В. Д. Василега Ландшафтна екологія icon

В. Д. Василега Ландшафтна екологія


6 чел. помогло.
Схожі
Реферат з курсу “Ландшафтна екологія”...
Реферат з курсу “Ландшафтна екологія”...
Міністерство освіти І науки України...
Робоча програма...
Загальна екологія й основи заповідної справи”...
Робоча навчальна програма з дисципліни “Глобальна та регіональна екологія” Напрям підготовки...
Міністерство освіти І науки України...
Програма навчальної дисципліни загальна екологія та неоекологія / екологія...
Кафедру екології було сформовано у 2000 році як випускову за спеціальністю «Екологія та охорона...
Програма курсу Курс «Соціальна екологія» складається з таких основних розділів: Тема 1...
Методичні вказівки з організації самостійної роботи з «гідрології» та «гідрології І гідрометрії»...
Робоча програма навчальної дисципліни “ екологія україни ” напряму підготовки 040106 Екологія...



страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
повернутися в початок
(географічна оболонка), яка огортає Земну кулю. Епігема залежно від широтної зональ­ності ділиться на «епізони», а стосовно геологічної історії – на «епіобласті». У межах областей за місцевими умовами спостерігаються «епітипи» (наприклад, болото).

Отже, Р.І. Аболін систему поділу земної поверхні подав зверху до низу, від ландшафтної оболонки до елементарно­го комплексу (фації). Але ця система була розроблена не до кінця і залишилася мало відомою.

Таким чином, у фізичній географії того періоду почина­ла закладатися ідея природного комплексу, взаємозв’язку між його компонентами.

Подальший розвиток фізичної географії зумовив необхідність вели­ких експедицій для вивчення малодосліджених земель. У зв’язку із сільськогосподарським освоєнням нових територій виникає потреба в ландшафтних картах, які складались на основі польових досліджень. Водночас з’являється необхідність систематизувати природно-територіальні комплекси (ПТК) при великомасштабному й середньомасштабному картографуванні. Об’єктом дослідження стає най­більш проста комплексна одиниця поділу – елементарний ландшафт (за С.П. Крашенинніковим).

У 1947 р. вийшла друком праця Л.С. Берга «Географические зоны Советского Союза», у вступі до якої він доповнив своє перше визна­чення ландшафту, навів конкретні приклади. Берг писав: «Географический ландшафт есть такая совокупность или группировка предметов и явлений, в которой особенности рельефа, климата, вод, почвенного, растительного покрова и животного мира, а также, до известной степени, деятельность человека сливаются в единое гармоничное целое, типически повторяющееся на протяжении данной зо­ны Земли». Л.С. Берг розумів ландшафт широко і трактував його як типологічне поняття (зазначав, що закономірно повторюються в межах однієї зони такі ландшафтні комплекси, як болото, горбисті піски та ін.), і як регіональний індивідуальний комплекс (Валдайська височина, Середньо-Сибірське плоскогір’я та ін.). Від нього і пішли два основні напрями в ландшафтній географії – типологічний і регі­ональний.

Регіональне уявлення про ландшафт, яке виходило з учення Л.С. Берга, розвинув ^ Л.Г. Раменський41. Він зазначав, що ландшафт складається з епіфацій (фацій), які формуються в різних умовах міс­цезростання, увів в ландшафтознавство термін «урочище».

Вчення про ландшафт продовжували розвивати в радянський пе­ріод ^ А.О. Григор’єв42, Б.Б. Полинов, пізніше М.А. Солнцев43. А.О. Григор’єв звернув увагу на вивчення процесів у ландшафті, обґрунтував поняття про географічну облонку Землі (описав тропічну і субтропі­чну ландшафтні зони).

У 30-х роках Б.Б. Полинов почав розробляти вчення про ланд­шафт на геохімічній основі, запропонував методологію нового нау­кового напрямку. Ним встановлено поняття «геохімічний ланд­шафт». Це парагенетична асоціація елементарних ландшафтів (елю­віального, супераквального і субаквального), зв’язаних між собою міграцією хімічних елементів. Його частинами є, наприклад, водо­діл, схил, долина, водойма.

У повоєнний період на наукову арену виходить М.А. Солнцев, який очолює школу ландшафтознавців Московського державного університету. Він розвинув уявлення про ландшафт, його морфоло­гічну структуру, дав нове визначення ландшафту. На основі польо­вих досліджень показав, що ландшафт є неоднорідною структурою, має морфологічні частини, тобто він визнавав урочище і фацію, які служать предметом польової зйомки.

У цей самий період широко практикуються ландшафтні дослідження та формуються наукові школи в інших центрах: у Ленінграді – А.Г.Ісаченко44, у Воронежі – Ф.М.Мільков45, у Львові – К.І. Геренчук46 і Г.П.Міллер47, у Києві – О.М. Маринич48 і П.Г.Шищенко49 , в Іркутську – В.Б.Сочава50.

У 1965 році вийшов перший підручник із ландшафтознавства «Основи ландшафтознавства і фізико-географічне районування» А.Г. Ісаченка, в якому узагальнені як теоретичні положення, так і досвід польових робіт. Набув розвитку новий системний підхід до вивчення ландшафтів. Значний внесок у це зробив В.Б. Сочава («Учение о геосистемах», 1975).

Особлива увага приділяється динаміці ландшафту (з 60-х років), процесам ландшафтоутворення, антропогенному ландшафтознавст­ву (Ф.М. Мільков), прикладним питанням, природокористуванню й охороні навколишнього середовища та ін. Підкреслюється необхід­ність більш інтенсивного розвитку геохімічного й геофізичного напрямів (геохімія ландшафту й геофізика ландшафту), вивчення кругообігу речовин і енергії під впливом діяльності людини. Ро­биться акцент на антропогенне навантаження і стійкість ландшаф­ту. Використовуються нові методи дослідження (геохімічні, геофі­зичні, космічні, математичні, картографічні, стаціонарні, служби моніторингу). Розширюються міждисциплінарні дослідження.

^ 1.6 Сучасний стан ландшафтознавства в Україні

В останні десятиліття у зв’язку з дослідженням екологічних нас­лідків взаємодії суспільства і природи (особливо після аварії на Чор­нобильській АЕС) має місце екологізація географії і, зокрема, ландшафтознавства. В Україні з’являються праці, присвячені геоекологічному аналізу та оцінці різних територій. Це праці Давидчука В.С., Волошина І.М., Гриневецького В.Т., Гродзинського М.Д., Гуцуляка В.М., Малишевої Л.Л., Маринича О.М., Мельника А.В., Некоса В.Ю., Пащенка В.М., Руденка Л.Г., Черваньова І.Г., Шищенко П.Г. та ін. Розробляються теоретико-методичні основи геоекологічних (ландшафтно-екологічних) досліджень, створюються схеми районування на ландшафтній ос­нові та ін. Сформувалася самостійна наука – ландшафтна екологія (М.Д. Гродзинський, 1994; В.М. Гуцуляк, 2002).

Крім екологічного (головного) напрямку досліджень, зберігається зацікавленість питаннями функціонування, динаміки і розвитку ландшафтів, геохімії ландшафтів.

Останніми роками також спостерігається повернення інтересу до до­слідження просторової структури ландшафтів – ландшафтного різ­номаніття. Більш широкого застосування набули комп’ютерні технології. Продовжуються дослідження антропогенних ландшафтів України.

Серед найближчих перспективних завдань ландшафтознавства можна назвати такі:

-подальше розроблення теорії і методики еколого-ландшафтознавчих досліджень (застосування ландшафтознавчої методології для просторо­вого аналізу екологічних ситуацій);

-створення середньомасштабної ландшафтної карти України як основи дослідження ландшафтного різноманіття та оцінки екологіч­ного стану території;

-розроблення детальної систематики ландшафтів за аналогією із сис­тематикою рослинності і створення кадастру ландшафтів. (Су­часні ландшафти є об’єктами всіх природно-ресурсних кадастрів. Розроблення геоінформаційних кадастрових систем повинно провадитись на основі ландшафтознавчого підходу; власне ланд­шафт є тією територією, де здійснюються земельні відносини, а не просто земля);

-подальший розвиток теорії і методології ландшафтознавства.

Ландшафтознавство накопичило значний досвід прикладних досліджень у різних напрямах. Традиційні галузі прикладного ландшафтознавства – агропромислове, лісогосподарське, меліоративне – належать ще до початку XX ст. Останнім часом сфера прикладного ландшафтознавства розширилася за рахунок досліджень містобудівного, рекреаційного, інженерного і комплексного територіально-планувального профілю. Є всі передумови для створення наукових основ проектування культурних ландшафтів і для безпосередньої участі ландшафтознавства у самому процесі проектування.

^ 1.7 Розвиток ландшафтознавства у зарубіжних країнах

Серед західно-європейських вчених ідею географічного ком­плексу вперше висунув англійський географ А. Гербертсон (1905 р.), який намітив природні регіони суші, тобто природні комплекси.

Термін «ландшафт» першим застосував німецький вчений Карл Ріхтер (1779-1859) для означення певних природних формацій.

У Німеччині ландшафтознавство набуло певного розвитку у 20-30-ті роки XX століття. Одним із перших теоретиків цього науково­го напрямку був німецький географ і мандрівник З.Пасарге. Він дав характеристику ландшафтних зон Землі, які є великими ландшафтними одиницями, що складаються з ландшафтних областей і окремих ландшафтів, а також частин ландшафту – урочищ, фацій. Пасарге вважав, що твер­до встановленими можуть бути лише дрібні внутрішньоландшафтні оди­ниці, а їх групування в більші ландшафтні комплекси – справа суб’єктивна. (Це твердження викликало тоді критику з боку Л.С. Берга). І на сучасному етапі деякі німецькі вчені розу­міють окреслення ландшафту як суб’єктивний процес.

Цікавими є погляди німецького географа К. Троля, який розвивав екологію ландшафту. Він звернув увагу на функціональний аналіз ландшафтних комплексів, вивчення взаємодії між їх компонентами та балансу речовин.

У 1974 р. у колишній Німецькій Демократичній Республіці ви­йшла друком праця Е. Неєфа «Теоретичні основи ландшафтознавст­ва», в якій ландшафт розглядається не тільки як природна, а й як природно-антропогенна система. Е. Неєф подав ідею трьох рівнів ландшафтної диференціації: топологічний, хорологічний і геосферний.

У Польщі ландшафтознавство набуло певного розвитку під кері­вництвом професора Є. Кондрацького. Тут проводилися й прово­дяться експедиційні дослідження, зроблена класифікація ландшаф­тів країни і складена відповідна карта в масштабі 1:1000000. Розви­валися ландшафтні дослідження також у Чехословаччині, Болгарії, Румунії (вчення про пейзаж) та ін.

Останнім часом американські та канадські вчені виявляють певний інтерес до ландшафтознавства, вивчають і перекладають наукові пра­ці наших вчених, ландшафтні карти, особливо оціночні. Отже, ланд­шафтознавство поступово займає належне місце в інших країнах.

Розділ 2 Системний підхід при вивченні ландшафтів. ПТК. Геосистеми.

^ 2.1 Природні територіальні (географічні) комплекси (ПТК) і геосистеми

Ландшафтознавство – частина або розділ фізичної географії, отже, у нього, строго кажучи, не може бути особливого предмета дослідження, відмінного від предмета фізичної географії в цілому. Основна ідея сучасної фізичної географії – це ідея взаємного зв’язку і взаємної обумовленості природних географічних компонентів, які складають зовнішні сфери нашої планети. Історично ця ідея конкретизувалася в двох напрямах і привела до уявлень про географічну оболонку, з одного боку, і про природний територіальний, або географічний, комплекс – з іншого.

У понятті про географічну оболонку отримали свій закінчений вираз думки про цілісний географічний комплекс у глобальних масштабах, що визначило предмет вивчення загальної фізичної географії, або загального землезнавства. Поняття про природний територіальний комплекс як конкретне локальне або регіональне поєднання компонентів земної природи лягло в основу ландшафтознавства.

Під природними географічними компонентами слід розуміти: 1) маси твердої земної кори; 2) маси гідросфери (на суші це різні скупчення поверхневих і підземних вод); 3) повітряні маси атмосфери; 4) біоту – співтовариства організмів – рослин, тварин і мікроорганізмів; 5) ґрунт. Крім того, як особливі географічні компоненти, як правило, розрізняють рельєф і клімат. По суті, перший є лише зовнішньою формою твердої земної кори, але не самостійним природним тілом; другий – сукупність певних властивостей і процесів повітряної оболонки, точніше – окремих повітряних мас. Проте і рельєф, і клімат відіграють таку важливу роль у формуванні і функціонуванні географічного комплексу, що за традицією за ними зберігаються права самостійних географічних компонентів.

Взаємна залежність географічних компонентів і реальність утворюваних ними складних матеріальних комплексів, або систем, виявляються в зв’язаних змінах компонентів від місця до місця, тобто в їх взаємній просторовій належності. Це легко показати на профілях, що перетинають будь-яку територію в якому-небудь напрямі, наприклад, з півночі на південь, коли услід за змінами клімату відбувається узгоджена зміна водного балансу, ґрунтів, рослинного і тваринного світу. Аналогічну картину, тільки у вужчих, локальніших масштабах, можна спостерігати на профілі, що перетинає різні елементи рельєфу від вододілу через схили і тераси до русел річок: разом з рельєфом змінюються поверхневі відкладення, мікроклімат, рівень ґрунтових вод, види ґрунтів, фітоценози.

Географічні компоненти взаємозв’язані не тільки в просторі, але і в часі, тобто їх розвиток також відбувається зв’язано. Так, на всяку зміну клімату обов’язково відреагують водоймища, рослинні і тваринні співтовариства, ґрунти і навіть рельєф. Щоправда, ця реакція не може бути миттєвою, оскільки кожному компоненту властива певна інерція і потрібний час, щоб вони «підтяглися» і перебудувалися. Але важливе те, що компоненти неминуче перебудовуються і прагнуть прийти у відповідність один з одним. Причини змін природного комплексу можуть бути різноманітними; поштовх їм можуть дати, наприклад, тектонічні рухи, які викликають підняття і опускання земної кори, що спричиняють зміни в кліматі і водному режимі, що, у свою чергу, викличе неминучу перебудову біоценозів, ґрунтів і т.д.

Таким чином, природний територіальний комплекс – це не просто набір або поєднання компонентів, а така їх сукупність, яка є якісно новим, складнішим матеріальним утворенням, що характеризується властивістю цілісності. Природний територіальний комплекс можна визначити як просторово-тимчасову систему географічних компонентів, взаємообумовлених у своєму розміщенні і які розвиваються як єдине ціле.

Природний територіальний комплекс – це певний рівень організації речовини Землі. Окремі компоненти комплексу не можуть існувати поза ним. По суті, їх неможливо навіть фізично розділити між собою, настільки складно вони переплітаються і взаємопроникають. Досить уявити собі будь-який з них, наприклад повітряний або водний компоненти, які пронизують всі інші, або біоту, проникаючу в кожну з неорганічних оболонок. Практично неможливо вивчати компоненти поза ландшафтом як самостійні системи.

З тісної взаємообумовленості компонентів виходить важливий практичний висновок: можливість вивести або передбачити який-небудь невідомий компонент, якщо відомо хоча б декілька інших компонентів комплексу. Так, гідрологи з великою точністю встановлюють величину річкового стоку і його режим (у тих випадках, коли відсутні прямі спостереження), користуючись даними за кількістю атмосферних опадів, температурним режимом, характером рельєфу, властивостями гірських порід. Особливо важливе індикаційне значення мають ґрунти і рослинність, оскільки вони відображають найтонші нюанси клімату і гідрологічного режиму, физико-хімічних властивостей гірських порід і змін рельєфу.

У 1963 р. В. Б. Сочава запропонував іменувати об’єкти, що вивчаються фізичною географією, геосистемами. Поняття «геосистема» охоплює весь ієрархічний ряд природної географічної єдності – від географічної оболонки до її елементарних структурних підрозділів. Геосистема – ширше поняття, ніж ПТК, оскільки останнє застосовується лише до окремих частин географічної оболонки, її територіальних підрозділів, але не розповсюджується на географічну оболонку як ціле. Таким чином, поняття «геосистема» об’єднує об’єкти як загальної фізичної географії, так і ландшафтознавства, підкреслюючи єдність цих двох гілок фізичної географії. Можна сказати, що об’єктом вивчення фізичної географії служать геосистеми, і це буде найкоротше і всеосяжне визначення фізичної географії.

Крім того, в терміні «геосистема» міститься особливий акцент на системну суть об’єкта, на його належність до систем як універсальної форми організованості в природі.

Питання про співвідношення географії і екології останніми роками привернуло особливу увагу географів у зв’язку з активним вторгненням слова «екологія» в наше життя і явним зіткненням цілей і задач обох наук. Із словами «екологія» часто асоціюються надії на приборкання стихійного процесу деградації життєвого середовища людства. Екологія завжди визначалася як наука про умови існування живих організмів і їх зв’язки із середовищем існування. У центрі уваги еколога – живі організми і їх співтовариства; абіотичне середовище розглядається лише в аспекті її впливу на життя організмів. Екологія була і залишається біологічною наукою. Одне з фундаментальних понять сучасної екології – екосистема як деяка єдність окремого організму, популяції або співтовариства і середовища існування. На перший погляд може здатися, що екосистема тотожна геосистемі. Насправді між екосистемою і геосистемою існують принципові відмінності. Екосистема, подібно геосистемі, включає біотичні і абіотичні компоненти природи, але при вивченні екосистем розглядаються лише ті зв’язки, які мають відношення до організмів. Екосистема — біоцентрична система, біота є її «господарем». У геосистемі ж всі компоненти рівноправні, і всі взаємозв’язки між ними підлягають вивченню. Таким чином, геосистема охоплює значно більше зв’язків і відносин, ніж екосистема (додаток А, рис. А.1). Екосисистему можна розглядати як систему приватну (парціальну) по відношенню до геосистеми.

Інша відмінність екосистеми від геосистеми полягає у тому, що вона не має строгого об’єму, вона неначе безрозмірна. Як екосистеми можна розглядати і краплю води, і дупло дерева, і яке-небудь водоймище, і «персональне» середовище незаселеного окремого індивіда (наприклад, вовка) разом із «господарем». При такому широкому і невизначеному об’ємі деякі категорії екосистем територіально можуть збігтися з геосистемами. Це перш за все біогеоценоз як екосистема одного фітоценозу, що збігається з фацією, і біосфера як екосистема всіх живих організмів Землі, що збігається з географічню оболонкою. Але слід мати на увазі, що територіальний збіг не означає смислової, або понятійної, тотожності. Так, біосфера, тобто сфера життя, відображає лише приватний, біоцентричний погляд на географічну оболонку. Наявність життя – важлива, але не єдина специфічна якість цієї оболонки.

Геосистеми в сукупності складають життєве середовище людства, вони володіють екологічним і ресурсним потенціалом. Це означає, що саме вони забезпечують як всі біологічні потреби людей, так і необхідні енергетичні і сировинні джерела для розвитку виробництва. Від благополуччя ландшафтів залежить безперебійне відтворення таких життєвих ресурсів людства, як вільний кисень, вода, ґрунтова родючість і біомаса. Реальна загроза виснаження і скорочення відтворення природних ресурсів і разом з тим погіршення екологічних якостей середовища через її забруднення промисловими відходами, скорочення площі лісів і т.д. зі всією гостротою поставили проблему раціонального використання і охорони природного середовища, її оптімізації.

^ 2.2 Основні поняття вчення про геосистеми

Виділяючи геосистеми як якісно особливий рівень організації земної природи, слід відразу зазначити, що в рамках загального поняття «геосистема» існує своя внутрішня ієрархія, свої структурні рівні – від відносно простіших до складніших. До геосистем можна віднести і верховий болотний масив, і Прип’ятське Полісся, і Тайгову зону, і, нарешті, всю географічну оболонку. Зрозуміло, що це утворення різного порядку, або рангу, хоча усім їм властиві деякі загальні ознаки, що дозволяють вважати їх геосистемами. Встановлення ієрархічних відносин, природного взаємовпорядкування у величезному різноманітті геосистем становить одну з важливих задач ландшафтознавства.

Перш ніж розпочати огляд основних понять, що стосуються властивостей геосистем, необхідно розрізняти три головні рівні організації геосистем: планетарний, регіональний і локальний, або топічний (від грецьк. topos – місце).

^ Планетарний рівень представлений на Землі в єдиному екземплярі – географічною оболонкою. Термін «географічна оболонка» походить від назви науки і не несе ніякого змістовного навантаження (у назвах окремих земних сфер таке «навантаження» міститься: атмосфера перекладається як повітряна оболонка, гідросфера — як водна оболонка і т. д.). Тому пропонувалися різні найменування цієї оболонки. Найкоротший і точніший термін — епігеосфера, що в буквальному перекладі означає «зовнішня земна оболонка», як її вперше і визначив ще в 1910 р. П. І. Броунов.

До геосистем регіонального рівня належать великі і досить складні за будовою структурні підрозділи епігеосфери – фізико-географічні, або ландшафтні, зони, сектори, країни, провінції та ін.

^ Фізико-географічні зони, ландшафтні зони суші – крупні підрозділи географічної оболонки Землі, які змінюються від екватора до полюсів і від океанів углиб континентів; мають близькі умови температур і зволоження, що визначають однорідні ґрунти, рослинність, тваринний світ та інші компоненти природного середовища. Виражені на суші і в океані, де виявляються менш виразно. У межах фізико-географічної зони щодо переважання ландшафтів того або іншого типу виділяються фізико-географічні підзони. Багатьом фізико-географічним зонам назви традиційно даються за найяскравішим індикатором – типом рослинності, що відображає найважливіші особливості більшості природних компонентів і процесів (лісові зони, степові зони, зони саван та ін.).

^ Фізико-географічний сектор – великі частини материків з різною структурою географічної зональності і з своєрідною сезонною ритмікою природних процесів, пов’язаних з відмінностями у зволоженні, із впливом океанічних течій, із ступенем континентальності клімату та іншими чинниками. Розрізняють західно-приокеанічні, внутрішньоматерикові, східно-приокеанічні і перехідні між ними сектори.

Фізико-географічна країна – велика територія, що виділяється за географічним положенням і природними умовами; одна з вищих таксономічних одиниць фізико-географічного районування (фізико-географічне районування – див. розд. 4.1) Фізико-географічна країна характеризується єдністю геологічної структури, спільністю макрорельєфу, атмосферних процесів, специфічними проявами географічної зональності або висотної поясності.

^ Фізико-географічна провінція – частина географічної зони у складі певної фізико-географічної області; регіональна одиниця фізико-географічного районування. Фізико-географічні провінції виділяються за морфоструктурними особливостями рельєфу і клімату, а в горах – за характером висотної поясності.

Під системами локального рівня розуміють відносно прості ПТК, з яких побудовані регіональні геосистеми, які називають урочища, фації (див. розд.3.3) та ін.

Регіональні і локальні геосистеми, або природні територіальні (географічні) комплекси, і є безпосередніми об’єктами ландшафтного дослідження. Таким чином, можна визначити, що ландшафтознавство є розділом фізичної географії, предметом якого є вивчення геосистем регіонального і локального рівнів як структурних частин епігеосфери (географічної оболонки). Це визначення підкреслює нерозривний зв’язок ландшафтознавства і загальної фізичної географії.

Епігеосфера, будучи єдиною, цілісною матеріальною системою, зовсім не є чимось однорідним або аморфним: у ній виразно виділяються різнорідні структурні частини. Епігеосфера має одночасно властивості безперервності (континуальності) і уривчастості (дискретності). Обидва ці властивості знаходяться в діалектичній єдності і неправомірно ставити питання про те, яке з них «головне», або «переважаюче», а яке «підлегле», «другорядне» і т.п. Континуальність епігеосфери обумовлена взаємопроникненням її компонентів, потоками енергії і речовини, їх глобальними круговоротами, тобто процесами інтеграції. Дискретність – прояв процесів диференціації речовини і енергії епігеосфери, певної внутрішньої структурованості окремих частин, що виконують свої функції у складі цілого. Диференціація і інтеграція здійснюються в природі спільно і одночасно і також повинні розглядатися в діалектичній єдності. Нерідко один і той самий чинник виконує як диференціюючу, так і інтегруючу роль в епігеосфері. Рельєф, наприклад, створює великі контрасти між геосистемами, але він же їх об’єднує, спрямовуючи «крізні» потоки води і мінеральних речовин.

Просторова диференціація епігеосфери має двоякий характер – її слід розглядати по вертикалі і по горизонталі. По вертикалі будова епігеосфери має ярусний характер і виражається в розташуванні основних приватних геосфер відповідно до щільності складаючої їх речовини. На контактах атмосфери, гідросфери і літосфери відбувається їх найактивніше взаємопроникнення і взаємодія, саме тут спостерігається концентрація життя, формується похідний компонент – ґрунти. Вузьку контактну і найактивнішу плівку епігеосфери іноді називають ландшафтною сферою. Вона складається із трьох різних частин, що стосуються до приповерхневого шару літосфери разом із приземним шаром тропосфери, до поверхневого шару Світового океану і океанічного дна.

Найбільшою складністю і мозаїчністю горизонтальної (латеральної) структури відрізняється контактний шар на поверхні розділу суші і атмосфери, який можна називати сферою наземних ландшафтів. По суті, ця структурна одиниця епігеосфери формується на контакті всіх трьох основних геосфер, включаючи гідросферу, яка представлена тут різноманітними скупченнями поверхневих і підземних вод. Тут же зосереджена переважна частина (не менше 99%) живої речовини нашої планети. У сфері наземних ландшафтів знаходяться основні механізми трансформації енергії і речовини, це свого роду грандіозна лабораторія, в якій безперервно відбуваються процеси розчинення, окиснення, відновлення, гідратації, біологічного синтезу і розкладання, механічного руйнування гірських порід, перенесення і акумуляції пухких відкладень, випадання атмосферних опадів, стоку, фільтрації, випаровування, формування ґрунтів, льодовиків, різномантних форм рельєфу.

Складна диференціація ландшафтної сфери, що виражається в мозаїці геосистем різних рангів і різних типів, поступово згладжується по вертикалі – у напрямку до зовнішніх рубежів епігеосфери (тобто в атмосфері і літосфері). Тому межі регіональних і локальних геосистем практично неможливо продовжити до верхніх і нижніх меж епігеосфери. Іншими словами, не можна просто розділити всю товщу цієї оболонки на геосистеми всіх ступенів або ж, навпаки, скласти з останніх, як з кубиків, всю епігеосферу.

Задачі ландшафтознавства полягають у всесторонньому пізнанні ПТК, тобто регіональних і локальних геосистем суші, – закономірностей їх диференціації і інтеграції, розвитку і розміщення, їх різних властивостей, структури, функціонування, динаміки і еволюції.

Найважливішою властивістю всякої геосистеми є її цілісність. Це означає, що систему не можна звести до простої суми її частин. Із взаємодії компонентів виникає щось якісно нове, чого не могло б бути у механічній сумі рельєф + клімат + вода і т.д. До особливих нових якостей геосистеми слід віднести її здатність продукувати біомасу. Біологічна продуктивність – це результат «роботи» свого роду складного природного механізму, в якому беруть участь всі компоненти геосистеми, включаючи енергетичний компонент – сонячну енергію. І невипадково кількість (а також якість) щорічно продукованої біомаси змінюється у строгій відповідності до характеру географічного комплексу: у степовій зоні воно вище, ніж в тундровій або пустинній, на карбонатних породах вище, ніж на безкарбонатних, в долинах вище, ніж на межиріччях, і т.д.

Своєрідним «продуктом» наземних геосистем і одним з яскравих свідоцтв їх реальності і цілісності служить ґрунт. Якби сонячне тепло, вода, материнська порода і організми просто співіснували на одному місці, але не взаємодіяли, не функціонували як єдиний складний механізм, ніякого ґрунту не могло б бути.

Цілісність геосистеми виявляється в її відносній автономності і стійкості до зовнішніх дій, у наявності об’єктивних природних меж, упорядкованості структури, більшій тісноті внутрішніх зв’язків порівняно із зовнішніми.

Геосистеми належать до категорії відкритих систем; це означає, що вони пронизані потоками енергії і речовини, що пов’язують їх із зовнішнім середовищем. Середовище геосистеми утворене вмісними системами вищих рангів, кінець кінцем – епігеосферою (середовище останньої – космічний простір і підстилаючі глибинні частини земної кулі).

У геосистемах відбуваються безперервний обмін і перетворення речовини і енергії. Складніше питання про наявність і роль інформаційного обміну в геосистемах. При широкому тлумаченні поняття «інформація» його можна застосувати і до географічного комплексу. Але і при вужчому і строгішому значенні цього слова треба визнати, що інформаційні зв’язки у геосистемі наявні, оскільки одним із її компонентів є біота, якій властивий обмін інформацією.

Усю сукупність процесів переміщення, обміну і трансформації енергії, речовини, а також інформації у геосистемі можна назвати її функціонуванням. Функціонування геосистеми здійснюється за законами механіки, фізики, хімії і біології. З цієї точки зору геосистема є складною (інтегральною) фізико-хіміко-біологічною системою. Функціонування геосистем складається із трансформації сонячної енергії, вологообороту, геохімічного круговороту, біологічного метаболізму і механічного переміщення матеріалу під дією сили тяжіння.

Структура геосистеми – складне, багатопланове поняття. Її визначають як просторово-часову організацію (упорядкованість) або як взаємне розташування частин і способи їх з’єднання.

Просторовий аспект структури геосистеми полягає в упорядкованості взаємного розташування її структурних частин. Останні, у свою чергу, розглядаються двояко – як компоненти і як субсистеми, тобто підлеглі геосистеми нижчих рангів. Таким чином, у природному територіальному комплексі, як і у всій епігеосфері, необхідно розрізняти структуру вертикальну (або радіальну) і горизонтальну (або латеральну). Перша виражається в ярусному розташуванні компонентів, друга – в упорядкованому розташуванні ПТК нижчих рангів. Але поняття структури припускає не просто взаємне розташування складових частин, а способи їх з’єднання. Відповідно розрізняються дві системи внутрішніх зв’язків у ПТК – вертикальна, тобто міжкомпонентна, і горизонтальна, тобто міжсистемна. Ті й інші здійснюються шляхом передачі речовини і енергії (частково також інформації). Прикладами вертикальних системотвірних потоків можуть служити випадання атмосферних опадів, їх фільтрація в ґрунт і ґрунтові води, підняття водних розчинів по капілярах ґрунту і материнської породи, випаровування, транспірація, опадання органічних залишків, всмоктування ґрунтових розчинів кореневою системою рослин. До горизонтальних потоків, що зв’язують між собою окремі ПТК у межах територіальної єдності вищих рангів, належать водний і твердий стік, стікання холодного повітря по схилах, перенесення хімічних елементів з водоймищ на суходоли з біомасою птахів і комах та ін.

Структура геосистеми має, крім просторового, і часовий аспект. Складові частини геосистеми впорядковані не тільки в просторі, але і в часі. Достатньо пригадати про сніжний покрив – це специфічний тимчасовий (сезонний) компонент багатьох геосистем, наявний у них тільки взимку. З іншого боку, зелена маса рослин у помірних широтах наявна і «працює» тільки в теплу пору року. Таким чином, у поняття структури геосистеми необхідно включити і визначений, закономірний набір її станів, що ритмічно змінюються у межах деякого характерного інтервалу часу, який можна назвати характерним часом, або часом виявлення геосистеми. Таким відрізком часу є один рік: це той мінімальний часовий проміжок, протягом якого можна спостерігати всі типові структурні елементи і стани геосистеми.

Усі просторові і часові елементи структури геосистеми становлять її інваріант. Інваріант – це сукупність стійких, відмінних рис системи, що додають їй якісну визначеність і специфічність і дозволяють відрізнити дану систему від усіх інших.

Із сказаного видно близькість понять структура і динаміка геосистеми. Під динамікою слід розуміти зміни системи, які мають оборотний характер і не ведуть до перебудови її структури. Сюди відносять головним чином циклічні зміни, що відбуваються у рамках одного інваріанта (добові, сезонні), а також відновні зміни станів, що виникають після порушення геосистеми зовнішніми чинниками (у тому числі і господарською дією людини). Динамічні зміни свідчать про певну здатність геосистеми повертатися до початкового стану, тобто про її стійкість. Стійкість і мінливість – дві важливі якості геосистеми, що знаходяться в діалектичній єдності.

Від динаміки слід відрізняти еволюційні зміни геосистеми, тобто розвиток. Розвиток – спрямована (необоротна) зміна, що приводить до корінної перебудови структури, тобто до появи нової геосистеми. Прогресивний розвиток властивий усім геосистемам. Перебудова локальних ПТК може відбуватися на очах людини, про це свідчать такі процеси, як заростання озер, заболочування лісів, виникнення ярів. Час трансформації систем регіонального рівня вимірюється геологічними масштабами. Розвиток геосистем – складний процес, пізнання якого вимагає специфічних підходів залежно від рангу геосистеми.

Складність будови геосистеми знаходиться в прямій відповідності з її рівнем (рангом), тому всі ознаки і властивості геосистем потребують конкретизації і роздільного розгляду стосовно різних ступенів геосистемної ієрархії. Про три головні рівні геосистемної ієрархії вже згадувалося вище. Вони охоплюють весь ряд послідовних ступенів від фації як нижньої, далі неподільної, або елементарної, географічної одиниці до епігеосфери як верхньої межі фізико-географічного дослідження.

У цьому ряді необхідно виділити основну, або вузлову, сходинку – ландшафт. Якщо весь ієрархічний ряд геосистем уявити у вигляді сходів з багатьма сходинками, нижня з яких – фація, а верхня – епігеосфера, то ландшафт можна порівняти зі сходовим майданчиком, що розділяє нижній проліт сходів (що відповідає системам топологічної розмірності) і верхній (відповідний системам регіональної розмірності).

Співвідношення між індивідуальними і типологічними категоріями геосистем схематично відображені на рис. А.2(додаток А).

Розділ 3 Морфологія ландшафту

^ 3.1 Ландшафт. Різні трактування терміна «ландшафт»

Ландшафт (від нім. land — земля, schaft — суфікс, що виражає взаємозв’язок, взаємозалеж­ність) – це конкретна територія, яка має єдиний геологічний фундамент (місцева геологічна структура), один тип рельєфу (одна морфоскульптура), однаковий клімат, зональний тип ґрунтів і рослинності (у межах однієї природної зони), специфічний набір урочищ та місцевостей. Конкретними (індивідуальними) ландшафтами можна назвати Хотинську широколистяно-лісову височину, Бельцку лучно-степову рівнину в Молдові та ін.

Єдність геологічного фундаменту означає однаковість корінних (неогенові, палеогенові тощо) і четвертинних (ґрунтотвірних) порід. Прикладом останніх є алювіальні (продукт діяльності річкових вод) і водно-льодовикові (діяльність талих вод льодовика) відклади. Відповідно формується ландшафт з одним типом рельєфу, наприклад, долинно-терасовий та ін.

Однаковість клімату проявляється через мезокліматичні характеристики (головним чином температури січня і липня місяців, сума температур більше + 10 °С, річна сума опадів, відношення зимових опадів до літніх).

Носіями зонального типу ґрунтів і рослинності є вододільні місцевості (елювіальні місцеположення), їх генезис залежить, головним чином, від співвідношення тепла і вологи, літології та характеру залягання поверхневих гірських порід.

І нарешті, ландшафт має специфічний (індивідуальний) набір урочищ і місцевостей, які формують його горизонтальну (морфологічну) та вертикальну (або компонентну) структури, зумовлюють його цілісність.

Серед учених існують три трактування терміна «ландшафт»: за­гальне, типологічне та індивідуальне.

Загальне трактування: ландшафт є синонімом природного тери­торіального комплексу. (Це погляд Мількова Ф.Н.; Арманда Д.Л. та ін.). Згідно з цим трактуванням ландшафт таке ж загальне по­няття, як рельєф, ґрунт, клімат, і може бути застосований для різ­них за розміром і складністю територій (наприклад, ландшафт Ру­ської рівнини, ландшафт Карпат, лучний ландшафт, болотний ландшафт і т.д.).

Типологічне трактування – це ландшафти, які можуть поєдну­ватися за типовими ознаками в певні групи (види, роди, типи, кла­си) і повторюються у межах певних територій. (Вчені Полинов Б.Б., Гвоздецький М.О., Маринич О.М., Шищенко П.Г.). У практич­ній діяльності (наприклад, при оцінці природних ресурсів) доціль­ніше розробляти ті чи інші норми стосовно до типових ландшафтів, ніж для кожного ландшафту окремо. Тому типологіч­на класифікація має практичне (прикладне) значення. Вона є осно­вою для дослідження, картографування і наукового опису ланд­шафтів різних територій.

Індивідуальне трактування: ландшафт розуміється як конкретний, неповторний ПТК, має власну географічну назву (Солнцев М.А., Геренчук К.І., Ісаченко А.Г., Ніколаєв В.О., Давидчук В.С.). Відпо­відно до цього трактування ландшафт є складовою частиною більших від нього територіальних одиниць (ландшафтного району, ландшафтної області і т.д.).

Порівняння індивідуальних ландшафтів дає можливість встано­вити їх типологічні ознаки і систематизувати або класифікувати їх. Це свідчить про те, що ландшафт можна розглядати як із типо­логічних, так і з індивідуальних позицій. Вони не суперечать один одному, а взаємодоповнюються, тому доцільне використання обох трактувань.

Ландшафт – це вузлова одиниця в ієрархії ПТК (додаток А, рис. А.3). Тобто, з одного боку, ландшафт є закономірно побудованою системою локальних ПТК (місцевість, урочище, фація). З іншого боку, він одночасно виступає частиною ПТК більш високого рангу (фізико-географічного або ландшафтного району, області, провін­ції і т.д.), які сформувалися внаслідок територіального об’єднання (інтеграції) окремих ландшафтів. Все це зумовлює його специфічне вузлове положення в системі таксономічних одиниць фізико-географічної (ландшафтної) диференціації.

Маючи справу з ландшафтами, потрібно звернути увагу як на індивідуальні їх риси, так і на типологічні особливості груп, в які вони об’єднуються.

^ 3.2 Просторова структура ландшафту

Структура ПТК – це просторово-часова організація (упорядкованість) або взаємне розташування частин і засобів їх з’єднання1. Виділяють вертикальну (або компонентну) і морфологічну (горизонтальну) структури.

^ Вертикальна структура ландшафту – це послідовне розташування компонентів по вертикалі (за ярусами): приземний шар повітря, рослинний і тваринний світ, ґрунти, поверхневі води, гірські породи, підземні води. Разом із тим перелічені компоненти формують відповідні сфери (атмо-, біо-, педо-, гідро-, літосфера), які тісно взаємозв’язані.

Обмін речовиною і енергією між окремими ярусами (сферами) відбувається по вертикалі. З одного боку, це підняття водних розчинів по капілярах ґрунту і всмоктування їх кореневою системою, просочування атмосферних опадів, їх випаровування, висхідні потоки повітря, випадання органічних рештків і пилу і т.д.

^ Морфологічна структура ландшафтів. Це упорядковане просторове розташування морфологічних одиниць у межах ПТК більш високого рангу. Обмін речовиною й енергією між окремими ПІК відбувається шляхом підземного ґрунтового стоку, стікання атмосферних опадів по схилах та ін. Важливу роль при цьому відіграють різні види міграції хімічних речовин (водна, атмосферна, біогенна, механічна та ін.). Тут, окрім радіальної, виникає специфічна латеральна міграція речовин.

^ 3.3 Морфологічні одиниці ландшафту (фація, урочище,місцевість)

Основними об’єктами польових досліджень є ПТК низького рангу – фації, підурочища, урочища й місцевості.

^ Ландшафтна фаціяце найпростіший ПТК, який займає елемент мезоформи рельєфу (одну грань) або його частину, всю мікроформу або її частину, з однаковою літологією поверхневих (ґрунтових) порід, однаковим характером ґрунтового зволоження, одним мікрокліматом, однією ґрунтовою відміною і одним біоце­нозом (в умовах непорушеної природної рослинності).

Отже, з діагностичних ознак випливає, що фація характеризу­ється найбільшою однорідністю природних умов. Вона може за­ймати частину або весь елемент мезоформи, частину або всю мікроформу (днище западини, схил яру, вершину піщаного валу на терасі й ін.). Однакова літогенна основа забезпечує однорідність умов існування організмів (тепловий режим, баланс вологи й мінеральних речовин).

Приклади фацій: полога ділянка вододілу з вилуженими середньосуглинистими чорноземами, розорана; пологий схил балки з те­мно-сірими лісовими важкосуглинистими ґрунтами, розораний; днище балки з лучно-болотними ґрунтами і злаково-осоковою асо­ціацією; мікропониження (старичного типу) на заплаві, з дерновими глеєвими важкосуглинистими ґрунтами, під щучником (займає всю мікроформу рельєфу); схил яру західної експозиції, що росте в по­кривних суглинках, незадернований (займає частину мезоформи).

За своїм походженням фації поділяються на природні (корінні) та антропогенні (похідні).

В умовах порушеного природного рослинного покриву, де ко­рінний фітоценоз не зберігся або зберігся лише частково, бувають випадки, коли в межах однієї фації зустрічається кілька фітоцено­зів. Наприклад, поряд із бучиною розміщений березняк або су­ходільні луки. У таких випадках вирішальне значення має літоген­на основа, тобто рельєф, літологічний склад поверхневих порід і ґрунтовий покрив. Там, де втрутилася людина, на ділянці однієї фації може бути кілька фітоценозів. Єдність рослинного угрупоування (фітоценозу) у межах фацій властива тільки територіям із непорушеним рослинним покривом.

Основною морфологічною одиницею ландшафту є урочище, яке виділяють при будь-якому ландшафтному дослідженні.

Урочищеце ПТК, який складається з генетично взаємо­пзв’язаних фацій або груп фацій (підурочищ), утворених у межах частини або цілої мезоформи рельєфу, з однаковою спрямованістю руху вод і твердого матеріалу, однорідністю літологічних відмін ґрунтоутворюючих порід (глини, суглинки, піски і ін.), однотиповим поєднанням тепла і зволоження, ґрунтових відмін і рослинності. (В лісових урочищах зберігається один тип лісорослинних умов місцезростання).

Урочище, як правило, утворюється у межах мезоформи рельєфу. (Приклади мезоформ: балка, яр, вододільна рівнина, річкова долина з її елементами — заплава, надзаплавна тераса, схили берегів та ін.). Крім того, урочища відрізняються не лише складнішою будовою, а й більшою вертикальною протяжністю (охоплює ґрунтоутворюючі породи, четвертинні відклади).

Приклади урочищ: нижньотерасова рівнина, утворена суглинками, з типовими чорноземами під ріллею; слабоеродований схил долини, складений глинами, з темно-сірими лісовими ґрунтами, під свіжою дібровою; пологосхилова балка, врізана в суглинок, із вилуженими чорноземами, під багаторічними насадженнями. У пологосхиловій балці можна виділити підурочища за експозицією схилів (наприклад, схил північно-східної й південно-західної експозиції та підурочище днища). У такому випадку урочище відповідає самостійній формі рельєфу.

Характерними урочищами рівнинних ландшафтів можуть бути ПТК, які утворились у межах таких мезоформ рельєфу, як плоска вододільна рівнина на суглинках: надзаплавна тераса певного рівня й однакової будови; незначна балка або яр, що врізані в однорідні породи; западини між грядами і т.п.

При заляганні пластів різних порід уздовж і упоперек схилів або зміні різних корінних рослинних формацій урочища займають не весь схил, а тільки його частину. Бувають випадки, коли одна балка вміщує три самостійних урочища, що зумовлено передусім різноманітністю літології порід. Подібні балки належать до складних урочищ.

За своїм значенням у морфологічній будові ландшафту урочища поділяються на чотири види: 1) домінантні, або фонові (займають великі площі і трапляються часто); 2) субдомінантні (трапляються теж часто, але займають менші площі); 3) рідкісні ( трапляються зрідка, наприклад, на виходах вапняків); 4) унікальні (трапляються тільки 1 раз). Перші два є основними при формуванні місцевостей, два останні вважаються доповнюючими, або підлеглими. 3 точки зору господарського використання, першочергове значення мають фонові урочища. На відміну від урочищ унікальних рідкісні урочища розташовані цілими групами і разом з фоновими формують ландшафтні місцевості.

Урочище є основним об’єктом польового ландшафтного кар­тування як на рівнинах, так і в горах.

Підурочищеце ПТК, складений із генетично і динамічно пов’язаних фацій у межах одного елемента мезорельєфу однієї екс­позиції (наприклад, крутий (до 25°) схил північної експозиції, покритий заростями рододендрона, на бурих лісових ґрунтах).

Місцевістьце складна морфологічна одиниця ландшафту, яка утворюється з урочищ і фацій, з одним типом комплексів мезоформ рельєфу, однорідною геологічною основою, місцевим кліматом, із переважанням одного підтипу (типу) ґрунтів і рослинності.

Формування місцевісті пов’язано, головним чином, із варіаціями геологічного фундаменту (літологія і вік порід) і рельєфу.

Приклади місцевостей: вододільна рівнина утворена суглинка­ми на неогенових глинах, із чорноземами, вилуженими й опідзоленими, розорана; нижньотерасова рівнина, утворена суглинками на сарматських вапняках, із чорноземами карбонатними, під ріллею; вододільно-хвилясті рівнини, утворені важкосуглинистими поро­дами на глинах, із сірими лісовими ґрунтами і ділянками свіжої діброви. У назві місцевості, як правило, відображають тип рельєфу, характер геологічного фундаменту. Ознаки ґрунтово-рослинного покриву включають основні різновиди і угрупування основних урочищ. Кліматичні й гідрологічні умови характеризуються опосередковано, через біогенні компоненти.

Для ландшафтів підвищених рівнин із долинним розчленуван­ням (наприклад, Прут-Дністровське межиріччя) як окремі місцево­сті можна розглядати ділянки вододілів (межиріч), терас, заплав, із характерним кожній із них поєднанням урочищ. Для територій із значним вертикальним і горизонтальним розчленуванням окреми­ми місцевостями є ділянки обширних схилів із велики­ми зсувними цирками, врізаними в глинисті породи, або ділянки еродованих схилів, утворених суглинками з близьким заляганням вапняків.

В окремих випадках місцевості виділяються в межах одного ландшафту не за відмінностями в якісному утворенні урочищ, а лише в кількісному відношенні, наприклад, ділянки заболоченої заплави рівнини з більшою або меншою участю болотних урочищ. Крім того, як окремі місцевості можна розглядати фрагменти чужих ландшафтів серед даного ландшафту. Так, серед лісостепових, добре дренованих рівнин трапляються ділянки надлишково зволожених широколистяно-лісових ПТК.

Місцевість найчастіше є об’єктом середньомасштабного картографування й камерального узагальнення.

Названі морфологічні одиниці об’єднуються в більш складніший ПТК – ландшафт (вид ландшафту).

^ 3.4 Типи морфологічної структури ландшафтних комплексів

Однією з діагностичних ознак ландшафтів є їхня морфологічна структура – порядок взаємного розташування морфологічних одиниць на території даного ландшафту. Якщо морфологічна структура змінюється, то це означає, що ми перейшли в інший ландшафт.

Розрізняють кілька типів морфологічних структур ландшафтів за походженням їхньої літогенної основи: флювіальний, моренний, еоловий, морський узбережний, карстовий, низькогірний, куестовий та ін.

Морфологічна структура урочищ залежить від форми мезорельєфу (опукла, увігнута, плоска, дрібнохвиляста тощо), літологічного складу і потужності материнських порід ґрунту. Найпоширеніші такі типи морфологічних структур урочищ: дифузна, плямиста, концентрична, переміжна, смугасто-ступінчаста, мозаїчна.

^ 3.5 Особливості ландшафтної структури гірських територій

Диференціація гірських країн більш складна, ніж рівнинних, у зв’язку з появою висотної поясності, яка переважає інші закономірності. Значні відмінності ландшафтів у горах зумовлені як зональними й азональними причинами, так і місцевими орографічними і структурно-літологічними факторами.

Орографічні фактори – це експозиція схилів (макросхили, другорядні схили), густота ерозійного розчленування, глибина врізу долин, їх напрям та ін. Важливо врахувати солярну експозицію, яка найбільшого значення набуває в помірному поясі, і вітрову, або циркуляційну. Остання має значення як бар’єр на шляху холодних повітряних мас, який підвищує ефект солярної експозиції на південних схилах і переймає вологу (інтенсифікуючи діяльність циклонів) на навітряних схилах. У бар’єрній тіні можуть утворюватися холодні пустелі (Памір) або міжгірні улоговини з більш сухим клі­матом. Спостерігається й інверсія висотних поясів, тобто обернена послідовність їх за висотою (Південний Урал).

Добрий приклад впливу структурно-літологічного фактору – Кримські гори. Тут на глинистих сланцях і пісковиках (таврична формація) ростуть ліси, а на вапняках (юри) – степ. Отже, границя цих порід є межею різних ландшафтів.

Гори в плані утворюють ландшафтні яруси : 1 - низькогір’я; 2 - середньогір’я; 3 - високогір’я, що виражає зміну рельєфу за висотою. У відзначених ярусах розміщені висотні по­яси (додаток А, рис. А.4, А.5 ). Приклади поясів: лісовий, гірсько-лучний, льодовиково-нівальний. Як правило, висотна поясність закінчується нівально-льодовиковим поясом, але не всі гори його досягають .

У працях Г. П. Міллера досить повно висвітлені морфологічні одиниці гірських ландшафтів. Там наведені додаткові (специфічні) для гірських ландшафтів морфологічні одиниці: літогенетична стрія, морфогенетична висотна місцевість і орокліматичний сектор. У результаті морфологічні одиниці гірських ландшафтів формують такий ряд: фація – підурочище – урочище (просте, складне) – стрія – висотна місцевість – сектор – ландшафт.

Стрія (від лат. stria – смуга) – це ПТК, який складається з ряду літологічно однорідних урочищ у межах однієї висотної місцевості. Стрію можна визначити за її головними властивостями. Наприклад: 1) стрія на аргілітово-алевролітових відкладах із вологими ялицевими лісами (Карпати); 2) стрія на піщано-глинистих (сарматських) відкладах зі свіжою дібровою (Кодри Молдови). Приклад повної назви стрії: круті пригребеневі схили на пісковиках і пачках флішу з асоціацією чорниці і буяхи на гірських буроземних ґрунтах.

^ Висотна місцевістьце ПТК, що розвивається на основі висотних генетично зв’язаних комплексів мезоформ рельєфу. Вони можуть виникнути у процесі розвитку окремих масивів, хребтів, улоговин під впливом одного з факторів морфогенезу.

Висотні місцевості утворюють ніби певний поверх гірського ландшафту. Приклади: давньольодовикове субальпійське високогір’я (ерозійне); крутосхилове ерозійно-денудаційне лісове середньогір’я; днище долин із низькими цокольно-алювіальними терасами з луками на гірсько-дернових ґрунтах та ін.

^ Ландшафтний сектор являє собою вертикальний ряд спряжених ділянок висотних місцевостей (груп стрій), які розвиваються в подібних умовах солярної і циркуляційної експозицій. Отже, вони виділяються за відмінностями в кліматі (температурний режим і зволоження), що впливає на розвиток біокомпонентів, та ін. Так, у ландшафті гірської групи Чорногори57 південно-західні макросхили дістають за рік на 200- 300 мм опадів більше, ніж північно-східні, а середня температура вегетаційного періоду відповідно вища на 2 °С. Інший приклад, у межах висотної місцевості крутосхилового середньогір’я ландшафту Свидовецького масиву58 на схилах північно-східної макроекспозиції переважають ялинові ліси, тоді як на південно-західному макросхилі – букові.

^ Гірський ландшафт є цілісним багатоповерховим додатним чи від’ємним за формою природним територіальним макрокомплексом, який чітко відокремлений у геологічному фундаменті та рельєфі гірської області й складається з висотних місцевостей. Про його зонально-провінційне положення свідчать біогенні компоненти.

Прикладами є гірські ландшафти масиву Свидовець, Ясінської улоговини59 і Мармароського масиву60 та ін. (Міжгірські впадини виділяються в самостійні ландшафти). Ландшафт масиву Чорногір’я61 в Карпатах середньогірний, із переважанням гірсько-тайгового поясу і субальпійського з ділянками альпійського (у верхній частині).

Територія, яка характеризується своєрідним висотним спектром поясності знизу до верху, не може розглядатись як єдиний ландшафт, тому що розташована у межах різних ярусів, на неоднорідному структурно-літологічному і геоморфологічному фундаменті і має різні умови кліматоутворення та ін. (додаток А, рис.А.5). Іноді ландшафт не виходить за межі одного висотного поясу.

Розділ 4 Класифікація ландшафтів

^ 4.1 Поняття про класифікацію (загальні зауваження). Необхідно чітко розрізняти поняття «типологія» і «класифікація». Типологія в загальному розумінні- це об’єднання конкретик об’єктів за ознаками подібності (типови­ми рисами) в їх групи. Класифікація (від лат. classis - розряд, клас і facio – роблю, розглядаю) – це поділ однорідних об’єктів на класи, типи та інші таксони, які знаходяться в співпідрядності один з одним (ієрархія). Терміни «класифікація» і «таксономія» є синонімами.

Як зазначалося, природно-територіальні комплекси (ландша­фти) можуть розглядатись як в індивідуальному, так і в типоло­гічному плані. Об’єктом безпосереднього дослідження є конкре­тні ПТК. Водночас для науки й практики необхідна їх система­тизація.

Порівнянням конкретних ПТК за ознаками подібності можна провести їх типологію. Класифікуючи ці одиниці, тобто об’єднуючи їх за певними ознаками подібності у види, типи, класи і т.д., отримуємо складну систему типологічних одиниць. Будь-яка типологічна одиниця (наприклад, тип ландшафту, урочища) є результатом наукового узагальнення.

Крім типологічної класифікації, здійснюють регіональну кла­сифікацію, тобто поділ ландшафтів на окремі групи у відповід­ності до певних індивідуальних ознак. Основними регіона­льними таксономічними одиницями є: країна, зона, підзона, провінція, область, район. Названі одиниці характеризуються у процесі фізико-географічного районування території.

^ Фізико-географічне районування – система територіальних підрозділів земної поверхні (регіонів), що характеризуються внутрішньою єдністю і своєрідними рисами природи; процес їх виявлення – одна з форм синтезу у фізичній географії. Фізико-географічне районування можна визначити як особливий рід систематики природних територіальних комплексів і як метод виявлення індивідуальної специфіки окремих частин географічної оболонки. Фізико-географічне районування включає вивчення супідрядних природних територіальних комплексів (фізико-географічних країн, зон, районів та ін.) і складання їх всесторонніх характеристик; дослідження малих територіальних комплексів, що входять до складу географічного ландшафту (урочищ, фацій), як правило, не належить до фізико-географічного районування, але деякі дослідники включають у сферу фізико-географічного районування природні територіальні комплекси всіх рангів.

Районування може проводитися за комплексом ознак, що охоплюють всі або майже всі компоненти природного середовища (комплексне фізико-географічне, або ландшафтне, районування), і за якими-небудь окремими ознаками – рельєфом, кліматом, ґрунтами і т.п. (приватне, або галузеве, природне районування).

Кожний фізико-географічний регіон окреслений природними межами, що мають більш-менш чіткий характер. Цілісність і внутрішня єдність кожного окремого регіону визначаються спільністю історії його розвитку і географічного положення, єдністю багатьох природних процесів (наприклад, циркуляції атмосфери, вологообороту, міграції хімічних елементів) і просторовою пов’язаністю його окремих частин. Формуючись у процесі розвитку і диференціації земної поверхні, фізико-географічні регіони мають свою історію і вік, що визначає необхідність історико-генетичного підходу до районування.

На кожен регіон впливають зональні (визначаються широтним розподілом сонячної радіації на земній поверхні) і азональні чинники (особливості гіпсометричного положення речовинного складу земної кори, рухів земної кори, співвідношення суші і моря). Тому теоретичну основу фізико-географічного районування складають закономірності територіальної фізико-географічної диференціації. Одночасно в географічній оболонці безперервно діють процеси інтеграції, що зв’язують (за допомогою циркуляції повітряних мас, стоку, переміщення по схилу твердого матеріалу, міграцій рослин і тварин) різнорідні ділянки земної поверхні у складні територіальні системи. Найбільш тісні і різносторонні зв’язки спостерігаються між суміжними ділянками поверхні (між схилами і підніжжями гір, водоймищами і їх водозборами і т. п.). У міру збільшення розмірів і складності території і залежно від особливостей розташування її окремих частин стосовно пануючих повітряних мас, орографічних бар’єрів і т.п. «тіснота» географічних зв’язків, як правило, слабшає, і ступінь просторової однорідності зменшується. Це викликає необхідність розрізняти фізико-географічні регіони різного рангу і користуватися багатоступінчастою системою фізико-географічного районування.

За зональними ознаками послідовно виділяються пояси фізико-географічні, зони фізико-географічні і підзони фізико-географічні, по азональних - фізико-географічні країни і фізико-географічні області. Через неоднаковий ступінь дії океанів на природу материків у межах останніх виділяються фізико-географічні сектори (океанічні, перехідні від океанічних до континентальних, континентальні, різко континентальні). Між зональними і азональними одиницями районування існують складні співвідношення. Природа кожної зони набуває своєрідних рис у різних фізико-географічних країнах і областях, у зв’язку з чим утворюються похідні регіональні одиниці, що мають одночасно зональний і азональний характер, – зональні відрізки фізико-географічних країн, фізико-географічні провінції. Завершуючим ступенем районування у багатьох схемах фізико-географічного районування служить фізико-географічний район, який відповідає умові однорідності як в зональному, так і в азональному відношенні. На практиці в регіональних фізико-географічних характеристиках, що містять схеми районування, як правило, застосовуються системи одиниць районування, при яких по черзі використовуються зональні і азональні ознаки (наприклад, країна - зона - область - провінція - район).

При фізико-географічному районуванні гірських територій роль найважливішого критерію набуває структура висотної поясності: різним гірським провінціям і районам властиві специфічні ряди (спектри) висотних поясів, залежні від широтно-зонального і довготного положення того або іншого гірського підняття, його абсолютної висоти, орієнтування хребтів і експозиції схилів.

Виділення одиниць фізико-географічного районування різного рангу, що супроводжується складанням їх текстових характеристик, здійснюється як «зверху», так і «знизу», що є віддзеркаленням єдності процесів фізико-географічної диференціації і інтеграції. Шляхом аналізу провідних (зональних і азональних) чинників регіональної фізико-географічної диференціації з використанням різноманітних картографічних матеріалів і літературних джерел намічається принципова схема послідовного розділення території «зверху донизу», тобто від вищих ступенів фізико-географічного районування до нижчих. Потім ця схема уточнюється і деталізується від «знизу доверху», тобто шляхом послідовної інтеграції простих природних комплексів у складніші (урочищ – в ландшафти, ландшафтів – у провінції і т. д.). Використання ландшафтних карт дозволяє визначити розміщення природних комплексів різного рангу і співвідношення між ними.

Будучи важливою основою для всебічного комплексного обліку і оцінки природних умов і ресурсів, фізико-географічне районування використовується в різноманітних практичних цілях (сільському господарстві, інженерно-будівельних, транспортних, медичних, рекреаційних та ін.), а також при районних плануваннях. Практичне призначення того або іншого фізико-географічного районування визначає його детальність, а також цілеспрямованість характеристик окремих регіонів з акцентом на ті показники природного середовища, які важливі для вирішення даного завдання.

^ 4.2 Принципи загальнонаукової класифікації

Класифікації можуть бути побудовані за різними принципами: морфологічним, генетичним, історичним, кількісним та ін. Виділяють три основні принципи (підходи) загальнонаукової класифікації ландшафтів: історичний, генетичний і структурний, об’єднуючи їх спільною назвою – структурно-генетичний. Усі вони тісно пов’язані між собою. Структура свідчить про історію (вік), генезис ландшафту і, навпаки, від останніх залежить його будова. Основним показником класифікації ландшафтів при структурному підході є домінуючі урочища й місцевості (їх процентні співвідношення). Ознаки внутрішньої структури покладені в основу виділення низьких таксонів ландшафту – видів, підвидів.Іншого підходу при класифікації антропогенних ландшафтів дотримується Ф.М.Мільков. Він антропогенні ландшафти поділяє на класи, підкласи,типи,види. Приклади класів: сільськогосподарські, промислові, транспортні, селітебні ( населених пунктів). Л.І. Ісаченко не погоджується з припципами, за якими виділяються і класифікуються антропогенні ландшафти. На його думку, те, що називається антропогенним ландшафтом, є лише різними проявами людської діяльності (типи використання земель – поля, пасовища, сади і т. ін.), антропогенні ландшафти, в такому випадку відірвані від природної основи (більш детально про антропогенні ландшафти див. розд.10)

Ознак, які враховують при виділенні класифікаційних одиниць, може бути багато. В інших науках їх використовують теж чимало. Через це необхідне ранжирування ознак, тобто їх розміщення за значущістю. На більш високому рівні використовують найзагальніші ознаки, на нижчих – часткові (додаток Б, табл. Б.1).

^ 4.3 Типологічна класифікація

Щодо класифікаційних категорій слід зазначити, що ще не всі вони є загальноприйнятими. Деякі з них уже стали стійкими (наприклад, тип, клас, вид), інші ще дискусійні. Більш раціональною слід вважати систему класифікації рівнинних ландшафтів за В.А. Ніколаєвим. У табл. Б.1 (додаток Б) наводяться типологічні одиниці (таксони), головні ознаки їх виділення і приклади.

Питання диференціації і класифікації гірських ландшафтів розглядаються у працях А.Г. Ісаченка , Г.П. Міллера, М.М.Рибіна та ін. М.М. Рибін виділяє типи гірських ландшафтів (гірсько-лісовий, гірсько-лучний та ін.) у відповідності до висотної поясності гір (і за аналогією до широтних зон рівнин).

У межах території України розрізняють два класи ландшафтів – рівнинний та гірський – і три типи рівнинних ландшафтів відповідно до трьох природних зон: мішаних (хвойношироколистяних) лісів; 2) лісостеповий; 3) степовий. Лісостеповий тип рівнинних ландшафтів поділяють на підтипи: широколистяно-лісовий (північно-лісостепова підзона); власне лісостеповий (середньо-лісостепова підзона); лучно-лісостеповий (південно-лісостепова); а степовий тип – на північно-степовий, середньостеповий і південно-степовий підтипи.

Гірський клас ландшафтів України (карпатські і кримські) поділяють на два типи: гірсько-лісовий і гірсько-лучний (субальпійський). Гірсько-лісовий тип, у свою чергу, поділяють на підтипи: лучно-лісовий, широколистяно-лісовий, мішано-лісовий, лісостеповий посушливий (Крим).

^ 4.4 Регіональна класифікація

Регіональна класифікація ландшафтів полягає у виділенні і систематизації індивідуальних територіальних одиниць різних рангів.

В основу регіональної класифікації (районування) покладено зональний і азональний принципи. Відповідно виділяють два ряди ландшафтних регіонів – зональний (ландшафтна зона, підзона) і азональний (ландшафтна країна, провінція, область, ра­йон). Головні критерії виділення регіональних одиниць та їх співвідношення з типологічними одиницями показано в таб­лиці Б.2 (додаток Б).

Прикладом ландшафтної країни є Східно–Європейська рівни­на, ландшафтної зони – Український лісостеп, провінції – Дніпровсько-Дністровська та ін.





Скачати 3.89 Mb.
залишити коментар
Сторінка2/12
Дата конвертації30.09.2011
Розмір3.89 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
плохо
  5
не очень плохо
  1
средне
  3
отлично
  14
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх