І рекомендації щодо соціально-психологічного супроводу безпритульних І бездоглядних дітей, дітей-сирот icon

І рекомендації щодо соціально-психологічного супроводу безпритульних І бездоглядних дітей, дітей-сирот


Схожі
Методичні рекомендації щодо здійснення соціально-психологічного супроводу дітей та учнівської...
План Основні законодавчо-нормативні акти щодо захисту прав дітей І попередження бездоглядності...
Рішення від 14. 12. 2007р. №874...
“Соціально-педагогічна реабілітація дітей-інвалідів як умова їх адаптації”...
Дипломна робота...
Рекомендації батькам дітей з родин трудових мігрантів V...
Методика ознайомлення дітей з предметним довкіллям розділ Науково теоретичні засади ознайомлення...
План лекції. Вступ. Медико-соціальні проблеми ревматоїдного артриту у дітей...
Служби у справах дітей (пр-т Леніна, 54, каб. 7)...
Рекомендації щодо встановлення успішних взаємовідносин батьків з дітьми у повних І неповних...
План лекції. Вступ. Актуальність проблеми кровотеч травного тракту у дітей...
План лекції Епідеміологія карієсу зубів у дітей. Карієсогенні чинники...



Методичні рекомендації

щодо соціально-психологічного супроводу

безпритульних і бездоглядних дітей, дітей-сирот

та дітей, позбавлених батьківського піклування


Підготувала: методист сектору соціально-психологічної роботи

Науково-методичного центру

Андрущенко О.О.


Економічні та соціальні протиріччя, які торкнулися всіх верств населення, у першу чергу позначились на його найменш захищеній категорії – дітях.

Діти, позбавлені сімейних зв`язків, що покинуті батьками або самі залишили сім`ї, які не створили нормальних умов життя і повноцінного розвитку, займаються бродяжництвом, жебракуванням, крадіжками, систематично вживають алкогольні напої, токсичні та наркотичні речовини, часто залучаються дорослими особами до протиправної діяльності. Життя і здоров`я таких дітей постійно перебуває під загрозою.

До основних причин, що зумовлюють дитячу безпритульність та бездоглядність, слід віднести такі:

  • неспроможність або небажання сім`ї виконувати виховні функції;

  • жорстокі форми виховання дітей у сім`ях;

  • психологічна криза стосунків батьків та дітей;

  • перебування дітей під опікою матеріально неспроможних родичів;

  • поширення серед батьків експлуатації дітей, що призводить до послаблення будь-якої мотивації до продовження навчання;

  • низька результативність роботи органів опіки та піклування;

- недосконала система виявлення неблагополучних сімей.

Внаслідок спільних дій відповідних управлінь, відділів, служб міської ради, правоохоронних органів за останні роки значно зменшилась кількість безпритульних та бездоглядних дітей на території міста. Однак проблема залишається і потребує вжиття певних заходів.

Працюючи в системі освіти та виховання дітей педагоги стикаються з масовою проблемою нашого суспільства - проблемою бездоглядності дітей, ігнорування батьками інтересів та бажань дітей реалізувати себе у спорті, мистецтві тощо. Багато сімей, навіть благонадійних, не приділяють достатньої уваги своїм дітям, що може вплинути на небажаний вибір дитиною оточуючих її однолітків з асоціальною поведінкою. Наслідком бездоглядності можуть бути і подальші психологічні проблеми у дитини - незадоволеність життям, агресія до батьків та оточуючих, особистісні проблеми - такі як: замкнутість, невпевненість в своїх силах або навпаки - підвищене почуття самостійності та незалежності, що також може призвести до небажаних наслідків.

В нашій державі заявлено, що найвищою її цінністю є людина. Пропонуємо терміново звернути увагу на наймолодше населення нашої держави та створення умов для його щасливого дитинства, а також на відповідальність батьків перед своїми дітьми та державою за невиконання або неналежне виконання своїх батьківських обов'язків.

З метою забезпечення захисту прав дітей, належної координації діяльності з подолання таких явищ, як бездоглядність та безпритульність дітей, розроблені рекомендації щодо подолання дитячої безпритульності та бездоглядності:

  1. Проводити заходи щодо раннього виявлення сімей, в яких не створено належних умов утримання та виховання дітей та дітей, які залишились без батьківського піклування. Ведення обліку неблагополучних сімей, у яких виховуються діти, реалізації ними права на освіту.

  2. Здійснювати контроль за умовами проживання та навчання дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування та дітей, які потрапили у складні життєві обставини.

  3. Забезпечувати ефективний контроль за охопленням дітей шкільного віку навчанням у загальноосвітніх навчальних закладах, здобуттям ними загальної середньої освіти.

  4. У рамках роботи СПС навчальних закладів надавати соціально-педагогічні, психологічні та інформаційні консультації дітям та їх батькам.

  5. Проводити психолого-педагогічні обстеження дітей, вивчати їх психологічний стан, умови життя і виховання у сім'ї, індивідуальні особливості розвитку, особисті якості, інтереси, причини самовільного залишення ними навчального закладу, втечі з сім'ї тощо та надавати рекомендації щодо подальшого розвитку дітей.

  6. Забезпечувати контроль за залишенням навчальних закладів під час навчального процесу і вживанням дітьми алкогольних напоїв, тютюнових виробів, розповсюдженням серед неповнолітніх наркотиків, уникнення пропаганди насилля, жорстокості.

  7. Запроваджувати у навчальному закладі ефективні форми роботи з дітьми та їх батьками (тренінги, корекційні заняття, індивідуальні та групові консультації, батьківські збори та батьківські всеобучі) з метою усунення причин безпритульності і бездоглядності.

  8. Залучати дітей, які опинились у кризовій ситуації, до роботи в шкільних гуртках та секціях та позашкільних закладах міста.

  9. Продовжити співпрацю з громадськими, благодійними організаціями щодо соціально-правового захисту безпритульних і бездоглядних дітей, їх соціалізації, реабілітації та адаптації в суспільстві.

  10. Удосконалити взаємоінформування між підрозділами кримінальної міліції у справах неповнолітніх, службами у справах неповнолітніх, відділами освіти, управлінням охорони здоров`я про дітей, які не навчаються, скоїли злочини, правопорушення, затримані за вживання наркотичних речовин, алкогольних напоїв, бродяжництво, жебракування тощо.

  11. Проводити культурно – масові заходи для дітей соціально незахищених категорій: конкурси, фестивалі, концерти до знаменних та святкових дат.

  12. Проводити науково-практичні конференції, семінари, «круглі столи» тощо з питань профілактики негативних проявів серед дітей та підлітків, захисту їх прав.

  13. Забезпечити висвітлення питання подолання дитячої бездоглядності та безпритульності, інформаційну підтримку вирішення актуальних питань сімейної політики, поширення нових форм сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.



Додаток 1


^ Профілактика бездоглядності та безпритульності

в українському суспільстві


1. Стан бездоглядності та безпритульності в українському суспільстві.

2. Причини появи соціального явища “діти вулиці”.

3. Соціально-правові основи захисту осіб, що потребують, соціально-педагогічної допомоги.


1."Діти вулиці", їх шлях на вулицю.

Державна система соціального захисту, яка трансформується в нових умовах, поки що є не настільки гнучкою, щоб своєчасно і адекватно реагувати на існуючі негативні соціальні прояви. Незахищеною категорією у будь-якій країні є діти, члени сім’ї, що потребують допомоги від суспільства у вирішенні своїх проблем. Більшість таких сімей, як правило, перебувають у складному матеріальному, психологічному, емоційному становищі. Не бажаючи примиритися з реальністю, діти йдуть з рідних домівок. У значної частини з них фактично немає рідних сімей, оскільки батьки п'ють, або перебувають у місцях позбавлення волі. Діти змушенні проживати у чужих людей, у сім’ях родичів, в оточені інших дітей, на вокзалі, залишених будівлях тощо.

За останніх 10 - 15 років кількість дітей, які більшу частину часу, в тому числі й нічного, перебувають на вулиці, набула значного масштабу. З’явилася нова категорія дітей, яких звично називають “діти вулиці". У державних закладах про них говорять як про безпритульних соціальних сиріт, позбавлених батьківської опіки.

У Законі України "Про охорону дитинства" (2001 р.) визначені поняття “безпритульна дитина”, “дитина-сирота”.

В Україні спостерігається катастрофічне збільшення кількості дітей, позбавлених батьківського піклування. Із 80 тисяч дітей-сиріт позбавлених батьківської опіки, лише близько 7% - біологічні, тобто реально не мають батьків. Решта — діти, котрі стали сиротами при живих батьках. Частина таких дітей іде жити на “вулицю”, і вулиця стає них домівкою.

Саме тому постала необхідність надання соціальної допомоги цим дітям, що дозволить їм повернутися (при можливості та доцільності) до рідної сім’ї, знайти інше постійне місце проживання (інтернат, опіку прийомну сім’ю), розпочати повноцінне самостійне життя.

У 90-х роках для вирішення даної проблеми в Україні була система державних і недержавних притулків. Однак, більшість із них є закладами закритого типу, куди діти підліткового віку добровільно звертаються.

За визначенням ЮНІСЕФ, “діти вулиці” - це неповнолітні, для яких вулиця стала постійним місцем перебування. Безперечно, дане визначення не охоплює велику кількість дітей, які з різних причин опинилися на вулиці. Адже є й такі, котрі мають домівку, батьків або близьких людей. Паралельно функціонують два поняття: “діти, які працюють на вулиці” і “діти, які живуть на вулиці разом зі своєю сім’єю”.

За визначенням Дитячого Фонду Об’єднаних Націй до “'дітей вулиці” належать:

• діти, які не спілкуються зі своїми сім’ями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках тощо) або не мають взагалі постійного житла і кожен раз ночують у новому місці; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);

• діти, які підтримують контакт з сім’єю, але через перенаселення житла, експлуатацію та різні види насилля (сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі на вулиці (бездоглядні діти);

• діти — вихованців будинків інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).

Збільшення кількості “дітей вулиці”, в першу чергу, зумовлене динамікою сімейного життя. Як зазначилось у доповіді ЮНІСЕФ Незалежної комісії з гуманітарних питань ООН у 1990 році: “Дитина потрапляє на вулицю через те, що її сім’я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду”.

Результати досліджень Державного інституту проблем сім’ї та молоді, проведених на замовлення Державного центру соціальних служб для молоді у 2002 році показали, що до “дітей вулиці” в Україні слід віднести наступні групи неповнолітніх:

• безпритульні діти - діти, які не мають постійного місця проживання через втрату батьків, асоціальну поведінку дорослих у сім’ї; діти, котрих вигнали з дому батьки;

• бездоглядні діти - діти, які мають визначене місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці більшу частина дня, а іноді й ночі, в результаті неспроможності батьків або опікунів (родичів, бабусь, дідусів) матеріально забезпечувати їх; наявності психічних захворювань у батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;

• діти-втікачі з навчально-виховних закладів - діти, яких не влаштовують умови життя й виховання у цих закладах, які зазнали психологічного, фізичного або сексуального насилля у закладах інтернатного типу або притулках;

- діти-втікачі із зовні благополучних сімей - діти з високим рівнем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному й особистісному розвитку;

- діти, які за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці;

- діти, позбавлені систематичної батьківської турботи, аутсайдери шкільних колективів;

- діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу.

В Україні до сьогодні не існує вичерпного визначення цієї категорії дітей, тому “дітей вулиці” розглядають як неструктурований об’єкт: до нього належать діти, які залишилися без батьківської опіки й визначеного проживання; діти, які мають сім'ю, але тимчасово втратили з нею зв’язки; мають дім і сім’ю, але перебувають протягом дня на вулиці; які заробляють кошти жебракуванням і крадіжками; схильні до бродяжництва та інших видів асоціальної поведінки. Без сумніву, у різних категорій дітей існує і різна мотивація виходу на вулицю.

Враховуючи багатоваріантність шляхів виходу дітей на вулицю, можна дати таке визначення суті поняття “діти вулиці”:

1). головною ознакою, за якою дитину можна віднести до “дітей вулиці" є та, що більшу частину часу вони проводять саме там;

2). "діти вулиці" - діти, які офіційно не визначені позбавленими батьківської опіки, але фактично можуть бути визнані соціальними сиротами, оскільки батьки з певних причин не займались належним їх вихованням. Поняття “діти вулиці” об’єднує в собі безпритульних і бездоглядних дітей.

Починаючи з 1997 року, в Україні проводився ряд досліджень визначення основних характеристик “дітей вулиці”, з’ясування їх стилю життя й потреб:

• більшість “дітей вулиці” - діти підліткового віку;

• хлопчиків на вулиці більше, ніж дівчаток;

• більшість підлітків виховується у багатодітних сім’ях;

• надто часто “діти вулиці” проживають у нетипових для України сім’ях: без батьків або тільки без матері чи без батька;

• серед батьків таких дітей нерідко зустрічаються освічені люди, які мають постійну роботу;

• значна частина “дітей вулиці” мають проблеми з найближчими родичами;

• значний вплив на прискорення процесу переходу дитини до такого статусу має низьке матеріальне становище сім’ї;

• значна частина “дітей вулиці” заробляють гроші самостійно, причому дуже часто “робота” дає гарні прибутки, але є асоціальною: крадіжка, жебракування, надання сексуальних послуг та ін.;

• “діти вулиці” часто зазнають експлуатації й насилля з боку ровесників і дорослих на вулиці та вдома;

• діти нерегулярно харчуються, часто голодують;

• “діти вулиці” вживають алкоголь, наркотики, нюхають клей, палять цигарки.


^ 2. Причини появи соціального явища “діти вулиці”.

Реальна ситуація в Україні свідчить, що проблема “дітей вулиці” з’явилася не вчора, але за різних умов вона розвивалася по-різному. Іноді навіть важко пояснити, що спонукає дитину залишити родину, школу, близьких людей і йти на вулицю. Проте, сьогодні можна стверджувати, що існує ряд факторів, які, в основному, дозволяють зрозуміти, чому все частіше діти обирають такий ненадійний і часто небезпечний спосіб життя.

Як відзначають у матеріалах ЮНІСЕФ, феномен вуличних дітей є симптомом надзвичайного соціального й економічного неблагополуччя в країні, а потім і в сім’ї.

^ 1. Соціально-економічні умови появи ”дітей вулиці”:

• погіршення матеріального становища значної частини населення України;

• збільшення незайнятих дітей та підлітків;

• економічна експлуатація дорослими дитячої праці (залучення до жебракування, крадіжок, махінацій);

• послаблення відповідальності батьків за утримання і виховання дітей;

• загострення розбіжностей і конфліктів між батьками та дітьми;

• ослаблення роботи з організації дозвілля дітей за місцем їхнього проживання і навчання;

• негативні тенденції у засобах ЗМІ, пропаганда насилля і легкого життя.

^ 2. Відмежування дітей від сім’ї:

- безробіття обох чи одного з батьків;

- відсутність постійного місця роботи батьків чи залучення їх до так званого “човникового бізнесу”:

- відсутність постійного житла;

- розлучення батьків;

- асоціальний спосіб життя одного чи обох батьків;

- примус дітей дорослими членами родини до жебракування;

- злочинні дії батьків;

- різноманітні форми насилля, спрямованих і на дітей;

- раннє або позашлюбне материнство;

- неповна родина;

- новостворені родини

^ 3. Соціально-правові основи захисту дітей, що потребують, соціально-педагогічної допомоги.

Міжнародна декларація по забезпеченню виживання, захисту розвитку дітей, яка прийнята на Всесвітній зустрічі на вищому рівні в інтересах дітей, що відбувалася в Організації Об’єднаних Націй у м. Н. Йорку 30 вересня 1990 року, проголошує пріоритетність проблем дитини у суспільстві. Таке рішення представників усього світу - керівників 190 держав, у тому числі й України, зобов’язало: “Полегшити скрутний стан мільйонних дітей, які проживають в особливо важких умовах, таких, як сироти та бездоглядні діти, діти робітників-мігрантів і жертви стихійних лих та катастроф, викликаних діяльністю людини, діти-інваліди та діти-інваліди й діти, які піддалися жорстокому поводженню, що проживають в несприятливих соціальних умовах і підлягають експлуатації”.

Конвенція про права дитини, яка прийнята та відкрита для підписання й ратифікації резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН листопада 1989 року, в Україні набрала чинності 27 вересня 1991 року логічно і адекватно розвиває ці положення. Базуючись на ідеї першочерговості загальнолюдських цінностей, всебічного розвитку особистості, Конвенція визнає пріоритет інтересів дитини в суспільстві, наголошує на неприпустимості її дискримінації, будь-яких ознак чи мотивів і, насамперед, на необхідності піклування державою і суспільством, а також особливої турботи про соціально незахищених дітей: сиріт, інвалідів, біженців, правопорушників.

У цьому документі акцентується увага на тому, що дитина, тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення, не повинна залишитися у такому оточенні, має право на особливий захист та допомогу з боку держави (ст. 20).

Визнання Україною Конвенції ООН про права дитини, її основних вимог у національному законодавстві України зумовило посилення уваги громадянськості до дітей, які тимчасово або постійно позбавлені сімейного оточення.

Сьогодні у нашій державі законодавче вирішення захисту прав дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, базується на положеннях ст. 52 Конституції України: “Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, покладається на державу”.

Базові положення щодо влаштування дітей, котрі з певних причин можуть виховуватися у власній родині (смерті батьків, позбавлення батьківських прав чи засудження батьків, асоціальні умови виховання в рідній родині і т. д.), викладені у Сімейному кодексі України.

Законодавчим документом, що містить основні положення щодо захисту прав дітей, є Закон України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 р. Законом визначення основні положення щодо створення і забезпечення оптимальних умов для розвитку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Зокрема, безпритульні діти влаштовуються тимчасово до притулків для неповнолітніх, у яких створюються умови для соціальної адаптації, ведеться підготовка до повернення у рідні сім’ї або до передачі під опіку (піклування). Контроль за умовами виховання і проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування у родинах опікунів (піклувальників), усиновителів, у дитячих будинках сімейного типу, у прийомних сім’ях покладається на органи опіки й піклування чи інші спеціально уповноважені органи.

На подолання негативних явищ, зокрема попередження дитячої бездоглядності та безпритульності, профілактики правопорушень серед дітей, спрямовані Укази Президента України “Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності і правопорушень серед дітей, їхньої соціальної реабілітації в суспільстві” від 18 березня 1998 року і “Про додаткові заходи дитячій бездоглядності” від 28 січня 2000 року.

З метою забезпечити тимчасове влаштування безпритульних дітей, а також визначення їхнього статусу і подальшого місця проживання, службами у справах неповнолітніх створюються притулки для неповнолітніх, діяльність яких регулюються Постановою Кабінету Міністрів України “Про Типове положення про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх” від 9 червня 1997 р.

Аналіз документів про роботу окремих міністерств і відомств із даною категорією молоді, і “дітей вулиці”, дозволив вичленити окремі аспекти діяльності державних структур щодо соціальної допомоги підліткам. Управління гуманітарної освіти і виховної роботи Міністерства освіти і науки України виконує певні функції щодо профілактики бездоглядності:

• виявлення дітей, які залишилися без опіки батьків та їх розміщення у навчально-виховних закладах;

• здійснення контролю за відвідуванням такими дітьми навчально-виховних, загальноосвітніх закладів.

Міністерство освіти і науки розробило систему інформування потенційних усиновителів, опікунів і піклувальників. Крім того, Міністерство постійно працює над механізмом повернення дітей шкільного віку до навчання, які з різних причин покинули школу.

Міністерство охорони здоров’я України в основному надає медичну допомогу дітям, в тому числі “дітям вулиці”. Це стосується саме тих дітей, які вилучені з вуличного середовища правозахисними органами. Перш, ніж потрапити до навчального закладу, вони направляються у стаціонарні відділення лікарень для повного медичного обстеження, де, при потребі, отримують необхідну медичну допомогу.

Державний комітет у справах сім’ї та молоді:

• виявляє можливості та створює умови для альтернативних форм сімейної опіки: дитячих будинків сімейного типу;

• здійснює профілактичні заходи щодо безпритульності та правопорушень серед дітей, їхню соціальну реабілітацію;

• розробляє документи, що складають основу Концепцій, законів.

Державний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді взяв на себе функцію координатора роботи обласних, міських та районних центрів служб для сім’ї, дітей та молоді щодо надання юридичної, психологічної і соціальної допомоги “дітям вулиці”. Основна увага приділяється створенню центрів по роботі з “дітьми вулиці”, дітьми-сиротами, "Телефону довіри", консультативних пунктів.

Кримінальна міліція у справах неповнолітніх, Міністерство внутрішніх справ України. Районними відділеннями кримінальної у справах неповнолітніх проводиться практична робота з “дітьми вулиці”. Зокрема, це:

• пошук і повернення до постійного місця проживання неповнолітніх, які залишили сім’ю (у випадку можливості повернення туди);

• виявлення дорослих осіб, які “втягують” неповнолітніх у злочинні дії, проституцію, наркоманію, пияцтво, жебрацтво;

• притягнення до відповідальності батьків за невиконання своєї соціально-виховної функції стосовно дітей.

Служба у справах неповнолітніх основним своїм завданням щодо захисту прав неповнолітніх бачить налагодження діяльності між міністерствами та відомствами з питань проведення заходів щодо профілактики бездоглядності серед дітей та підлітків


Література:


  1. Громадська думка: дослідження, аналіз, висновки – К.: ДЦССМ, 2003.

  2. Державна доповідь про становище дітей в Україні: Соціальний захист дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування / Ю. Г. Антіпкін, Л. В. Балим, Л. С. Волинець та ін.- К.: Укр. ін-т соц. досліджень, 2000.

  3. Доклад ЮНИСЕФ Независимой комиссии по гуманиттарним вопросам.- ООН, Женева, 1990.

  4. Робота з вуличними дітьми у м.Києві. Проект дослідження та розвитку, підтриманий Міністерством з міжнародного розвитку Великої Британії через програму “Партнерство у галузі охорони здоров’я та соціальної допомоги” .- К.: “АВЕГА”, 2003.

  5. Табачник Д. Вирішення проблеми безпритульності - завдання пріоритетне // Соціальна політика. - 2003. -29 січня.

  6. Указ Президента України “Про Державну програму запобігання дитячій бездоглядності на 2003-2005 роки”.



Додаток 2


^ Система планування та проведення корекційної та профілактичної роботи

з безпритульними і бездоглядними дітьми, дітьми-сиротами

та дітьми, позбавленими батьківського піклування


Найважливішим положенням сучасної концепції побудови системи індивідуального супроводу виступає принцип опори на внутрішній потенціал розвитку суб'єкта, на його право самостійно робити вибір і нести за нього відповідальність. На ньому ґрунтується алгоритм діяльності по індивідуальному супроводу розвитку дитини з метою профілактики девіантного поводження, що впроваджується у навчальних установах міста.

^ Першим етапом діяльності по організації соціальної реабілітації дітей, які перебували у складних життєвих ситуаціях є збір необхідної інформації про нього.

Це первинна діагностика соматичного, психічного, соціального здоров'я дитини. При цьому використовується широкий спектр різних методів: тестування, анкетування батьків і педагогів, спостереження, бесіда і т.д.

^ Другий етап  - аналіз отриманої інформації.

На основі аналізу визначається, яка потребується невідкладна допомога, психолого-педагогічна підтримка і т.д.

^ Третій етап - спільна розробка психолога та соціального педагога плану рішення проблеми: вироблення рекомендацій для дитини, педагога, батьків; складання плану комплексної допомоги для кожного проблемного учня.

Четвертий етап - консультування всіх учасників супроводу про шляхи і способи рішення проблем дитини.

^ П'ятий етап - рішення проблем, тобто виконання рекомендацій кожним учасником супроводу.

Шостий етап - аналіз виконаних рекомендацій всіма учасниками. (Що удалося? Що не вийшло? Чому?)

^ Сьомий етап - відстеження і подальший аналіз результатів виконання плану рішення проблеми, розвитку дитини. (Що ми робимо далі?)

Психологічна корекція і профілактична робота з безпритульними і бездоглядними дітьми, дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, у даний час є пріоритетним напрямком діяльності в даному напрямку. Спеціалістами центру розроблені корекційні програми і тренінги для індивідуальної та групової роботи з дітьми даної категорії.

Нижче представлений координаційний план роботи з учнями з відхилиням у поведінці, запропонований центром навчальним установам міста, що включає наступні напрямки роботи:

Класний керівник:

1. Організаційна робота:

  • Складає соціально-педагогічний паспорт класу.

  • Складає характеристики на дітей даних категорій.

  • Складає соціально-педагогічну характеристику класу на початку і наприкінці навчального року.

  • Виявляє дітей, що знаходяться у важкій життєвій ситуації.

2.  Робота з родителями:

  • Здійснює зв'язок з батьками та опікунами.

  • Відвідує родини бездоглядних дітей, дітей-сирот та дітей, позбавлених батьківського піклування;

  • Проводить консультації для батьків та опікунів (разом із соціальним педагогом, психологом).

  • Бере участь у роботі малої педагогічної ради (2-3 рази на місяць).

3.  Робота з учнями:

  • Здійснює контроль за відвідуваністю занять учнів.

  • Здійснює контроль за поточною успішністю.

  • Сприяє залученню важких підлітків у кружки і секції.

  • Проводить профілактичні бесіди з бездоглядними дітьми, дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування .

Соціальний педагог:

1. Організаційна робота:

  • Проводить анкетування учнів.

  • Організує зустрічі з батьками та опікунами.

  • Бере участь у формуванні класів.

  • Бере участь  у  підборі   класного  керівника   (разом   з  адміністрацією школи).

  • Складає картотеки і зведені таблиці на безпритульних і бездоглядних дітей, дітей-сирот та дітей, позбавлених батьківського піклування.

2. Робота з педагогічним колективом:

  • Доводить до відома вчителів результати тестування.

  • Проводить консультації для вчителів - предметніків.

  • Розробляє рекомендації по роботі з дітьми даних категорій і доводить них до зведення педагогів.

  • Виступає з повідомленнями на педагогічних радах і нарадах.

  • Допомагає    класним    керівникам    у    виборі    тематики    для    класних годин.

  • Бере участь у збереженні контингенту і попередженні “відсівання” учнів.

  • Проводить    ділові    ігри    для    відпрацьовування    навичок    і    умінь    педагогів по роботі з дітьми даних категорій.

3. Робота з батьками:

  • Відвідує родини безпритульних і бездоглядних дітей, дітей-сирот та дітей, позбавлених батьківського піклування (разом із класним керівником) з наступним  складанням акта відвідування учня вдома.

  • Запрошує дітей і їхніх батьків та опікунів на малі педради.

  • Проводить консультації для батьків та опікунів.

  • Готує повідомлення та виступає на батьківських зборах.

  • Організує роботу з батьківським активом.

  • Бере участь у роботі малої педагогічної ради (2-3 рази на місяць).

4. Робота з учнями:

  • Відвідує уроки з метою спостереження за учнями.

  • Курирує успішність безпритульних і бездоглядних дітей, дітей-сирот та дітей, позбавлених батьківського піклування разом із заступником директора по навчально-виховній роботі.

  • Проводить профілактичні бесіди з дітьми з відхилиням у поведінці.

  • Направляє  безпритульних і бездоглядних дітей, дітей-сирот та дітей, позбавлених батьківського піклування (при  необхідності)   на  консультацію   до психолога.

Психолог:

  • Проводить діагностику.

  • Проводить консультації для дітей і їхніх батьків та опікунів.

  • Проводить корекційну роботу з учнями даних категорій

  • Допомагає у виборі подальшого освітнього маршруту.

  • Дає    рекомендації    на    медико-психолого-педагогічну комісію (МППК).

Заступник директора по виховній роботі:

  • Організує дозвілля і гурткову діяльність учнів.

  • Здійснює зв'язок із громадськими, благодійними організаціями, соціальними притулками, суспільними фондами.

Мала педагогічна рада:

  • Запрошує для бесіди батьків та опікунів.

  • Розбирає конфліктні ситуації дітей даних категорій.

  • Пропонує   учнем їх   батьками  та опікунам форми   подальшого   навчання дитини.

  • Виходить   (у   разі   потреби)   з   адміністративним   листом   в ОППН.

  • Направляє документацію в КДН, інші освітні установи.

  • Здійснює   систему   контролю   за   навчанням   учнів   у   школі (класний керівник, соціальний педагог)

 Важливо пам'ятати, що тільки спільними зусиллями усіх фахівців буде забезпечена ефективність служби супроводу учнів по профілактиці відхилень у поведінці.


Додаток 3

^

«Симптоматичні» рекомендації

у корегуванні поведінки і розвиту дітей


"Симптоматичні" рекомендації потрібні в тих випадках, коли у дитини є яка-небудь локальна проблема. Вона може відноситися до когнітивної або емоційно-особової сфери, до поведінки, до сфери спілкування. Підкреслимо, що подібні рекомендації даються не у відповідь на відповідну скаргу клієнта, а тільки після того, як консультант переконається (за допомогою спостережень, обстеження і тому подібне) в тому, що дана психологічна проблема дійсно існує. Це важливо у зв'язку з тим, що клієнт далеко не завжди правильно усвідомлює справжні причини тих або інших труднощів. Наприклад, скарга на погану пам'ять дитини насправді може пояснюватися не порушеннями пам'яті, а зниженням учбово-пізнавальної мотивації або ж завищеними очікуваннями батьків.

У переважній більшості випадків "симптоматичні" рекомендації повинні бути доповнені індивідуалізованими, направленими не на окремі приватні прояви, а на вартих за ними більш загальних причин. Це відповідає і системі застосування симптоматичних засобів в медицині. Так, даючи хворому ліки для полегшення кашлю, лікар, ймовірно, призначить і загальне лікування для подолання захворювання, що викликало цей симптом.

^

Локальні проблеми в розумовому розвитку

Порушення пам'яті


Якщо в психологічному обстеженні виявляються порушення пам'яті, то необхідно ретельно перевірити ступінь збереження різних її видів: слуховою, очною, руховою, смисловою. Це послужить основою для рекомендацій. Так, якщо найбільш сохрана слухова пам'ять, то потрібно порадити, щоб дитина читала вголос матеріал, що підлягає запам'ятовуванню. При недостатній техніці читання треба, щоб текст читав не він сам, а хто-небудь з дорослих - інакше зусилля, що витрачаються на сам процес читання, відволікатимуть його від запам'ятовування матеріалу. Велику допомогу в запам'ятовуванні може надати також використання магнітофона (диктофона). Якщо понад усе розвинена зорова пам'ять, то потрібно максимально використовувати різноманітні засоби наочності. При переважанні рухової пам'яті слід рекомендувати дитині стисло записувати (конспектувати) матеріал, який потрібно запам'ятати. Цей метод найбільш підходить для підлітків: для молодшого школяра конспектування може виявитися непосильним завданням.

При порушеннях пам'яті батькам і, особливо, вчителям, слід порекомендувати особливо уважно відноситися до відбору матеріалу, пропонованого дитині для заучування. Треба постаратися мінімізувати його об'єм, добиваючись не дослівного запам'ятовування, а загального розуміння матеріалу. У тих випадках, коли все ж таки потрібне дослівне заучування, потрібно проводити його маленькими порціями, добиваючись повної виучки кожній такій порції, перш ніж переходити до наступної. Наприклад, заучуючи вірш, зручно учити його по одному чотиривіршу (не намагаючись повторювати весь вірш цілком). Проте перед початком виучки потрібно детально розібрати з дитиною розвиток теми, щоб згодом чотиривірша не мінялися місцями.

Всі ці ради відносяться до того, як побудувати навчання з урахуванням недоліків пам'яті. Інший напрям рекомендацій пов'язаний з компенсацією дефекту. Перш за все потрібно пояснити клієнтові (батьку або вчителеві), що просте тренування практично не допомагає поліпшити пам'ять. Зате можна багато чого досягти, використовуючи різноманітні мнемонічні прийоми. По-перше, корисно учити дитину образно уявляти собі те, що потрібно запам'ятати, привертати найрізноманітніші асоціації. По-друге, можна використовувати для навчання методику "піктограма". У її учбовому варіанті, на відміну від діагностичного, дитині пропонуються для запам'ятовування не окремі слова, а прості фрази (типу "Дівчинці подарували ляльку"). Дитина вчиться для запам'ятовування кожній такої фрази робити який-небудь якомога більш простій і схемний малюнок. Після того, як цей прийом буде освоєний на конкретному матеріалі, слід давати фрази з більш відвернутим значенням (наприклад, "Вчитися ніколи не пізно"). В результаті подібних занять дія з підбору відповідного схематичного образу інтеріорізуєтся, автоматизується і надалі починає здійснюватися дитиною у внутрішньому плані, без створення відповідного малюнка.

^

Порушення уваги і самоконтролю


Основний напрям рекомендацій при розладах уваги і порушеннях самоконтролю - це техніка формування операцій перевірки і оцінки своєї роботи. Ось схема одного з простих, доступних будь-якому дорослому прийомів формування контрольних операцій у неуважної дитини.

Спочатку дорослий пише невеликі тексти (бажано, цікаві для дитини) з безліччю грубих помилок. Не можна робити помилки на орфографічні правила, ще невідомі дитині. Можна використовувати не тільки орфографічний, але і математичний матеріал: виписувати стовпчики прикладів з рішеннями, приблизно третина яких невірна. Дитина повинна виконати роль вчителя: червоним олівцем виправити помилки.

Після того, як дитина навчиться знаходити принаймні половину помилок, зроблених дорослим, йому пропонується узяти на себе його роль: "Давай тепер ти сам робитимеш помилки. Сьогодні спиши ось ці три пропозиції, але зроби в них більше помилок, щоб завтра або післязавтра тобі було, що виправити. Тільки дивися, щоб ти зміг здогадатися, що повинне було бути написане. А то, якщо ти замість "береза" напишеш "осика", то потім ти не здогадаєшся, що там було". Тепер дитина сама пише тексти з нарочитими помилками і на декілька днів відкладає ці завдання самому собі, а потім перевіряє власну роботу.

На третьому етапі самоконтроль, організований в жартівливо-ігровій формі, переходить в серйозний, діловий самоконтроль домашніх завдань (до цих пір домашні роботи перевіряють батьки). Доручити дитині перевірити власне домашнє завдання слідує лише після того, як будуть добре відладжені ігрові прийоми перевірки. Самоконтроль повинен бути сформований заздалегідь: звичку до постійного контролю слід формувати лише на тлі достатньої сформованої техніки.

^

Порушення планування і організації діяльності


При розладах планування і організації діяльності батькам розповідається, як учити дитину плануванню своїх дій. Планування повинне стати обов'язковим, але коротким етапом, що передує кожній дії. "Двома словами скажи, як вирішуватимеш цю задачу" - подібними пропозиціями дорослий може спонукати дитину до планування дій. Проте, виділяючи в кожній дитячій дії окремий етап планування як підготовки до дії, дорослий повинен стежити за тим, щоб плани були реалізовані, щоб дія не підмінялася його плануванням.

Планувати слід не тільки розумові, але і побутові, повсякденні дії. Так, беручись за уроки, дитина повинна вирішити, в якій послідовності він їх виконуватиме. Цей загальний план потрібно не тільки скласти, але і матеріально закріпити: дістати все, що потрібне для приготування уроків, скласти підручники і зошити на робочому місці саме в тій послідовності, яка намічена в плані.

Всі організаційні моменти діяльності повинні бути доведені до автоматизму, а подібні локальні автоматізми дозволяють виділити острівці впорядкованості в загальному хаосі поведінки неорганізованої дитини. З чого почати, який саме ділянку дитячої неорганізованості упорядкувати і автоматизувати в першу чергу - приготування уроків, уранішній ритуал зборів в школу, вечірнє прибирання іграшок, збирання портфеля, - це батьки вирішать самі. Завдання психолога в тому, щоб переконати їх не хапатися за все відразу і не розраховувати на швидкий успіх, але послідовно відпрацьовувати кожен окремий автоматизм. І розуміти, що дитина, що не володіє навиками самоорганізації, потребує спочатку максимальної, а потім - в поступово убиваючій допомозі дорослих. Але якщо йому весь час важко виконувати навіть найдоброзичливіші організаційні вимоги дорослих, то він їх виконувати не почне. Отже, завищені вимоги, дорослі поспішають, проявляють недоречне нетерпіння. І, не оддають собі звіту в тому, що низький рівень організації діяльності школяра - це розплата за їх власні педагогічні упущення в дошкільному вихованні дитини.

^

Сповільнений темп діяльності


Якщо у дитини сповільнений темп діяльності, то цю особливість слід просто враховувати. Не можна засуджувати дитину за повільність, над якою він не владний. Слід розуміти, що при його темпових характеристиках потрібно регулювати об'єм роботи. Отже, об'єм домашнього завдання можна і потрібно скорочувати, прагнучи до того, щоб виконана частина завдання була зроблена добре, а не до того, щоб було зроблено все, але погано.

^

Психофізичний інфантилізм


Основний "рецепт" полягає в тому, що відносини батьків і педагогів з дитиною повинні відповідати його психологічному, а не паспортному віку. Консультант переконує батьків в тому, що дорослішання неминуче наступить, що дитячість - це недолік, що швидко проходить. Загальна логіка рекомендацій: залишити дитину у спокої, примиритися з тим, що він в чомусь молодше за своїх однолітків. Побачити, що він реально може, а чого не може, і не вимагати від нього набагато більшого, ніж те, на що він здатний. Наприклад, якщо дитина, будучи по своєму психічному складу справжнім дошкільником, в принципі не готова самостійно робити уроки, то їх, проте, треба робити, але, по-перше, разом, а по-друге, в ігровій формі. Батьки повинні отримати від консультанта докладні рекомендації по організації ігрових занять з дитиною, іноді навіть в збиток шкільним домашнім завданням, бо шкільні навики листа, читання і рахунки легко освоюються в грі, а освоєння шкільних вимог самоорганізації і довільності поки що для дитини недоступно.

Якщо інфантильна дитина ще тільки повинна почати вчитися в школі (відповідно до свого паспортного віку), то слід рекомендувати відкласти початок навчання, потримати його ще рік в дитячому саду. В цьому випадку велика вірогідність, що згодом проблем в навчанні у нього не буде. Іноді батьків нелегко переконати ухвалити таке рішення, особливо якщо по розумовому розвитку дитина відповідає своєму паспортному віку або навіть випереджає його. Проте, і в цьому випадку загальна "дитячість" перешкодить йому успішно вчитися в школі (можливо, труднощі почнуться не відразу, але через деякий час вони майже неминучі).

Якщо інфантильна дитина вже вчиться в школі, то коли його залишають на другий рік це звичайно тільки підсилює вторинні відхилення, про які ми писали вище. Сам статус "другорічника" задає украй несприятливу позицію як в очах самої дитини, так і в очах його товаришів по навчанню. З тієї ж причини украй небажане навчання інфантильної дитини в спеціальній школі (для дітей із затримкою психічного розвитку, з порушеннями навчаної або, тим більше, для розумово відсталих). Переклад в подібну школу практично означає перетворення тимчасових і переборних труднощів на остаточних і непереборних.

^

Локальні емоційні і особові проблеми

Підвищена тривожність


Перша і найважливіша рекомендація при підвищеній тривожності полягає в тому, що дитині необхідно забезпечити відчуття своєї успішності. Не можна допускати, щоб він був замкнутий на своїх невдачах. Йому потрібно знайти таку діяльність, в якій він здатний самостверджуватися. Відчуття успіху - кращі ліки від підвищеної тривожності. Крім того, дитина повинна відчувати себе захищеним, знати, що при необхідності дорослі (перш за все, батьки) обов'язково прийдуть йому на допомогу. Якщо батьки самі не упевнені в собі, повні побоювань і неспокою, то треба, щоб вони, принаймні, не демонстрували свою невпевненість дитині, не ділилися з ним своїми страхами.

Для того, щоб відчувати себе спокійніше в різних ситуаціях, що представляються тривожній дитині небезпечними, можна скористатися такою класичною культурною технікою як талісман. Краще всього, якщо консультант розповість про використання талісмана дитині і батькам разом. Корисно нагадати про те, що люди у всі часи користувалися талісманами. Їх брали з собою на полювання в стародавні часи, їх носили солдати, що йдуть на війну, та і сьогодні люди, що особливо потребують успіху (льотчики, спортсмени, солдати, каскадери) ними не нехтують.

Поясните, що талісман завжди дарує яка-небудь дуже близька, любляча і улюблена людина - і тому талісман нагадує про цю людину, додає відчуття того, що ця людина поряд з тобою, що він пам'ятає про тебе і підтримує тебе. Якщо дитина достатньо доросла, то йому можна розповісти про принцип асоціації (або умовного рефлексу): талісман викликає спогад про близький і/або особливо значущій людині за асоціацією. А цей спогад заспокоює, знімає хвилювання. У свою чергу, спокійний стан сильно підвищує шанси на успіх. Тому, незалежно від своїх магічних властивостей, талісман приносить успіх (а якщо у нього є ще і магічні властивості - тим краще).

Талісман повинен бути приємний і сам по собі. Для дівчинки відповідним талісманом буде красивий медальйон або маленька м'яка іграшка, що зручно поміщається в кишені. Така іграшка хороша і для маленького хлопчика. Для хлопчика постарше це може бути гладкий, красивий і приємний напомацки камінчик. Якщо дитина релігійна, то дуже хороший освячений образ або хрестик. У будь-якому випадку він повинен бути дарований дуже близьким або особливо значущим людиною - звичайно це хто-небудь з батьків.

Перший час талісман треба брати з собою в тих випадках, коли успіх практично гарантований: тоді на додаток до асоціацій з близькою людиною він "обросте" також заспокійливими асоціаціями з успіхом, успіхом. Якщо ж кілька разів підряд він опиниться пов'язаний з невдачею (наприклад, з погано написаною контрольною в школі), то від нього треба відмовитися, принаймні на деякий час, поки не забудуться асоціації з невдачами.

Якщо в якій-небудь черговій відповідальній ситуації талісман опиниться забутий удома, нічого страшного. Він цілком може виконувати свою захисну заспокійливу функцію і лежачи удома - треба тільки почастіше про нього згадувати. Зовсім не є трагедією і втрата талісмана. Вона означає лише, що його охоронна сила опинилася вичерпана - це теж мотив, широко поширений в культурі; мабуть, ціною свого відходу талісман рятував вас від якоїсь невідомої вам небезпеки (подібні ігри з самим собою - звичайна складова психологічної техніки саморегуляції).

Всі ці пояснення - важливий елемент техніки роботи з талісманом. Вони повинні бути дани дитині і батькам переконливо, в зрозумілих ним словах.

Рівень тривоги тісно пов'язаний із станом центральної нервової системи. Для його зниження велике значення мають різні водні процедури. Це ванни із спеціальними добавками - морською сіллю або травами (збори трав, що надають заспокійливу дію на нервову систему, продаються в аптеках без рецепту). Дуже хорошу дію надає теплий душ перед сном - але не гарячий і не холодний (і той, і іншою порушують), а приблизно температури тіла, приємний для шкіри і такий, що відчувається як "нейтральний".

Дітям дошкільного і молодшого шкільного віку рекомендуються ігри з водою. У ванну ставиться таз або велика каструля з водою, і дитині дають багато дрібних дрібниць, які можна використовувати для гри (черпаки, якими можна "переливати з пустого в порожнє", сірникові коробки, які можна запускати в ролі корабликів, ганчірочки, які можна "попрати".). Хай дитина возиться у воді скільки йому захочеться. Корисний ефект пояснюється і легким роздратуванням периферичних нервових закінчень, що викликається водою, і самою діяльністю, не що припускає ніякого результату, а тому що не може виявитися неуспіхом.

Дуже корисні заняття спортом, особливо - плаванням.

При особливо високому рівні тривоги можна рекомендувати батькам звернутися до лікаря (психіатрові або невропатологові); медицина має в своєму розпорядженні широкий арсенал медикаментозних засобів, що знижують тривогу. Це різні транквілізатори. Призначати їх може тільки лікар, а у жодному випадку не психолог і не самі батьки. Ще раз повторимо, що цим шляхом слід йти тільки при дуже сильному підвищенні тривоги. Зловживати транквілізаторами не можна. По-перше, до них з часом наступає звикання, що виявляється в підвищенні толерантності (зниженні чутливості) до них; для досягнення колишнього ефекту доводиться підвищувати дозу, а при цьому ростуть побічні дії, що є у всіх без виключення транквілізаторів. По-друге, їх використання перешкоджає виробленню механізмів психологічного захисту, які формуються, якщо тривога долається чисто психологічними засобами.

Страхи


Для боротьби з дитячими страхами може бути запропонована ефективна методика експрес-корекції "Знищення страху". Цю методику психолог застосовує у присутності кого-небудь з батьків, який згодом при необхідності нагадуватиме дитині про показаний йому спосіб подолання страху. Методика може проводитися з дітьми, починаючи із старшого дошкільного віку (вікових обмежень "зверху" вона не має). Слід мати на увазі, що вона мало ефективна у разі, коли страхи використовуються дитиною для залучення до себе уваги дорослих (тобто у разі істероїдной експлуатації страхів).

Проведення методики включає п'ять етапів: попередню бесіду, створення зображення, знищення зображення, раціональне пояснення дитині сенсу показаного прийому і релаксацію (останній етап підвищує дієвість методики, але не є обов'язковим). Проведення кожного з етапів варіюється відповідно до віку дитини, його психічного складу, стану, відношенням до завдання і тому подібне

I етап складає бесіда з дитиною про те, чи буває йому страшно, якщо так, то чого саме він боїться, чи не заважає йому що-небудь спати. Бесіда ведеться в спокійному невимушеному тоні. Якщо страхи виявляються за даними психологічного обстеження або по розповідях рідних, а сама дитина не визнає у себе їх наявності, то можна розповісти йому, що маленькі діти завжди чого-небудь бояться, і запитати: "А чого боявся ти, коли був маленьким?" Далі робота проводитиметься із страхами, які тепер уже нібито відсутні, але були колись. Корисність цієї роботи можна пояснити тим, що іноді стає страшно будь-якій людині, навіть цілком дорослій, а тому корисно навчитися справлятися із страхом.

II етап - обговорення того, як можна зобразити (намалювати) страх і подальше створення такого малюнка. Для цього потрібні папір і набір кольорових олівців або фломастерів. На цьому етапі можуть виникати наступні труднощі.

* Дитина відмовляється від діяльності, стверджуючи, що він не зуміє намалювати те, що потрібне. В цьому випадку треба пояснити, що малюнок зовсім не повинен бути хорошим. Навпаки, страхи краще малювати погано, оскільки вони самі погані і немає чого їх прикрашати.

* Дитина не називає конкретних страхів, так що не ясний предмет зображення. В цьому випадку можна рекомендувати один з двох прийомів: а) персоніфікація страху у вигляді якої-небудь дуже неприємної, страшної тварини або персонажа по вибору дитини (цей прийом доцільний при роботі з раціоналістичними дітьми); б) абстрактний малюнок, що безпосередньо виражає емоційний стан (при роботі з емоційними дітьми). Малюнку може передувати обговорення типу: "Як ти думаєш, якого кольору повинен бути страх? який колір йому більше підійде?" і тому подібне При утрудненнях, що продовжуються, може бути дан зразок малюнка: "Я б, напевно, почав малювати страх от так", - з цими словами психолог проводить декілька різких чорних штрихів, або садить на лист пляму чорного чорнила, або ще як-небудь створює безформну чорну пляму. Далі дитина продовжує малюнок сам.

III етап - знищення малюнка. Перш за все потрібно отримати від дитини визнання того, що на малюнку дійсно зображений його страх (справжній або такий, що був раніше, "коли він був маленьким") - і, отже, тепер цей страх не усередині (у голові, або в серці, або в грудях), а зовні. А значить, тепер його легко прогнати, знищити: для цього досить розірвати малюнок. Дитині пропонують виконати це.

В той час, коли дитина розриває малюнок, психолог проводить непряме навіювання, емоційно коментуючи його дії: "От так, рви на дрібні шматочки, щоб нічого не залишилося! Щоб страх зовсім пішов і ніколи більше не повертався. Рви ще дрібніше - щоб всі страхи самі тебе злякалися і втекли. От так! Щоб від страху зовсім нічого не залишилося!" і тому подібне Якщо дитина скута, загальмована, то в розриванні малюнка може взяти участь психолог ("Я тобі допоможу вигнати страх, щоб він пішов і ніколи більше до тебе не повертався!").

Після того, як малюнок розірваний, психолог збирає обривки, підкреслюючи, що збирає їх все до єдиного, щоб жодного не залишилося. Зім'явши обривки, він енергійним жестом викидає їх ("От так, щоб зовсім нічого не залишилося!"). Все це проробляється емоційно, серйозно і зосереджено.

IV етап - раціональне пояснення дитині сенсу показаного йому прийому. Дитині пояснюють, що тепер він знає, як проганяти страх. Значить, якщо йому знову стане страшно, то він не боятиметься, а просто намалює свій страх і прожене його, як він це зробив тільки що. Для цього навіть не обов'язково насправді малювати і рвати малюнок - достатньо тільки уявити собі, як ти це робиш. Раціоналістичним дітям (особливо підліткам) корисно представити всю процедуру як психотехнічний засіб, зробивши акцент на тому, що це техніка, що допомагає людині управляти самим собою, своїм душевним станом.

V етап (не обов'язковий) - релаксація, що супроводжується навіюванням в безсонному або дрімотному стані. Навіювання включає дві основні теми, повторювані кілька разів з різними варіаціями:

* Страх подоланий і більше не повернеться. Тепер дитина нічого не боятиметься, спокійно спатиме.

* Дитина знає, що робити, якщо йому раптом знову стане страшно: він легко зможе прогнати страх, намалювавши його і розірвавши малюнок або тільки уявивши собі, як він це робить.

Не слід бентежитися тим, що ці теми протіворечат один одному. Діти подібних суперечностей не помічають, особливо в стані релаксації, що знижує рівень контролю. Вказати на можливість повернення страху необхідно, оскільки інакше першу ж появу цього відчуття зніме ефект коректувальної роботи.

^

Понижений настрій, субдепресія


При пониженому настрої дитини, субдепресії батькам можна показати і рекомендувати для подальшого регулярного проведення технікові "Збагачення малюнка", що відноситься до арсеналу засобів арттерапії. Вона застосовна до дітей, починаючи з молодшого дошкільного віку і не має вікових обмежень "зверху". Її психокоректувальна дія заснована на актуалізації емоційних уявлень, що асоціюються з різними квітами і колірними поєднаннями.

Дитині пропонують намалювати кольоровими олівцями те, що він захоче. По ходу малювання задаються питання, спонукаючи його розвивати сюжет малюнка, збагачувати палітру використовуваних колірних тонів. Якщо питання не допомагають досягти цього результату, то даються прямі вказівки: "Давай поряд з будинком намалюємо хлопчика, який вийшов погуляти", "Давай зробимо одяг яскравим, різноколірним" і тому подібне Завдання полягає в можливо більш деталізованому розгортанні сюжету, підвищенні щільності і яскравості кольору, виразності колірних поєднань, використанні широкої різноманітності колірних тонів (переважно теплих - від червоного до зеленого).

При роботі з школярами і старшими дошкільниками доцільно поєднувати цю методику з твором історії (казки), сюжет якої відштовхується від першого малюнка, а надалі ілюструється наступними.

Ефективність методики може бути підвищена завдяки попередній релаксації, що створює сприятливий початковий емоційний фон. У свою чергу, "збагачення малюнка" сприяє стабілізації цього фону.

Астенія


У роботі з астенізірованним дитиною важливо строго дозувати навантаження. У будь-яких заняттях (особливо - пов'язаних з розумовою діяльністю) треба робити достатньо часті перерви, щоб дитина могла відпочити. Ці прериви повинні бути заповнені або активними рухами (типу гри в м'яч), або релаксацією. Батькам слід показати прості прийоми релаксації. При особливо сильній астенії потрібно зменшувати кількість що задаються дитині домашніх завдань. Рекомендується також надавати йому додатковий вихідний день посередині учбового тижня.

При астенії особливого значення набуває правильна організація режиму дня, достатньо тривалий сон. Всі заняття повинні бути зосереджені в першій половині дня. Для відновлення сприятливого стану нервової системи рекомендуються водні процедури (дивися рекомендації при підвищеній тривожності), заняття спортом (особливо - плаванням), контроль за тим, щоб дитина якомога більше часу проводила на повітрі і отримувала достатню кількість вітамінів.

Для астенізірованного дитини будь-який подразник виявляється як би сильнішим, ніж для інших дітей. Бажано оберігати його від надмірно сильних вражень (не кричати на дитину, не дозволяти йому дивитися фільми жахів, прагнути уникати травмуючих ситуацій типу похоронів або поминань і тому подібне).


^

Підвищена демонстративність


Важливо, щоб батьки і вчителі розуміли, що у дитини підвищена потреба в увазі до себе і що потрібно знайти форми, в яких вона могла б успішно задовольнятися.

Задовольнити ненаситну потребу демонстративної дитини в увазі до себе буває дуже непросто. Необхідно знайти сферу, в якій він може реалізувати свою демонстративність. Для цього найбільш придатні різні види художньої діяльності (у широкому сенсі слова). Виражаючи себе в творчості, дитина тим самим привертає увагу тих, що оточують до своїх емоційних проявів, фантазіям і тому подібне Бажано, щоб ці заняття були колективними (кружок, студія). Для демонстративної дитини особливо сприятливі, а іноді практично незамінні театральні заняття. Така дитина весь час грає якусь роль - ось і треба дати йому грати її не в житті, а на сцені. При цьому немає необхідності спеціально піклуватися про його успішність. Він майже напевно зуміє добитися успіху на сцені і без чиєї-небудь допомоги: акторство - його стихія.

Проте якщо висока демонстративність поєднується з порушеннями спілкування або з підвищеною тривожністю, то рекомендувати дитині сцену доводиться з великою обережністю. Якщо у нього недостатня упевненість в собі, висока сором'язливість, то на сцені він буде скутий і не зможе виступати з успіхом. А відчуття успіху, увага, емоційна підтримка, - необхідні умови "лікувальної" дії творчості. Тому в даному випадку краще рекомендувати яку-небудь іншу діяльність, пов'язану з мистецтвом, - скажімо, кружок малювання або літературну студію (для підлітків).

Необхідно пам'ятати про схильність високо демонстративних дітей до агравації (підкресленню симптомів будь-яких захворювань, що є у них) і про небезпеку подальшого розвитку за істеричним типом. Якщо по розповіді батьків складається враження, що дитина дійсно рухається в цьому напрямі, то потрібно викласти загальні принципи відношення до захворювань. Їх суть в тому, що лікування не повинне бути приємним. Повинні виконуватися всі необхідні лікувальні процедури, але будь-які розваги під час хвороби потрібно гранично обмежити, щоб хвороба у жодному випадку не ставала приємним проведенням часу. Навпаки, коли дитина здорова, треба старатися більше з ним спілкуватися і робити його життя якомога цікавіше і насищеннєє подіями.

Слухаючи рекомендації психолога, батьки і вчителі нерідко висловлюють побоювання в тому, що при постійній похвалі, підвищеній увазі до дитячих успіхів у дитини може розвинутися "зарозумілість". Вони бояться, що він може почати вимагати до себе ще більше уваги, тобто що його особові особливості додатково загостряться. Доводиться пояснювати, що висока потреба в увазі до себе - це не недолік, а особова особливість. Як і будь-яка інша особова особливість, вона приводить до позитивних або негативних проявів залежно від обставин життя дитини. Складається вона дуже рано і далі може розвиватися або природно (якщо зустрічає розуміння у тих, що оточують), або в збочених формах. Відчуття успіху приводить зовсім не до "зарозумілості", а до стійкої позитивної самооцінки, спонукаючої дитину мужньо долати труднощі і невдачі, добиватися реальних, а не уявних досягнень.

У психології добре відомо, що загнана всередину, потреба, що не реалізовується, в увазі до себе може породити одне з серйозних психічних захворювань - істерію. Зазвичай ми не розповідаємо про це батькам, боячись викликати у них непотрібні побоювання, які могли б пошкодити нормальному вихованню дитини. Проте іншим батькам - тим, хто дуже наполегливо наполягає на тому, що "дівчинка повинна бути скромною" або що "захвалювати дітей шкідливо", - психолог-консультант буває вимушений описати і такий несприятливий сценарій. Іноді таке пояснення - це єдиний шлях привести їх до розуміння того, якими проблемами чреваті для дитини їх педагогічні погляди.

^

Відсутність пізнавальних інтересів


Ця скарга рідко зустрічається на початку шкільного навчання. Проте вже до другого року навчання учбова мотивація і пізнавальні інтереси знижуються у вельми багатьох дітей. Зрозуміло, винні в цьому не діти, а дорослі, навчання, що створюють навколо, атмосферу примусовості і безрадісності.

У цих випадках основна лінія рекомендацій - різноманітна техніка сумісних занять дітей і дорослих, що включають пізнавальні елементи. Якщо в результаті психологічного обстеження дитини виявляється повна відсутність у нього пізнавальної спрямованості, то можна припустити, що дорослі ніколи не вели з ним сумісних пізнавальних занять, а за цим часто ховається відсутність пізнавальних цінностей в сім'ї. Проте, якщо консультантові вдається переконати батьків, що розвиток пізнавальних інтересів - це основний засіб допомоги їх дитині, то дорослі хоч би на деякий час можуть "симулювати" відсутній у них самих пізнавальний інтерес (наприклад, живо зацікавитися процесом зростання рослин і почати проводити спільно з дитиною відповідні експерименти).

Причина відсутності пізнавальних інтересів у дитини буває і зворотною: коли батьки, занадто стурбовані його розвитком, дуже рано і в невідповідних формах починають "напихати" його знаннями, учити читати, писати і вважати. Педагогічно неписьменне навчання може міцно відбити у дитини бажання займатися будь-якими подібними речами. Вихід і цьому випадку той же: сумісні заняття з пізнавальною спрямованістю, а не одностороннє навчання з позиції вчителя, що вдовблює знання недбайливому учневі.

Прості варіанти сумісних пізнавальних занять з дитиною - це, наприклад, спостереження за проростаючими рослинами (дуже зручний і доступний об'єкт для таких спостережень - квасоля); фіксація змін в природі, коли з ранньої весни до пізніше за осінь дитина разом з батьками, гуляючи по найближчому лісу, визначає по простому шкільному визначникові рослини і записує, який новий вигляд квітів з'являється кожного тижня; спроби самостійного прогнозу погоди відповідно до відомих прикмет, які дитина разом з батьками відшукає в календарі природи; розгляд різних дрібниць в мікроскоп; спостереження за домашніми тваринами (з обов'язковими записами своїх відкриттів); досліди з набором "Юний хімік". Заняття (або декілька занять) із запропонованого набору або яке-небудь самостійне винайдене з урахуванням конкретних сімейних умов стає першим містком, ведучим до відновлення учбової мотивації.

Який-небудь кружок з пізнавальною спрямованістю може допомогти дорослим компенсувати домашній дефіцит пізнавальних цінностей. Особливо вдало, якщо в кружок дитини введе хто-небудь з більш старших хлоп'ят, вже захоплених астрономією, комп'ютерами, історією або комахами. Але сумісні пізнавальні заняття повинні носити характер залучення однієї дитини в сферу інтересів іншого, а не звичайного "підтягання" що відстає, скажімо, по математиці. Значущість спілкування із старшою дитиною може виявитися умовою "запуску" пізнавальних мотивів. Місцем сумісних занять дітей не обов'язково повинен бути кружок; удома батьки можуть влаштовувати для дітей щось ніби "клубу по інтересах", в якому самі беруть посильну участь.

^

Локальні поведінкові проблеми

Гіперактивність


Підвищена збудливість гіперактивної дитини породжує немало труднощів. Така дитина потребує постійного контролю. Проте цей контроль не повинен виражатися в зауваженнях і "читанні нотацій". Він повинен забезпечувати корисні напрями для додатку дитячих сил і енергії, тобто йти не по дорозі обмеження активності, а по шляху її продуктивного використання. Особливо корисні такій дитині заняття спортом. З найбільш відповідних видів спорту можна назвати плавання, що знижує збудливість нервової системи, і східне єдиноборство, що щепить навики самоконтролю і самодисципліни (звичайно, якщо тренер не обмежується їх чисто зовнішньою стороною). Взагалі, формування самоконтролю і організації діяльності - найважливіше завдання для такої дитини.

Гіперактивна дитина нерідко опиняються в ситуації постійного покарання, оскільки не проходить п'яти хвилин, щоб він не зробив чого-небудь недозволеного. З цього виходить тільки один вивід: всі дрібні порушення винні оставляться без уваги і вже, в усякому разі, не повинні спричиняти за собою покарання.

Нерідкою основою гіперактивності буває підвищення внутрічерепного тиску. Його зовнішні ознаки - це "динеобразная" форма голови з переважанням черепної частини над лицьовий, опуклий лоб, виражена венозна мережа на скронях і іноді - на переніссі. За наявності таких ознак слід рекомендувати консультацію невропатолога.


Брехня


При скарзі на те, що дитина часто бреше, треба, перш за все, допомогти клієнтові усвідомити надзвичайну поширеність подібної поведінки як серед дітей, так і серед дорослих. "А Ви ніколи не просите чоловіка (дружину) сказати по телефону, що вас немає удома, коли насправді просто чого-небудь не хочете підійти? Ніколи не говорите, що запізнилися із-за затримки транспорту, хоча насправді причина була якою-небудь інший? Ніколи не посилаєтеся на погане самопочуття або хворобу, будучи цілком здорові? Якщо немає, то це означає, що Ви є рідкісним виключенням. А ось ваша дитина слідує загальному правилу, і в цьому немає нічого страшного".

Наступна група рад відноситься до загальної побудови взаємин з дитиною. Якщо він особливо багато бреше, то це звичайно ознака того, що батьки стараються надмірно його контролювати, і йому доводиться відстоювати свою самостійність за допомогою брехні. В цьому випадку потрібно переконати батьків понизити рівень контролю, надати дитині більше самостійності, щоб брехня перестала бути йому потрібна. Аналогічно, якщо брехня породжена завищеними вимогами і, відповідно, частою негативною оцінкою дій дитини, то потрібно рекомендувати батькам змінити підхід до дитини, перестати його лаяти.

В деяких випадках враження брехливості створюється в результаті гіпертрофованого розвитку уяви. Воно часто відображає схильність дитини до захисного фантазування. Така брехня не направлена на отримання якої-небудь вигоди, вона "безкорислива" і повинна сприйматися як свого роду витвір мистецтва (яким в цих випадках вона, по суті, і є).

Крадіжка


Скарги на дитячу крадіжку вельми поширені. І це - перше, що потрібно пояснити батькам. Зазвичай вони вважають, що зіткнулися з рідкісним і тому особливо важким відхиленням в дитячому розвитку. Це уявлення викликане тим, що розповідати про крадіжку власну дитину не прийнято, а отже, батькам не доводилося чути про це від своїх знайомих. Щоб вони це усвідомили, корисно з'ясувати у них: "А ви самі розповіли своїм знайомим про те, що ваш син краде? Немає? Ось бачите, і вони вам не розповідають".

Багато скарг на дитячу крадіжку просто неадекватні. Так, якщо подібна скарга відноситься до дошкільника, то її правильне формулювання повинне бути абсолютно іншим: "Дитина бере речі без попиту" (або "Бере речі, які йому заборонили брати"). Річ у тому, що під крадіжкою прийнято розуміти свідоме порушення відповідної моральної норми, тоді як дошкільники ще взагалі не володіють моральними нормами. Відноситися до "крадіжки" дошкільника слід так само, як і до будь-яких інших його провині; ця провина нітрохи не серйозніша, ніж будь-які балощі.

Чим би не були викликані крадіжки і в якому б віці вони не здійснювалися, батьків треба застерегти від звинувачень типу "ти злодій" або "з тебе виросте злодій" і тому подібне Взагалі, бажано відмовитися від використання слів "злодій", "крадіжка", "крадіжка" і використовувати м'якші вирази: "брати чуже", "узяти те, що тобі не належить" і тому подібне Інакше у дитини може скластися негативна самооцінка, яка спонукатиме його до подальших правопорушень ("Раз я все одно вже злодій, то я і далі крастиму").

Інший аспект поведінки батьків повинен бути пов'язаний із запобіганням можливості скористатися вкраденими грошима або річчю, отримати від цього задоволення. Наприклад, якщо дитина витягнула у мами з гаманця гроша і встигла їх витратити, то треба відмінити найближчу заплановану розвагу або покупку бажаної речі, що передбачалася: призначені для цього гроші вже витрачені. Якщо пропажа виявилася вчасно і гроші були повернені, то відміняти розвагу або покупку не потрібно, достатньо їх на деякий час відкласти.

Якщо удома з'являються речі невідомого походження, які дитина, за його словами, "знайшла", то не треба влаштовувати розглядів, з'ясовувавши, чи не вкрадені вони у кого-небудь. Проте у будь-якому випадку повинно бути заборонено яке б то не було використання таких речей (навіть якщо вони дійсно знайдені). Якщо невідомо, хто власник цієї речі і кому вона повинна бути повернена, то батьки можуть забрати її собі, викинути або кому-небудь подарувати (але не дозволяти, щоб її дарувала дитина: це може стати для нього дуже привабливим).

У підлітковому віці крадіжки іноді служать для дітей засобом діставати гроші на наркотики. Тому за наявності скарги на крадіжки рекомендується в процесі обстеження перевірити, чи немає яких-небудь вказівок на те, що підліток вживає наркотики (непрямими показниками служать виражена антисоціальна тематика, ознаки порушення потягів, яскраво виражені емоційні порушення).

Агресія


Навряд чи можливо просто редукувати дійсну агресивність, за якою коштує спрямованість на руйнування. Але цією спрямованістю можна маніпулювати, додавати їй соціально прийнятні форми. Так, вдається каналізувати дієву агресію у вербальну (словесну), таку, що представляє меншу небезпеку для тих, що оточують. Вербальна агресія (наприклад, зауваження за провину) - це цілком допустима, соціально дозволена форма агресії. І якщо у людини високий, але "окультурений" рівень агресивності, то він просто любить робити таким, що оточує такі зауваження. Скажімо, якщо дівчинка б'є свого молодшого брата, то корисно доручити їй стежити за його поведінкою і робити йому зауваження, коли він поводиться неправильно; будь-яка ж фізична агресія повинна бути строго заборонена і повинна оцінюватися як повний провал покладеної на старшу сестру "педагогічної місії" (така оцінка буде для неї дуже образливою і змусить надалі утримуватися від рукоприкладства).

Ще прийнятнішою формою сублімації дійсної агресії є спрямованість на подолання, руйнування зовнішніх перешкод. Проте необхідно не тільки знайти загальні шляхи каналізації агресивних тенденцій, але і давати вихід сьогохвилинної агресії. Для цього існують нескладні прийоми: дозволити дитині люто рвати папір, різати пластмасовим ножем пластилін, здійснювати нешкідливі руйнівні дії, які в нападі агресії дитина може робити довго і з насолодою. Іноді батьки побоюються, що руйнівні дії, що робляться дитиною, приведуть до розвитку, посилення агресивності. Треба пояснити їм, що, навпаки, розрядка агресії знижує рівень її напруженості. Після такої розрядки корисні заспокійливі заняття, на зразок ігор з піском, водою і/або релаксація. І лише після того, як безпосередній агресивний імпульс відпрацьований, можливі сумісні заняття, в яких руйнівні пориви дитини можна переадресувати з партнера на зовнішні перешкоди на шляху до общїй цілі.

Для агресивних хлопчиків з вираженим маськулінним (чоловічим) типом цінностей доцільно прямо працювати з ідеалом "справжнього чоловіка", підключаючи до інших уявлень про еталон мужності такі якості, як стриманість, володіння собою.

При захисній агресії рекомендується, перш за все, робота по навчанню засобам спілкування (див. відповідні рекомендації нижчі). Крім того, необхідно зняти тривожність, чому сприяє тепла емоційна атмосфера домашнього спілкування, душевний комфорт, бо за захисною агресією коштує відчуття небезпеки, погрози зовнішнього світу. Каналізувати захисну агресію не потрібно, оскільки у неї інша енергетика: агресивна поведінка спонукає не руйнівними, а оборонними тенденціями. При вираженій захисній агресії корисно навчати дитину бойовому мистецтву як цілісному комплексу прийомів самовладання, релаксації і самозахисту. Так можна додати хлопчикові, що побоюється нападу, упевненість в собі.

^

Проблеми спілкування з однолітками


Батькам слід розповісти, як дорослий може цілеспрямовано будувати спілкування невеликої групи дітей. Спочатку дитину треба учити спілкуватися і співробітничати з однім-двумя партнерами. Загальний принцип участі дорослого в дитячому спілкуванні: якомога більш непомітна допомога, підказка у разі конфлікту або випадання із загальної справи. Припустимо, діти не можуть самі придумати, чим їм зайнятися. Тоді дорослий повинен підказати їм яку-небудь цікаву гру. Як тільки вони почали грати, він відходить убік, представляючи подальшу ініціативу ним самим. Але раптом знову виникає утруднення - наприклад, двоє хлоп'ят посперечалися, кому з них дістанеться найцікавіша роль. Тут дорослий знову втручається, допомагає вирішити суперечку (скажімо, пропонує ввести в гру ще одну не менш привабливу роль) і знову відсовується на задній план.

Дітям найпростіше спілкуватися із старшою дитиною: він охоче бере на себе роль ведучого, і від останніх вимагається лише виконання його вказівок. Молодші майже ніколи з цим не сперечаються, визнаючи безумовний авторитет віку. Тому дитині, у якої є труднощі в спілкуванні, корисно спершу забезпечити можливість контактів із старшими дітьми. Наступний етап в розвитку навиків спілкування - це контакти з молодшими. Тепер уже він сам виступає в ролі старшого, і авторитет віку забезпечує успіх його поки що не дуже умілим спробам організувати яке-небудь сумісне заняття. Найважче - це спілкування з однолітками. Тут вже доводиться самому знаходити "золоту середину" між командуванням і підпорядкуванням, весь час співвідносити свої наміри з бажаннями інших дітей.

Починаючи з передпідліткового віку можна рекомендувати, крім ігрових, раціональні засоби аналізу ситуацій спілкування, моделювати і розбирати з дитиною різні випадки конфліктів, шукати способи їх конструктивного дозволу.




Скачати 465.1 Kb.
залишити коментар
Дата конвертації10.10.2011
Розмір465.1 Kb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

Ваша оцінка цього документа буде першою.
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх