Лекція 1 Тема: Вступ до ландшафтної екології icon

Лекція 1 Тема: Вступ до ландшафтної екології


Схожі
Тема: Вступ. Ботаніка як наука; історія, розвиток, зв’язок її з іншими науками...
Лекція Тема: Європейська культура ХІХ хх ст...
Лекція 16. Тема: Українська культура кінця...
Лекції: “Використання системного аналізу в екології”...
План Органи надвідомчого управління І контролю в галузі екології Органи спеціального...
План Органи надвідомчого управління І контролю в галузі екології Органи спеціального...
План Органи надвідомчого управління І контролю в галузі екології Органи спеціального...
План Органи надвідомчого управління І контролю в галузі екології Органи спеціального...
Лекція Тема: Вступ в реляційну модель даних...
Лекція 2 години...
Лекція №1 Тема: Вступ...
Нерухоме майно як об'єкт оцінки Вступ...



страницы:   1   2   3   4   5
Лекція 1

Тема: Вступ до ландшафтної екології.

Мета: визначити поняття ландшафтної екології, ознайомити студентів з особливостями ландшафтної екології як науки, показати історію її розвитку як наукового напрямку.

Література: Гродзинський М.Д. Основи ландшафтної екології. – К.: Либідь, 1993

Давиденко В.А., Білявський Г.О., Арсенюк С.Ю. Ландшафтна екологія. – К.: Лібра, 2007

ПЛАН

1. Поняття ландшафтної екології.

2. Ландшафтна екологія як наука: виникнення і розвиток. Особливості розвитку науки за кордоном (Німеччина, Голландія, Словаччина, Польща та ін.).

3. Об’єкт, предмет і задачі дисципліни.

4. Основні методи досліджень у ландшафтній екології.


1. Вперше термін “ландшафтна екологія” введений німецьким вченим Карлом Троллем у 1939 році, під яким розумілося поєднання ландшафтно-просторового аналізу і дослідження взаємозв’язків між природними компонентами, які відбуваються у межах елементарної територіальної одиниці. Не дивлячись на те, що до цього часу розуміння науки розширилось, загальноприйнятого визначення поняття не сформульовано.

На Першому міжнародному конгресі з ландшафтної екології (Нідерланди м. Вельдховен, квітень 1981р.) голландський вчений І. Зонефельд опитав 20 ландшафтних екологів, щоб з’ясувати, що вони розуміють під своєю наукою. Виявилося, що більшість вчених сприймають її як науку, специфічну не за об’єктом аналізу, а за його аспектом, причому виділились три групи визначень ландшафтної екології:

а) науки, що досліджує взаємодії у ландшафті (екологія на рівні ландшафту);

б) холістичної науки, предметом якої є територіальні одиниці як цілісні системи і основним науковим підходом до їх визначення є не аналіз, а синтез;

в) застосування екологічних концепцій на практиці в реальному антропізованому ландшафті (як прикладна екологія).

Більшість пізніших визначень ландшафтної екології підкреслюють одну з цих трьох точок зору і зводяться до розуміння цієї науки як пограничної між екологією та географією (ландшафтознавством), яка використовує їх теоретичні концепції та методи при дослідженні територіальних природних систем топічного і регіонального рівнів. Очевидно, єдина думка стосовно визначення ландшафтної екології може з’явитись тоді, коли буде чітко визначене поняття ландшафту.

Поряд з терміном “ландшафтна екологія” існує також термін “геоекологія”. К.Троль використовував ці два терміни як рівнозначні, синонімами вони є і в тлумачному словнику термінів “Охорона ландшафтів”. В англомовних країнах користуються виключно першим терміном (Landscape Ecology), у німецькомовних і слов’яномовних – обома. Термін “ландшафтна екологія” у 80-х роках набув більш широкого вжитку і зафіксований у назвах багатьох міжнародних асоціацій і регулярних конференцій. До того ж він більш конкретний і досить точно відповідає змісту науки ландшафтної екології. “Геоекологія”, за сучасними уявленнями науковців, за змістом є більш широким поняттям ніж “ландшафтна екологія”, але й не досить чітким – це своєрідна “глобальна ландшафтна екологія”.

Плутанина у термінології сприяла виникненню нового поняття – “екогеологія”, яке застосовують геологи, розуміючи під ним “екологічну геологію”, що за змістом дуже далеке від розглядуваних понять.

2. Витоки ландшафтної екології як науки лежать на межі екології і ландшафтознавства і виникли разом з появою останніх. У 1911 році Х.К.Коулс пропонував об’єднати концепції В.Девіса про ерозійні цикли з екологією Ф.Клементса у науку “фізіографічна екологія”. Одночасно у Європі виконувалися ландшафтно-екологічні дослідження представниками швейцарської геоботанічної школи (“хорологічна концепція” Е.Рюбеля). У Росії в 30-і роки Л.Г. Раменський обґрунтував концепцію екології земель (екотопології), де органічно зближені основні положення екології і ландшафтознавства, але його ідеї на той час лишилися маловідомими.

У 1939 році вийшла стаття К.Троля, яка викликала найбільший інтерес завдяки тлумаченню терміна “екологія ландшафту”. У повоєнні роки його зусиллями ідеї ландшафтної екології значно поширилися у німецькомовних країнах, а з 60-х років і по всій Європі. Ґрунтовними ідеями у цьому напрямку були ідеї Е.Неефа, Г.Ріхтера, Г.Хаазе, Ю.Шмітхюзен (Німеччина). У концептуальному і методичному відношеннях співвідношення між ландшафтним та екологічним підходами німецьких вчених було на користь першого.

Більш збалансованими виявились теоретичні засади вчення про геосистеми, розвинутого В.Б. Сочавою, який розумів цю науку як результат зближення ландшафтознавства та екології на базі системного підходу, ввів у ландшафтознавство ряд важливих концепцій екології (клімаксу, ординації, сукцесії. Віддаючи перевагу терміну “вчення про геосистеми”, В.Б. Сочава визнавав його спільність з “ландшафтною екологією”.

Голландський вчений А.Вінк вважав ландшафтну екологію результатом взаємодії географії та екології у вирішенні практичних питань раціональної організації території, регіонального та місцевого управління. Його положення про ландшафтну екологію як прикладну науку позитивно сприйняли агроекологи, біогеографи, ґрунтознавці, які почали широко використовувати ландшафтно-екологічні концепції та методи у своїй практичній діяльності.

З 80-х років ландшафтно-екологічні дослідження значно поширилися в Європі, Північній Америці, Японії, Індії, Бразилії та інших країнах. Організовані багато кафедр ландшафтної екології, видані університетські підручники (найбільш популярні з них – підручники З.Наве, А. Лібермана, 1983; Р. Формана, М. Годрона, 1986), проведені численні міжнародні симпозіуми і конференції, організовані міжнародні (світова і європейська) асоціації ландшафтних екологів, почали виходити періодичні видання на ландшафтно-екологічну тематику.

^ 3. Ландшафтна екологія як природнича наука розглядає лише природні системи – геосистеми, які і є об’єктом її вивчення.

Геосистема – історично укладена сукупність природних компонентів, яка характеризується просторово-часовою організованістю, відносною стійкістю, здатністю функціонувати як єдине ціле, продукуючи нову речовину.

Геосистема – клас полігеокомпонентних природних систем, які виділяються з реального тривимірного простору як його певний об’єм (реальний чи уявний), у межах якого протягом деякого інтервалу часу природні елементи і процеси завдяки існуючим між ними та з зовнішнім середовищем відношенням певного типу упорядковуються у відповідні цим відношенням структури з характерними інваріантними ознаками та динамічними змінами.

Поняття геосистеми з’явилось завдяки популярності у 60-х роках в фізичній географії та екології системного підходу. Об’єкти своїх досліджень (ПТК та екосистеми) географи та екологи трактували як системи, знаходили їх системні властивості і описували в термінах системного підходу. Природно-територіальні комплекси у географії почали називатися геосистемами (В.Б.Сочава, 1963).

Положення концепції геосистеми:

а) геосистема – матеріальний об’єкт;

б) вона утворена природними елементами, а антропогенні і людина розглядаються як зовнішнє середовище;

в) геосистемою є і елементарна ландшафтна одиниця – фація, і геосфера у цілому;

г) геосистема виділяється як об’єм простору, в межах якого геокомпоненти мають специфічний характер усіх типів зв’язків;

д) існує тільки один варіант поділу простору – на геосистем;

ж) геосистема – категорія динамічна і проявляється за деякий проміжок часу.

Предметом ландшафтної екології є міжгеокомпонентні зв’язки у геосистемах та їх взаємообумовленість.

Досліджуючи природну реальність, ландшафтна екологія виходить з того, що певне наукове чи практичне завдання визначає оптимальний спосіб декомпозиції природної системи (тобто її поділу на елементи і структурні частини), що призводить до множинності типів її структур. Розуміння і дослідження геосистем як системи поліструктурної – центральна методологічна установка ландшафтно-екологічного підходу. Сучасне ландшафтознавство та екологія також користуються наслідками принципу доповнюваності, проте такого значення, як у ландшафтній екології, він не набув.

Ландшафтній екології притаманний акцент на процесному, функціональному аналізі геосистем. Останні сприймаються як території, насичені різними процесами, які взаємодіють між собою і з зовнішнім середовищем. Саме за специфікою цих процесів і виділяються геосистеми.

Ландшафтна екологія, на відміну від вчення про геосистеми та екології, досліджує природні системи не вище регіонального просторового рівня. Для неї характерна значна увага до впливу на геосистеми зовнішніх, особливо антропічних, факторів.

Суттєвою рисою ландшафтної екології є центрованість на проблему взаємодії людини з природними системами. Більшістю науковців ця наука вважається як застосування екологічних та ландшафтних концепцій до вирішення конкретних прикладних завдань, а також розробка теоретичних проблем у галузі ландшафтної екології. Теоретична база ландшафтної екології розробляється як наукова основа регламентації раціональної з екологічного погляду поведінки людини в ландшафті.

^ 4. Історично склалися два основні наукові підходи до пізнання природних систем – ландшафтний та екологічний, результатом синтезу яких став третій – ландшафтно-екологічний підхід. У відповідності з цими підходами використовуються методи вивчення геосистем.

Ландшафтний підхід до вивчення природних систем базується на уявленні простору як сукупності територіальних одиниць, у межах яких компоненти природного середовища (геокомпоненти) протягом тривалого розвитку пристосувалися один до одного, тісно взаємопов’язані і являють собою одне ціле. Такі територіальні одиниці у класичному ландшафтознавстві називаються ПТК (природно-територіальні комплекси). ПТК представляється ландшафтознавцем перш за все як певна ділянка земної поверхні, яка виділилась у процесі тривалого взаємного пристосування геокомпонентів і відрізняється від інших таких ділянок якісним складом геокомпонентів та характером зв’язків між ними. Територіальність ландшафтного підходу зумовила розвиненість картографічних методів у його арсеналі. Карта є обов’язковим інструментом ландшафтних досліджень на відміну від екології, де карти не застосовуються взагалі.

Важливою рисою ландшафтного підходу є положення про ієрархічність ландшафтної територіальної структури, згідно якого виділяються ПТК різних рангів – від елементарного до географічної оболонки. У екології така проблема не розробляється.

Модель геосистеми поліцентрична – у ній немає ядра, на яке впливали б усі інші компоненти, що розглядаються як його периферія. На відміну від геосистеми, у екосистемі в центр ставиться живий організм або група живих організмів і розглядається вплив усіх компонентів на нього (див. рис. 1).

Під екологічним підходом розуміється вирішення всього комплексу питань, пов’язаних із взаємодією людини з навколишнім середовищем, включаючи правові, інженерно-технологічні, етичні та багато інших аспектів. Екологія при цьому уявляється як ідеологія, принцип, а екологічний підхід розуміється як природоохоронний у широкому розумінні охорони природи. Це своєрідний еколого-природоохоронний підхід, мета якого полягає в розробленні конкретних рішень, які за певних господарських, технологічних та інших дій суспільства унеможливлювали б порушення рівноваги природних систем і відповідали б природним закономірностям. Це завдання вирішується у рамках науково-екологічного підходу, який ґрунтується на концепції екосистеми. Останню складають ті ж геокомпоненти, що і геосистему, проте у визначеннях екосистеми вказується на головуючу роль центра (хазяїна), а решту розглядають як його периферію (дім, середовище).

Модель екосистеми моноцентрична (рис.1), причому властивий у більшості випадків біоцентризм, тобто виділення та аналіз екосистем, центром яких є окремі представники виду (аутекологічний підхід), певна популяція (популяційно-екологічний) чи сукупність організмів різних видів (синекологічний підхід).

Характерною особливістю екосистеми є її поза ранговість: у якості екосистеми можна розглядати і окрему краплину води, і озеро, і територію з невизначеними межами, яку займає певна популяція. Ця особливість базується не на розмірі чи межах екосистеми, а на процесах, які там відбуваються. При цьому значна увага приділяється біотичним процесам, периферійні зв’язки часто нехтуються.

При вивченні впливу зовнішнього середовища на екосистеми звертають увагу на оцінку можливостей їх існування та ефективності функціонування в різних діапазонах дії факторів. На цій основі розроблено ряд конструктивних концепцій – лімітую чого фактора, екологічної ніші.

Ландшафтно-екологічний підхід. Інтеграція ландшафтного та екологічного підходів в один зумовлена спільним об’єктом аналізу (полігеокомпонентні природні системи), близькістю базових концепцій (гео- та екосистеми), спільними принциповими науковими завданнями (пізнання взаємодії компонентів природи між собою та з людиною), спільністю основних завдань прикладної орієнтації (обґрунтування рішень з оптимізації взаємодії суспільства і природних систем), подібністю багатьох методів досліджень.

У екології та ландшафтознавстві є багато взаємодоповнюючих концепцій, теоретичних положень, методів, із синтезом яких пов’язане формування теоретичного базису ландшафтної екології. Ландшафтна екологія є продуктом часткової інтеграції ландшафтознавства та екології, вона використовує лише певну частину їх теоретичних положень, підходів, які при взаємоконтакті суттєво трансформуються, що зумовлює формування оригінального концептуально-теоретичного базису науки ландшафтна екологія.

Ландшафтно-екологічний підхід поряд з ландшафтознавчими особливостями (територіальність, поліцентризм, і т.п.) і екологічними (концепція сукцесії, методи ординації, моноцентризм) має і свої риси. Так, при дослідженні полігеокомпонентних природних систем (об’єкту) вона значно ширше користується наслідками загальнонаукового принципу доповнюваності. Згідно з цим принципом, всебічне пізнання складного об’єкта чи явища можливе за умови дослідження його з різних проекцій (різними моделями), звести які до однієї практично неможливо.

Концепції гео- та екосистеми мають свої переваги – уявлення про геосистему більш наближене до природної реальності; концепція екосистеми дуже зручна при вирішенні багатьох конкретних питань. Тому ландшафтна екологія у своїх дослідженнях використовує і поліцентричну (геосистемний), і моноцентричну (екосистемний) підходи. Причому, на відміну від екології, в центр екосистемної моделі можна ставити не тільки біотичні, а й інші компоненти.


Лекція 2

Тема: Наукові теорії у ландшафтній екології.

^ Мета: Ознайомити студентів з основними теоріями, на яких базуються наукові дослідження у ландшафтній екології.

Література: Гродзинський М.Д. Основи ландшафтної екології. – К.: Либідь, 1993

Давиденко В.А., Білявський Г.О., Арсенюк С.Ю. Ландшафтна екологія. – К.: Лібра, 2007


ПЛАН

1. Основні фізико-географічні парадигми. Холістична концепція природи.

2. Теорія систем і ландшафти.

3. Теорія острівної біогеографії.


1. Парадигма – це система вихідних положень певної науки, що її приймають більшість вчених як дещо дане, безсумнівне, що не має сенсу на цей час обговорювати. Це визнані всіма наукові досягнення, котрі протягом певного часу визначають науковцям модель постановки проблеми та способи її розв’язання. Парадигма містить концепцію (спосіб бачення об’єкта й предмета дослідження), закони, теорії, методи та засоби оцінок результатів наукового пізнання. У географічній науці М.В. Багровим та В.О. Боковим виділяється кілька парадигм: хорологічна, систематична, модельна, системна, екологічна.

^ Хорологічна парадигма – це намагання опанувати розташування різних об’єктів і устрій земної поверхні: визначити й документувати взаємне положення суходолу й моря, чергування певних географічних утворень, які ніби безладно заповнюють географічний простір. В її основу покладено функцію місця – таку певну позицію, що їй відповідає географічний або інший об’єкт і від чого залежить життєздатність, темп розвитку чи відмирання і т.п. Найбільш відповідною цій парадигмі галуззю географії є країнознавство, а специфічним мовним засобом – карта. Хорологічне знання – єдина з екологічних ніш, де в географії нема конкурента.

Недосконалістю хорологічної парадигми є низький рівень наукового опрацювання відомостей про розміщення географічних об’єктів, через що велика частина її здобутків, отримана неспеціалістами, містить багато недостовірного й погано впорядкованого матеріалу, що загалом принижує статус географії.

^ Систематична парадигма в межах географії формувалася паралельно з хорологічною, ніби в її затінку. Головною метою її дослідження є віднесення нових знань до певного, вже відомого класу чи таксону явищ з утворенням нових. Найбільш вагомим прикладом прояву систематичної парадигми є відкриття закону світової (географічної ) зональності, адже зони безпосередньо на місцевості не визначаються. Основними засобами реалізації систематичної парадигми є формулювання законів, класифікація об’єктів, явищ і процесів, районування.

^ Модельна парадигма ґрунтується на виявленні та використанні у наукових побудуваннях характеристик і властивостей, спільних для багатьох географічних об’єктів. З характеристик географічних об’єктів – територіальність, гетерогенність, відсутність чітких кордонів, взаємодія між собою.

Недосконалістю модельної парадигми є вірогідність зробити помилки через неврахування певних властивостей, які здавалися несуттєвими, але насправді виявилися значущими, а також недостатня розробка формальних методів оцінки об’єктів.

^ Системна парадигма розвивається паралельно з модельною парадигмою і в тісному взаємозв’язку з нею, поділяючись на системно-структурну та структурно-функціональну. Згідно з системною парадигмою, світ є впорядкованою системою, складеною з великої, але скінченої кількості дрібніших систем, які й утворюють ієрархію. Розрізняють два системних принципи – пошук і вивчення реальних систем (що є метою теорії систем) та характеристику форми систем і об’єктів, що не є такими по суті.

Багато систем є реальними “організмами природи” зі стійкою системою зв’язків, співвідношень, реакцій. Саме цим природні системи відрізняються від моделей, сконструйованих дослідником за заданими ознаками. Водночас системи, як природні утворення, не проявляються безпосередньо, як цілісні “організми”.

В окремих випадках географи намагаються досконало описати процес взаємодії в геосистемі, використовуючи стаціонарні спостереження, де використовуються датчики, контрольно-реєструвальні прилади, комп’ютери. Це дає змогу безпосередньо спостерігати процеси взаємодії в геосистемах. В екологічних дослідженнях саме так створюють системи моніторингу навколишнього середовища, які працюють у якості слідкуючи систем (безперервно або з короткими проміжками часу відслідковують процеси і дають можливість своєчасно у них втручатися.

Основні положення системної парадигми:

  1. Система завжди складається з елементів.

  2. Елементи системи перебувають у різних взаємозв’язках.

  3. Зв’язки бувають позитивними і негативними.

  4. Більшість складних систем здатні до саморозвитку, внаслідок чого стають ще складнішими і досконалими.

  5. Природні системи утворюють ієрархію.

^ Екологічна парадигма охопила спочатку екологічні науки, а потім науки про Землю. Її основою є уявлення про те, що в сучасному світі проблема збереження життєвого середовища має глобальне значення. Загальний принцип екологічної парадигми – відносини між “хазяїном” (об’єктом) та “середовищем”. Систему впливу хазяїна на середовище називають природокористуванням, а зворотний вплив – екологічною реакцією. Класична біологічна екологія вважає хазяїном живий організм, а середовищем – абіогенну природу і людське суспільство. При цьому охорона природи полягає у охороні живої природи за допомогою обмеження впливу суспільства на природні системи. Представники геоекології вважають за хазяїна природні системи, не поділяючи їх на біотичну і абіотичну складові. Їх уболівання спрямовані на збереження географічних ландшафтів як цілісних поєднань компонентів природи з їх взаємозв’язками. Географи та геоекологи впевнені, що без збереження абіотичної природи живі організми (в тому числі людину) врятувати неможливо. Представники соціальної екології, яка нещодавно відроджена після тривалого періоду забуття, вважають за хазяїна людське суспільство, а за середовище – решту, в тому числі й біоту. Вони ставлять за мету збереження людства через доцільніше використання природних ресурсів.

Погляд на людство в геоекології менш агресивний, ніж у біоекології, оскільки природокористування розглядається як необхідна передумова життя людей та сфера діяльності.

Холістична концепція природи розглядає природу у тісному взаємозв’язку усіх її компонентів і в той же час показує цілісність кожного окремого об’єкта чи системи.

2. Загальна теорія систем розроблена в працях Л. фон Берталанфі, К.Боулдінга, А. Раппопорта та інших. Є загальною дослідницькою орієнтацією, міждисциплінарною методологією наукового пізнання. Теорія систем у методологічному плані не є останнім словом у науці, але цінна тим, що сконцентрувала увагу дослідників на пошуку загальних питань, властивих різноманітним напрямкам наукового пізнання.

Системі характерна двоякість, протилежність: з одного боку, система абсолютна та незворушна для даного рівня пізнання, а з іншої – у ході пізнання може істотно змінюватися аж до протилежності або повного руйнування. Сутність системи у географії полягає у тому, що за його допомогою можна уявити складні географічні об’єкти у вигляді простих систем.

Згідно теорії систем, будь-яке явище можна розглянути з різних боків, висунувши на перший план пізнання єдності процесів та будови, динаміки і структури, взаємозв’язку місцезнаходження, розмірів, форми і якісної визначеності географічних об’єктів.

Географічні ландшафти є системними утвореннями (мають чітку просторову і часову організацію, вертикальну структуру), у зв’язку з чим також підлягають вивченню з застосуванням теорії систем.

3. Теорія острівної біогеографії розроблена у працях відомих американських біогеографів Р.МакАртура та Е.Вільямса (1967). Слово “острів” не обов’язково означає ділянку суші, обмежену водою. Озера являють собою “острови води” серед суші, вершини гір – острови високогірних умов в океані низинних територій, галявини у лісі – “трав’яні” острови серед деревинної рослинності. Можна говорити про острови особливої геологічної будови, певного типу грунтів або рослинності. Для усіх цих типів “островів” також можна прослідкувати закономірне відношення між видовим багатством та площею.

Існує три підходи до розуміння теорії острівної біогеографії. Інколи їх вважають альтернативними поясненнями видового різноманіття острівних співтовариств, але насправді вони доповнюють один одного. Перший спирається на природності островів як місць існування різних видів. Другий звертає увагу на відношення швидкостей двох процесів: заселенням острова новими для нього видами (імміграція) і вимирання вже існуючих (“теорія рівноваги”). Третій підхід розглядає зв’язок між заселенням острова ззовні та еволюцією видів на ньому.

Згідно першого підходу, на більш великих островах більше різноманіття місце існувань, а значить і більше число видів. Суть “врівноваженої теорії острівної біогеографії” дуже проста і полягає в тому, що кількість видів, заселяючих острів, визначається рівновагою між імміграцією та вимиранням, причому сама рівновага має динамічний характер: види неперервно вимирають і заміщуються за рахунок імміграції тими ж чи іншими видами.

На довільно обраній території всередині материка завжди існує більше видів, ніж на аналогічному за умовами острові. Наприклад, серед рослин з приблизно однаковими ареалами дерева мають більш багату ентомофауну, ніж кущі, а кущі – більш багату, ніж трави. Отже, більше число видів рослиноїдних комах можна знайти на більших рослинах з більш складною архітектонікою, а також на більш розповсюджених рослинах. Для бактерії островом може бути ложка води або тіло комахи.

Острови представляють собою приклади зразкових природних екологічних експериментів, де можна чітко прослідкувати ті екологічні процеси, які там відбуваються.


Лекція 3

Тема: Ландшафт як об’єкт дослідження ландшафтної екології.

Мета: Сформувати у студентів уявлення про ландшафт і ландшафтну сферу Землі як геосистеми різного рівня вивчення у ландшафтній екології.

Література: Гродзинський М.Д. Основи ландшафтної екології. – К.: Либідь, 1993

Давиденко В.А., Білявський Г.О., Арсенюк С.Ю. Ландшафтна екологія. – К.: Лібра, 2007


ПЛАН

1. Поняття ландшафту.

2. Основні підходи до визначення терміну “ландшафт”.

3. Методологія та методика ландшафтних досліджень.

4. Ландшафт як система.

5. Природні і антропогенні ландшафти.


1. В перекладі з німецької “ландшафт” – “вид місцевості”, “пейзаж”. Саме у цьому значенні він уперше з’явився у німецькій географічній літературі на початку XIX ст. За сучасними уявленнями природно-територіальний комплекс (ПТК), або ландшафт – це ділянка земної поверхні у складі географічної оболонки, яка характеризується відносною цілісністю свого складу. Цілісність ландшафту визначається тим, що різні компоненти природи (рельєф, клімат, ґрунти, вода, рослинний і тваринний світ) між собою тісно взаємопов’язані і впливають один на одного, утворюючи своєрідний тип місцевості з властивим тільки йому обміном речовини та енергії.

За В.О.Ніколаєвим ландшафт – середовищеутворювальна та ресурсовідновлювальна геосистема, яка є середовищем життя й господарської діяльності людини. Дійсно, з певними ландшафтами тісно пов’язана господарська діяльність людини. Так, наприклад, неможливо розвивати сільське господарство в зоні арктичних пустель або вирощувати хутряних звірів з повноцінним хутром у ландшафтах жарких поясів. Кожному ландшафту специфічний певний набір компонентів і зв’язків між ними (це вже було вказано вище), а тому стійкість буде коливатися у великих межах – про це буде йти мова на наступних лекціях.

Входячи до складу географічної оболонки, ландшафт володіє її найважливішими властивостями: для нього характерне входження до складу кількох більш простих утворень – частин літосфери, атмосфери, гідросфери і біосфери, а також наявність зв’язків і спряженості між цими тілами. У середині географічної оболонки завдяки цьому утворюється шар товщиною у десятки або сотні метрів, в межах якого структурні елементи геосфер, які контактують, утворюють нову систему з власною структурою та функціонуванням – ландшафтну сферу.

Серед особливостей ландшафту слід виділити наступні:

а) це територія, яка генетично цілісна, тобто має однакове походження і подальший розвиток, завдяки чому її розміри досягають сотень квадратних кілометрів;

б) в його межах геологічна будова, рельєф та клімат характеризуються відносною однорідністю, завдяки чому формується система сприятливих територій для існування його біогенних компонентів;

в) кожен ландшафт відрізняється від іншого своєю структурою, тобто набором більш дрібних ПТК, які виступають у якості його структурних елементів.

2. До теперішнього часу не існує певного визначення терміну “ландшафт”. Справа в тому, що цей термін використовується у різних сферах наукового пізнання: існує поняття “ландшафтна архітектура” у будівництві, “топонімічний ландшафт” у народознавстві, “ландшафти сучасного життя” у сфері культури, “географічний ландшафт” у географії.

У географічних науках ландшафт вивчається уже близько століття, але й до цього часу зберігаються відмінності у визначенні географічного ландшафту, у поглядах на його об’єм та зміст.

Існує три трактування терміну “ландшафт”:

1. Загальне трактування ландшафту (Д.Л. Арманд, Ф.М. Мільков), при якому синонімами будуть терміни “природно-територіальний комплекс (ПТК), геосистема. Таке розуміння ландшафту дає змогу говорити про степовий ландшафт, ландшафт Кримських гір, ландшафт Полісся, ландшафт окремої балки і т.п. Його можна порівняти з такими ж загальними поняттями, як клімат, ґрунти, рельєф, при визначенні яких не мається на увазі конкретна територія.

2. Ландшафт як сукупність морфологічних одиниць (регіональне трактування – А.А. Григор’єв, М.А. Солнцев, С.В. Калесник, А.Г. Ісаченко), де ландшафт виступає у якості територіально обмеженої ділянки земної поверхні, яка характеризується генетичною єдністю і тісним взаємозв’язком його складових компонентів. Згідно з цим трактуванням, ландшафт має чітку структуру і розміри (степова зона України, ліси Північної Америки і т.п.), він неповторний у просторі і часі, має географічну назву і точне місце на карті.

3. Типологічне розуміння ландшафту, де ландшафт – узагальнене типологічне поняття фізико-географічних комплексів (Л.С. Берг, М.О. Гвоздецький, Б.Б. Полинов). При цьому розглядаються типи, роди, види ландшафту подібно до типів рельєфу, типів та видів ґрунтів. Вони територіально розрізнені, але відносно подібні однорідні комплекси.

3. Методологія – це вчення про структуру, логічну організацію, методи й засоби отримання нових знань і впорядкування сукупності нових здобутків у даній галузі знання (в тому числі спираючись на загальніші наукові концепції).

У науці функція методології полягає в організації та регулюванні процесу пізнання, тобто отримання нового похідного знання на підставі фундаментальних вихідних положень певної науки та застосування наукового методу до об’єктів дослідження.

У методології розрізняють формальну та змістовну частини: формальна частина визначає, яким чином отримують нове знання, а змістовна характеризує, на що саме і з якою метою спрямовано процес пізнання.

Джерелами первинної інформації у ландшафтних дослідженнях є:

  1. спостереження прямі та непрямі (виконані за допомогою приладів без участі людини) – насамперед дистанційні;

  2. зйомки – геодезичні, топографічні, геологічні, грунтові, геоботанічні;

  3. метеорологічні та гідрологічні спостереження та вимірювання;

  4. наземні стаціонарні та спорадичні спостереження за динамікою та розвитком ландшафтних комплексів.

З методологічних засад ландшафтних досліджень слід виокремити наступні: історизм, генетизм, уніформізм, емерджентність.

Історичний підхід потребує розгляду ландшафтів та їх складових крізь призму історії розвитку (певної послідовності стадій і станів існування, що їх проходить геосистема). Без нього неможливо пояснити певні властивості природних систем. Властивості природних комплексів, або окремі їх складові, що утворилися за інших природних умов і відрізняються від сучасних, називаються реліктовими. Так, наприклад, ландшафти у сучасному вигляді сформувалися у кайнозої, до цього часу вони мали, найвірогідніше, іншу структуру і будову. Вивчивши їх, можна стверджувати про минулі етапи розвитку певної території, а також про вплив її структури і будови на сучасні процеси, які відбуваються у її межах.

Історизм становить концептуальну частину порівняльно-історичного методу ландшафтознавства – на основі сучасної картини природи земної поверхні відтворювати умови минулого (реліктові) і зародки майбутнього (прогресивні утворення). Прибічниками історизму у науці були і є П.А.Тутковський (еолова гіпотеза утворення лесів), Д.М. Соболєв (відтворив історію Землі), М.Ф.Веклич (палеогеографія), С.І. Мороз (історія біосфери Землі).

^ Генетичний підхід визначає необхідність аналізу походження та умов утворення кожного досліджуваного явища, яке характеризує ландшафт. Генетизм та історизм між собою тісно пов’язані, оскільки давні явища важко простежити, не визначивши їхнього походження. Ці дві засади формують історико-генетичний метод пізнання, який вважають одним з найсуттєвіших. Він особливо важливий при вивченні твердої поверхні ландшафту, де визначається походження і вік форм рельєфу на основі його зовнішніх особливостей та геологічної будови.

Системний підхід ґрунтується на вивченні ландшафтного комплексу як системи, яка складається з більш дрібних одиниць, і, в свою чергу, входить до складу одиниць більш високої ієрархічної організації. Системний підхід не є певною науковою теорією, а лише загальна дослідницька орієнтація. Він передбачає розклад певного явища на окремі складові, їх вивчення і синтез, на основі чого робляться висновки про нові властивості цієї сукупності.

Уніформізм (загальний зв’язок процесів і явищ) – одна з найуніверсальніших засад, яка є наріжним каменем натурфілософії і закладає підвалини діалектики. Вона виходить з постулату “все пов’язане з усім” – провідним постулатом екології щодо неможливості незалежного, відокремленого існування явищ на земній поверхні і через це – щодо недостатності знань про кожне окреме явище без врахування його місця серед інших явищ та зв’язків, що існують між ними. Подібним постулатом є постулат цілісності географічної оболонки і ландшафтної сфери Землі: зміна першої-ліпшої складової, що перевищує поріг чутливості, неодмінно відбивається на стані інших складових цих систем, спричиняючи загальні зміни їх стану та функціонування.

Для вивчення загальних зв’язків у ландшафтах і окремих геосферах використовують географічні та біологічні експерименти безпосередньо у природі, які дають змогу простежити ланцюги виникаючих змін. Найбільшого поширення зараз набуває модельний комп’ютерний експеримент, який дає досліджувати процеси та їх наслідки на моделях, створених за спеціальними програмами. Саме такі комп’ютерні експерименти забезпечили здобуття знань про можливі наслідки процесів, спричинених людською діяльністю.

Емерджентність означає непередбачуваність, прояв якостей, які не можна заздалегідь визначити через їх відсутність у жодному зі складових компонентів системи. Емерджентність можна визначити як певний множник, додаток або функцію, що впливає на просторово-часові властивості ландшафтів або у цілому ландшафтної сфери. Це нова якість чи сукупність таких якостей, що виявляються в системі завдяки зміні кількості її складових.

^ Методика ландшафтних досліджень.

Методом називають сукупність дослідницьких дій, що свідомо застосовується для здобуття нових знань. Розроблений метод дослідження є основним показником розвиненості науки, а вміння добирати метод та доречно його використовувати – мірилом професіоналізму.

У кожній з наук виділяються три групи методів: філософські (діалектика, логіка, методи теорії пізнання), загальнонаукові (математичний, системний, історичний, геохімічний, геофізичний, порівняльний, моделювання), конкретнонаукові (польових досліджень, дистанційні, профілювання ключових ділянок, метод трансекта, картографічний, методи ГІС-технологій).

Математичні методи застосовуються у вивченні ландшафтних комплексів при математичних обчисленнях, математичній статистиці.

^ Системні методи застосовуються при розгляданні ландшафтних комплексів як систем (детальніше цей метод описаний при розгляданні системного підходу).

Геохімічні методи полягають у застосуванні законів загальної геохімії у вивченні ландшафтів при визначенні складу і переміщення хімічних елементів.

^ Геофізичні методи передбачають вивчення ландшафтних комплексів фізичними методами – перш за все вивчення енерго- і масообміну, які пов’язують ландшафтний комплекс у єдине ціле. На рівні сучасної фізики за допомогою приборів визначають радіаційні та теплові умови підстилаючої поверхні, умови зволоження, термічний і водний режими ґрунтів, активність біоценозів.

^ Метод моделювання має певне пізнавальне значення у ландшафтознавстві, оскільки модель – графічне чи картографічне зображення ландшафтного комплексу або окремих блоків, яке відображує їх структуру та динамічні взаємозв’язки. Моделі є програмою подальших досліджень, оскільки звертають увагу на провідні компоненти системи та найменш вивчені, які потребують першочергової уваги.

^ Картографічний метод застосовується при створенні карт як наслідок застосування картографічної мови до певного просторового об’єкта. Картографічна мова, якою складається легенда карти, має відображати первинні складові (непохідні елементи), зв’язки, що існують між ними та правила, що визначають можливість певних сполучень непохідних елементів.

Службове, але важливе значення для ландшафтної карти мають засоби математичного обґрунтування – передача географічних координат (за допомогою меридіанів і паралелей) та характер перетворень, які здійснюються для точнішої передачі головного змісту карти.

^ Метод опису (порівняльно-описовий метод) є найстарішим у географічних та ландшафтних дослідженнях – це своєрідна образно-аналітична мова спілкування між у середовищі науковців. Структурними елементами при цьому виступають цілісні образи явищ, процесів, картини природи чи вигляд території. Аналізуючи всю інформацію, фахівець виділяє цілісні “блоки”, що набагато прискорює отримання логічних висновків. . Вираженням його служать ізолінії, ізофени на картах.

^ Геоінформаційний метод – описує об’єкти засобами інформатики. Технічним засобом при цьому виступає комп’ютер, а формою організації, використання, перетворення й надання інформації є геоінформаційна карта.

^ Експедиційний метод (польовий) – польовий матеріал, зібраний у польових умовах, є основою географічних досліджень, спираючись на які тільки й може розвиватись теорія. Дослідження проводяться у польових умовах.

4. З позицій системного аналізу ландшафт, або природно-територіальний комплекс, представляє п’ятивимірну саморегулюючу незамкнену систему взаємопов’язаних компонентів і комплексів нижчого рангу, що функціонує під впливом одного або кількох компонентів, виступаючих в ролі провідного фактора. Під п’ятивимірністю розуміється функціонування у ландшафті п’яти уособлених і в той же час тісно пов’язаних парадинамічних субсистем.

Перша субсистем – (внутрішня компонентна) вертикальна, обмежена рамками ландшафтної сфери Землі, включаючи ґрунти з корою вивітрювання і біостром з приземними шарами повітря. Це біогеоценологічна підсистема з процесом фотосинтезу, утворенням та накопиченням у ландшафті органічної речовини. До її компонентів відносяться гірські породи, поверхневі і підземні води, повітря, ґрунти, рослинність і тваринний світ, які утворюють вертикальні горизонти: повітряний, надземно-біостромний, підземно-біостромний, літогенний.

Друга субсистема – внутрішня структурно-морфологічна – ландшафтний комплекс будь-якої таксономії складається з морфологічних одиниць: район – з місцевостей та урочищ, провінція – з районів, зона – з провінцій, країна – з зональних та гірських областей. Взаємодія цих одиниць між собою, їх пара динамічні зв’язки визначають специфічні риси всього ландшафтного комплексу.

Третя субсистема – зовнішня комплексна, виражає взаємозв’язок ландшафту з іншими комплексами, особливо з суміжними. Тут формуються специфічні перехідні комплекси, однак така взаємодія частіше виражена не так чітко.

Четверта субсистема – зовнішня повітряна, через яку у ландшафт надходить і ним випромінюється сонячна радіація і відбувається взаємодія з віддаленими комплексами (безперервна зміна географічних типів повітряних мас у межах ландшафтного комплексу). Крім переносу тепла і вологи у функціонуванні ландшафтних комплексів істотну роль відіграють виніс та акумуляція солей і мінеральних речовин, які здійснюються через зовнішню повітряну систему.

П’ята субсистема – підстилаюча літогенна, в якій проявляється взаємодія ландшафту з літогенною основою, яка розповсюджується на всю земну кору і мантію. Процеси, що протікають у мантії та земній корі, відбиваються на ландшафті у формі землетрусів, явищ вулканізму, вивержень мінеральних і термальних джерел.

Охарактеризовані субсистеми виконують різні функції: внутрішні (компонентна і структурно-морфологічна) є своєрідним “ядром” ландшафту, зовнішні (комплексна, повітряна і підстилаюча літогенна) представляють поле взаємодії ландшафту з навколишнім середовищем. Внутрішні і зовнішні субсистеми, нерозривно пов’язані між собою, утворюють єдину п’ятивимірну ландшафтну систему. Разом вони розкривають структурно-динамічну організацію ландшафту, дуже складну і неоднозначну.

5. Ландшафтна сфера представляє собою зону прямого дотику, контакту і активної взаємодії літосфери, атмосфери і гідросфери. До складу ландшафтної сфери відносилися виключно природні ландшафтні комплекси – тобто ті, які утворилися у природних умовах без впливу на них господарської діяльності людини. Природні ландшафти на поверхні Землі дотепер збереглися мало – переважно це ліси Амазонії, пустелі Африки, тайга Росії, поверхня Антарктиди та високогірні області. Усі інші ландшафти відчули на собі вплив людської діяльності і в тій чи іншій мірі антропогенно перетворені.

На ранніх етапах розвитку ландшафтознавства ландшафти розглядалися виключно як природні утворення, їх стан не ставився у залежність від діяльності людини. Однак у 1915 р. Л.С. Берг у своїй роботі “Предмет і завдання географії” писав: ”Природними ландшафтами ми називаємо такі, у створенні яких людина не приймала участі на відміну від культурних, в яких людина і витвори її культури відіграють важливу роль”.

Наука, яка вивчає структуру, динаміку, розвиток антропогенних ландшафтів, називається антропогенним ландшафтознавством. Антропогенне ландшафтознавство найтіснішим чином пов’язане з раціональним природокористуванням і меліорацією земель, охороною природних ресурсів.

Антропогенні ландшафти – ландшафти, властивості яких обумовлені людською діяльністю. Вони, хоча й зберігають натуральний характер і підчиняються природним закономірностям, несуть антропогенний зміст у вигляді культурних рослин, змінених властивостей ґрунтів, зміненого водного режиму і т.п. До них належать як свідомо і цілеспрямовано створені людиною для виконання тих чи інших соціально-економічних функцій, так і ті, які виникли в результаті неспеціальної зміни природних ландшафтів.

Існує багато варіантів класифікації антропогенних ландшафтів. Найчастіше вони базуються на ступені змінності природного ландшафту людиною (майже незмінені – первинні природні ландшафти, слабко змінені, порушені, надто порушені, перетворені або культурні ландшафти, штучні ландшафти). За виконуваними соціально-економічними функціями антропогенні ландшафти поділяються на сільськогосподарські, лісогосподарські, промислові (інженерні, техногенні), лінійно-дорожні, міські (урбанізовані), рекреаційні, заповідні, водні антропогенні, селитебні, белігеративні. За генезисом вони поділяються на техногенні, підсічні, пашенні, пірогенні, дигресійні (пасовищно- та рекреаційно-). За характером наслідків розрізняються культурні, акультурні (зміна функцій) та деградовані (втрата функцій) ландшафти.

Лекція 4

Тема: Просторова організація геосистем

Мета: розтлумачити студентам основні рівні організації геосистем, особливості факторів просторової та регіональної диференціації геосистем

Література: Гродзинський М.Д. Основи ландшафтної екології. – К.: Либідь, 1993

Давиденко В.А., Білявський Г.О., Арсенюк С.Ю. Ландшафтна екологія. – К.: Лібра, 2007


ПЛАН

1. Основні організаційні рівні геосистем.

2. Природні фактори глобальної ландшафтної диференціації.

3. Природні фактори регіональної диференціації геосистем.

4. Внутрішньоландшафтна (локальна) диференціація.


1. У залежності від просторової організації виділяють три рівні організації геосистем: загальнопланетарний, регіональний, локальний.

Загальнопланетарний пов’язаний з неперервністю надходження сонячної енергії різних величин, завдяки чому формуються географічні пояси (від екваторіального до полярного). Неоднорідність літосфери сприяє формуванню сухопутних і водних ландшафтів з їх специфічними рисами.

Регіональний рівень полягає в нерівномірності розподілу тепла і вологи, завдяки чому формуються природні зони (від вологих екваторіальних лісів до арктичних пустель). Віддаленість від обширних водних поверхонь (океан) сприяє розвитку на суші секторів. Завдяки рельєфним особливостям земної поверхні, особливостям клімату і т.п. формуються одиниці фізико-географічного районування: район (ландшафт), провінція, область, країна.

Локальний рівень (топологічний) охоплює невеликі за площею території, які відрізняються за мікрорельєфними, мікрокліматичними та іншими особливостями. Це морфологічні одиниці ландшафту – фація, урочище, місцевість.

Кожний просторовий рівень організації має свої просторово-часові властивості і закономірності, у зв’язку з чим переносити їх з одного на інший рівень буде неправильно. Незважаючи на це, всі три просторових рівня організації геосистем між собою тісно взаємопов’язані, утворюючи чітку ієрархію і в кінцевому результаті формують цілісну структуру, назва якої – ландшафтна сфера.

2. Диференціація епігеосфери на геосистеми різних порядків визначається різними умовами її розвитку в різних частинах.

Регіональна диференціація обумовлена співвідношенням двох основних, зовнішніх по відношенню до цих сфер, енергетичних факторів – променистої енергії Сонця і внутрішньої енергії Землі. Вони проявляються нерівномірно як у просторі, так і у часі. Їх прояв і визначає найбільш загальні географічні закономірності – зональність і азональність.

Під зональністю розуміється закономірна зміна фізико-географічних процесів, компонентів і комплексів (геосистем) від екватора до полюсів. Причини зональності: потік сонячної радіації, шаруватість Землі, відстань від Землі до Сонця, маса Землі (яка втримує атмосферу біля її поверхні), нахил земної осі до площини екліптики (різниця сонячної радіації за сезонами), добовий рух Землі (сила Коріоліса), неоднорідність поверхні земної кулі.

Першим безпосереднім результатом зонального розподілу променистої енергії Сонця є зональність радіаційного балансу земної поверхні. Максимум сонячної радіації на земній поверхні приходиться на 20-30 широти, найбільші значення спостерігаються над поверхнею океану ніж над сушею. Промениста енергія Сонця перетворюється у теплову і витрачається на випаровування та тепловіддачу в атмосферу.

Істотний вплив на нерівномірність широтного розподілу тепла оказує циркуляція атмосфери, повітряні маси і вологообіг. Циркуляція атмосфери – потужний механізм перерозподілу тепла і вологи. З зональною циркуляцією атмосфери тісно пов’язаний зональний вологообіг і зволоження. Це чітко проявляється у розподілі опадів.

Випаровуваність – кількість вологи, яка може випаруватись з земної поверхні в даних кліматичних умовах при допущенні, що запаси вологи необмежені.

Випаровування – фактичне випаровування з земної поверхні.

Відношення річної кількості опадів до річної величини випаровуваності може слугувати показником кліматичного зволоження. За Н.Н. Івановим, показник коефіцієнту зволоження – К – дорівнює, більше або менше одиниці.

Величина випаровуваності визначається в першу чергу запасами тепла, тому відношення опадів до випаровуваності можна розглядати як показник співвідношення тепла і вологи, або умови тепло- та вологозабезпеченості природних комплексів (геосистем).

Від співвідношення тепла і зволоження залежить інтенсивність багатьох інших фізико-географічних процесів. Закономірності полягають не тільки у середньому розподілі тепла і вологи, але і в їх режимі. Кліматична зональність знаходить відображення в усіх інших географічних явищах – в процесах стоку, гідрології річок, в процесах заболочування і формування ґрунтових вод, утворенні кори вивітрювання і грунтів, у міграції хімічних елементів, у органічному світі. Зональність чітко проявляється у поверхневій товщі океану.

Діяльність закону зональності найбільш повно проявляється у тій частині епігеосфери, де сонячна радіація вступає у безпосередню взаємодію з її речовиною, тобто у порівняно тонкій активній плівці, яку називають власне ландшафтною сферою.

Зональність – справжня універсальна географічна закономірність, яка проявляється в усіх ландшафтоутворюючих процесах і в розміщенні геосистем на земній поверхні.

3.^ Азональність, секторність та система ландшафтних зон.

Послідовність і глибина вивчення ландшафтних зон дозволили побачити, що вони далеко не завжди мають вид суцільних смуг і нерідко розірвані. Крім того, одні зони розвинуті тільки на периферії материків, інші тяжіють до внутрішніх регіонів. Кордони зон місцями набувають напрямку, близького до меридіонального. У межах однієї зони можуть спостерігатися великі фізико-географічні контрасти, а в горах широтні зони начебто повністю зникають.

У ході тектонічного розвитку Землі її поверхня диференціювалася і характеризується не тільки зональними, але й азональними закономірностями, в основі яких лежить прояв внутрішньої енергії Землі. Основне вираження азональної диференціації полягає у поділі земної поверхні на сушу та водну поверхню. У північній півкулі ландшафтні зони виражені повніше і вони типовіші, ніж у південній. З-за різниці фізичних властивостей твердої і водної поверхонь, над ними формуються різні повітряні маси. Положення території в системі континент-океан (азональний фактор) циркуляція атмосфери стає одним з найважливіших факторів фізико-географічної диференціації. Додатковим фактором перерозподілу тепла є морські течії, які залежать від циркуляції атмосфери, розташування материків, їх конфігурації і осьового обертання Землі. Через циркуляцію атмосфери морські течії зумовлюють вплив на клімат прилягаючих частин континентів. Узагальненим уявленням про ступінь океанічного впливу на температурний режим материків є показники континентальності клімату.

Секторність – закономірна зміна рослинних співтовариств, тваринного світу, типів ґрунтів з віддаленням від океанічних узбережжів у глибину материка. Основним фактором секторності слугує ступінь зволоження. Часто секторна диференціація спрямована впоперек широтному простиранню ландшафтів, тобто сектори перетинають різні зони. Наслідком цієї обставини є те, що кожна зона більш-менш трансформується при переході з одного сектора в інший. Для багатьох зон кордони секторів стають нездоланними бар’єрами, так що їх розповсюдження обмежено чітко визначеними секторами.

Ландшафтні зони залишаються неперервними у тих випадках, коли на протязі певної широтної смуги зберігаються однотипні умови теплозабезпеченості і зволоження

Під системою ландшафтних зон мається на увазі безперервний ряд ландшафтних зон (зональний спектр), властивий тому чи іншому довготному сектору суші. Розрізняють ряди континентальних та при океанічних ландшафтних зон.

В ході зональності чітко визначається певна просторова ритмічність: підсилення активності природних процесів з підвищенням вологості і послаблення – з її зниженням на фоні зростаючої в напрямку до екватора тепло забезпеченістю.

Наступним важливим фактором ландшафтної диференціації після зональних та секторних змін тепло забезпеченості та зволоження – висота суші над рівнем моря. Під дією цього фактора ландшафтна сфера набуває ярусної будови6 різним висотним ярусам властиві специфічні класи ландшафтів. Причиною висотної поясності є зміна теплового балансу з висотою. Величина сонячної радіації з висотою збільшується, а ефективне випромінення збільшується ще більше, в результаті чого радіаційний баланс швидко зменшується і температура повітря падає. Вологовміст повітря з висотою зменшується, а випадення опадів у горах зростає за рахунок бар’єрного ефекту в горах. Висотні пояси відрізняються від широтних зон багатьма структурно-функціональними особливостями.

Кожній ландшафтній зоні властивий особливий тип висотної поясності, тобто свій поясний ряд, який характеризується кількістю поясів, послідовністю їх розташування, висотними кордонами. З наближенням до екватора можлива кількість поясів збільшується, структура поясного ряду змінюється, вертикальні межі одних і тих же поясів зміщуються вгору.

Зонально-секторні закономірності розміщення висотно-поясних рядів дуже ускладнює орографія.

Важливим фактором ландшафтної диференціації гір служить експозиція схилів, пов’язана з загальним простиранням гірського поняття. Розрізняють два типи експозиції – солярна (інсолярна) і вітрова (циркуляційна). Перша показує орієнтацію схилів по відношенню до сторін світу, друга – по відношенню до вітрових потоків. Від солярної експозиції залежить тепловий і водний режим схилів. Контраст між протилежними схилами особливо відчутний в горах, розташований на стику ландшафтних зон. Вітрова експозиція може істотно загострити контрасти у термічному режимі протилежних схилів; орієнтація по відношенню до джерел вологи, тобто до шляхів переносу повітряних мас і траєкторій циклонів.

Хоча висотна поясність за своєю природою азональна, свої конкретні форми вона набуває під впливом широтної зональності і секторності і без цього впливу її розглядати не можна.

Гіпсометричний фактор на рівнинах відіграє в основному другорядну роль у ландшафтній диференціації. У межах рівнин достатньо чітко виражені два висотних рівня, або яруси ландшафтної диференціації. Кордон між ними не може бути однозначно визначений певною одиницею чи цифрою. На високих рівнинах з’являється необхідність в додатковому ярусному розчленуванні , особливо у разі появи перших при знаків висотної поясності.

Ярусність можна визначити як загальну географічну закономірність, властиву всім ландшафтам – як рівнинним, так і гірським. Ландшафтні яруси не подібні висотним поясам, але між ними існують певні співвідношення: нижньому ярусу відповідає перший висотний пояс. Середньо гірський ярус поясність найбільш складна і різноманітна, тому тут на однаковій висоті можуть чергуватися фрагменти різних поясів. У високогірному ярусі умови формування висотних поясів більш одноманітні. Теоретично всі ряди висотної поясності повинні закінчуватися поясом гірських льодовиків (якщо дозволяє висота гір).

Таким чином, уявлення про ярусність має істинно комплексний ландшафтно-географічний зміст, воно більш об’ємне за висотну поясність.

Прямий вплив абсолютної висоти на характер ландшафтів передається лише через зміну термічних умов з висотою. Крім цього, другорядний вплив зумовлюється гіпсометричним фактором, і перш за все бар’єрним ефектом (бар’єрність). Бар’єрність проявляється у розподілі навітряних та підвітряних схилів, зміні ландшафтів передгірних рівнин. Факт збільшення кількості атмосферних опадів на височинах (особливо на навітрених схилах) у порівнянні з низовинами є також прикладом бар’єрного ефекту.

^ Структурно-петрографічні фактори і морфоструктурна диференціація. Часто будова та речовинний склад верхніх товщ літосфери називають власне азональними факторами. Різноманітність ландшафтів гір в більшій мірі обумовлена різноманіттям гірських порід і залежності від геологічних структур, до яких вони приурочені. Важливого значення набувають умови залягання порід, їх мінералогічний склад, стійкість до вивітрювання, тріщинуватість, розчинність та інші властивості.

Під морфоструктурами розуміють великі нерівності земної поверхні, утворені ендогенними процесами, а значить безпосередньо пов’язані з будовою земної кори. Азональна диференціація в широкому розумінні обумовлена морфоструктурним планом земної поверхні. Азональні відмінності в природі земної поверхні більш контрастні, ніж зональні, вони створюють більш чіткі кордони між геосистемами і їх роль у регіональній диференціації виключно важлива.

Механізм впливу на формування і диференціацію геосистем вище розглянутих факторів подібний: і зональність, і секторність, і ярусність, і бар’єрність безпосередньо проявляються у тепло забезпеченості та зволоженні, а вже через них – в інших природних компонентах ландшафтної сфери.

Існує ще один фактор – будова і речовинний склад верхніх товщ літосфери. Гірські породи утворюють субстрат ландшафту, визначають склад мінеральної маси ґрунту та його найважливіші фізико-хімічні та трофічні властивості, склад елементів геохімічного колообігу, едафічні умови рослинного покриву.

4. Послідовний аналіз диференціації епігеосфери на ПТК призводить до певного природничого кордону, за яким подальші фізико-географічні відмінності вже не підлягають під дію універсальних зональних та азональних факторів. Але такі відмінності можуть бути ще контрастнішими, ніж між сусідніми ландшафтними зонами чи секторами. Локальна (топологічна) диференціація геосистем відрізняється від регіональної не тільки об’ємом території свого прояву, але і різною природою останніх. Якщо геосистеми регіонального рівня виділяються завдяки зовнішнім причинам, то в основі локальної мозаїки геосистем лежать внутрішні географічні причини. Це перш за все наслідок функціонування і розвитку самих ландшафтів і процесів, властивих самим ландшафтам. Ландшафтна диференціація є проявом активного початку, закладеного природою у кожному ландшафті.

До найбільш активних факторів відносяться екзогенні геоморфологічні процеси – механічне і хімічне вивітрювання, ерозійна і акумулятивна діяльність текучих вод, карст, термокарст, дефляція, зсуви та ін. Ці процеси формують скульптуру земної поверхні, тобто створюють різноманіття мезо- і мікроформ рельєфу і в кінцевому випадку – елементарних ділянок (місцеположень), які відрізняються за властивостями (вершини, схили, підніжжя, западини, відносна висота, експозиція, крутизна і т.п).

При однакових зональних та азональних умовах відбувається перерозподіл сонячної радіації, вологи, мінеральних речовин і кожне місцеположення буде характеризуватись специфічним мікрокліматом, тепловим, водним, сольовим режимами. Тим самим вони будуть характеризуватись різним екологічним потенціалом – сукупністю місцеіснувань для організмів. У відповідності до цих умов відбувається заселення їх певними біоценозами. Кінцевим результатом взаємодії біоценозу з абіотичними компонентами певної території формується елементарний географічний комплекс – фація. Вона розглядається як елементарна одиниця ландшафту. Ландшафтно-географічний ефект однакових місцеположень залежить від зовнішнього зонально-азонального середовища.

Крім елементарних геосистем – фацій розрізняють інші системи локального рівня, які представляють собою послідовні ступені інтеграції фацій – урочища і місцевості. Локальні геосистеми та їх ієрархічні відношення детальніше будуть розглянуті при аналізі морфології ландшафту.


Лекція 5

Тема: Вертикальна (топічна) структура геосистем

Мета: показати вертикальну будову ландшафту, зясувати властивості складових компонентів, виявити зв’язки між компонентами ландшафту

Література: Гродзинський М.Д. Основи ландшафтної екології. – К.: Либідь, 1993

Давиденко В.А., Білявський Г.О., Арсенюк С.Ю. Ландшафтна екологія. – К.: Лібра, 2007


ПЛАН

1. Геокомпонентна вертикальна структура.

2. Властивості компонентів.

3. Зв’язки природних компонентів та їх типи.

4. Геомаси.


1. Ландшафт це складний природний територіальний комплекс, який характеризується:

- наявністю природних компонентів;

- наявністю більш дрібних природно-територіальних комплексів;

- системою взаємозв’язків між компонентами та між ПТК.

Розташування, порядок компонентів та ПТК всередині ландшафту називають його будовою. Розрізняють вертикальну (порядок компонентів) та горизонтальну (порядок ПТК) будову ландшафту. У будові ландшафту відбиваються основні риси і закономірності географічної оболонки та особливості динаміки кожного конкретного ландшафту.

Під структурою ландшафту розуміється сукупність внутрішніх взаємозв’язків між компонентами (вертикальні зв’язки) і більш дрібними ПТК (горизонтальні зв’язки). Наявність постійних взаємозв’язків забезпечує цілісність, єдність усього ландшафту.

Будова і структура ландшафту не постійна, кожен з них постійно розвивається і змінюється з розвитком та ускладненням структури географічної оболонки.

У кожному ландшафті по вертикалі представлені частини всіх сфер географічної оболонки – літосфери, атмосфери, гідросфери, біосфери. Фрагменти цих сфер називають природними компонентами. За Н,Н, Солнцевим (1963), компоненти літосфери – земна кора, атмосфери – повітря, гідросфери – вода, біосфери – рослинний і тваринний світ. У якості особливих природних географічних компонентів розрізняють рельєф і клімат. По суті перший представляє собою лише верхню форму твердої земної кори, але не самостійне природне тіло, другий – сукупність певних властивостей і процесів повітряної оболонки (окремих повітряних мас). Однак і рельєф, і клімат відіграють у формуванні ландшафтного комплексу таку велику роль, що за традицією за ними зберігаються права самостійних географічних компонентів. Компоненти літосфери, атмосфери і гідросфери часто називають геомою, біосфери – біотою, а сукупність їх речовини – геомасами і біомасами.

Компоненти зазвичай поділяються на елементи, які характеризують їх окремі стани чи властивості. Елементами земної кори виступають геологічна будова, літологічний склад порід, тектонічний режим, характер поверхні ПТК; елементами атмосфери – типи повітряних мас, атмосферна циркуляція, клімат; рослинності – яруси рослинних співтовариств. Елементи ландшафту формуються у процесі взаємодії літосфери і компонентів біосфери у певних кліматичних умовах.

2. Розглянемо коротко властивості і роль компонентів та елементів у вертикальній структурі ландшафту.

Основою, на якій формується ландшафт, є геологічний фундамент. У межах конкретного ландшафту він має однорідний характер. Характеристиці гірських порід ландшафту найбільш повно відповідає поняття про геологічну формацію як сукупність гірських порід, близьких за генезисом та речовинним складом. Петрографічний склад поверхневих гірських порід, умови їх залягання, а також режим новітніх і сучасних тектонічних рухів є основними показниками твердого фундаменту ландшафту. До петрографічного складу відносять як дочетвертинні, так і четвертинні породи.

Рельєф представляє собою властивість літосфери, яка тісно пов’язана з геологічними породами. Ландшафт приурочений до самостійної морфоструктури і в той же час характеризується своєрідними морфоскульптурами, тобто йому властивий певний геоморфологічний комплекс, який пов’язаний з однорідним геологічним фундаментом та однотипним характером екзогенних геоморфологічних процесів.

У розвитку ландшафту істотна роль клімату. Кліматичні особливості території складаються з багатьох показників – надходження сонячної радіації, температур і вологості повітря, сум атмосферних опадів, напрям та швидкість вітру. Першочергове значення мають також процеси циркуляції повітряних мас, які обумовлюють провінційні особливості клімату. Розрізняються поняття макроклімату, клімату, місцевого клімату (мезоклімат) і мікроклімат. С.П. Хромов за основну кліматичну особливість прийняв клімат ландшафту (власне кліматом). Клімат урочища є місцевим кліматом, а клімат фації – мікроклімат. Під макрокліматом розуміється сукупність кліматичних рис даної географічної області або зони, тобто вищих регіональних комплексів.

Важливу роль у формуванні природно-територіальних комплексів відіграє вода, яка знаходиться у вигляді водних скупчень – текучі води, озера, болота, грунтові води і т.п., з всіма властивостями – режимом, інтенсивністю колообігу, мінералізація, хімічний склад, які залежать від співвідношення зональних і азональних умов, а також від внутрішньої будови самого ландшафту, від складу його компонентів і морфологічних частин.

Особливо важливе значення ґрунтової вологи, від якої залежить ступінь зволоження і дренованість території. Глибина залягання ґрунтових вод, наявність або відсутність зв’язку їх з атмосферними опадами впливають на характер фацій. Істотний вплив зумовлюється поверхневими водами.

Діяльність текучих руслових вод також впливає на формування та зовнішній вигляд ландшафту. Деякі з них своїм походженням зобов’язані річковій ерозії та акумуляції (заплавні, терасові). Сучасні руслові процеси визначають формування структури урочищ заплавного типу.

Ґрунтовий покрив – важливий елемент ПТК. Найбільшою простотою відрізняється ґрунтовий покрив фації, якій властивий один ґрунтовий різновид. Найбільшою простотою та одноманіттям відрізняється ґрунтовий покрив фації, якій властивий один ґрунтовий різновид У межах урочища може бути кілька різновидів, які можна об’єднати в рід ґрунту. Ще складніша картина розповсюдження ґрунтів у ландшафті, де доцільно враховувати їх підтипи. Найбільші грунтові різновидності – типи ґрунтів – характеризують ґрунтову зону.

Рослинність як елемент біосфери входить до складу біоти ландшафту і відіграє важливу роль у регулюванні його функцій. Найбільш просте рослинне угрупування – рослинна асоціація – розповсюджена у межах фації. Урочищу властиві кілька асоціацій одного екологічного ряду, що дозволяє поєднати їх в групи. Рослинність ландшафту виражає формація, а за даними А.Г. Ісаченка – самостійний геоботанічний район.

^ Тваринний світ – мобільний компонент, який найтіснішим чином пов’язаний з основними закономірностями формування і розвитку ПТК. У межах фації тваринний світ та мікроорганізми утворюють взаємообумовлену сукупність – біоценоз. Деякі тварини в більшій мірі залежать від певних місцеіснувань та відповідних фацій, інші – більш рухливі і періодично мігрують, але в межах, визначених певними ландшафтними межами.

3. Вперше питання про взаємозв’язок компонентів ПТК розроблене в руській географічній літературі В.В. Докучаєвим. Він показав, що між ґрунтовим покривом та іншими компонентами існує тісний закономірний взаємозв’язок. Подальший розвиток цієї ідеї міститься у роботах Л.С. Берга, М.О. Солнцева, з закордонних географів – у Я. Демека.

М.О. Солнцев висунув та обґрунтував ідею про нерівнозначність природних компонентів, у зв’язку з чим вони поділяються на основні і похідні, провідні і другорядні. До основних він відносить земну кору (геологічні породи і рельєф), атмосферу, воду, рослинність і тваринний світ, а до похідних – ґрунтовий покрив. Враховуючи послідовність виникнення компонентів у процесі формування географічної оболонки та ступінь їх впливу один на одного, М.О. Солнцев прийшов до висновку, що найбільш “сильним” компонентом є земна кора, всі інші – більш “слабі”. У зв’язку з цим вони утворюють певний ряд: земна кора – атмосфера – вода – рослинність – тваринний світ.

Багато географів (Ф.М. Мільков, А.Г. Ісаченко, В.Б. Сочава) з такою точкою зору не згодні, вважаючи, що компоненти можуть бути по-різному активні. Таким чином, провідна роль в розвитку ландшафтів належить більш динамічним біотичним компонентам.

Взаємодії компонентів проявляються через систему прямих та зворотних зв’язків. ^ Прямі зв’язки – найбільш стійкі, чітко виражені і постійні взаємодії, спрямовані від одного компонента до іншого (залежності між тектонічними структурами і рельєфом, рельєф як кліматоутворюючий фактор).

Ландшафт представляє собою систему відкритого типу, а значить знаходиться у стадії постійного обміну речовиною та енергією з іншими системами і при цьому не руйнується, а прагне до збереження стабільного, стійкого розвитку. Така властивість ландшафту забезпечується зворотними зв’язками – здатністю системи впливати на зовнішній імпульс, який в результаті перетворень призводить до циклічності розвитку. Зворотні зв’язки постійні, але виражені в ландшафті значно слабкіше за прямі. Виділяється кілька типів зворотних зв’язків – безпосередні і ланцюгові (виникають між 2-3 компонентами), позитивні і негативні. Позитивні діють у тому ж напрямку, в якому діяв первинний імпульс, посилюючи ланцюгові реакції лавинного типу, приводячи до зміни або руйнування ландшафту. Негативні проявляються тоді, коли реакція ПТК спрямована на погашення зовнішнього імпульсу і відновлення рівноваги. Такі зв’язки переважають у ландшафті, і саме вони забезпечують саморегуляцію і стійкість ПТК.

С


А

В


А

В
1

2


А

+


+ -

В

С

А

+


+ +

В

С



Д

Д

3 4

4. Геомаси (за визначенням Н.Л. Беручашвілі) – елементарні структурно-функціональні частини ПТК – якісно різнорідні тіла, які характеризуються певною масою, , специфічним функціональним призначенням, швидкістю зміни у часі і швидкістю переміщення у просторі. До них відносяться аеромаси, фітомаси, зоомаси, мортмаси (мертва органічна речовина), літомаси, педомаси, гідромаси. Геомаси відрізняються від компонентів більшою речовинною однорідністю. Так, наприклад, під педомасою розуміється не грунт, а тільки ґрунтовий дрібнозем разом з гумусом (без ґрунтової вологи, ґрунтове повітря, коріння і організми). Під аеромасою мається на увазі “сухе повітря”, тобто без водяної пари та інших домішок. Таким чином, компонент геосистеми у звичайному розумінні – це більш складне утворення, ніж геомаса: у ньому присутні елементи усіх геомас, але одна з них переважає, служить його головним субстратом.

Геогоризонти – однорідні шари у межах вертикального профілю ПТК, які характеризуються специфічними наборами і співвідношеннями геомас. Основні з них – аерогоризонт (приземний шар атмосфери, пронизаний рослинами), мортаерогоризонт (з рослинними залишками), сніговий горизонт, педогоризонт, літогоризонт.

Слід зазначити, що поняття “геомаси” і “геогоризонти” застосовуються переважно до елементарної геосистеми – фації, а значить – до вивчення первинних вертикальних зв’язків у ландшафті.




залишити коментар
Сторінка1/5
Дата конвертації03.11.2011
Розмір1.17 Mb.
ТипЛекція, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы:   1   2   3   4   5
хорошо
  1
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх