати чітких обрисів. 19 січня 1976 р. Іван Олексійович докладніше розповідає дружині про словник:

«Мої позаслужбові заняття майже всі зводяться до роботи над словником, втягує мене ця справа все більше і більше, шкода, що її наслідків Ти не можеш відчути реально, бо це ж не переклади, які я міг вислати на Твій розсуд, але для мене це робота страшенно цікава не тільки фактичним матеріалом, але й принципами обробки матеріалу, які я вже виробив і постійно вдосконалюю. Принаймні від принципів, на яких ґрунтуються й відомі мені синонімічні словники... вони відрізняються суттєво, і колись я спробую обґрунтувати їх і теоретично, а зараз мене більше вабить практична робота й удосконалення лексичних принципів, ніж їх обґрунтування чи виклад. Звичайно, в моїх умовах виникає чимало додаткових труднощів – брак необхідного матеріалу, а разом з тим клопоти з опрацьованим матеріалом, який уже має чималий об'єм і вагу, тут не завжди приємні, а про його можливе транспортування я зараз намагаюся не думати» 115.

Через три місяці, в квітні 1976 р., Світличний пише дружині: «Основне заняття моє – словник. Заліз я в нього по самісінькі вуха. Робота цікава й результативна, тільки що нескінченна, весь вільний час забирає, навіть і читати ніколи... Зате словник не тільки розростається кількісно, але в процесі обробки матеріалу й принципи його будови цілий час змінюються, вдосконалюються – і наслідком цього буде не тільки словник такого типу, якого у нас ще немає, але – якщо духу вистачить – можливо, трактат про системність лексики.

Дуже стримує роботу те, що немає під руками всього бажаного матеріалу – передусім словників діалектної лексики, їх є чимало, але ксерокопії замовляти ніде, бібліотеки висилають тільки мікрофільми, на фотострічках, а використовувати тексти в такій формі тут неможливо. Отже закінчити словник до кінця терміну я не зможу, хочу тільки підігнати все інше, щоб решту, зв'язану з діалектними словниками, можна було доповнити до систематизованого матеріалу – це вже може бути робота більш-менш механічна» 116.

У листі від 30 квітня 1976 р., звертаючись до дружини із проханням вислати йому видання, необхідні для роботи над словником, Іван Олексійович додає: «Взагалі треба купувати без винятку все, що трапляється з українського словникарства. Май на увазі, що синонімічний словник буде основним, що я зроблю в своєму житті (якщо, звичайно, закінчу його)» 117.

Важливу інформацію про синонімічний словник І. Світличного містить також його лист від 30 вересня 1976 р. до письменниці з діаспори Віри Вовк, якій він досить детально описав свою працю: «Переклав декілька десятків поезій Бодлера, Верлена та ін. Трохи віршував і сам, але то вже – коли нічого не було робити, бо поетичного покликання в собі не почуваю. Пишу тільки коли не можу не писати або не можу займатися нічим іншим.

Зате систематично працюю над словником синонімів української мови і зробив уже чимало: в картотеці моїй кілька десятків тисяч карток – попередньо систематизованого матеріалу, а деякі лексичні гнізда навіть більше як по сто синонімів. Особливо вражає багатством ботанічна, орнітологічна та інша природна лексика, головне за рахунок діалектизмів, у цій сфері дуже стійких. Про цілковите викінчення праці не може бути мови через брак матеріалу, але максимум можливого я зроблю тут. І дуже цікава це робота – простежувати семантичні зв'язки там, де звичайне око їх не бачить, і групувати всю лексику в струнку систему. Наукові студії – наймиліші моєму серцю, і за інших обставин я нічим іншим і не займався б. На жаль, обставини творимо не ми, вони нас творять» 118.

Листи Світличного, в яких він постійно звертається до рідних і друзів з проханням вислати йому необхідну для роботи наукову літературу, інформація про книжки, які він замовляє в бібліотеках і книгарнях і які опрацьовує, показують, наскільки серйозно і фахово підходив Іван Олексійович до справи укладання словника. Він не тільки намагався дістати всі словники, що тоді виходили в Україні і Росії, не тільки був постійним читачем мовознавчої періодики, він стежив за виданнями з різних мовознавчих галузей, зокрема глибоко цікавився новим на той час лінгвістичним напрямом – структуралізмом. Так, у листі, датованому 31 грудня 1975 р., Світличний пише дружині: «Та й взагалі ми з Тобою зближуємося і взаємоуподібнюємося з обох боків: Ти літературизуєшся, а я онаучнююся – зараз в мене не столі лежить "Структурализм: «за» и «против»”, і я тільки в передчутті завтрашнього читання маю більшу насолоду, ніж від художніх творів. Це неприродно, але наукова – справжня наукова! – література у мене на передньому плані, а художня – це в літератора! – скоріше для відпочинку» 119.

Яким бездоганним філологічним смаком і яким широким обсягом знань володів Світличний, що продовжував свої філологічні студії за колючим дротом табірного бараку, свідчить його оцінка тартуської семіотичної школи Юрія Лотмана, що нею в той час цікавилось лише вузьке коло фахівців у Москві й Ленінграді, тоді як у київській філології, керованій Шамотою й Білодідом, ознак впливу цієї блискучої школи дослідження художніх текстів не спостерігалось. «З величезним задоволенням читаю два останні випуски тартуських "Трудов по знаковым системам", – пише Світличний дружині 19 лютого 1978 р. – Така неймовірна іноді глибина і розкіш думки, що, здавалося б, на знані й перезнані речі відкривають тобі очі, як сліпцеві, і ти сприймаєш світ і літературу так наново, що сором стає за власне невігластво й безпорадність. От би в українському літературознавстві хоч би одного малюпусінького Лотмана. Правда, наш Базаров (так Світличний називав М. Шамоту. – Л. М.), напевне, проковтнув би його без солі...» 120

Щоб показати, яку кількість спеціальної мовознавчої літератури опрацював Світличний, укладаючи словник, можна навести перелік замовлених видань з будь-якого його листа. Візьмімо, приміром, лист до дружини від 17 березня 1978 року, коли Іван Олексійович уже готувався до етапу на заслання. Він пише дружині, що отримав тільки перший том «Словника староукраїнської мови ХІV-ХV ст.» і просить з'ясувати, чому не вислали другого тому; при цьому дає таку оцінку отриманого видання: «Словник просто розкішний: Л. Л. Гумецька здійснила справжній подвиг» 121. Тут же Світличний повідомляє, що вже має фразеологічний словник польської мови, і просить замовити «останній том сербохорватської мови», а крім того, з'ясувати, де можна придбати сім томів «Slownika polszczyzny XVI wieku», згаданих у передмові до «Словника староукраїнської мови» 122.

І таку кількість спеціальних лексикографічних видань Світличний замовляє, поряд з іншою літературою, чи не в кожному листі. Цитований вище лист містить і таке характерне для адресанта вибачення перед дружиною за завдані клопоти, що потребують і матеріальних витрат: «Ти не дуже нарікай на мою жадібність до книжок: втрата цієї жадібності означала б, що я вибуваю з життя – а хіба це Тобі було б втішно? У всякому разі, коли постає дилема: книжки чи одяг, книжки чи які ще матеріальні блага завжди віддавай перевагу першому – і Ти ніколи не почуєш від мене й слова докору за те, що недооцінила другого. А вдячність моя буде Тобі такою ж глибокою, як і досі» 123.

Табірні умови ізоляції, з одного боку, створювали багато перешкод для наукової лексикографічної роботи, яку провадив І. Світличний, але, з іншого боку, де в чому й сприяли їй. Тут було зібрано цвіт нації з різних областей України – і Світличний мав можливість записувати лексичний матеріал безпосередньо від носіїв різних діалектів. У спогадах побратимів Світличного по ув'язненню, зокрема уродженця Холмщини Зиновія Антонюка й галичанина Григорія Герчака знаходимо згадки про те, як вони, на прохання Івана Олексійовича, постачали йому слова з рідної говірки 124.

Немає сумніву в тому, що, якби Світличний завершив свій словник, над яким він так ретельно працював понад десять років, створивши власну оригінальну концепцію, базовану і на вивченні сучасних лексикографічних практик, і на досвіді словникарства 20-х років, українське мовознавство збагатилося б надзвичайно цінним зібранням української лексики.

Але владні диктатори, що, за висловом Ю. Шевельова, «у мирі і в війні українську землю ґрунтовно розчищали від творчих людей, від традиції, від книжок»125, не дали Світличному можливості завершити працю, яку він вважав справою свого життя. По закінченню табірного терміну дисидента заслали на Гірський Алтай, кліматичні умови якого були протипоказані йому за станом здоров'я, що привело Світличного до важкої хвороби й передчасної смерті.

В архіві Світличного зберігається картотека словника синонімів. Цей великий подвижницький труд талановитого літератора потребує спеціального дослідження. Адже не виключеною є можливість доопрацювання й видання словника, як це не раз бувало в історії словникарства, коли перервану працю укладача завершували лексикографи наступного покоління. В будь-якому разі ця частина спадщини Світличного має зацікавити мовознавців. Щасливіше склалася доля лексикографічних і мовознавчих праць соратника Світличного, відомого дисидента Святослава Караванського, якого радянська влада після тривалого ув'язнення вислала за межі Радянського Союзу.

Мовознавчі зацікавлення Караванського, як і Світличного, пов'язані з його творчим і перекладацьким покликанням. Ще під час свого першого ув'язнення в сталінських концтаборах Караванський почав укладати словник рим. Зі спогадів Леоніди Світличної відомо, що під час обшуку у Світличного 4 лютого 1972 р. кагебісти забрали разом з машинописами Є. Сверстюка, В. Стуса, І. Дзюби, І. Калинця, М. Холодного і машинопис «Словника рим» С. Караванського 126.

У США, де Караванський перебуває з 1979 р., він продовжив розпочаті в совєтській неволі мовознавчі дослідження. Лексикографія й культура української мови – основні галузі лінгвістичних інтересів дослідника, діяльність якого підпорядковано меті оздоровлення української мови, повернення їй природності звучання, вислову, будови фрази, лексичного і фразеологічного багатства, розбудованої синоніміки. Як і Ю. Шевельов, дослідник вбачає небезпеку для майбутнього української мови не тільки у звуженні її функцій, а й у свідомому її каліченні, здійснюваному за совєтської доби.

У численних статтях, у книжках «Секрети української мови» (К.: Кобза, 1994) і «Пошук українського слова або боротьба за національне "Я"» (К.: Вид. центр «Академія», 2001) С. Караванський розкриває підступний механізм калічення самобутніх рис української мови під дією таємно запровадженої згори практики калькування української лексики з російської.

У деяких мовних сферах, зокрема в науковій термінології, калькування стало єдиним способом українського словотворення. Механічне наслідування зразків російської мови, котре С. Караванський з властивою йому емоційністю часто називає «мавпуванням», зупинило природний розвиток нашої мови. «Коли під сучасну пору оглядати українські словотворчі моделі, – пише дослідник – впадає в око, що їхню здатність продукувати нові лексичні форми ніби заморожено на тих зразках, що витворилися продовж попередніх століть, а за останні півстоліття ці моделі не виробили жодного словесного зразка. Такий був наслідок "мовної політики", яка, заморозивши українські самобутні моделі словотвору, спрямовувала розвиток мови у напрямі калькування» 127.

У такий спосіб було виведено з ужитку цілі словотвірні типи, як, наприклад, продуктивну раніше модель творення прикметників за допомогою суфікса -ч: заготовчий, обслуговчий, перетворчий і под., що були природнішими в українській мові, ніж упроваджені заготівельний, обслуговуючий, перетворювальний.

Унаслідок диктату російської мови і застосування практики калькування з активного вжитку вийшла значна частина питомих українських слів і зворотів. «Практика конвертування російської лексики породила в нашій мові не одне, а десятки, коли не сотні скопійованих форм, котрі витискають з ужитку нашу питому лексику», – пише автор «Бесід про пошук слова». Він наводить численні приклади скалькованих з російської слів і зворотів, що замінили самобутні українські лексеми і фразеологізми, як, наприклад, калька з російської в минулому році, минулорічний замість торік, торішній, багаточисельний замість численний, керівництво до дії замість дороговказ, всеохоплюючий замість всеосяжний, взаємовідносини замість взаємини, впадати в дитинство замість дитиніти, обзавестися господарством замість загосподарювати або стати господарем, підбивати підсумки замість підсумовувати, різноколірний замість строкатий, або барвистий, або ряснобарвий тощо 128.

Як І. Світличний, Караванський надає першорядної ваги збиранню й вивченню української синонімії, оскільки лише повернення багатства питомої української лексики здатне зупинити згубне явище спонтанної й офіційної суржикізації, змішування української мови з російською.

У 1993 р. в київському видавництві «Кобза» вийшов «Практичний словник синонімів української мови», який уклав С. Караванський. Колишній дисидент самотужки здійснив працю, над якою багато років працював цілий науковий колектив лексикографів Інституту мовознавства АН УРСР. У 2000 р., коли нарешті вийшла ця колективна праця – двотомовий «Словник синонімів української мови», Караванський опублікував уже друге видання свого «Практичного словника синонімів».

За кількістю поданих синонімічних рядів колективна праця значно поступається словникові Караванського. Перший охоплює близько 9200 синонімічних рядів, другий – близько 17 000. Щоправда, академічний словник подає ілюстративний матеріал до зафіксованих слів, чого немає у словнику Караванського. Словники мають й інші суттєві відмінності. Укладачі академічного словника значною мірою ґрунтуються на совєтському досвіді лексикографії, натомість Караванський від цього досвіду відштовхується.

Характерно, що в стильовій градації лексики він застосовує не тільки позначку «безпідставно занедбане», а й позначку «совєтизм», причому слово, котре потрапляє під це визначення, ставить у кінці синонімічного ряду. До речі, впровадження такої характеристики допомогло укладачеві ввести в друге видання дві паралельні правописні традиції, навколо яких нині точаться такі запеклі суперечки. Оскільки Караванський дотримується норм правопису 1928 р., а словник призначає передусім користувачеві в Україні, позначка «совєтизм» дозволила йому лишити в синонімічному гнізді й ті орфографічні варіанти слів, які стали звичними для українців за совєтського режиму.

Орієнтація на лексикографічну практику мовознавців 20-х років, які приділяли велику увагу не тільки писемній мові, а й живим усним формам її побутування, зумовила певні переваги словника Караванського у доборі синонімічних рядів. Його словник значно ширше, ніж академічний, подає слова з живої розмовної мови, включно з жаргонізмами. Для прикладу можна навести синонімічне гніздо, подане в лексикографічній праці Караванського до вихідного слова аґент – (розвідки) шпигун, шпиг, розвідник, розвідач, розвідувач; (з живої мови) донощик, інформатор; (галицьке) конфідент; (з живої мови) нюхало, стукач, сексот, фіскал; (серед підпілля) провокатор; (фірми) представник, репрезентант, виконавець, службовець, (спів)працівник; (комерційний) комівояжер; (фізичний) чинник, фактор, причина 129.

Академічний словник з цього синонімічного гнізда дає тільки два останні значення – «чинник, фактор» і «представник, репрезентант», лишаючи поза увагою цікавий живомовний лексичний ряд з його виразною експресією.

Крім синонімічного словника, Караванський уклав і опублікував у 1998 р. в Київському Видавничому центрі «Академія» «Російсько-український словник складної лексики». Ця лексикографічна праця також повертає багато форм, упроваджених у словниках 20-х років, передусім термінологічних. У передмові автор зазначає, що вона постала з первісного задуму створити перекладний російсько-український словник дієприкметників. «На потребу такого словника, – додає Караванський, – свого часу вказував Іван Світличний» 130.

Як відомо, поширені в російській мові активні дієприкметники теперішнього часу не властиві українській мові, а тому їх перекладають розгорнутими зворотами: рос. все, играющие в карты – укр. всі, хто грає в карти і под. Поряд з цим набули поширення скальковані з російської форми граючий, гинучий, вислизаючий, слабнучий, температурячий тощо.

Мовознавці 20-х років (О. Курило, М. Сулима, М. Гладкий та ін.) виступали проти вживання в українській літературній мові активних дієприкметників теперішнього часу на -чий. Ці форми було впроваджено в літературну мову, особливо в термінологію, пізніше, в добу терору 131.

Чимало уваги приділяв проблемам перекладу російських дієприкметників Світличний, про що свідчить і згадувана вище стаття «Новий словник. Який він?», і епістолярна спадщина. Так, сестрі Надії, яка, очевидно не без його впливу, почала укладати словник мікробіологічної термінології, Світличний у листі від 26 листопада 1974 р. дає таку пораду:

«Між іншим, у своєму серпневому листі, розглядаючи мікробіологічну термінологію, Ти пишеш, що "дієприкметникових форм на -юч, мабуть, цілком обійти неможливо". Категорично не згоден! У 30-х любісінько обходилися без них. Навіть у Твоїх прикладах "целюлозо-руйнуючі організми" можна замінити на "-руйнівні", а про "азотфіксуючі", "амоніфікуючі" треба добре подумати, чи не слід їхні суфікси замінити на "-альний" або "-ильний": колись ці суфікси були дуже продуктивними і звучали природно. А Твій критичний запал цілком виправданий. Шкода, що Ти не маєш під рукою відповідних словників давніших років видання. У мене справа простіша: найнеобхідніше (у тому числі й словник Кримського) я завжди (і зараз) маю при собі)» 132.

Як і Світличний, Караванський у зазначеному словнику і в працях з культури мови пропонує уникати громіздких зворотів і кальок для перекладу російських віддієслівних форм. У «Бесідах про пошук слова» Караванський пропонує різноманітні шляхи віднайдення органічних для української мови відповідників до російських дієприкметникових форм. Так, їх можна перекласти за допомогою іменників: рос. несущее крылоукр. крило-носій, рос. собирающая линзаукр. лінза-збирач; за допомогою прикметників: содержащий уран – багатий на уран, ограничивающий – обмежувальний, водоплавающий – водоплавний; формою з родовим відмінком іменника: питающая среда – середовище живлення, разграничивающая линия – лінія розмежування; зворотом з прийменником для та іменником: питающий – для живлення, ответвляющий – для відгалуження тощо 133.

У процесі підготовки до друку російсько-українського словника дієприкметникових форм Караванський залучив великий обсяг дотичної лексики – дієслів, ідіом, фразеологічних зворотів, прислів'їв, що значно розширило словник, тому його було названо «Російсько-український словник складної лексики». Працюючи далеко від батьківщини, С. Караванський бере активну участь в обговоренні мовних проблем, постійно виступає з питань культури мовлення на сторінках української преси, готує до друку нові словники.

Таким чином, у рухові опору української інтелігенції 60-70-х років боротьба за права української мови як основи національного життя становила невід'ємну частину правозахисної діяльності. Боротьба ця провадилася в обох визначальних для майбутнього української мови напрямах – і проти зовнішньої русифікації, що виявлялась у звуженні суспільних функцій української мови, і проти спланованого режимом втручання у її внутрішньомовний розвиток, за збереження її лексичного багатства й самобутності.






Скачати 2.48 Mb.
залишити коментар
Сторінка3/10
Дата конвертації02.10.2011
Розмір2.48 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Ваша оцінка цього документа буде першою.
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх