Курсова робота з психології icon

Курсова робота з психології


Схожі



Курсова робота з психології

Огляд теоретичних підходів до проблеми ідентичності, погляди на її структуру та генезис.

Зміст



Вступ

1.Ідентичність як психологічний феномен

2.Соціальний та особистісний аспекти ідентичності.

3.Основні психологічні механізми формування ідентичності

4.Рання юність як актуальний період становлення ідентичності.

Висновки


Література


ВСТУП


В умовах сучасного українського суспільства питання про формування особистості, становлення її ціннісно-смислової сфери, навичок цілепокладання та діяльного ставлення до свого життя є актуальним та життєво важливим. Успішне функціонування та зростання всіх сфер суспільного життя значною мірою визначається особистісними якостями, здібностями, домаганнями та цінностями конкретної людини, яка здатна протиставляти соціуму свою волю та свої бажання, здатна захистити свої права та здійснювати свідомий життєвий вибір. Тому актуальності на сьогоднішній день набуває питання формування та розвитку особистості, становлення її ідентичності.

Ідентичність – це усвідомлення самототожності, цілісності та неперервності в часі власної особистості. Це – серцевина, що забезпечує постійність особистості при змінах в оточуючому світі та при зміні власних поглядів, установок і можливостей.

Питання змісту та механізмів становлення ідентичності розглядали багато авторів (А.Адлер, Є.П.Белінська, Р.Бернс, Е.Еріксон, І.С.Кон, К.Роджерс, З.Фрейд, Е.Фром, К.Юнг). Ідентичність визначається як центральний конструкт самосвідомості, що детермінує особливості самосприйняття та самоконтролю, ставлення до інших людей та поведінку особистості. Ідентичність – це поняття, що відображає унікальність та неповторність особистості, єдність реальної поведінки з прагненнями, переконаннями людини. Д.Майєрс зазначає. що відчуття самих себе лежить в центрі нашого світу [16]. Виділяють два основні аспекти ідентичності: особистісний та соціальний, що відображають усвідомлення власної автономності, унікальності та відчуття приналежності до соціальної групи.

Механізмом формування ідентичності в онтогенезі є ідентифікація, як процес самоототожнення з іншою людиною, групою та цінностями, що існують у суспільстві. Тобто, становлення ідентичності відбувається в суспільному контексті з урахуванням всіх обставин життя конкретної людини.

Дослідження А.Д.Андреєвої, Л.І.Божович, Л.С.Виготського, Є.І.Головахи, І.В.Дубровіної, Д.Б.Ельконіна, І.С.Кона, О.О.Кроника, Б.С.Круглова, К.Левіна, О.М.Леонтьєва, В.С.Мерліна, Ж.Піаже, О.М.Прихожан, Д.І.Фельдштейна та інших свідчать, що рання юність є періодом самовизначення, розвитку механізмів самоусвідомлення та становлення ідентичності.

Найважливішим новоутворенням раннього юнацького віку є готовність до життєвого самовизначення. Його передумовою є розвиток пізнавальної, емоційно-вольової, ціннісної сфер особистості, а також становлення адекватної та позитивної ідентичності. На основі ціннісного самовизначення особистість здійснює професійний вибір, має можливість обміркувати, планувати, структурувати свій життєвий шлях.

Процес становлення ідентичності передбачає високий рівень розвитку особистісної рефлексії, на основі якої в процесі ідентифікації з цінностями формується в індивіда уявлення про своє Я. Нові інтелектуальні здібності та набутий досвід дають можливість формувати індивідуальну систему ціннісних орієнтацій, що визначає пріоритетні напрямки самореалізації та вибір реальних шляхів досягнення мети.

Є категорія молодих людей, у яких становлення ідентичності проходить із значними труднощами. Це зумовлено тим, що особистість у період ранньої юності, коли вибір ідентичності стає необхідним, реально виявляється не готовою до цього, оскільки несформованість рефлексивних складових самосвідомості ускладнює процес становлення індивідуальної системи ціннісних орієнтацій, що призводить до аномальних ліній розвитку ідентичності. У такій ситуації молода людина не може виробити систему цілей, планів, ідеалів, завершити психологічне самовизначення.

У вітчизняній психології питання становлення ідентичності, виділення структури та механізмів її формування є поки що мало вивченими. Досі чітко не визначено межі застосування даного поняття та його співвідношення з тими термінами, які є традиційними для вітчизняної науки. Наша робота є далеко не повною спробою зробити огляд теоретичних підходів до проблеми ідентичності, систематизувати погляди на її структуру та генезис.


1.Ідентичність як психологічний феномен


Одним із центральних понять психології особистості є Я, під яким розуміється змістовно-динамічний аспект самосвідомості як переживання безперервної самототожності та цілісності людини [9]. Я – компонент особистості, що містить різні уявлення та образи про себе, свої якості в теперішньому та в майбутньому, а також – відношення до себе, до різних сторін своєї особистості. Один із аспектів Я особистості – ідентичність як стан усвідомлення індивідуальної самототожності, наступності та єдності, які формуються на основі ототожнення себе з цінностями, що існують у суспільстві.

Серед відомих теоретиків психології особистості (А.Адлер, Г.Олпорт, Р.Кеттел, К.Роджерс, З.Фрейд, К.Юнг) поняття ідентичності розглядається як конструкт, який забезпечує цілісність, тотожність власної особистості. У вітчизняній психології уявлення про ідентичність традиційно розвивались в рамках досліджень самосвідомості та самовідношення, а також ідентичність розглядається при вивченні питання самовизначення та соціалізації особистості.

Дане поняття в зарубіжній літературі, починаючи з робіт Е.Еріксона, який вперше звернувся до нього, завоювало велику популярність і сьогодні є невід’ємним атрибутом категоріального апарату. Теоретичною базою своїх поглядів Еріксон визначає роботи З.Фрейда та У.Джемса.

У.Джемс першим із психологів почав розробляти поняття “Я” [4]. Він розглядав глобальне особистісне Я як двозначне утворення, в котрому поєднані Я-що-усвідомлює та Я-як-об’єкт. Це дві сторони однієї цілісності, що співіснують одночасно та нерозривно. На думку Джемса, Я-як-об’єкт – це все те, що становить зміст конкретного людського життя, що є значущим та актуальним. В цій сфері Джемс виділяє чотири складові: духовне Я, матеріальне Я, соціальне Я та фізичне Я. Я-що-усвідомлює пізнає всі ці аспекти, оцінює їхній зміст та задає динаміку розвитку.

В психоаналізі З.Фрейда “Я” трактується як свідома частина психіки, що узгоджує суперечливі бажання несвідомих компонентів структури особистості: “Воно” та “Зверх-Я” [29]. “Воно” прагне негайного задоволення всіх своїх потреб. “Зверх-Я” керується засвоєними культурними цінностями та нормами, тому не може дозволити здійснення бажань “Воно”. “Я” зберігає внутрішню рівновагу та цілісність особистості з допомогою механізмів психологічного захисту, а також забезпечує успішну адаптацію індивіда в суспільстві.

К.Г.Юнг, засновник аналітичної (глибинної) психології, підкреслював унікальність кожної особистості, неповторність її внутрішнього світу, переживань та прагнень. Він визначає Самість як серцевину особистості, центральний конструкт, навколо якого організовані та об’єднані всі інші [30]. Найважливіша життєва ціль людини – повна реалізація свого потенціалу, “набуття Самості”, що відображається в гармонійній інтеграції багатьох протидіючих внутріособистісних сил та тенденцій. Юнг протиставляє Самість як глибинну сутність людини Персоні, що являє собою засвоєну соціальну роль, пристосовницьку маску індивіда, яку він демонструє для суспільства.

Отже, поняття Я відображає все те, що людина може назвати “моїм”: моя душа і моє тіло, мої знання та здібності, мої бажання та мої ілюзії, моя роль та мій вибір. Як зазначає Б.Вишеславцев, самість – це не тіло й не душа, не свідомість, не підсвідоме, не особистість і навіть не дух [21]. Самість – це нескінченний вихід за межі себе, можливість трансцедентальності, свобода і сила пізнати справжню сутність зовнішнього світу та самого себе. Стресові переживання щастя і страждання, кризові ситуації життя спонукають людину до пізнання змісту власної самості, до усвідомлення своєї унікальності, пошуку сенсу свого буття.

Р.Бернс уявлення індивіда про себе виділяє як Я-концепцію та визначає її як сукупність установок, спрямованих на самого себе [4]. В структурі установки традиційно виділяють три основні елементи: переконання, оцінки та тенденції поведінки. Відповідно, Я-концепція включає такі складові:


  1. Образ Я – уявлення індивіда про самого себе.

  2. Самооцінка – афективна оцінка цього уявлення, що може бути як позитивною, так і негативною. В залежності від змісту конкретних уявлень індивіда про себе різною може бути і інтенсивність самооцінки.

  3. Потенційна поведінкова реакція, тобто ті конкретні дії, котрі можуть бути зумовлені образом Я та самооцінкою.

Бернс зазначає, що предметом самосприйняття та самооцінки індивіда можуть стати і його тіло, його здібності, і його соціальні відношення та будь-які інші особистісні прояви. Уявлення індивіда про себе можуть бути істинними чи хибними, грунтуватися на об’єктивних знаннях чи суб’єктивних враженнях, але вони завжди є дуже переконливими для нього та значущими. В структурі Я-образу Бернс виділяє такі аспекти: фізичне Я, соціальне Я, інтелектуальне Я. емоційне Я. В кожному з цих аспектів завжди присутня оцінка, є невід’ємною його частиною. Я-концепція включає наступні модальності, що стосуються всіх ракурсів самосприйняття:

  1. Реальне Я – уявлення індивіда про те, який він насправді.

  2. Дзеркальне (соціальне) Я – установки, пов’язані з уявленнями індивіда про те, як його сприймають інші.

  3. Ідеальне Я – установки, пов’язані із уявленням про те, яким індивід хотів би стати.

Р.Бернс підкреслює соціальну обумовленість змісту всіх цих уявлень. Судження, вчинки, дії інших людей, які відносяться до індивіда, виступають для нього основним джерелом даних про самого себе. Дуже важливим для генезису позитивної Я-концепції є узгодженість змісту всіх модальностей. Значні розбіжності уявлень реального, соціального та ідеального Я провокують внутріособистісні конфлікти та дезадаптацію особистості в суспільстві.

К.Роджерс, послідовник феноменалістичного напрямку в психології, визначає Я-концепцію як механізм, що контролює та інтегрує поведінку індивіда. Відповідно до ракурсу індивідуального самосприйняття людина обирає життєві цілі, проектує свою діяльність [25].

В сучасній науковій літературі Я-концепція розглядається як деяка динамічна система уявлень індивіда про себе, як адаптивно-раціональне утворення. В руслі когнітивної психології (Х.Теджфел, Дж.Тернер) було обгрунтовано доцільність виокремлення соціального та особистісного аспектів Я-концепції, соціальної та особистісної ідентичності.

Як вже зазначалося, вперше в психологічній науці його почав розробляти в теорії розвитку Его Е.Еріксон. Він визначив ідентичність як “суб’єктивне натхненне відчуття тотожності і цілісності” (1968). Поняття “Я” Еріксон тлумачить як вітальний центр свідомості індивіда, при цьому підкреслюючи функціональну роль ідентичності як інтимного переживання неперервності свого існування: “Розвиток людини не починається і не закінчується ідентичністю: сама ідентичність для зрілої людини стає відносною. Психосоціальна ідентичність необхідна як якір в швидкоплинному існуванні людини “тут і тепер” [10,cт.51] .

Е.Еріксон застосував поняття “ідентичності” для вивчення та пояснення багатьох соціальних явищ, для дослідження психологічних передумов культурно-історичних змін. Він постійно підкреслював суспільний контекст становлення ідентичності, соціальну обумовленість потреби в усвідомленні самого себе. Обов’язковою умовою формування зрілої, здорової особистості він визначає співпадіння програми індивідуального життєвого циклу та динаміки суспільно-історичного прогресу.

В структурі індивідуальної ідентичності Е.Еріксон розрізняє особисту ідентичність і Я-ідентичність. Перша відображає те, що залишається в людині постійним, впізнаваним незважаючи на її зміни та розвиток, друга означає більш вузьку, глибинну область, відповідальну за єдність, цілісність особистості. Я змінюється, але завжди залишаються його компоненти, що зберігають попередню якість. Я асимілює різні впливи, які змінюють його, однак серцевина (Я-ідентичність) залишається постійною [24] .

Еріксон і Де Левіта розрізняють три форми ідентичності:

1. Приписна – це ті умови, які окрема людина не обирає і вони не піддаються її впливу (приналежність до раси, нації, соціального прошарку, вікової групи, статі).

2. Набута – те, що досягнуто власними зусиллями індивіда, те, чим людина самостійно “оволоділа” (професійна самореалізація, вільно вибрані зв’язки і орієнтація).

3.Запозичена ідентичність відображає виконання людиною ролей, засвоєних в ході розвитку та в результаті збігу різних обставин. Часто ці ролі запозичені в якогось зразка і обумовлені очікуваннями оточуючих. Проте ідентичність не зводиться до вибраної ролі, хоч та чи інша роль сильно впливає на ідентифікацію, основні складові ідентичності (постійність та неперервність особистості) з неї не випливають.

В пізніх роботах Еріксон розглядав розвиток людини як необхідно пов’язаний із релігією та релігійністю. Це міркування стало наслідком самої клінічної практики та проблематики роботи. В релігійному самовизначенні особистості Еріксон бачить логічне завершення процесу досягнення людиною своєї ідентичності. Він дає функціональне визначення релігії, тому що підкреслює аспект взаємовідносин людини з Абсолютним. Релігійний досвід завжди пов’язаний із щоденним біографічним досвідом. Релігія покликана об’єднувати людей, сприяти повноцінній груповій ідентичності, забезпечувати наступність поколінь, надаючи підростаючим поколінням продуктивні ціннісні орієнтири для для формування персональної ідентичності.

Ідентичність – це складний феномен, багатопланова психічна реальність.

Н.Лейтес виділяє (1971) наступні основні аспекти ідентичності:

  • почуття власного існування;

  • почуття своєї окремішності (відокремленості) від оточуючих;

  • почуття відмінності від інших, воно пов’язане з усвідомленням своєї індивідуальності;

  • почуття постійності, що передбачає відчуття свого існування у часовій перспективі;

  • почуття цілісності та зв’язності (єдності);

  • прагнення одночасно до постійності та мінливості [31].

В роботах А.Ватермана (1982) в більшій мірі акцентується ціннісно-вольовий аспект ідентичності. Він вважає, що ідентичність пов’язана з наявністю у людини чіткого самовизначення, котре включає вибір цілей, цінностей та переконань, котрими вона керується в житті. Цілі, цінності, переконання А.Ватерман вважає елементами ідентичності, що формуються в результаті вибору із альтернатив в період кризи ідентичності та являються підставою для життєвого визначення [31].

Він розглядає ідентичність з процесуальної та змістовної сторін. По-перше, процес формування ідентичності охоплює засоби, з допомогою яких людина ідентифікує, оцінює та відбирає цінності, цілі, переконання, котрі в подальшому стануть елементами її ідентичності. По-друге, ідентичність неможливо розглядати без врахування змістовної специфіки цілей, цінностей та переконань, котрі людина обирає. Кожний елемент відноситься до якоїсь сфери людського життя. А.Ватерман виділяє чотири сфери життя, найбільш значущі для формування ідентичності:

  • вибір професії та професійного шляху;

  • прийняття та переоцінка релігійних і моральних переконань;

  • політичні погляди;

  • прийняття набору соціальних ролей, включаючи статеві ролі та очікування щодо шлюбу та батьківства.

Отже, функція Я - усвідомлення особистістю самої себе і здійснення пристосування до оточуючої реальності. Ідентичність – це складний феномен, багатопланова психічна реальність, це результат виділення людиною самої себе із середовища, що дозволяє їй відчувати себе суб’єктом своїх фізичних та психічних станів, дій і процесів, переживати свою цілісність і тотожність з самим собою – у відношенні минулого, теперішнього і майбутнього. Ідентичність формується в діяльності та спілкуванні. Суб’єкт в предметній діяльності змінює оточуючий світ та взаємодіє з іншими людьми, при цьому відділяючи своє Я від не-Я, безпосередньо переживаючи свою неідентичність іншим об’єктам [21].

Людина – складна істота, що набуває дійсно людських рис тільки в суспільному оточенні. Проте людина не є просто продуктом соціальних відносин, а діяльним самостійним началом. Власна ідентичність дозволяє людині бути собою, і не стати “зеркалом” інших, “відображенням” ситуації та вимог суспільства. Ідентичність – системна констукція, що відображає різносторонність людської натури, соціальну та внутрішню обумовленість її поведінки.


2.Соціальний та особистісний аспекти ідентичності.


Як вже було сказано, в психологічній науці розмежовують два аспекти Я-концепції: особистісний та соціальний. Їхній зміст відображається в соціальній та особистісній ідентичності. Науковці вже тривалий період не можуть прийти до єдиної точки зору на проблему їх співвідношення. Під поняттям “особистісна або особиста ідентичність” розуміють набір рис чи інших індивідуальних характеристик, які відрізняються певною постійністю і дозволяють диференціювати даного індивіда від інших людей. Тобто, особиста ідентичність робить людину схожою на саму себе та відмінною від інших.

Соціальна ідентичність трактується в термінах групового членства, приналежності до більшої чи меншої групи, включеності в деяку соціальну категорію [22]. В соціальній ідентичності виділяють дві сторони:

  • усвідомлення інгрупової (внутрішньогрупової) подібності: “Ми члени однієї спільності і тому ми схожі”;

  • виділення аутгрупової (міжгрупової) диференціації, це усвідомлення різниці між своєю та іншою “чужою” групою.

В ході онтогенетичного розвитку особиста ідентичність є вторинною по відношенню до соціальної, так як вона формується на основі використання знань, набутих в процесі соціалізації. Спочатку в наукових дослідженнях протиставлялися особиста і соціальна ідентичність як суперечливі та абсолютно взаємовиключні поняття. Адже особистісна ідентичність передбачає відчуття своєї відмінності від інших людей і, що важливо, в тому числі – від членів своєї групи. Оскільки важко уявити, як можна одночасно відчувати себе і подібним до членів групи і відмінним від них, то це протиріччя породило ідею про неминучість конфлікту різної міри гостроти та вираженості між цими двома видами ідентичності. Вважалося, що в кожний даний момент часу лише одна із них може бути актуалізована [22].

Проте на сучасному етапі досліджень більшої актуальності набуває теза про взаємодію та взаємодоповнюваність понять соціальної та особистісної ідентичності. Наприклад, М.Яромовіц запропонувала власне трактування співвідношення цих понять [22]. Вона розглядає особисту ідентичність як субсистему знань індивіда про себе, котрі формуються при порівнянні себе з членами своєї групи і складаються із комплексу рис, специфічних для Я. Соціальна ідентичність теж розуміється як набір якостей, але тих, які виявлені в ході порівняння представників своєї та “чужої” групи [22]

Відповідно до такого тлумачення походження соціальної та особистісної ідентичності, були проведені практичні дослідження (1998). Було виявлено, що соціальна ідентичність домінує у тих, у кого високий рівень відмінностей при порівнянні “Ми – Вони” і низький рівень розбіжностей при порівнянні “Я – Ми” [22]. Особистісна ідентичність більш притаманна тим, у кого високий рівень відмінностей у випадку порівняння “Я – Ми” і низький – при порівнянні “Ми – Вони”. Отже, усвідомлення своєї неповторності здійснюється через пізнання власної особистості та характерологічних якостей і властивостей інших людей.

Успішна адаптація людини в суспільстві передбачає сформованість і соціальної, і особистої ідентичності, тобто здатності переключати увагу з однієї перспективи на іншу. Такої думки дотримується також У.Дойс. Він вважає, що особиста ідентичність є однією із соціальних репрезентацій і має сенс лише як організуючий принцип в системі взаємовідносин індивіда і групи.

За Х.Теджфелом, досягнення ідентичності можливе як посередництво розвитку особистісної ідентичності, так і через формування соціальної ідентичності. Одна і та ж людина буде діяти як окрема особистість при актуалізації в структурі Я особистісної ідентичності і як член соціальної групи – при актуалізації соціальної ідентичності.

Г. Брейкуел підкреслює соціальне походження ідентичності, бо лише у взаємодії із соціальним світом людина активно засвоює поняття, з допомогою яких пізнає себе. Вона запропонувала модель структури ідентичності, що включає чотири компоненти: біологічний організм, час, ціннісний вимір та змістовний вимір. Їх співвідношення відображено на малюнку 1.

1. Біологічний організм – це серцевина ідентичності, усвідомлення своєї фізичної окремішності. Це найперший тип ідентичності в онтогенезі, однак з часом він стає менш важливим.


мал. 1 Структура ідентичності




2. Змістовний вимір – це ті характеристики, якими індивід користується щоб описати себе як унікальну особистість. Змістовні характеристики відносяться як до соціальної ідентичності (виконувані ролі, належність до певної групи), так і до особистісної (цінності, мотиви, емоції, установки). Змістовний вимір розширюється в ході життя людини, тому актуальний зміст ідентичності змінюється у відповідності із змінами соціального контексту.

  1. Ціннісний вимір – це оцінка елементів змістовного виміру. Відповідно до соціальних норм і цінностей, вона може бути як позитивною так і негативною. Оцінки також нестатичні, вони можуть змінюватися разом із змінами наявної соціальної ситуації.

4.Час. Виділяють два аспекти цього компонента: суб’єктивний час і біографічний час. В плані суб’єктивного часу протікає розвиток ідентичності. Змістовний та ціннісний параметри ідентичності визначають структурну організацію біографічного часу [22 ].

Деякі науковці (Е.Гофман) виділяють наступні три типи ідентичності:

1.Соціальна ідентичність – типізація особистості іншими людьми на основі атрибутів соціальної групи, до якої вона належать.

2.Особиста ідентичність – індивідуальні ознаки людини та унікальність комбінації фактів її життя.

3.Я-ідентичність – суб’єктивне відчуття індивідом своєї життєвої ситуації та її своєрідності [31].

Для кожної людини буде різною значущість тих чи інших аспектів своєї ідентичності. Як зазначає Д.Майєрс в різних культурах “стимулюється” розвиток різних психологічних якостей людини, що відображається і в змісті ідентичності [16]. В західній (а точніше – в європейській та північно-американській) традиції домінує індивідуалістичний тип виховання, заохочуються якості самостійності, незалежності, а також амбіційність, активність, наполегливість, тому тут особистість більш усвідомлює свою Я-ідентичність. В східній культурі завжди домінували цінності колективізму (взаємозалежність в стосунках, відповідальність, співпраця, поступливість), а тому в її представників соціальна ідентичність є більш структурована та значима для людини.

Криза ідентичності сучасної людини в світовому масштабі, про яку багато говорять, виражається перш за все в прагненні гармонізувати взаємодію індивідуального та соціального Я. При цьому зрілість характеризується реалістичною оцінкою того, що людина досягла і може досягнути в суспільстві, вмінням змиритися з більш низьким статусом заради гармонії з іншими людьми та із самим собою. Тому багато-хто знаходиться в пошуку значимих принципів соціального устрою, котрі можуть бути сформульовані ідеологією та релігією. Криза колективної ідентичності виражається в послабленні ідентифікації індивідів з колективною реальністю, котру вони раніше переживали та підтримували. Це відбувається внаслідок зменшення ролі традицій, втрати віри в майбутнє, кризи індивідуальної ідентичності. Відсутність дієвих цінностей та норм, непередбачуваність своєї та чужої поведінки призводять до послаблення психічного та соціального здоров’я. Як відмічають дослідники (А.Б.Холмогорова, Н.Г.Гаранян), саме емоційна сфера стає найбільш патогенною зоною в сучасній західній культурі внаслідок втрати внутрішньої рівноваги, яка характеризує психічне здоров’я людини.

Отже, категорія ідентичності відображає не тільки цілісність психічного життя людини, але і її органічний зв’язок з соціокультурним світом. Гармонійне взаємодоповнення особистісної та соціальної ідентичності сприяє як особистісній зрілості, так і збагаченню суспільних взаємин. Так Е.Еріксон застосував теорію ідентичності в психобіографічному методі, ціль якого в осмисленні історичної фігури лідера при всій її унікальності, “законфліктованості”, як “прототипу свого часу, що відповідає специфічним життєвим потребам своїх послідовників”. В психобіографіях М.Лютера та М.Ганді він прослідкував схему розвитку особистісної ідентичності двох харизматичних лідерів – основоположника Реформації та індійського політичного діяча. Непроста особиста доля кожного з них стала предвісником, стимулом широких соціальних змін.

Життя М.Лютера стало подією тому, що він відкрив шлях подолання внутрішнього конфлікту через внутрішнє удосконалення як єдину можливість спасіння. Духовне рішення Лютера виходило за рамки власне теологічних проблем, а виражало суть необхідних змін в соціально-психологічному образі світу та людини. Створена Лютером протестантська модель християнської релігії виявилась квінтесенцією соціальних очікувань та прагнень всіх верств німецького суспільства. Еріксон припускає, що криза ідентичності молодого Лютера є ключем до розуміння його подальшої діяльності. Основною причиною затяжної кризи ідентичності в юності став дитячий конфлікт стосунків з батьком.

Лютер несвідомо проектує на образ Бога батьківський образ жорстокого судді. Ще дитячі сумніви у доцільності такої суворої влади батька відобразились потім у ненависті до римського духовенства на чолі з Папою, що мали необмежену владу в суспільстві. Надбання особистісної ідентичності Лютера стали врешті складовою соціальної самосвідомості.

М.Ганді подолав вже не юнацьку кризу, а кризу зрілості – генеративної стадії життєвого циклу, коли людина піклується про дітей, виховує підростаюче покоління, передає йому соціальні та етичні цінності. Центральна проблема цієї кризи – відносини “батько-син” та ставлення до майбутнього своїх дітей. Ганді проголошує нову ідеологію в політиці – турбота про людей, служіння їм, викорінення насильства. Тобто він сімейну проблему турботи про дітей “виніс” на національний, державний рівень: Ганді виконував функції батька для цілого народу. Втілюючи принципи своєї ідеології в національно-визвольному русі Індії, Ганді знаходить вихід з власної кризи, яка стала наслідком неможливості налагодити контакт із своїми синами.

Отже, основні аспекти ідентичності – соціальний та особистісний - можна розділити тільки умовно. Зріла особистість вдало поєднює їх обох, що сприяє цілісності психічного життя, успішній самореалізації в усіх сферах. Особистісна ідентичність “продовжується” в соціальних якостях людини, суспільні умови житття, соціальні ролі, реальний життєвий досвід впливають на формування особистісної ідентичності. На основі попереднього аналізу різних теоретичних підходів можна зробити висновок, що формування ідентичності носить соціальний характер та визначається багатьма чинниками.


3.Основні психологічні механізми формування ідентичності.


Ідентичність – стан усвідомлення себе і своєї автономності, механізмом формування якої є ідентифікація, як процес емоційного, раціонального та діяльнісного самоототожнення з іншою людиною чи групою. Через ідентифікацію індивід засвоює певну систему цінностей та норм, зразки поведінки та соціальні ролі. Ідентифікація – багаторівневий та багатоаспектний феномен, що обумовлює динаміку розвитку особистості.

Поняття “ідентифікація” було введене З.Фрейдом для пояснення походження хворобливих фантазій меланхоліків, для позначення специфічних відносин, які виникають у дитини з батьками тієї ж статі і не можуть бути пояснені почуттям любові. Внаслідок ототожнення себе з іншою людиною з’являється наслідування поведінки, прийняття її норм та цінностей [28].

В теорії соціального навчання (А.Бандура) підкреслюється, що найважливішими детермінантами ідентифікаційного процесу є соціальні фактори. В сучасній психологічній науці ідентифікація розглядається як важливий компонент соціалізації, який забезпечує взаєморозуміння між людьми і опосередковує розвиток особистості в онтогенезі. Через ідентифікацію відповідно до суспільного та культурного контекстів відбувається структурування самосвідомості [17],яка є підгрунтям для становлення ідентичності.

Тобто, ідентичність є соціальною за походженням, вона формується в результаті взаємодії індивіда з іншими людьми. Зміни змісту ідентичності теж обумовлюються змінами в соціальному оточенні.

Ідентичність – динамічна структура, її становлення відбувається протягом всього життя людини, починаючи із найперших етапів онтогенезу. Цей розвиток нелінійний та нерівномірний, може іти як в прогресивному, так і регресивному напрямку. На поведінковому рівні ідентичність можна розглядати як процес вирішення життєво важливих проблем. Кожне прийняте рішення щодо власного самовизначення в житті буде вносити вклад в формування структури ідентичності.

У різних концептуальних моделях проблема генезису ідентичності розглядається як одне із актуальних питань психології особистості. У психоаналізі З.Фрейд розглядає суперечність та неоднозначність процесу формування ідентичності, становлення якої представлено через послідовність стадій психосексуального розвитку. По мірі того як немовля стає дитиною, дитина – підлітком, а підліток – дорослим, відбуваються певні зміни в тому, які його бажання і як вони задовольняються. Зміна способів задоволення своїх потреб, в першу чергу сексуальних, і фізіологічних областей насолоди – основні показники нормального переходу від однієї стадії розвитку до іншої. Генітальна стадія – остання стадія фізіологічного та особистісного розвитку, коли настає статева зрілість і формується статева ідентичність, як визначальний компонент структури особистості [28].

На думку Д.Радьяра, ідентичність – централізований стан свідомості, який функціонує на кількох рівнях [12]. На основі цих рівнів можна простежити генезис ідентичності. Першим рівнем є біологічна самість, яка засвідчує родову та видову сутність людської істоти. Другий рівень розвитку самості – культурний, який передбачає ототожнення індивіда з власною діяльністю та суспільним досвідом. Третій рівень – соціокультурний, або як зазначає З.С.Карпенко – рівень, який представляє особистісну самість [12 ]. Четвертий – індивідуальний рівень самості, який відображає здатність індивіда до самоактуалізації. Найвищим рівнем розвитку є надіндивідуальна самість, яка відображає надособисті, духовні діапазони свідомості.

Еріксон розглядав процес розгортання ідентичності через послідовність стадій відповідно до епігенетичного принципу дозрівання [10]. Епігенетичний принцип – це положення про біологічну зумовленість проходження восьми стадій особистісного розвитку, універсальних для всього людства. Кожна стадія супроводжується кризою, яка обумовлена фізіологічним дозріванням та суспільними вимогами до особистості на даному етапі.

Життєвий цикл, за Еріксоном, включає вісім стадій розвитку особистості. від народження до глибокої старості. Кожний віковий етап характеризується своїми завданнями та особливостями активності людини. Становлення ідентичності особистості може проходити як по нормальній лінії, так є можливою і аномальна лінія розвитку. Порушення, які виникають в процесі формування особистості є специфічними для кожної стадії.

Стадія 1. Це період від народження до одного року. Основною потребою дитини є любов та турбота батьків. В результаті формується базова довіра до людей, позитивні очікування від суспільства та життя. Недостатність піклування про дитину приводить до появи недовіри до людей, емоційної ізоляції.

Стадія 2 триває від одного року до трьох. Формується така важлива якість особистості як самостійність та впевненість в собі. Сумніви в своїх силах та надмірна сором’язливість є головними проявами аномальної лінії розвитку.

Стадія 3 охоплює період від 3 до 5 років, коли домінуючою характеристикою особистісного розвитку є активність, допитливість, багата уява. На протилежному полюсі – пасивність, інфантильна заздрість до інших людей, безініціативність.

На стадії 4 (5 – 11 років) формується працелюбність, почуття обов’язку, активно йде розвиток пізнавальних та комунікативних умінь. Несприятливий соціалізуючий вплив породжує в дитини почуття неповноцінності, конформність, песимізм.

На стадії 5 (11 – 20 років) домінуючою потребою особистісного становлення є життєве самовизначення, формування ідентичності.

Стадія 6 (від 20 до 40-45 років) – це період ранньої дорослості, коли виникає потреба у близькості до людей, бажання бути корисним іншим. Порушення особистісного розвитку викликають ізоляцію від людей, уникнення близьких контактів, непередбачувану поведінку.

На стадії 7 (від 40-45 до 60 років) визначальною потребою особистості є творчість. Продуктивна праця з іншими людьми, різноманітна, повноцінне життя, задоволеність сімейними відносинами, батьківська гордість характеризують сприятливу лінію розвитку. Егоїзм, непродуктивність в роботі притаманні для аномальної лінії становлення.

Врешті на останній стадії 8 ( після 60 років) з’являється відчуття повноти життя, спогади про минуле, оцінка всього зробленого. Зріла та здорова особистість здатна прийняти своє життя таким, як воно є, усвідомити корисність свого існування та неминучість смерті. В протилежному випадку людина переживає відчай, страх та розчарування.

Становлення ідентичності відбувається протягом всього життя людини, починаючи із раннього дитинства. Сензитивним періодом формування адекватної ідентичності є юнацький вік, коли відбувається концентрація емоцій, інтелектуальних і вольових зусиль на цьому процесі. Е.Шпрангер вважав, що основоположний феномен юності – становлення індивідуальності, коли центром внутрішнього життя стає прагнення до самостійності, мрії та цілепокладання [24]. Основним завданням цього вікового періоду є формування психологічної готовності до життєвого самовизначення. Психологічна готовність до формування життєвих перспектив визначається адекватністю ідентичності.

В схемі життєвого циклу Еріксона на юність припадає п’ята стадія, основним завданням якої є становлення ідентичності. Вже не дитина, але ще і не дорослий, юнак стикається із різними соціальними вимогами та новими ролями. Умовою подальшого становлення і розвитку його особистості є здійснення життєвого та ціннісного самовизначення, формування адекватної та позитивної Его-ідентичності.

Це новий психосоціальний параметр особистості, який включає образ себе і почуття впевненості у схваленні та розумінні значущого соціального оточення. Молодій людині потрібно підтвердження, що її приймають в суспільстві, позитивно оцінюють її прагнення і дії. Таке підтвердження отримується в міжособистісних стосунках посередництвом зворотнього зв’язку [30].

Ідентичність являє собою інтегрований образ всіх знань про себе, що грунтується на минулому досвіді і включає уявлення про майбутнє. Юнак оцінює норми і ідеали, якими керуються батьки, школа, ровесники, церква, громадськість та інші джерела авторитету, “приміряє” їх до власного життя. Нездатність зробити вибір серед запропонованих зразків і моделей поведінки призводить до кризи ідентичності, що проявляється в неадекватній поведінці і негативних переживаннях, неспроможності усвідомити свій образ Я.

Порушення становлення ідентичності має різні форми:

  • дифузія ідентичності, що проявляється в інфантильній поведінці, неможливості здійснити професійне і особистісне самовизначення;

  • дифузія часу пов’язана з неадекватним відчуттям часу. Людина відчуває себе водночас молодою і дуже старою;

  • застій в роботі – порушення природної працездатності, захопленість непотрібними речами, нездатність виконувати відповідні для свого віку задачі;

  • негативна ідентичність виражається у запереченні традиційних цінностей і ролей, слідуванні зразкам поведінки, які не схвалюються оточуючими [15].

Успішне подолання кризових явищ залежить від попереднього досвіду молодої людини, її самооцінки та психологічної готовності до здійснення власного життєвого вибору. Становлення ідентичності – суто індивідуальний процес, особливий для кожної людини. Значною мірою він визначається внутрішніми характеристиками особистості та впливом соціального середовища, зокрема сім’ї, школи, етнічними особливостями та іншим.

Формування компонентів ідентичності відбувається послідовно протягом всього життя людини. До кінця першого року життя відбувається усвідомлення своєї фізичної тотожності на основі розрізнення відчуттів власного тіла. В результаті дитина має змогу відрізняти себе від інших об’єктів. В ранньому дитинстві формується статева ідентичність, з’являється у мові займенник “Я” та усвідомлення себе в якості постійної персони. Як відзначає В.С.Мерлін [27], в дошкільному та молодшому шкільному віці дитина вже усвідомлює власні психічні властивості, засвоює статеві ролі і починає формуватися національна ідентичність.

Вступ дитини до школи, поява нових авторитетів диференціює сферу її діяльності. Різні погляди зі сторони дорослих стимулюють розвиток автономної самосвідомості та сприяють формуванню самооцінки [27].

Одним із найважливіших факторів переходу від однієї стадії розвитку ідентичності до іншої Л.Д.Тодорів визначає когнітивний розвиток особистості, зокрема, розвиток рефлексивних складових самосвідомості [27].

І.С.Кон [15] визначає ідентичність як образ Я, як систему установок індивіда, в якій існує кілька вимірів, за ними можна визначити рівень розвитку ідентичності. До таких аспектів відносяться: ступінь когнітивної складності, послідовність, стійкість. Ступінь когнітивної складності ідентичності зростає послідовно від молодших вікових періодів до старших. Це дозволяє в ранній юності інтегрувати уявлення про себе, виділити та усвідомити приховані психологічні детермінанти поведінки.

Ідентичність – це, насамперед ідентифікація з цінностями. Кожній людині притаманна індивідуальна, специфічна ієрархія цінностей, яка формується на основі самовизначення. З.С.Карпенко виділяє (1989) діяльнісно-особистісні та суб’єктивно-особистісні передумови самовизначення. До перших вона відносить характеристики пізнавальної, трудової, комунікативної діяльності суб’єкта, що розуміються як об’єктивування людських мотивів, здібностей, характерологічних властивостей. Суб’єктивно-особистісні передумови самовизначення представлені мотиваційно-потребною сферою особистості, проявляються у її напрямленості [12].

Завдяки самовизначенню особистість включається в ті чи інші соціальні зв’язки через індивідуальний вибір. Людина сама робить вибір, хоч не завжди його усвідомлює, обираючи з того, що їй реально зараз доступне. А.Адлер підкреслював, що людина сама відповідальна за те, ким вона стає і як вона себе поводить. Особистість кожного індивіда є його власним творінням [30].

Деякі дослідники (С.Степанов, Л.Журавльова, І.Шалагінова) ототожнюють зміст понять “ідентичності” та “самовизначення”, проте ми розглядаємо самовизначення як один із механізмів становлення ідентичності. Російський науковець Л.Б.Шнейдер зазначає (2001), що самовизначення – це “пошук смислу” і він передує ідентичності як усвідомленому володінню цим смислом [31]. Самовизначення – це проектування та “будівництво” життєвого шляху, тоді ідентичність – це освоєння завершеної будівлі. Якщо перше без другого безглуздо, то друге без першого нереальне.

Проблема самовизначення особистості відноситься до числа проблем, що мають екзистенційне звучання. Усвідомлення унікальності та сенсу свого буття є найсильнішою спонукальною та самоорганізуючою силою людської поведінки. Психологами встановлено, що тільки особистісний смисл здатен пронизувати суб’єктивний час особистості, структурувати його, якщо цього не відбувається, час перетворюється в “порожню нескінченність”, позбавлену смислів, що, врешті, втілюється в кризах ідентичності. Таким чином, зорієнтованість в майбутнє є умовою психічного благополуччя в теперішньому.

Часові аспекти ідентичності (Х.Маркус, П.Нуріус, Е.Белінська) розглядають в рамках поняття “можливого Я” – уявлення індивіда про те, яким він може бути, яким він хотів би бути і яким він боїться стати [3]. Набір можливих Я. що включені в систему Я індивіда – це когнітивні образи цілей, прагнень, мотивів, страхів та побоювань. Вони є детермінуючими чинниками мотивації людини, при чому їхня кількість, когнітивна складність та ієрархічна структура прямо пов’язані із формуванням змісту ідентичності.

У віковому аспекті проблема самовизначення була розглянута Л.І.Божович. Характеризуючи соціальну ситуацію розвитку старших школярів, вона вказує, що вибір подальшого життєвого шляху, самовизначення є афективним центром їх життєвої ситуації. Потреба у самовизначенні є потребою утворити єдину смислову систему узагальнених уявлень про світ і узагальнених уявлень про себе самого і тим самим визначити сенс свого існування. Л.І. Божович характеризує самовизначення як особистісне новоутворення старшого шкільного віку, пов’язане із формуванням внутрішньої позиції дорослої людини, з усвідомленням себе як члена суспільства, з необхідністю вирішувати проблеми свого майбутнього [8].

Самовизначення нерозривно пов’язано з такою суттєвою характеристикою ранньої юності як напрямленість у майбутнє. Самовизначення передбачає вибір професії, але не зводиться до нього.

Протягом життя людина формує власну картину світосприйняття, де цінності суспільства аналізуються та зіставляються з уявленнями про своє Я. В результаті цього утворюється індивідуальна система ціннісних орієнтацій, яка є ядром власної ідентичності.

На основі ціннісних орієнтацій складаються відношення особистості до оточуючого світу, до інших людей, до себе самої, це основа світогляду і мотивації життєвої активності. Інтеграція системи цінностей, що функціонують у суспільстві та цінностей, які людина сама здатна творити у реальності свого самобуття утворюють смисл людського життя, котрий одночасно є основою розвитку особистості та його результатом.

Ціннісні орієнтації – вибіркова, відносно стійка система спрямованості інтересів та потреб особистості. Індивідуальна система цінностей істотно впливає на стиль мислення та життя індивіда, перебіг емоційних та мотиваційних процесів, а також формування інтересів особистості. Ціннісні орієнтації формуються в процесі соціального розвитку індивіда, участі його в трудовій діяльності, виконанні соціальних ролей. Значне місце посідають системи цінностей, що функціонують у сім’ї, інших соціальних групах, які є референтними для певної людини [9].

Ціннісні орієнтації визначають життєві пріоритети та послідовність постановки і реалізації цілей особистості. Узгоджена та структурована індивідуальна система ціннісних орієнтацій сприяє розвитку адекватної ідентичності. Ціннісне самовизначення особистості передбачає самопізнання, рефлексію свого внутрішнього світу, усвідомлення свого потенціалу та реальних можливостей. Вміння самобачення, самопізнання та самоконтролю є показниками розвитку самосвідомості індивіда. Самоусвідомлення є важливим механізмом формування персональної ідентичності, сформована самосвідомість є передумовою становлення ідентичності.

Набуття людиною особистої ідентичності є багаторівневим процесом, що має складну структуру та складається з декількох фаз. Фази різняться як психологічним змістом ціннісно-вольового аспекту розвитку особистості, так і характером проблематики життєвих труднощів, які переживаються особистістю. Різні також і динамічні компоненти, а саме: темп та інтенсивність переживань людини. Змінюються інтереси, уподобання, ідентифікаційні зразки, тематика проблемних ситуацій, значимість різних сфер життя (вибору професії та професійного шляху, релігійних та моральних переконань, політичних поглядів, міжособистісного спілкування, сімейних ролей), способи подолання труднощів.

Пошук соціальної та особистісної ідентичності передбачає експериментування з доступними соціальними ролями, соціальними функціями, способами спілкування, професійними орієнтаціями. При неможливості такого експериментування процес набуття ідентичності проходить більш повільно та супроводжується кризовими явищами.

Отже, розвиток особистості завжди є відображенням соціальної структури стосунків в зовнішньому оточенні та результатом внутрішньої самодетермінації. Виділення та усвідомлення своїх внутрішніх індивідуальних властивостей є передумовою формування стійкої та адекватної ідентичності. Уявлення про себе – це психічна система, з допомогою якої ми організуємо своє життя і зміни цих уявлень приводять до змін нашої поведінки. Основними механізмами становлення особистісної ідентичності протягом життя людини є ідентифікація, ціннісне самовизначення, самоусвідомлення та рефлексія. Як було вже сказано вище, найактульнішою проблема ідентичності є в ранній юності, коли усвідомленя себе, свого місця в житті стає центральним переживанням. Саме в юності структурна організація ідентичності набуває визначеності та послідовності завдяки достатньому розвитку емоційної, вольової, когнітивної сфер особистості.


4.Рання юність як актуальний період

становлення ідентичності.


Рання юність – етап дозрівання і розвитку людини, що знаходиться між дитинством та зрілістю. Як зазначає І.С.Кон, юність – фаза переходу від залежного дитинства до самостійної та відповідальної дорослості, що передбачає, з одного боку, завершення фізичного, зокрема, статевого, дозрівання, а з другого – досягнення соціальної зрілості [15].

Е.Шпрангер, автор однієї із перших монографій про юнацький вік, вважав, що юність – це перш за все стадія духовного розвитку. Основним новоутворення юності є відкриття власного “Я”, розвиток рефлексії, поява життєвого плану, установки на свідому побудову власного життя. Персонологічний підхід, започаткований Е.Шпрангером, був розвинутий Ш.Бюлер. Для неї юнацький вік – це така стадія життєвого шляху, що передує самовизначенню або є спробою його здійснення в попередньому, дифузному, екскізному вигляді [27].

Інтелектуалістський підхід до специфіки юнацького віку реалізований в концепції Ж.Піаже. З точки зору такого підходу даний вік характеризується ускладненням розумових операцій (перехід до формальних операцій), що викликає нахил до теоретизування та рефлексії, які дають можливість осягнути життєвий шлях в цілому, створити концепцію власного життя. Але мислення в ранній юності своєрідно егоцентричне, керується більшою мірою категорією можливого, а не дійсного [27].

Сучасне інформаційне суспільство пропонує безліч різнотипних, часто прямо протилежних варіантів і моделей поведінки, серед яких молода людина повинна зробити свій вибір. В ідентичності цей вибір усвідомлюється та конкретизується. Рання юність – актуальний період формування ідентичності, коли здійснення особистісного самовизначення є умовою подальшого гармонійного розвитку особистості.

У вітчизняній психології згідно загальноприйнятої періодизації рання юність охоплює період від 14 до 18 років. Для більшої частини молоді це час навчання в старших класах загальноосвітніх шкіл, ліцеїв та гімназій. Рання юність – завершальний етап первинної соціалізації.

Рання юність – період реального переходу до справжньої дорослості. Попри те, як зазначає Р.С.Нємов, старшокласників повністю дорослими ще не назвеш, так як у них ще багато збереглось дитячих уявлень та переконань. Багато хто з них на порозі закінчення школи ще недостатньо відповідально відносяться до вибору своєї майбутньої професії, до необхідності посилено працювати, щоб в подальшому витримати конкуренцію, до питань особистісного самовизначення [19]. Порівняно з підлітковим віком, до старшокласників суспільство висуває більш жорсткі та чіткіші вимоги, що стосуються як навчальної діяльності, так і сфери міжособистісних контактів, емоційно-вольових якостей та переконань молодої людини.

В юності розвиток пізнавальних процесів досягає такого рівня, що молоді люди стають практично готовими до виконання всіх видів розумової роботи дорослої людини, включаючи найскладніші. Старшокласники засвоюють багато наукових понять, вчаться використовувати їх в процесі вирішення різних задач. Сформованість теоретичного або словесно-логічного мислення приводить до інтелектуалізації всіх інших пізнавальних процесів. Нові інтелектуальні можливості підвищують адаптивні можливості молодої людини до нової соціальної ситуації розвитку [19].

В ранній юності формується психологічна готовність до самовизначення, яка передбачає становлення самосвідомості – усвідомлення своїх якостей та їх оцінка, уявлення про своє реальне та бажане Я, про рівень домагань в різних областях життя і діяльності, це оцінка себе та інших з точки зору приналежності до певної статі чи соціальної групи. Саме нова якість когнітивного розвитку приводить не лише до розширення самосвідомості, а також до ускладнення емоційної сфери, збільшення діапазону переживань та ставлень, диференціації моральних оцінок.

Передумовою особистісного самовизначення є самопізнання, яке стає можливим в старшому шкільному віці завдяки удосконаленню рефлексивних механізмів самосвідомості. Відкриття свого внутрішнього світу, на думку І.С.Кона, - головне психологічне надбання ранньої юності. Дитина усвідомлює свої вчинки та зовнішні прояви поведінки, а юнак здатен оцінити психологічні детермінанти поведінки, усвідомити свої внутрішні психічні стани.

Особистісне самовизначення, незалежно від того, йде мова про вибір професії чи світоглядний пошук, є свідомим актом утвердження свого положення в світі. Воно спрямоване на зовнішній світ. В той же час відповідь на запитання “Ким бути ?” та “Яким бути ?” припускає також оцінку себе та своїх можливостей [12].

Чим активніше та глибше включається індивід у суспільну діяльність, тим важливішим для нього є усвідомлення загального смислу своєї діяльності. В ранній юності питання про сенс життя постає як роздуми над своїм майбутнім в дуже загальній, нерозчленованій формі.

Здатність до рефлексії своїх переживань сприяє більш загостреному сприйняттю власного Я, це проявляється у відношенні до себе як до унікальної особистості, яку не можуть зрозуміти інші. На думку І.В. Дубровіної, усвідомлення своєї несхожості на інших може спровокувати почуття самотності чи страху самотності [8]. Тому зростає потреба в спілкуванні і одночасно підвищується вибірковість у соціальних контактах.

З розвитком формального мислення у ранній юності нового сенсу набуває становлення моральної свідомості. Старшокласники задумуються над етичними проблемами, надіндивідуальні цінності та ідеали стають для них важливими та актуальними. Молоді люди намагаються втілити моральні принципи порядності, чесності та відповідальності у власному життєвому виборі, у реальних вчинках.

Отже, в ранній юності складаються всі передумови для досягнення ідентичності: завершується фізичне і статеве дозрівання, відбувається перехід до формального абстрактного мислення, що дозволяє узагальнити і оцінити власний життєвий досвід, осмислити інформацію, яка поступає із зовнішнього світу та сформувати адекватний образ Я. В старшокласників удосконалюється емоційно-вольова регуляція поведінки та самоконтроль діяльності. Молода людина усвідомлює свою самототожність, може виділити у самосвідомості зміст власної ідентичності.

Канадський психолог Джеймс Марша (1966) виділив чотири етапи розвитку ідентичності молодої людини, які визначаються мірою професійного, релігійного та особистісного самовизначення.

1. На етапі “невизначеної (розмитої) ідентичності” індивід ще не виробив яких-небудь чітких переконань, не обрав професію та не зіткнувся з кризою ідентичності.

2. “Дострокова (передчасна ідентифікація) має місце тоді, коли індивід включився у відповідну систему відносин, але зробив це не самостійно та обдумано, а на основі чужих думок чи наслідуючи авторитетний приклад.

3. Етап “мораторію” характеризується нормативною кризою самовизначення, коли індивід вибирає із багаточисельних варіантів розвитку той єдиний, котрий може вважати своїм.

4. На етапі “досягнутої, зрілої ідентичності” криза успішно завершена і молода людина від пошуку себе перейшла до практичної самореалізації [15].

Дана послідовність етапів є досить умовною, бо юнак з невизначеною ідентичністю може вступити в стадію мораторію і потім досягнути зрілої ідентичності, але може також назавжди залишитись на рівні розмитої ідентичності чи піти по шляху дострокової ідентифікації, відмовившись від активного вибору та самовизначення [15].

Дані етапи розвитку ідентичності можна вважати типологічними ознаками становлення особистості. Наукові дослідження (1980), що проводилися в США, Канаді та ряді європейських країн довели, що рівень ідентичності пов’язаний із певним набором індивідуально-особистісних рис.

Для стадії мораторію характерний високий рівень тривожності та більш сформована моральна свідомість, більш розвинута рефлексія та домінування інтернального (внутрішнього) локусу контролю. Молода людина на етапі дострокової ідентифікації проявляє, навпаки, низький рівень тривожності, що пов’язано із відсутністю кризової ситуації вибору або дією механізмів психологічного захисту, які не допускають усвідомлення суперечностей в уявленнях про себе.

Було виявлено, що високий рівні формування ідентичності корелюють із більш високою самоповагою. Разом з тим, поняття “зрілої ідентичності” і самі його критерії не однозначні. Особливості індивідуального розвитку залежать від багатьох соціальних факторів, які можуть впливати на динаміку розвитку ідентичності. Наприклад, молодь, що працює, швидше досягає зрілої ідентичності, ніж ті, хто вчиться у вузах, професійно-технічних училищах.

Існують статеві розбіжності особистісної значимості сфер реалізації: професійно-громадської чи комунікативної. Ядро особистості і самосвідомість юнака більшою мірою залежить від його професійного самовизначення та досягнень у вибраній сфері діяльності. Традиційне уявлення про жіночність надає більшого значення сім’ї, тому для дівчат часто важливішими є міжособистісні стосунки. Проте, індивідуальні розбіжності становлення ідентичності мають більше значення, ніж вікові та статеві [15]. Наявність саме внутріособистісних передумов та сприятливий соціальний вплив є визначальними чинниками розвитку гармонійної особистості.

Таким чином, рання юність – один із найскладніших і найбільш важливих та відповідальних в плані формування особистості періодів онтогенетичного розвитку. Високий рівень розвитку інтелектуальних, вольових здібностей та розширення емоційної сфери дозволяють в ранньому юнацькому віці сформувати особистості адекватну ідентичність. Соціалізація, біологічно детерміновані задатки, набутий досвід можуть чинити як позитивний, так і негативний вплив на особистісний розвиток.

Становлення ідентичності носить соціальний характер, тому важливо сприяти формуванню адекватної та позитивної ідентичності, надаючи особистості необхідну психологічну підтримку, вказуючи ефективні шляхи самореалізації, пропонуючи дійсно значущі об’єкти для ідентифікації, забезпечуючи свободу вибору та волевиявлення.

Висновки



Передумовою гармонійного розвитку особистості, самореалізації та успішної адаптації до змінних суспільних умов є становлення ідентичності як складної ієрархічної системи знань, уявлень про себе та емоційного відношення до них. Неадекватна ідентичність є причиною невідповідних та недосяжних домагань, порушень емоційно-вольової сфери особистості, конфліктів та непорозуміння в міжособистісних стосунках.

Ідентичність виступає як наслідок відокремлення особистістю самої себе із оточуючого середовища та проявляється як відчуття цілісності, самототожності. Ідентичність формується у взаємодії із іншими людьми та у діяльності на основі ідентифікації з цінностями, що існують у суспільстві. Узгоджена система ціннісних орієнтацій особистості визначає пріоритетні напрямки самореалізації та життєві плани, а також сприяє становленню адекватної ідентичності. Зміст ідентичності визначається двома важливими аспектами: особистісна та соціальна ідентичність, які відображають усвідомлення власної автономності, унікальності та відчуття приналежності до соціальної групи. Гармонійна взаємодія та взаємодоповнення цих аспектів забезпечує всебічний особистісний розвиток.

Становлення ідентичності – індивідуальний процес, який визначається біогенетичними факторами; властивостями та якостями особистості; впливом соціального оточення; конкретними обставинами життя. Розвиток ідентичності відбувається послідовно протягом всього життя людини, проте сензитивним періодом її формування є рання юність.

Включення старшокласників у різні види діяльності (трудову, навчальну, комунікативну), розширення сфери самосвідомості, оволодіння психологічними знаннями, накопичення життєвого досвіду, формування ієрархічної системи ціннісних орієнтацій є сприятливими факторами становлення адекватної ідентичності, формування цілісної, гармонійної та творчої особистості.

^ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


  1. Алексеева А.В. Идентичность: особенности становления в юношеском возрасте // “Журнал практического психолога”, № 1, 1999. ст. 6-10

  2. Антонова Н.В. Проблема личностной идентичности в интерпретации современного психоанализа, интеракционизма и когнитивной психологии // Журн. “Вопр. психологии”, № 1, 1996. ст.131-143

  3. Белинская Е.П. Временные аспекты Я-концепции и идентичности // “Мир психологии”, № 3, 1999. с. 40-46.

  4. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание – М., Прогресс, 1986

  5. Гинзбург М.Р. Личностное самоопределение как психологическая проблема // Журн. “Вопр. психологии”, № 2, 1988

  6. Доній В.М., Несен Г.М., Сохань Л.В. та ін. Життєві кризи особистості: Науково-методичний посібник: у 2 ч. – К., ІЗМН, 1998 – Ч. 1: Психологія життєвих криз особистості

  7. Доній В.М., Несен Г.М., Сохань Л.В., Єрмаков І.Г. та ін. Мистецтво життєтворчості особистості: Наук.-методичний посібник: у 2 ч. – К., ІЗМН, 1997 – Ч. 1: Теорія і технологія життєтворчості

  8. Дубровина И.В. Формирование личности старшеклассника – М., Педагогика, 1989

  9. Дьяченко М.И., Кандыбович Л.А. Психология: словарь-справочник – Минск, Хэлтон, 1998

  10. Ериксон Е. Идентичность: юность и кризис: Пер. с англ./ Общ. ред. и предисл. Толстых А.В. – М.: Издательская группа “Прогресс”, 1996. – 344с.

  11. Карпенко З.С. Аксіологія особистості – К., ТОВ “Міжнародна фінансова агенція”, 1998

  12. Карпенко З.С. Психологические особенности самоопределения младшых школьников: Автореферат диссерт. на соиск. уч. ст. канд. психол. наук - К., 1989

  13. Кирилова Н.А. Ценностные ориентации в структуре интегральной индивидуальности старших школьников // Журн. “Вопр. психологии” № 4, 2000. ст. 29-37

  14. Кон И.С. Открытие “Я” – М., Политиздат, 1978

  15. Кон И.С. Психология ранней юности – М., Просвещение, 1989

  16. Майерс Д. Социальная психология – С.-Пб., Питер, 2001.

  17. Мачинський О.В. До проблеми ідентифікації особистості // Журн. “Практична психологія та соціальна робота”, № 7, 2000. ст. 28-30

  18. Мудрик А.В. Время поисков и решений, или Старшеклассникам о них самих – М., Просвещение, 1990

  19. Немов Р.С. Психология: в 3т. Т. 2: Психология образования – М., Просвещение, 1995

  20. Орлов А.Б. Личность и сущность // Журн. “Вопр. психологии”, №2, 1995. –

ст.5-18

  1. Основи психології За заг. ред. Киричука О.В., Роменця В.А. – К., Либідь, 1999

  2. Павленко В.Н. Представления о соотношении социальной и личностной идентичности в современной западной психологии // Журн. “Вопр. психологии”, № 1, 2000. ст. 135-141

  3. Петровский В.А. Личность в психологии: парадигма субъективности – Ростов-на-Дону, Феникс, 1996

  4. Ремшмидт Х. Подростковый и юношеский возраст: Проблемы становления личности – М., Мир, 1994

  5. Роджерс К. Взгляд на психотерапию. Становление человека – М., Прогресс, 1994

  6. Руководство практического психолога. Психологические программы развития личности в подростковом и старшем школьном возрасте/ Под общ. ред. Дубровиной И.В. – М., Педагогика, 1995

  7. Тодорів Л.Д. Психологічні умови формування життєвих перспектив у ранній юності (когнітивний аспект): Канд. дис. – К., 2000

  8. Фрейд З. Очерки по психологии сексуальности – Харьков, Фолио, 1999

  9. Фрейд З. Психоанализ – Донецк, Сталкер, 2000

  10. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности – С.-Пб., Питер, 1999

  11. Шнейдер Л.Б. Профессиональная идентичность: структура, генезис и условия становления: Автореферат диссерт. на соиск. уч. степ. докт. психол. наук: М, 2001, МГУ

  12. Юнг К.Г. Конфликты детской души – М., КАНН, 1995



Скачати 389,94 Kb.
залишити коментар
Дата конвертації05.11.2011
Розмір389,94 Kb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт
Ваша оцінка цього документа буде першою.
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх