Лекція 1 Тема: Вступ до ландшафтної екології icon

Лекція 1 Тема: Вступ до ландшафтної екології


Схожі
Тема: Вступ. Ботаніка як наука; історія, розвиток, зв’язок її з іншими науками...
Лекція Тема: Європейська культура ХІХ хх ст...
Лекція 16. Тема: Українська культура кінця...
Лекції: “Використання системного аналізу в екології”...
План Органи надвідомчого управління І контролю в галузі екології Органи спеціального...
План Органи надвідомчого управління І контролю в галузі екології Органи спеціального...
План Органи надвідомчого управління І контролю в галузі екології Органи спеціального...
План Органи надвідомчого управління І контролю в галузі екології Органи спеціального...
Лекція Тема: Вступ в реляційну модель даних...
Лекція 2 години...
Лекція №1 Тема: Вступ...
Нерухоме майно як об'єкт оцінки Вступ...



Загрузка...
страницы: 1   2   3   4   5
повернутися в початок
скачать

Лекція 14

Тема: Норми і нормування в прикладній ландшафтній екології

^ Мета: розглянути поняття ландшафтно-екологічної норми та основні підходи до нормування антропогенного навантаження на геосистеми

Література:


ПЛАН


  1. Поняття ландшафтно-екологічної норми

  2. Нормування антропогенних навантажень

  3. Методи нормування антропогенних навантажень

1. Ландшафтно-екологічні ризики, пов'язані з людською діяльністю у ландшафті, спричинені головним чином тим, що ця діяльність надто потужна й не враховує закономірності реакцій ландшафтів на антропогенні навантаженні та збурення. Мета прикладних ландшафтно-екологічних досліджень і полягає в приведенні цієї діяльності у відповідність з можливостями ландшафту зберігати свою стійкість, протистояти ризикам небажаних змін. Це означає, що користування ландшафтом повинно бути не стихійним, а регламентованим, тобто – спиратися на сукупність певних норм. Додержання цих норм має забезпечити стійкість ландшафту до антропогенних навантажень, відсутність або зменшення до прийнятних рівнів ландшафтно-екологічних ризиків.

Крім врахування “інтересів” ландшафту як природного утворення, норми відіграють і соціальну функцію. В соціальній та економічній сферах вони визначаються як штучні утворення, які задовольняють певні соціальні та економічні потреби. Такі норми є результатом компромісу, домовленостей, традицій, можуть “спускатися згори”, але в будь-якому випадку мають на меті створити такі умови діяльності, при яких вона не веде до кризових явищ і забезпечує стабільність. Стосовно відношень людини з ландшафтом норми відіграють аналогічну роль – вони спрямовані на досягнення рівноваги між ландшафтом і людиною, на безкризовість цих відношень.

Отже норми є способом регулювання суб'єкт-об’єктних відношень. Ландшафтно-екологічні норми й спрямовані на те, щоби з одного боку не допустити деградації ландшафту (об’єкту норми), а з другого – забезпечити інтереси різних “акторів” на його сцені (суб’єктів норми).

Суб’єктна складова норми визначає те, що вони завжди спрямовані на досягнення певної мети – збереження здоров'я людини, збереження та відновлення чисельності певної популяції рослин чи тварин, недопущення змиву ґрунту, його вторинного засолення тощо. Тому норми визначаються відповідно різних видів діяльності, інакше – по відношенню до різних функцій ландшафту. Через це для одного й того самого ландшафту встановлюються різні норми – рекреаційні, агроекологічні, водоохоронні, санітарно-гігієнічні, созологічні (охорони живої природи) та інші. Ці норми визначають такі параметри відповідних антропогенних навантажень (рекреаційних, сільськогосподарських тощо), перевищення яких є ризикованим і тому не дозволяється.

Слід розрізняти норми, що стосуються ландшафту, та ландшафтно-екологічні норми. Норм, які стосуються ландшафту, існує дуже багато й чимало з них закріплені на законодавчому рівні. Такими, наприклад, є чимало норм містобудівництва, водоохоронні норми, норми відстрілу мисливських тварин, норми у вигляді гранично-допустимих концентрацій (ГДК) хімічних речовин і сполук у воді, повітрі, ґрунтах тощо, норми скидів і викидів забруднюючих речовин, багато санітарно-гігієнічних норм. Усі ці та інші подібні норми мають безпосереднє відношення до ландшафту або до його окремих геокомпонентів, геомас, процесів і навіть територіальних структур (норми на розміри орних угідь, на ширину водоохоронних смуг тощо). Однак в багатьох випадках ці норми не мають належного ландшафтно-екологічного обґрунтування і регламентують певні види діяльності у ландшафті без врахування їх синергетичних, віддалених та інших ефектів, які можуть фатально позначитися на ландшафті.

Ландшафтно-екологічними слід вважати не всі, а лише ті норми, що визначені на основі ретельного ландшафтно-екологічного аналізу наслідків антропогенних впливів на ландшафт. Відправною точкою обґрунтування таких норм є уявлення про нормальні та допустимі області станів ландшафту, стійкість яких слід забезпечити за рахунок відповідної регламентації (нормування) антропогенних впливів. Отже, мета ландшафтно-екологічних норм – забезпечити необхідну ефективність діяльності у ландшафті різних його акторів при тому, щоби ландшафт при навантаженнях від цієї діяльності зберігав свою стійкість.

Цій меті відповідають далеко не всі норми, що стосуються ландшафту. Тому важливим напрямом прикладної ландшафтної екології є ландшафтно-екологічна експертиза норм. Її завдання – визначити чи достатньо обґрунтованими в ландшафтно-екологічному відношенні є діючі та інші норми, що стосуються ландшафту. Здебільшого такої відповідності немає й тому, виконуючи певну природоохоронну чи антропологічну функцію, норми, що стосуються ландшафту, насправді не забезпечують його стійкості й не попереджують ландшафтно-екологічних ризиків.

Наприклад, навіть такі жорсткі норми як санітарно-гігієнічні, нездатні зберегти біологічне різноманіття ландшафту. Так, в ландшафтах північної тайги Кольського півострова при дотриманні санітарних норм на якість повітря (SO2=0,05, HF=0,005, пил – 0,05 мг/м3) гине більшість видів мохів і лишайників, катастрофічно скорочується приріст ялини, дерева гинуть у віці 9 – 10 років (проти природної норми 12 – 15 р.), через що чисельність популяцій скорочується тощо. Дослідження засвідчили, що для збереження цих ландшафтів від деградації ландшафтно-екологічні норми мають бути більш жорсткими, ніж діючі санітарні й становити: для SO2 – 0,02, HF – 0,002–0,004, для пилу – 0,02–0,03 мг/м3 тощо.1

Оскільки норма є способом регулювання суб'єкт-об’єктних відносин, то її встановлення є результатом компромісу між інтересами об’єкту та його суб’єктів. Ландшафтно-екологічні норми не є виключенням із цього правила – вони не є жорстко “ландшафтоцентрованими”, підпорядковуючи інтереси розвитку інтересам збереження та відновлення природної складової ландшафту (за такого підходу нормою є абсолютне заповідання всіх ландшафтів). Вони шукають компроміс між бажаним станом ландшафту (таким часто вважається його нормальний природний стан) і станом, якого можна досягти з урахуванням реальних економічних, технологічних та інших можливостей і обмежень.

Це означає, що ландшафтно-екологічні норми встановлюються не раз і назавжди. При покращенні економічних умов, винайденні нових “екологічно безпечних” технологій тощо норми можуть переглядатися. Здебільшого цей перегляд веде до встановлення усе більш жорстких норм, тобто розрив між бажаним станом ландшафту, та тим, що допускається нормою, стає меншим.

Визначення ландшафтно-екологічних норм є важливою складовою всіх напрямків прикладних ландшафтно-екологічних досліджень – ландшафтного планування, менеджменту, експертизи, обґрунтування екологічної політики та інших. Так, один із головних й обов’язкових елементів ландшафтно-екологічної експертизи – встановлення відповідності певного проекту існуючим чи бажаним природоохоронним, екологічним та іншим нормам. В разі виявлення невідповідності проекту нормам він відхиляється, або вимагає доопрацювання. Важливою, як ми бачили вище, є також ландшафтно-екологічна експертиза самих норм. Ландшафтне планування виконується так, щоби територіальна структура ландшафту відповідала нормам, що визначають площу, зв’язність, число біоцентрів біокоридорів, норми ширини водоохоронних, буферних та інших територіальних елементів ландшафту тощо.

2. Нормування – це процес встановлення норм. Ландшафтно-екологічне нормування стосується встановлення норм на стан і структуру ландшафтів і на встановлення норм антропогенних навантажень на ландшафти. Питання щодо станів ландшафту, які відповідають ландшафтно-екологічним критеріям нормальності та допустимості було розглянуто в § 5.3.2, а в цьому параграфі розглядається нормування навантажень на ландшафти.

Ландшафтно-екологічне нормування антропогенних навантажень має на меті встановлення таких параметрів антропогенних впливів, за яких забезпечується стійкість ландшафтів та ефективне виконання ними заданих функцій. Основні положення, що лежать в основі ландшафтно-екологічного нормування навантажень, зводяться до такого.

1. Норма антропогенного впливу має бути такою, що при ньому ландшафт лишатиметься в заданій області станів (нормальних, або допустимих), а для норм, спрямованих на забезпечення відновлення ландшафту, – такою, що ландшафт має повернутися до цієї області за заданий час.

2. Оскільки з часом стан ландшафту змінюється і змінюються економічні та технологічні можливості суспільства, то норми встановлюються на деякий період часу, причому з часом можливе як послаблення норми (наприклад, з відновленням лісових ландшафтів норми рубок та рекреаційних навантажень можуть збільшуватися), так і прийняття більш жорстких норм.

3. Ландшафти розрізняються за своєю цінністю (унікальністю, естетичними якостями, природоохоронним статусом тощо) і тому жорсткість норм по відношенню до них повинна бути різною (наприклад, для ядра заповідника нормою є відсутність будь яких антропогенних впливів, для його буферної зони норми впливів досить жорсткі, а для ландшафтів, що не мають природоохоронного статусу, ці норми можуть бути послаблені).

4. Нормуються не антропогенні впливи як такі, а їх параметри – інтенсивність, тривалість, періодичність дії та інші й для кожного з них визначаються гранично-допустимі значення, які і є нормами навантаження.

Виходячи з цих положень, в загальному вигляді задача нормування антропогенного навантаження, яке описується m параметрами, полягає у визначенні для кожного j-го параметру множини його значень Fj, при яких на протязі інтервалу часу [to, tn] ландшафт із заданою високою імовірністю Рε не вийде з області допустимих (нормальних) станів zо ні по жодній з k змінних хі, які цей стан описують. Отже, ландшафтно-екологічне нормування антропогенного навантаження – це встановлення для кожного з його параметрів таких гранично-допустимих значень, що, зазнаючи при них впливу, ландшафт із заданою ймовірністю буде перебувати в заданій області станів на протязі заданого проміжку часу.

Як видно з наведеного визначення, нормування навантажень досить близьке концепції стійкості ландшафту, розглянутій в гл. 4.7, і зводиться до визначення таких гранично-допустимих значень параметрів антропогенного навантаження, за яких імовірність виникнення за час Dt=[to, tn] відмови ландшафту не перевищує заданого значення 1- Рε: qi(Dt)£1- Рε.

В окремих випадках норма навантаження встановлюється як значення його параметрів, за яких забезпечується відновлення ландшафту за час Dt з імовірністю, не меншою заданого Рε (наприклад Рε=0,95). Наприклад, норми рекреаційних навантажень на лучні та лісові ландшафти необхідно встановлювати таким чином, щоб на протязі року забезпечувалося відновлення щільності ґрунту та проективне покриття трав'яного ярусу@ при обґрунтуванні норм рубок також слід виходити з параметрів відновлюваності популяційної, фітометричної та вікової структур деревостанів.

3. В прикладній екології та інших науках про довкілля запропоновано чимало методів нормування впливів на різні об'єкти природного середовища (живі організми, їх популяції, окремі геокомпоненти – воду, атмосферне повітря тощо). Деякі з цих методів, наприклад – експертні, статистичні, за рівнянням “сигнал-відгук“, можуть бути застосовані й до ландшафту. Однак в ландшафтній екології розроблені власні методи нормування антропогенних навантажень. Вони ґрунтуються на концепції ландшафту і орієнтовані на забезпечення його стійкості як цілісної системи. Отже ряд методів оцінювання стійкості ландшафту може бути видозмінений і використаний для визначення норм антропогенних навантажень і збурень.

Найбільш близький до принципів нормування навантажень є метод оцінювання стійкості, що ґрунтується на моделі "навантаження – опір" (див. § 4.7.3). Його модифікація для цих цілей полягає у тому, що значення імовірності відмови ландшафту задається зарані і, таким чином, невідомим у рівнянні "навантаження – опір" є величина навантаження. Визначивши цю величину, ми встановимо таке значення навантаження на ландшафт, при якому він із заданою високою імовірністю не зазнає відмови, тобто лишиться в заданій області станів (нормальних або допустимих).

Розглянемо цей підхід на прикладі визначення норми інтенсивності дощування. На 93% зрошуваних земель України зрошення ведеться методом дощування, з яким пов'язані ризики іригаційної ерозії та ущільнення ґрунтів. Хоча експериментальним шляхом визначена допустима інтенсивність дощу при поливах різними марками дощувальних установок, та ці норми вимагають ландшафтно-екологічного корегування. Воно необхідне, оскільки різні ландшафти розрізняються за їх стійкістю до дощування, тобто – за значеннями імовірності площинно-ерозійної відмови "es".

Модель "навантаження – опір", де як навантаження (Н) розглядається швидкість поверхневого стоку води після дощування, а як опір (О) ландшафту – нерозмиваюча донна швидкість, дозволяє визначити норму інтенсивності дощування, при якій з будь-якою заданою імовірністю поверхневого змиву ґрунту не буде. Як цю імовірність задамо Р=0,95. Тоді рівняння для імовірності відмови (див. § 4.7.3) набуває вигляду:



і після перетворень:



Підставивши у це рівняння відомі значення опору О ландшафту (донної нерозмиваючої швидкості) та її дисперсії 2, можна визначити і навантаження Н, при якому з імовірністю 0,95у відмови ландшафті не станеться. Наприклад, для наногеохор з чорноземами південними середньосуглинковими донна нерозмиваюча швидкість становить О=0,137 м/с а її дисперсія 2 = 0,002. Підставивши ці значення у рівняння, маємо: 0,137/Н - 0,002/2Н2 =3. Рішенням цього рівняння є: Н=0,036 м/с. Це величина навантаження (швидкості схилового стоку Vc), яка з імовірністю 0,95 не призведе до площинного змиву. Швидкість схилового стоку Vc можна визначити за формулою Ц.Е. Мірцхулави: Vc=7.36(I-k)0,3l0,3i0,3m0,7d0,5, де: I – інтенсивність дощування, м/с@ k – поглинання води ґрунтом, м/с@ l – довжина схилу, м@ і – його нахил@ m – коефіцієнт Костякова@ d – середній розмір ґрунтових агрегатів, м.

Для наногеохор, що аналізуються, параметри k, l, i, m та d є константами і становлять: k=0,0000014 м/с, l=300 м, і=10,05, m=2,0, d=0,004 м. Таким чином, навантаження (швидкість схилового стоку Vc) можна зменшити тільки за рахунок відповідного підбору величини інтенсивності дощування І. Підставивши відомі значення параметрів у рівняння швидкості схилового стоку після його перетворень, отримаємо: І=0,36 мм/хв. За такої інтенсивності дощування з імовірністю 0,95 іригаційної ерозії не буде. Це і є норма дощування для наногеохор даного виду. Для інших типів наногеохор ця норма буде іншою.

Інший метод оцінки стійкості ландшафту, який ґрунтується на моделі "ударного навантаження", може бути використаний для нормування кількості дискретних антропогенних впливів на ландшафт. Такими впливами є число проходів тракторів по полю на протязі року, число років культивування просапних культур за одну сівозміну, число разових викидів забруднюючих речовин протягом року чи іншого періоду тощо.

Модель ударного навантаження ґрунтується на таких припущеннях. Протягом інтервалу часу Dt на ландшафт діє потік дискретних навантажень, з кожним разом завдаючи певних "ушкоджень" ландшафту (наприклад, злива – дискретне ударне навантаження, ушкодження – шар ґрунту, що змивається при зливі@ полив мінералізованими водами – ударне навантаження, а маса солей, що перейшла з поливних вод у ґрунтовий розчин, – ушкодження тощо). Відмова ландшафту виникає, коли накопичене ушкодження досягне заданої критичної величини (буде змитий шар ґрунту, більший гранично допустимого значення@ нагромаджено солей у ґрунті в кількості, що перевищує поріг токсичності тощо). Отже, імовірність відмови є імовірністю того, що за час Dt накопичене в ландшафті ушкодження не перевищить заданої критичної величини хкр). Нижня гранична оцінка цієї імовірності визначається як:



де: ^ F(x.кр) – значення функції розподілу величин ушкоджень х при х = xx.кр.

Якщо задати бажану імовірність інертності ландшафту (р=0,95 або р=0,99), то модель ударного навантаження трансформується у критерій норми для числа дискретних антропогенних впливів:



Для визначення ландшафтно-екологічної норми числа дискретних впливів наведена нерівність розраховується послідовно від k=0 до зупинки програми при досягненні такого значення числа впливів k=j, що нерівність не виконується, тобто не забезпечується задана імовірність (р=0,95) безвідмовності ландшафту. Число впливів (j - 1) і буде нормою. Перевищення цього числа впливів призведе до зниження стійкості ландшафту до небажаного рівня.

За нашими розрахунками на основі описаної моделі гранично-допустима щільність ґрунту у ландшафтах степової зони України (для різних геохор вона складає 1,35 – 1,45 г/см3) перевищується після 8 – 11 проходів “еталонного” трактора по полю. Таке число проходів агротехніки слід вважати ландшафтно-екологічною нормою для даного типу антропогенного впливу. Однак діючі системи землеробства, особливо його інтенсивні технології, передбачають більше число проходів агрегатів по полю (наприклад, при індустріальній технології вирощування цукрових буряків здійснюється 24 механізовані операції, не рахуючи збору врожаю). З цим і пов’язано ущільнення чорноземів, яке стало повсюдним явищем в агроландшафтах степу та лісостепу України та Молдови.


Лекція 15

Тема: Оптимізація ландшафтів. Культурні ландшафти

Мета: познайомитися з принципами, правилами та підходами оптимізації геосистем.

Література: Гродзинський М.Д. Основи ландшафтної екології. – К.: Либідь, 1993

Давиденко В.А., Білявський Г.О., Арсенюк С.Ю. Ландшафтна екологія. – К.: Лібра, 2007


ПЛАН

1. Підходи до оптимізації природокористування.

2. Принцип природно-антропогенної сумісності.

3. Правило необхідного структурно-функціонального різноманіття.

4. Екологічна інфраструктура ландшафту.

5. ТерКСОП. ОВОС.

6. Ландшафтний підхід до системи екологічного моніторингу.

7. Поняття культурного ландшафту, правила проектування. Ноосфера.


1. Природокористування – об’єктивний процес взаємодії між суспільством та природою, який полягає у освоєнні, використанні, відновленні природних ресурсів, а також вплив на природу в процесі господарської та інших видів людської діяльності, перетворення та охорону природи в інтересах суспільства.

^ Раціональне природокористування – таке використання природних ресурсів, яке дозволить зберегти основні властивості ландшафтів і в той же час досягти високих економічних результатів та соціального ефекту.

Найбільш бажаним видом раціонального природокористування є оптимізація, досягнення найбільшої ефективності. Поняття “оптимізація” має дуже широкий і узагальнений зміст, тому використовується у багатьох сферах наукової діяльності. Оскільки ми маємо справу з природними ландшафтами – геосистемами, то доцільним буде розглянути географічне, біологічне та екологічне розуміння “оптимізації”.

В географії оптимізація розглядається як реалізація обраного з багатьох можливих варіантів найбільш доцільного комплексу науково обґрунтованих заходів, який забезпечує тривале та стійке функціонування території, максимальне виконання нею екологічних, соціальних та економічних функцій.

Під біологічною оптимізацією – комплекс заходів, спрямованих на досягнення стану, найбільш близького до динамічної рівноваги (оптимальна густина населення, рослин і тварин), яка не призводить до зміни середовища їх існування.

В екології оптимізація – це процес втручання в структурно-функціональну організацію живої системи, її підсистем і блоків, який супроводжується наближенням їх показників або характеристик до найкращих значень.

Як досягти оптимального природокористування? В людині поєднуються дві основи – біологічна і соціальна, мета яких не в усьому співпадають: з одного боку – людина потребує чистого повітря, екологічно чистих продуктів харчування, певного життєвого простору, а з іншого – вона вже не може жити без матеріальних благ: телебачення, транспорту, зв’язку, побутових зручностей. Тому виникає задача вибору оптимальної стратегії природокористування, принципами якої є:

1) Природокористування повинно засновуватись на врахуванні соціальних, екологічних та економічних критеріїв.

2) Повинна реалізовуватись превентивна (а не виправна) система заходів, оскільки захищати природу легше, ніж її відновлювати.

3) Концепція “мікропросторового реалізму” (принцип врахування реальної ситуації).

4) Комплексність наукових рекомендацій та міждисциплінарний підхід: жодна рекомендація не може вважатися обґрунтованою до кінця, якщо відсутнє економічне, соціальне, екологічне чи політичне обґрунтування.

5) Охороняти природу повинно бути вигідно (прийняття законодавчої бази, яка б забезпечувала прибуток не тільки в кінцевому випадку, але й в кожному конкретному випадку природокористування).

6) Екологічна політика в регіоні повинна бути узгоджена з природоохоронними діями сусідніх регіонів і в певному змісті повинна утворювати з ними єдине ціле.

2. Людськість – невід’ємна частина природи, яка повністю залежить від його навколишнього середовища. Природно-ресурсний потенціал ландшафтної сфери обмежений, тому необхідно виробити певну екологічну стратегію задля збереження природних ресурсів. Необхідне створення еколого-соціально-економічного механізму гомеостазису в системі людина-природа типу “природа-товар-гроші-природа”. Людина та природа повинні гармоніювати один з одним, тобто існувати без взаємного негативного впливу. Для цього необхідне створення природо сумісних технологій, перехід до ресурсоємних технологій, треба змінити уявлення про життєві блага, розумну достатність у їх використанні, перебудова моралі, етики, ідеології, виховання.

3. Правило необхідного структурно-функціонального різноманіття: жодна система не може сформуватися з абсолютно однакових за будовою та функціонуванням елементів. Мінімально необхідне різноманіття складається з двох об’єктів, максимальне необмежене, але повинно бути не меншим за різноманіття природних ландшафтів. Різноманіття геосистеми обумовлюється їх складністю: складними вважаються системи, сформовані багатьма елементами різних типів, між якими існують різнорідні зв’язки.

4. Екоінфраструктура – комплекс мереж, територій, об’єктів і систем природного та антропогенного походження, який функціонує за природними законами та забезпечує умови для підтримуючого збалансованого розвитку природного середовища, збереження та збільшення біологічного та ландшафтного різноманіття, покращення стану життєвого середовища. Вона відрізняється від інших інфраструктур наступним:

  1. забезпечує стабільне функціонування системи “природа-суспільство”;

  2. є фундаментом для розвитку інших інфраструктурних систем, створюючи для цього необхідні сприятливі умови;

  3. створює речовинні матеріальні цінності.

5. На XVII сесії Генеральної Асамблеї ООН прийняте таке визначення охорони природи: охорона природи – це збереження, відновлення, збагачення та раціональне використання природних ресурсів і збільшення їх продуктивності.

Охорону природи здійснюють через використання природних ресурсів. Одним із засобів комплексного вирішення проблеми охорони довкілля разом із раціоналізацією використання природних ресурсів є складання та реалізація територіальних комплексних схем охорони природи (ТерКСОП). Це система взаємопов’язаних заходів з метою поліпшення природокористування та стану довкілля, яка полягає в глибокій перебудові народного господарства та інфраструктури для забезпечення нормальної життєдіяльності населення. ТерКСОП забезпечує планове (передбачуване) поліпшення довколишнього середовища.

Основна мета наукового обґрунтування природоохоронної діяльності полягає в тому, щоб відійти від некваліфікованого підходу до розв’язання проблем (тотальних і неузгоджених заборон та всіляких обмежень) і забезпечити застосування комплексної науково обґрунтованої й методично здійснюваної природоохорони.

ОВОС – оцінка впливу на довкілля – є найбільш важливим розділом екологічної експертизи, оскільки розглядає екологічні наслідки запланованого впливу на довкілля промислового об’єкта. Виділяються кілька розділів ОВОСу – вплив на ґрунти та верхню частину літосфери, вплив на водні ресурси, вплив на атмосферне повітря, вплив на рослинний і тваринний світ. Відповідно до цього формуються групи експертів, які оцінюють ступінь можливого забруднення та його наслідки.

6. Екологічний моніторинг – це система спостережень за станом навколишнього природного середовища, який визначається як природними процесами, так і антропогенними впливами. Метою моніторингу є реєстрація стану геосистем, їх прогнозування, видача даних усім зацікавленим особам для вибору відповідних (оптимальних) технологічних режимів виробництва, форм діяльності.

Геоекологічний моніторинг повинен вирішувати завдання різних рівнів – глобального, державного, регіонального, локального. Але найважливішим є моніторинг природних утворень – геосистем. Як відомо, кожна геосистема по-різному реагує на одинакові зовнішні впливи, а значить змінюють свою структуру і функціонування по-різному. Але геосистем дуже велика кількість і спостерігати кожну неможливо, тому спостерігають типові геосистеми, а інформацію про них поширюють на аналогічні.

Спостереження проводяться за чотирма групами екологічних показників:

1. Характеристика компонентів природи і ландшафтів, в тому числі екологічного потенціалу.

2. Ступінь антропогенної перетвореності природних ландшафтів, геоекосистем, характеристики їх станів.

3. Склад забруднюючих речовин в природних середовищах та суб’єктах, співвіднесене з нормативами.

4. Стан суб’єктів: людини, рослин, тварин, спільнот організмів і т.п.

Якщо моніторинг орієнтований на суб’єкт, то просторова організація спостережень повинна врахувати структуру екологічного простору цього суб’єкта.

7. ^ Культурні ландшафти – це різновидності природно-антропогенних ландшафтів, які формуються цілеспрямовано в процесі перетворюючої та інтелектуально-утворювальної діяльності людей для створення властивостей, які відповідають меті людини. Культурні ландшафти відомі з найдавніших часів. Формування культурних ландшафті на науковій основі почалося в XIX ст.

Культурні ландшафти призвані забезпечити:

а) оптимальне виконання заданих їм функцій;

б) високу якість довкілля;

в) динамічну стійкість ландшафту;

г) якісну антропогенну регуляцію природних комплексів;

д) естетичні якості ландшафту.

При організації культурних ландшафтів необхідно дотримуватись основних правил:

Правило 1. Господарські об’єкти повинні оптимально вписуватися в морфологічну структуру ландшафту.

Правило 2. Необхідно прогнозувати всі прямі та непрямі наслідки господарського впливу.

Правило 3. Дотримання закону необхідного різноманіття. Структура культурного ландшафту повинна бути така ж різноманітна як і природного. Спрощення структури приводить до втрати його інформації, різноманіття і зниження продуктивності.

Правило 4. В структурі культурних ландшафтів обов’язково повинні бути комплекси, які мають екологічне значення. Це можуть бути лісосмуги, ліси, сквери, парки, ставки і т.п.

Правило 5. Функціональна поляризація культурних ландшафтів передбачає територіальне розмежування (поляризацію) виробничих об’єктів, забруднюючих довкілля та селитебних, рекреаційних, оздоровчих об’єктів. Правило потребує такої природно-господарської організації, при якій зона впливу забруднювачів не перекриває населені території та оздоровчі об’єкти. Як необхідний елемент між господарськими і селитебними об’єктами повинні бути зелені насадження, які виконують виключно екологічні функції.

Ноосфера. Необхідність зміни відношення до природи і необхідність такого переходу була висловлена ще в 30-і – 40-і роки П. Тейяром-де-Шарденом та В.І. Вернадським. Вони висловили гіпотезу про утворення ноосфери. Ноосфера першого – це оболонка думки, яка охоплює всю земну кулю. В ноосфері другого – розумна людська діяльність стає головним, визначальним фактором взаємодії природи і суспільства. Утворення ноосфери поза волею людини і не може бути зупинене людською історією: воно є наслідком незворотного повного заселення всієї планети.

Ноосферний період розвитку людства пов’язаний з формуванням істинно культурних ландшафтів, екополісів, регулюванням і оптимізацією природокористування. Важливо при цьому переламати уявлення сучасної людини про етику, моральні критерії і пріоритети. Необхідно відмовитись від споживацького та перейти до біосферосумісного образу життя.

1 Крючков В.В. Необходимость нормирования техногенных нагрузок на экосистемы. // В: «Нормирование антропогенных нагрузок». Тез. докл. Всес. конф. – М., 1988. – С. 121 – 123.




залишити коментар
Сторінка5/5
Дата конвертації03.11.2011
Розмір1.17 Mb.
ТипЛекція, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   2   3   4   5
хорошо
  1
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх