План: Керівництво І лідерство у малих групах > Прийняття групового рішення > Проблема групової згуртованості І груповий конфлікт Керівництво І лідерство у малих групах Особливості керівництва І лідерства у групі icon

План: Керівництво І лідерство у малих групах > Прийняття групового рішення > Проблема групової згуртованості І груповий конфлікт Керівництво І лідерство у малих групах Особливості керівництва І лідерства у групі


1 чел. помогло.
Схожі
План лекції: Поняття стилю керівництва, його основні детермінанти. Лідерство та керівництво...
11. Керівництво та лідерство в організації Сутність, основні засади керівництва та лідерства...
Уроку з виробничого навчання на тему...
Лекція з елементами тренінгу «Керівництво, лідерство, влада»...
Метод проектів...
Сутність лідерства...
Правила проведення “мозкового штурму” (плакат) розподіл ролей в малих групах (пам’ятка плакат)...
Удк 334. 012. 64(477. 74)...
Методика маркетингового дослідження ринку малих готелів         16...
1 Вплив природних катастроф Проблема точного визначення наслідків впливу на людину малих доз...
«Нові рішення проблем водопостачання та водовідведення малих населених пунктів України»...
Міжнародні відносини на Близькому та Середньому Сході...



Загрузка...
скачать


ЛЕКЦІЯ 8.

Соціальна психологія малих груп. Динамічні характеристики малої групи.


План:

8.1. Керівництво і лідерство у малих групах

8.2. Прийняття групового рішення

8.3. Проблема групової згуртованості і груповий конфлікт


8.1. Керівництво і лідерство у малих групах

Особливості керівництва і лідерства у групі. Єдність, організованість, мобільність соціальної групи залежать від багатьох зовнішніх (особливості структури, в яку група включена) і внутрішніх чинників. Впливовими чинниками внутрігрупової єдності є керівництво і лідерство.

Керівництво — здійснюваний індивідом чи колективним суб'єктом соціально-психологічний вплив на інших людей з метою структурування дій та відносин у групі (організації).

Керівництво є суто управлінським феноменом, офіційно регламентованим соціально організованим процесом. ^ Реалізують функції керівництва спеціалізовані структури (у великих організаціях), а також безпосередньо керівник.

Керівник — індивід, на якого офіційно покладені функції управління і організації діяльності в групі (установі, фірмі та ін.).

Завдання його полягає у визначенні цілей спільної діяльності, які фіксують напрям розвитку організації, тобто задають образ кінцевого стану, до якого повинна дійти вона через певний проміжок часу. У визначенні таких цілей, структуруванні діяльності й відносин у спільності під час розв'язання нею різноманітних завдань, у впливі на персонал полягають сенс і сутність процесу керівництва.

З феноменом керівництва пов'язаний феномен лідерства у групі (організації). Вони іноді бувають тотожними, а часом породжують у своїй взаємодії протистояння і конфлікти.

Лідерство (англ. leader — провідник, ведучий, керівник) — один з процесів організації й управління малою соціальною групою, який сприяє досягненню групових цілей в оптимальні терміни та з оптимальним ефектом.

Цей процес значною мірою детермінований панівними у суспільстві соціальними відносинами. Його характеризують відносини домінування і підкорення, впливу і наслідування в системі міжособистісних відносин у групі. Лідерство спрямоване на пробудження в членів групи мрії, до якої вони прямуватимуть, наснаження їх необхідною для цього енергією. Ефективність його залежить від наявності у соціальній групі визнаного всіма, авторитетного лідера.

Лідер — наділений найбільшим ціннісним потенціалом індивід, який має провідний вплив у групі.

^ Феномен лідерства є динамічним процесом малої групи, який може бути доволі суперечливим: домагання лідера і готовність до його провідної ролі можуть і не збігатися. Лідер не висувається групою на відповідну посаду, а спонтанно займає керівну позицію за явної чи прихованої її згоди. Найчастіше він перебирає роль неофіційного керівника, а з його особистістю ідентифікується специфічна система групових норм та цінностей, яка не завжди тотожна офіційній системі. Оскільки лідерство є системою відносин у групі, його слід розглядати як групове явище, адже лідер завжди є елементом цієї структури. Психологічна сутність лідерства полягає у здатності впливати на індивідів і групу, спрямовувати їхні зусилля на досягнення цілей.

Між лідерством і керівництвом, керівником і лідером існують певні відмінності (табл. 9).

Керівник

Лідер

— Призначається офіційно;

— Визначається стихійно;

— має надані законом певні права та обов'язки;

— може не мати формальних прав і обов'язків;

— наділений системою офіційно встановлених санкцій, використовуючи які може впливати на підлеглих;

— не має офіційно встановлених певною системою санкцій;

— представляє свою групу в зовнішній сфері відносин;

— у сфері своєї активності обмежений внутрігруповими стосунками;

— несе відповідальність перед законом за справи у групі;

— не несе відповідальності перед законом за справи у групі;

— регулює офіційні відносини групи як соціальної спільності;

— регулює міжособистісні стосунки у групі;

— пов'язаний з усією системою суспільних відносин, оскільки керівництво є елементом макросередовища;

— лідерство виникає за наявності мікросередовища (мала група);

— керівництво є явищем стабільнішим, ніж лідерство;

— висунення лідера залежить від настрою групи, змін у міжособистісних відносинах;

— процес прийняття рішення керівником значно складніший, він опосередкований багатьма обставинами, які не обов'язково мають витоки в цій групі чи організації;

— здебільшого приймає безпосередні рішення, які стосуються групової діяльності;


— добре розуміє особливості системи, її правила і процедури;


— не намагається зберегти існуючу систему, меншою мірою ніж керівник, спирається на загально прийняті управлінські методи, може нехтувати правилами управлінської ієрархії;

— передусім зважає на кількісні, а не на якісні показники;

— головним принципом успіху вважає невимушеність;

— шукає добросовісних виконавців;

— шукає однодумців;

— високоосвічений спеціаліст з великим досвідом, постійно підвищує свій професійний і науковий рівень, навчає складних процедур і методів;

— непередбачуваний, винахідливий;



— не вибачає помилок ні собі, ні іншим;

— переважно визнає свої помилки і не боїться виправляти їх;

— вважає, що навіть висококомпетентні підлеглі нездатні працювати без контролю і вказівок зверху;

— діє за принципом рівності;


— намагається створити собі хороший імідж, хоча це в принципі неможливо через конфліктну природу відносин між ним і підлеглими

— цінує повагу колег, має високу репутацію, з повагою ставиться до працівників, захищає їх інтереси

Однозначної думки про доцільність поєднання в одній особі керівника і групового лідера у соціально-психологічній науці немає. Поширеним є твердження, що лідерські можливості збільшують силу впливу керівника; за активної реалізації керівником якостей ділового і мотиваційного лідера зростає задоволеність індивідів членством у групі.

Не менш настирними є міркування, що ролі керівника і лідера у групі мають належати різним особам. Щодо цього використовують такі аргументи:

— діяльність лідера і керівника має неоднакову спрямованість. Керівник зорієнтований на реалізацію завдань групи, лідер — на її внутрішні інтереси;

— експресивний лідер, стаючи формальним керівником, розвалює групову діяльність або змушений переорієнтовуватися на інструментальні функції (ділова сфера). Це може спричинити його конфлікт з групою (він або не стає керівником, або перестає бути лідером);

— існує не так багато груп, яким властиве поєднання в одній особі керівника та інструментального лідера. Як правило, такими є наукові колективи;

— у багатьох групах (шкільний клас, студентська група) таке поєднання неможливе через вікові, статусні відмінності керівника і групи.

Незважаючи на відмінності, керівник і лідер часто вирішують і взаємопов'язані проблеми, покликані стимулювати групу, націлювати її на розв'язання групових завдань та ін.

Чимало спільних рис містять і психологічні характеристики їх діяльності, зокрема:

— керівник і лідер є координаторами, організаторами соціальної групи;

— керівник і лідер, хоч і різними засобами, здійснюють соціальний вплив у групі;

— керівник і лідер використовують субординаційні відносини (керівник — чітко регламентовані, лідер — заздалегідь не передбачені).

^ Функції лідера:

- компенсувати недоліки і прорахунки у діяльності групи та її керівника.

- відповідальність за реалізацію інтеграційної та об'єднуючої функцій.

- регулятивна функція, спрямована на персоніфікацію функціонально-рольових відносин в групі, встановлення і підтримку сприятливих соціально-психологічних відносин, вироблення і підтримку групових норм.

- інтеграції членів групи та регулюванні взаємин у ній.

^ Теорії походження лідерства (с/р)

Стилі і типологія лідерства. Традиційно соціальна психологія зорієнтована на дослідження стилю лідерства, а не керівництва.

^ Стиль лідерства — спосіб, метод роботи, манера поведінки індивіда, типова для лідера система принципів, норм, індивідуальних особливостей впливу на підлеглих.

^ Нерідко лідерство трактують як стиль керівництва, поширюючи такий погляд і на типологію лідерів.

Соціальна психологія розглядає три стилі — авторитарний, демократичний, ліберальний, відповідно визначає і три типи лідерів (автократ, демократ, ліберал). У дослідженнях останніх років частіше фігурують такі назви стилів: директивний (командно-адміністративний, авторитарний, за якого керівник є прихильником єдиноначальності, підпорядкування людей своїй волі), колегіальний (демократичний, за якого керівник надає підлеглим самостійність, довіряє їм), ліберальний (за якого керівник не керує групою, не виявляє організаторських здібностей, не розподіляє обов'язки тощо).

Стиль

Сутнісна характеристика

Авто-ритар-ний

Лідер одноосібно ухвалює всі рішення, віддає накази, робить вказівки. Він завжди точно окреслює межі компетентності кожного, тобто жорстко визначає ранги партнерів і підлеглих.

Рішення, ухвалені на верхніх поверхах ієрархії, надходять униз як директиви (тому цей стиль часто називають директивним). Лідер (керівник) не любить обговорення директив, їх належить незаперечно виконувати.

Прерогативою лідера є контроль та оцінка ефективності діяльності. Керівники (лідери) характеризуються завищеною самооцінкою, самовпевненістю, агресивністю, дотримуються стереотипних манер у спілкуванні, сприйманні підлеглих та їх дій.

Люди, що сповідують авторитарний стиль взаємодії, мають догматичне мислення, за якого тільки одна думка (переважно, керівника) правильна, а всі інші помилкові. Ініціатива підлеглих не заохочується

Демо-кра-тичний

Властиві колегіальне прийняття рішень, заохочення активності учасників комунікативного процесу, поінформованість усіх про розв'язувану проблему, способи виконання завдань, досягнення цілей

Кожний з учасників взаємодії добровільно перебирає на себе відповідальність за розв'язання завдання і усвідомлює його значущість у досягненні спільної мети. Вони є не просто виконавцями чужих рішень, а мають власні цінності та інтереси, виявляють власну ініціативу.

Лідер (керівник) - демократ враховує у взаємодії з іншими їх індивідуально-психологічні властивості, вивчає потреби, інтереси, причини спаду та росту активності, визначає засоби впливу тощо, тобто актуалізує “Ми” в налагодженні соціальних та ділових контактів

Лібе-раль-ний

Характеризується незначною активністю керівника, який може й не бути лідером. Проблеми він обговорює формально, піддається різним впливам, не виявляє ініціативи, часто не здатний приймати рішення, уникає цього.

У взаємодії з іншими такий керівник (лідер) намагається перекласти розв'язання проблеми на них, нездатний у процесі ділової взаємодії впливати на її результат, уникає інновацій. Ліберал у спілкуванні “пливе за течією”, часто вдається до вмовляння співрозмовника. Тому нерідко активні, творчо зорієнтовані співробітники використовують робоче місце та час для діяльності, не пов'язаної із загальною справою

Відповідно до двох видів групової діяльності — ділової (здійснення спільної діяльності, розв'язання групових завдань) і емоційної (спілкування і розвиток психологічних відносин між членами групи) виокремлюють і два основних види лідерства: лідерство у діловій сфері (інструментальне лідерство) і лідерство в емоційній сфері (експресивне лідерство). Поєднання обох видів лідерства в одній особі фіксує ще один його тип — інструментально-експресивне лідерство, хоч воно не є поширеним. Дії інструментального лідера спрямовані на досягнення мети, експресивного — на підтримання внутрішнього клімату, групову інтеграцію. У групі може бути один лідер, який поєднує у собі інструментально-експресивні дії, або мінімум два лідери, діяльність одного з яких спрямована на управління діловою активністю, іншого — на управління емоційною ситуацією.

Різні інструментальні завдання можуть вивести на авансцену групової активності лідерів різного типу: лідера-організатора, лідера-ініціатора, лідера-ерудита, лідера-майстра, а експресивні — лідера-генератора емоційного настрою, лідера емоційного притягання (Б.Д. Паригін)

Типологію лідерства визначають, беручи за основу зміст, стиль, характер діяльності лідера, що, у свою чергу дає змогу припустити існування восьми типів лідерства. Нерідко при цьому послуговуються і такими критеріями:

1. ^ Оцінення ефективності діяльності лідера. За цим критерієм лідерство поділяють на конструктивне (сприяє успіху і розвитку групи) і деструктивне (знижує ефективність спільної дії).

2. Предметна спрямованість діяльності лідера. На цій підставі твердять про політичний, релігійний, науковий, економічний та інші різновиди лідерства.

3. ^ Рівень енергетичної активності лідера. Йдеться про силу емоційної заразливості, одержимості лідерів та ін.

Стиль керівництва (лідерства), тип керівника, ефективність діяльності групи та існуюча в ній культура управління взаємопов'язані:

1. Стиль керівництва (лідерства) відображає усталені способи діяльності певного типу керівника. Він тісно пов'язаний з психологічними особливостями його мислення, прийняття рішень, спілкування тощо.

2. Стиль керівництва (лідерства) не є вродженою якістю, а формується і змінюється в процесі діяльності. Його можна коригувати та розвивати.

3. Опис та класифікація стилів керівництва (лідерства) відтворюють змістові характеристики (параметри) спільної діяльності. Йдеться про специфіку завдань, взаємини у групі тощо.

4. ^ Особливості стилю керівництва (лідерства) зумовлені культурними цінностями групи (традиціями, усталеними нормами) та чинниками навколишнього середовища (соціально-економічними, політичними, соціально-психологічними тощо).

^ Лідерство є власне психологічним феноменом, воно зумовлюється взаємодією багатьох змінних (психологічними характеристиками особистості лідера, соціально-психологічними характеристиками малої групи та ін.), а керівництво має змішану природу, поєднуючи в собі різні особливості впливу. Якщо лідерство виникає, формується у процесі спільної діяльності, то керівництво привноситься у групу. Ефективність керівництва залежить від лідерського потенціалу керівника, відповідності умовам і завданням діяльності групи. Стиль керівництва має як об'єктивну, так і суб'єктивну основу, залежить від моральних норм, соціально-економічних та політичних чинників, системи відносин у групі, особистісних особливостей керівника.

Тривалий час поширеним був підхід, що спирався на структуру особистісно-ділових якостей керівника. Йшлося про те, що кожний керівник є індивідуальністю, якій властиве неповторне поєднання структурних компонентів особистісно-ділових якостей. Відповідно виокремлювалися:

уважний стиль керівництва (турбота про статус підлеглих, умови їх праці). Уважні керівники у роботі з підлеглими використовують подяки за хорошу роботу; чуйні до особистих проблем працівників; готові допомогти; позбавлені завищених очікувань від співробітників;

стиль ініціювання структури (вміння керівника сформулювати мету, розробити план її досягнення). Поведінка керівників, які ініціюють структуру, орієнтується на розподіл підлеглим завдань; встановлення стандартів виконання роботи; інформування підлеглих про вимоги до роботи; уніфіковані процедури стимулювання.

Зважаючи на стиль керівництва було визначено типи керівників:

орієнтовані на виконання завдання (відповідають стилю керівництва “ініціювання структури”);

орієнтовані на відносини (відповідають стилю “уважних керівників”).

Беззастережний поділ керівників на зосереджених тільки на роботі чи лише на людині є надто спрощеним. Р. ^ Блейк і Дж. Моутон запропонували модель управлінської сітки, яка охоплює різні комбінації ступеня уваги до виробництва і до людей та обґрунтовує такі стилі керівництва:

невтручання. Ознакою його є низький рівень турботи про виробництво і людей. Керівник, сповідуючи цей стиль, не керує, багато працює особисто, домагаючись при цьому результатів, достатніх для збереження своєї посади;

— “керівництво приміським клубом”. Характеризується високим рівнем турботи про людей, і низьким — про виробництво, прагненням до встановлення дружніх стосунків, зручного режиму праці тощо;

— “керівництво завданнями”. Увага керівника цілком зосереджена на виробництві, не враховує людський чинник;

— “золота середина”. Керівник прагне поєднати орієнтацію на завдання і на підлеглих та їх інтереси;

командний стиль (групове управління). Керівник цілком намагається поєднати інтерес до успіху виробництва й увагу до людей.

^ Прибічники ситуаційних моделей вважають, що не існує універсального стилю керівництва, будь-який з них залежно від ситуації може бути ефективним. Традиційно вони виокремлюють такі типи поведінки керівника, а отже і стилі керівництва:

керівництво, зорієнтоване на підтримку (увага до підлеглих, турбота про їх добробут, формування дружньої атмосфери);

директивне керівництво (підлеглим повідомляється тільки необхідна з точки зору керівника інформація; спрямування і координація дій співробітників, контроль за їх діяльністю);

керівництво, спрямоване на співчуття (консультування підлеглих, урахування їх думок, пошук шляхів подолання суперечностей);

керівництво, зорієнтоване на досягнення (формулювання і пояснення цілей, пошук способів підвищення результативності праці тощо).

^ Стиль лідерства (керівництва) пов'язаний з феноменом психологічної влади у групі. Наприклад, авторитарний керівник залежно від проблеми і складності завдання структуру свого впливу на підлеглих організовує за принципом “керівництво — підкорення”.

^ Однозначно негативно оцінювати авторитарний вплив в управлінні не слід. Адже трапляються ситуації (занедбаність роботи, відсутність дисципліни, безвідповідальність, екстремальні умови тощо), що потребують жорстких форм централізованого впливу.

Ефективнішим є демократичний стиль, який засвідчує вміле використання влади і таких психологічних механізмів впливу, як порада, делегування повноважень і відповідальності, переконання, навчання та ін. Усе це забезпечує позитивну саморегуляцію спільноти, розвиток індивідуальної та групової ініціативи. Недемократичні стилі можуть бути пов'язані з неправовими, аморальними засобами впливу.

^ Ліберальний стиль часто кваліфікують як бездіяльний, що породжує вседозволеність, анархію. Невпливовість людини-ліберала може бути наслідком суб'єктивних особливостей особистості (невпевненість, слабка сила волі, надмірна довірливість тощо), непрофесіоналізму. За таких умов може взяти ситуацію під контроль неформальний лідер, який ініціативно візьметься за розв'язання управлінських рішень. Ліберальний стиль керівництва може бути ефективним, а керівник впливовим, якщо робота має індивідуалізований характер, у групі інтелектуалів, де понад усе ціниться вільна, творча атмосфера, у колективі з високим рівнем індивідуальної та свідомої відповідальності.

Характеризуючи зв'язок стилів лідерства і керівництва з феноменом психологічної влади, слід пам'ятати, що ефективний вплив керівника на групу та індивідів не допускає бездумного наслідування будь-якого стилю, а потребує вироблення власного неповторного стилю діяльності та впливу.

^ Ефективний лідер допомагає групі набувати відповідальності і компетентності. Для цього йому важливо знати, на якій стадії розвитку перебуває група, як відбуватиметься її розвиток і чим він особисто може цьому посприяти.

З
а спостереженнями М. Вудкока і Д. Френсіса, група за ступенем зрілості може перебувати в одній із чотирьох позицій, що потребує відповідного стилю керівництва нею.

^ 8.2. Прийняття групового рішення

Група не може існувати як цілісність, не маючи єдиних підходів, думок з принципових питань. Групова думка — це оптимальний для всіх індивідів спосіб розв'язання важливого завдання. Вона може визрівати різними способами. Найзначущішим етапом цього процесу є прийняття рішення.

^ Прийняття рішення — волевиявлення індивіда або групи людей, спрямоване на формування послідовності дій і вибір альтернативи.

Прийняття рішення як теоретична проблема. Першим рубежем наукового інтересу соціальної психології щодо цього є вияв ціннісних особливостей індивідуальних і групових рішень, явищ групової поляризації, групової нормалізації, “зсування до ризику”, феномену “group-think” (групового мислення, групового духу).

Переваги і недоліки групового прийняття рішень

Переваги

недоліки

— У групі легше долаються стереотипи мислення; комплексний пошук рішення забезпечує розгляд більше альтернатив, можливих варіантів, дає змогу обрати ефективніші;

— групове рішення охоплює більший обсяг знань та інформації, що підвищує вірогідність знаходження оптимального або близького до нього способу розв'язання групового завдання;

— групове рішення адекватніше відображає суть проблеми, воно раціональніше і не настільки суб'єктивне;

— єдність думок, що увінчує процес вироблення групового рішення, є позитивним мотиваційним чинником як ефективної трудової діяльності кожного працівника, так і групи загалом;

— індивіди, спільно приймаючи рішення, поділяють відповідальність за його виконання;

— груповий принцип прийняття рішення може сприяти поліпшенню відносин у групі; групове рішення краще сприймається, розповсюджується та піддається виконанню

^ Блокування рішення внаслідок розходження точок зору;

прийняття неоптимального результату рішення, за яке виступали найактивніші, але не досить компетентні в обговорюваному питанні члени групи;

прийняття компромісного рішення, яке не завжди відіграє позитивну роль;

— розроблення й ухвалення групового рішення, на відміну від індивідуального, може займати набагато більше часу; можливе передчасне ухвалення групового рішення та нечітке визначення відповідальності;

— під час групового ухвалення рішень можливі примус, тиск однієї сторони на іншу з метою нав'язати власний його варіант;

— групове прийняття рішення часто викликає стан незадоволення і напруження: кожний учасник дискусії намагається, щоб його точка зору була прийнята (це відбувається через мотиваційні утворення, які виявляються в різноманітних установках, інтересах, бажаннях тощо)

^ У надто складних ситуаціях, що охоплюють соціальні, психологічні, соціально-психологічні, моральні аспекти, неминучим стає звернення до групової думки.

Обґрунтування переваг і недоліків групового рішення пов'язане з виявом феномену “зсування до ризику”. Він полягає в тому, що групове рішення є ризикованішим порівняно із середнім з індивідуальних рішень, прийнятих до групового обговорення.

Групі властивий і ефект групової нормалізації, згідно з яким вона відкидає найбільш крайні рішення і приймає середнє з індивідуальних.

^ Групова нормалізація — соціально-психологічний феномен, який виникає у результаті групової дискусії, коли протилежні точки зору, навіть екстремальні позиції, згладжуються і стають єдиною усередненою думкою.

Певна кількість осіб, які беруть участь в груповій дискусії і виробляють групові рішення, ризикує, а рівень їх ризику значно більший, ніж в окремої людини, яка діє за таких самих обставин. Як з'ясувалося, потяг до ризику зумовлюють кілька чинників:

розподіл відповідальності (послаблює страх перед ймовірною помилкою);

ціна ризику (якщо ризик має позитивну цінність в соціокультурному середовищі, люди прагнуть до нього, якщо навпаки, намагаються уникати);

індивідуальні особливості індивідів.

Ці спостереження зумовили появу гіпотез, які намагались розшифрувати феномен “зсування до ризику”. За однією з них, групова дискусія, породжуючи емоційні контакти між членами групи, може спричинити відчуття спільної відповідальності, а отже й особистої безвідповідальності або меншої індивідуальної відповідальності за ризиковані рішення, оскільки вони належать усій групі. Таке групове обговорення проблеми сприяє прийняттю ризикованіших рішень. Друга гіпотеза ґрунтується на якостях лідера, його особливостях сприймання ситуації. Оскільки він більш схильний до ризикованих рішень, то у процесі обговорення проблеми переконує групу в своїй правоті. Ще одна гіпотеза — гіпотеза ризику як цінності — виходить з переконання про соціальну значущість, престижність ризику. її прихильники вважають, що готовність до ризику підвищує статус людини у групі, тому більшість вдається до ризикованіших рішень, намагаючись підвищити свій статус.

Ефект “зсування до ризику” не є універсальним і єдиним наслідком групового обговорення проблеми. Іноді відбувається “зсування” групового рішення в бік обережності. До того ж групова дискусія не завжди приводить до ризикованіших чи обережніших рішень.

^ На поведінку особистості під час прийняття рішення впливають мотив досягнення успіху й мотив уникнення невдачі. Залежно від домінування однієї з цих тенденцій по-різному поводять себе індивіди, приймаючи рішення, пов'язані з ризиком.

Поведінка людей, мотивованих на досягнення успіху

Поведінка людей, мотивованих на уникнення невдачі

— Ставлять перед собою позитивну мету, досягнення якої розцінюється як успіх;

— шукають таке розв'язання групового завдання, яке б допомогло виявити активність у досягненні мети;

— когнітивна сфера таких людей налаштована на очікування успіху, мобілізацію своїх ресурсів для прийняття групового рішення;

— упевнені в своїх діях, вчинках, можливостях;

— у ситуаціях прийняття рішення надають перевагу завданням із середнім рівнем ризику;

— високоактивні, самостійні;

— виявляють високу відповідальність;

— намагаються знайти адекватні засоби досягнення мети;

— після невдачі інтерес до розв'язання групового завдання зростає;

— після невдачі часто досягають кращих результатів

— Усі думки і дії налаштовані на уникнення невдачі;

— проявляють невпевненість;

— обирають завдання з низьким або високим рівнем ризику;

— розв'язуючи групову проблему, не вірять у можливість досягти успіху;

— не відчувають задоволення від групової дискусії;

— відчувають страх перед відповідальністю за прийняте рішення;

— бояться помилок і покарань;

— після невдачі інтерес до розв'язання групового завдання падає;

— вияв активності невеликий;

— уникають самостійного розв'язання проблеми;

— намагаються “обійти” труднощі, пов'язані з досягненням мети;

— бояться діяти без вказівки зверху”

Під час групової дискусії з приводу вироблення групового рішення виникає явище, назване “феноменом групової поляризації”.

^ Групова поляризація — соціально-психологічний феномен, що є результатом групової дискусії, у процесі якої різні точки зору, думки оформлюються у дві протилежні безкомпромісні позиції.

Групова поляризація трактується і як посилення внаслідок дискусії екстремальності групового рішення. Величина її буде тим більшою, чим далі зміщені первинні переваги членів групи від середніх значень. Крайня форма цього явища виражає стан внутрігрупового конфлікту, нервово-психічного напруження, що може спричинити негативні наслідки і для особистості, і для групи.

Аналіз процесу прийняття рішення у групі пов'язаний і з виявом ефективності групових рішень. Вони можуть бути неефективними у складних, екстремальних та ізольованих ситуаціях. Ефективність їх залежить і від того, наскільки компромісна позиція членів групи: в одному випадку компроміс є засобом нейтралізації протистояння різних позицій і підходів, в іншому — свідчить про неможливість вироблення оптимального рішення, що змушує погодитися, хоч і не з оптимальним, але з таким, що задовольняє більшість групи, рішенням. Такий компроміс неефективний, він нехтує конкретні реалії внутрігрупового життя. Неефективними бувають групові рішення і тоді, коли групі необхідно розв'язати надскладні проблеми або коли в ній відсутній лідер.

^ Під час дискусій можливі і певні деформації, які впливають на якість групового рішення. Спостерігаючи за життєдіяльністю (політичною, військовою) груп, американський дослідник Ірвінг Дженіс у 70-ті роки XX ст. відкрив феномен “group-think”.

Group-think” — спосіб (режим) мислення людей, які, перебуваючи у тісно згуртованій групі і прагнучи до єдності думок, головним вважають пошук консенсусу, що знижує їх здатність до пізнання реальності.

Йдеться про те, що виробленню і прийняттю правильного рішення заважає надмірна одностайність групи. Найзначущішими чинниками формування “групового мислення” є:

висока згуртованість групи;

яскраво виражене “Ми-почуття”, ізольованість групи від альтернативного джерела інформації;

невизначеність щодо схвалення індивідуальних суджень та думок.

Серед симптомів групового мислення виокремлюють ілюзію невразливості (поділяється більшістю або усією групою, наслідком є перебільшений оптимізм і схильність до надмірного ризику) і надмірну віру в етичність та принципи поведінки (членів групи іноді спонукують ігнорувати моральні наслідки прийняття рішення). Внаслідок їх дії члени групи нерідко переоцінюють свої права і можливості.

Прийняття рішення як практична проблема.

конкретних форм. Спосіб прийняття групового рішення залежить від поставленого перед групою завдання.

Групове завдання є наслідком планування групою спільних цілей, орієнтирів і дій, покликаних сприяти розвитку групи. Зрештою, план — це система об'єднаних спільною метою завдань. Формулювання групового завдання і пошук способу його розв'язання — доволі складний процес, який залежить від багатьох зовнішніх і внутрішніх чинників. Передусім він має враховувати потенційні можливості групи (здібності, професійну підготовленість учасників розв'язання спільного завдання, соціально-психологічний клімат у групі), зміни навколишнього середовища (як можуть вплинути на групу поведінка суперників, зміна нормативних вимог тощо). Спосіб, за допомогою якого індивід чи група розв'язує завдання, залежить від вимог до завдання (можливостей, необхідних для його вирішення) і людських ресурсів (знань, навичок, умінь). Успішне розв'язання групового завдання передбачає:

ефективну систему комунікацій і участь у цьому процесі всіх або більшості з групи;

встановлення багаторівневих відносин між елементами завдання;

усвідомлення значущих аспектів завдання, оцінення їх смислу, включення їх у певні відношення.

Групові завдання класифікують за багатьма критеріями, що дало змогу виробити багатоаспектну типологію (С/р).

^ До найпоширеніших технологічних способів розв'язання групових завдань формами групового обговорення належать групова дискусія, групове інтерв'ю та ін.

Групова дискусія (лат. discussio —- розгляд, дослідження) — метод групового обговорення проблеми, який дає змогу виявити спектр думок і суджень членів групи, запропонувати можливі шляхи розв'язання завдання, знайти групове розв'язання проблеми.

Під час групової дискусії відбувається зіставлення, зіштовхування протилежних позицій, що відкриває її учасникам різні аспекти проблеми, допомагає послабити їх опір новій інформації. Часто групова дискусія сприяє виробленню групової норми, якщо ініційоване групою рішення є логічним висновком дискусії і підтримане всіма присутніми. Вона відкриває широкі можливості для оприлюднення точок зору, з'ясування альтернатив, активації інтересу до обговорюваної проблеми і є ефективним засобом згуртування і розвитку групи, вироблення нею оптимального рішення, а також засобом поляризації думок. Групова дискусія — завжди складний і багатогранний процес, який вимагає високих професійних навичок усіх її учасників.

^ Групове інтерв'ю (англ. intervien, букв. — зустріч, бесіда) — засіб з'ясування суджень і думок членів групи з конкретного питання і оцінення ситуації, що склалася.

^ На першому етапі групового інтерв'ю інтерв'юери утримуються від оцінення фактів, дають змогу членам групи вичерпно сформулювати свою точку зору. Обговорюють і оцінюють зібрані факти вони на другому етапі. Завершується ця робота узагальненням нагромадженого матеріалу з відповідними коментарями і рекомендаціями інтерв'юерів.

Розв'язання групових завдань може відбуватися на різних якісно-смислових рівнях.

Рівні

Тип розв'язання завдань

Ключові навички

1

Рутинний

— неухильне дотримання процедури;

— раціональна оцінка ситуації;

— гуманне лідерство;

— контроль / мотивація;

2

Селективний

— визначення цілей;

— планування;

— аналіз / розвиток;

— аналіз інформації;

3

Адаптаційний

— ідентифікація проблем;

— систематизоване розв'язання проблем;

— створення робочих груп;

— аналіз можливого ризику;

4

Інноваційний

— творче управління;

— стратегічне планування;

— системний розвиток

Чим більше суб'єктивні оцінки окремих осіб у групі збігатимуться з об'єктивною значущістю завдань, тим більша вірогідність вибору ними ефективного шляху їх розв'язання

Під час розв'язання завдань, віддалених від їх компетенції, учасники дискусії виявляють вищу ініціативу, здатність до ризику. Розв'язання завдань, що перебувають у сфері їх компетенції, налаштовує на обережну, позбавлену ризику поведінку.

^ Продуктивність групового розв'язання завдання вимірюється потенційними можливостями групи, тобто її потенційною продуктивністю (вмінням адекватно оцінити ситуацію, значущістю самого завдання, здатністю обрати відповідні методики і тактики його розв'язання та ін.), за мінусом втрат мотивації і втрат, що виникають при координації, взаємодії і спілкуванні.

Найскладнішою психологічною процедурою, найголовнішим оцінювальним критерієм здібностей, умінь і навичок членів групи та їх керівника (лідера) є безпосереднє прийняття групових рішень.

Групові рішення можуть бути програмованими (базуються на заведеному порядку, послідовних процедурах, ухвалюються за типових обставин; мають обмежену кількість альтернатив; повинні відповідати динаміці розвитку організації) та непрограмованими (використовують у невизначених, неструктурованих ситуаціях, зумовлених відсутністю інформації, нечіткістю цілей, завдань; вибір засобів розв'язання проблем може бути надзвичайно великим).

Залежно від того, які чинники домінують, виокремлюють інтуїтивні (вибір на підставі відчуттів) та раціональні (базуються на судженнях, знаннях, попередньому досвіді) рішення.

Соціальна психологія вважає прийняття групового рішення вольовим актом, результатом якого є формування мети і засобів її досягнення. Участь усіх осіб групи у плануванні й прийнятті рішення — відчутний мотивуючий чинник: чим більше учасників виконання завдань залучено до прийняття рішень, тим сильніша мотивація участі в реалізації групових рішень.

Групові форми прийняття рішень підпорядковані дії різноманітних принципів.

Так, принцип співвідношення єдиноначальності та колегіальності відтворює взаємодію двох форм реалізації повноважень: єдиноначальність пов'язана з персональною відповідальністю керівника за прийняті рішення, а колегіальність є формою колективного розроблення проектів рішень.

^ Принцип одноголосності передбачає: реальну (творче обговорення проблеми) та уявну (формальне погодження з керівником за незгоди з його думкою) одностайність.

^ Принцип більшості переважає там, де взаємодіють дві або більше неформальних груп. За такої ситуації необхідне голосування, яке може засвідчити розподіл голосів на рівні частини, більшість голосів і абсолютну більшість голосів. Для розв'язання проблеми найприйнятніша абсолютна більшість голосів.

^ Принцип мінімізації розбіжностей актуальний за оптимальної переваги думки керівника (лідера) та при активності учасників обговорення проблеми. В такому разі мінімізувати суперечності між членами групи покликана групова дискусія.

Принцип узгодження пов'язаний з необхідністю вирішувати, готувати рішення.


^ 8.3. Проблема групової згуртованості і груповий конфлікт

Внутрішнє життя групи, соціальне, психологічне самопочуття об'єднаних у ній індивідів, ефективність взаємодії із навколишнім середовищем залежать від згуртованості групи, різний вияв якої по-різному впливає на її конфліктогенність.

^ Групова згуртованість — утворення, розвиток і формування зв'язків у групі, які забезпечують перетворення зовні заданої структури на психологічну спільність людей, психологічний організм, який живе за своїми нормами і законами відповідно до своїх цілей і цінностей.

Попри різне тлумачення згуртованості, соціометричний (Дж. Морено), когнітивний (Л. Фестінгер) підходи засновані на розумінні групи як певної системи емоційно забарвлених міжособистісних відносин. Взаємна емоційна привабливість членів групи, тобто згуртованість як міжособистісна атракція, підвищує намагання зберегти своє членство у ній.


У межах розробленої А. Петровським стратометричної концепції групової активності (теорії діяльнісного опосередкування міжособистісних відносин у групі) було запропоновано розглядати групову згуртованість крізь призму ціннісно-орієнтаційної єдності (рис.).

Прихильники стратометричної концепції виходять з того, що до складу структури малої групи входять три (пізніше — чотири) основних прошарки (страти), які одночасно є і рівнями розвитку групової згуртованості. Показником ціннісно-орієнтаційної єдності є частота збігу позицій індивідів щодо значущих об'єктів оцінювання, а джерелом інтенсифікації внутрігрупового спілкування, підвищення ефективності спільної діяльності — високий ступінь ціннісно-орієнтаційної єдності.

^ З рівнем згуртованості пов'язаний рівень групової сумісності.

Групова сумісність — соціально-психологічний показник згуртованості групи, що виражає можливість безконфліктного спілкування і погодження дій індивідів в умовах спільної діяльності.

Реалізується на трьох рівнях:

1. Нижчий рівень. Основою його є психофізіологічна сумісність темпераментів і характерів, сенсомоторна узгодженість індивідів при виконанні спільних дій, згуртованість, яка виражається в інтенсивності комунікативних внутрігрупових зв'язків і у взаємності соціометричних виборів.

2. ^ Більш високий рівень. Характеризується узгодженістю функціонально-рольових очікувань осіб групи стосовно того, що саме, з ким і в якій послідовності повинен робити кожен, реалізуючи суспільно-значущу і єдину для всіх ціль.

3. ^ Вищий рівень. Відтворює предметно-цільову і ціннісно-орієнтаційну єдність.

Групова сумісність пов'язана з міжособистісною сумісністю — взаємним прийняттям партнерів по спілкуванню і спільній діяльності.

^ Соціально-психологічний клімат групи — якісний аспект міжособистісних відносин, що виявляється у сукупності внутрішніх (психологічних) умов, які сприяють або перешкоджають продуктивній спільній діяльності і всебічному розвитку особистості у групі.

^ До позитивних ознак соціально-психологічного клімату групи належать:

наявність позитивної перспективи для групи і для кожного її індивіда;

довіра і висока вимогливість членів групи один до одного;

ділова критика, вільне висловлювання власної думки;

відсутність тиску на підлеглих з боку керівників;

достатня поінформованість про цілі та завдання групи;

задоволеність працею й належністю до групи;

усвідомлення відповідальності за стан справ у групі.

^ Досягнення групової згуртованості зумовлюють такі чинники:

рівень емоційної привабливості, взаємної симпатії в міжособистісних стосунках. Чим більше індивідів подобається один одному, тим вищою є згуртованість групи;

ступінь привабливості групи для індивідів, особливості групових цілей. Чим більше людей задоволених своїм перебуванням у групі, тим вища її згуртованість;

спосіб взаємодії в групі і провідний соціальний мотив, тобто мотиваційна сфера згуртованості осіб групи. Йдеться про домінуючий у групі спосіб взаємодії;

особливості та характеристики, які засвідчують подібність індивідів між собою. Найголовнішим аспектом щодо цього є ціннісний (близькість поглядів, ціннісних орієнтацій членів групи);

спосіб прийняття рішення, стиль керівництва у групі. Колегіальний стиль керівництва, який відкриває простір для участі індивідів у розв'язанні проблем, виробленні групового рішення, є найефективнішим. Хоч за певних обставин ефективними можуть бути й інші стилі керівництва;

статево-вікова структура групи. Згуртованість, здоровий соціально-психологічний клімат властиві неоднорідним за статево-віковими параметрами групам;

автономність, відносна ізольованість групи. Оскільки абсолютна ізольованість негативно впливає на згуртованість групи, а звуження кола спілкування вичерпує його цінність, то для поліпшення психологічного клімату доцільно виходити за межі групових стосунків, налагоджувати контакти з іншими спільнотами.

^ Стабільність і згуртованість групи залежить від того, наскільки індивід має змогу самоствердитися, самовизначитися, знайти в ній емоційний захист.

В будь-якій групі конфлікти є невід'ємним аспектом буття, їх класифікують за різними ознаками. За кількістю конфліктуючих сторін (учасників конфлікту) виокремлюють: конфлікти між особистістю і групою, внутрігрупові і міжгрупові конфлікти.

^ Конфлікти між особистістю і групою. Виявляються як суперечність між очікуваннями або вимогами окремої особистості й сформованими в групі нормами, цінностями, особливостями поведінки, способами виконання поставлених цілей, завдань.

^ Внутрігрупові конфлікти. Проявляються як порушення (дисгармонія) міжособистісних відносин у групі, руйнація рівноваги між структурами групи (комунікативною, статусною, рольовою, владною). Такий конфлікт є деструктивним процесом, зберігаючи в собі сильне позитивне навантаження, оскільки може генерувати нові групові структури, створювати нові міжособистісні відносини, сприяти розвитку групи та ін. Внутрігрупові конфлікти зароджуються або як діад ний міжособистісний конфлікт, що переростає діадні межі, втягуючи всіх членів групи, створюючи нестерпну психологічну атмосферу, або як незбігання принаймні двох точок зору стосовно певної проблеми. Якщо проблема має ділову основу, то другий шлях позитивно характеризує конфлікт, оскільки він каталізує пошук нових ідей та рішень.

^ Міжгрупові конфлікти. Виникають усередині формальних груп спільності (наприклад, між адміністрацією і профспілками), усередині неформальних груп, а також між формальними і неформальними групами.

^ Усі ці типи конфліктів можуть бути:

— управлінськими, економічними, творчими, педагогічними, сімейними. їх основою є проблемно-діяльнісна ознака;

— соціально-психологічними. Спричинені порушеннями в системі взаємин;

— емоційними. Виникають через емоційні стани;

— змістовими чи проблемними;

— довготривалими, швидкоплинними та ін.

Можливі й нормативні групові конфлікти, пов'язані з феноменом групового тиску більшості на меншість (меншість не погоджується приймати норми і цінності більшості). Найчастіше внутрігрупові конфлікти спалахують між лідерами мікрогруп, або між неформальним лідером і керівником групи.

^ Частоту їх зумовлює загальний рівень напруженості у групі.

Групові конфлікти можуть виконувати як позитивні, так і негативні функції, тобто бути конструктивними, сприяти згуртованості групи або деструктивними, спрямованими на розмежування членів групи, руйнацію зв'язків

Позитивні функції

Негативні функції

Розвивальна (вважається, що конфлікт є джерелом розвитку, спонукує до змін, відкриває дорогу інноваціям та ін.);

регулятивна (можливість розрядити ситуацію, оздоровити взаємини, наблизити партнерів у процесі розв'язання проблеми, вдосконалити і стабілізувати систему відносин та ін.);

інформаційно-пізнавальна (під час конфлікту люди можуть краще пізнати інших та себе, стимулювати рефлексію і процеси розуміння);

структурування і згуртування (відбувається процес групування однодумців, структурування соціальних груп);

стимулююча (понижуючи синдром покірності”, конфлікт стимулює активність партнерів по взаємодії, особистісний розвиток та розвиток групи загалом);

діагностична (щоб прояснити обстановку і зрозуміти стан справ, іноді корисно навіть спровокувати конфлікт; у критичних ситуаціях конфлікт може виявити невідомі достоїнства і недоліки людей);

психотерапевтична (конфлікт знімає напруження, дискомфорт та ін.)

^ Погіршення психологічного клімату в групі (руйнація міжособистісних відносин);

зниження привабливості праці, що призводить до зниження її продуктивності;

неадекватність у сприйманні проблеми і учасників конфлікту;

послаблення співпраці і партнерства між сторонами як під час конфлікту, так і після нього;

руйнація форм самореалізації, окремих норм поведінки;

виникнення неадекватних психологічних захистів;

зростання конфронтаційних проявів у відносинах, спрямованих більшою мірою на перемогу, а не на розв'язання проблеми для обох сторін, пошук альтернативи;

моральні та матеріальні збитки

Виникненню і розвитку організаційних конфліктів у сфері управління запобігають правильний добір і розстановка кадрів з урахуванням їх професійних і психологічних якостей; авторитет керівника, належна організація діяльності; позитивні традиції в організації; об'єктивне оцінення та диференційоване стимулювання праці співробітників; соціально-професійне й соціально-психологічне навчання; зміцнення неформальних відносин; стабільний склад колективу та ін.

Більшість діслідників вважає, що конфлікти не лише бажані, а й необхідні у житті групи, адже вони сприяють вияву альтернативних суджень, впровадженню новітніх технологій, поширенню нової інформації та ін.

Внутрігрупові конфлікти можуть мати такі наслідки:

зміни мікроструктур групи (зміна складу і чисельності неформальних груп);

формування нових лідерів і зниження впливу попередніх;

звільнення групи від небажаних індивідів;

пошук і “встановлення” зовнішнього ворога (часто — з метою згуртування групи);

значні організаційні зміни в групі (корективи планів діяльності, розроблення нових засобів досягнення цілей та ін.);

психологічні зміни, формулювання нових цілей, цінностей, мотивів;

заміна керівника групи;

припинення існування групи.

Конкретні способи й методи подолання внутрігрупових конфліктів залежать від об'єктивної ситуації, психічного стану сторін, що конфліктують.




Скачати 323.56 Kb.
залишити коментар
Дата конвертації23.01.2012
Розмір323.56 Kb.
ТипЛекція, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

отлично
  3
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх