Тема Потенціал національної економіки icon

Тема Потенціал національної економіки


Схожі
  1   2   3   4   5   6
ЗМІСТ

Вступ 5

Тема 1. Потенціал національної економіки 7

  1. Національне багатство 7

  2. Природно-ресурсний потенціал 16

  3. Людський потенціал 29

  4. Виробничий та науково-технічний потенціал 35

  5. Ефективність національної економіки 42

Тема 2. Структура національної економіки 46

  1. Соціальна структура 46

  2. Організаційна структура національної економіки 52

  3. Відтворювальна структура 61

  4. Структура видів економічної діяльності 71

  5. Регіональна структура 77

  6. Структурні зрушення в економіці України 83

Тема 3. Фінансовий сектор національної економіки 88

  1. Державні фінанси 88

  2. Банківська система 117

  3. Небанківські фінансово-кредитні інститути 129

Тема 4. Роль держави в національній економіці 139

  1. Економічні функції держави 139

  2. Державний механізм перерозподілу доходів і ресурсів ...148

  3. Держава як виробник суспільних благ 159

  4. Держава і підприємництво 165

Тема 5. Організація державного управління національною

економікою 177

  1. Основні засади теорії державного управління 177

  2. Система органів державного управління економікою та їх функції 183

  3. Цілі та функції державного управління 198

  4. Методи державного регулювання економіки 207

  5. Засоби державного регулювання економіки 210

Тема 6. Розвиток національної економіки 217

  1. Сутність та показники економічного розвитку 217

  2. Теорії та моделі економічного розвитку 228

  3. Стадії економічного зростання та розвитку 245

  4. Стратегічна модель економічного розвитку України 250

Тема 7. Регіональний розвиток національної економіки . . . 255


  1. Основні показники розвитку регіональної економіки 255

  2. Фінансова база регіонів 264

  3. Інвестиційний потенціал та інвестиційна привабливість регіонів 271

  4. Основні засади стратегії регіонального розвитку національ­ної економіки 278

Тема 8. Прогнозування національної економіки 287

  1. Функції і принципи соціально-економічного прогнозування. . 287

  2. Класифікація соціально-економічних прогнозів 294

  3. Методи соціально-економічного прогнозування 296

  4. Прогнозування економічного і соціального розвитку України 300

Тема 9. Програмування національної економіки 314

  1. Сутність та принципи макроекономічного програмування . 314

  2. Види державних програм ■ 321




  1. Принципи і методи обґрунтування програм соціально-еко­номічного розвитку 333

  2. Державна програма економічного і соціального розвитку України 339

Тема 10. Соціальна спрямованість національної економіки . . . 343

  1. Економічна теорія добробуту 343

  2. Соціальний вибір і функція суспільного добробуту 351

  3. Соціальна нерівність та перерозподіл доходів 358

  4. Фінансування соціальної сфери 369

Тема 11. Взаємодія національної економіки з екологією. 384

  1. Концепція взаємодії економіки та екології 384

  2. Екологічна складова стратегії сталого розвитку 390

  3. Державне управління природокористуванням . 404

11.4. Організаційно-економічний механізм природоохоронної
діяльності 413

Тема 12. Національна економіка у глобальному середовищі... 423

  1. Зв'язки національної економіки з рештою світу . 423

  2. Стратегічні напрями національної конкурентної політики . . 431

  3. Конкурентоспроможність національної економіки 437

12А Зовнішньоекономічна безпека національної економіки... 451

Література 456


ЛЕКЦІЯ 1

^ ПОТЕНЦІАЛ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

1.1 Національне багатство.

1.2Природно-ресурсний потенціал.

1.3 Людський потенціал.

1.4 Виробничий та науково-технічний потенціал.

1.5 Ефективність національної економіки.


1.1. Національне багатство


Основою існування людського суспільства є вироб­ництво матеріальних і духовних благ. Узагальнювальними показ­никами результатів виробничої діяльності будь-якої країни є ва­ловий внутрішній продукт та національний дохід. Усі ці показни­ки характеризують результати функціонування економіки за пев­ний проміжок часу (переважно за рік) та використовуються для виявлення рівня та динаміки розвитку національної економіки.

Поряд із цим виникає потреба в оцінці загального стану еко­номіки, визначення її потенційних можливостей та економічної могутності держави. Така оцінка можлива за допомогою показ­ника національного багатства, який ураховує всі ресурси краї­ни та нагромаджені блага, котрими вона володіє у конкретний період часу. Такий показник ураховує результати праці всіх по­колінь відповідної держави.

^ Національне багатство — це сукупність ресурсів країни (еко­номічних активів) та нагромаджених благ, які є в її розпоряджен­ні та можуть використовуватися для здійснення процесу вироб­ництва продукції, робіт, надання послуг та забезпечення життєді­яльності людей.

Важливість даного показника визначається тим, що він, з одного боку, відображає загальну результативність функціонування економі­ки, а з другого — характеризує стан та динаміку рівня життя людей.

Національне багатство включає в себе елементи, які дуже різ­номанітні за своїм складом і змістом та виконують різні функції у житті суспільства. Воно може розглядатись як з натурально-речовинного, так і вартісного поглядів.

За натурально-речовинним складом національне багатство являє собою сукупність цілого ряду споживчих вартостей, таких як при­родні ресурси (вода, земля, ліси, корисні копалини), предмети і за­соби виробництва, готова продукція, майно громадян, суспільних організацій та ін. Вартісна оцінка національного багатства та її ди­наміка характеризують результативність функціонування національ­ної економіки, її потенційні можливості, рівень життя населення.

У складі національного багатства можна виділити такі елементи:

  1. нефінансові активи, що є результатом виробничої діяльно­сті (створені нефінансові активи);

  2. нефінансові активи, що не є результатом виробничої діяль­ності (нестворені нефінансові активи):

  3. фінансові активи/ пасиви;

  4. нагромаджені споживчі товари довгострокового викорис­тання у домашніх господарствах (особисте майно громадян);

5)прямі іноземні інвестиції.

Для аналізу динаміки національного багатства розробляється баланс національного багатства. За його допомогою здійснюється оцінка річної зміни (приросту або зменшення) національного ба­гатства у вартісній оцінці у поточних цінах. Для оцінки абсолют­ної динаміки сукупних ресурсів економіки, які представлені у ба­лансі національного багатства, при складанні балансу використо­вуються порівнянні ціни.

Нині унаслідок незавершеності методологічних підходів до оцінки всіх елементів національного багатства визначаються ли­ше окремі його елементи, такі як основні виробничі фонди, мате­ріальні запаси. Решта елементів оцінюються лише приблизно, на основі експертних методів.

Структура та окремі елементи національного багатства подані на рис. 1.1.

Розглянемо зміст кожного елемента.

^ 1. Створені нефінансові активи. До них належать:

•Основні засоби галузей, що виробляють товари та надають послуги.

•Запаси матеріальних оборотних засобів.

  • Запаси готової продукції (засоби виробництва та предмети спо­живання) на складах підприємств, у системі постачання, на біржах.

  • Державні резерви засобів виробництва та предметів спожи­вання.

• Цінності



Рис. 1.1. Структура національного багатства країни




Основні засоби — це частина національного багатства країни, що створена у процесі виробництва та довгий час багаторазово і постійно у незмінній натурально-речовинній формі використову­ється в економіці, переносячи свою вартість на продукцію, робо­ти та послуги.

Очікуваний термін корисного використання (експлуатації) ос­новних засобів згідно з діючим законодавством становить більше одного року. До них належать основні засоби підприємств, орга­нізацій, установ усіх форм власності, а також основні засоби, що перебувають в особистій власності населення (житлові будинки, господарські будівлі, багаторічні насадження, робоча і продуктив­на худоба).

Також до складу основних засобів включають нематеріальні створені активи — об'єкти, створені працею людини. Вони яв­ляють собою загальнодоступну інформацію та містяться на пев­ному носії. Вартість таких активів включає витрати на розвіду­вання корисних копалин, розробку програмного забезпечення, створення оригінальних творів літератури й мистецтва та ін.

^ Запаси матеріальних оборотних засобів є постійно понов­люваною частиною національного багатства, до складу якої входять виробничі запаси сировини, матеріалів, палива, запас­них частин, господарчих товарів, насіння, кормів та фуражу, ху­доба на відгодуванні, молодняк тварин та ін.; незавершене ви­робництво, готова продукція та товари для продажу, матеріальні резерви.

^ Державні резерви засобів виробництва та предметів спо­живання — це частина створених матеріальних благ, яка зараз не використовується і являє собою стратегічні запаси країни на випадок непередбачених ситуацій та форс-мажорних обста­вин. Ці блага перебувають на зберіганні у системі державних матеріальних резервів. Вони складаються з двох частин: фон­дів засобів оборони та фондів державних господарських ре­зервів.

Цінності — це «кошторисні» товари довгострокового викори­стання, що не зношуються з часом. Зазвичай вони не використо­вуються для споживання або у виробництві, а придбаваються, го­ловним чином, задля збереження вартості у часі, оскільки їхня вартість з часом не повинна зменшуватись. Найважливішою особ­ливістю даного елементу національного багатства є те, що з ча­сом у результаті багатьох об'єктивних та суб'єктивних чинників відбувається зміна структури цінностей, що приводить до збіль­шення їхньої вартості (ціни). До економічних активів даного типу належать дорогоцінні метали, дорогоцінне каміння, антикваріат, твори мистецтва тощо.

Для оцінки основних засобів у галузях економіки як зведений кількісний показник використовується показник обсягу основних фондів у поточних (або у порівнянних — за розрахунку динаміки зміни ресурсної забезпеченості) цінах у галузях економіки. Важ­ливими показниками якості нагромаджених основних фондів є такі показники: рівень зношеності основних фондів, віковий склад активної частини основних фондів, питома вага обладнан­ня, яке відповідає передовим високотехнологічним світовим зраз­кам (за рівнем енерго- та паливоємності, продуктивності, еколо-гічності). Оцінюючи якісні та кількісні характеристики розвитку даного виду ресурсів у перспективі, необхідно враховувати групу чинників, які впливають на динаміку його характеристик. У складі цієї групи слід зазначити насамперед інтенсивність та на­прями розвитку інвестиційно-інноваційних процесів у національ­ній економіці, прикладних та фундаментальних наукових дослі­джень.

Загальна вартість основних засобів української економіки за період 1990—2004 рр. зросла на 122,3 % і становила 1 141 069 млн грн. Найбільш прискореними темпами зростання вартості основ­них засобів відбувається в останні роки. їхня динаміка у 2001—2004 рр. за видами економічної діяльності подана у табл. 1.1.3 на-
ведених даних видно, що у цей період прискореними темпами
відбувалося їх зростання у сфері фінансової діяльності (114,4 %);
оптовій і роздрібній торгівлі, торгівлі транспортними засобами та
послугах з ремонту (110,5 %) та у сфері готельного і ресторанно-
го бізнесу, тобто в обслуговуючих галузях економіки.

Майже 80 % усіх основних засобів країни (більш як 900 млрд грн) припадає на чотири види діяльності: промисловість (36,9 %), операції з нерухомістю (21,7 %), транспорт і зв'язок (14,7 %) та сільське господарство (6,6 %). У промисловості більше 50 % усіх основних засобів зосереджено в обробній промисловості.

Статистика свідчить, що основні засоби країни мають значний ступінь зношення, який у цілому по країні становить майже 50 %, а в промисловості — базовій галузі народного господарства — наближається до 60 %. При цьому аналіз динаміки даного показ­ника свідчить про сталу тенденцію старіння. Щорічно ступінь зношення основних засобів країни, незважаючи на їх оновлення, збільшується на 1,2—1,3 %. Загальну вартість та стан основних засобів України на 01.01.2005 року подано у табл. 1.2.

ТЕМПИ ЗРОСТАННЯ (ЗНИЖЕННЯ) ВАРТОСТІ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ УКРАЇНИ ЗА ВИДАМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У 2001—2004 рр. (у відсотках до попереднього періоду)

ВАРТІСТЬ, СТРУКТУРА ТА СТУПІНЬ ЗНОШЕННЯ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ УКРАЇНИ ЗА ВИДАМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (СТАНОМ НА 01.01.2005 р.

Таблиця 1.1.

Види діяльності

2001 р.

2002 р.

2003 р.

2004 р.

Сільське господарство, мисливство та лісове господарство (включаючи вартість худоби)

99,6

99,9

100,7

101,6

Рибне господарство

99,4

102,6

99,1

101,6

Промисловість

102,5

102,6

103,0

104,5

Будівництво

101,9

103,1

105,6

106,1

Оптова й роздрібна торгівля, торгівля транс­портними засобами, послуги з ремонту

105,7

107,8

111,4

110,5

Готелі та ресторани

108,0

103,5

104,4

107,6

Транспорт і зв'язок

103,9

103,9

105,8

105,1

Фінансова діяльність

117,2

128,2

117,4

114,4

Операції з нерухомістю, здавання у найм та послуги юридичним особам

102,0

101,6

102,3

104,4

Державне управління

102,4

102,2

103,7

105,1

Освіта

101,9

100,0

101,6

101,4

Охорона здоров'я і соціальна допомога

102,8

101,3

102,5

102,6

Колективні, громадські та особисті послуги

102,9

102,1

102,4

104,5

Усього

102,4

101,1

103,3

104,5


Стат. збірник «Основні засоби України». — К.: Держ. ком. ст.-ки України, 2005 р.


Важливою частиною створених нефінансових активів є запа­си матеріальних оборотних засобів, що складаються з товарів і послуг, які створені у поточному або у попередньому періоді та зберігаються для наступного продажу, використання у виробниц­тві чи в інших цілях. Вони включають сировину та матеріали, не­завершене виробництво, готову продукцію та товари для пере­продажу. Дана категорія охоплює всі запаси матеріальних обо­ротних засобів органів державного управління, включаючи стратегічні запаси (резерви).

^ Сировина та матеріали — це товари, які їх власники мають намір використати як проміжні ресурси у процесі власного вироб­ництва. Такі товари не призначені для перепродажу.

Таблиця 1.2.


Види діяльності

Вартість, млн грн

Структура, %

Ступінь зношення, %

Сільське господарство, мисливство та лісове господарство (включаючи вар­тість худоби)

75 447

6,6

51Д

Рибне господарство

1248

0,1

57,8

Промисловість

420 080

36,9

58,3

Будівництво

20 421

1,8

48,5

Оптова й роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами, послуги з ремонту

31 906

2,8

33,7

Готелі та ресторани

7336

0,7

33,3

Транспорт і зв'язок

167 538

14,7

49,9

Фінансова діяльність

12 646

1,1

23,8

Операції з нерухомістю, здавання у найм та послуги юридичним особам



247 005









21,7

36,8

Державне управління

34 572

3,0

39,8

Освіта

49 281

4,3

58,3

Охорона здоров'я і соціальна допомога

34 760

3,0

47,2

Колективні, громадські та особисті послуги












20 856

1,8

47,1

Усього

1141069

100,0

49,3



Джерело: Стат. збірник «Основні засоби України». — К.: Держ. ком. ст.-ки України, 2005 р.


^ Незавершене виробництв — це товари та послуги, вироб­ництво яких завершено лише частково. Вони зазвичай не пере­даються іншим підрозділам без подальшої обробки або не є гото­вими і процес їх виробництва триватиме у наступному періоді тим самим виробником.

При цьому виключаються частково завершені споруди, право власності на які вважається переданим кінцевому власнику або тому, що їх будівництво здійснюється для власного використан­ня, або на підставі існуючого договору купівлі-продажу. До даної категорії належить незавершене виробництво за культивованими активами та інше незавершене виробництво.

Незавершене виробництво за культивованими активами — худоба, яка вирощується «на м'ясо» (наприклад птиця і риба, які розводяться на промисловій основі); дерева та інші рослини, які приносять продукцію тільки один раз за життєвий цикл; культи­вовані активи, які можна використовувати для багаторазового отримання продукції.

Інше незавершене виробництво — товари (крім культивованих активів та послуг), що оброблені, виготовлені або зібрані вироб­ником частково та, як правило, не продаються, а відправляються або передаються іншим підрозділам без подальшої обробки.

^ Готова продукці — це товари, готові для продажу або по­ставки виробником.

Товари для перепродажу — це товари, які купуються під­приємствами (наприклад підприємствами гуртової та роздрібної торгівлі) задля їх перепродажу без подальшої обробки (єдиним припустимим видом перетворення таких товарів є пропозиція їх у більш привабливому для покупця вигляді).

^ 2. Нестворені нефінансові активи. Даний елемент національ­ного багатства країни включає дві складові, що великою мірою визначають не тільки його обсяг та структуру, а й динаміку:

—матеріальні нестворені активи;

—нематеріальні нестворені активи (патенти, торгові марки, ноу-хау, гудвіл та ін.).

Згідно з прийнятою міжнародною методологією матеріальні нестворені активи — це активи природного походження (при­родні активи — земля, вода, ліси, ресурси надр та ін.), тобто ак­тиви, котрі не є результатом виробничих процесів, на які встано­влені або можуть бути встановлені права власності. До даної категорії не належать природні активи, на які права власності не встановлені або не можуть бути встановлені (наприклад, відкрите море, повітряний простір).

Докладніше окремі види матеріальних нестворених активів розглядаються у наступних розділах.

До складу нематеріальних нестворених активів належать активи, які надають виключне право своїм власникам на здійс­нення конкретних видів діяльності або на виробництво певних видів товарів і послуг. При цьому інші суб'єкти (юридичні та фі­зичні особи) не мають на це права без спеціального дозволу влас­ників відповідних активів.

Власники даного виду активів можуть отримувати завдяки їх використанню монопольні прибутки. Ця група активів включає об'єкти патентування (ліцензії, ноу-хау та ін.), договори про орен­ду та інші контракти з правом передачі у користування, а також придбаний гудвіл (умовна оцінка придбаних зв'язків та репутації).

Вартість нематеріальних нестворених активів оцінюється у поточних цінах (за наявності такої можливості), у випадках, коли здійснюється їх купівля-продаж. В інших випадках оцінюється поточна вартість майбутніх доходів, на які очікують власники даних активів. Придбаний гудвіл оцінюється за вартістю при­дбання мінус накопичена амортизація.

Сьогодні статистика поки ще не надає конкретних показників у цій частині національного багатства через відсутність методик щодо їх обліку та оцінки.

3. ^ Фінансові активи (пасиви). Забезпеченість прискорених темпів економічного зростання ресурсами (основними виробни­чими та матеріальними оборотними засобами) значною мірою визначається фінансовим станом країни (її суб'єктів господарю­вання, які виступають як виробники, інвестори та споживачі). Тому фінансові активи (пасиви) — важливий елемент національ­ного багатства країни. Від їхнього обсягу залежать можливості зростання виробництва в країні і, відповідно, удосконалення всіх форм споживання та нагромадження.

До фінансових активів як складової національного багатства належать:

—монетарне золото та спеціальні права запозичення (СПЗ);

—цінні папери (крім акцій);

—акції та інші види участі в акціонерному капіталі;

—кредити та запозичення;

—страхові технічні резерви;

—інша дебіторська та кредиторська заборгованість;

—прямі іноземні інвестиції (довідково).

Фінансові активи (пасиви) також оцінюються за поточною вар­тістю, якщо вони є об'єктом купівлі-продажу на організованих фінансових ринках. При цьому у ціну не включаються плата за послуги, збори, комісійні та аналогічні платежі за обслуговуван­ня під час здійснення оборудок.

Вартість фінансових вимог, які не обертаються на організова­них фінансових ринках, має оцінюватися за сумою, яку боржник зобов'язаний сплатити кредитору для погашення його вимог.

Вартість монетарного золота та СПЗ оцінюється у цінах, які встановлюються на організованих ринках або згідно з двосто­ронніми угодами між центральними банками. Вартість СПЗ роз­раховується Міжнародним валютним фондом щоденно. При цьо­му береться «кошик валют», а курси щодо національної валюти виводяться виходячи з цін на валютних ринках. Склад «кошика» та «вага» окремих валют періодично переглядаються.

Вартість готівкової валюти оцінюється за номінальною вартіс­тю (номіналом) самої валюти.

Вартість депозитів, які відображаються у балансах кредиторів та дебіторів, дорівнює основній сумі заборгованості, яку дебітор зобов'язаний повернути кредитору за умовами відповідного до­говору при ліквідації депозиту.

Цінні папери оцінюються за вартістю їхньої купівлі-продажу, яка існує на ринку. Короткострокові цінні папери (та відповідні зобов'язання) оцінюються за їхньою поточною ринковою вартіс­тю. Такий метод особливо важливий в умовах високої інфляції або високих номінальних ставок процента.

Довгострокові цінні папери (та відповідні зобов'язання) оці­нюються у поточних цінах на цінні папери, які перебувають в обігу на фінансових ринках. В умовах, коли загальний рівень рин­кових ставок коливається, ринкова вартість таких облігацій може суттєво відрізнятися від їхнього номіналу, що зменшується на суму дійсних та/або умовно нарахованих відсотків, які залиша­ються до терміну погашення.

Слід звернути увагу на те, що сукупна оцінка вартості фінан­сових активів країни статистичними органами сьогодні не прово­диться у зв'язку з незавершеністю методики розробки фінансово­го рахунку в системі консолідованих національних рахунків. Ра­зом із тим статистикою розробляються оцінки окремих елементів фінансових активів як у цілому по країні (наприклад, монетарне золото та СПЗ), так і окремих секторів економіки, наприклад, фі­нансові активи системи комерційних банків, органів грошово-кредитного регулювання.


^ 1.2. Природно-ресурсний потенціал


Наявність та різноманітність природних ресурсів великою мірою визначають потенційні можливості виробництва у національній економіці. Людина завжди використовувала при­родні ресурси для задоволення власних потреб. Зростання по­треб суспільства приводить до зростання й обсягів елементів природи, залучених у процес економічного кругообігу. Це пов'я­зано, з одного боку, зі зростанням чисельності населення, а з іншого — з якісними змінами у потребах людей. Те, що колись лежало незайманим у природі, дедалі більше залучається у гос­подарський кругообіг.

Значний вплив на залучення природних ресурсів у процес ви­робництва товарів та послуг чинить науково-технічний прогрес. Цей вплив відбувається у двох протилежних напрямах. Насампе­ред науково-технічний прогрес сприяє раціоналізації використан­ня природних ресурсів, виявляються дешевші та такі, що більш легко транспортуються, матеріали (наприклад, природний газ), утілюються досконаліші способи повного видобутку та перероб­ки нафти, повніше використовується попутна сировина, застосо­вуються безвідходні технології. У сільському господарстві впро­ваджуються технології інтенсивного землеробства та тваринниц­тва, у промисловості спостерігається перехід до енерго- та мате-ріалозберігальних технологій, які зменшують питомі витрати па­лива та сировини. Поширюється застосовування синтетичних ма­теріалів, які заміняють натуральні ресурси.

У той же час розвиток науки і техніки призводить до розши­рення старих і створення нових видів виробництв, які потребу­ють додаткових природних ресурсів. Суттєво змінюється сфера застосування та структура споживання різних видів сировини та продуктів, які з них виробляються; збільшується кількість корис­них копалин, що залучаються у промислове виробництво.

На сьогоднішній день ресурсозберігаюча тенденція поки що не може подолати тенденцію до збільшення обсягів залучення у виробництво природних ресурсів. Як результат — колосальне зростання потреб у природних ресурсах, особливо в останні роки.

Ресурси природи є державною власністю. Державна влас­ність дає можливість безкоштовно використовувати деякі при­родні ресурси в інтересах суспільства (використання землі для будівництва транспортних магістралей, експлуатація лісових, водних ресурсів, видобуток корисних копалин та ін.). Викорис­тання природних ресурсів у приватному секторі, як правило, пе­редбачає стягнення спеціальних податків, рентних та інших пла­тежів, які спричиняють збільшення собівартості виготовлюваної продукції.

Природні ресурси не є невичерпними та вічними. Тому вини­кає проблема їх збереження та відновлення. До основних шляхів її вирішення можна віднести такі:

— бережливо, раціонально використовувати невідновлювані ресурси;

  • вживати заходи щодо поповнення відновлюваних природних ресурсів (відновлювати і підвищувати природну родючість землі, здійснювати посадку лісосмуг, відновлювати запаси водойм);

- максимально використовувати вторинну сировину та інші відходи виробництва;

  • підтримувати екологічну чистоту виробництва та приро­докористування.

Природно-ресурсний потенціал включає в себе дві складові:

  1. природні ресурси;

  2. природні умови.

Під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути ви­користані для задоволення потреб людського суспільства. При­родні ресурси включають у себе такі компоненти, як земля, надра, лісові та водні ресурси, рослинний і тваринний світ, повітряний простір.

Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть без­посередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей.

Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі ком­поненти можуть виступати і як ресурси, і як умови. До основних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять: гео­графічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу та розміщення ресурсного потенціалу.

Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виріз­няють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, біологічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерп­ності природних ресурсів, яку часто називають екологічною кла­сифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких на­лежать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерпні відновлювані — ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні гря­зі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані — мінераль­на сировина, природні будівельні матеріали.

В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого і невиробничого, промислового і сільськогосподарського, галузевого і міжгалузевого, одноцільо-вого та багатоцільового призначення.

Найбільш активна роль в економічному розвитку суспільства в сучасних умовах належить таким видам природних ресурсів, як земельні, лісові, водні, та мінеральні ресурси. Розглянемо кожен із цих видів ресурсів докладніше.

^ Земельні ресурси. Земля як ресурс має багатоцільове призна­чення: територіально-просторовий базис, головний засіб виробни­цтва і предмет праці у сільському господарстві, джерело продоволь­ства та ін. Залежно від ступеня придатності земель до різних сфер господарської діяльності розробляється їхня класифікація. Відпо­відно до властивостей (якостей) визначається народногосподарсь­ка цінність земель та їхні цільові категорії: 1 — землі сільськогос­подарського призначення; 2 — землі громадської та житлової забудови; 3 — землі природно-заповідного та іншого природоохо­ронного призначення; 4 — землі оздоровчого призначення; 5 — землі рекреаційного призначення; 6 — землі історико-культурного призначення; 7 — землі лісового фонду; 8 — землі водного фонду; 9 — землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборо­ни тощо


Таблиця 1.3


^ ЗЕМЕЛЬНИЙ ФОНД УКРАЇНИ (станом на 01.01. 2005 р.)



№ з/п



Види земель



Площа земель

усього, тис. га

% до загальної території

1

Землі сільськогосподарського призна­чення

42 985,8

71,2

2

Ліси і лісовкриті площі

10 475,9

17,4

3

Забудовані землі

2458,3

4,1

4

Відкриті заболочені землі

957,1

1,6

5

Інші землі

1056,6

1,7

А.

Усього земель (суша)

57 933,7

96,0

6.

Води (території, що покриті поверхне­вими водами)

2421,1

4,0

Б.

Разом (уся територія країни)

60 354,8

100,0


Джерело: Стат. щорічник України за 2004 рік. — К.: Консультант, 2005 р

Загальний земельний фонд України на початок 2005 р. стано­вив більше 60 млн га (табл. 1.3). Переважно це землі сільськогос­подарського призначення (71,2 % площі території країни), надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльно­сті, розміщення відповідної виробничої інфраструктури. До них належать: сільськогосподарські угіддя — рілля, багаторічні наса­дження, сіножаті, пасовища і перелоги; несільськогосподарські угіддя — господарські шляхи і прогони, полезахисні смуги, землі під господарськими будівлями, консервовані землі тощо. Най­більш цінними є рілля та багаторічні (плодові) насадження (сади, виноградники тощо), а менш цінними — пасовища і сіножаті.

Забудовані землі поділяються на землі, зайняті житловою за­будовою, промисловими об'єктами, громадською забудовою, ву­лицями, площами, набережними, об'єктами транспорту.

Решта — це землі без рослинного покрову або з незначним рослинним покровом. Переважно це піски, яри, землі, зайняті зсувами, щебенем, галькою, голими скелями.

^ Лісові ресурси. Україна належить до малолісних і лісодефіцитних країн. Площа лісів на її території становить 10,8 млн га, у т. ч. землі, вкриті лісовою рослинністю, — 9,6 млн га із загальним запасом деревини 1,74 млрд куб. м. У національному еквіваленті ресурси деревини оцінюються приблизно в 3,4 млрд дол. США, а за світовими цінами — 27 млрд дол. США. Загальний середньо­річний приріст деревини (зміна запасу) становить до 35 млн куб. м. Частка вкритих лісом земель у загальній площі території (лісис-тість) становить 15,6%. Це значно нижче розрахункового опти­мального показника (22 %), необхідного для досягнення збалан­сованості між запасами лісосировини, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами. Лісистість України майже втроє менше за лісистість Західної Європи (43,2 %). На одного жителя України припадає близько 0,18 га вкритих лісом земель і 34 куб. м запасу деревини.

Ліси по території країни розміщені нерівномірно. Найбільші їх площі зосереджені в зоні Карпат (Закарпатська, Івано-Фран­ківська, Львівська, Чернівецька області) та Полісся (Житомирсь­ка, Рівненська, Київська, Чернігівська, Волинська області). Украй недостатня площа лісових угідь у зоні Лісостепу й особливо Сте­пу (Миколаївська, Запорізька, Херсонська, Дніпропетровська, Одеська, Кіровоградська, Донецька та Полтавська області). У структурі лісового фонду України переважають цінні хвойні та твердолистяні насадження. На їхню частку припадає відповідно 42,2 і 43,2 % вкритих лісом земель. М'яколистяні (вільха, береза, осика, тополя тощо) займають 13,6 %. Вікова структура лісів украй нерівномірна. На молодняки припадає близько 32 %, се-редньовікові — 44 %, достигаючі — 14 %, стиглі і перестійні — 10 %. Вікова структура лісових насаджень, що склалася, неспро­можна забезпечити сталість, безперервність тарівномірність лі­сокористування. Таке становище стало наслідком надмірної лісо­експлуатації в недалекому минулому.

Відповідно до чинного законодавства лісовий фонд України задекларований як виключно державна власність. Однак фактич­но він перебуває у постійному користуванні лісових підприємств, які підпорядковуються різним міністерствам та відомствам (Держ-комлісгосп, Мінагрополітики, Міноборони тощо).

Сучасний стан лісоресурсного потенціалу України та її регіо­нів не можна вважати прийнятним ні в плані задоволення сиро­винних потреб народного господарства, ні в плані забезпечення стабільності екологічної ситуації. Для повного забезпечення си­ровиною наявних потужностей деревообробної і целюлозно-паперової промисловості існує потреба імпорту лісосировини з Росії. У перспективі за рахунок збільшення площі лісів є реальні можливості для забезпечення споживачів України власними ре­сурсами лісу. Передбачається, що до 2015 р. площа лісів зросте на 0,5 млн га, а лісистість території збільшиться до 16,1 %.

Водні ресурси. Потенціал водних ресурсів країни формується за рахунок:

  • поверхневих джерел;

  • підземних вод;

  • морської води.

Основним джерелом забезпечення потреб економіки у воді є поверхневі води (питома вага яких у загальному заборі води ста­новить близько 80 %). Вони утворюються як за рахунок місцево­го стоку, так і за рахунок припливу транзитних річкових вод із зарубіжних країн.

Поверхневі джерела водних ресурсів складаються з:

  • 63 119 річок, у т. ч. великих (площа водозабору понад 50 тис. кв. км) — 9, середніх (від 2 до 50 тис. кв. км) — 81 і малих (менше 2 тис. кв. км) — 63 029. Їх загальна довжина становить 206, 4 тис. кв. км, з них 90 % припадає на малі річки. За географічним розташу­ванням майже всі основні річкові басейни (за винятком Півден­ного Бугу) належать до міжнародних водних басейнів, що зумов­лює активність транскордонних водно-екологічних відносин та необхідність прискореного розвитку басейнового управління во­дними ресурсами;

  • 8073 озер і лиманів із загальною площею дзеркала 4021,5 кв. км, у т. ч. лиманів — 1073 кв. км;

  • 1160 водосховищ;

  • болота, заболочені і перезволожені землі (3,6 млн га), які відіграють значну водорегулювальну роль.

За багаторічними спостереженнями потенційні ресурси річко-
вих вод становлять 209,8 куб. км, з яких лише 25 % формуються
в межах України, решта надходить з Російської Федерації, Біло-
русі, Румунії.

На підземні води припадає 14—17% загального водозабору країни. На жаль, зберігається тенденція до погіршення якості під­земних вод унаслідок надходження до підземних горизонтів за-брудників зі стічними водами, а також інтенсивної експлуатації продуктивних водоносних горизонтів. Забруднені ділянки підзем­них вод поширені переважно в районах розміщення великих про­мислових і сільськогосподарських об'єктів, насамперед поверх­невих сховищ для відходів. Прогнозні ресурси підземних вод до­рівнюють 21 куб. км, а затверджені експлуатаційні запаси стано­влять близько 6 куб. км.

Обсяги морської води у загальному водокористуванні не пе­ревищують 2—3 %. Це пов'язано насамперед з великими витра­тами на її опріснення.

Територіальний розподіл водних ресурсів не відповідає роз­міщенню водоємних галузей господарського комплексу України. Найбільша кількість водних ресурсів (58 %) зосереджена в річках басейну Дунаю у прикордонних районах, де потреба у воді не пе­ревищує 5 % її загальних запасів. Найменш забезпечені водними ресурсами Донбас, Криворіжжя, Крим та південні області Украї­ни, де розташовані найбільші споживачі води.

Для усунення територіальної і часової нерівномірності розпо­ділу стоку водозабезпечення в Україні здійснюється за допомо­гою водосховищ (їх загальний об'єм становить понад 55 куб. км), понад 28 тис. ставків, 7 великих каналів (загальна довжина стано­вить 1021 км, а пропускна спроможність — 1000 куб. м/с), 10 ве­ликих водоводів, якими вода подається у маловодні райони. Во­досховища Дніпровського каскаду з корисним об'ємом 18,7 куб. км забезпечують більше половини обсягу водоспоживання.

Стримуючим чинником використання водних ресурсів є їх мін­ливість у часі: у природних умовах на частку весняного стоку припадає близько 60—70 % на півночі і північному сході і до 80—90 % на півдні. За запасами місцевих водних ресурсів (1 тис. куб. м на 1 людину) Україна вважається однією з найменш забез­печених країн у Європі (у Швеції цей показник становить 2,5 тис. куб. м, у Великобританії — 5, у Франції — 3,5 у Німеччині — 2,5 тис. куб. м).

У більшості регіонів України приплив перевищує місцевий стік. Винятком є Крим, де природного зовнішнього припливу не­має, а також Львівська і Закарпатська області, де приплив мен­ший за місцевий стік.

Внутрішні регіональні відмінності характеризуються тим, що за міжнародною класифікацією лише Закарпатська область нале­жить до середньо забезпечених місцевим стоком (619 тис. куб. м на 1 людину); низькою вона є в Чернігівській, Житомирській, Волинській та Івано-Франківській областях (2,0—2,6 тис. куб. м); в інших областях — дуже низька і надзвичайно низька (0,11— 1,95 тис. куб. м на 1 людину).

^ Мінеральні ресурси. Мінерально-сировинна база України вклю­чає близько 20 тис. родовищ і проявів 113 видів корисних копа­лин. Державним балансом запасів України враховується 9051 ро­довище 96 видів корисних копалин. Серед них родовищ нафти і газу — 984, метану, вугільних родовищ — 127, вугілля — 766, торфу — 1568, сапропелю — 274, металевих корисних копалин - 358, неметалевих — 3097, підземних вод — 1067. Розвідано 7667 родовищ. Сьогодні розробляються від 40 до 70 % розвіда­них запасів. У вартісному вираженні розвідані протягом XX ст. запаси цих родовищ оцінюються в 7,5 трлн дол. США. Запаси за­лізних руд становлять понад 14 % загальносвітових, марганцевих - більше 43 %. Україна займає провідні місця за запасами тита­ну, цирконію, урану, літію, графіту, каоліну, вогнетривких глин, сірки, калійних солей, декоративного каменю тощо.

Прогнозні оцінки забезпеченості мінерально-сировинними ре­сурсами потенціалу України як у цілому, так і в регіональному аспекті визначають задовільність абсолютних показників обсягу запасів традиційних складових мінерально-сировинної бази (табл. 1.4). Але це поєднується з виснаженістю найбільш якісної частини запасів, що може призвести до зниження в перспективі ефективності їх освоєння.

Мінерально-сировинний комплекс у складі галузей, що здійс­нюють геологорозвідувальні роботи, видобування, збагачення й транспортування корисних копалин був і залишається одним із найбільш розвинених базових секторів економіки України. У не­давньому минулому на його частку припадала третина виробни­чих фондів держави. Від експорту мінеральної сировинної про­дукції забезпечувалась третина валютних надходжень. Зовнішня торгівля України мінеральною сировиною та продуктами її пере­гонки у 2003 р. за експортом становила близько 3,5, за імпортом — близько 8,5 млрд дол. США. У структурі імпорту мінерально-сировинної продукції основна частина припадає на нафту і газ — близько 6,9 млрд дол. США, або 81 % від загального обсягу.

Таблиця 1.4.

^ МІНЕРАЛЬНО-РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ ТА її РЕГІОНІВ У 2001 р., млн т



Корисні копалини



Локалізація родовищ (басейни, регіони, області)



Розвідані (балансові)

запаси на 01.2001 р.*



Кількість родовищ

Видобуток (2000 р.)



усього

що розроб­ляються

Вугілля кам'яне

Донбас (Донецька і Лу­ганська області)

36 477,5

573

190

43,8**

»—

Західний Донбас (Дніп­ропетровська область)

13 931,1

55

10

6,1

»—

Львівсько-Волинський басейн (Львівська і Во­линська області)

1428,6

39

14

1,9

Буре вугілля

Дніпровський басейн

2146,7

73

6

1,0

Нафта

Дніпровсько-Донецький регіон (Лівобережжя)



90,6

85

63

2,01

Газ природ­ний (млрд м3)

1151,6

165

99

15,4

88,1

140

91

0,97

Конденсат г.тзовий

Нафта

Передкарпатський регіон



65,1

43

29

0,58

Газ природ­ний (млрд м3)

152,8

66

42

1,3

Руди залізні



Криворізький басейн (Дніпропетровська, Кі­ровоградська області)

19 461,6

32

21

101,5

Кременчуцький район (Полтавська область)

4504,1

5

2

16,0

Білозірський район (За­порізька область)

3345,5

6

1

3,4

Руди марган­цеві

Нікопольський басейн (Дніпропетровська, Запорізька області)

2418,5

3

2

6,76


За категоріями А, В, СІ, С2. ** За маркшейдерськими замірами


Мінерально-сировинна база України має значний економічний потенціал, спроможний забезпечити подальший розвиток націо­нальної економіки в ринкових умовах. Найважливішим завдан­ням на цьому шляху є забезпечення розвитку геологорозвідуваль­них робіт, збалансованої реструктуризації розвинутих гірничо­добувних регіонів та формування нових підходів із використан­ням новітніх геолого-економічних моделей та комплексного мо­ніторингу надр. Використання природних ресурсів у господарській діяльності зумовлює необхідність здійснення їх оцінки. Застосовуються два основні підходи до оцінки природно-ресурсного потенціалу: тех­нологічний (або виробничий) та економічний. Відповідно здійс­нюється його технологічна та економічна оцінка.

Метою технологічної оцінки є виявлення ступеня придатності ресурсів до певного виду діяльності. При цьому враховуються наявні та перспективні технології використання тих чи інших ви­дів ресурсів. Найчастіше за технологічної оцінки природні ресур­си оцінюються у балах чи категоріях.

^ Економічна оцінка природно-ресурсного потенціалу передбачає застосування економічних критеріїв, тобто зіставлення властиво­стей природних ресурсів з вимогами, які випливають з практичної господарської діяльності. її здійснення дає змогу, з одного боку, розрахувати економічну ефективність використання природних ре­сурсів у виробничій діяльності, а з іншого — оцінити економічні наслідки від такого використання для навколишнього природного середовища. Здійснення економічної оцінки базується на методич­них підходах, заснованих на категоріях ренти та ефективності.

За рентного підходу природний ресурс може оцінюватися двома способами: за відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в народному господарстві; за додатковими витратами на компенсацію втрат прибутку в разі вилучення пев­ного ресурсу з природокористування. Розрізняють витрати на за­побігання забрудненню й витрати на компенсацію збитків. Перші здійснюються для зменшення шкідливих викидів (наприклад, бу­дівництво очисних споруд, нейтралізація викидів тощо). Другі оцінюються через недотримання національного доходу, додатко­ві витрати із соціальних фондів тощо.

За підходу, заснованого на категорії ефективності, визначаєть­ся народногосподарський ефект, який досягається в результаті використання того чи іншого виду природного ресурсу. Як кри­терій при цьому виступає порівнянна економічна ефективність використання конкретного джерела ресурсів або їх територіаль­ного поєднання. Розбіжності в ефективності виражаються в ди­ференційованих сумарних витратах живої та уречевленої праці.

При здійсненні економічної оцінки кожного виду природних ресурсів ураховуються їхні специфічні особливості.

Так, земельні ресурси оцінюються виходячи з того, що земля розглядається як універсальний природний ресурс або територі­альний простір, який може використовуватися за різним призна­ченням — для потреб сільського господарства, населених пунк­тів, промислових об'єктів, рекреації, заповідної справи тощо. Ця обставина зумовлює складність розрахунку ціни землі при визна­ченні плати за користування нею.

В Україні застосовують дві основні групи цін землі: експертну (ринкову) і нормативну (кадастрову). Методичною основою нор­мативної ціни землі є «Методика грошової оцінки земель сільсь­когосподарського призначення і населених пунктів» (постанова Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. №213) та «Методика грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів)» (постанова Кабі­нету Міністрів України від ЗО травня 1997 р. № 525). Нормативна ціна землі визначається через капіталізацію рентного доходу. Для цього враховується якість, місцезнаходження земель та рівень використання досягнень науково-технічного прогресу.

При здійсненні економічної оцінки землі також використову­ється поняття «вартість землі», під яким розуміється міра її цін­ності. Розрізняють дві групи вартості землі: вартість у користу­ванні та вартість в обміні. У першому випадку вартість відоб­ражають з погляду цінності земельної ділянки для споживача (користувача). У другому випадку приймаються величини, які є на вільному ринку в процесі урівноваження попиту та пропону­вання. Вони є чинником домовленості продавця і покупця з при­воду реалізації платності землекористування.

Виділяють економічну оцінку земель населених пунктів, зе­мель сільськогосподарського призначення та земель несільсько­господарського призначення.

При економічній оцінці земель населених пунктів визнача­ють: характеристику земельної ділянки з позиції придатності до інженерно-технічних, промислових та житлових споруд; транс­портне забезпечення; забезпечення зв'язком; близькість та харак­теристику наявних телекомунікацій та споруд; величину суспіль­но необхідних витрат у процесі експлуатації (використання) зе­млі; обґрунтування та наслідки майбутньої діяльності тощо. Най­більш поширеною оцінкою даної групи земель є визначення їх вартості з урахуванням витрат на освоєння, а також норми при­бутку і капіталізації. Під витратами на облаштування слід розу­міти вартість (відновну) на початку року проектно-конструктор­ських робіт.

Оцінка земель сільськогосподарського призначення здійсню­ється окремо за кожною з категорій (рілля, сінокоси, пасовища) через їхні кількісні та якісні характеристики. Це може бути еко­номічна оцінка за окупністю витрат або за величиною продуктив­ності земель.

Економічна оцінка земель несільськогосподарського призна­чення (землі лісового, водного, природно-заповідного фонду то­що) здійснюється з урахуванням їх місцезнаходження, якісного складу, екологічного та соціального значення, ефекту від водо­охоронних, кліматоутворювальних заходів.

Особливості економічної оцінки лісових ресурсів полягають у тому, що вона може здійснюватися стосовно різних територі­альних утворень — від невеликих ділянок лісових кварталів до значних територій. Крім того, така оцінка може одночасно здій­снюватись як щодо природних, так і стосовно господарських одиниць. У першому випадку об'єктом оцінки є технологічно од­норідні ділянки лісу, а у другому — одиниці господарського лі­сокористування — території підприємств лісової промисловості, лісосировинні бази, лісові ресурси окремих регіонів тощо.

Як основні елементи економічної оцінки лісових ресурсів ви­ступають: обсяг — загальна площа лісів оцінюваного об'єкта, сумарний запас деревини; природні властивості — концентрація запасів (запас на одиницю площі), якість та структура дерево­стоїв (породний, бонітетний, віковий склад); природні й економіч­ні умови освоєння.

Усі ці елементи належать до лісопромислового використання, тобто до вирубки лісів задля отримання деревної сировини, оскіль­ки даний вид використання має найбільше господарське значення.

Економічна оцінка лісових ресурсів здійснюється окремо зе­мель лісового фонду, лісових насаджень, недеревних рослинних ресурсів, соціальних і екологічних функцій лісу. Базою для оцін­ки даних ресурсів і функцій є загальноприйняті кореневі ціни на деревину та іншу продукцію лісу — ринкові чи закупівельні ціни, що формуються на основі попиту та пропозиції.

Для водних ресурсів характерною є значна змінність режиму У часі, починаючи з добових і закінчуючи віковими коливаннями кількості води у кожному джерелі. Складна взаємодія багатьох чинників надає коливанням стоку характер випадкового процесу. Тому розрахунки щодо економічної оцінки водних ресурсів на­бувають імовірнісного статистичного характеру.

Оскільки поверхневі води взаємозв'язані, їх економічна оцінка повинна розглядатися в межах басейну і бути комплексною, тоб­то включати рибогосподарський, енергетичний, транспортний та природозахисний ефекти. При цьому останні змінюються залеж­но від території басейну, що викликає необхідність диференціації оцінок для різних його частин. Усе це потребує складних систем оцінок і розроблення спеціальних методів їх отримання.

Плата за воду теоретично включає дві частини: за викорис­тання водних ресурсів, яка має рентний характер, і за доставку, відвід та забезпечення якості води, що визначається відповідни­ми трудовими затратами.

Специфічна роль водних ресурсів та різноманітні напрями їх використання зумовлюють відставання економічних розробок, переважання природно-балансових і технічних методів при їх оцінюванні. З багатоцільовим характером водних ресурсів пов'я­зане й особливе значення обліку при економічній оцінці варіант­ності їх використання. У зв'язку зі специфікою водних ресурсів, що виконують допоміжну функцію у галузях-споживачах, варіан­ти використання визначаються економічними рішеннями і не ви­пливають з природних особливостей джерел цих ресурсів.

Економічна оцінка мінеральних ресурсів розглядається як грошове (вартісне) вираження споживних вартостей, що прита­манні цьому природному об'єктові, з урахуванням, звичайно, со­ціально-економічної складової. Для мінеральних ресурсів при ньому великого значення набуває врахування їх комплексного (багатокомпонентного) складу та комбінованість, тобто поєдна-ність кількох видів. у межах локальних ділянок надр.

При здійсненні економічної оцінки мінеральних ресурсів ви­значається абсолютна вартість (за ціною товарного продукту, який може бути з них здобуто), прибуткова вартість (за обсягом очікуваного прибутку від реалізації товарної продукції); рентні характеристики.

Абсолютна вартість визначається за світовими цінами, коли для такої продукції склався міжнародний ринок, або за внутріш­німи, регіональними чи локальними цінами, коли реалізація про­дукції обмежується відповідними рамками.

Прибуткова (або споживна) вартість мінеральних ресурсів розраховується виходячи з рівня прибутку, який може бути за­безпечено під час освоєння тих чи інших корисних копалин. По­казник прибутковості відображає якісні параметри корисних ко­палин та умови розробки їх покладів.

Рентна методологія оцінки виходить з урахування таких при­родних чинників, як розташування і якість родовища, гірничо-геологічні й екологічні умови його освоєння. Платежі за користу­вання надрами, що встановлені в Україні, є рентними за змістом. Але в даному разі вони не можуть виступати як категорія ціни, оскільки відповідні ставки плати є заниженими і до того ж вони не диференційовані для окремих родовищ.


^ 1.3. Людський потенціал


З економічного погляду людський потенціал являє собою сукупність населення, що проживає (перебуває) на тери­торії країни, та його здатність забезпечити потреби економіки у відповідній кількості та якості суспільної праці.

Для оцінки та характеристики людського потенціалу країни використовуються такі показники:

  • чисельність населення;

  • трудовий потенціал;

  • трудові ресурси.

Кожен із цих показників відображає певні кількісні та якісні сторони людського потенціалу країни. Розглянемо їх детальніше.

^ Чисельність населення є динамічним показником, який по­стійно змінюється під впливом різноманітних чинників. Насам­перед зміни чисельності населення відбуваються за рахунок його природного руху — народжуваності та смертності. Різниця між кількістю народжених живими та кількістю померлих називаєть­ся природним приростом населення. Впливає на зміну чисельно­сті населення й міграція населення, тобто переміщення людей з одних регіонів у інші. Різниця між кількістю прибулих та вибу­лих називається сальдо міграції.

Визначення чисельності населення й особливості його дина­міки має практичне значення для механізму взаємозв'язку еко­номічних і демографічних процесів. Знання чисельності населен­ня на певну дату чи період дає змогу оптимально збалансувати плани розвитку народного господарства та напрями соціальної та демографічної політики.

Найбільш повну інформацію про чисельність населення, його структуру і розселення, а також процеси руху дають загальнодер­жавні переписи. За останні п'ятдесят років було проведено п'ять таких переписів: у 1959, 1970, 1979, 1989 (у складі СРСР) та у 2001 р. (перший перепис незалежної України). За кожний рік між переписами статистичні органи здійснюють розрахунки поточної чисельності та складу населення за основними параметрами з урахуванням природного руху населення та даних міграції.

Демографічна статистика розрізняє поняття «наявне населен­ня» та «постійне населення». До наявного населення включа­ється населення, яке перебуває на момент перепису на даній те­риторії, враховуючи тимчасово проживаючих. До складу постій­ного населення включається населення, яке постійно проживає на момент перепису на даній території, враховуючи тимчасово відсутніх. Тобто залежність між постійним та наявним населен­ням можна визначити за допомогою формули:

Ч = Ч - ч + ч

^ пост і наяв 1 тимч. прож 1 1 тимч. відс,

Де Ч пост — чисельність постійного населення;

Ч наяв — чисельність наявного населення;

Ч тимч. прож — чисельність тимчасово проживаючих;

Ч тимч. відс — чисельність тимчасово відсутнього населення.

Протягом досить тривалого часу чисельність населення Украї­ни постійно зростала. Так, за період 1913—1939 рр. вона зросла на 5,3 млн чол., а за період між переписами 1959 та 1989 рр. — майже на 10 млн чол. При цьому відбулися суттєві зміни у посе­ленській структурі розселення населення. За період 1959—1989 рр. кількість міського населення збільшилася більш, як на 15 млн чол., що у загальній структурі населення країни становило 66,9 %. Упродовж наступних років також спостерігається тенденція до зменшення частки населення, що проживає у сільській місцевості (табл. 1.5).

Таблиця 1.5

^ КІЛЬКІСТЬ НАЯВНОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Рік



Усього, млн чол.



У тому числі

До загальної кількості населення, %

міське

сільське

міське

сільське

1913*

35,2

6,8

28,4

19,3

80,7

1939*

40,5

13,6

26,9

33,6

66,4

1959**

41,9

19,2

22,7

45,8

54,2

1970**

47,1

25,7

21,4

54,5

45,5

1979**

49,8

30,5

19,3

61,3

38,7

1989**

51,7

34,6

17,1

66,9

33,1

2001**

48,9

32,9

16,0

67,3

32,7

2005***

47,3

32,0

15,3

67,7

32,3

  • У сучасних межах території країни; ** за даними переписів; *** на початок року. Джерело: Стат. щорічник України за 2004 рік. — К.: Консультант, 2005 р

У 90-х роках минулого сторіччя в Україні відбулися різкі змі­ни тенденцій динаміки чисельності населення. У 1991 р. загальна кількість померлих у державі вперше за відсутності воєн і голоду перевищила кількість народжених. З 1993 р. почалося щорічне зниження абсолютної чисельності населення. На початок 2005 р. воно становило майже 5 млн чол.

Незважаючи на негативні тенденції, що спостерігаються у ди­наміці чисельності населення в останні 15 років, Україна — одна з найбільших країн Європи за чисельністю населення. За цим по­казником вона посідає шосте місце серед європейських країн (табл. 1.6). Для порівняння можна додати, що за чисельністю на­селення Україна перевищує чисельність населення таких країн, як Болгарія (8,0 млн чол.), Греція (11,0), Словаччина (5,4), Чехія (10,2), Угорщина (9,9), Латвія (2,3 млн чол.), разом узятих.

Таблиця 1.6

СЕРЕДНЬОРІЧНА ЧИСЕЛЬНІСТЬ ТА ГУСТОТА НАСЕЛЕННЯ ДЕЯКИХ КРАЇН СВРОНИ (станом на 2003 р.)

№ з/п

Країна

Чисельність населення, млн чол.

Відхилення від кількості насе­лення України, млн чол.

Густота населення, осіб на 1 км2

1

Російська Федерація

144,6

+ 96,8

8

2

Німеччина

82,5

+ 34,7

231

3

Франція

60,1

+ 12,3

110

4

Велика Британія

59,1

+ 11,3

241

5

Італія

57,4

+ 9,6

190

6

Україна

47,8

-

79

7

Іспанія

41,1

-6,7

81

8

Польща

38,6

-9,2

119

9

Румунія

22,3

-25,5

93




Нідерланди

16,2

-31,6

391

Розраховано за даними: Стат. щорічник України за 2004 рік. — К.: Консультант, 2005 р.


Україна належить до держав з порівняно високою густотою населення, хоча вона є нижчою порівняно з найбільш населеними країнами Європи. Розміщення населення по території країни пов­ною мірою відповідає особливостям розміщення виробництва та її природно-ресурсному потенціалу. Найменша густота населення характерна для Українського Полісся та півдня країни. Тут вона становить менш як 60 чол. на 1 км2. При цьому в Чернігівській області густота населення не досягає і половини від середнього показника по Україні. Такий рівень заселеності тут зумовлений особливостями господарської діяльності. Рідконаселений і пів­день країни, особливо Херсонська та Миколаївська області. Най­вищий показник густоти населення в Україні характерний для Східного регіону, де він перевищує 130 чол. на 1 км", а в Донець­кій області — 185 чол. на 1 км2. Густонаселеність характерна і для західних областей України. Так, у Львівській області вона становить 124 чол. на км2, у Чернівецькій — 115 чол. на км2.

Поняття «трудовий потенціал» використовується для визна­чення загальної сукупної здатності населення до праці. Під ним розуміють можливості країни забезпечувати потреби економіки робочою силою та кваліфікованими працівниками. За своїм зміс­том трудовий потенціал є надзвичайно складною системою. Він відображає багатогранне явище, яке може бути охарактеризоване з різних поглядів.

Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними чинниками (природним приростом, станом здоров'я, міграцією та ін.), потребами виробництва у робочій силі та можливостями за­доволення потреби працездатного населення у праці. З кількісно­го боку трудовий потенціал характеризується економічно актив­ним населенням, тобто ресурсами праці, які може запропонувати національна економіка в конкретний період часу. До економічно активного населення належать особи обох статей віком 15—70 ро­ків, які протягом певного часу забезпечують пропозицію робочої сили для виробництва товарів і послуг. До цієї категорії належать особи, зайняті економічною діяльністю, яка приносить дохід (за­йняті), та безробітні. Кількість зазначених категорій розрахову­ється на підставі даних щомісячних вибіркових обстежень насе­лення (домогосподарств) з питань економічної активності насе­лення. Динаміка чисельності економічно активного населення України за період 2000—2004 рр. наведена у табл. 1.7.

Якісна визначеність трудового потенціалу формується під впли­вом потреб виробництва, попиту на робочу силу, на основі роз­витку системи загальної та професійної освіти. Мірою якості тру­дового потенціалу є ступінь збалансованості професійно-кваліфіка­ційних характеристик груп працівників з потребами національної економіки, яка в умовах ринкових відносин динамічно розвива­ється. З якісного погляду трудовий потенціал може бути розкри­тий за допомогою сукупності демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психологічних, ідейно-політичних, науково-технічних ознак.

^ Таблиця 1.7

ДИНАМІКА ЧИСЕЛЬНОСТІ ЕКОНОМІЧНО АКТИВНОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ У 2000—2004 рр., тис. Чол.

№ з/п

Показники

2000 р.

2004 р.

2004 р. у % до 2000 р.

1

Економічно активне населення — усього

22 830,8

22 202,4

97,2




у тому числі:













працездатного віку

21 150,7

20 582,5

97,3




старше працездатного віку

1680,1

1619,9

96,4

2

Зайняті

20 175,0

20 295,7

100,6




у тому числі:













працездатного віку

18 520,7

18 694,3

100,9




старше працездатного віку

1654,3

1601,4

96,8

3

Безробітні

2655,8

1906,7

71,8




у тому числі:













працездатного віку

2630,0

1888,2

71,8




старше працездатного віку

25,8

18,5

71,7

Розраховано за даними: Стат. щорічник України за 2004 рік. — К.: Консультант, 2005 р.

Під структурою трудового потенціалу розуміють співвідно­шення між окремими його складовими. Залежно від змісту цих складових виокремлюють такі види структури трудового потен­ціалу: поселенська (або урбаністична), демографічна (статево-вікова та сімейна), етнічна, соціальна, освітня (освітньо-кваліфі­каційна), галузева, регіональна.

^ Поселенська структура відображає розподіл мешканців за на­селеними пунктами різних типів і розмірів. Найчастіше поселен­ська структура характеризується розподілом населення між дво­ма типами поселень — міськими і сільськими, що відображає рівень урбанізації країни та її спеціалізацію — індустріальна, аг­рарна та ін.

^ Демографічна структура являє собою співвідношення насе­лення за статтю та віком, а також за сім'ями різного складу та розміру.

Етнічна (національна) структура — це розподіл населення за національностями (за етнічною належністю).

^ Соціальна структура — це розподіл населення за соціальни­ми групами (верствами).

Освітня (освітньо-кваліфікаційна) структура відображає спів­відношення груп населення з різним рівнем освіти та кваліфікації.

^ Галузева структура характеризує розподіл населення за сфе­рами та видами зайнятості.

Регіональна структура дає уявлення про розподіл населення за окремими регіонами країни.

^ Трудові ресурси — це частина населення країни, яке за свої­ми фізичними та духовними здібностями, набутою освітою та професійно-кваліфікаційним рівнем здатна працювати у народ­ному господарстві, займатися суспільно корисною діяльністю. Чисельний склад трудових ресурсів, їх динаміка залежать від природного приросту населення, його статево-вікової структури, а також інтенсивності міграційних процесів.

Трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнято­сті: зайняті у суспільному виробництві (на державних підприємс­твах та підприємствах інших форм власності), зайняті у домаш­ньому та особистому підсобному господарстві та зайняті індиві­дуальною трудовою діяльністю; зайняті на навчанні з відривом від виробництва; зайняті у сфері військової діяльності (військово­службовці). Окрему групу становлять безробітні. Усе зайняте у народному господарстві населення розподіляється за видами еко­номічної діяльності (зайняті у сільському господарстві, промис­ловості, будівництві, фінансовій діяльності, державному управ­лінні, освіті та ін.). Згідно з методологією Міжнародної організації праці (МОП) до зайнятого населення відносяться особи у віці 15—70 років, які займаються економічною діяльністю, а саме: працюють за най-мом на умовах повного (неповного) робочого часу (наймані пра­цівники у юридичних та фізичних осіб); роботодавці; особи, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи зайнятих в особистих селянських господарствах задля ринкової реалізації виробленої продукції, або ті, хто безкоштовно працює в сімейно­му бізнесі; служителі релігійних культів; військові та ін.

Рівень зайнятості визначається як відношення (у відсотках) кількості зайнятого населення у віці 15—70 років до всього насе­лення зазначеного віку чи населення за відповідною соціально-демографічною ознакою.

В Україні у 2004 р. загальна кількість зайнятого населення становила 20,3 млн чол. Найбільша питома вага зайнятого насе­лення припадала на такі види економічної діяльності, як промис­ловість (20,1 %), сільське, лісове, рибне господарство та мислив­ство (19,7%), оптова та роздрібна торгівля, торгівля транспорт­ними засобами та їх ремонт, готелі та ресторани (19,6 %). У таких сферах, як освіта та державне управління було зайнято відповідно 8,1 та 5,2 % від загальної кількості зайнятих.

Безробітними (за методологією МОП) вважаються особи у віці 15—70 років, зареєстровані та незареєстровані у службі за­йнятості, які одночасно задовольняють три умови: не мали робо­ти (прибуткового заняття), протягом останніх чотирьох тижнів шукали роботу або намагались організувати власну справу; впро­довж останніх двох тижнів були готові почати працювати за най- мом або на власному підприємстві. Також до цієї категорії нале­жать особи, які почнуть працювати протягом найближчих двох тижнів; знайшли роботу, чекають відповіді, зареєстровані в служ­бі зайнятості як такі, що шукають роботу; навчаються за направ­ленням служби зайнятості.

Рівень безробіття також розраховується у відсотках як спів­відношення між кількістю безробітних віком 15—70 років та економічно активним населенням цього віку або відповідної со­ціально-демографічної ознаки.

Процеси зайнятості населення регулюються державою. Ство­рена і функціонує державна служба зайнятості населення, що ви­конує такі функції: здійснює посередництво між роботодавцями і найманою робочою силою; реалізує основні напрями державної політики зайнятості населення; регулює рух робочої сили; веде облік безробітних; надає допомогу офіційно зареєстрованим без­робітним чи сприяє їм у відкритті власної справи; здійснює пере­підготовку незайнятого населення і підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працівників.


^ 1.4. Виробничий та науково-технічний потенціал


Під виробничим та науково-технічним потенціа­лом розуміють сукупну спроможність галузей народного госпо­дарства та регіонів виробляти промислову і сільськогосподарську продукцію, здійснювати інвестиційну та інноваційну діяльність і надавати послуги населенню та виробництву. Цим він відрізня­ється від інших понять — «національного багатства», «виробни­чих сил», «матеріально-технічної бази», котрі відображають, як правило, досягнутий рівень розвитку суспільства.

До складу виробничого та науково-технічного потенціалу включаються такі елементи, як природні, трудові ресурси та ви­робничі фонди, органічне поєднання та взаємодія яких забезпе­чують виробництво продукції та надання послуг як для країни в цілому, так і для окремих її регіонів. Усі зазначені елементи окремо розглядалися вище. Однак лише в поєднанні вони здатні забезпечувати створення нових матеріальних і духовних благ, розвиток національної економіки.

За своєю структурою виробничий та науково-технічний по­тенціал являє собою сукупність підприємств та організацій, які належать до різних галузей та сфер діяльності (підприємства з видобутку корисних копалин, виробництва різних видів промис­лової та сільськогосподарської продукції; підприємства, що на­дають транспортні послуги; вищі навчальні заклади, науково-дослідні організації та ін.).

Виробничий потенціал України — основа економічної могут­ності і незалежності держави. Він визначає можливості виробни­цтва щодо вирішення комплексних завдань соціально-економіч­ного розвитку країни, виводу її економіки з кризи. Виробничий потенціал України майже повністю сформувався у складі народ­ногосподарського комплексу колишнього СРСР. Завдяки вели­ким запасам залізної руди, вугілля і багатим чорноземом земель­ним угіддям, сприятливим кліматичним умовам і зручному гео­графічному розташуванню в Україні розвинулись переважно про­мисловість, особливо важка, і сільське господарство.

Тільки в промисловості зараз працює понад 53 тис. підпри­ємств на самостійному балансі. Тому на прикладі промисловості як головної, найбільш вагомої частки виробничого потенціалу України простежуються основні етапи його формування і розвит­ку, а також характеристики основних складових.

Промисловість України — основна і провідна галузь суспіль­ного виробництва, що забезпечує потреби народного господарст­ва країни у паливі, енергії, сировині, матеріалах, забезпечує по­стійне технічне переозброєння всіх сфер і галузей економіки, а також задовольняє різноманітні потреби населення. У промисло­вості створюється майже половина національного доходу країни, що зумовлює її вирішальний вплив на процес розширеного від­творення. На основі промисловості за відносно короткий період у минулому (10—15 років) була проведена індустріалізація; пізні­ше нарощувався виробничий потенціал галузей як самої промис­ловості, так і народного господарства в цілому. її інтенсивний розвиток став необхідною умовою підвищення рівня розвитку всіх продуктивних сил України.

Промисловість України характеризується складною, розгалу­женою структурою. Вона представлена потужним паливно-енер­гетичним і металургійним комплексом, сучасним багатогалузе­вим машинобудуванням, хімічною і нафтохімічною промисловіс­тю, виробництвом будівельних матеріалів, легкою, харчовою га­лузями тощо.

У 2004 р. обсяг реалізованої продукції промисловості переви­щив 400 млрд грн, що становить більш як 50 % загального випус­ку продукції в країні. Більше третини всіх основних засобів краї­ни зосереджено у промисловості. На промислових підприємствах зайнято близько 4 млн чол.

У той же час слід зазначити, що за період з 1990 р. чисельність працівників у промисловості скоротилась удвічі. За цей період відбувалися небажані зміни в структурі зайнятого населення у зв'язку зі зміною форм власності, зростанням безробіття або не­повною зайнятістю. Зайнятість у промисловості за цей період скоротилася переважно за рахунок таких галузей, як машинобу­дування, хімічна та легка промисловість, промисловість будівель­них матеріалів та ін. Під впливом нових форм власності зміни в структурі зайнятості відбуваються за такою схемою: зменшуєть­ся чисельність робітників і службовців на державних підприємс­твах і збільшується на спільних та приватних підприємствах, проте не в однакових пропорціях.

Перехід до ринкової економіки посилює процеси реального вивільнення працівників з одних підприємств і зумовлює зрос­тання потреби в кваліфікованих кадрах в інших розвинених галу­зях і виробництвах. В умовах значних змін у структурі виробниц­тва (можливій ліквідації, перепрофілюванні збиткових і малорен­табельних підприємств) виникають серйозні труднощі з праце­влаштуванням населення.

Відносно висока питома вага спеціалістів з вищою і серед­ньою освітою, що зайняті у промисловості, свідчить про достатнє інтелектуальне забезпечення промислового потенціалу. Разом із тим в останні роки виникла тенденція зниження кількості спеціа­лістів, що виконують науково-дослідні, проектно-конструктор­ські і технологічні роботи. Це свідчить про розвиток процесу «відпливу інтелекту» зі сфери промислового виробництва в тор­гівлю та інші невиробничі сфери.

Одним із стримуючих чинників збільшення обсягів виробниц­тва і підвищення якості промислової продукції є дуже високий ступінь зношеності основних засобів у цій галузі (див. п. 1.1), що призводить до погіршення показників використання матеріально-технічних, енергетичних та інших ресурсів, а також до того, що значна кількість підприємств працює не на повну потужність або взагалі припинила свою діяльність.

В умовах економічної незалежності України зросли роль і значення третьої ресурсної складової виробничого потенціалу — природних ресурсів. Країна володіє, як відомо, потужною міне­рально-сировинною базою, щорічно у минулому добувала більш як 1 млрд т мінеральних продуктів. Разом із тим у період незалеж­ності України гостро виявилась обмеженість сировинної бази на­фти і природного газу, руд багатьох металів, зменшення наявнос­ті найбільш якісних марок вугілля, які залягають у несприятли­вих гірничо-геологічних умовах, а також багатих залізних, мар­ганцевих руд і низки інших видів корисних копалин.

За останні роки Україна перетворилася значною мірою з краї-ни-постачальника в країну, яка ввозить паливо. Власного видобу­тку природного газу в Україні не вистачає для повного задово­лення потреб економіки та населення. Для великих споживачів природний газ надходить з інших країн, в основному з Росії.

Зазначені вище причини зумовили зниження ефективності ви­робництва та призвели до критичного стану виробничого потен­ціалу країни. У цілому в народному господарстві кожне друге підприємство зменшило обсяги продукції більш як наполовину, а понад три чверті промислових підприємств скоротили загальні обсяги виробництва. Результативні показники, що характеризу­ють ефективність виробництва й ефективність використання ви­робничого потенціалу, також непереконливі. Аналіз соціально-економічної ситуації в економіці України та прийнятих Президен­том, Верховною Радою і Кабінетом Міністрів документів, які ви­значають економічну політику держави і конкретні заходи з її ре­алізації, дає змогу визначити основні причини щодо цього.

Однією з таких основних причин при здобутті економічної не­залежності Україною став розрив господарських зв'язків, що склалися сторіччями між колишніми республіками СРСР, вста­новлення митних бар'єрів, натуралізація обміну. З цієї причини на багатьох виробництвах практично був припинений випуск продукції, оскільки тільки 20 % промислових підприємств Украї­ни мають замкнений цикл виробництва. А якщо врахувати, що серед них значна частина тих, які отримували сировину і матері­али з колишніх республік СРСР, то і вони не можуть існувати ізольовано від зовнішньоторговельних відносин. Підраховано, що через незабезпеченість підприємств сировинними і матеріаль­но-технічними ресурсами частка падіння обсягу продовольчих товарів становила близько 50 %, а непродовольчих — не менш як 75 %.

Друга серйозна причина полягає в тому, що процес реформу­вання економіки, її матеріально-технічної бази здійснювався в цей період практично без чіткого формулювання цілей, завдань і кінцевих результатів. Процес реформування виробничих відно­син здійснювався без урахування оцінки можливостей промисло­вого потенціалу, особливо — наявності природних ресурсів, пер­спектив створення ринкових відносин в умовах розбалансованості економіки, обвального дефіциту в усіх його формах і проявах. Жодна країна світу з одноукладною економікою не змогла успіш­но вирішити зазначені завдання примусовим шляхом. Украї­на теж.

Третя причина — квапливість і шаблонність практичних захо­дів з реформування економіки без урахування специфічних умов і національних особливостей України, застосування з цією метою «шокової терапії», яка в багатьох країнах виявилася негативною. Таку саму роль вона зіграла і в Україні.

Четверта причина полягає в тому, що реформування економі­ки стосувалося в основному сфери обігу, унаслідок чого була за­недбана сфера виробництва. Проведена при цьому лібералізація цін в умовах залежності від інших країн (особливо — Росії з па­ливно-енергетичних та інших ресурсів) за обвальної дестабіліза­ції господарських зв'язків мала негативні наслідки. У стані гли­бокої кризи опинився виробничий потенціал. Відбувалося по­дальше падіння виробництва. Утворився дефіцит в усіх його фор­мах і проявах, знижувалося насичення ринку вітчизняними това­рами і одночасно ринок насичувався імпортом. Усе це призвело до суттєвого падіння життєвого рівня народу. Назріла гостра по­треба розробки такої державної політики, яка б насамперед по­ставила вирішення комплексу економічних, організаційних і тех­нічних проблем з відродження і розвитку виробничого потен­ціалу як матеріально-технічної бази економіки країни. В основу такої політики слід покласти концепцію науково-технічного ін­новаційного шляху розвитку всього економічного потенціалу України.

^ Науково-технічний потенціал України зростав, змінювався, розвивався разом із виробничим потенціалом. Мережа наукових організацій України зосереджена у чотирьох секторах: академіч­ному, галузевому, заводському та секторі вищої освіти (вузівсь­кому). У 2002 р. наукові та науково-технічні роботи виконували 1477 організацій, серед яких найбільша кількість (839) належала до галузевого сектору. їхня питома вага у загальній кількості нау­кових організацій України становить майже 57 %. В академічно­му секторі зосереджено 387 наукових організацій (або 26,2 % від їхньої загальної кількості). Наукові дослідження і розробки здій­снювалися також у 166 вищих навчальних закладах. Виконанням наукових і науково-технічних робіт зайнято 1052 установи дер­жавної форми власності, 408 — колективної і лише 17 організа­цій належать до комунальної та приватної форм власно­сті, власності міжнародних організацій і юридичних осіб інших держав.

Найважливішою складовою науково-технічного потенціалу є наукові кадри. Україна традиційно вважається державою з ваго­мим науковим потенціалом визнаними у світі науковими школа­ми, розвинутою системою підготовки кадрів. Офіційно затвердженими індикаторами науково-технічного роз­витку країн — членів ЄС, що характеризують насиченість населен­ня держави науковими кадрами, є кількість працівників, які вико­нують дослідження і розробки, у загальній чисельності зайнятих в економіці країни (у розрахунку на 1000 осіб). У 2004 р. виконанням наукових та науково-технічних робіт в організаціях, підприємствах та установах України займалося 173,6 тис. чол., з яких 4,1 тис. чол. мали науковий ступінь доктора наук і 17,0 тис. чол. — кандидата наук. Насиченість України науковими кадрами — на рівні східноєв­ропейських країн і становить 5,3 виконавця наукових і науково-технічних робіт на 1000 осіб економічно активного населення.

Основними формами підготовки наукових і науково-педаго­гічних працівників вищої кваліфікації є аспірантура й докторан­тура. Спостерігається стрімкий розвиток мережі закладів із під­готовки наукових кадрів. За 13 років кількість аспірантур зросла в 1,6 раза (з 291 до 479), докторантур — у 2,5 раза (з 93 до 235). Відповідно збільшується і кількість бажаючих здобути науковий ступінь. Чисельність аспірантів за цей самий період зросла вдвічі (до 27 тис), докторантів — у 2,4 раза (до 1,2 тис. чол.). Почина­ючи з 2000 р. чисельність докторів та кандидатів наук щороку збільшується в середньому на 3,3 %. Проте,спостерігається погі­ршення вікової структури наукових кадрів. Частка науковців із вченими ступенями до 40 років становить лише 14,1 %, пенсійного віку —57,1 %.

Також однією з негативних тенденцій у вітчизняній науці є зростання сумісництва основної (наукової) діяльності з іншими видами діяльності, на жаль, не завжди наукової чи науково-педа­гогічної. Чисельність працівників, які виконували наукові дослі­дження і розробки за сумісництвом, за останні 10 років зрос­ла майже на 60 %.

Триває й процес еміграції наукових кадрів, зокрема спеціа­лістів вищої кваліфікації. За п'ять років до країн з більш при­вабливими для наукової діяльності умовами виїхало понад 700 докторів та кандидатів наук, переважно у США, Росію, Німеч­чину.

Суттєвим недоліком є й те, що за рахунок державних коштів сьогодні в країні фінансується лише близько 35 % загального об­сягу наукових і науково-технічних робіт. У той же час світовий досвід свідчить, що для виходу науки, особливо фундаменталь­ної, на сучасний рівень самих тільки ринкових інструментів явно недостатньо. В усіх розвинутих країнах світу з ринковою еконо­мікою фундаментальні дослідження на 80 % здійснюються за ра­хунок державного бюджетного фінансування. Там рівень витрат дає змогу забезпечити фондоозброєність праці у сфері науково-технічної діяльності в 1,5—2 рази вище, ніж у промисловості. Так, у США, наприклад, вона становить більш як 60 тис. дол. на одного зайнятого у сфері НДДКР; в Японії та провідних західних країнах — 80—120 тис. дол. США на одного наукового праців­ника на рік. В Україні фондоозброєність дослідників і розробни­ків удвічі менша, ніж у виробничників, що серйозно гальмує по­дальший розвиток науки.

Подоланню негативних явищ у вітчизняній науці та підви­щенню ефективності використання її науково-технічного потен­ціалу має сприяти прийнята Верховною Радою України Концеп­ція науково-технологічного та інноваційного розвитку України (1999 р.) і відповідний їй Закон України «Про наукову і науко­во-технічну діяльність». Проте цього в умовах жорсткого фінан­сового дефіциту, падіння обсягів виробництва, структурних зрушень, корінної трансформації економічних відносин у країні все ще недостатньо. Для більш ефективного функціонування науково-технічного потенціалу України, його глибокого впливу на всі сфери діяльності суспільства, а головне — економіку країни, потрібен подальший пошук шляхів ефективнішого ви­користання всього потенціалу національної економіки.


^ 1.5. Ефективність національної економіки


Ефективність національної економіки — це спів­відношення між результатами діяльності (функціонування еко­номіки) та витратами, які необхідні для досягнення цих результа­тів. У цьому показнику відображається кінцевий корисний ефект від застосування засобів виробництва та живої праці, тобто від­дача сукупних вкладень.

У загальному вигляді ефективність національної економіки можна виразити такою формулою:

Е = Р/3,

де Р — результати виробництва (вартість товарів і послуг);

З — затрати чинників виробництва (собівартість продукції, робіт, послуг).

Даний показник характеризує розмір витрат на одиницю ство­реної продукції (послуг). Якщо динаміка даного показника свід­чить, що на одиницю створеної продукції витрачається менше суспільних витрат, тобто її виготовлення коштує дешевше, це означає, що ефективність функціонування національної економі­ки збільшується.

Розрізняють два види ефективності національної економіки — соціальну та економічну.

Соціальна ефективність характеризує відповідність національ­ного виробництва потребам людей і цілям суспільства. Інтегрую­чим показником соціальної ефективності є виробництво товарів народного споживання в загальному обсязі виробництва за пев­ний період (переважно за рік). У розвинутих країнах частка това­рів народного споживання (зокрема послуг) у ВНП становить майже 70 %, а виробництво засобів виробництва — до 30 %. Крім того, соціальна ефективність конкретизується в таких категоріях, як соціальні витрати (забруднення навколишнього середовища, рівень захворюваності, рівень бідності тощо) і соціальні блага (рівень освіти, життєвий рівень та ін.).

Якщо добробут населення та його життєвий рівень постійно підвищуються, то національна економіка вважається соціально ефективною.

Між соціальною та економічною ефективністю існує взаємо­зв'язок. З одного боку, поліпшення задоволення особистих по­треб усіх членів суспільства об'єктивно вимагає зростання еко­номічної ефективності. Так, не можна підвищити добробут наро­ду, не забезпечивши істотне зростання продуктивності суспільної праці. Економічна ефективність виступає могутньою підоймою вирішення соціальних проблем. З іншого боку, підвищення соці­альної ефективності виступає вирішальним чинником раціональ­ного та економного ведення господарства в інтересах суспільства й окремих його членів.

Проте на практиці подібний взаємозв'язок не завжди існує, що проявляється в нераціональному використанні матеріальних ре­сурсів, забрудненні навколишнього середовища тощо. Якщо втрачається взаємозв'язок між соціальною та економічною ефек­тивністю, то це фактично означає, що виробництво здійснюється заради виробництва, тобто воно набуває безглуздого характеру. Об'єктивною закономірністю має бути зростання ефективності виробництва такої продукції і такої якості, яка дійсно потрібна суспільству для задоволення його потреб. У цьому суть взаємо­зв'язку соціальної та економічної ефективності господарської ді­яльності. До конкретних показників економічної ефективності національ­ної економіки належать: продуктивність праці (Ппр) у цілому, у промисловості, сільському господарстві, в окремих галузях та видах виробництв.

Цей показник визначається за формулою:

Ппр ВПр/ 3Пр,

де Впр — величина ВВП;

Зпр— затрати праці (кількість зайнятих).

Він показує, скільки валового внутрішнього продукту (продук­ції) виробляється на одиницю витрат живої праці.

Зворотне співвідношення даних складових називається трудо­місткістю (Т), яка показує, скільки витрачається живої праці на одиницю продукції:

т= зпр/ вп.

Продуктивність праці — найважливіший показник технологіч­ного способу виробництва та відносин власності, який свідчить про використання робочої сили. За продуктивністю праці у про­мисловості Україна відстає від розвинутих країн світу майже у 5-—6 разів, у сільському господарстві — у 7—8 разів. Таке від­ставання у сільському господарстві означає, що один працівник у Цій сфері в розвинутих країнах світу створює таку кількість про­дукції, якою можна прогодувати до 130 осіб, а в Україні — мен­ше 15.

Продуктивність праці — це показник ефективності викорис­тання живої праці (робочої сили). Ефективність матеріально-речових чинників виражається такими показниками як матеріало-віддача та фондовіддача.

Матеріаловіддача (М) — це співвідношення-між вартістю ВВП (Впр) та матеріальними витратами на його виробництво (МВ):

М = Впр/МВ .

Обернений показник матеріаловіддачі називається матеріало­місткістю (Мміст):

ММІСТ=МВ/ВП.

Фондовіддача (Ф) відображає, скільки припадає продукції на одиницю вартості основних виробничих фондів:

Ф = Впр

овф >

де Вф — середньорічна вартість основних виробничих фондів, які використовуються для виробництва продукту.

Обернений показник до фондовіддачі називається фондоміст­кістю (Фміст)- Він показує, скільки середньорічної вартості основ­них виробничих фондів втілено в кожній гривні виробленої про­дукції:

Фміст - Вовф /Впр .

Показники продуктивності праці, матеріаловіддачі та фондо­віддачі характеризують окремі результати функціонування наці­ональної економіки. Інтегрований показник економічної ефектив­ності (Еінт) національної економіки можна обчислити з ураху­ванням усіх вищезазначених елементів за формулою:

Еіт = В,щ/(ивг+М + к-ф) ,

де к — коефіцієнт приведення до єдиної розмірності витрат в ос­новні фонди з поточними витратами.

Останнім часом у спеціальних дослідженнях та статистиці де­далі ширше застосовуються показники порівняльної конкуренто­спроможності, розроблені Міжнародним Валютним Фондом (МВФ). Ця система показників створена для зіставлення цін і ви­трат в обробній промисловості країни відносно середньозваже­них відповідних індикаторів найбільш розвинутих індустріаль­них країн. Таких показників п'ять:

1)питомі затрати на заробітну плату (в розрахунку на одини­цю продукції);

  1. нормалізовані питомі затрати на робочу силу (в розрахунку на одиницю продукції), тобто випуск продукції на відпрацьовану людино-годину;

  2. рівень повних питомих витрат за елементами доданої вар­тості, тобто показники питомих витрат усіх первинних чинників виробництва;

  3. порівняльний рівень оптових цін у промисловості;

5) порівняльний рівень експортних цін промислових товарів.
Звичайно, ця система не повною мірою може характеризувати

економічну ефективність національної економіки. Однак одну з її сторін — конкурентоспроможність у міжнародній торгівлі — ві­дображає досить вірогідно.


ЛЕКЦІЯ 2

^ СТРУКТУРА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

  1. Соціальна структура.

  2. Організаційна структура національної економіки.

  3. Відтворювальна структура.

  4. Структура видів економічної діяльності.

  5. Регіональна структура.

2.6.Структурні зрушення в економіці України


Економіка будь-якої країни як об'єкт досліджень є складною системою, тобто сукупністю якісно визначених елемен­тів або підсистем, між якими існує закономірний зв'язок. Наяв­ність зв'язку між підсистемами надає національній економіці в цілому ознак та властивостей, яких не мають окремі підсистеми. Головними її ознаками є: цілісність, ієрархічна побудова, ендо­генний характер та безперервність розвитку.

Співвідношення, які відбивають взаємозалежності між окре­мими частинами економіки та її зв'язки із зовнішнім світом, ві­дображає структура національної економіки. Залежно від ха­рактеру елементів та змісту економічних явищ, зв'язки між яки­ми відображаються в пропорціях, на рівні національної економі­ки виділяють такі види структурних співвідношень: соціальні, організаційні, відтворювальні, видів економічної діяльності, регі­ональні, зовнішньої торгівлі


^ 2.1. Соціальна структура


Соціальна структура відображає розподіл національ­ної економіки за формами власності та за рівнем доходів насе­лення. Власність є основою всієї системи суспільних відносин. Від форм власності, що утвердились у суспільстві, залежать фор­ми розподілу, обміну та споживання. Право на власність визначає можливість доступу певних класів, верств і груп у суспільстві до використання усіх факторів виробництва, їхній соціальний статус та рівень доходів. В економіці України існують три форми влас­ності: приватна, державна й комунальна.

У національній економіці переважає приватна власність, що є однією з головних ознак її ринкового характеру. Так, починаючи з 1997 р. (закінчення масової приватизації), питома вага підприємств та організацій у приватній власності становила понад 84 % та мала сталу тенденцію до збільшення (табл. 2. 1). При цьому питома вага державних підприємств та організацій становила на початок 1997 р. 8,6 % і скоротилася до 2005 р. Більше як удвічі. Кількість під­приємств комунальної власності за цей період зростала, а їх пито­ма вага практично залишалася стабільною на рівні 7,5 %.

Таблиця 2.1

^ СТРУКТУРА ПІДПРИЄМСТВ ТА ОРГАНІЗАЦІЙ УКРАЇНИ ЗА ФОРМАМИ ВЛАСНОСТІ1 (на початок року)

Рік



Усього (одиниць)



За формами власності (відсотків до підсумку)

приватна*

державна

комунальна

1997

615 686

84,2

8,6

7,2

2001

834 886

87,2

5,2

7,6

2002

889 330

87,7

4,9

7,4

2003

935 578

87,9

4,5

7,5

2004

981 054

88,1

4,4

7,5

2005

1 023 396

88,3

4,2

7,5




  • Приватна власність включає приватну власність фізичних та юридичних осіб, влас­ність господарських товариств і кооперативів України, власність міжнародних організа­цій та юридичних осіб інших держав


В Україні підприємствами й організаціями приватної форми власності виготовляється переважна частина продукції та послуг. У різних сферах національної економіки пропорція між обсягом виробництва продукції (надання послуг) підприємствами й орга­нізаціями різних форм власності суттєво відрізняється. Напри­клад, у сфері освіти більша частина освітянських послуг надаєть­ся державними установами, тоді як у сфері матеріального ви­робництва переважна частина продукції виготовляється на при­ватних підприємствах. Так, у промисловості, на яку в 2004 р припадало 50 % — випуску продукції та послуг країни, при­ватними підприємствами було вироблено понад 85% (рис. 2.1). В останні роки тенденція до збільшення питомої ваги приватних підприємств стабілізувалася на рівні 2,0—2,5 % щорічного при­росту, що свідчить про завершення в основному процесу транс­формації форм власності в України



□ Комунальна В Державна Ш Приватна

Рис. 2.1. Зміни у структурі обсягу реалізованої продукції промисловості за формами власності

У приватному секторі національної економіки створено найбіль­шу кількість робочих місць. Якщо у 1995 р. на приватних підприєм­ствах і організаціях працювало 41,8% усіх найманих працівників, то нині — майже 50 % (табл. 2.2). Звертає на себе увагу стійка тен­денція до зміни структури зайнятості найманих працівників в еко­номіці за формами власності: скорочення чисельності працівників у державному секторі економіки з 43,9 % у 1995 р. до 27,6 % у 2004 р., при відповідному збільшенні чисельності працівників на комуналь­них підприємствах і в організаціях з 14,3 до 23,7 %.

На підприємствах і в організаціях приватного сектору сконцен­тровано найбільшу вартість основних засобів — у 2004 р. 477 млрд грн, або 45,6 % від їх суми (рис. 2.2). При цьому, хоча у приват­ному секторі фондоозброєність праці дещо нижча порівняно з державним та комунальним секторами (86,7 проти 99,5 та 96,5 тис. грн на одного працівника відповідно), продуктивність праці тут у 1,5 раза більша.

Таблиця 2.2

СТРУКТУРА НАЙМАНИХ ПРАЦІВНИКІВ В ЕКОНОМІЦІ ЗА ФОРМАМИ ВЛАСНОСТІ (відсотків до підсумку)

Рік



За формами власності

приватна

державна

комунальна

1995

41,8

43,9

14,3

2000

51,1

29,9

19,0

2001

49,9

28,1

22,0

2002

48,2

27,5

24,3

2003

46,7

27,7

25,6

2004

48,7

27,6

23,7




1996 2000 2001 2002 2003 2004

Ш Приватна ■ Державна □ Комунальна

Рис. 2.2. Структура основних фондів в економіці України за формами власності

Іншою характеристикою соціальної структури економіки є співвідношення, які визначають розподіл доходів серед населен­ня. По-перше, людина і її розвиток є найважливішою сферою су­спільного прогресу, а підвищення рівня її добробуту має бути го­ловною метою економічного розвитку будь-якої країни. По-Друге, питання розподілу доходів є зворотною стороною пробле­ми створення ефективного попиту, що вкрай актуально для Украї­ни, у якій відбуваються активні структурні зміни в усіх сферах економіки, і особливо — у рівні доходів населення. Історія світо­вого розвитку дала багато прикладів, коли зрівнялівка у доходах населення придушує ініціативу, зводить нанівець підприємницт­во та енергію зростання. Тоді як занадто велика диференціація доходів породжує неефективний попит, тим самим гальмуючи темпи економічного зростання.

На думку фахівців Світового банку, посилення диференціації за рівнем доходів має кілька причин, як негативних, так і позитив­них. Коли нерівність виникає внаслідок нерівномірного зростан­ня доходів, появи більш заможних верств населення завдяки кращій освіті або більшій виробничій активності у сфері підпри­ємництва певних верств суспільства, то це тільки активізує еко­номічні процеси. Навпаки, коли розрив у доходах виникає вна­слідок поширення корупції, встановлення численних привілеїв та спеціальної системи дозволів для суб'єктів господарювання, схем приховування доходів, то це призводить до обмеження вільної конкуренції, монополізації ринків, тотальної «тінізації» економі­ки та уповільнення темпів її розвитку.

Таблиця 2.3

^ РОЗПОДІЛ НАСЕЛЕННЯ ЗА РІВНЕМ ВИТРАТ1

Показники

2000 р.

2001 р.

2002 р.

2003 р.

2004 р.

Співвідношення грошових витрат 20 %
















найбільш та 20 % найменш забезпече-

6,0

6,0

5,7

5,7

5,5

ного населення, разів
















Частка населення із середньодушовими грошовими витратами населення, ниж­чими рівня забезпечення прожиткового мінімуму, %*

87,9

89,0

88,4

83,4

73,8

  • У IV кварталі 2000 р. — 270,1 грн, у 2001 р. — 311,3 грн, у 2002, 2003 рр. та 1 квар­талі 2004 р. — 342 грн, у II—IV кварталах 2004 р. — 362,23 грн


В Україні процеси диференціації доходів відбувалися на тлі значного зниження реальних доходів населення. Частка населен­ня із середньодушовими грошовими витратами, нижчими рівня забезпечення прожиткового мінімуму, хоча й має тенденцію до зниження та й досі ще залишається на рівні слаборозвинутих країн (табл. 2.3). За даними Держкомстату України у 1994 р. се­редній грошовий дохід 10% найбагатших громадян України пе­ревищував аналогічний показник для 10 % найбідніших громадян у 6,7 раза, у 2000 р. цей коефіцієнт сягнув позначки 9,9 раза, а у 2002 р. — знизився до 9,2 раза. Тоді як у більшості країн ЄС цей показник є значно меншим та відносно стабільним і становить в Австрії — 5,1, Бельгії — 7,8, Італії — 6,2, Чехії — 5,2, Угорщині — 6,3, Польщі — 7,7 раза1. Водночас у розвинутих країнах із соці­ально орієнтованою ринковою економікою відбувається як абсо­лютне зростання середніх за рівнем доходів населення, так і від­носне скорочення діапазону диференціації доходів.



Групи населення за рівнем доходів
■— Україна Середня по країнах ЄС

Рис. 2.3. Розподіл населення за рівнем доходів


Дослідження диференціації доходів населення, проведене Ін­ститутом економічного прогнозування НАН України, показало, що ступінь нерівності доходів в Україні значно вищий від розви­нутих країн ЄС (рис 2.3)2. Його основними причинами є високий рівень монополізації економіки, значна частина тіньового секто­ру, послаблення дії механізмів державного регулювання доходів, зокрема, через жорстку політику обмеження заробітної плати у Державному та комунальному секторах економіки.


^ 2.2. Організаційна структура національної економіки


Ринкова організація національної економіки відо­бражається у пропорціях між інституцій ними .секторами (сектор­на структура), показниками концентрації виробництва (структура бізнесу), співвідношенням організаційно-правових форм госпо­дарювання у підприємницькому секторі.

^ Секторна структура. Узагальнено ринкова економіка може бу­ти зображена у вигляді інституційних секторів, взаємодія між яки­ми характеризує найважливіші економічні пропорції, пов'язані з виробництвом, розподілом і перерозподілом доходів, між вироб­ництвом товарів та послуг, між реальним і фінансовим секторами, між виробництвом та споживанням тощо. Методологічною осно­вою секторного поділу економіки є Система національних рахун­ків (СНР), прийнята міжнародними організаціями у 1993 р.

Відповідно до СНР виділяють такі інституційні сектори еко­коміки:

^ Нефінансові корпорації підприємства (юридичні особи) усіх форм власності, діяльність яких орієнтована на виробництво й реалізацію товарів і нефінансових послуг на ринку задля отри­мання прибутку, та некомерційні організації, засновані різноманіт­ними групами виробників (асоціації підприємців, торгові палати тощо).

^ Фінансові корпорації — комерційні інституційні одиниці, що спеціалізуються на фінансово-посередницькій діяльності: кредит­ні установи (банки, включаючи Національний банк, фондові біржі, інвестиційні фонди, довірчі товариства, кредитні спілки тощо) та страхові компанії. При розрахунку первинного розподілу доходів величина валової доданої вартості фінансових корпорацій змен­шується на суму оплати послуг фінансових посередників.

^ Сектор загального державного управління — органи дер­жавного управління всіх рівнів; некомерційні організації, що здійснюють і надають безкоштовні або пільгові послуги індиві­дуального характеру у сферах освіти, охорони здоров'я, культу­ри, спорту, відпочинку, соціального забезпечення тощо; послуги колективного характеру в галузі державного управління, оборо­ни, шляхового та лісового господарства, сільськогосподарського обслуговування тощо. До цього сектору належать фонди соціаль­ного страхування та соціального захисту, Пенсійний фонд, дер­жавні цільові та позабюджетні фонди, формування яких відбува­ється за рахунок внесків підприємств, організацій, громадян.

^ Сектор домашніх господарств — сукупність фізичних осіб як споживачів (в окремих випадках — як суб'єктів некорпоративної підприємницької діяльності), рахунки яких неможливо відокремити від рахунків самого домашнього господарства ні юридично, ні еко­номічно. Така виробнича діяльність включає, зокрема, підсобні сіль­ські господарства населення, дрібні промислові виробництва, інди­відуальне будівництво, капітальний ремонт житла, надання послуг у галузі побутового обслуговування, освіти, охорони здоров'я тощо.

^ Некомерційні організації, що обслуговують домашні гос­подарства — інституційні одиниці, створені окремими групами домашніх господарств для забезпечення власних інтересів. Ре­сурси цього сектору формуються за рахунок добровільних внес­ків. Як особливий тип некомерційних організацій в СНР розгля­даються соціально-культурні підрозділи підприємств, що утриму­ються за рахунок коштів від основної діяльності та надають не-ринкові послуги працівникам цих підприємств (житлові, оздоров­чі, медичні тощо).

Задля більш точного врахування розподілу доходу окремо ви­діляються зарубіжні економічні одиниці, з якими суб'єкти госпо­дарювання, що зареєстровані на території України (резиденти), здійснюють певні операції. У складі національної економіки та­кими одиницями фактично є нерезиденти — економічні суб'єк­ти, які ведуть свою діяльність на території України, але зареєст­ровані платниками податків в інших країнах.

З даних таблиці 2.4 видно, що найбільша питома вага у вироб­ництві валової доданої вартості1 припадала на нефінансові кор­порації і залишалася протягом 2000—2003 рр. відносно стабіль­ною на рівні 2/3 ВВП країни. У той же час стрімко розвивалися фінансові корпорації (кредитні установи та страхові компанії), їхні доходи збільшилися за цей самий період у 2,3 раза (у 2000 р.: 2,1 - 1,2 = 0,9 %; у 2003 р.: 3,9 - 1,8 = 2,1 %; 2,1/0,9 = 2,3 раза). Такі тенденції є цілком природними для розвитку ринкової еко­номіки, адже фінансовий сектор в економіці України ще й досі залишається недостатньо розвинутим для формування власного потужного інвестиційного ресурсу. Статутний капітал усіх україн­ських банків становив у 2004 р. 11,6 млрд грн..

Таблиця 2.4

^ СТРУКТУРА ВИРОБНИЦТВА ВАЛОВОЇ ДОДАНОЇ ВАРТОСТІ ЗА ІНСТИТУЦІННИМИ СЕКТОРАМИ ЕКОНОМІКИ1 (% до ВВП)

Сектори економіки

2000 р.

2001 р.

2002 р.

2003 р.

Нефінансові корпорації

67,3

67,9

66,2

66,3

Фінансові корпорації

2.1

2,9

3,1

3,9

Сектор загального державного управління

12,5

12,3

13,5

14,6

Домашні господарства

17,7

17,0

17,2

15,6

Некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства

1,6

1,4

1,5

1,4

Оплата послуг фінансових посередників

- 1,2

-1,5

-1,5

-1,8



^ Структура бізнесу. Відповідно до чисельності працівників і обсягів господарського обороту підприємства (незалежно від форм власності), воно може бути віднесеним до категорії малих, середніх або великих підприємств. Для віднесення підприємства до тієї чи іншої категорії воно має відповідати встановленим ін­тервалам за двома показниками.

Малими підприємствами відповідно до Господарського кодек­су України від 16.01. 2003 р. № 436-ІУ визнаються новостворю­вані та діючі підприємства незалежно від форм власності, в яких середня облікова чисельність працівників за звітний рік не пере­вищує 50 осіб, а обсяг реалізованої продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за се­редньорічним курсом НБУ.

Великими підприємствами визнаються за законодавством України такі, в яких середньооблікова чисельність працівників за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн євро. Решта підприємств належать до середніх. Проте ця класифікація має занадто широкий діапазон критеріальних параметрів для групи середніх підприємств, уна­слідок чого майже 95 % сучасних підприємств у національній економіці відносяться до середніх.

У практиці аналізу національної економіки використовують інші інтервали параметрів для віднесення підприємств до катего­рій середніх або великих. їх встановлюють експертно залежно від цілей аналізу, ступеня концентрації виробництва та наявності кризових явищ у національній економіці. У більшості досліджень підприємства, в яких чисельність працівників від 51 до 250 осіб, а обсяг реалізованої продукції (робіт, послуг) становить суму в межах інтервалу від 501 тис. євро до 2,5 млн євро, відносяться до категорії середніх, а підприємства, що мають чисельність праців­ників понад 250 осіб, а обсяг реалізованої продукції (робіт, по­слуг) понад 2,5 млн євро, відносяться до великих.

Структурування економіки за ознаками величини її інституційних одиниць дає можливість зробити висновок про ступінь концентрації виробництва. В економіці будь-якої країни процеси концентрації і деконцентрації виробництва відбуваються одночас­но. В одних сферах чи видах діяльності переважають процеси укрупнення підприємств, в інших, навпаки, — диференціації. Те саме стосується і процесів концентрації капіталу та робочої сили. Тому при оцінці структури бізнесу національної економіки мож­на говорити лише про ступінь переважання одного з них.

Зрушення в структурі бізнесу в Україні характеризуються озна­ками деконцентрації виробництва та децентралізації капіталу. Біль­шу частину обсягу валового внутрішнього продукту, як за показни­ками випуску, так і валової доданої вартості, виробляють великі підприємства. На великих підприємствах працює більше половини працівників. На них припадає й переважна частина вартості основ­них засобів. Проте питома вага великих підприємств у структурі біз­несу неухильно скорочується за всіма показниками (табл. 2.5). Вод­ночас відбувається інтенсивний розвиток малого бізнесу, прискорю­ється процес його ротації. Так, в Україні у 2003 р. функціонувало 272,7 тис. малих підприємств, із них мали обсяги виробництва 198,8 тис. Питома вага малих підприємств становить 90,8 % усіх підпри­ємств, зареєстрованих в Україні. Частка продукції малих підпри­ємств у загальних обсягах виробництва продукції (робіт, послуг) у 2003 р. становила 12 %. На малих підприємствах працювало 23,6 % працівників. Відбувається розукрупнення і самих малих підпри­ємств: середня кількість працівників у розрахунку на одне мале під­приємство у 1995 р. становила 12 осіб, у 2000—2002 рр. — вісім осіб, тоді як у 2003—2004 рр. — лише сім осіб1. Однією з причин такого розукрупнення малого бізнесу є занадто складний порядок ліквідації малих підприємств, які з різних причин припинили свою роботу, внаслідок чого їх власники часто не проводять процедуру ліквідації.

Таблиця 2.5

^ СТРУКТУРА БІЗНЕСУ В УКРАЇНІ1







Середньооблікова чисельність працівників, осіб

Показники

Рік

малі

середні

великі

нетипові







підприємства (від 0 до 50)

підприємства (від 51 до 250)

підприємства (понад 251)

підприєм­ства*

Питома вага у

2000

87,3

9,8

2,7

0,2

загальній кіль­кості підпри-

2001

88,9

8,6

2,2

0,3

ємств, %

2002



89,8



7,7



1,9



0,6









2003

90,8

6,8



1,6



0,8












Питома вага в обсязі вироб­ництва, %

2000

12,0

15,5

67,8

4,7

Питома вага в обсязі вироб­ництва, %

2000

12,0

15,5

67,8

4,7




2001

13,7

15,5

63,6

7,2




2002

12,0

14,6

59,6

13,8




2003

12,0

13,7

57,4

16,9

Питома вага у загальній чи­сельності шта-

2000

15,9

28,0

56,0

0,05




2001

18,6

27,3

54,0

0,1

тних працівни­ків, %

2002

21,4

26,0

52,3

0,3




2003

23,6

24,7

51,2

0,5


До нетипових віднесено підприємства, на яких продуктивність праці перевищува­ла 500 тис. грн, тобто була вищою від показників типових підприємств у 13 разів.

Більшість малих підприємств в Україні займаються оптовою й роздрібною торгівлею, торгівлею транспортними засобами та послугами з ремонту. Кількість цих підприємств протягом 2000—2004 рр. залишалася відносно стабільною і становила трохи більше 100 тис, тоді як їх питома вага у загальній кілько­сті скоротилася з 46 до 36 %. За цей же період удвічі зросла кіль­кість підприємств, які здійснюють операції з нерухомістю, здаванням у найм та послугами юридичним особам. Цим видом діяльності займалися у 2004 р. 52,7 тис. малих підприємств, або 18,6%. Відносно невеликою у національній економіці залиша­ється питома вага підприємств виробничої сфери. Загальна кіль­кість малих підприємств у сільському господарстві, промисло­вості та будівництві у 2004 р. становила 85, 1 тис, що дорівнює 30 %, а обсяг реалізованої продукції 28,6 %. Украй мало створе­но малих підприємств, які займаються інноваційною діяльністю. У цілому фінансовий результат від основних видів діяльності (прибуток) до оподаткування малих підприємств, що визначені такими в їх статутних документах, від'ємний і становив за 2004 р. (-1,3 млрд грн), причому найбільші збитки (-1,7 млрд грн) за­знані у промисловості1.

Окремо виділені у таблиці 2.5 нетипові підприємства, на яких продуктивність праці була вищою від показників типових під­приємств щонайменш у 13 разів. В основному до цієї групи від­несені так звані посередницькі підприємства, які створені й фун­кціонують зазвичай у сфері оптової торгівлі для «відкачування» грошей з фінансових потоків між державними підприємствами та організаціями. Що характерно — кількість цих підприємств останніми роками збільшилася у чотири рази. За питомої ваги у загальній кількості працівників на малих підприємствах у 0,5 % їхній дохід становить майже 17 %.

Усі наведені структурні характеристики свідчать, що сфера малого бізнесу в Україні ще тільки формується і не повною мі­рою відповідає стандартам країн із розвинутою ринковою еконо­мікою. У США, наприклад, кожна четверта фірма припиняє свою діяльність уже на першому році існування, а 90 % усіх нових фірм існують не більше чотирьох років. Проте малий бізнес -важлива складова сучасної ринкової економіки. По-перше, він формує конкурентне середовище, сприяє утвердженню конкурент­них відносин, оскільки є антимонопольним за своєю приро­дою. По-друге, малі підприємства, оперативно реагуючи на зміни кон'юнктури ринку, надають ринковій економіці необхідної гнуч­кості. По-третє, малі підприємства створюють 50—80 % робо­чих місць. По-четверте, він сприяє підвищенню продуктивності праці та прискорює впровадження досягнень науково-технічного прогресу за рахунок високої спеціалізації, гнучкості, швидкого реагування на технічні досягнення. По-п 'яте, дуже важливу фун­кцію відіграють малі підприємства в пом'якшенні соціальної на­пруженості та демократизації ринкових відносин, адже саме вони є фундаментальною основою утворення середнього класу.

Порівняння структури бізнесу національної економіки й країн із розвинутою ринковою економікою вказує на ще одну важливу обставину — в Україні значно нижчою є питома вага середніх підприємств (табл. 2.6). У США середні підприємства становлять майже чверть від усіх зареєстрованих підприємств і виробляють вони 32 % загального обсягу продукції та послуг. Це стабільно працюючі підприємства, які мають або власну досить відому в певному регіоні марку й гарну репутацію, або є постійними парт­нерами великих корпорацій.

Таблиця 2.6

^ ПОРІВНЯННЯ СТРУКТУРИ БІЗНЕСУ В УКРАЇНІ ТА США1 (% до підсумку)

Підприємства



Україна

США

Кількість під­приємств

Обсяг виробництва

Кількість під­приємств

Обсяг виробництва

Малі Середні Великі Нетипові

90,8 6,8 1,6 0,8

12,0 13,7 57,4 16,9

71,3 24,3

Д4*

6,0 32,0 62,0

Усього

100,0

100,0

100,0

100,0


^ Структура організаційно-правових форм господарювання. Ринкова економіка передбачає, що кожне підприємство з огляду на об'єктивні і суб'єктивні причини має шукати свої шляхи роз­витку та найбільш сприятливі для цього форми організації й гос­подарювання. А це багато в чому залежить від організаційних сторін володіння і розпорядження факторами виробництва. Влас­не саме з ними пов'язане привласнення результатів виробництва, характер якого визначається формами власності на засоби вироб­ництва. Таким чином, структура організаційно-правових форм господарювання вказує на переважні у національній економіці способи привласнення результатів виробництва.

Необхідно підкреслити різницю між формою власності та ор­ганізаційно-правовою формою господарювання. Незбіжність цих понять випливає хоча б і того, що в одному підприємстві як його засновники можуть бути об'єднані різні форми власності та, на-паки, у рамках однієї форми власності можуть бути об'єднані підприємства різних організаційно-правових форм.

Під організаційно-правовою формою господарювання мається на увазі комплекс юридичних, правових, господарчих норм, які визначають характер, умови та способи формування відносин між власниками підприємства, а також між підприємством і зов­нішніми щодо нього суб'єктами господарської діяльності та ор­ганами державної влади.

Законодавство України визначає 40 організаційно-правових форм господарювання. До основних організаційно-правових форм господарювання належать: приватне підприємство, державне під­приємство, комунальне підприємство, іноземне підприємство, то­вариство з обмеженою відповідальністю, товариство з додатко­вою відповідальністю, повне товариство, командитне товариство, акціонерне товариство, фермерське господарство, кооператив, організація (установа, заклад), громадська організація1.

Співвідношення організаційно-правових форм господарюван­ня має істотне значення для розвитку національної економіки, оскільки саме воно визначає джерела, масштаби та спосіб залу­чення інвестицій, які акумулюються у статутних фондах підпри­ємств. За ознакою способу формування статутного фонду усі підприємства можна поділити на унітарні та корпоративні.

^ Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним признача­ється, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та лікві­дації підприємства. Унітарними є фермерські, приватні, держав­ні, комунальні підприємства. До унітарних належать підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної орга­нізації тощо.

Корпоративне підприємство утворюється зазвичай двома або більше засновниками за їхнім спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та /або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління спра­вами, на основі корпоративних прав, зокрема, через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі до­ходів та ризиків підприємства. Корпоративними підприємствами є кооперативи, акціонерні товариства, товариства з обмеженою від­повідальністю, інші форми господарських товариств.

Таблиця 2.7

^ СТРУКТУРА ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИХ ФОРМ ГОСПОДАРЮВАННЯ1 (на початок року, % до загальної кількості)

Організаційно-правові форми

2001 р.

2002 р.

2003 р.

2004 р.

2005 р.

Фермерське господарство

4,62

4,83

4,89

4,78

4,67

Приватне підприємство

23,02

23,18

24,35

23,37

23,25

Державне підприємство

1,19

1,05

0,91

0,82

0,76

Комунальне підприємство

1,64

1,64

1,62

1,64

1,61

Іноземне підприємство

0,29

0,27

0,27

0,23

0,23

Акціонерне товариство

4,19

3,95

3,74

3,53

3,38

Товариство з обмеженою відпові­дальністю

26,58

27,19

27,92

28,65

29,60

Кооператив

3,58

3,41

3,35

3,02

2,95

Організація (установа, заклад)

8,31

8,10

8,09

8,18

8,12

Громадська організація

3,48

3,72

3,91

4,10

4,22

Інші організаційно-правові форми

23,10

22,66

20,95

21,68

21,21

Важлива перевага корпоративних підприємств порівняно з іншими формами бізнесу полягає у можливості акумулювання значних фінансових ресурсів за рахунок розширення кола заснов­ників (як, наприклад, у товариствах з обмеженою відповідальніс­тю або кооперативах) чи емісії та розповсюдження цінних папе­рів (як в акціонерних товариствах).

Зміни у структурі організаційно-правових форм господарювання в Україні протягом 2001—2005 рр. характеризуються відносно ста­більними тенденціями (табл. 2.7). У групі унітарних підприємств за цей період унаслідок приватизаційних процесів скоротилася кількість державних підприємств з 9965 од. у 2001 р. до 7752 од. у 2005 р., а їхня питома вага у обсязі виробництва зменшилася у 1,5 раза. Сут­тєві зміни за цей період відбулись у структурі корпоративних під­приємств: питома вага товариств з обмеженою відповідальністю збільшилася з 26,58 % до 29,60 %, а питома вага акціонерних това­риств скоротилася з 4,19% до 3,38%. Тому, незважаючи на певні позитивні зрушення, фондовий ринок в Україні залишається недо­статньо розвинутим. Так, обсяг емісії акцій за 2004 р. становив 12,4 млрд грн, а загальна їхня вартість становила всього 82 млрд грн, то­ді як у Польщі — у шість разів більше. Занадто малим і нестабіль­ним для масштабів національної економіки є й обсяг операцій з цін­ними паперами на фондових біржах: у 2001 р. він становив 2,9 млрд грн, у 2002—2003 рр. — 250—350 млн грн, а в 2004 р. — 2,4 млрд грн. Унаслідок скорочення обсягу операцій з цінними паперами згортається інфраструктура фондового ринку, зокрема, кількість фондових бірж та їхніх філій за 2004 р. скоротилася з 29 до 19.


^ 2.3. Відтворювальна структура


Відтворювальна структура — це співвідношення: між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предме­тів споживання, між споживанням основного капіталу та дода­ною вартістю, між споживанням та нагромадженням, між вироб­ничими галузями та інфраструктурою. Ці пропорції відобража­ють можливості економічного зростання та його ефективності.

Пропорція між виробництвом засобів виробництва і виробни­цтвом предметів споживання. Оптимальне формування пропор­цій відтворення — важлива проблема економічного розвитку, яка безпосередньо пов'язана з його циклічністю. Тривалий час у СРСР дотримувалися думки, що умовою розширеного відтворен­ня є переважне зростання виробництва засобів виробництва (І підрозділу) порівняно з виробництвом предметів споживання (П підрозділом). Реалізація цього принципу призвела до того, що питома вага І підрозділу в економіці України досягла у 1986 р. максимального рівня, але адекватного зростання суспільного продукту так і не сталося, навпаки, спостерігалося перенагромадження засобів виробництва та зниження їх віддачі.

Насправді структурні зрушення у співвідношеннях між І і II підрозділами економіки, а також між складовими цих підрозділів відбуваються під впливом певних історичних умов розвитку краї­ни та багатьох інших чинників. Досвід економічного розвитку ін­дустріальних країн Західної Європи, США і Південно-Східної Азії свідчить про, що оптимальних темпів економічного розвитку мо­жна досягти за різних співвідношень окремих елементів суспіль­ного продукту. Це зумовлюється взаємодією чинників, пов'язаних із досягненнями науково-технічного прогресу, якісним зростанням суспільних потреб, продуктивністю праці, обмеженням природних ресурсів, екологічними проблемами, міжнародним поділом праці, спеціалізацією виробництва та іншими чинниками.

До основних пропорцій, що характеризують розвиток еконо­міки на всіх стадіях процесу відтворення, належать співвідно­шення: між споживанням основного капіталу та доданою вартіс­тю (валовим внутрішнім продуктом), між нагромадженням (фон­дом нагромадження) та споживанням (фондом споживання).

Пропорція (між споживанням основного капіталу та дода­ною вартістю) характеризує розподіл валового внутрішнього про­дукту на чистий внутрішній продукт та вартість спожитого осно­вного капіталу (амортизацію основних засобів за рік).

Таблиця 2.8

^ РОЗПОДІЛ ВАЛОВОГО ВНУТРІШНЬОГО ПРОДУКТУ УКРАЇНИ1

Показники



1995 р., млрд крб.



2000 р.

2001 р.

2002 р.

2003 р.

млн грн

Валовий внутрішній про­дукт (у ринкових цінах)

5 451 642

170 070

204 190

225 810

267 344

Споживання основного капіталу, у % до валового внутрішнього продукту

995 543 18,3

30 223 17,8

34 303 16,8

36 160 16,0

38 885 14,6



З даних таблиці 2.8 видно, що питома вага нарахованої амор­тизації у складі валового внутрішнього продукту України протя­гом 2000—2003 рр. мала стійку тенденцію до зменшення, що свідчить про уповільнення процесів відновлення зношених основ­них засобів у наслідок прийняття в 1996 р. нового порядку нара­хування амортизації за методом «залишку, що зменшується». Збільшення використання прибутку та інших джерел на інвести­ційні цілі поки що не компенсувало втрати ролі амортизаційних нарахувань у відтворенні основного капіталу. До цього слід дода­ти, що не вся нарахована амортизація використовується за цільо­вим призначенням на відновлення зношених основних засобів. Як наслідок — ступінь зносу основних засобів в економіці Украї­ни збільшується (рис. 2.4)

Пропорція (між нагромадженням та споживанням) виражає співвідношення частин волового внутрішнього продукту (за ви­нятком сальдо зовнішньої торгівлі), які спрямовуються на валове нагромадження і вартості матеріальних благ, що використову­ються на кінцеве споживання товарів і послуг. Валове нагрома­дження складається з суми валового нагромадження основного капіталу, зміни запасів матеріальних оборотних коштів та при­дбання за винятком вибуття цінностей. Кінцеве споживання то­варів і послуг розраховується як сума витрат домашніх госпо­дарств на власне кінцеве споживання, витрат державних закладів на задоволення індивідуальних і колективних потреб суспільства, а також витрат на індивідуальне кінцеве споживання некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства. Пропорція між споживанням та нагромадженням, з одного боку, визначає темпи економічного зростання, а з іншого — рівень споживчого попиту, можливості задоволення поточних потреб у межах національної економіки.

Співвідношення між споживанням та нагромадженням зале­жить від багатьох чинників, головні з яких: величина-доходів та податків; вартість факторів виробництва — матеріальних ресур­сів, робочої сили, капіталу (рівня процентної ставки); обсяги не­матеріальних активів (інформація, технології і т. п.); співвідно­шення між попитом і пропозицією; стабільність грошового обігу; стабільність політичної ситуації й законодавства; стан навколиш­нього природного середовища тощо. Чим більша частка нагрома­дження, тим меншою стає частка споживання. Проте за певних умов збільшення ВВП, співвідношення між споживанням та на­громадженням може залишатися незмінним, тобто абсолютна сума споживання й нагромадження може зростати одночасно.

Для економіки України за часів СРСР характерною була дуже висока норма нагромадження, приблизно 25 % національного до­ходу. У 1990 р. ця норма становила 26,2 % валового внутрішньо­го продукту. У 1995 р. вона майже не змінилася і становила 26,7 %. Але стабілізація пропорції нагромадження в Україні су­проводжувалася різким падінням абсолютних обсягів капіталь­них вкладень в економіку. За період 1990—1995 рр. капіталовкла­дення в економіку України всіх форм власності зменшилися (у порівнянних цінах) з 53,5 млрд грн до 14,1 млрд грн, або до 26,4% рівня від 1990 р. Найбільший спад інвестицій відбувся в галузях, які визначають динаміку й напрями структурної перебу­дови економіки. Упродовж 1996—1999 рр. норма нагромадження знизилася до 17,4%, але відповідне збільшення споживання ви­кликало збільшення попиту й дало поштовх майбутньому еконо­мічному зростанню.

У 200(3 р. негативну тенденцію зменшення норми нагрома­дження було подолано: вона збільшилася до 19,7% і протягом 2001—2004 рр. коливалась у межах 19—22 %'. Одночасно зросли інвестиції в економіку України. Так, за 2000—2003 рр. вони збіль­шилися у 2,2 раза. Проте вони поки що становлять у порівнянних цінах 55 % від обсягу 1990 р.2 В індустріально розвинутих краї­нах світу склалися різноманітні пропорції між нагромадженням і споживанням. У більшості з цих країн вони коливаються в межах 18—20% національного доходу, проте в Японії в окремі роки норма нагромадження становила понад 30 %.

До відтворювальних пропорцій, що зумовлюють темпи струк­турних зрушень в економіці, відносять також пропорцію між ви­робництвом продукції в матеріальній формі та діяльністю, що забезпечує їх функціонування (інфраструктурою). Інфраструкту­ра поділяється на дві групи: виробничу та невиробничу. До пер­шої групи входять види діяльності, які безпосередньо обслуго­вують матеріальне виробництво: зв'язок, залізничний та автомо­більний транспорт, шляхове господарство, енерго-, водо- та газо­постачання, природоохоронні споруди тощо. До другої групи на­лежать види діяльності, які опосередковано пов'язані з виробни­цтвом: загальна й професійна освіта, охорона здоров'я та ін.

Аналіз структурних зрушень у виробництві валового внутріш­нього продукту в Україні вказує на те, що протягом 2001—2004 рр. темпи зростання обсягу валової доданої вартості, виробленої ін­фраструктурою, були більшими, ніж у сфері матеріального виро­бництва. За цей період валова додана вартість у сфері матеріаль­ного виробництва зросла на 46,2 %, а в інфраструктурі — на 68,3 %, а її частка у 2004 р. становила 52,1 % (табл. 2.9). Проте це відбулося в основному за рахунок збільшення як вартості, так і фізичного обсягу послуг, наданих оптовою та роздрібною торгів­лею, органами державного управління, підприємницькими струк­турами, що здійснюють операції з нерухомістю, здаванням під найм та послуги юридичним особам

Таблиця 2.9

^ ДИНАМІКА ТА СТРУКТУРНІ ЗМІНИ ВАЛОВОЇ ДОДАНОЇ ВАРТОСТІ1

Показники

2001 р.

2002 р.

2003 р.

2004 р.




Валова додана вартість, створена у сфері матеріального виробництва, % до 2000 р.

108,6

117,4

123,0

113,8

132,3

153,4

168,3




Частка валової доданої вартості, створеної у сфері матеріального виробництва, % до підсумку













50,2

48,4

45,9

47,9

Частка валової доданої вартості, створеної У сфері інфраструктури, % до підсумку













49,8

51,6

54,1

52,1


Розвиток економіки, її ефективність безпосередньо залежать від стану та рівня розвитку інфраструктури. З іншого боку, роз­виток інфраструктури потребує великих капітальних вкладень і зазвичай не дає швидкої віддачі. Однак скорочення інвестицій в інфраструктуру, що призводить до занепаду цієї сфери, негатив­но позначається на ефективності виробництва, темпах науково-технічного прогресу, якості продукції. Тому в більшості промис­лово розвинутих країн світу динамічний розвиток інфраструкту­ри є одним із головних напрямів державної інвестиційної політи­ки. Головне, щоб при цьому зменшувалася частка витрат, пов'я­заних з обігом товарів і грошей в економіці, та збільшувалась її ефективність.

Важливою характеристикою прогресивності відтворювальних пропорцій є технологічна структура економіки. За своїм змістом технологічна структура економіки характеризує співвідношення між сукупностями технологічно пов'язаних процесів (від видобу­вання природних ресурсів і професійної підготовки кадрів до не­виробничого споживання).

На практиці для визначення технологічної структури економі­ки користуються принципом розподілу видів економічної діяль­ності за прогресивністю технологічних процесів, котрі в них ви­користовуються, на підставі обчислення показника наукомісткості. За показником наукомісткості визначають високо-, середньо та низькотехнологічні види економічної діяльності. Виділя­ють високотехнологічні види економічної діяльності, які є вищим технологічним рівнем, середнім технологічним рівнем, низьким технологічним рівнем. Дослідження змін у структурі технологіч­них рівнів проводяться окремо у кожній групі видів економічної діяльності (сільському господарстві, промисловості, транспорті та зв'язку тощо). Найбільш показовою для оцінки технологічної структури економіки є співвідношення технологічних рівнів в обробній промисловості.

Аналіз структури технологічних рівнів в обробній промисло­вості України, виконаний Інститутом економічного прогнозуван­ня НАН України у 2002 р., свідчить, що питома вага високотехнологічних виробництв майже втричі менша порівняно з США та країнами Західної Європи, й у 1,5 раза менша, ніж у країнах Схі­дної Європи (табл. 2.10). Особливо небезпечною є тенденція ско­рочення питомої ваги як високих, так і середніх технологій.

Таблиця 2.10

^ СТРУКТУРА ТЕХНОЛОГІЧНИХ РІВНІВ В ОБРОБНІЙ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ1


Технологічні рівні

1998 р.

1999 р.

2000 р.

Високі технології

12,67

12,04

10,03

Середні технології

17,42

15,85

15,33

Низькі технології

69,13

71,20

73,99

Інші виробництва промисловості

0,77

0,91

0,65



Технологічний рівень національної економіки відображається у структурі зовнішньої торгівлі. Структура зовнішньої торгівлі — це співвідношення обсягів і товарна структура експорту та імпор­ту. Для індустріально розвинутих країн характерна висока пито­ма вага експорту наукомісткої промислової продукції, особливо кінцевої, із високим технологічним рівнем. Країни, що пере­бувають у стадії переходу до постіндустріального суспільства — США, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція — мають у структурі експорту значну питому вагу інтелектуального продук­ту у вигляді ліцензії на використання у виробництві інноваційних науково-технічних розробок. Як правило, приватні корпорації й банки цих країн інвестують засвоєння таких розробок у країнах, де менша вартість робочої сили. Індустріально розвинуті країни імпортують переважно сировину, енергоносії, продукти екологіч­но шкідливих виробництв.

В експорті більшості країн, що розвиваються, переважають сировина та матеріали, у ціні яких частка доданої вартості в роз­рахунку на одиницю витрат праці набагато менша, ніж у продук­ції високого технологічного рівня, яку вони імпортують. У ре­зультаті поглиблюється економічна нерівність між індустріально розвинутими країнами й тими, що розвиваються.

Україна хоча і має майже 48-мільйонне населення, масштаб­ний природний, промисловий та науковий потенціал, значні енер­гетичні ресурси та вигідне географічне розташування, її питома вага у світовій торгівлі дуже мала і становила у 2004 р. 0,6 %, то­ді як, наприклад, Франція має 4,3 %, а Іспанія — 2,1 %.' Основною причиною такого стану зовнішньої торгівлі України є низька конкурентоспроможність вітчизняних промислових товарів ви­щих технологічних рівнів, які мають високу додану вартість. Як наслідок, на українському ринку готової продукції міцні позиції посідають іноземні фірми, а українські товаровиробники вихо­дять на світові ринки в основному із сировинними товарами, продуктами неглибокого ступеня переробки, сільськогосподарсь­кою сировиною та транспортними послугами.

За 2001—2004 рр. обсяги зовнішньої торгівлі України зросли у 2,1 раза, при цьому експорт товарів випереджав імпорт. Завдяки такій динаміці вдалося підтримувати досягнуте у 2000 р. позити­вне сальдо зовнішньоторговельного балансу. Що ж стосується експорту послуг, то тут простежується зворотна тенденція: екс­порт послуг з України за темпами зростання значно відстає від їх імпорту. Але питома вага зовнішній торгівлі послугами, незва­жаючи на статус України як транзитної держави між азійським регіоном та Європою, поки що не є визначальним у зовнішньої торгівлі. Так, питома вага усього експорту послуг має тенденцію до зниження й скоротилася за період 2001—2004 рр. з 17,9 % до 14%, а питома вага імпорту послуг у загальному імпорті зали­шилася майже незмінною — на рівні 6,5—6,8 %.

Аналіз товарної структури української зовнішньої торгівлі протягом останніх п'яти років свідчить про хоча й не значні, але певні позитивні зрушення, які передусім стосуються збільшення питомої ваги в експорті продукції машинобудування (табл. 2.11). У цілому структура експорту включає приблизно 3 тис. різних видів вітчизняної продукції, проте перелік товарів, на які припа­дають найбільші за вартістю обсяги, обмежується п'ятьма товар­ними групами, а саме: сільськогосподарські та готові харчові продукти, мінеральна сировина та паливо (переважно залізна ру­да та вугілля), продукція хімічної промисловості (мінеральні до­брива, сірка), деревина та вироби з деревини (пиломатеріали з бука та сосни), чорні та кольорові метали та вироби з них (про­кат, феросплави, труби, вироби з ливарного чавуну).

Найбільша частка в експорті України припадає на чорні метали та вироби з них. їх питома вага у 2001—2004 рр. коливалася на рівні 37—41 %. Проте попит на цю продукцію у світі, як і ціни, є дуже мін­ливими. Протягом 1998—1999 рр. попит на продукцію з чорних ме­талів значно скоротився, унаслідок чого обсяги українського експо­рту знизилися на третину й лише у 2001 р. досягли рівня 1997 р.

Важливою складовою українського експорту є продукція хімічної та пов'язаних з нею галузей промисловості. Протягом

1997—1999 рр. вона втрачала свої позиції і відносно (її частка в загальному експорті впала з 8,7 % у 1996 р. до 7,1 % у 1999 р.), і абсолютно (порівняно до 1996 р. обсяг експорту хімічної проми­словості скоротився на третину). Вирішальну роль тут відіграло зниження світових цін на мінеральні добрива у 2,2 раза. У 2000 р. ситуація поліпшилася: фізичний обсяг продажу зріс на 28 %, а ціни — на 31 %, у результаті вартість експорту цієї продукції збіль­шилася на 68 %. У 2001—2004 рр. питома вага експорту хімічної продукції стабілізувалася на рівні 10 %, що все ж таки значно менше експортних можливостей України.

Таблиця 2.11

^ ТОВАРНА СТРУКТУРА ЗОВНІШНЬОЇ ТОРГІВЛІ ТОВАРАМИ УКРАЇНИ1 (частка у загальному обсязі, %)

Групи товарів



Експорт

Імпорт

2001 р.

2002 р.

2003 р.

2004 р.

2001 р.

2002 р.

2003 р.

2004 р.

Сільськогосподарські та готові харчові про­дукти

11,3

13,3

11,8

10,7

7,2

6,6

9,5

6,6

Мінеральна сировина та паливо

10,8

12,4

15,2

13,2

42,6

41,5

36,8

37,4

Продукція хімічної промисловості

10,7

9,3

10,0

9,8

11,5

12,4

12,2

12,7

Деревина та вироби з деревини

3,2

3,2

3,1

2,8

3,9

4,5

4,1

3,2

Чорні та кольорові ме­тали та вироби з них

41,3

39,7

36,8

40,0

5,2

4,8

5,2

6,1

Машини, обладнання, прилади й апарати, транспортні засоби

14,4

14,6

15,8

17,3

21,5

22,3

24,8

26,9

Інші товари

8,3

7,5

7,3

6,2

8,1

7,9

7,4

7,1


На початку 90-х років минулого століття суттєво скоротилися обсяги експорту машин та обладнання внаслідок втрати Украї­ною традиційних для неї ринків країн СНД та Східної Європи, сприятливо для неї розташованих і відповідних їй за рівнем технічного розвитку. У той же час світові ринки машин і обладнання у тих галузях, де Україна має технічні досягнення, залишаються для неї зачиненими і вельми ефективно охороняються складною системою протекціоністських обмежень. Лише в 2001—2004 рр. вдалося збільшити експорт з України машин та обладнання з 14,4 до 17,3 %. Тоді як в індустріально розвинутих країнах ця товарна група становить 45—60 % експорту.

Основними причинами відносно малої питомої ваги машин та обладнання у загальному обсязі експорту товарів є скорочення об­сягу їх виробництва, низька конкурентоспроможність, порушення кооперативних зв'язків унаслідок розпаду СРСР та Ради економіч­ної взаємодопомоги, недостатній розвиток вітчизняної банківської та страхової систем. Україна експортує дуже обмежену номенкла­туру машинобудівної продукції. Скоротилися навіть стійкі і значні до того обсяги експорту військової техніки та озброєння.

В імпорті товарів в Україну основними статтями є паливно-енергетичні ресурси, машини, обладнання, прилади та транспорт­ні засоби, кольорові метали, каучук, окремі види мінеральної си­ровини, яких бракує національній економіці, промислові спожив­чі товари тощо. За період 2001—2004 рр. питома вага мінераль­ної сировини та палива в імпорті товарів скоротилася з 42,6 до

37.4 %, а частка машин та обладнання збільшилась як в абсолют-
ному, так і у відносному вимірі з 21,5 до 26,9 %, що слід розці-
нювати як позитивні зрушення у бік зростання інвестиційної
спрямованості імпорту. Відносно знизилася й частка товарів, які
відносяться до групи інших, в основному за рахунок налаго-
дження вітчизняного виробництва готових продуктів харчування
та деяких видів побутових товарів.

В експорті послуг головне місце займають транспортні послу­ги, зокрема, транзит нафти і газу через територію України до країн Європи. У 2001—2004 рр. вартість цих послуг становила 1,7—19 млрд дол. США, а їх питома вага знизилася з 48,0 до 35.5 % відповідно. Натомість значно зросли обсяги й питома вага
експортних послуг залізничного транспорту: з 10,4 у 2001 р. до
13,5 % у 2004 р.

У структурі імпорту послуг основними видами є: транспортні (залізничного та авіатранспорту) та технічні (консультації та тех­нічна допомога). їх питома вага становила у 2004 р. 22,2 % та 14,4 % відповідно. Окремою статтею імпорту послуг є послуги у сфері державного управління, які надають інші країни та міжна­родні організації українським органам державної влади. Ці ви­трати становлять для України 420—500 млн доларів США щоріч­но, що, безумовно, є характерним для країн із недостатньо розви­нутими ринковими відносинами.

Характеризуючи структуру зовнішньої торгівлі України в ці­лому, слід зазначити: украй вразливу структуру експорту з його концентрацією на тих товарних групах, які мають цінову конкурентоспроможність. Тобто, саме ціна, а не технологічний рівень виробництва чи якіс­ні характеристики товару виступають головним чинником конку­рентних переваг українських товарів на світовому ринку;

відносно невелику частку інвестиційних товарів в імпорті, що є свідченням його неоптимальної структури, а отже, й невикори­станих можливостей економічного зростання.


^ 2.4. Структура видів економічної діяльності


Структура національної економіки за видами еконо­мічної діяльності пов'язана з суспільним поділом праці. Тради­ційний підхід до аналізу пропорцій між галузями економіки, від­повідно до якого досліджувалася динаміка співвідношення між промисловістю та сільським господарством, між важкою та лег­кою промисловістю і т. п., втратив актуальність. Основу галузе­вої структури сьогодні становлять макропропорції між видами економічної діяльності та їх групами, що мають однакові еконо­мічні характеристики.

З гідно з Класифікацією видів економічної діяльності (КВЕД), прийнятою в Україні у 2001 р. на основі стандарту міжнародної класифікації Європейського Союзу, виділяють 17 укрупнених видів економічної діяльності (секцій), які мають шифри за літе­рами англійського алфавіту:

А — сільське господарство, мисливство та лісове господарство;

В — рибне господарство; С — добувна промисловість;

Б — обробна промисловість;

Е — виробництво та розподілення електроенергії, газу та води;

Р — будівництво;

С — оптова й роздрібна торгівля, торгівля транспортними за­собами, послуги з ремонту;

Н — готелі та ресторани;

І — транспорт і зв'язок (включаючи залізничний, автомобіль­ний, авіаційний, трубопровідний транспорт, допоміжні транспорт­ні послуги, пошту та зв'язок);

З — фінансова діяльність;

К — операції з нерухомістю, здавання майна в оренду та по­слуги юридичним особам (включаючи діяльність у сфері інфор­матизації та дослідження й розробки);

Ь — державне управління;

М — освіта (у тому числі вища);

N — охорона здоров'я та соціальна допомога;

О — колективні громадські та особисті послуги (зокрема гро­мадська діяльність, прибирання вулиць та оброблення відходів, діяльність у сфері відпочинку і розваг, культури та спорту);

Р — послуги домашньої прислуги;

¢) — екстериторіальна діяльність.

Укрупнені види економічної діяльності за своїм складом дуже неоднорідні. Серед них є такі, що представлені одним або декіль­кома видами діяльності (наприклад, рибне господарство, готелі та ресторани, послуги домашньої прислуги). Разом із тим є дуже складні укрупнені види, що об'єднують десятки і сотні видів діяль­ності (обробна промисловість). Тому в кожному виді виділені підвиди, а також розділи, підрозділи, класи та підкласи, які ма­ють цифрові коди. Наприклад, вид економічної діяльності, що має код ООА 15.11.0, розшифровується так:

О — вид «Обробна промисловість»;

ОА — підвид «Харчова промисловість та переробка сільсько­господарських продуктів»;

15 — розділ «Харчова промисловість»;

15.1 — підрозділ «М'ясна промисловість»;

15.11 — клас «Виробництво м'яса та субпродуктів»;

15.11.0 — підклас «Виробництво м'яса та субпродуктів».

При цьому підклас завжди має коди від 0 до 9: 0 — вказує на відсутність поділу класу на підкласи; шифр 9 означає нерозшиф­ровані угрупування, що читається як «та інші».

Для аналізу прогресивності структурних змін у національній економіці види економічної діяльності об'єднують у три групи: перша — діяльність, пов'язана з видобуванням ресурсів; друга — діяльність з перероблення цих ресурсів та виготовлення готової продукції; третя — сфера послуг у широкому розумінні, включа­ючи інформаційне обслуговування виробництва.

Науково-технічна революція породжує зміну співвідношень між названими групами. Вона зумовлює скорочення питомої ваги першої групи та хоч і повільне, але також зменшення частки дру­гої групи. Водночас швидко зростає питома вага третьої групи, виникають різноманітні нові види послуг (інформаційних, науко­во-технічних, комунікаційних, фінансових тощо). Важливі зміни відбуваються на рівні виробництв, які витрачають багато коштів на наукові дослідження (так звані наукомісткі виробництва).

Наприклад, у переробній промисловості США найбільш швид­кими темпами відбувалося скорочення чисельності зайнятих у галузях із великою трудомісткістю виробництва (харчова, швей­на, текстильна) та в галузях із високою капіталомісткістю (мета­лургійна, хімічна, деревообробна, целюлозно-паперова). Водночас в електротехнічній промисловості та приладобудуванні чисель­ність зайнятих за останні п'ять років зросла майже в 1,5 раза.

Слід зазначити, що на галузеві пропорції суттєво впливають міжнародний поділ праці, вартість робочої сили, екологічні чин­ники. Трудомісткі виробництва дедалі частіше переміщуються з індустріально розвинутих країн у менш розвинуті.

В економіці України структура зайнятих за видами економіч­ної діяльності ще не повною мірою відповідає показникам країн з розвиненою ринковою економікою (табл. 2.12). Насамперед це стосується сільського господарства. Якщо в Україні у сільсько­му господарстві 2004 року було зайнято 19,7 %, то, наприклад, у Франції — усього 3,5 %. Частка сільського господарства у сумі валової доданої вартості України становила у 2004 р. 11,9 %, що значно перевищує аналогічні показники у країнах Західної Єв­ропи. При цьому продуктивність праці у сільському господарс­тві України, розрахована за показником валової доданої вартос­ті, становила 9,3 тис. грн на одного працівника за рік, що в 1,5 раза менше, ніж в економіці у цілому та в 2,5 раза менше, ніж у промисловості. Наведені показники є свідченням низької ефек­тивності сільського господарства в Україні внаслідок незавер­шеності процесу формування його ринкової структури. У 2004 р. в сільському господарстві було зареєстровано 58,6 тис. підпри­ємств, із них фермерських — 42,5 тис, в яких працювали 3 млн фермерів. А в країнах Європейського Союзу менше 10 млн фе­рмерів забезпечують продукцією сільського господарства май­же 500 млн жителів.

Однією з основних причин низької ефективності сільського господарства України є недостатня озброєність праці основними засобами, через що у більшості господарств залишається незадо­вільним рівень механізації робіт. З таблиці 2.13 видно, що вар­тість основних засобів сільського господарства скоротилася з 93,4 млрд грн у 2001 р. до 78,3 млрд грн у 2004 р., відповідно зменшилась і їх питома вага у загальній вартості основних засо­бів—з 10,2 до 7,4%

Таблиця 2.12

^ СТРУКТУРА ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ЗА ВИДАМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ1 (%) 1

Види економічної діяльності



Роки

1990

1995

• 2000

2004

млн

%

млн

%

млн

%

млн

%

Усього зайнятих в економіці

25,4

100

22,0

100

18,5

100

20,3

100

Сільське господарство, мислив­ство та лісове господарство

5,0

19,7

5,3

24,1

4,9

26,5

4,0

19,7

Промисловість

7,8

30,7

5,8

26,4

4,1

22,2

4,1

20,2

Будівництво

2,4

9,4

1,5

6,8

0,9

4,9

0,9

4,4

Оптова та роздрібна торгівля, тор­гівля транспортними засобами, послуги з ремонту цих засобів

1,9

7,5

1,6

7,3

1,3

7,0

4,0

19,7

Транспорт і зв'язок

1,8

7,1

1,4

6,4

1,2

6,5

1,4

6,9

Освіта

3,0

11,8

2,6

11,8

2,2

11,9

1,7

8,4

Охорона здоров'я та соціальна допомога

1,5

5,9

1,5

6,8

1,4

7,5

1,3

6,4

Державне управління

0,4

1,6

0,7

3,2

0,8

4,3

ІД

5,4

Інші види економічної діяльності

1,6

6,3

1,6

7,2

1,7

9,2

1,8

8,9



залишити коментар
Сторінка1/6
Дата конвертації02.12.2011
Розмір1,37 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт
  1   2   3   4   5   6
Ваша оцінка цього документа буде першою.
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх