Тапарт І йнихсисте м icon

Тапарт І йнихсисте м


Схожі



страницы: 1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   27
повернутися в початок
^

7. Типологія політичних партій


З цього розділу Ви дізнаєтеся:

  • про головні підходи до типології партій;

  • про головні типи і види політичних партій;

  • про джерела і напрями трансформації партій;

  • про класифікацію політичних партій.

Основні поняття

партії патронажу, партії інтересу, світоглядні партії, партії репрезетації, інтеграційні партії, кадрові партії, масові партії, партії виборців, національно-визвольні партії, транзитні партії, партія-комітет, партія-громада, народні партії, революційні партії, фашистські партії, великі (малі) партії, маргінальні партії, партія-петля, відірвані партії, істотні (неістотні) партії, потенціал шантажу партії, потенціал коаліційності партії, парламентські (позапарламентські) партії, антисистемні (просистемні) партії, протестні партії, іде-ологічні (прагматичні) партії.


^

7. 1. Головні підходи до типології політичних партій


За всієї складності проблем, пов’язаних із класифікацією політичних партій, без неї неможливо обійтися при розгляді цього суспільного феномену. “Завдання методичної класифікації виступає сьогодні як найважливіше; в політичних науках неможливий жодний рух вперед, доки їх дослідження зберігатимуть атомізований характер”, – писав з цього приводу М. Дюверже. Однак, здійснюючи класифікацію політичних партій, завжди потрібно мати на увазі, що вона має лише допоміжний характер, намагається впорядкувати певні явища, не змінюючи дійсність, і ніколи до кінця не відповідає елементам цієї дійсності. Типи партій є певними спрощеннями – жодна партія не відповідає цілком прийнятій класифікації, не повністю вписується у тип, до якого її віднесли дослідники.

У літературі типологія партій переважає їхню класифікацію. Типологія визначає найхарактерніші для партії цього роду чи епохи ознаки, не охоплюючи всіх партій і всіх відмінностей між ними. Класифікація передбачає комплексний багатовимірний поділ, у якому б знайшли відповідне своє місце всі партії, кожна зі своїми особливими властивостями. Типологія і класифікація доповнюють одна одну, типологія ніби становить синтез класифікації, взятий з певного погляду.

Існує чимало різноманітних типологій політичних партій, але не всі є визнаними і придатними для використання. Найвідомішими є три головні типології – Макса Вебера, Моріса Дюверже, Зігмунда Нейманна.

М. Вебер сформував дві окремі, незалежні одна від одної типології. Згідно з першою політичні партії можна поділити на партії патронажу, партії інтересу, чи класові партії та світоглядні партії. Перші – це такі партії, які формуються для того, щоб отримати владу і заповнити представниками власного штабу різноманітні адміністративні посади. Другі – це партії, свідомо зорієнтовані на реалізацію інтересів певного класу чи соціальної верстви. Треті – це партії, які служать певній ідеології чи світогляду. Водночас М. Вебер зазначав, що на практиці важко чітко виокремити одні партії від інших. З ча-сом різниця між партіями першого та другого типу фактично стерлась і тепер залишилась дворівнева класифікація політичних партій – партії інтересу і світоглядні партії.

Друга типологія М. Вебера стосувалася історичної генези партій. Він виокремлював партії знаті – як керовані непрофесійними лідерами угруповання, які спираються на сла-бкі та нетривкі зв’язки, а також масові партії – засновані на чіткій організації і на власному сталому бюрократичному апараті. Перший тип партій існував у XVIII і XIX ст., а з поширенням загального виборчого права, стабілізацією демократії з’являються масові партії. Однак, ця класифікація достатньо загальна і відображає еволюцію політичних об’єднань дуже схематично.

З. Нейманн у своїй типології політичних партій розрізняє “партії репрезентації”, в яких маса членів обмежується лише участю у виборах, а діяльність партії здійснюється “невеликою групою політиків”, а також “інтеграційні партії”, які характеризуються активним залученням мас до партійного життя. Як абсолютно інтеграційні партії, які спираються у своїй діяльності на військову організацію і намагаються встановити монопольний контроль над владою, З. Нейманн наводить фашистські партії.

Відомий американський політолог Дж. Сарторі, не вдаючись до розробки окремої класифікації політичних партій (об’єкт його дослідження – партійні системи), теж поділяє політичні партії за ступенем репрезентативності на істотні та неістотні. До перших він зачислює ті партії, які мають можливість впливати на характер та конфігурацію партійної системи. До числа таких він відносить партії, що володіють коаліційним потенціалом та здатністю здійснювати політичний шантаж (т. зв. тест репрезентативності). Неістотні партії – це партії, які формують лише тло партійної конкуренції. Якщо до істотних партій Дж. Сарторі переважно зачислює великі за розмірами партії, то дослідження Дж. Смітта доводять, що істотними можуть бути і малі партії. Заслуга Дж. Сарторі у формуванні теорії політичних партій полягає ще й у тому, що він вводить у класифікацію політичних партій поняття “ідеологічної дистанції” між партіями і дає розгорнену характеристику анти- і просистемним партіям.

Третю, найбільш досконалу типологію політичних партій запропонував французький соціолог М. Дюверже. Основним критерієм його типології є організаційна будова партій. Партія є спільнотою зі специфічною організацією. Сучасні політичні партії визначаються меншою мірою своїми програмами чи групами своїх прихильників, ніж типом своєї організації. “В природі організації сучасних політичних партій їх суть розкри-вається повніше, ніж у їхніх програмах чи в класовому складі: партія є спільнотою на базі певної специфічної структури. Сучасні політичні партії характеризуються передусім їх анатомією ”.

З цього погляду М. Дюверже пропонує дві різні типології. З одного боку він вирізняє спеціалізовані (зорієнтовані лише на політичний бік життя людини) партії від тоталітарних, які охоплюють всю сутність життя громадян, підпорядковуючи його повністю служінню інтересам певної ідеї.

Друга типологія побудована на організаційних відмінностях між партіями. Тут М. Дюверже розрізняє два основні типи партій – кадрові та масові. Кадрові партії – це партії зі слабкою організаційною структурою, типу виборчих комітетів. У межах цього типу партій виділяють дві форми – американські та європейські. Серед масових партій М. Дюверже виділяє три види партій, які відрізняються організаційною структурою – партії, що спираються на територіальну організацію (соціал-демократи), і партії, які спираються на осередки в закладах, організаціях, підприємствах (комуністичні партії), а також змілітаризовані (фашистські) партії. До посередніх партій М. Дюверже зачислює партії-федерації (лейбористські чи партії-рухи країн, що розвиваються).

Отже, своєю класифікацією М. Дюверже поклав край спонтанним класифікаціям політичних партій, які існували раніше і базувалися на несуттєвих критеріях. Однак схема класифікації партій М. Дюверже виявилася також далекою від досконалості. Зрештою, як писав сам М. Дюверже, “схема, про яку йдеться, є надзвичайно загальною та наближеною – вона визначає швидше тенденції, ніж реальні відмінності”.

У 70-х роках К. Джанда разом з Д. Кінгом виділили 19 основних гіпотез, сформульованих у роботах М. Дюверже і перевірили їхню достовірність на основі порівняльних досліджень із залученням відомостей про більш ніж 100 партій різних країн світу (т. зв. проект Джанди). В результаті 12 із сформульованих М. Дюверже гіпотез отримали статистичне підтвердження, зокрема концепція партійної ідеології (лівизни). Із 12 гіпотез, які знайшли своє підтвердження, 11 передбачали лівизну як фактор безпосередньої чи опосередкованої причинності виникнення сучасних політичних партій. Отже, роль ідеології в теорії М. Дюверже чітко простежується. Як видно з проведених досліджень, ідеологія (лівизна) виступила головною причиною організаційних особливостей партій практично у всіх сформульованих М. Дюверже гіпотезах. Загалом для лівих партій характерне більш глибоке сприйняття членами партії її доктрини, більша організаційна складність і більша централізація влади. Це відбувається через те, що ліві партії є провідниками суспільних змін, а значить їм потрібна більш строга організація, ніж для захисту існуючого ладу.

Теоретичні положення М. Дюверже тепер суттєво впливають на вивчення політичних партій. Однак, на думку багатьох сучасних політологів, класифікація М. Дюверже сьогодні потребує оновлення. Зокрема, вона не дає змоги чітко визначити змішані чи складні форми політичних угруповань. Так, існують деякі кадрові партії, яким властиві ознаки масових партій. Зокрема, американські партії не без підстав вважають кадровими партіями, однак через політику босизму вони теж здійснюють відносне керівництво виборцями і таким чином наближаються до масових партій. Це ж стосується і британської консервативної партії, яка запозичує у масової партії дедалі більше ознак, зокрема, відносну цілісність структур, абсолютну слухняність, якої вона вимагає від своїх обранців, а також значення, якого віднедавна надає ідеологічній роботі. Окрім того, існують також масові партії, які поступово перетворюються на кадрові, оскільки втрачають початкову енергію і зменшуються кількісно, об’єднуються навколо негнучкого і застиглого апарату, існують лише за посередництвом структур, які впливають на результати виборів старими методами. Так, скажімо, Французька соціалістична партія, хоч і походила з масової партії, заснованої Жаном Жоресом, перетворилася фактично на кадрову. Отже, в сучас-ній партійній системі існують партії, які, за класифікацією М. Дюверже, не можна віднести ні до кадрових, ні до масових.

Ця обставина змусила Ж. Шарло 1971 р. до двох типів партій, сформульованих М. Дюверже, додати третій тип – партію виборців.

А. Вільдавскі (1959) дорікає М. Дюверже за те, що його класифікація асоціюється з одномірним трактуванням історії: кадрова партія історично виражає інтелектуальну гегемонію аристократичних та буржуазних класів, у той час, як масова партія, навпаки, виражає політичні інтереси знедолених груп суспільства. Вона видається еволюціоністською, передбачаючи повільну, але незворотну трансформацію масових партій у кадрові.

Це твердження містить дві помилки: з одного боку, кадрові партії і не думають зникати, могутність консервативних та ліберальних партій у більшості західних демократичних країн, навпаки, засвідчує їхню життєздатність, водночас, масові партії все більше відчувають на собі результати змін у соціальній структурі сучасного суспільства. Їхній вплив у суспільстві зменшується або розмивається, оскільки претензія на представництво робітничого класу сьогодні вже не має того значення що раніше, а поліпшення становища робітників, відносне вирівнювання умов життя зменшує цінність політики протесту.

На думку сучасного американського соціолога М. Ольсона, така еволюція цілком зрозуміла. Масові партії, спрямовані на протест, виникають у такий історичний період (ХІХ ст.), коли для досягнення вимог робітників необхідне створення колективної організації. При пом’якшенні соціальної нерівності і посиленні соціальної мобільності у ХХ ст. зменшується необхідність колективної стратегії і зростає значення індивідуальних дій.

Дж. Помпер намагався розглядати політичні партії як такі, що відрізняються своїми цілями (об’єднані та коаліційні), характером діяльності (інструментальні та експресивні) і широтою охоплення (елітарні та масові). Хоча визначені концептуальні межі дозволили вченому виділити вісім основних типів партій, запропонована класифікація, однак, не відображає всієї різноманітності політичних партій, що існують у світі.

Зміни в традиційній класифікації привели багатьох західних політологів (серед них О. Кірчхеймера у США та Ж. Шарло у Франції) до висновку про докорінну зміну сучасної мотивації лояльності до політичних партій у розвинених суспільствах. Основна тенденція в партійному будівництві сьогодні спрямована на заснування виборчих партій або партій для всіх (catch–all party). З одного боку, йдеться швидше про партії виборців, аніж про партії активістів, з іншого – йдеться більше про партії-об’єднання, аніж про класові партії. Кожна сучасна партія намагається створити і зміцнити свої зв’язки з групами найрізноманітніших соціальних інтересів.

Загострення боротьби за владу перетворює сучасні партії, незалежно від їхньої ідеологічної спрямованості, у могутні централізовані “машини”, повністю зорієнтовані на підтримку якомога більшої кількості виборців. Усе це підкреслює поступову трансформацію великих західних партій у політичні підприємства, сповнені рішучості нагромаджувати максимум ресурсів, щоб контролювати політичну владу.


^

7. 2. Типологія політичних партій


Типологія політичних партій, запропонована М. Дюверже, заснована на так званому структурному критерії, використання якого дає можливість об’єднувати різні політичні партії в окремі типи. За цими критеріями розглядаються функціональні і організаційні ознаки, характерні лише для певного типу політичних партій. Йдеться про функції політичних партій стосовно не існуючого ладу, чи політичної системи, а того середовища, яке вона репрезентує.

Партія може обмежуватися лише організацією виборів, виконувати функції виборчого комітету, але може бути і багатофункціональною організацією. У першому випадку вона не повинна мати розвиненої та сталої організаційної будови, у другому – організаційний розвиток партії є обов’язковою умовою її багатофункціональності. Є це особливим поєднанням функцій партії з їхніми організаційними засадами, що дає підстави твердити про відповідний тип політичної партії. Загалом, відповідно до зазначеного критерію, М. Дюверже поділяв політичні партії на два типи – кадрові та масові.

Значна частина проблем, пов’язаних з класифікацією політичних партій, відпадає, коли вдатися до детальнішого поділу масових та кадрових партій. Кожний із зазначених типів партій має свої види, які дуже виразно зумовлені історично та соціально-політично. У цьому зв’язку розрізняють такі види партій: партії-комітети, партії-громади, народні партії, революційні та фашистські партії. До цього переліку слід також додати національно-визвольні та транзитні партії як особливі різновиди політичних партій, які через нерозвиненість не потрапляють до цієї класифікації.

Партії-комітети є кадровими партіями, в той час як партії-громади, народні, революційні і фашистські партії є класичними масовими партіями. Зупинимося детальніше на характеристиці кожного з зазначених типів партій.


7. 2. 1. Типи політичних партій

Кадрова партія. Історично кадрові партії є першим інституційним різновидом політичного представництва, який має цілий ряд особливостей. Поняття кадрової партії вживається у двох значеннях. Дуже часто під кадровою партією розуміють таку, яка мобілізує невеликий процент виборців. Масові ж партії – це партії, які мобілізують на свою підтримку значний відсоток виборців.

За визначенням М. Дюверже, поділ політичних партій на кадрові та масові не має жодного зв’язку з чисельністю партії. Різниця між ними полягає насамперед у типі їхньої організації. Кадрові партії це насамперед партії впливових людей. Ці імениті люди прив’язані до своєї місцевості, де їх добре знають особисто і де вони можуть розраховувати на виборчу і політичну підтримку; саме вони є основою партії, в якій практично відсутні керівні діячі і борці.

По-друге, йдеться про гнучке об’єднання місцевих осередків. Первинним осередком організації є комітет виборчого округу чи району. Зв’язок між місцевими комітета-ми і центральними структурами, зокрема парламентською фракцією, нетривкий і непостійний. Парламентська група є вищою за своїм статусом, ніж місцеві комітети, які зали-шаються малорозвиненими. Обранці мають велику свободу при голосуванні. І нарешті, діяльність партії, переважно виборча, тобто спрямована виключно на досягнення успіху на виборах і повністю пасивна в період між виборчими кампаніями.

По-третє, йдеться про слабоідеологізовані партії. Кадрові партії звичайно не займаються розробкою доктрин, а у своїй діяльності послуговуються прагматизмом, спрямованим на збереження і збільшення виборчого капіталу.

На думку М. Дюверже, цей перший тип прихильницьких організацій є політично обґрунтований і, природно, має перевагу над корпоративними чи ліберальними партіями.

^ Масова партія. Визначальні ознаки масових партій прямо протилежні до тих, якими характеризуються кадрові партії. Це вже не партії іменитих людей, а партії борців, зорієнтовані більше на вербування членів, ніж на мобілізацію виборців. Вони сильно структуровані та ієрархізовані, в них вже з’являється постійний апарат, тобто партійні функціонери, оплачувані партією, які повністю присвячують весь свій час керівництву нею та її розвитку; викристалізовується актив, тобто значна кількість членів партії, згідних частину свого вільного часу присвятити розробці й реалізації партійних програм; нарешті, це партії, які ґрунтуються на сильній культурі участі, які вимагають від своїх членів пристрасності й лояльності. Саме в масових партіях поступово виробився набір технологій (за висловом М. Оферле) для формування та підтримки у членів партії високого почуття гордості за приналежність до партії і відданості її ідеям (підготовка і залучення до роботи, пропагандистські кампанії, агітація, підкреслена ритуалізація з’їздів, свят тощо).

На думку М. Дюверже, цей другий тип прихильницької організації переважно поширюється серед робітничих партій. Це пояснюється тим, що робітники перебувають на нижчому суспільному щаблі, який характеризував у другій половині ХІХ ст. знедолені групи і примушував їх об’єднуватися в сильні організації, щоб протистояти природній гегемонії імущих.

Різниця між цими двома класифікаціями не є абсолютною і критерії ці бувають дуже близькими. Можлива ситуація, за якої партія мобілізує невеликий відсоток своїх виборців, але має розвинену організаційну структуру, як у типових масових партіях, наприклад, Японська соціалістична партія.

Найскладнішою проблемою класифікації цих партій є проблема членства. У історичному сенсі аж до початку XX ст. між поняттями “член партії” та “симпатик партії” не було різниці. У першому й другому випадках за критерій, що прив’язував громадян до політичної партії, вважали або декларацію симпатії, або голосування за кандидатів партії на виборах. Жодна партія першого та другого етапу не знала формального акту вступу в партію або прийняття в партію. Така практика існувала або в таємних організаціях, або у масонів.

Практику формалізованого вступу в партію і процедуру формального прийняття в члени партії започаткували соціал-демократичні партії. Поступово її перейняли інші партії. Однак у багатьох з них для вступу достатньо було акту односторонньої згоди і купівлі членського квитка, а окремої процедури прийняття в партію не було.

В американських партіях значення термінів “член партії” та “виборець” не відрізняються. Партії ці не займаються пошуком членів партії, не видають партійних квитків, не збирають внесків, не проводять зборів членів партії – їхньою метою є лише пошук виборців. Трактуються вони як організації без формального членства. Щоправда, в деяких штатах США перед праймеріз існує процедура повідомлення партійної приналежності, але з огляду на те, що реєстрацію проводять державні органи і що в ній можуть брати участь усі громадяни, вона не має організаційних наслідків.

Водночас існують політичні партії, в яких, попри наявність формального членства, систематична робота з членами партії не ведеться. У італійській християнсько-демократичній партії членство оформляється після купівлі громадянином членського квитка. За такого підходу немає жодної різниці між членом партії і безпартійним, який на виборах декларує свою прихильність до партії.

Отже, розглядаючи, масові партії, ми не можемо оперувати лише кількістю формальних членів партії, слід вести мову про чисельність партійних активістів та про організаційну структуру партії. Партії, які спираються на систему організованих місцевих осередків, є масовими партіями, а партії, в яких немає сталих і виразно визначених місцевих осередків, є кадровими партіями. У багатьох кадрових партіях існують платні партійні функціонери, хоча не вони є основною ознакою цього типу партій. Для кадрових партій важливим є співвідношення між кількістю членів партії та кількістю виборців. Для масових партій важливою є її організаційна структура.

Незважаючи на спільність походження, у своєму розвитку масові партії змогли набути найрізноманітніших форм. Тут можна розрізняти три основні моделі масових партій, які мають свої особливості: соціал-демократична, комуністична або ленінська і фашистська. До них можна зачислити також деякі християнсько-демократичні партії (т. зв. народні партії). Неробітничі партії рідко коли мають структуру масових партій. Більшість буржуазних партій мають кадровий характер.

Однак потреби масової демократизації, зумовлені активізацією широких соціальних верств, змушують всі політичні партії вдосконалювати свою організацію, щоб мати можливість контролювати і постійно впливати на найбільшу кількість членів партії. Ось чому більшість сучасних партій трансформувалися в історично новий тип політичних партій – партії виборців.




залишити коментар
Сторінка16/27
Дата конвертації15.10.2011
Розмір6,78 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   27
средне
  1
отлично
  1
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх