Конспект лекцій з дисципліни \"Культурологія\" для студентів напряму підготовки 020210 icon

Конспект лекцій з дисципліни "Культурологія" для студентів напряму підготовки 020210


Схожі
Конспект лекцій з дисципліни "Культурологія" для студентів напряму підготовки 020210...
Конспект лекцій з дисципліни "Культурологія" для студентів напряму підготовки 020210...
Конспект лекцій (опорний конспект лекцій) з дисципліни “Культурологія” для студентів першого...
Опорний конспект лекцій з дисципліни «політична економія» для студентів 1 курсу напряму...
Херсонський національний технічний університет...
Конспект лекцій (опорний конспект лекцій) з дисциплін Економічна інформатика для студентів...
Конспект лекцій з дисципліни «зведення І монтаж будівель І споруд» для студентів усіх форм...
Конспект лекцій з дисципліни " спецкурс" для студентів напряму підготовки 020210...
Конспект лекцій...
Конспект лекцій...
Конспект лекцій з дисципліни Фінанси підприємства (для студентів 4 курсу напряму підготовки 0502...
Конспект лекцій з дисципліни для студентів напрям підготовки...



Загрузка...
страницы:   1   2   3   4   5   6


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХЕРСОНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА «ДИЗАЙН»


Рег. № __________________


КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

з дисципліни

"Культурологія"

для студентів

напряму підготовки 020210

галузі знань 0202

факультету


ІV курсу

Дизайн

Мистецтво

Кібернетика



Херсон 2009


Конспект лекцій з дисципліни "Культурологія" /професор В.Г. Чуприна, ст.викладач С.І. Афанасьєва , О.П. Сандік, - Херсон. ХНТУ. 2009 р. 124 с.


Рецензент: доцент Корольова Т.П.


Затверджено

на засіданні кафедри дизайну

протокол № від . . 09 р.

Зав. кафедри О.В.Чепелюк

_________________________


Відповідальний за випуск:_________________________________


Лекція № 1

^ ПОНЯТТЯ КУЛЬТУРИ ТА ПРЕДМЕТУ КУЛЬТУРОЛОГІЯ. ВИНЕКНЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ КУЛЬТУРИ.

Пропонується такий план лекції:

  1. Поняття культури та предмету культурологія.

  2. Суть культури та її функції.

  3. Прадавня міфологія, її специфіка й типологія.

  4. Найдавніші форми мистецтва.

1. Поняття культури і предмету культурології.

Культурологія - порівняно молода гуманітарна дисципліна. Як самостійна наука вона сформувалася на початку XX століття. Сам термін пов'язаний з ім'ям видатної фігури американської антропології Леслі Уайта (1900-1975 рр.).

Л. Уайт, запропонував виділити три підсистеми культури:

технологічну (містить знаряддя виробництва і опосередкує відносини між людиною і природою)

соціальну (охоплює між людські - економічні, етичні, політичні - відносини);

ідеологічну (ідеї, вірування, міфи, знання).

До виникнення культурології культура була предметом вивчення різних гуманітарних дисциплін - історії, філософії, етнографії, археології, філології, психології, політології і ін.

Всі вони вивчали лише окремі аспекти культури, що відповідали їх предмету.

Так, для археології культура пов'язана з вивченням залишків предметів, що дійшли до нашого часу, в яких матеріалізовані результати діяльності людей минулих епох.

Для історії мистецтва культура - це виключно художня діяльність людини і її результати. В цілому, жодна з наук, окрім культурології, не вивчає культуру всесторонньо, у всіх її аспектах.

Культурологія - комплексна інтеграційна наука, об'єднуюча в своїх рамках всю сукупність знань про культуру, накопичених за століття різними гуманітарними дисциплінами.

^ 2. Суть культури.

Культура - це вторинне, штучно створене середовище, яке людина «напластовує» на природу. Це середовище включає –мова, норми поведінки, звички, ідеї і вірування, систему цінностей, соціальну організацію, технологічні процеси і результати людської праці.

Культура - це все досягнення людства, сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людським суспільством за всю свою історію; сукупність результатів людської діяльності.

^ Структура культури включає такі поняття.

Артефакти - це штучно створені об'єкти. - предмети, речі, техніка, знаряддя праці, одяг, господарське начиння, житла і т.д.

^ Мова, яка оформляє мислення людини і систему листа.

Духовні цінності -это| загальноприйняті переконання щодо цілей, до яких людина повинна прагнути. Вони складають основу етичних принципів.

^ Система соціальних норм поведінки - звичаї, традиції, звички.

Система соціальних організацій. - сім'я, особливості суспільного і державного пристрою.

^ Духовне виробництво і його результати: міфологія, релігія, філософія, наука, література, мистецтво

Просторові або пластичні прояви - живопис, скульптура, графіка, художня фотографія, архітектура, декоративно-прикладне мистецтво і дизайн

Тимчасові - словесні і музичні - будують образи в часі, а не в реальному просторі.

Просторово-часові -танец|, акторське мистецтво і синтетичні мистецтва, що все базуються на нім, - театр, кіномистецтво, телемистецтво, естрадно-циркове мистецтво .

^ Глобальна культура людства Землі.общие риси, властиві всім культурам, - культурні универсалии|. - спорт, прикраса тіла, сумісна праця, танці, освіта, похоронні ритуали, звичай дарувати подарунки, гостинність, заборони кровозмішення, жарти, мова релігійні обряди, виготовлення знарядь праці і спроби впливати на погоду.

^ Локальна культура складається з декількох підрівнів:

Висока культура - витончене мистецтво, класична музика і література

Народна культура - казки, фольклор, пісні і міфи

Субкультура нові росіяни, панки,группи| відмінні від більшості|.

^ Функції культури. Функція людинотворчості| - формування і виховання особи індивіда. Поза культурою, без її освоєння новонароджений не може стати людиною.

Ціннісна функція - культура сприяє формуванню у людини ціннісних потреб і орієнтації, дозволяє йому розрізняти хороше і погане, добро і зло, прекрасне і потворне.

Інформаційна функція пов'язана із здатністю культури концентрувати соціальний досвід безлічі поколінь людей, накопичувати різноманітні знання, відомості і інформацію про світ і передавати їх від покоління до покоління.

Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право, і встановлює, організовує і регулює відносини між людьми.

Творча функція культури знаходить свій вираз в створенні нових цінностей і знань, норм і правил, звичаїв і традицій, в критичному переосмисленні, реформуванні і оновленні вже існуючої культурної традиції.

^ 3. Прадавня міфологія, її специфіка й типологія.

Як деякі універсальні архетипи були ембріонами хронотопу первіс­ної культури, так "ембріоном" первісної культури (і культури взагалі), була міфологія — основний спосіб сприйняття, розуміння, пізнання й ментальної презентації світу, що оточував первісну людину в момент (історичний, певна річ, тобто доволі тривалий) формування міфологіч­ної традиції. Міф був єдиною мовою-інтегратором культури, культур­ним текстом, що найліпшим чином передавав синкретичний характер культури й мислення архаїчної людини. Всі події своєї історії первісне суспільство сприймало як події міфологічні, відбитком або наслідком яких було сучасне йому життя, у якому вони постійно відтворювалися через специфічні ритуали й навіть буденне життя. Завдяки створенню циклічної моделі світу й часу утверджувалася думка про споконвічність і незмінність і навіть небажаність будь-яких змін у культурі. Опора на могутню міфологічну традицію стала головним засобом консервації культури й збереження її протягом довгих тисячоліть з майже невідчут­ними змінами. Найцікавішим є те, що навіть зараз, на порозі третього тисячоліття християнської ери, коли первісні суспільства отримали змогу використання більш оперативних механізмів культури, вони зовсім не поспішають покласти до свого арсеналу ці "дарунки данайців" від цив­ілізованих народів, покладаючись, як і далі, на силу вікової традиції й напівзнецінені міфи, вирвані з ритуального контексту, без якого вони втра­чають свій сакральний зміст, і відмічені знаками деградації й розпаду, тобто перетворення міфу на звичайну казку, в якій міфологічний хронотоп виражається невизначено-казковими термінами: "з прадавніх давен", "чи довго, чи коротко", "у тридев'ятому царстві, у тридесятому государстві"...).

Але ментальність людини традиційної культури, таким чином, по­стійно "підгодовувалася" її власною священною (не казковою) історією, що відбувалася в так званий "міфічний", або "початковий" час ("першодоба"), в якій діяли далекі "предки", простір якої був заповнений "першопредметами" як праобразами всього того, що людина тепер бачить у навколишньому світі. У цьому сенсі міф можна розглядати як зверне­ний до минулого ідеал, складний комплекс взірцевих персонажів та взірце­вих учинків, що згодом перетворився на ще одну вельми архетипну тему в міфології багатьох народів — тему "золотого віку" людської історії, варіантом якої є біблейська розповідь про Едем — райський сад.

Типологія міфів відбиває насамперед їхнє культурне призначення: збудувати картину світу й з'ясувати місце людини в цьому світі. Найбільш розповсюдженим типом міфів є етіологічний (причинний, по­яснювальний), що трактує причини й обставини виникнення різних при­родних явищ, культурних рис, соціальних об'єктів (розповіді про поход­ження тварин і рослин, суші й моря, небесних світил, форм господарчої діяльності й т. п.).

Етіологічне семантичне забарвлення притаманне більшості міфів інших типів, серед яких чільне місце займають космогонічні міфи, що оповідають про походження космосу як цілісної системи, про його струк­туру (вертикально-лінійну, що складається з підземного, земного та не­бесного світів, пронизаних єдиним стрижнем — світовим древом або світовою горою, та горизонтально-концентричну, що складається з вузь­кого кола "домашнього" світу та безкраїх просторів "чужого", тобто неосвоєного культурою), про перетворення хаосу в упорядкованість і розширення кордонів культурного світу.

Логічним продовженням і найчастіше вінцем будь-якого космого­нічного міфу є міф антропогонічного типу, присвячений обставинам по­ходження перших людей або першопредків племені чи роду, що можуть бути як зооморфними або рослино подібними тотемами, так і цілковито людськими істотами.

Слід зазначити, що космогонічні й антропогонічні міфи розподіля­ються на дві великі групи, з яких перша група—міфів про народження або самовиникнення світу, — очевидно, сформувалася раніше за міфи другої групи, представлені різноманітними, але дуже архетипними вер­сіями творення світу з фігурою деміурга (майстра) у центрі сюжету.

^ Астральні міфи розповідають про зірки й планети, обставини їхньої появи на небосхилі й стосунки між ними, причому часто персонажі аст­ральної міфології в минулому виявляються тваринами або людьми, що згодом дали назву зіркам або сузір'ям (Великої Ведмедиці, Гончих Псів тощо). Різновидом астральних міфів є міфи лунарні й солярні, в яких Сонце й Місяць виступають як брат і сестра (або чоловік і дружина) чи навпаки, демонструючи ще один архетип первісної свідомості й культу­ри, як парне протиставлення, що в науці називається "бінарною опози­цією" й розглядається як одна з найдавніших умов розвитку мислення. Опозиція визначає багато особливостей міфологічної картини світу, що виявляє себе, наприклад, і в близнюкових міфах, героями яких є парні (бінарні) персонажі, що дуже нагадують один одного за своїми якостя­ми й тому, як правило, після суперництва на початку перетворюються на нерозлучних друзів (прикладом може служити пара Гільгамеш-Ен-кіду зі знаменитого шумерського епосу: ці герої припинили двобій після того, як кожен знайшов у очах супротивника своє віддзеркалення.

^ Тотемічні міфи також побудовані на бінарному співставленні й принципі спорідненості. В основі їх лежать уявлення про кревний зв'я­зок на підставі спільного походження, про братерські відносини між пев­ною групою людей і представниками тваринного, рідше — рослинного світу ба навіть об'єктами неживої природи.

^ Есхатологічні міфи (від грецького слова езккаіоз — останній, кінцевий) є необхідною ланкою у циклі оповідей про історію да долю тутешнього світу, але йдеться в них не про народження, а про загибель, "смерть", "кінець світу" (всесвітній потоп у "Епосі про Гільгамеша", біблейській книзі Буття, у грецькому міфі про Девкаліона й Пірру та багатьох інших), руйнації усталеного порядку й поринання його у хаос, повернення до первісного стану безладдя. У формі "малої есхатології" міфи цього типу намагаються також пояснити феномен смерті людини, оскільки в "золотому" віці (див. вище) люди жили вічно й лише згодом втратили благо безсмертя (згадаймо принаймні біблейську історію про вигнання Адама і Єви з Едемського саду). Нерідко всесвітні катастрофи осмислюються як покарання людства вищими силами за перепов­нену ним "чашу гріхів" (Страшний суд). У багатьох випадках смерть розглядається не як остаточний кінець, а як радикальне оновлення, по­вне перетворення на щось якісно нове й одночасно схоже на давноми­нулу пору "золотого віку".

^ Календарні міфи відносяться до найбільш архаїчних пластів міфо­логії й трактують зміну сезонів року як циклічний процес умирання й відродження природи (приміром, грецький міф про викрадення богині Кори (Персефони) владикою підземного царства Аїдом). Календарні міфи об'єднують у собі ознаки космогонії й есхатології, оскільки щоро­ку повторюють і відтворюють повний вселенський цикл космічного буття (Новий рік, скажімо, завжди сприймається як символічне народження космосу).

^ Героїчні міфи — дещо пізніше явище, що виникло на початковій стадії деградації міфу й тому близьке за змістом до народного епосу (наприклад, славетних скандинавських саг). Вони могли кристалізува­тися навколо образу "культурного героя" міфу (див. нижче), концентру­ючи увагу не на його "культурницькому подвигу", а на всьому життєво­му шляху, що перетворювався на ідеальну модель біографії. Сюжет таких міфів будується навколо біографії міфологічного героя, його чу­десного народження, швидкого змужніння, великих подвигів і, звичайно ж, героїчної смерті. Мотивація вчинків героя не обов'язково прозора й легкозрозуміла, але в будь-якому разі вони є взірцем для наслідування. Часто героїчні міфи через персоніфікацію подій суспільного життя в сим­волічній формі передають інформацію про зрушення в різних сферах культури (так, подвиги Гсракла, пов'язані з перемогами над звірами — немейським левом, лернейською гідрою, ерімантським вепром, керінейською ланню та ін. — можуть символізувати витіснення олімпійсь­кою релігією пережитків тотемістичних вірувань).

Міфологічна традиція людства настільки багата й різноманітна, що прикладів можна наводити безліч, але в рамках даного посібника зро­бити це неможливо, тому студентам пропонується доповнити список прикладів самостійно й поміркувати над тим, як міф і міфологічні уяв­лення виявляються в сучасній культурі).

Типологія персонажів міфології теж досить складна й розгалужена, тому наведемо тут лише найбільш розповсюджені типи міфологічних героїв.

Першопредки — група персонажів, що уособлюють прабатьків оанніх людських співтовариств, які завдячують предкам своїм існуванням і відносяться до них з великою шаной. Ранні першопредки дуже часто фігурували в образі тотемних істот, пізніше набувають антропоморфного (людиноподібного) вигляду.

Культурні герої здобувають або вперше створюють для людини різні культурні чи побутові атрибути — вогонь, житло, їжу, одяг, знаряддя праці й полювання, культурні рослини, технічні навички, різні види мистецтв, правила поведінки, закони тощо. Пізніше виникають образи героїв-деміургів (творців), що переборюють хаос і стають творцями світобудови й перших людей. Функції культурних героїв переходять зго­дом до богів, але й після цього залишаються персонажі, що завершу­ють справу впорядкування світу, розпочату богами-деміургами, до того ж не завжди згідно з їхньої волею.

Духи — міфологічні істоти, що постійно взаємодіють з людиною, допомагають їй у різних сферах діяльності й, виконуючи функції "двійни­ка" людини, наповнюють його життя позитивним, як правило, сенсом і вагомими подіями.

^ Боги й напівбоги — могутні надприродні істоти, що створюють світ і людей і керують ними. Образи богів еволюціонують з розвитком релігійних уявлень від політеїзму (багатобожжя) до монотеїзму (єдино­божжя) в напрямі абсолютизації їхніх суттєвих ознак від надлюдської сили, вічної молодості, можливості одночасно перебувати в різних місцях, здатності творити чудеса й бачити майбутнє — до всемогутності, без­смертя (точніше, вічності, спрямованої як у минуле, так і в майбутнє), всевладдя й всевідання.

^ 5. Найдавніші форми мистецтва.

Міфологією були просякнуті всі форми суспільної діяльності пер­вісної людини, у тому числі й найдавніші форми мистецтва, багато свідчень про які не збереглося або збереглося в опосередкованому виг­ляді (особливо такі, що стосуються видовищних та ігрових форм мис­тецтва, танців, пісенної та музичної творчості) й можуть бути проанал­ізовані лише на основі пізніших форм художньої діяльності, що досі фун­кціонують у так званих традиційних культурах, існуючих як релікти най­давніших епох (наприклад, культура аборигенів Австралії, бушменів південної Африки, деяких племен Центральної Африки, Південної Аме­рики, Полінезії тощо).

Ми маємо ще одного досить надійного "свідка", одночасно промовистого й мовчазного — це найдавніші форми образотворчої творчості: наскальні малюнки, скульптура, рельєфи, виконані нашими далекими предками багато тисячоліть тому назад; вони несуть у майбутнє безцінну інфор­мацію стосовно характеру мислення й світогляду ранньої первісної лю­дини, але цю інформацію треба вміти правильно читати.

Форми образотворчої діяльності, які людина нашої культури може сприймати як мистецтво, виникли близько ЗО тисяч років тому, за доби пізнього, або верхнього палеоліту (100-10 тис. років тому) й мистецт­вом у сучасному розумінні цього поняття зовсім не були.

^ Трафаретні зображення людської руки, нанесені кінчиками пальців плетива ліній на вогкій глиняній поверхні (так звані "макаронні") свідчили про перші спро­би ідентифікації людини та її спілкування з навколишнім світом. Чис­ленні зображення звірів мали обрядово-виробничий характер і одночас­но були об'єктами магічних дійств і тренувальних вправ (кидання списів у малюнок було, з одного боку, магічно-ігровою моделлю майбутнього полювання, а з іншого — виробляло мисливські навички). Зображення могло виконувати функції сакрального тотема, до якого зверталися з проханням забезпечити успіх полювання, а потім з вибаченнями перед тотемом за вбивство звіра й підношеннями або жертвами.

Маски, що так подобаються колекціонерам з цивілізованих країн і надихають ба­гатьох сучасних митців, вироблялись для використання у специфічних ритуалах, у яких люди перетворювалися на образи вдягнутих ними ма­сок і відтворювали події майбутнього полювання.

Отже, контекст вит­ворів первісного "мистецтва" міг бути яким завгодно, лише не естетич­ним, тобто пов'язаним із спогляданням прекрасного й повною відсутн­істю практичної зацікавленості, що, втім, зовсім не заважає нам милу­ватися пам'ятками художньої творчості первісної людини й дуже висо­ко їх цінувати .

Художники з епохи верхнього палеоліту вміли економними за­собами, іноді декількома плавними лініями й кількома кольоровими пля­мами передати найсуттєвіше в кожній з тварин, які на першому етапі розвитку мистецтва були його головною темою. Незважаючи на відсутність понять про перспективу й композицію, зображення переда­ють грацію фігур і динаміку руху — це було продиктовано не лише праг­ненням якомога точніше передати реальність, а магічним світосприй­няттям: художник вірив, що, якщо йому вдасться "схопити", тобто вірно передати, форму (образ) звіра, його общині пощастить схопити такого ж звіра в цілком реальному полюванні. Деякі об'єкти образотворчого мистецтва, можливо, в графічній формі передають зміст невідомих нам міфів.

Мистецт­во стає й більш "текстологічним": ускладнюється композиція малюнків, предметом зображення стають не окремі об'єкти, а сцени з композиц­ійною динамікою, акцент переноситься зі стосунків по лінії "людина-звір" на стосунки між людьми або групами людей. Захопившись своїм відкриттям — абстрактним мисленням, первісна людина на деякий час повністю позбулася своїх попередніх здобутків, оскільки культура на цьому етапі завдяки своєму синкретизмові створювала лише мононорми (від грецького слова топоз — "один") і не була спроможна зберегти свої неактуальні вже надбання у вигляді "альтернативного художнього стилю".

^ Наскальні зображення дають нам уявлення про ті елементи пер­вісної культури, що не були пов'язані із власне живописним (точніше, графічним) відтворенням окремих аспектів діяльності ранньої людини. Наприклад, у печері Трьох братів (Труа Фрер) у Франції є зображення людини з оленячими рогами — це наче "кадр" магічного мисливського ритуального танцю, в якому динамічне відтворення сцен полювання підко­рялося чіткому ритму, підтрима-ному й подвоєному ритмом музичного супроводу.

Примітивні музичні інструменти, мабуть, лише відбивали такт, диктуючи виконавцям ритм їхніх рухів. Танець мав театралізований характер і відтворював сцени різноманітних трудових актів, найча­стіше мисливських. Згодом "інсценізації" стали підлягати й ранні міфи.

Деякі елементи, що цілком належать доцивілізаційним куль­турним формам, не лише не деградували, але й надовго пережили епоху, що їх породила, й справили вагомий вплив на культури наступних епох. Це, наприклад, первісний орнамент, що зберігся в народній (фоль­клорній) культурі практично всіх етносів: декоративні рослинні мотиви, що ведуть походження від образу світового древа, геометричний орна­мент як символ зораного й засіяного поля, плідності худоби й т.п. У числі таких реліктових елементів первісної культури слід назвати й зас­тосування гриму, татуювання, масок, спеціальних костюмів у видовищній культурі, ритуалізовані масові дійства (наприклад, святковий хід, військо­вий парад тощо), прикраси (релікти первісного фетишизму, віри в силу талісманів, оберегів і т.п.)- До культури первісної епохи належить також особливо актуальна в сучасному молодіжному середовищі знаковість одягу (наприклад, шанувальники різних музичних стилів чітко розрізня­ються за атрибутикою, прикрасами, кольором одягу, аксесуарами, зач­іскам, татуюванням тощо).

На нижчих ступенях культури ідея кровно родинних зв'язків дістає відображення у тотемізмі — ототожненні роду з твариною, від якої рід походить. Соціальне життя здебільшого визначалося тотемістич­ними уявленнями. Плем'я поділялося на клани, члени яких були зв'язані між собою ім'ям якоїсь тварини, рослини або предмета, але найчастіше тварини (всі з "роду жаби" — родичі). Вони не тільки називають себе цим ім'ям, а й ведуть від даної тварини свій містичний родовід. Ці тотемні клани були екзогамними, тобто шлюби між чле­нами одного клану були заборонені. Людина не їла м'яса своєї то­темної тварини і не носила її шкури, а якщо змушена була вбити лева, наприклад, для самозахисту, то завжди просила в нього вибачення і правила обряд очищення після такого святотатства.

Таким чином, ранні форми культури представляють, за висловом великого німецького філософа Гегеля, "факт, не рівний самому собі". Елементи первісної культури буквально пронизують усю товщу куль­турних епох, не виключаючи й сучасної. Це дозволяє зробити висновки не лише про самоцінність первісної культури як історичного етапу роз­витку світової культури, але й, як не дивно, про її потенціал у справі "культурного будівництва" наступних епох.


Контрольні питання

1. Поняття культури, її суть та основні функції.

2. Які основні особливості первісного етапу культури?

3. Що таке міф, яка його роль у первісній культурі?

4. Чому полягають основні особливості первісної образотворчої діяльності.


Лекція № 2

^ КУЛЬТУРА СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Пропонується такий план лекції:

1.Прикметні риси культури Стародавнього Сходу.

2.Культура Стародавнього Єгипту й державних утворень Межиріччя.

3. Культура державних утворень Межиріччя.

4.Культура Палестини та її вплив на культуру людства.

^ 1.Прикметні риси культури Стародавнього Сходу.

Культура Стародавнього Сходу є одним з найважливіших етапів в історії людства. Саме тут виникають найдавніші цивілізації, тобто сус­пільства, що вирізняються з первісного океану культури виникненням перших держав, соціальною диференціацією, наявністю офіційної реліг­ійно-культової традиції, містами як осередками культури й, звичайно, писемністю. За доби перших цивілізацій остаточно закріплюється виок­ремлення людського роду з тваринного світу, зароджується спеціаліза­ція сфер культурного буття, формуються такі специфічні елементи куль­тури, як література, право, мораль, мистецтво тощо.

В цілому під східними розуміються культури народів, що мають неантичні культурні корені. Тут і далі варто враховувати, що політичні, географічні й культурні рубежі часто не збігаються, й одна країна може в культурному відношенні належати Сходу, а в політичному — Заходу, держава ж, географічно розташована в Азії, в культурному відношенні може тяжіти до Європи.

У давні часи на території Близького Сходу розквітнули могутні ци­вілізації: ^ Шумер, Єгипет, Вавилон, Фінікія, Палестина. У соціально-політичному плані загальними відмітними рисами більшості з цих циві­лізацій були: деспотичний характер правління воднораз із жорсткою мо­нополізацією й централізацією влади , персоніфікація влади у фігурі деспота (царя, фараона), сакралізація, тобто абсолютне підпорядкування усіх форм суспільного життя релігійним нормам, повна домінація держави над людиною.

Давньосхідні держави тримались централізованістю влади, яка сходилася на постаті сакралізованого правителя, реалізовувалась через розвинений чиновницький апарат, спиралася на залежність формально вільних землеробів, ремісників.

^ 2. Культура Стародавнього Єгипту й державних утворень Межиріччя.

Усі відзначені вище риси повною мірою притаманні культурі Старо­давнього Єгипту — першої цивілізації Стародавнього Сходу. Істотним чинником розвитку давньоєгипетської цивілізації були ун­ікальні й навдивовижу сприятливі природно-географічні умови. Гранді­озний контраст між позбавленою життя пустелею й квітучою оазою нільської долини великою мірою визначав світосприйняття древнього єгиптянина. Ґрунт у долині й дельті Нілу напрочуд родючий, і там здав­на збирали по два врожаї на рік. Однак вузенька смуга родючої землі, що тягнеться за течією Нілу на північ до дельтової оази, складає лише 3,5% території усього Єгипту, решта ж являє собою безплідну пустелю. У долині Нілу й зараз мешкає 99,5% населення.

Найважливішою складовою частиною давньоєгипетської культу­ри була релігія, ще дуже архаїчна, насичена магією й тотемістичними пережитками. Найвідомішими богами давньоєгипетського пантеону були спочатку сонячний бог Ре (лише одне з його численних імен, оск­ільки він виступав у багатьох втіленнях, навіть у фараонах, що тримали деякий час титул "син Ре"), Озіріс (Осіріс, бог, що вмирає й воскресає, й володар загробного світу), його сестра-дружина Ізіда (Ісіда), син Гор (Хор), брат і братовбивця Сет, Амон, Атон, Тот. Боги розпоряджаються світом, точніше, забезпечують його впорядковане існування на основі універсального поняття ма'ат ("правди, істини, рівноваги, справедли­вості"), втіленого в образі богині Ма'ат (Муа). Люди завдяки наявності в них божественного начала ба й посередництву фараона (живого бога) були споріднені зі світом богів і мали жити у згоді з правилами.

У політичному відношенні Стародавній Єгипет являв собою типо­ву східну деспотію з тотальною владою держави, образ якої у свідо­мості людини зливався з сакральною фігурою фараона. Фараон був живим божеством, предметом загального поклоніння. Навіть вимовля­ти його ім'я смертним заборонялося; натомість вживали словосполу­чення "великий дім", що і є буквальним перекладом терміну "фараон".

Давньоєгипетська держава виникла імовірно в останніх століттях IV тисячоліття до н.е. в результаті підкорення напівлегендарним ца­рем Верхнього (Південного) Єгипту Менесом (Міною) Нижнього (Північного) царства, що розташовувалося переважно в дельті .

Уже в епоху ^ Старого царства (близько 2755-2255 рр. до н.е.) за фараона Джосера його верховним сановником, геніальним архітекто­ром, лікарем і мудрецем Імхотепом була споруджена перша грандіозна царська усипальниця у формі ступінчастої піраміди (раніше царські гроб­ниці зводилися у вигляді масивного видовженого брусу з нахиленими до центру стінами; вони своєю формою нагадували арабам кам'яні лави й тому отримали назву . За фараонів Хуфу (Хеопса за давньогрецькою традицією вимови), Хафра (Хефрена) й Менкауре (Мікерина) було здійснено будівництво найвеличніших, так званих правильних, пірамід Єгипту: висота піраміди Хуфу сягала 146,5 м, довжина сторони платформи — 230 м, складається вона приблизно з 2 млн. 300 тис. кам'яних блоків середньою масою 2,5 тони. Точність припасування блоків вражає й сьогодні — між ними неможливо просу­нути лезо бритви, хоча це можна пояснити не лише майстерністю буді­вельників, але й присадкою каменю.

^ У Старому царстві формується єгипетський канон. Канонічність художнього мислення над­звичайно характерна для єгипетського мистецтва, узагальнені геометричні форми, фронтальна композиція, статична поза, спокійно-холодний вираз обличчя репрезентували скоріше абстрактний символ влади, ніж образ реальної людини. Людина, незалежно від того, стоїть вона, сидить чи йде, зображена схематично, за твердою схемою незмінного канону: постава, поза, жестикуляція, лінії контурів: чоловічі статуї забарвлюва­лися червонуватим (теракотовим) кольором, жіночі мали "шкіру" біло­го або жовтого кольору. На настінних розписах і рельєфах метод представлення людини був ще більш незвичним: голова та кінцівки у профіль, натомість тулуб і очі — анфас.

Од­нак "життєвість" єгипетського портрета має суто релігійну природу й пов'язана з давньоєгипетською концепцією смерті як тимчасового роз­лучення душі з тілом, у яке вона коли-небудь повернеться — ось чому варто було зберігати тіло (звідси ідея муміфікації) й по можливості ви­готовляти його "дублікат", який могла б упізнати ка — та частина людсь­кої душі, що на відміну від ба — прояву божественного в кожній людині, що після смерті злітає на небо, — є "двійником" людини, позначає її індивідуальність і нерозривно пов'язана з тілом або його замінником.

Епоха ^ Середнього царства (2134-1784 рр. до н.е.) для Старо­давнього Єгипту була періодом складних випробувань. Політична дез­інтеграція держави, розпад на номи з символічною владою більшості династій, розбалансування іригаційної системи, посухи, навіть подеколи голод і соціальні заворушення, врешті-решт завоювання Єгипту інозем­цями — усе це не могло не внести корективи в традиційну картину світу. У єгипетському мистецтві епохи Середнього царства нове світовідчут­тя з властивими йому сумнівами й песимізмом найбільш виразно втіле­не і в образотворчому мистецтві, і в літературі. Чудовою пам'яткою цієї епохи є створена на самому початку Середнього царства "Бесіда роз­чарованого з його душею" (точніше, з ка), що вперше відмовляється від беззастережної віри у загробне існування, яка була фундаментом світогляду в попередні століття.

Сумнів спонукає шукати нові форми знання, й епоха Середнього царства дає видатні наукові досягнення: обчислення поверхні кулі — в математиці, формування уявлень стосовно ролі мозку для людського організму — в медицині тощо. Будівництво пірамід поступово занепа­дає, замість каменю використовується недовговічна сирцева цегла Сумнів спонукає шукати нові форми знання, й епоха Середнього царства дає видатні наукові досягнення: обчислення поверхні кулі — в математиці, формування уявлень стосовно ролі мозку для людського організму — в медицині тощо. Будівництво пірамід поступово занепа­дає, замість каменю використовується недовговічна сирцева цегла. Але наймогутніший з династів цього періоду — Аменемхет III — поряд із своєю новою столицею у Файюмській оазі збудував грандіозну споруду з тисячею приміщень, галерей і коридорів, яке приголомшувало греків не менше, ніж піраміди, й отримало від них назву Лабіринту.

Вражаючих успіхів досягла у цей період скульптура. Відмовившись від канонічної офіційності, вона представляла фараонів не як божеств, а як правителів, стурбованих долею своєї держави й трону; погляд спря­мований не на небо, а скоріше на учасників вищої державної ради, на обличчях — застигла красномовна скорботна посмішка. Такі самі по­чуття вловлюються й на портретних зображеннях сановників і нижчих адміністраторів, що наслідували нову традицію "художнього реалізму".

Епоха ^ Нового царства, що тривала приблизно з 1570 до 1070 рр. до н.е., була, особливо за фараонів 18-ї династії, добою найвищого підне­сення політичної та військової могутності Стародавнього Єгипту. Одно­часно підсилюється влада жрецтва, передусім жерців великого храму головного бога фіванських правителів — Амона — в містечку Луксор.

Самобутнім явищем в історії культури цього періоду була так зва­на "давньоєгипетська Реформація", пов'язана з ім'ям фараона Аменхотепа IV. Прагнучи звести весь політеїстичний пантеон до культу єди­ного родового божества правлячої династії — бога сонячного диску Атона, — Аменхотеп IV фактично вступив у боротьбу зі жрецтвом, ос­кільки зведенням усієї складної релігійної системи до культу єдиного бога позбавляв жерців величезного впливу. Він узяв нове офіційне ім'я — Ехнатон ("бажаний Атону"), переніс столицю держави з Фів у збудоване за власним планом місто Ахетатон (, перевів туди всю адміністрацію.

Завдяки реформам Ехнатона, що розхитали тисячоліт­ню релігійну традицію, принципово змінився й характер мистецтва: у ньому з'явилася увага до повсякденного існування людини, зазвучали мотиви милування принадністю навколишнього світу й навіть певний гедонізм. Згідно з новим мистецьким каноном зображення стають більш живими, динамічними, втрачають величавість попередніх періодів (особ­ливо попередника Ехнатона — Аменхотепа III, чиї колосальні статуї, з них два знаменитих "колоси Мемнона", сягали 24 метрів заввишки). Прекрасними зразками нового бачення людської натури є, зокрема, скульптурні портрети цариці Нефертіті, самого Ехнатона та їхньої роди­ни. Неперевершеною за своїм естетичним наповненням і досі залишаєть­ся посмертна золота маска спадкоємця Ехнатона — фараона Тутанхамона.

Після правління фараонів 20-ї династії (від якої залишився, наприклад, знаменитий вирубаний у скелі храм Абу-Сімбел с чотирма 20-метровими статуями Рамсеса II й храм Амона в Ель-Карнаку) близько 1070 р. до н.е. наступає доба осені давньоєгипетської культури; за рідкими виключеннями, Єгипет перебуває під владою лівійських, кушитських, ассірійських правителів, потім двічі входить до складу Перської імперії, аж поки у 332 р. до н.е. завоювання Єгипту македонським царем Олександром Великим не включає цю втомлену від власної древності культуру в межі елліні­стичного світу.

Єгипетська культура за довгий час свого існування справила ваго­ни вплив на розвій культури цілого ряду держав і народів.

^ 3. Культура державних утворень Межиріччя.

Не менш важливе місце в історії світової культури зайняла і Старо­давня Месопотамія ("Межиріччя"в перекладі з давньогрецької), тобто межиріччя Тигру і Євфрату, розташоване на схід від Єгипту. Тут з по­чатку IV тисячоліття до н.е. формується ще один близькосхідний епіцентр найдавнішої цивілізації, представленої в цьому регіоні такими куль­турно-політичними утвореннями, як Шумер, Аккад, Вавилон, Асси­рійська імперія, Ново-Вавилонська держава. На відміну від моно­тонно-циклічної моделі існування давньоєгипетської культури, Месопо­тамія як культурно-історичний та природно-географічний регіон відрізня­лася надзвичайно напруженою динамікою подій; непередбачувані по­вені внаслідок нестримної поведінки Тигру і Євфрату, буревії, смерчі, суховії з Арабської пустелі та сирійського степу разом з нескінченними війнами, калейдоскопічними вторгненнями десятків племен, насиль­ницькими переселеннями цілих народів створили протягом кількох ти­сячоліть надзвичайно складну, строкату й мозаїчну картину культурно­го розвитку.

Найдавніша культура Месопотамії — шумеро-аккадська (від на­зви двох частин території, південної й північної). Прийшле з південного сходу плем'я шумерів спричинило швидкий підйом поселень так званої убейдської культури (від назви археологічної пам'ятки поблизу селища Ель-Убейд), з яких постали найдавніші міста на планеті — Еріду, Ур, Кіш, Урук, Шуруппак.

Численні історичні джерела свідчать про високі досягнення шу­мерів — цього загадкового народу, мова якого й досі не знає аналогів, незважаючи на прагнення лінгвістів їх відшукати — у різноманітних га­лузях культури: архітектурі, астрономії, математиці. Саме шумери ви­найшли колесо й гончарний круг, побудували першу в світі ступінчасту піраміду; вони автори найдавніших календарних систем (сонячних, місяч­них, які співвідносилися одне з одним у 19-річному циклі), рецептурного довідника, бібліотечного каталогу. Шумери розробили й клинописну систему писемності, що, на відміну від єгипетської ієрогліфіки, легко пристосовувалася до потреб різних мов і тому стала універсальною. Саме з клинопису розвинувся фінікійський алфавіт, а згодом і давньог­рецький — основа більшості алфавітних систем світу. У Шумері вини­кає справжня література — найдавніша на землі епічна поема "Сказан­ня про Гільгамеша" ("одного, що пізнав усе"). Герой поеми, на дві тре­тини бог, на третину людина, переборює численні небезпеки й ворогів,

Наприкінці III тисячоліття до н.е. шумери зовсім зникають з палі­три месопотамської історії, встигши у відносно короткий період 3-ї ди­настії міста Ура подарувати людству перший у світі юридичний кодекс царя Ур-Намму. Нова хвиля переселенців-завойовників еламітів (з Еламських гір в Персії-Ірані) заснувала могутню Вавилонську державу, що на деякий час об'єднала області Шумеру й Аккаду й успадкувала культурні здобутки стародавніх шумерів. Місто Вавилон сягнуло вер­шини величі за царя Хаммурапі (роки правління 1792-1750), котрий зро­бив його столицею свого царства. Хаммурапі уславився як автор дру­гого кодексу законів, у якому не лише було констатовано славнозвісний принцип "око за око, зуб за зуб" (хоча й жорстоку і здебільш теоретич­ну, але все ж ідею правової рівності усіх членів суспільства), але й ствер­джувалася необхідність турботи про вдів та сиріт.

Ієрархічна структура суспільства знаходить висвітлення у вавилонських уявленнях про світовий устрій, що в свою чергу втілюється у пам'ятках мистецтва: храмах, пірамідах-зіккуратах (також спорудах культового призначення й за сумісниц­твом стародавніми обсерваторіями жерців-астрологів), на стелах із рельєфами й написами.

Орієнтація на земні цінності (до того ж не лише позитивні) ще більше виявилася в культурі Ассирії, яка відрізняється разючою навіть для тих не занадто гуманних часів брутальністю й жорстокістю, украй міліта­ризованим характером. Навіть цар тут — не стільки сакральна фігура, скільки воєначальник, який абсолютно не бачить різниці між поняттями "війна" й "політика". Основна тема ассірійського мистецтва — полю­вання, битви, розправи над полоненими й переможеними ворогами, втілені з жорстким, навіть відразливим натуралізмом, але водночас із вражаючими уяву лаконізмом і виразністю. Світової популярності набу­ли, приміром, зображення шеду — крилатих биків з людськими облич­чями, що стояли внизу сходів царського палацу. Древній скульптор блис­куче вирішує в них проблему відповідності реальності: бики мають по п'ять ніг, розташованих таким чином, що, звідки б не дивився на них глядач, спереду чи збоку, він бачить грізних стражів входу чотириноги­ми. Таким чином, проблема співвідношення реальності й умовності в мистецтві усвідомлюється вже в мистецтві древньої Ассирії.

Вавилон, що входив до складу могутньої Ассирійської держави, а в VI ст. до н.е. став столицею НовоВавилонського царства, або Халдейської держави (від назви пануючого етносу — халдеїв), був величезним (понад мільйон жителів) східним містом, що гордовито йменував себе "пупом землі". Увійшли в прислів'я "стіни Вавилона", "висячі сади Семіраміди", "Вавилонська вежа" тощо.

Вавилоняни подарували світовій культурі позиційну систему чисел, точну систему виміру часу (першими розділили годину на 60 хвилин, а хвилину на 60 секунд), навчилися вимірювати площу геометричних фігур, відрізняти зірки від планет і присвятили кожен день ними ж "винайдено­го" семиденного тижня окремому божеству (сліди цієї традиції зберег­лися у назвах днів тижня в романських мовах). Залишили вавилоняни нащадкам і астрологію, науку про передбачуваний зв'язок людської долі з розташуванням небесних світил у секторах зодіакальних сузір'їв. Усе це — далеко не повне перерахування спадщини вавилонської культури в нашій повсякденності.

^ 4. Культура Палестини та її вплив на культуру людства

Цій землі, що лежить на захід від Месопотамії вузькою смугою між Середземним морем і Ліванським хребтом, між Синайським півостровом і рікою Йорданом, була уготована значна, а можливо, й уні­кальна роль у світовій культурі. Географічне розташування Палестини зумовило надзвичайну розмаїтість культурних впливів і взаємовпливів: країну оточували Єгипет, Фінікія, Ассирія, Хетське царство. Значний вплив на культуру Палестини зробила вже згадувана крито-мікенська цивілізація.

До XIII століття до н.е. землі Ханаану (древня назва Палестини — "землі філістимлян") населяють землеробські народи: ханаанеї, моавітяни, амореї та ін. З XIII століття до н.е. в ці землі починають вдирати­ся, витісняючи колишнє населення, скотарські племена семітського по­ходження — предки єврейського народу. Пропущені крізь призму міфу історичні події приблизно трьох століть, з XIII до X ст. до н.е., коли євреї остаточно осіли на теренах Палестини, склали величезну частину тек­сту Ветхого Завіту, значення якого в історії світової культури важко пе­реоцінити. Перехід до землеробства й осілого способу життя прискорив процес розпаду родоплемінної організації й перехід до класового сусп­ільства й становлення держави, що також відбилося в біблейських тек­стах. Давньоєврейська держава в різних формах (світській, часом жрецькій і теократичній) проіснувала майже тисячу років, з X ст. до н.е. по 70 р. н.е., коли Палестина була остаточно захоплена Римом і пере­творена на одну з провінцій Римської імперії.

Епоха монархії і є часом формування юдейського корпусу Біблії (Ветхого Завіту). Саме цей культурний текст є унікальним джерелом інформації про давньоєврейську культуру й разом з тим важливим чин­ником її розвитку.

Формування Біблії сприяло розвою літургійної й світської поезії, збагаченню жанрових форм (гімнів, молитов подяки, ламентацій — про­хання, звернень до бога й т.п.) Літургійна (богослужебна) поезія по­єдналася з музикою, насамперед хоровим співом, що було введено в богослужебну практику царем Давидом, співаком і музикою. Світська поезія увійшла в Біблію циклом любовної лірики — Піснею Пісень, ав­торство якої приписується цареві Соломону, хоча часи створення Пісні Пісень і царювання Соломона розділяють кілька століть. У любовно еротичній поезії Пісні Пісень дослідники вбачають вплив еллінізму, тоб­то східної культури, що склалася насамперед під знаком античної (грець­кої) культури часів Олександра Македонського. Однак той факт, що великих царів — засновників єврейської держави — міф наділяє худож­німи смаками і здібностями, свідчить про особливу роль мистецтва в світобаченні древніх євреїв.

Постає й такий літературний жанр, як повчальна проза — наприк­лад, біблійна Книга Нова, що містить елементи різних літературних жанрів: поеми, ліричної драми й філософського трактату, що осмислює нерозв'язні протиріччя буття.. За своїм характером ця література в основному світська й космо­політична, звернена до всіх людей всіх націй, незалежно від конфесійно­го самовизначення.

Насамкінець так званого періоду Другого храму (536 р. до н.е-70 р. н.е.) в давньоєврейській літературі формується новелістична й істо­ріографічна література. Остання несе в собі безперечні ознаки впливу греко-античної традиції, передусім грецької історіографії. У цей період заявляє про себе образотворче мистецтво. Виникнення єврейсь­кого образотворчого мистецтва пов'язано з появою синагог як у самій Палестині, так і в країнах розсіювання євреїв (діаспори). Синагога стає тут не лише релігійним, але й суспільним осередком єврейських гро­мад, послуживши зразком організації культу для християнства й ісламу. Єврейське образотворче мистецтво, початок якого донедавна датувався XVII-XVIII століттями, виявилося, таким чином, значно старішим і тісно по­в'язаним з античними традиціями.

Останні століття епохи Другого храму були відзначені посиленням впливу еллінізму на культуру стародавніх євреїв, особливо в середзем­номорській діаспорі, насамперед у її центрі — єгипетській Олександрії, столиці еллінізованої династії Птолемеїв. У нову культурну епоху Середньовіччя — елліністичні традиції в єврейській куль­турі були значною мірою винищені. Культури Стародавнього Сходу являють собою характерні зразки кожного з зазначених варіантів. Ізоляціонізм давньоєгипетської культу­ри, що протягом тисячоліть не зазнала значних впливів ззовні й не праг­нула до цього, врешті-решт призвів до остаточної втрати політичної самостійності після завоювань Олександра Македонського і Юлія Цезаря й поступового, непомітного навіть для себе зникнення з лиця землі в умовах панування греко-римської античної й згодом християнської куль­турних традицій.

В Месопотамії етнокультурні контакти, що здебільшого призводи­ли до кровопролитних воєн, асиміляційні процеси, переважно насильницькі, мали настільки інтенсивний характер, що основна маса культур того часу була знищена та навіть само знищена й існує нині лише у вигляді матеріальних решток. Натомість єврейська культура, чия слава в да­лекому минулому була не надто гучною порівняно з Єгиптом, Ассирією, Мідією, Вавилоном, Персією, виявилася спроможною гармонізувати ізо­ляційні та інтеграційні тенденції у власній культурі й за умов численних культурних запозичень (з давньоєгипетської, вавилонської, елліністич­ної, арабської, християнської культур) зберегти традиції культурного успадкування й наступності, а заразом донести до нас багато безцінних свідоцтв про ті самі зниклі "світові імперії" Стародавнього Сходу.





залишити коментар
Сторінка1/6
Дата конвертації04.03.2012
Розмір2.12 Mb.
ТипКонспект, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы:   1   2   3   4   5   6
Ваша оцінка цього документа буде першою.
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх