На жаль чи на щастя, не зможу розповісти зворушливої легенди, як увійшов у моє життя образ Тараса Шевченка. Її не було, як не було ані його портрета у батьківсь icon

На жаль чи на щастя, не зможу розповісти зворушливої легенди, як увійшов у моє життя образ Тараса Шевченка. Її не було, як не було ані його портрета у батьківсь


Схожі
Реферат на тему: “Бій у Катеринославі”(1917р.)...
Легенди про козака івана кременчука...
Творчий шлях письменника. Вітмен – американський поет-новатор...
«з усіх втрат втрата часу найважча» Ігор Олександров, журналіст...
Легенди та скарби...
Зміни в українському...
Реферат на тему : Томмазо Кампанелла І його утопія...
Таким чином норми антимонопольного законодавства є обов’язковими, незалежно від того...
Закон «Про банкрутство»...
«Як підготувати дітей до життя у світі дорослих?»...
Я. Р. Дашкевич Інститут української археографії та джерелознавства...
Георгій балл



Загрузка...
страницы: 1   2   3   4   5   6
повернутися в початок
скачать
^

Як спопеляв його священний гнів


Тих, що цю землю напували кров'ю!

Зате якою ніжною любов'ю

весь мій Кавказ, як брата, він зігрів...

Його могутнє слово, наче грім,

хитало трони, рвало всі окови,

І ми — в сім’ї «великій, вольній, новій»,

І вічний він при вічному Дніпрі...

(Переклад Світлани Жолоб)


ІІІ


«Я ужасно люблю смотреть на счастливых людей. И, по-моєму, нет прекраснее, нет усладительнее зрелища, как образ счастливого человека», – писав Тарас Шевченко у повісті «Музикант». А що він знав про щастя, цей змучений жорстокою долею чоловік, який, власне, прожив на волі всього 13 років та й з них чотири – під пильним поліцейським наглядом? І чи не парадоксально під кутом зору звичайної життєвої логіки, що колишній кріпак і політичний в'язень, вкрай печальної біографії особа, не заздрить, а радіє за щасливих? Не поспішаймо з відповіддю, а ще раз уважно погортаймо «Кобзар», пройдемось його сторінками, вчитаємось у його рядки. Навіть недосвідчене око помітить: найулюбленіші слова Шевченка: «Доля», «Воля», «Україна». Триєдність цих магічних понять і зли­вається для нього у найвище людське почуття «щастя». Воно химер­не, нетривке і недовговічне – те щастя, але туга за ним пронизує всю творчість поета. Він обігрує у різних варіантах святу свою трійцю, вишукує для неї різні епітети, порівняння, гіперболи, кружляє над нею розумом і серцем, а інколи долучає ще одне улюблене слово «рай». У переважній більшості це синонім землі, земного буття, незрідка й багатостраждальної батьківщини. Її козацьке минуле поетові ввижається якраз тим раєм, де волею долі розкошу­вала Україна. У юнацькі роки, на початку творчого шляху, поетів світогляд дещо оповитий романтичним серпанком, він беззастережно сприймає минуле, «славу України», звертається до видатних предків і сучасників – Хмельницького, Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Гоголя... І скрізь – кипіння пристрастей, надзвичайний максималізм, невідступність, рішучість і... віра, що життя зміниться, що повинно бути інакше, не так, як нині.

Перші поезії Шевченка, які дійшли до нас, датовані 1837 роком. Саме тоді данський філософ К'єркегор писав: «Кожна людина, яка вміє мовчати, народжена Богом, бо через мовчання вона усві­домлює своє божественне походження. Але той, хто мовить слово – простий смертний». Навряд чи Шевченко читав цю сентенцію, однак своєю творчістю він спростовував її, спростовував сміливо й тала­новито. Він не терпів мовчання, не визнавав його – цей «моральний кодекс глухонімих» (Ніцше). Поетичне слово було найурочистішим виявом розкріпаченої внутрішньої енергії молодої душі. Воно аж рвало груди, клекотіло в горлі, вибухало барвистим феєрверком, сліпучим розмаїттям дум і почуттів:


Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих... Возвеличу
^

Малих отих рабів німих!


Я на сторожі коло їх

Поставлю слово...


Це кредо висловлене наприкінці життя, але, без сумніву, вироблене на самому початку творчих шукань. Народившись у темряві варфоломіївських ночей царату, що з особливим завзяттям душив своїх єдиновірних слов'янських братів, Шевченко постав як Месія, як відчайдушний захисник сплюндрованої рідної землі, її нат­хненний співець.

Так, Шевченко був закоханий в усе українське до самозабуття, але ніколи і ніде не опускався до сліпого замилування, приниження інших заради свого. Він ненавидів російське самодержавство, але високо шанував російський народ, його культуру й мову. Він нена­видів польське панство, але до простого поляка звертався: «Подай же руку козакові і серце чистеє подай!». Він ненавидів єврейську буржуазію, але протестував проти антисемітської публікації журналу «Русский вестник».

«Безстрашний, наче безтілесний», – каже грузинський літописець про одного нашого царя. І я щоразу згадую ці слова, коли думаю про Шевченка, його творчий та громадянський подвиг. Хіба автор комедії «Сон», поем «І мертвим, і живим...», «Кавказ», казематського циклу віршів чи незрівнянних біблійних «подражаній» не заслуговує саме на такий епітет: «безстрашний, наче безтілесний?..»

Навіть великий Пушкін не уникнув спокуси імперських зазіхань, вигукнувши: «Смирись, Кавказ! Идет Ермолов!» Він бо не знав пеку­чого болю національного гноблення. Шевченкові цей біль був аж надто знайомий (разом із болем гноблення соціального), і він не міг сказати інакше, як сказав у «Кавказі»:


І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся — поборете,

Вам бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!


Юрій Андрузький, Шевченків знайомий по Кирило-Мефодіївському товариству, на очній ставці з поетом у III відділенні дав йому, хоча й з легкодухості, але точну характеристику: «Его главное прави­ло: кто предан государю, тот подлец». Шевченко це своє «правило», власне, не приховував ані до арешту, ані під час заслання, ані після звіль­нення, будучи вже дійсним членом імперської Академії художеств.

«Караюсь, мучусь, але не каюсь...» – скаже в'язень Орської фортеці і залишиться вірним своєму слову (чи міг він передбачити, що багато його побратимів по перу з далекого XX сторіччя не раз повторюватимуть цю крилату фразу у зовсім інших «фортецях»?).

Тарас Шевченко знав про своє виняткове значення у відродженні національного духу України, у піднесенні рідного слова до висот світових. Тож можна зрозуміти його розпач, коли він, закинутий на безлюдний Косарал, запитує:


...Для кого я пишу? Для чого?

3а що Вкраїну я люблю?

Чи варт вона огня святого?


Доводилось через зневіру йти до віри, через безнадію – до надії, через гнів – до милосердя. У поетовій душі нуртували вибухової сили любов та ненависть, під час зіткнення яких він говорив як посланець Бога, як його першоапостол.

Шевченко – пророк! Нема нічого дивного в цьому твердженні. Адже геній завжди випереджає свій час, бачить крізь товщу гряду­щих днів і ночей. Читаючи твори Шевченка, ми не раз натрапляємо на передбачення, передчуття неминучого. Чого варте хоча б його потрясаюче прозріння, зафіксоване спершу в щоденнику, а пізніше викарбоване на пам'ятнику в Каневі:

«Великий Фултон! и великий Уатт! Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором времени пожрет кнуты, престолы и короны, а дипломатами и помещиками только закусит...».

Дивовижна Шевченкова далекоглядність, вражаюче його бачення історичної перспективи:


І на оновленій землі

Врага не буде супостата.

А буде син і буде мати,

І будуть люде на землі.


В останні роки життя Тарас Григорович був оточений глибокою пошаною демократичних кіл Росії та України, де «Кобзар» став однією з найулюбленіших книг. Усвідомлення цього робило Шев­ченка щасливим, бо немає на світі вищої радості, ніж відчуття причетності до долі народу, до його насущних проблем.

«Шевченко належить до першокласних поетів слов'янського світу. Його місце поряд з Міцкевичем і Пушкіним», – мовилося в рецензії журналу «Отечественные записки» 1860 року. Роком раніше ця думка була практично реалізована Лейпцігським виданням збірки «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки».

Як справжній патріот, поет хотів зробити ще більше для своєї батьківщини. Для українських малят він складає і видає «Буквар», збирається підготувати підручники з різних дисциплін. Передчасна смерть завадила здійснити цей намір, але основна, найголовніша книжка уже написана, її тріумфальну ходу до сердець мільйонів уже ніхто й ніщо не зупинить.

«Кобзар» став охоронною грамотою України, її перепусткою у майбутнє. Шевченко таки зумів поставити слово на сторожі Вітчиз­ни, на варті її недоторканості. Безперечно, стократ мають рацію ті, хто ствер­джує, що мало яка книжка у світовій літературі виконала подібну рятівну функцію в долі народу, як Шевченків «Кобзар»!

...Коли Персей одрубав голову горгоні Медузі, котра перетво­рювала на каміння усе, чого торкався її погляд, з потоків крові убитої виник Пегас. Юнак Беллерофонт осідлав Пегаса і верхи на ньому переміг Химеру. Слово Шевченка мені уявляється тим нестримним вершником, що б'ється і перемагає зло, ницість, віроломство і летить, летить на крилатому коні до небес, до сонця, аби його не заступили чорні хмари, аби й звідти гукнути нам: «Чурек і сакля – все твоє...».


Рауль ЧІЛАЧАВА,

заступник голови Державного комітету України

у справах національностей та міграції,

доктор філологічних наук,

професор, академік,

заслужений діяч мистецтв України

член Національної спілки письменників України


2002 р.

---------------------------------------

Олександр ШАРВАРОК


^ ТАЄМНИЦЯ СЛОВА-ВОЛІ


І

Куток, де я народився і жив, звався Новоселиця. Сюди, на західну околицю Баришівки (літописного Баруча), мій дід перебрався із центру, бо й храмували ми 23 серпня, на Св. Лаврентія, відповідно до ікони у знаменитій Благовіщенській церкві, “струнке бароко” (М. Зеров) якого милувало око і гоїло душі ще й невдовзі після Другої світової війни.

На устах у кожного кутківця тоді, в 1950 – 60-і роки минулого століття, було чимало прізвищ, але три згадувалися найчастіше – Верба, Паляниця і Чумак. Чумаки жили далеко, та їх було багато. Саме слово натякало на щось дуже важливе, немов аж заборонене самим часом, дуже далеке і вже малозрозуміле... Кілька Верб та Паляниць жили близенько од нас, а з тіткою Улянкою Вербою мама працювала в одній колгоспній ланці та ще й товаришувала. Володя Верба, досі активний учасник Баришівського народного самодіяльного хору, був тим старшим хлопцем, який, коли пасли корів в урочищі Три долини, недбало викинув недокурок, вважаючи, що мимо мене, та вийшло – у мене... Досі шрам від тих посиденьок коло вогнища, коли ніжним тлінням вати зайнялася моя кухвайка, і той-таки Володя здалеку, аж з-під урочища Три верби, виганяючи корів із шкоди, помітив дим (чи й вогонь?) на мені, бігом повернувся і загасив пожежу на моєму лікті, бо я, мале й лякливе, біг щодуху додому (вітер – вогонь; вогонь – вітер!..), тим самим роздмухуючи іскристу вату на старенькій, розкудланій на ліктях кухвайці, але ж біг рятуватися – хто, крім мами, тата й сестер, міг порятувати мене?

Я – горів! Величезний шрам від опіку на лівому лікті потвердить мої слова. Горів, навіть не здогадуючись про те, не відаючи нічого про вогонь, який і спалює, і очищає (до речі, це було перед Великоднем 1951 року!), який згодом стане наскрізною метафорою і життя, і творчості... Та ще дощ, але то інша тема.

Верби – прізвище! – трохи пізніше наклалися на образ трьох верб у відомій, найулюбленішій батьковій пісні на слова Глібова (а батько казав – Тараса Шевченка!), на всю недосконало вивчену ботаніку (Ользі Кузьмівні – вчительці ботаніки Баришівської середньої школи – низенький уклін!), на той вербовий (згодом і вербальний!) образ світу, що я його виніс із дитячих літ.

Було небо – голубе, були золоті ниви і соняшники, був прослідок у житах до маминої (колгоспної!) молотарки, були воли, коні, гарби, безтарки, вила, ярма, шлеї, ціпи... була тяжка праця за себе і за всіх (розказувати довго!..), але Тараса Шевченка поруч не було... Хіба що пісні – багато і часто. Та ще нагадування про нього вчительки Надії Миколаївни Ткаченко (“Жаби”, як ми її прозвали, не люблячи й не поважаючи по-дитячому), її постійно обережні, полохливі погляди на двері, коли йшлося про поета, та його самого н е б у л о. Ані в класі, ані в душі (Боже – душа?!. Тоді?..), ані в плині того світлого, неймовірно світлого дитячого щодення, і враженого, і осяяного красою безберегого, безмежного, розмаїтого світу і... тяжкою працею, нуждою, щоденними не дитячими домашніми обов’язками... Уроки вчити було ніколи! Чи хто з теперішніх щасливих безтурботних п’яти-дев’ятикласників повірить у це?.. Самому не віриться.

Де ж був (і чи був?) Тарас Шевченко тоді, коли доводилося доглядати самому хату, сад (власне, три сади), город – 60 соток з лишком до того, як радгоспна (1959 р.) система почала не рахуватися з правом селянина на землю та обрізати присадибні ділянки по самісіньку призьбу? Чи він копав грядки, вибирав картоплю, чи жав зі мною жито, чи рвав щодня свиням кропиву і лободу, кришив їх, запарював, забовтував у відрі, яке ледве підняти міг?.. Чи тоді, коли разом з батьком білили-фарбували, а то й тинькували щоліта, з п’ятого класу починаючи, чиїсь незлиденні хати, клуби, крамниці, “чайни”, церкви, у яких, бувало, люди молилися, та частіше миші точили зерно? Чи тоді, коли, з третього класу починаючи, з 10 років, виходив замість хворої мами на роботу в колгосп (пізніше – радгосп), переробивши все, що треба було й не можна було не зробити?

О, ні, Шевченка не було. І не могло бути! Принаймні тоді у мене, в моїй тодішній Баришівці, за 60 кілометрів од столиці Радянської України... Та він був десь зовсім поруч, дуже-дуже близенько, не на дитяче око зримий... до якогось часу наче схований...

Впевнений: закаторжена (добровільно чи примусово) душа Шевченка не побачить, не відчує поруч чи й у собі. Він не лопата, не заступ, не серп і молот, не сапа чи сокира, що допомагають щось зробити, бо все-таки не знаряддя праці він, не інструмент для вжитку щомиті, а Той Поет, який з-за межі досяжного й достовірного раптом виходить, і входить, і озивається...

...і починає говорити, щоразу наново створюючи світ...

Мабуть, оце й було найнесподіванішим для кожного, хто читав (йому читали) чи слухав Шевченка. Завершений і довершений у слові і зримому образі, він все-таки щоранку дарував нові відчуття, плутав уже усталені переживання, навертаючи на сумніви у знаному. Можна сказати – збагачував, та чи багато було готових багатіти СЛОВОМ? Він легко сприймався, доки ти не помічав, як слово ряхкотить самітньою зіркою, чи осипається сонячним пилком, або сіється пекучим приском. Шевченко говорив по-українському, та вже мовою, яку починали забувати, а надто ж підлітки у крейдяному колі совєтських засторог.

До тієї розмови не всякий був готовий, та мало хто й готувався. Маю на увазі багатьох із тих, що були і зосталися в пам’яті поруч. І себе самого насамперед. І я не був готовий, заклопотаний свиньми й лободою, шкільними уроками і мрією про підкорення Північного полюсу. Тарас Шевченко приходив до нас полохливим поглядом учительки (чи й усіх учителів!), котра знала, що Шевченкова правда позбавить її, як її батьків, чи й братів та сестер, життя; приходила неймовірно вільним співом не тільки батька (і маляра, і водночас церковного регента, який керував хорами по 200-300 чоловік ще на фронтах двох світових воєн), а й його одновесників, тих баришівських невідомих, що не вмістилися на моріжку трьох раніше названих прізвищ: Верба – Паляниця – Чумак, хоч вони, звичайно, й олюднювали межі та обніжки існування баришівської громади – від фольклорно-пісенних до побутово-щоденних, від називних до умоглядних, від звичних до таємничих...

Шевченко завжди був таємничим. Жаль цитат із “Кобзаря”, переважно неперевершених гранословів-афоризмів, які, диви, та й опиняються на вустах недорік, у скринях та на трибунах всіляких догм, хоч, зрештою, така вже доля всіх крилатих висловів – їх, як Жар-птаха з небес, воліють бачити в клітці... Для покоління моїх батьків (кінець ХІХ – початок ХХ століть) Шевченко ще був крилатим птахом, для мого... важко й сказати, та, небезпечно узагальнюючи, можна припустити, що загалом – однокрилим.

Нікому не дорікаю заднім числом, нікого не звинувачую: полуда на серці – характерна ознака того часу, часу мого дитинства, але ж не всього життя нашого і наших батьків, бо...

...не просто так до Баришівки на початку 20-х років минулого століття прибилися і Микола Зеров, і Віктор Петров (Домонтович), і Освальд Бургардт (Юрій Клен), у зв’язку з чим вона стала хоч на якийсь час... столицею. Щоправда, – “неокласиків”, літературних дон Кіхотів, та чимало ж і нинішніх українців нагадує їх – національних романтиків, що, й не заплющившись, бачать Соловки, не знаючи, проте, назви їм – каторгам українським, щоразу новим, але ж Баришівка була Енеєвим куренем – Lukrosa! На берегах Трубайла латина пахла не тільки лепехою, чорнобривцями та любистком, а й свободою! Свобода – це слово, чи радше його відлуння, заразом з усіми Шевченковими словами, не давалось до віри, чужилося, виникало й зникало, як дим од Бульбиної люльки. Випадкове слово у 50 – 60 роках минулого століття, випадкове поняття в оборі лжі та лукавства не випадково вижило у замордованих серцях – поза штучно витвореним простором життя, бо й думали-говорили люди не газетними гаслами чи цитатами класиків марксизму ленінізму, а... – Шевченковим словом. Так, це вже пізніше відкрилося мені, на жаль, набагато пізніше... Тільки пам’ять, січена, віяна, зрешечена роками, досі озивається на ті балачки:

– Ото ж там була хата прокурора Боришпільця, отам і Шевченко ходив...

– Балакайте, це там, де тепер середня школа...

– Авжеж, школа! Там тільки лопухи росли, чого б то прокурор там жив?

– Та мені ще дід розказував!

– А мені – ще баба, до якої твій прадід сватався!..

Замовкають і дивляться на щось таке, чого я вже ніколи не побачу.

– А з Оглава їдучи, кудою він в’їжджав до нас: од “пожарки” чи од Швачихи? (Два виїзди з Баришівки до Київа через Бровари. – О. Ш.)

– Та то вже хто як їздив... Можна й так, і так...

Вони не сперечалися. Вони гомоніли про щось далеке, але таке близьке, немов про сусіду або про корову Маньку, яка вчора загубилася в Дернівському лісі.

А мені ніяк не вдавалося самому собі пояснити, що воно таке: “Я, нене, здужаю нівроку, та щось такеє бачить око...” Вчителька пояснювала, що правильно буде “я не нездужаю...”, тобто поет здоровий, бо заперечення заперечення – це ствердження... Не доходило. Довго не доходило. І не тільки це Шевченкове, не тільки... За винятком його пісень, що доносили подих іншого світу, солодким щемом наповнювали хату, здавалося, й вона, стародавня, навіть тишею по кутках співає. І майже всі пісні були, як політ на гойдалці – ось-ось небес черконеш, ось-ось гепнешся, крізь землю провалишся: догори – донизу, летиш – падаєш, знову летиш, летиш... пронизуєш час і простір... зникаєш і виникаєш знову... Непоясниме відчуття. Непояснима магія співаного слова – гой-дал-ка... гой-да...

Уже студента, мене запитала якось Наталя Гордіївна Малиновська (у дівоцтві Новицька – моя троюрідна сестра по бабусі Марії): “А чого воно теперішні “Кобзарі” такі всі неправильні? Купую їх, купую, а там немає всіх віршів?..” Вона мене запитувала про всі вірші! Що – всі знала, пам’ятала? Але ж казала: отам немає “Розритої могили”, а там – “Якби то ти, Богдане п’яний...”, а там... “Бояться!..” – за мене відповіла Наталя Гордіївна, бачачи, що я довгенько, за українським звичаєм, чухаю потилицю. До речі, Наталя Гордіївна – одна з баришівських учениць “неокласиків”.

Якими вони були учителями – “неокласики”? Ось як переказує М. Очерет перший тост (“промову”) Миколи Зерова на зустрічі з березаньськими колегами: “...всіх нас об’єднує в ці лихі часи та сама мета: виховати зміну, виховати наступників, в руках яких лежатиме доля нашого народу... Прийде час, і нас не буде, але наші ідеї будуть жити в наших численних теперішніх учнях і, передавані ними далі, не зникнуть. Ми стали тепер непомітними робітниками низової школи, але не забуваймо, що “могутню Францію розбив народній учитель Німеччини”. Березаньський гість, директор педкурсів Володимир Рахинський так відповів: “Нашим завданням є не знизити інтелектуального розвитку наших учнів...прищепити їм любов до своєї батьківщини і свого народу. Якщо нам і не дадуть остаточно зформувати свідомість наших учнів, все ж вистачить і того “євшан-зілля”, яке вони, безперечно, понесуть у своїх душах. Тим самим майбутнє нашого народу буде забезпечене. Ми знаємо, що може спіткати нас у нашій праці, але ми не маємо права покинути її, бо ми – народні вчителі!” (Безсмертні. Збірник спогадів про М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмару. 1963. Мюнхен. С. 42-43.)

Моїми вчителями, прекрасними чулими наставниками, були вже інші. Дуже інші, як набагато пізніше з’ясував я заразом із невтішним для себе – і я вже дуже інший. Принаймні, надто запізнілим усвідомленням, що з перших днів життя дихав не Лєніним, а Шевченковим небом, окрім, звичайно, повітря, що ним дихали й дихають і ящірки, й вірли, і все суще, навіть лопухи й будяки, яких спершу лякався, а згодом полюбив, бо красиві і чомусь, як гетьман Мазепа, прокляті...

.................................

1992 року прийшов працювати на Українське радіо (ІІІ культурологічна програма). У жовтні наступного року в етер вийшов перший щотижневий радіожурнал “Кобзар”, і першими авторськими програмами були мої есеї “Собор Мазепин сяє, біліє...” або Чи вважав Тарас Шевченко гетьмана зрадником українського народу”, “На нашій – не своїй землі...”, або Чи був Тарас Шевченко “першим великим українським більшовиком” та “Нічого кращого немає...”, або Шевченкова уява все життя плекала Марію”. 1995 року видавництво “Рада” видало есеї заразом з двома віршованими циклами окремою книжечкою “ДЗВОНИ. Три етюди про Тараса Шевченка”. Це просто інформація, а не звіт про досягнуте. Колись та мусила голова з в’язами порозумітися...

ІІ

Генія неможливо збагнути. Та його можна відчути, наблизитися до нього, перейнятися світлом і чистотою образу, відтак – не бути духовим сиротою у світі, занедбаному споживацьким щоденням, пересічністю дум і намірів.

Тарас Шевченко – саме з тих співрозмовників, що не обридають. Ось уже понад півтора століття покоління українців шукають у рядках “Кобзаря” відповіді на пекучі питання свого часу, читають його, як світський молитовник, охороняють його, як мітичний скарб Звенигори.

Чому ж малесенька книжечка (всього вісім віршів) одразу стала другою після Євангелія настільною книгою українського народу?

У “Кобзарі” Україна вперше побачила себе. В “Кобзарі” уперше кожний українець відчув до себе увагу. І повагу. І співчуття. І навіть гнів увіч. Рідне слово оновило душу, незважаючи на тривале її життя в християнстві. Так, Шевченко і справді створив націю, бо вручив народу його слово для вільного спілкування з Богом і світом. До цього Україна вряди-годи нагадувала про своє існування. Востаннє, коли гетьман Іван Мазепа із шведським королем Карлом ХІІ зазнав нищівної поразки у битві під Полтавою 1709 року. Майже півтора століття “вогнем і мечем”, моральним ошуканством та урядовими розпорядженнями викорінювали із свідомости українця його неподібність, можливість розпоряджатися власною долею. Народ без власної держави, отже, без жодного захисту власних свобод, народ без власної церкви, отже, без жодного захисту власної душі – такою була жорстока правда про батьківщину, в якої залишалася єдина зброя проти поневолювачів – мова і пам’ять про волю. Уже цілком глухонімий народ пам’ятав свою волю, і Шевченко оживив цю пам’ять своєю поезією, вознісши українське слово на вершини вселюдського духу, де “Споконвіку було Слово... і Бог було Слово...”(Св. Євангелія від Івана, І).

Трагедія України, поневоленої царською Росією, – це друге коло неволі, адже Тарас Шевченко до 24-х років свого життя – кріпак, людина-річ, яку можна купити, обміняти на щось чи когось. Зрештою, особисту волю можна також... купити, що й сталося 22 квітня 1838 року, коли, за свідченням самого поета, “...влаштували лотерею у 2500 рублів асигнаціями, і цією ціною була куплена свобода Т. Шевченка...” Нагадаємо, що лотерею влаштували петербурзькі друзі Шевченка. Портрет поета В. Жуковського – вихователя престолонаслідника – роботи всесвітньовідомого Карла Брюллова купила, скажемо з деякими застереженнями, царська сім’я. Формально вільний поет майже одразу по цьому пише пронизливу за переживанням людського болю і приниження поему “Катерина”, присвячену тому ж таки В. Жуковському, перші рядки якої суворо нагадують: “Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі – чужі люде, Роблять лихо з вами...” Це перше пророче звернення до народу, це засторога тим, хто коштує набагато дешевше за самого Шевченка або й нічого не коштує за тодішніми уявленнями про права людини у царській Росії. Особисту свободу Шевченко переживає, як тяжку драму народу. Його не захоплюють перспективи громадянина величезної імперїї, що стала труною його рідного краю. І не захопить ніколи.

За півтора роки до смерти у вірші “Сестрі” він напише: “І ми прокинулися. Ти на панщині, а я в неволі!..” Поет уже тиждень як арештований за доносом. Через десять днів його під вартою привезуть із Черкас до Київа, а через два тижні Шевченко виїде до Петербурга. Так завершиться його остання зустріч з рідною землею... “Ти на панщині, а я в неволі!..” Важко повірити в те, що свій арешт поет вважає неволею. Тоді що ж? Життя у Петербурзі? У столиці, де його, як відомо, після десятирічної каторги солдатчиною прийняли з розкритими обіймами, де він з головою поринув у культурне життя?.. Тим часом поет не ототожнює панщину з неволею, навпаки – він їх протиставляє, вкладаючи в поняття воля набагато глибший зміст. Наважимося назвати це мірою переживання світу і, зокрема, батьківщини... Шевченків образ волі не вміщався ані в соціальну велику ложку, ані в національний кожух, ані в особисту планиду, власне, і соціальне, і національне, і особисте були тільки частками тієї справдешньої, єдиної містичної свободи, брак якої так гостро ранить поета. А він, позбувшись кривди кріпацтва, переживає тягар неволі, як і раніше. Тепер його пригноблює власний народ. Народ-галерник, народ-раб, народ-віра, -надія, -любов...

Хто його, як Шевченка, викупить із неволі?

Вічним прозирком у недосконалість будь-яких людських спільнот звучить його могутній реквієм по живій душі людській, якій забороняють прагнути досконалости, яка вже й сама згоджується з потворністю життя.

Наділений не тільки талантом поетичним, а й художнім, Шевченко, закінчивши Петербурзьку Академію мистецтв (1845 р.), міг би спокійно вдосконалювати свою майстерність за кордоном, як тоді практикувалося в Росії, писати красиві полотна, втішатися ними та жити на широку ногу. А не зміг! Сам-один ще в юному віці став на стезю непокори і не зрадив собі до скону. Цілість його натури найбільше вражала сучасників, передовсім земляків, у різний спосіб навчених лукавити, пристосовуватися, догоджати, самознищуватися. Багато хто повторював за ним: “Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою”, проте ніхто при цьому не міг покласти руку на серце. За свої вірші Шевченко відповідав життям. Це одразу відчула Україна, це збагнули всі, хто мав можливість спілкуватися з поетом. Майбутній класик грузинської літератури, а тоді ще юний Акакій Церетелі після зустрічі з Шевченком 1860 року зізнався: “Я вперше зрозумів з його слів, як треба любити батьківщину і свій народ”. Ми не знаємо, про що тоді говорив Шевченко, що саме вразило молодого поета, проте вартують на увагу дві промовисті деталі: наголос на любові, а також – на любові саме до батьківщини. Взагалі донести свою любов, прищепити її ближньому не кожному вдається, тим паче в Шевченка було досить підстав, аби ненавидіти і щось, і когось. Церетелі цього не завважив, а проникся не тільки любов’ю до Шевченка, а через нього – ще глибшим почуттям до свого краю. Польський засланець І. Гордон так згадував про враження від зустрічі з Шевченком: ”Вільна Україна була його мрією, революція – прагненням...” Між іншим, українські революції ХХ ст. починалися під поклик саме Шевченкових поетичних заповітів...

Слово-Воля – ось наріжний камінь творчости Тараса Шевченка, що уможливив його присутність в часі й просторі Пророком рідного народу. І це не перебільшення. Він досі – невмирущий символ народу, який уособлює його найкращі риси. Шевченко страждав разом із ним. Страждає досі, бо живий кожним своїм словом. Він, і ніхто більше, – народний заступник у тяжкі часи, бо пристрасно шукав раю своєму розтерзаному серцю, своїй батьківщині. У тих пошуках впізнає себе кожен, хто прагне увиразнити своє ставлення до світу. Поет і читач зустрічаються, як зустрічаються Слово і Час...

Тяжке, печальне і тривожне життя Тараса Шевченка дорешти зруйнувало його здоров’я, вимордувало душу, проте воно ж таки й визначило його велич як поета. Він оминув спокусу братання з владою і небезпеку розбрату із самим собою, почастувавши молодим вином надії спраглі уста України, зробившись не просто обранцем Муз, а народною істиною, новою духовною субстанцією.

За чотири місяці до смерти поета річне зібрання Імператорської Академії мистецтв видає Тарасу Шевченку Свідоцтво про присудження йому звання академіка і відповідно до цього звання привілей бути в чині титулярного радника. Знов, як у далекій юності, перед ним розкривалися нові обрії існування з другою улюбленою Музою – малярством. Академік Шевченко, можливо, й зміг би, нарешті, спокійно облаштовувати свій побут, покладаючись на визнаний художній талант. Та невблаганне Провидіння, як і раніше, вготувало інший шлях: з майстерні Академії, де жив останнім часом, на петербурзьке (Смоленське) кладовище, а згодом – в омріяну ним Україну, на високі Канівські гори, де й був перепохований згідно з його усним заповітом 22 травня 1861 року.

Із 47 літ життя тридцять чотири – у неволі: кріпаком і муштрованим солдатом. Проте його дух не вимуштрувало, не скорило жодне насильство. Раю на землі він не знайшов. Та, перейшовши земні пекельні кола, уява поета таки створила його. Таким раєм для всіх українців стало Слово Тараса Шевченка, його висока поезія, його “Кобзар” – досі сакральна книга народу. Його Старий і завжди Новий Завіти (угоди) з Богом і народом..

Шевченко закликав земляків учитися, читати. Додамо: “Читайте “Кобзар” і ви серцем відчуєте, а розумом збагнете велич і простоту Шевченка, ви полюбите його так само міцно й незрадно, як він любив і любить кожного з нас...”


ІІІ

...інколи, можливо, від слабкодухости, виникає враження, що й живемо ми не в ХХІ столітті, а років 160 тому, десь так у період Шевченкових “трьох літ”, бачимо чи й не бачимо свою Руїну, робимо чи й не робимо щось, аби її позбутися, але ж “караємося, мучимося...”, через одного каємося, як тоді дехто, очікуємо на українського месію, втішаємося тим, що в нас є Шевченко, що не дав загинути нації, але...

...невже ж таки поету, котрий СЛОВОМ-ВОЛЕЮ створив СЛОВО-ДЕРЖАВУ, самому звітувати про Україну на щоденному суді історії? Президенти всіх країн – “стратегічних” і не дуже партнерів України – подають нам дружню руку, яка так само стискає карк, як і недружня (а таких уже, здається, немає), а ми все ще очікуємо на “Вашингтона З новим і праведним законом...” Але...

...колись наші предки діждалися благословення Тарасом Шевченком. Чи, може, вони й не очікували на нього, а він сам упав з-над блакитної хмари живодайним дощем? Колись отак само ще давніших наших пращурів – скитів – благословило на безсмертя небесним дарунком – мечем, ралом і чашею – символами державної могутности й суспільної злагоди... Невже й двох благословень замало? Чи, мо’, й самим пора благословлятися, якщо вміємо, можемо й хочемо?..

А таки риторичне запитання.


Олександр Шарварок,

письменник

1993, 2003 рр.

--------------------------------------------------------------------

ШЕВЧЕНКО Тарас


^ МІРИЛО УСІХ ВЧИНКІВ


У моїх батьків двоє синів. Старшого назвали Тарасом, меншого – Богданом.

Змалечку запам’яталися батькові пісні під бандуру. Які?.. Ті, яких тепер уже й не почути, – про Саву Чалого, Морозенка, Трьох братів азовських... Це були, скоріше, епічні думи, не просто пісні. Вони мимоволі переносили мою хлопчачу уяву в ті буремні, трагічні для України часи, збуджували почуття своєї значущості. Перші домашні читання почалися з Шевченкової “Наймички”. Хіба ж таке можна забути?

Хоч би де ми жили, мова Шевченка завжди у нашому домі. Так і досі. На превеликий жаль, онука-студентка, коли отримувала перший у житті паспорт, не змогла переконати паспортистів, що її ім’я не Євгенія, а Ївга.

Ще школярем я отримав безцінний дарунок на шевченківський ювілей – “Кобзар” академічного видання 1939 року.

В хурделиці воєнних поневірянь наша сім’я втратила не тільки рідних, а й сімейний альбом. Але цей “Кобзар” ми зуміли зберегти. Це сімейна реліквія № 1.

Під час окупації ми опинилися в селищі Артемівці, поблизу Мерефи, на Харківщині. Мешкали на площі Т. Шевченка. Тут-таки, на зеленій галявині, стояло невеличке погруддя Шевченка. У перші ж дні окупації хтось звалив його. Ми, хлопчаки, взяли й “реставрували”. Наступного дня постамент знову осиротів. Ми розшукали скульптуру аж хтозна-де і ще раз поставили на місце. Та все знову повторилося – цього разу бюст уже розтрощили. Нам спало на думку написати на постаменті: “І на оновленій землі врага не буде супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі”. Хто були ті осквернителі, не знаю, але ж – були...

Здобувши професію художника, мені не раз довелося звертатися до Шевченка. Три мої (у співавторстві з Віталієм Шаховцем) роботи “Драматургічні образи Т. Шевченка” придбав Національний музей театру, кіно й телебачення. Це триптих, де зображені актори Полтавського театру імені Миколи Гоголя: М. Булага в образі Тараса, заслужена артистка України К. Сидорчук у ролі Катерини та Є. Лаврик у ролі Степана з “Невольника”.

Сьогодні, як і щодня, йдучи на роботу, кланяюсь, зупиняючись біля пам’ятника моєму великому тезкові. Це вже традиція. Деякі мої колеги, помітивши це, стали робити так само.

Усі близькі, рідні намагаємося не зганьбити ім’я, що дісталося нам, пам’ятаючи слова батька: “Ми – Шевченки!” Це стало мірилом усіх вчинків, усього життя.

Чи варто говорити, що часто-густо Тарасові рядки виникають у пам’яті моїй як відгук на якусь подію, ситуацію. А коли колотилося, чубилося, хіба не згадаєш: “...обніміться, брати мої! Прошу вас! Благаю!”

На домашніх читаннях, точніше, перечитуваннях (моя дружина – вчителька української мови та літератури, онука-студентка та я) виявляємо цікаву особливість: у кожному віці, у різний час одні й ті ж слова Тараса сприймаються інакше.

Багато його творів звучить так актуально, ніби написані сьогодні. Чи то не доказ того, що написав їх Пророк, Геній?


Тарас Шевченко,

заслужений діяч мистецтв України

м. Донецьк

Березень 2003 р.

----------------------------------------------------------------------

Віра ШЕЛЕСТЮК


^ ДУША МОЯ НЕ МОВЧАЛА


Ще з дитинства ця людина бентежила мою душу. Я завжди відчувала її присутність. І не фізичну, а якусь неземну. Так ми відчуваємо повітря – його начебто немає, і воно завжди є.

Це – Тарас Григорович Шевченко.

В Україні його звуть Кобзарем. “Кобзар” – книга. Кобзар – людина, яка її написала. Здається, ще нікому із поетів не випадало такої високої честі – називатися в народі іменем свого творіння. Теперішні гумористи-“кролики” (артисти Данилець і Мойсеєнко) лише зайвий раз потверджують знаменитий афоризм: від великого до смішного – один крок.

Не стану зупинятися на біографії Тараса Шевченка, бо всі знають, як йому жилося і кріпаком, і згодом рекрутом-каторжанином. Скажу одне: в нього було таке насичене, ущільнене, таке цікаве і водночас таке тяжке життя, що для однієї людини це занадто багато. Любов до всього сущого, страждання й муки, що він їх носив у своєму серці, вилились у той талант, який ми бачимо в його поезіях і картинах. Його почуття, бажання, устремління дуже рано почали впливати на мій світогляд, точніше кажучи, на життя і ставлення до нього .

Часто згадую свою матір. Вона дуже мало читала, бо ій все було ніколи. У післявоєнний час вона тільки те й знала, що працювала то на київському заводі “Маяк”, то сторожувала – як могла заробляла на шматок хліба. Крім матері і нас, трьох малих дітей, рідних у неї нікого не було. Перемогу святкували щороку, та війна і їй, і таким, як вона, ще довго ятрила серце, і ще довго душа блукала потемки то там, то там... Але я добре пам’ятаю, і цього ніколи не забуду, як мама перед сном завжди просила почитати “Катерину”. Щоразу, коли я читала, вона тихесенько плакала. Я дивилась на неї, і на мої очі теж наверталися сльози. Я переживала не тільки Шевченкові рядки, а й мамині сльози, її жіноче горе. Мабуть, це все від того, що я проникалася великою правдою життя і хоч, може, не все ще розуміла, але відчувала велику силу слова Тараса Шевченка, бо вже тоді моє серце стогнало від цієї мови, від цієї правди і кривди.

Під впливом віршів Шевченка я й сама почала писати... Що це було, уже й не пам’ятаю, звісно, не поезія, та коли я писала, душа моя не мовчала. Мабуть, бунтарський дух Шевченка, який все життя боровся з неправдою, несправедливістю і злом, і мені додавав життєвої снаги, терпіння й надії. Поет дуже відверто описує народні страждання і думи, прагне до особистої свободи та всіх закликає до цього. Дуже прикро, що замість того, щоб писати вірші, за які йому нічого не платили, його ще й позбавили свободи. Та, не зважаючи ні на що, Шевченко і в живопису, і в поезії залишився вірний правді життя.

Вірші Шевченка не можна порівняти ані з якими більше. Вони – зразок високої, чистої поезії. Вони прості, але як там багато тих складних почуттів, що їх не завжди, а може, й ніколи не можна висловити своїми словами. Ті вірші, ті почуття треба переживати серцем. А хто серця не має, тому Шевченко не цікавий.

Я вже літня людина, пам’яттю часто вертаю в минуле і дуже жалкую, що мало уваги приділяла українській, моїй рідній, мові. Може, це й не моя провина, так життя складалося у Києві та й у всій Україні... Мені важко про це говорити, бо вже нічого не повернеш, не наздоженеш, але я ніколи не забуду того, що залишив усім нам і мені особисто Шевченко своєю творчістю, – віру в людину і віру в батьківщину.

Шевченко знав людей. Україну знав, хоч і далеко був од неї. Його вплив на покоління невичерпний. Він учив нас не втрачати найцінніший для кожного оберіг – любов до України.

І я закохана в свій Київ, його вулиці, парки, історію, закохана в життя, може, не зовсім легке і не дуже святкове, та вже яке є... А життя твого міста впливає на самопочуття, на твою поведінку і вчинки, на ставлення до рідних, друзів, усіх, хто поруч.




залишити коментар
Сторінка4/6
Дата конвертації17.10.2011
Розмір2.02 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   2   3   4   5   6
отлично
  2
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх