В. Д. Василега Ландшафтна екологія icon

В. Д. Василега Ландшафтна екологія


6 чел. помогло.
Схожі
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Міністерство освіти і науки України

Сумський державний університет


До друку та в світ

дозволяю на підставі

«Єдиних правил»,

п.2.6.14

Заступник першого проректора –

начальник організаційно-методичного

управління В.Б.Юскаєв


Навчальний посібник

«Ландшафтна екологія»

для студентів спеціальності

«Екологія, охорона навколишнього середовища та збалансоване природокористування»

усіх форм навчання


Усі цитати, цифровий,

фактичний матеріал і

бібліографічні відомості

перевірені, написання

одиниць відповідає

стандартам


Укладач В.Д.Василега

Відповідальний за випуск Л.Д.Пляцук

Декан заочного факультету С.М.Фролов


Суми

Вид-во СумДУ

2010


В.Д.Василега


^ Ландшафтна екологія


Навчальний посібник


Рекомендовано вченою радою Сумського державного університету


Суми

«Видавництво СумДУ»

2010


УДК

ББК

В


Рецензенти:

Пляцук Л.Д. – доктор технічних наук, професор

Сумського державного університету

Тюленєва В.О.– кандидат географічних наук, доцент

Сумського державного університету


Рекомендовано вченою радою

Сумського державного університету як навчальний посібник

(протокол № від 2010 р.)


Василега В.Д.

Ландшафтна екологія: навчальний посібник,Василега В.Д.-Суми: Вид-во СумДу, 2010. – 303 с.


У навчальному посібнику розглядаються основні положення ландшафтної екології, приділяється увага викладенню змісту та специфіки цієї науки, її співвідношення з іншими дисциплінами.

Для студентів спеціальності «Екологія, охорона навколишнього середовища та збалансоване природокористування».


УДК

ББК


© ВасилегаВ.Д., 2010


Зміст

С.

Передмова. . . . . . . . 6

Частина I. Основи ландшафтознавства. . . . 7

Розділ 1. Ландшафтознавство серед наук. Етапи розвитку ландшафтознавства. . . . . . . 7

1.1 Ландшафтознавство – фізико-географічна дисципліна. .7

1.2 Ландшафтознавство серед наук, його

методологічне і практичне значення. . . 7

1.3 Витоки і передісторія вчення про ландшафт. . . 9

1.4 Перші кроки на шляху до фізико-географічного

синтезу. . . . . . . . 13

1.5 Початок ландшафтознавства: праці В.В. Докучаєва та

його школи. . . . . . . . 17

1.6 Сучасний стан ландшафтознавства в Україні. . 24

1.7 Розвиток ландшафтознавства у зарубіжних країнах. . 26

Розділ 2. Системний підхід при вивченні ландшафтів.

Геосистеми. . . . . . . . 27

2.1 Природні територіальні (географічні) комплекси

і гео-системи. . . . . . . 27

2.2 Основні поняття вчення про геосистеми. . . 32

Розділ 3 Морфологія ландшафту. . . . . 40

3.1 Ландшафт. Різні трактування терміна «ландшафт». . 40

3.2 Просторова структура ландшафту. . . . 42

3.3 Морфологічні одиниці ландшафту (фація,

урочище, місцевість). . . . . . 43

3.4 Типи морфологічної структури ландшафтних

комплексів. . . . . . . . 47

3.5 Особливості ландшафтної структури гірських

територій. . . . . . . . 48

Розділ 4. Класифікація ландшафтів. . . . . 51

4.1 Поняття про класифікацію (загальні зауваження). . 51

4.2 Принципи загальнонаукової класифікації. . . 54

4.3 Типологічна класифікація. . . . . 55

4.4 Регіональна класифікація. . . . . 56

4.5 Фізико-географічне районування України. . . 57

4.6 Фізико-географічне районування Сумської області. . 71

Розділ 5. Функціонування, динаміка і розвиток ландшафтів.88

5.1 Функціонування ландшафтів. . . . . 88

5.2 Динаміка ландшафтів. . . . . . 90

5.3 Природні зміни. . . . . . . 91

5.4 Антропогенні зміни. Стійкість ландшафтів. . . 94

5.5 Розвиток ландшафтів. Саморозвиток. . . 97

Розділ 6 Техногенні дії на структуру і функціонування

геосистем. . . . . . . . 100

6.1 Порушення гравітаційної рівноваги і їх побічні наслідки. . . . . . . . .101

6.2 Зміни вологообороту і водного балансу. . .103

6.3 Порушення біологічної рівноваги і біологічного круговороту речовин. . . . . . .106

6.4 Техногенна міграція хімічних елементів у

геосистемах. . . . . . . .109

6.5 Зміни теплового балансу. . . . .114

Частина II. Ландшафтна екологія. . . .116

Розділ 7 Ландшафтна екологія як наука . .116

7.1 Природні системи. Ландшафтний та

екологічний підходи до їх аналізу. . . .116

7.2 Ландшафтно-екологічний підхід. Визначення

ландшафтної екології. . . . . .121

7.3 Геосистема як предмет ландшафтної екології. . .128

Розділ. 8 Вертикальні структури геосистеми: склад та

декомпозиція (топічна ландшафтна екологія). . .137

8.1 Основні положення. . . . . .137

8.2 Основні способи декомпозиції. . . .141

8.3 Вертикальні межі геосистем. . . . .146

Розділ 9 Міжелементні відношення та процеси в

геосистемі. . . . . . . .149

9.1 Потік і трансформація енергії. . . . .149

9.2 Потоки вологи. . . . . . .158

9.3 Міграція та обмін мінеральних речовин. . .164

9.4 Продуційні процеси. . . . . .173

Розділ.10 Природно-антропогенні геосистеми. Антропогенний вплив на геосистеми. . . . . . 181

10.1 Історія впливу людини на природний ландшафт. .181

10.2 Антропогенний ландшафт і його місце в

ландшафтній сфері Землі. . . . . . 184

10.3 Загальна характеристика антропогенних

ландшафтів України. . . . . . . 186

10.4 Таксономія антропогенних ландшафтів. . . 205

Розділ 11 Стійкість геосистеми до антропогенного тиску.

Самоочищення. . . . . . . 208

11.1 Стійкість геосистем. Типи стійкості. . . . 208

11.2 Визначення стійкості геосистем до чинника

антропогенно-техногенного тиску. . . . . 210

11.3 Самоочищення ландшафту. . . . . 215

Розділ 12 Ландшафтно-екологічні дослідження. . . 225

12.1 Географічні описи. . . . . . 225

12.2 Картографічний метод дослідження. . . . 227

12.3 Математичні та космічні методи. . . . 228

12.4 Геофізичні та геохімічні методи. . . . 231

12.5 Етапи ландшафтно-геохімічних досліджень. . .240

12.6 Екологічне прогнозування. . . . .245

12.7 Геоінформаційні системи. . . . . 249

12.8 Екологічний аудит. . . . . . 251

Довідкова інформація. . . . . . 256

Додаток А (довідковий). . . . . . 271

Додаток Б (довідковий). . . . . . 288

Список літератури. . . . . . . 302


Передмова

Ландшафтна екологія розвивалася в тісному контакті з ландшафтознавством і тому за генезисом її доцільно вважати прикладною ландшафтознавчою наукою. З іншого боку, розвиток екологічної науки привів до появи цілого ряду інтегрованих з екологією прикладних дисциплін (урбаністична екологія, гідромеліоративна екологія, ландшафтна екологія). Тому більш вивіреною є позиція, згідно з якою ландшафтна екологія як міждисциплінарна наука розвивається на контакті екології і ландшафтознавства, запозичаючи як з однієї, так і з іншої сторони деякі положення методико-методологічного апарату.

Навчальний посібник складається з двох частин. У першій частині розглянуті питання морфології, класифікації, функціонування, динаміки і розвитку ландшафтів; розкрито проблему техногенної дії на структуру і функціонування геосистем.

У другій частині викладено загальні положення та концепції ландшафтної екології. Розкриті питання міжелементних відношень та процесів у геосистемі (потік і трансформація енергії, вологообіг, міграція та обмін мінеральних речовин, продуційні процеси). Характеризуються ландшафтно-екологічні дослідження.

Посібник не претендує на повне охоплення всіх питань ландшафтної екології, які виникли на даному етапі, коли ця «молода» наука переживає етап бурхливого розвитку і виникають нові положення і наукові концепції відповідного розділу наукових знань.


^ Частина I Основи ландшафтознавства

Розділ 1 Ландшафтознавство серед наук. Етапи розвитку ландшафтознавства

1.1 Ландшафтознавство фізико-географічна дисципліна

Фізична географія – наука, що вивчає природну складову географічної оболонки Землі1 і її структурні частини, — природні території і аквальні комплекси усіх рангів. Основні розділи фізичної географії – землезнавство і ландшафтознавство. До її складу включають також палеогеографію і суміжні науки: геоморфологію, кліматологію, гідрологію, океанологію, гляціологію, географію ґрунтів , біогеографію. Основні завдання фізичної географії – комплексні дослідження природи окремих регіонів і природних процесів, вивчення проблеми дії людини на природне середовище.

Ландшафтознавство – розділ фізичної географії, що вивчає складні природні і природно-антропогенні геосистеми різного рангу, – ландшафти як частини географічної оболонки Землі. Ландшафт географічний – відносно однорідна ділянка географічної оболонки, яка характеризується закономірним поєднанням її компонентів (рельєфу, клімату, рослинності та ін.) і морфологічних частин (фацій, урочищ, місцевостей), а також особливостями поєднань і характером взаємозв’язків з нижчими територіальними одиницями. Ландшафтознавство розглядає походження, структуру, зміну, просторову диференціацію і інтеграцію ландшафтів, а також їх окремі властивості, взаємозв’язки елементів, їх зміни під впливом природних і антропогенних чинників.

^ 1.2 Ландшафтознавство серед наук, його методологічне і практичне значення

Таким чином, ландшафтознавство як частина фізичної географії, входить у систему фізико-географічних наук і так би мовити складає ядро цієї системи. Природно, що між ландшафтознавством і приватними фізико-географічними науками, які мають справу з різними компонентами геосистем, тобто геоморфологією, кліматологією, гідрологією, ґрунтознавством і біогеографією, існують тісні зв’язки. Кожна з цих наук внесла певний доробок у розвиток ландшафтознавства – відповідно до специфічної ролі даного компоненту у формуванні географічного комплексу. Проте це не означає, що зв’язки ці мають односторонній характер. У міру розвитку ідеї природного територіального комплексу ця ідея набувала все більшого методологічного значення для всієї системи фізико-географічних наук, вона покладена в основу ландшафтного підходу до вивчення окремих компонентів. По суті, саме ландшафтний підхід, що вимагає вивчати клімат, ґрунти й інші компоненти як структурні частини природного географічного комплексу, об’єднує всі приватні географічні науки в єдину систему.

Крім власне географічних дисциплін, до ландшафтознавства близькі й інші науки про Землю, особливо геологія, а також геофізика і геохімія. На стику ландшафтознавства з геохімією і геофізикою виникли нові галузі науки — геохімія ландшафту і геофізика ландшафту. Перша досліджувала міграцію хімічних елементів у ландшафті і у підсумку розвинулася у наукову дисципліну, що має велике самостійне наукове і прикладне значення. З ландшафтознавством у геохімії ландшафту є велика сфера перекриття в частині вивчення однієї з важливих ланок функціонування геосистеми, а саме її геохімічного «механізму». Геофізика ландшафту покликана досліджувати фізичні «механізми» геосистем, включаючи їх енергетику.

Специфіка об’єкта ландшафтознавства вимагає міцної опори на фундаментальні природні закони, встановлені фізикою, хімією, біологією. Сполучними ланками між цими науками і фізичною географією служать геофізика ландшафту, геохімія ландшафту і біогеоценологія.

Географічний погляд на природу ширший, ніж екологічний, і ця обставина висуває ландшафтознавство як синтетичний розділ географії на провідну роль в розробленні наукових основ раціонального використання, охорони і покращання природного середовища. Але це не повинно служити підставою для зіставлення ландшафтознавства екології. Існують великі можливості для взаємного збагачення обох дисциплін науковими досягненнями, підходами і методами. Для ландшафтознавства, зокрема, становлять значний інтерес дані екології з біологічного метаболізму, трофічних (харчових) ланцюгів, біологічної продуктивності, тоді як висновки екології набули конкретності і практичної значущості, якби спиралися на строгу географічну територіальну ієрархію, на географо-картографічний метод та інші теоретичні уявлення, підходи і методи, властиві географічній науці.

^ 1.3 Витоки і передісторія вчення про ландшафт

Будь-яка наукова теорія виникає лише за наявності певних історичних передумов. Вчення про ландшафт не могло виникнути без попередньої аналітичної стадії в розвитку географії, тобто глибокого розроблення галузевих географічних дисциплін, які вивчають певні компоненти природи Землі. Разом з тим перейти від аналізу до синтезу, тобто до уявлення про природний географічний комплекс1, неможливо без опори на фундаментальні закони природничих наук. Але умови для цього склалися лише в кінці XIX століття. Важливими імпульсами для ландшафтознавства є еволюційне вчення в біології – дарвінізм (1859) і становлення біогеографії та ґрунтознавства: біогеографи і ґрунтознавці перші зіткнулись із складними взаємовідносинами між живою і неживою природою і ближче інших спеціалістів підійшли до географічного синтезу.

Будь-яка наука виконує соціальне замовлення, тобто забезпечує певні суспільні потреби. Буває так, що потреби практики ставлять перед наукою задачі, які вона ще не в змозі вирішити, але, з іншого боку, творча думка передових вчених нерідко випереджає можливості практичного впровадження наукових ідей, які ними висуваються. В історії географічної науки можна назвати приклади цих двох ситуацій. Вся історія ландшафтознавства безпосередньо пов’язана із суспільною практикою, з потребами виробництва; ландшафтознавство з самого початку стало одночасно теоретичною і прикладною дисципліною. Ще в останні десятиліття XIX ст. найбільш далекоглядні вчені і суспільні діячі усвідомили, що вирішення багатьох проблем сільського, а також лісового господарства того часу вимагало розуміння взаємозв’язків між компонентами природного середовища і синтетичного аналізу конкретних територій.

Таким чином, у кінці XIX століття склались як природничонаукові, так і соціально-економічні передумови для розвитку вчення про ландшафт. Однак це не означає, що ландшафтознавство виникло раптово і на «порожньому місці». Коріння його більш глибокі і заходять у глибини народного досвіду та історії природознавства і географії. Щоденна практика людини ставила перед нею потребу відрізняти природні частини території, які відрізняються одна від одної умовами життя і ведення господарства. Задовго до появи наукових ландшафтно-географічних ідей у різних народів, землеробів, тваринників, мисливців і лісорубів нагромадились емпіричні уявлення про різноманітність місцевих природних комплексів, які базувалися на досвіді, на живому спогляданні. В народній мові відобразилася справжня таксономія природних географічних одиниць. У багатьох народів є свої уявлення про зони, ландшафти, урочища. У жителів європейської півночі,наприклад, є десятки термінів, які визначають різноманітні ландшафтні типи лісів і боліт, у казахів і народів Середньої Азії – багато спеціальних назв для різних варіантів степів, пісків, солончаків та ін. Подібні територіальні категорії – болотні масиви, річкові заплави, балки, степові блюдця, солончакові впадини та ін. – називаються урочищами, і цей народний термін увійшов до наукового словника ландшафтознавства.

Поруч із локальними географічними утвореннями народний досвід призвів до уміння розрізняти і більш складні специфічні територіальні одиниці регіонального рівня, які отримали влучні власні назви, наприклад: Мещера, Полісся, Опілля та ін., які широко використовуються у науковій термінології.

Із народного вжитку сучасна наука запозичила такі терміни, як тундра (від фінськ. tunturi безліса плоска вершина), тайга (слово монгольського походження), степ, пустеля, якими здавна позначалися різні типи ландшафтів або ландшафтні зони.

Іншим джерелом вчення про ландшафт є безпосередньо географія. Впродовж багатьох віків географія не мала своєї теорії, вона була довідково-описовою, свого роду енциклопедичним набором довідок про предмети і явища, які заповнюють простір на Землі. Однак багато представників географії в різні епохи не обмежувалися накопиченням і простим фіксуванням фактів, а робили спроби пояснити їх і знайти між ними зв’язок.

Зародки багатьох сучасних географічних теорій можна знайти у античних вчених. Ще близько 500 р. до н. е. у Древній Греції виникли уявлення про кулястість Землі і теплові пояси (спочатку виділяли 5 поясів – жаркий, 2 помірних, 2 холодних). Теорія кулястості Землі набуває побутового характеру у другій половині IV ст. до н. е. завдяки Арістотелю2, який вперше представив докази:

- кулястості Земної кулі при місячному затемненні і зміну вигляду зоряного неба при зміщенні з півночі на південь (або навпаки);

- перші спроби розрахунків розмірів Земної кулі.

Працю Арістотеля «Метеорологіка» можна розглядати як початок реального землезнавства. В ньому містяться уявлення про земні оболонки та їх взаємодію, про кругообіг води і повітря та ін. Найбільш відомі досить точні розрахунки розмірів Землі зроблені античним географом Ератосфеном3.

До античності належать і перші примітивні з сучасної точки зору спроби районування земної поверхні. Поділ ойкумени1 на три частини світу – Європу, Азію, Лівію (Африку) – являв собою перше районування.

Елементи простого районування можна знайти у Геродота4.

Криза рабовласницького світогляду, яка чітко намітилася в період Римської імперії I-II ст. н. е., залишила свій відбиток і на географії. Це позначилось і на відхиленні від пошуків причин географічних явищ і даних географії до простої фіксації фактів на потребу римської верхівки. Подальший розвиток фізико-географічних ідей надовго затримався і багато досягнень древніх греків в цій галузі були забуті. Феодальна замкнутість і релігійний світогляд Середньовіччя не сприяли розвитку інтересу до вивчення природи. Відродження географії починається в XV ст., коли італійські гуманісти почали перекладати праці географів греко-римської епохи. Відродилось уявлення про кулястість Землі.

У результаті Великих географічних відкриттів у кінці XV-початку XVI ст. було встановлено єдність Світового океану і приблизне співвідношення суші і моря, відкриті морські течії і пояси постійних вітрів над океаном, проводились дослідження над висотними змінами природи в горах. Але цього всього було замало для прогресу у фізичній географії. По-перше, природа материків залишилася практично не вивченою. По-друге, фундаментальні природничі науки ще не могли забезпечити пояснення фізико-географічних явищ і проаналізувати їх взаємозв’язок.

Географічні досягнення епохи Великих відкриттів були узагальнені в книзі молодого голландського вченого ^ Бернгарда Вареніуса5 «Загальна географія», яка побачила світ у 1650 р. У цій праці географія визначена як природнича наука про «земноводну кулю», яка повинна розглядатись як в цілому, так і окремими частинами. Праця Вареніуса присвячена тільки загальній географії, тобто загальному землезнавству, в ній систематично описані явища твердої земної поверхні, гідросфери і атмосфери.

З другої половини XVII ст. посилюється інтерес до пізнання природи різних країн, географи все більше спираються на дослідження вивчення природи. У XVIII ст. з’являються справжні наукові географічні описи, вільні від домислів і небилиць. Щоправда їх було небагато. До найкращих належить виданий у 1755 р. «Опис землі Камчатки» С. П. Крашениннікова6. М. В. Ломоносов7 як вчений-організатор і теоретик особливо сприяв розвитку географії. Його уявлення про клімат, геоморфологічні процеси, ґрунти набагато випередили свій час. 

^ 1.4 Перші кроки на шляху до фізико-географічного синтезу

Помітний перелом у розвитку фізичної географії спостерігається у другій половині XVIII ст. Він збігся з початком утвердження капіталізму в передових країнах Європи. З цього часу географічні дослідження використовуються в наукових цілях. Вони здійснювалися вченими-натуралістами, які мали професійну підготовку, на відміну від діячів Великих географічних відкриттів, які, як правило, не були вченими і не ставили перед собою наукових завдань.

Накопичення нових даних про природу суші та Світового океану, бажання вчених розібратись у багатьох процесах і явищах, які входили у загальну науку географію, привело до розвитку галузевої спеціалізації.

Вже на початку XIX ст. від географії відділилася геологія, в надрах географії формуються кліматографія, океанографія, фіто- і зоографія; відділилась економічна географія («статистика»). Цей процес диференціації наук захопив не тільки географію, але й інші природничі науки. Поділ наук у природознавстві призвів до того, що вчені обмежувалися дослідженням у своїй галузі, і лише небагато з них займалися наукою у різних напрямках.

Серед них видатний німецький натураліст і мандрівник ^ Олександр Гумбольдт8. У його великій праці «Космос» розвинуті ідеї єдності і взаємозв’язку природних явищ на Землі. Він підкреслював, що природа територій повинна вивчатись як частина цілого, тобто Землі і навіть Всесвіту, і тим самим обґрунтував єдність загального і регіонального землезнавства. Головним завданням пізнання географічних зв’язків Гумбольдт бачив у дослідженні залежності органічного життя від неживої природи. Однак синтез Гумбольдта не міг бути повним, оскільки наука в цей час не володіла достатньою кількістю матеріалів щодо всіх природних компонентів, особливо було мало знань про ґрунт – головний продукт взаємодії живої і неживої природи.

Гумбольдт підходив до географічних явищ як до фізичних за своєю природою і вважав за можливе поширити дію законів фізики на всі компоненти – аж до рослинного і тваринного світу, а також частково і на людину. Цей погляд був значно поширений серед географів першої половини XIX ст.; існувала навіть думка, що фізична географія є частиною фізики. Тісний зв’язок із фізикою мав позитивне значення в розвитку фізичної географії, оскільки фізика в той час була найбільш розвиненою частиною природознавства, але згодом залежність від фізики мала негативний характер, практично із фізичної географії випав органічний світ.

Цінні спостереження, які свідчать про прагнення охопити природу територій як єдине ціле і знайти закономірності в географічних явищах, можна знайти і в працях періоду 60-70-х рр. XVIII ст. – П. С. Палласа9, І. А. Гільденштедта10, І. І. Лепехіна11 та ін. Більш глибокий аналіз природних взаємозв’язків належить російським вченим-дослідникам першої половини XIX ст. Е. О. Еверсман12 у 1840 р. випустив «Естественную историю Оренбургского края», яка базувалася на польових дослідженнях 1816-1826 рр. У цій праці розкриваються тісні зв’язки між органічним світом і природним середовищем. Автор розділив вивчену територію на 3 смуги, які відповідають гірсько-лісовому поясу Уралу і ландшафтним зонам степів і напівпустель («сухих степів»), причому в останніх виділив дрібніші природні одиниці – степи глинисті, солонцюваті і піщані, солончаки і соляні грязі. Таким чином, тут, по суті, уже йде мова про природні територіальні комплекси різного рівня, хоча Еверсман цього терміна не вживав.

О^ .Ф. Мідендор13 досліджував східний Сибір у 1843-1844 рр. Він встановив різноманітні зв’язки між рослинністю і тваринним світом, з одного боку, і кліматом, а також рельєфом – з іншого. Зробив порівняльну характеристику 3 природних зон – тундри, тайги і степу.

^ М. О. Сєвєрцев14 у 1855 р. дав глибокий аналіз залежності між тваринним світом і фізико-географічними умовами Воронежської губернії. Цей аналіз базувався на виділенні характерних родів місцевості, які розміщені смугами від русла Дону до степового вододілу.

Сєвєрцев також встановив закономірності розподілу лісів і степів у залежності від рельєфу і ґрунтів.

У 1857-1858 рр. М. О. Сєвєрцев і ботанік І. Г. Борщов15 вивчали Арало-Каспійський край. Борщов дав опис досліджуваної території, в якому розглядає степи і пустелі як своєрідні природні комплекси і показує взаємозв’язки між рельєфом, зволоженням, ґрунтами і рослинністю.

У праці ^ Ф. І. Рупрехта16 «Геоботанічні дослідження про чорнозем» (1866) вперше вирішується питання про взаємозв’язок ґрунтів і рослинності.

У книзі М. М. Богданова17 про тваринний світ Поволжя (1871) описані типи місцевості чорноземної смуги Поволжя.

Дослідженнями ^ П. П. Семенова-Тянь-Шанського18 (1856-1857) та М. О. Сєвєрцева (1864-1868) в Тянь-Шані було закладено початок вивчення географічної поясності гір.

Таким чином, у 60-40-х роках XIX ст. багато природознавців не тільки вивчали різнобічні взаємовідношення між географічними компонентами, але й наблизилися до ідеї природного територіального комплексу, що знайшло своє вираження у таких поняттях, як типи або роди місцевості.

До ландшафтно-географічного синтезу паралельно вів інший шлях – через розроблення природного поділу земної поверхні, тобто – районування.

Необхідність районування розумів ще у 30-ті роки XVIII ст. ^ В. М. Татищев19. У 1791 р. О. М. Радищев20 говорив, що важливо було б поділити Сибір на «округи, які б були природно обумовлені».

У середині XVIII ст. з’являються перші поділи території. Незважаючи на схематичність і відсутність чітких наукових описів, ці поділи були близькими до висвітлення об’єктивних фізико-географічних закономірностей, мали риси загального ландшафтного районування.

Недосконалість схем районування можна легко пояснити відсутністю певного фактичного матеріалу (на той час ще не існувало постійної сітки метеостанцій, було відсутнє наукове уявлення про ґрунт, не було повного уявлення про рельєф території і т.д.) і яких-небудь теоретичних основ. Потреби практики явно випереджали можливості науки, вона була ще не готовою вирішити проблему природного поділу території. В усіх схемах, які стосуються території Європейської Росії, явно простежується спільність – це стихійний загальний підхід, завдяки якому вже у той час природне районування чітко розмежувалось з економічним (початок економічного районування заклав К. І. Арсеньєв21 у 1818 р.).

Спроби природного районування всієї території Європейської Росії, що були присвячені Криму, виконували ^ К.І. Габліц22 (1785) і П. С. Паллас (1795).

У 80-х роках XVIII ст. інтерес до природного районування виникає у Франції. Ініціаторами були геологи, які бачили у геологічній будові і характері гірських порід важливі фактори диференціації природи земної поверхні.

Новий етап в історії природного районування настає у середині XIX ст. Він ознаменувався переходом від загальних схем до спеціалізованих, або галузевих (районування за окремими природними компонентами). У 1851 р. Р. Е. Траутфеттер23 опублікував перше ботаніко-географічне районування європейської Росії. Схему зоогеографічного районування тієї самої території у 1871 р. намітив М. М. Богданов. Дещо пізніше (1877) М.О. Сєвєрцев запропонував зоогеографічний поділ всієї Палеарктики, який у 1882 р. суттєво доопрацював М.О. Мензбір24. У 1871 р. було опубліковано кліматичне районування Кавказу О. І. Воєйкова25, у 1886 р. — перше геоморфологічне районування європейської Росії С. М. Нікітіна26.

Таким чином, на 70-80-ті роки XIX століття припадає період інтенсивних аналітичних робіт у галузі природного районування. Воно було галузевим, але науково обґрунтованим і змістовним, більш точним у визначенні кордонів, як правило, сітка виділених регіонів відображалася на карті. У районування вводиться багатоступенева система територіальних одиниць. Ці аналітичні дослідження були необхідною передумовою для переходу до синтезу на більш високому науковому рівні, тобто комплексному природному районуванні. У дослідженнях того періоду широко розвинувся загальний принцип і були встановлені майже всі природні зони європейської Росії і прилеглих територій. 

^ 1.5 Початок ландшафтознавства: праці В.В. Докучаєва та його школи

У кінці XIX ст. географія вступила у складний, критичний період своєї історії. Спеціалізація в дослідженні природних ресурсів (мінеральних, водних, лісових, земельних) все поглиблювалась, що сприяло формуванню окремих географічних дисциплін. Традиційна «єдина» географія розпалась і вичерпала себе. Географія залишилась без власного предмета дослідження, було незрозуміло, чим повинен займатися географ, якщо є кліматологія, біогеографія, геоморфологія та ін.

З’явилося декілька поглядів порятунку географії, деякі вчені дотримувались думки, що географія повинна просто описувати земний простір, без встановлення і пояснення будь-яких законів. Ідеологом цієї концепції був німецький географ А. Геттнер27. Інші вважали, що географи повинні займатися поясненням впливу географічних умов на матеріальну культуру, історію суспільства, а також політику.

На той час у Росії формується потужна географічна школа. Її засновником став професор Петербурзького університету ^ В. В. Докучаєв28, великою науковою заслугою якого було створення науки про ґрунт.

Погляди Докучаєва на ґрунт: ґрунт є результатом взаємодій усіх географічних компонентів – материнської породи, тепла, вологи, рельєфу і організмів. Він є неначе продуктом ландшафту і в той же час його «дзеркалом». Ґрунт став останньою ланкою у системі географічних зв’язків, якої до цього не вистачало. Тому від вивчення ґрунту залишався один крок до географічного синтезу, і його зробив В. В. Докучаєв. Ґрунт став першоджерелом більш складних географічних узагальнень.

У 1898 р. він дійшов думки про необхідність розроблення нової науки про співвідношення і взаємодію між усіма компонентами живої і неживої природи і про закони їх спільного розвитку. Сам Докучаєв не дав ніякої назви цій науці і не встиг здійснити свій задум – присвятити їй спеціальну книгу. Але його найближчі учні і послідовники передбачили в ідеях Докучаєва початок сучасної географії.

У 1898-1900 рр. вийшла серія статей, у яких В. В. Докучаєв викладав своє вчення про зони природи, або природно-історичні зони. Це вчення послужило немовби вступом до нової науки про співвідношення і взаємодію між живою і неживою природою. Вперше зональність трактувалась як світовий закон, дія якого поширювалася на всі природні процеси, які відбуваються на земній поверхні, включаючи і «мінеральне царство».

Докучаєв вперше на практиці здійснив принцип комплексного польового дослідження територій шляхом організації відомих експедицій Нижньоновгородської (1882-1886), Полтавської (1888-1894) і Особливої степової (1892-1898). У ході останньої експедиції було покладено початок принципово новому методу дослідження – стаціонарному: на 3 типових ділянках степової зони здійснювались багаторічні дослідження всього комплексу природних процесів у їх динаміці, а також велися досліди щодо меліоративного впливу на природу з метою її перетворення.

Важливою рисою Докучаєва як вченого було те, що він міг поєднати високий теоретичний рівень дослідження з практичною діяльністю. Своє вчення про природні зони вчений хотів поставити на службу практиці: для кожної із виділеної ним зони він запропонував схему меліоративних і агротехнічних заходів для того, щоб піднести рівень сільського господарства. До цього часу залишається прикладом його праця «Наші степи в минулому і тепер» (1892), в якій на основі глибокого комплексного аналізу степових ландшафтів їх походження і сучасного стану запропонована всебічно розроблена програма їх перетворення. Докучаєв є засновником прикладної географії, а точніше – прикладного ландшафтознавства.

В. В. Докучаєв виховав цілу плеяду географів-дослідників нового типу, які розвинули його ідеї. Головною школою цих досліджень були докучаєвські експедиції. Власне, пройшовши через них, стали видатними географами А.М.Краснов29, Г.Ф.Морозов30, Г.М.Висоцький31, Г.І.Танфільєв32. Серед знаменитих учнів Докучаєва – М.М.Сибірцев33, В.І.Вернадський34, К.Д.Глінка35. Його послідовниками стали Л.С.Берг36, С.С.Неуструєв37, Б.Б.Полинов38 та ін. Докучаєвська географічна школа – явище унікальне в історії науки за її згуртованістю, прогресивністю ідей і спрямованістю і тим впливом, який вона мала на подальший розвиток географії.

На початку ХХ ст. в теорію і практику географії надійно увійшла докучаєвська концепція природної зональності. Г.М.Висоцький ще в 1899 р. вніс у неї суттєві доповнення, а в 1905 р. запропонував перший кількісний критерій для розмежування зон – показник атмосферного зволоження у вигляді відношення річної кількості опадів до випаровування.

Завдяки працям послідовників В.В.Докучаєва була конкретизована система природних зон, їх межі уточнювалися на карті. Тим самим створювалася модель для синтезу в природному районуванні. З цього часу починається вживатися термін «фізико-географічне районування».

Перший досвід такого районування, що поклав початок переходу від галузевих схем до комплексних, належить Г. І. Танфільєву (1897). Танфільєв розділив європейську Росію на фізико-географічні області, зони і округи. Це районування ще багато в чому недосконало, але для свого часу воно було найбільш детальним і обґрунтованим. За ним послідували інші схеми для тієї самої території – П. І. Броунова39 (1904), О.О. Крубера40 (1907), В. П. Семенова-Тянь-Шанського (1915). У них так чи інакше відбився зональний принцип, а, крім того, автори прагнули врахувати інші чинники фізико-географічної диференціації, зокрема рельєф.

Перше зональне районування всієї території Росії опублікував у 1913 р. Л.С. Берг, причому зони вперше названі ним ландшафтними. Ця схема є класичною. Багато подальших праць з районування території орієнтувалися на неї.

Накопичений досвід комплексних досліджень у різних регіонах з різними практичними завданнями на різних територіальних рівнях детальності наблизив дослідників до більш переконливого твердження в об’єктивному існуванні закономірних взаємообумовлених територіальних поєднань природних компонентів. Ще в 1895 р. А.М.Краснов назвав такі поєднання географічними комплексами (маючи на увазі територіальні одиниці, близькі до докучаєвських зон). На початку ХХ ст. ця ідея втілилася у поняття про ландшафт. Впродовж десятиліття 1904-1914 рр. наукове уявлення про ландшафт у різних формах було запропоноване незалежно одне від одного багатьма вченими і важко надати будь-кому із них перевагу, оскільки ідея ландшафту після праць В.В.Докучаєва вже назрівала очевидно.

Основоположник наукового лісознавства і погляду на ліс як на «явище географічне» Г. Ф. Морозов вважав кінцевою метою природно-історичного дослідження території її розчленовування «на цілу сукупність ландшафтів, або географічних індивідуумів». Ландшафти – це природні одиниці, на які розпадається природа будь-якої території, вони є «неначе фокусами, або вузлами, в яких схрещуються взаємні впливи загального і місцевого клімату, з одного боку, рельєфу, геологічних умов – з іншого, рослинності і тваринного світу – з третього і т. д.». Автор особливо підкреслював необхідність генетичного підходу до вивчення ландшафтів; він передбачав, що систематика «географічних індивідуумів» ґрунтуватиметься на їх генезисі, або походженні.

Найближчий однодумець Г. Ф. Морозова, видатний учений, що створив теоретичні основи вирощування лісу в степу, Г. М. Висоцький, самостійно розвивав уявлення про ландшафт, який вважав за краще називати терміном «природний округ», або «місцевість». Він вважав, що різні місцевості повинні відрізнятися характером внутрішньої строкатості або одноманітності умов місця розповсюдження лісу і відповідних цим умовам рослинних співтовариств. У цій думці можна побачити уявлення про морфологію ландшафту, що отримало розвиток значно пізніше. З іншого боку, «природні округи» Висоцький розглядав як початкові одиниці всієї системи районування: вони об’єднуються в природні області, а останні – в країни. Висоцькому належить ідея створення синтетичних карт, які згодом стали іменуватися ландшафтними картами.

Перше визначення терміна «ландшафт» дав Л.С.Берг. У 1913 р. у статті «Опыт разделения Сибири и Туркистана на ландшафтные и морфологические области» він писав, що предметом фізичної географії є ландшафти.

Л. С. Берг визначив ландшафт як «область, в якій характер рельєфу, клімату, рослинного і ґрунтового покриву зливається в єдине гармонійне ціле, що повторюється впродовж відомої зони Землі». Зараз це визначення уявляється недостатньо чітким, але не слід забувати, що це перше визначення. При всій недосконалості воно містить надзвичайно важливу вказівку – на зв’язок між ландшафтом і природною (ландшафтною, за Бергом) зоною.

Цікаві висновки зробив російський ґрунтознавець, геоботанік і фізико-географ Р.І. Аболін (1886-1938), який наблизився до правильного розуміння співвідношення загальних і місце­вих географічних закономірностей. За Аболіним, природні компоненти тісно переплітаються й формують складний комплекс у вигляді епігеми



Скачати 3,89 Mb.
залишити коментар
Сторінка1/12
Дата конвертації30.09.2011
Розмір3,89 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
плохо
  5
не очень плохо
  1
средне
  3
отлично
  14
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх