Історія культури україни icon

Історія культури україни


6 чел. помогло.
Схожі
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
повернутися в початок
^ МИСТЕЦЬКІ НАБУТКИ СЛОВ'ЯН

Джерелами української музичної культури є стародавня культура східнослов'янських племен, культурний вплив сусідніх народів. На думку вчених, найдавніші прояви музичного мистецтва у наших пращурів спостерігалися вже приблизно сорок тисяч років тому. Серед знайдених предметів ужитку і художніх творів тих часів трапляються первісні музичні інструменти або їх зображення на посуді чи коштовностях.

У Маріупольському могильнику 1931 p. знайдено сім дудочок з пташиної кістки періоду неоліту, а львівська археологічна експедиція 1953 p. знайшла на стоянці Молодове Чернівецької області флейту з рогу північного оленя. Вчені вважають, що це найдосконаліший з усіх відомих палеолітичних музичних інструментів. Він має один поздовжній штучний отвір і чотири поперечних у найтоншій, спеціально обробленій мундштучній частині, а в нижній частині — ще два невеликих отвори. Збагачують наші уявлення про давній музичний інструментарій і археологічні розкопи 1952—1961 pp. на Мезинській палеолітичній стоянці поблизу Чернігова. Тут ученим пощастило натрапити на цілий інструментальний комплекс з ударних інструментів — різні кістки мамонта, набірний браслет, що "шумить". Вони оздоблені геометричними візерунками, нанесеними червоною охрою.

У ході розвитку первісного суспільства підвищуються мистецькі запити людей, удосконалення знарядь праці супроводжується поліпшенням якості та урізноманітненням музичних інструментів, збільшенням їх кількості.

На північному узбережжі Чорного моря існувало високорозвинене мистецтво античних цивілізацій. Приморські степи заселяли скіфи, сармати та інші племена. Історичні пам'ятки свідчать про тісні мистецькі взаємозв'язки античних міст Причорномор'я та племен, що заселяли тогочасні українські землі. Серед археологічних знахідок скіфського часу велику цінність мають ювелірні вироби. Зокрема, золоту діадему із зображенням скіфа, який грає на інструменті давньогрецького походження — арфі, знайдено на початку XX ст. у кургані поблизу села Сахнівки на Київщині. На золотому персні з Неаполя Скіфського (Крим) зображено музиканта, який грає на подвійній флейті — також давньогрецькому інструменті.

Музичні інструменти місцевого походження скіфського періоду часто знаходять під час археологічних розкопів східнослов'янських курганів. Це переважно бубонці різних форм і розмірів, виготовлені із заліза та срібла. Багато їх знайдено в 50-ті роки XIX ст. в Олександропольському кургані Дніпропетровської області. Серед них численні дзвіночки, бронзові бляхи, брязкальця та ін. Знайдено тризубці, у кінці кожного зубця яких підвішені дзвіночки. Аналогічні знахідки було вилучено з Чортомлицької могили під Нікополем, їх використовували при освяченні жертв, очищенні житла від "злих духів", у похоронних обрядах, шаманських дійствах тощо. Дзвіночки такого типу зображені на римському барельєфі; вони підвішені на священному дереві біля жертовника. Мистецтво скіфо-сарматського періоду відіграло велику роль у розвитку української культури. Серед багатьох племен, що передували появі першої української держави — Київської Русі, вирізнялися анти — жителі середнього басейну Дніпра та Дністра, лісостепової смути та чорноморських степів. Численні пам'ятки давньої матеріальної культури, свідчення іноземних мандрівників та перших руських літописців, усна народна традиція містять відомості про народних музикантів-професіоналів, різні види розвиненого інструментарію, який включав струнні, щипкові, смичкові, ударні й духові інструменти. Про це свідчить, зокрема, візантійський історик Феофілакт Сімокат.

У своїй хроніці він вказує на те, що у 583 p. греки захопили в полон трьох слов'ян, які не мали зброї, але тримали в руках музичні інструменти — гуслі.

В уяві тогочасних людей слово, музика мали магічну силу — силу заклинання численних і грізних явищ природи, від яких залежало саме існування людини. Тому релігійні обряди язичників включали різні заговори, заклички. Ритмічні вигуки, трудові поспівки супроводжували колективну землеробську працю, полегшували і координували її. Так зародився один з найдавніших видів музично-поетичної творчості — пісня. Поступово трудові пісні об'єднують у цикли землеробських календарних, або сезонних, що включали хороводні, величальні, обрядові та інші пісні, які виконувалися в різні пори року.

Здавна наші предки складали і родинно-побутові пісні: на народження дитини, наречення її іменем, колискові, весільні, похоронні голосіння та плачі. Плачі під час похорон вождя виконувалися гуртом (чоловіки й жінки або тільки чоловіки) і мали характер епічної розповіді про життя і заслуги небіжчика, над близьким родичем — поодинці.

Художній досвід часів родоплемінної спільності на терені музичного мистецтва успадкувала могутня держава середньовіччя — Київська Русь.

 

^ ОСОБЛИВОСТІ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

На початку 90-х років XIX ст. В. Хвойка висунув припущення, що слов'яни і неолітична людність середнього Подніпров'я — це один етнос. Сміливу гіпотезу він підкріпив археологічними розкопами поблизу с. Трипілля (нині Кагарлицький район Київської області), звідки, за місцем знахідок перших пам'яток, пішла назва "трипільська культура". За топологічними ознаками ця культура споріднена з культурами дунайського басейну, Балканського півострова, острівного східного Середземномор'я і Малої Азії. Це дає можливість підвести наукову базу для орієнтації і визначення ареалу її впливу на розвиток культур зазначених регіонів.

Трипільська культура датується IV—III тисячоліттями до н. е. Характерними її особливостями є такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд; житло споруджувалося по колу, одне біля одного, середина залишалася порожньою; хати будувалися каркасні; проміжки між стовпами запліталися лозою та обмазувались іззовні та зсередини товстим шаром глини; розміри будівель були великими — 100—140 кв. м; стіни розписувались яскравими фарбами, різнокольоровим орнаментом. Житло ділилося на кімнати, в яких, напевно, жили окремі члени родини. Помешкання опалювалося піччю, складеною з глиняних вальків. За підрахунками, у такому будинку мешкало 20 осіб, отже, поселення налічувало близько 500—600 чоловік. На чолі такої родини стояла жінка, оскільки, як свідчать пам'ятки, це був час матріархату. Більшість статуеток, знайдених в ареалі цього періоду, присвячено жінці. Центр селища використовувався як загін для громадської худоби. Це були скотарсько-хліборобські громади з колективною власністю на худобу.

Поряд із високою культурою землеробства спостерігаємо великий потяг до мистецьких студій, про що свідчать численні статуетки, виконані в реалістичній манері. Художній рівень їх досить високий, по них певною мірою можна простежити етнічний тип.

Великого поширення дістало виготовлення керамічних виробів побутового призначення: мисок, горщиків, макітр, глечиків, декоративної кераміки та модельок жител. Характерна їх ознака — яскравий декоративний розпис, що вигідно вирізняв ці вироби серед інших у сусідніх народів.

Наступний період підтверджує тезу безперервності історичних і культурних процесів. Це доба городсько-усатівської культури (кінець III — початок II тисячоліття до н. е.). Пам'ятки цього періоду займають широку географічну смугу Волині: Колодяжин, Райки, Білилівка, Ягнатин, Бучач, Кошилівці, Балики, Бортничі, Гнідин та ін. У тлумаченні Г. Пассека вони дістали назву "пізнє Трипілля", а О. Брюсов виводить цей період як добу городсько-усатівської культури. Аналізуючи його, спостерігаємо більше відмінного, ніж спільного з Трипіллям. Так, якщо у поселеннях трипільського періоду були відсутні оборонні споруди, то топографія селищ цієї доби істотно змінюється. Поселення виносяться на високі стрімкі берегові миси, оточені ярами; селище набуває ознак городища. Зміни відбуваються і в системі господарства: у Трипіллі майже не знали коня, а тут різко збільшується їх поголів'я. Активна господарська роль коня свідчить про можливість швидкого пересування та мілітаризацію суспільства. Перетворення в соціальному устрої зумовили вибір місця для поселення і структуру забудови селищ; з'явилася потреба в обороні.

Розвивається мисливство; господарство потребує великої кількості знарядь праці, а його охорона — зброї. Використовуються стріли, що не характерно для попереднього періоду. Лук стає головною зброєю чоловіків. Змінюється характер житла: зводяться не великі, а малі будинки, подекуди напівземлянки, замість печі — відкриті вогнища. Деградує керамічне виробництво, втрачається його технічна досконалість, орнаментація спрощується, розписна кераміка зникає, панівним стає шнуровий орнамент.

Рубіж III—II тисячоліть до н. е. збігається з масовим переміщенням племен — "шнуровиків". За однією з гіпотез ці племена прийшли з півночі — країн Прибалтики і Центральної Європи.

Стислу і досить вичерпну концепцію про витіснення трипільців "шнуровиками" висунув Г. Чайльд у праці "Біля джерел європейської цивілізації", а Г. Коссіна стверджував, що "шнуровики" керувалися гаслом "Drang nach Osten" і своїми бойовими сокирами проклали шлях до Трипілля. Мірез і В. Борковський зазначають, що трипільська культура збагатила Європу.

У період городсько-усатівської культури хлібороба змінив вершник, мирного жителя — воїн, барвисто мальовану кераміку — шнурова, вола — кінь. В аборигенне населення з II тисячоліття до н. е. вливається нова людність, що прийшла в Україну з периферійних північно-західних регіонів. Змішалися два етноси. Це сталось у передскіфську епоху.

 

^ ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУРНОГО ПРОЦЕСУ СКІФСЬКОГО ПЕРІОДУ

Історія традиційно називає скіфів вершниками. У скіфський період (VIII—II ст. до н. е.) відбувається соціальна диференціація, виникає верства власників, які володіють великою кількістю худоби і протистоять залежним від них хліборобам. У могилі, що розкопана поблизу Майкопа, знайдено предмети, виготовлені із золота, срібла, міді, оздоблені зображеннями звірів і навіть ландшафтом Кавказьких гір, що свідчить про істотне соціальне і майнове розшарування суспільства.

Українська мова зберегла сліди тієї архаїчної спільності: подвійне значення слова "товар" — худоба і крам.

Коли товару багато, постає потреба охороняти його, а також потреба в окремій соціальній верстві — воїнах. Цю роль виконували як члени роду. так і найманці-воїни. Коли в суспільстві створюється така інституція, вона вимагає у свого господаря права на військові походи до сусідів з метою або пограбування, або розширення території. Особливо популярним було друге, оскільки збільшення поголів'я худоби потребувало великих пасовиськ. Отже, ареал впливу скіфів набагато розширюється. Це була могутня "варварська" імперія вершників із центром в Україні і з безмежною територією, про що свідчать скарби Чортомлика, золото Куль-Оби та ін. Могили скіфів знайдено на Обі, Полтавщині, Київщині, Поділлі, Херсонщині та в інших місцях.

Скіфи-вершники були справними воїнами, їхні стосунки з сусідами не завжди були дружніми. Могутність скіфської держави підірвали перси. Похід Дарія знесилив скіфство; було знищено Шарпино, Вільське та інші поселення і зимівники. А довершили розгром імперії цар Антей і македонський цар Філіпп, батько славнозвісного Александра Македонського.

Для культури скіфського періоду характерна міфотворчість, хоча її ми спостерігаємо і в раніші часи. Так, найвідомішим завдяки Геродоту є такий міф про походження слов'ян: "На березі Бористена від скіфських богів Папая і Апи — доньки Бористена — народився перший скіф Таргітай (або Таргітаон). Таргітай мав трьох синів: Іпоксая, Арпоксая і Колаксая. Папай подарував їм (злетіли з неба) золоті: плуг, ярмо, топірець і чашу. Підійшов до золота старший — воно загорілося, середульший — так само, лише молодший зумів узяти ті речі і тому став за головного царя над скіфами".

Ця та інші міфологічні конструкції скіфської доби формулюють триєдність (верх, середина, низ), або тріаду: верхній світ, світ людей, нижній світ (потойбічний), або небо, гора, вода, або царі (воїни), жреці, землероби (дивись найвизначнішу пам'ятку скіфської доби — золоту пектораль). Самобутній прояв скіфської культури — звіриний стиль в образотворчому мистецтві. Як стверджують деякі вчені, скіфське мистецтво є сукупністю текстів, закодованих у зображенні. Спроби їх дешифрування Д. Мачинським, С. Безсоновою, Б. Мозолевським та іншими дають підстави на правомірність такого гіпотетичного припущення. Дехто стверджує, що це релігійне мистецтво, хоча така версія викликає сумнів. Напевно можна говорити лише про міфологічний зміст творів скіфської культури.

Існують версії, що мистецькі твори як у звіриному, так і у фігуративному стилі виконувались іноземними майстрами, зокрема грецькими. За стильовими ознаками вони схожі, але за змістом і сюжетом це суто скіфське явище. Напевно, крім естетичних функцій ці вироби були водночас тотемами, оберегами для їхніх власників.

Окремі сюжети дають підставу стверджувати про взаємозв'язки скіфів із Середземномор'ям та Іраном. Так, зображення старосхідного божества на бронзовій обоймі, знайденій поблизу хутора "Красное знамя" на Ставропіллі, нагадує Іштар, а також Кентавра, який несе на плечі дерево з прив'язаною тушею оленя. Для Греції таке трактування не характерне. Вірогідно, майстер виконував місцеве замовлення.

Мистецтво скіфського періоду пропонує свій спосіб осмислення світу і є досить універсальним для культури, яка базується на міфологічному мисленні. Це явище можна охарактеризувати так: його викликала соціальна еволюція, що потребувала своєї системи знаків для вираження міфологічної картини світу. Не маючи раніше зображального еквівалента, вона позичила його в сусідів, але трансформувала по-своєму. Цей симбіоз дав своєрідне явище в культурному надбанні європейських народів — скіфський звіриний стиль.

 

^ ЧЕРНЯХІВСЬКА КУЛЬТУРА ТА ЇЇ МІСЦЕ У КУЛЬТУРНОМУ НАДБАННІ СЛОВ'ЯН

Пам'ятки черняхівської культури датуються II—IV cт. н. е. Розташовані вони купно: у басейні ріки Росі, на Дністрі, середньому Бузі та Дніпрі, біля порогів на правому березі, а також між Дунаєм та Тірою. Найзначніший осередок — трикутник Рось—Дніпро—Київ. Археологічні пам'ятки дають можливість простежити взаємозв'язок культур: пізньоскіфська тісно пов'язана з ранньо-зарубинецькою, черняхівська за певних умов виростає із зарубинецької. Бурхливі події великого розселення слов'ян створили головний культурний центр землі руської, пам'ять про її межі дожила до XII ст.

Характерно, що культура черняхівського типу не є винятковою для однієї місцевості України — це типове явище для всього ареалу пам'яток. У цей час різко збільшується заселеність території. Поселення розташовані на відстані 3—5 км. І таке явище спостерігається по всій тогочасній Україні, тобто у цю добу повністю формується етнічна територія українського народу.

Поселення цього періоду мають характерні особливості. Порівняно з передскіфською і скіфською добою, коли городища були укріплені, майже неприступні, громади настільки відчували себе у безпеці, що укріплення, у тому числі воєнізовані, зникають повністю: селища відкриті з усіх боків. Жоден могильник чоловічого поховання не містить меча чи іншої зброї. Це свідчить про те, що мирне життя не диктувало потреби мати зброю у потойбічному світі. Натомість його забезпечували їжею, посудом, вівцею і поруч з нею залишали ножа, аби можна було врізати собі шмат м'яса та добре поїсти. Ми не знаходимо мечів і в музейних збірках, що розповідають про цей період, відсутні згадки про зброю і в літературних пам'ятках. Напевно, у той час воїни як соціальна група не відігравали домінуючої ролі в суспільстві.

Усе це характерно для північної частини України: Київщини, Полісся, середнього Дніпра, лісової та лісостепової смуги. У степовій зоні частіше зустрічаються городища-бугри, оточені міцними стінами, глибокими ровами, а на півдні — поселення міського типу з високими кам'яними вежами, складеними з місцевого вапняку (Бизюкове городище, містечко Миколаївка та ін.).

Загальна чисельність населення тут становила близько 20 млн чоловік, або майже 110 осіб на 1 кв. км. Водночас в Європі за середньої чисельності окремих народів 100 тисяч чоловік загальна чисельність населення всієї Великої Німеччини мала сягати 5 млн; для варварської групи народів — цифра велика. Для наших умов 10 осіб на 1 кв. км, або 550 на квадратну географічну милю, — величина надзвичайно мала.

Розрізнені угруповання створювали майже єдину топографічну нерозчленовану цілість і культурно-топологічну єдність. Це зумовлюється істотним збільшенням чисельності населення, щільністю розселення і технічним прогресом: гончарний круг, всебічний розвиток металургії, диференціація ремесел, орне хліборобство, формування товарного господарства, а також великих виробничих центрів. Наприклад, Іголом'я, злиття розчленованих племінних територій в одну спільну територію — ознаки часу. У таких самих формах ці процеси відбувались і в Центральній Європі.

Певний час у науці існувала теза, що черняхівська культура — це периферійне явище культури Середземномор'я, а точніше — Риму. Але це не так. Черняхівська культура була поза впливом римських провінційних культур, вона ніколи не була римською провінцією, а пам'ятки, що досліджені на всій території, охопленій черняхівською культурою, дають підстави стверджувати про її самобутність. Так, багато громад мали свої гончарні промисли й гончарні печі. Це, зокрема, Завадівка, Пересічне, Коровинці, Глинжани, Томешті, Будешті та ін. У суміжних пунктах, розташованих досить близько один від одного, налічується майже 20 печей. Враховуючи, що річний цикл становив 10— 12 випалювань при завантаженні близько 80 одиниць, неважко уявити продуктивність центру. Не меншими були обсяги виробництва фібул, гребінців, скла, намиста та інших речей місцевого виробництва, знайдених у Корчуватому та інших місцях.

Зазначимо ще один істотний фактор: коли в усій Європі панувала римська експансія і було ліквідовано всі народні мови (бо мусили поступитися місцем зіпсованій латині), черняхівці зберегли свою мову, міфологію, систему вірувань, тобто зберегли свою культуру.

 

^ ДО ПИТАННЯ ПРО ПРАСЛОВ'ЯНСЬКУ ПИСЕМНІСТЬ

Це питання довго і гаряче дебатувалось і сьогодні ще не дістало остаточного вирішення. Версії і гіпотези висувалися найрізноманітніші — від віднесення її існування до незапам'ятних часів до повного заперечення у праслов'ян писемності до Кирила і Мефодія.

Питання про вторинність походження слов'ян та їхньої мови активно розробляють" учені Заходу; вітчизняна ж наука "визначила" точну дату народження слов'ян — V ст. до н. е. Цікаво, хто ж завірив таку довідку?!

Історичні реалії, численні пам'ятки, що перебувають у науковому обігу, а також дешифровані пам'ятки писемності дають можливість, бодай на рівні наукової гіпотези, відсунути виникнення слов'янського письма приблизно до XVII—Х ст. до н. е. Дешифрування тексту Фестського диска, яке виконав Г. Гриневич, пропонує таку версію:

"Будемо знову жити. Буде служіння Богу. Буде все в минулому _ забудемо, хто ми є. Де ви побудете, чада будуть, ниви будуть, прекрасне життя — забудемо, хто ми є. Чада є — узи є — забудемо, хто є. Що вважати, господи! Рисіюнія чарує очі. Нікуди від неї не дінешся, не вилікуєшся. Не один раз буде, почуємо ми; ви чиї будете, рисичі, що для вас почесті; в кучерях шоломи, розмови про вас.

Не є ще, будемо ми її, в цьому світі Божому".

Цілком вірогідно, що Рисіюнія — одна з праназв України, а рисичі — наші предки. Подібні пам'ятки писемності непоодинокі, вони знайдені й на нашій території, зокрема на пряслицях, глечиках, інших керамічних виробах періоду черняхівської культури. Так, на одному з глечиків існує напис "Леві лої" — лев'ячий лій, на іншому— ліки.

Важлива пам'ятка слов'янської писемності — "Влесова книга". Навколо неї гарячі дебати точилися тривалий час, сьогодні її текст, визнаний як оригінальний, достеменно відсунув дату зародження слов'янської писемності майже на двісті років назад. Книгу написано алфавітом, що близький до кирилиці. Але ж і до цього часу були рєзи, глаголиця, проте, на лихо, майже всі писемні пам'ятки дослов'янського і слов'янського періодів виконані на нетривкому матеріалі, здебільшого на дерев'яних дощечках та бересті.

Про поширення писемності серед населення свідчить той факт, що написи зустрічаються на побутових речах: горщиках, глечиках, пряслицях, мечах. Отже, той, хто користувався цими речами, і той, хто їх робив, були письменними.

Ця гіпотеза підтверджується реальним історичним свідченням •— берестяними грамотами. Тексти їх зайвий раз підтверджують істотне поширення писемності серед багатьох верств населення.

А розповідь Кирила і Мефодія про те, що вони в Корсуні зустріли мужа руського, який говорив мовою руською і показав книгу, написану руськими письменами, свідчить, що розроблена ними абетка народилася не на порожньому місці, а мала міцне підґрунтя. Можливо, просто було вдосконалено слов'янську систему писемності на базі існуючої раніше.

 

^ КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Що вивчає історія культури України?

2. Звідки походить український народ?

3. Особливості релігії та язичницьких вірувань слов'ян.

4. Особливості трипільської культури.

5. Особливості праслов'янської писемності.

 

^ РОЗДІЛ II. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку.

Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і розвивала торговельні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною, Францією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі східнослов'янськими — Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні відносини з південними слов'янами, особливо з Болгарією; як відомо, південнослов'янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з XI—XII ст. починається зворотний вплив Русі на південнослов'янську писемність. Це ще раз підтверджує спільність походження, мовну спорідненість східних, західних і південних слов'ян, близькість їхніх культур та історичної долі.

Руські купці торгували в державах Поволжя, Волзькій Булгарії, Хозарії, доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також народи Кавказу і Закавказзя.

Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин Європи, що також ще раз підтверджує впливовість Київської Русі на політичне життя своїх сусідів.

Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини ("Руська Правда"), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в народів Київської Русі свідомого ставлення щодо об'єднання руських земель в одну державу.

 

^ ПРО ВИТОКИ КУЛЬТУРНОГО ПРОЦЕСУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Велике переселення народів, яке відбувалося у III—VII ст., перетасувало народи Центральної Європи. Цей рух розпочали германські племена Балтійської зони на південь і схід, назустріч їм йшла могутня хвиля тюркомовних племен на захід. Обидва потоки, наче в киплячому казані, змішувалися з місцевими племенами. Історія зберегла для нас їх назви: це хунни (гуни), германці, слов'яни, угри, тюрки, алани, сармати, гето-фракійці, готи, росомони. Вони утворювали нові етнічні масиви, єднаючись між собою і місцевим населенням. Ці події склали і сформували сучасну картину Європи, безпосередньо позначилися також на українській історії та історії культури.

Скіфи змінили кіммерійців і перебували на території України 500 років, до III ст. н. е., утворили оригінальну культуру, прекрасне мистецтво, налагодили продуктивне виробництво, торгівлю з Елладою, їх розбили сармати, які вже користувалися гончарним кругом, активно торгували хлібом з Візантією, мали важку кінноту — прообраз рицарської, господарювали близько 700 років. На зміну їм прийшли гуни, які правили майже 100 років (370—463 pp.). Гунів перемогли булгари, на території України вони правили протягом 200-х років (463 — близько 600 p.), за цей час ними створено помітні пам'ятники господарської, військової та культурної спадщини. Довгий час булгари були поза науковим обігом, на них було накладено своєрідне "табу", але сьогодні вони серед інших входять в історичне і культурне надбання народів, що проживали на території України.

Протобулгари — нащадки гунів — успадкували ім'я алано-булгар, давньотюркську мову та традиції обох племен. Після розпаду держави гунів протобулгар зібрали під свою руку нащадки Атілли Айбата (445—453 pp.) з роду Дуло. Протобулгарські вожді Юрган та Курбат у 619 p. засновують гуно-булгарську державу — Велику Булгарію. центр якої знаходився на території нинішньої України. Літня ставка їх, Балтавар, була там, де нинішня Полтава. У цьому місті правителем був Курбат. Його молодший брат Шамбат у 620 p. у поселенні Аскал, яке належало аланському племені русів, зводить фортецю Башту, яка швидко перетворюється на місто. Воно одержало назву від імені засновника Шамбата-Кий — Шамбатас. Вірогідно, що від прізвиська Шамбата — Кий ("відокремлений", "відтятий") пізніше утворилася назва — Київ.

За ці роки відбулося багато політичних подій, воєн, що були звичайним явищем для того часу, зміни правителів, але і в подальші часи булгари зберегли пам'ять про своє перебування на території України — Русі. У 840—865 pp. визначний булгарський поет Микаїль Башту Ібн — Шамс Тебір — літературний псевдонім Шамсі Башту (так будемо його звати далі) написав поему "Шан кизи дастан" — "Легенда про доньку Шана". Але перш ніж розглянути поему, варто познайомитися з її автором. Його рід походить від індійського купця Синджа-Дяо, який працював у Хорезмі, а його син Габдулла обіймав посаду судді (каді) мусульман Семендера, пізніше переїхав до Києва, тут і народився майбутній поет, звідси прізвисько Башту — "киянин". Певний час Шамсі Башту виконував обов'язки тебіра — секретаря балтавара чорних булгар Айдара, а з 840 p. залишає службу і засновує мусульманський печерний скит поблизу Києва (у 737 p. булгари прийняли іслам), при цьому продовжує виконувати функції секретаря бал-тавара Габдулли Джильки.

У 858 p. балтавар Габдулла Джильки був розбитий хозарами, Чорна Булгарія скоротилася до меж Лівобережної України, Київські землі відійшли від булгар — утворилося Руське князівство (Русь), залежне від Хозарії. Невдовзі між князем Русі Жир-Аса (у руських літописах "Дір") та варягом Аскольдом сталося непорозуміння, останній вчинив погром, 870 p. він повторює цю акцію. Шамсі як прибічник Діра опиняється у в'язниці, звідки його визволяє Алмиш, і поет від'їжджає до Булгарії. У Булгаристані Микаїль поряд із державною службою секретаря активізує свою місіонерську та просвітницьку діяльність, створює при мечетях (мактабі) 180 шкіл, займається переписом населення, пошуками корисних копалин. У 900 p. під час чергової місіонерської подорожі по Уралу потонув під час бурі в річці Нукрат-Ідель (Агідель, Кама) неподалік аулу Шам-Чачан, сьогодні Яр Чали (Набережні Човни). Так про життя Шамсі Башту оповідає "Історія Джагфара" ("Джагфар таріхи").

Поет пішов із життя, але для нащадків залишилася його поема "Легенда про доньку Шана", яка написана в Києві і в Україні викликає науковий, історичний та культурний інтерес. У ній поєдналися два великих пласти — язичницький, притаманний для Лівобережної України того часу, та давньобулгарський епос з яскраво вираженим ранньоісламським забарвленням, що характеризує твір як ранньоісламську поему.

У поемі віднаходяться ототожнення топонімів, так, наприклад, двір Алмиша — Ольми, як звали його кияни, був добре відомий навіть у XII ст. як "Ольмин двір".

Чорні булгари після розгрому їх княгинею Ольгою 946 p. перейшли на службу до Києва та Чернігова під іменем берендеїв та ковуїв.

Наприкінці XIII — у першій половині XIV ст. деякі з них мігрували у Дике поле, утворивши степову вольницю — козацтво, серед якого, до речі, збереглася протобулгарська традиція — голити голову, лишаючи тільки жмут волосся "оселедець" (подібну "зачіску" мав також князь Святослав).

Ремінісценції поеми прослідковуються у літературних пам'ятниках ближніх і дальніх сусідів булгар, зокрема у поемі "Витязь у тигровій шкірі" Ш. Руставелі, "Іскандер-наме" Нізамі Гянджеві, а також "Слові о полку Ігоревім", що потверджує їх культурні взаємозв'язки.

На останній пам'ятці зупинимося докладніше. Вірогідно, що автор "Слова..." був грунтовно обізнаний з "Легендою про доньку Шана". У "Слово..." переходять Див, явний персонаж східного фольклору, алп Хурса — покровитель ковалів та зброї (принагідне зауважимо, що на Полтавщині й до сьогодні побутує прізвище Хурса), у язичників Русі —• це Хоре. При аналізі обох творів стає зрозумілим, чому автор "Слова..." засуджує князя Всеслава Полоцького, коли той "великому Хръесови влълком путь пресыкаше". Адже у цьому випадку зброя втрачала силу, тому що це було порушенням давніх освячених традицій і дорівнювало злочину.

Віщий співець Боян також є героєм обох поем. У "Легенді..." він мав історичного прототипа — це аварський хан Бат-Боян (660— 680 pp.), відомий своїми походами на Візантію "тропою Траяна", тобто до "Трапеум Траяні", відомої колони римського імператора Траяна. Зрозумілою також стає любов до струнних інструментів, адже Боян любив співати та грати на домрі". У "Слові..." наголошено на неслов'янському походженні Бояна, він онук Велеса, а слов'яни — онуки Дажбога. Оскільки за часом створення "Легенда..." передує "Слову...", відчутні запозичення, тобто це та першооснова, за якою ймовірно йшов слов'янський співець.

Тотожними є також міфологічні пласти про походження народів, їх пізніше увів Нестор до своєї "Повісті минулих літ", це вкотре потверджує тезу "мандрівного сюжету", виведену О. Веселовським. У Шамсі — легенда про трьох ельбірів-богатирів, перших булгар, у Нестора — про трьох братів — засновників Києва.

Важливою у поемі, зокрема, є інформація про заснування Києва Шамбатом, братом Курбата І, про якого збереглося багато відомостей у візантійських хроніках VII ст., що не дивно, адже Курбат виховувався при константинопольському імператорському дворі, а походив із відомого роду Дуло, як і гунський вождь Атілла. "Легенда..." називає Курбата сином Аскала, який ходив з посольством до Константинополя у 563 p., що потверджується хронікою Менандра Протиктора. Константин Багрянородний у праці "Про управління імперією" згадує про те, що Київ звався Самбатос (Шамбат), це не ув'язувалося в істориків XIX—XX ст. у "струнку" теорію витоків і походження міста. Поема уточнює назви і час заснування міста, адже достеменно відомі роки правління Курбата І. Відповідно реконструюється і дата заснування Шамбатом міста — 631—642 pp. Після зіткнення булгар із фарангами (франками), смерті аварського хана Бояна (про що розповідає хроніка Фредегара, VII ст.) у Панонії починаються міжусобні війни аварів з булгарами-нутригурами. Король Дагоберт спочатку дозволив їм поселитися у Баварії, затим відмовив з невідомих причин. У хроніці Фредегара говориться, що булгари змушені були відступити до слов'ян, і ті прийняли їх; це відбулося в 631 p. Таким чином, згідно з інформацією, що міститься у поемі, можна ідентифікувати з певною вірогідністю рік заснування Києва — 631—632, а також його назви: Шамбат — Самбатос — Кий — Київ, що не суперечить тому міфологічно-семантичному пласту, що наведено в "Легенді про доньку Шана".

Окремі перегуки тем "Легенди про доньку Шана" спостерігаються у "Повісті минулих літ" Нестора-літописця, зокрема оповідь про чарівного коня Туянара, який після служби богатиреві Ату просить відпустити його на волю, він говорить: "Там, біля гори Кіянтау, хочу провести я дні останні". Ат виконує його прохання... Після смерті Туянара він виявив бажання побачити кості любимого коня — "На гору зійшов, і раптом тяжко йому зробилося, дихання сперло — життя полишило його". Майже дослівно Нестор описує смерть Олега.

Усі, хто вивчає давньоруські літописи і літературу, наголошують, що вони мали попередників, це, зокрема, потверджує пам'ятник, що входить в історичний та культурний обіг як в історії булгар, так і українського народу, — "Легенда про доньку Шана" славного сина булгарського народу Шамсі Башту, він дає можливість повніше осягнути славне минуле нашої країни та її зв'язки з іншими народами.

 




Скачати 3,11 Mb.
залишити коментар
Сторінка2/16
Дата конвертації30.09.2011
Розмір3,11 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
плохо
  1
отлично
  6
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх