Книга відомого етнолога-релігієзнавця Галини Лозко розповідає про нове відродження рідних язичницьких релігій у багатьох країнах Європи. icon

Книга відомого етнолога-релігієзнавця Галини Лозко розповідає про нове відродження рідних язичницьких релігій у багатьох країнах Європи.


Схожі
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   29
повернутися в початок
ІІІ. 3. Релігійні вірування трипільців як автохтонів

на території України


Людський досвід знає багато форм фіксації етнічної пам’яті: релігійні міфи, народні сказання, легенди, літописні хроніки, народні пісні тощо. Наше завдання – зібрати все те, що може бути придатним для сучасної реконструкції етнічної релігії. А це, насамперед, ті споконвічні архетипи, що сформувалися на нашій етнічній території. Оскільки таких безпосередніх словесних джерел трипільської релігії не збереглося, я роблю спробу відтворити систему релігійних вірувань трипільців на матеріалі опосередкованому, тобто на археологічних дослідженнях поселень, оригінальних культових зразках скульптури, культових споруд, поховань, побутових ужиткових речей [352; 533], а також паралелях з відомими міфологічними системами інших індоєвропейських народів. Таким чином, вивчаючи символічну “мову” глиняних пам’яток, ми зможемо прочитати ці послання далеких пращурів.

Початок вивчення Трипільської культури було покладено в 1893 р. археологами Вікентієм Хвойкою та Хведором Вовком, які провадили розкопки на Кирилівських висотах у Києві. З того часу цю дату прийнято вважати за вихідну точку в дослідженні Трипілля. Окремі ж знахідки архаїчної культури з мальованою керамікою були відомі вже в 1750 р. (приватні розкопки у Західній Україні), 1822 р. (випадкове відкриття трипільської печери Вертеба поблизу села Більче-Золоте Борщівського р-ну Тернопільської обл.), 1854 р. (знахідки, що потрапили в колекцію Державного історичного музею в Москві). Одним з археологів-щасливців, яким таланило зробити всесвітньо відомі відкриття, був поляк Адам Кіркор (у 1884 р. йому пощастило знайти так званого “Збруцького кумира” – слов’янського Рода-Світовида, який нині знаходиться в Краківському археологічному музеї в Польщі). У 1876 р. він дослідив печеру Вертеба і поповнив колекцію трипільських старожитностей. У 1891 р. видатний український історик В. Б. Антонович провадив розкопки трипільського поселення на Поділлі, де знайшов антропоморфні статуетки, житла, мальовану кераміку. Трипільські знахідки на південному заході України 1870–1900 років назвали “Наддністрянськими Помпеями” і “Буковинською Троєю”. Уже понад століття Трипільську культуру досліджують шість поколінь науковців [163].

^ Світогляд трипільців. Трипільська релігія за ведійською схемою починається кінцем Критаюги і закінчується початком Двапараюги (тобто неоліту, мідного та бронзового віків), коли спостерігаємо розвинутий культ Богині-Матері і суспільство, яке ще, очевидно, пам’ятає ієрархію каст.

Чи не Трипільську цивілізацію можемо вважати “золотим віком” України? Звернемось до Магабгарати: “Брагмани, кшатрії, вайш’ї і шудри в час Критаюги були строго розмежовані, люди строго дотримувались своєї карми. Тоді варни, єдині по відношенню до карми, дотримувалися дхарми... Пов’язані однією Відою, єдині в способі обрядодійства і заклинань, не зважаючи на відмінності в окремих дхармах, єдині у Відах, вони слідували єдиній дхармі” (тобто законам Прави) [297. ІІІ. 148]. Однак, ця гармонія уже в Трипільському суспільстві поступово починає порушуватися через застосування зброї, що призводить до занепаду “золотого віку” і вивищення касти кшатріїв. Поява виробів зі знаком Тільця (бого-бика, тура) свідчить про розвиток чоловічих культів, відомих пізніше під іменами Сварога та Перуна.

В археології прийнято відносити Трипільську культуру до часу Неолітичної революції. На зміну мисливському споживацькому суспільству, що стало причиною екологічної катастрофи, прийшла доба відтворювального господарства, коли землеробство і скотарство вимагало чималих затрат часу на досить трудомісткі процеси. Для цього періоду характерна перемога творчого освоєння простору, закріплення його в космогонічних культах, розвиток уявлень про душу (незалежну від тіла) та її вічне перевтілення, кастовий уклад суспільства з жерцями-старійшинами (вождями) на чолі, культ предків (поява курганних поховань), закон Прави (Рити) як гармонії ієрархії у межах общинних груп [506. 357].

Нам, на жаль, не відомо про історичні події (факти) Трипільської доби. Але міфологія, на відміну від історії, є універсальною формою моделювання світу. Саме трипільці започаткували для нащадків не тільки місця поселень, але й природні космогонічні моделі та світоглядні основи. Ці моделі матеріалізовані в розписах керамічних виробів та побудові селищ наших трипільських предків. Серед типових моделей можемо виділити: коловорот, подвійні (дзеркальні) композиції, що визначають дуалізм (єдність протилежностей), триярусні композиції (космогонічні символи триєдності), чотиристоронність.

Коловорот. Світобачення трипільців наскрізь пронизане прагненням до творчості, ладуванням навколишнього простору з допомогою універсальної символіки круговороту Всесвіту (концентричні кола в орнаментиці тарілок, кругове планування поселень). Поняття про безкінечний плин часу передає нам трипільський безконечник (меандр). Уявлення про сакральний центр цього круговороту бачимо в плануванні поселення з обов’язковим майданом посередині, навколо якого обертається все життя його мешканців.

Дуалізм. Упорядковуюча дія міфу здійснюється шляхом позначення явищ реальної дійсності за принципом “позитивний – негативний”, в основі якого лежить пізнання світу через зіставлення “космос – хаос”. На посуді двочленні композиції відображають одвічну боротьбу і єдність протилежних начал (два змії-дракони, закручені головами назустріч один одному); бінарні опозиції (день – ніч, літо – зима, північ – південь), вписані в цілісний виріб, що символізує єдність цих протилежних начал.

Триєдність. Уявлення про вертикальну будову Всесвіту відображене в символіці розпису глечиків, макітер, великих посудин-зерновиків, на яких нижній ярус позначає землю, середній – повітря, верхній – небо. Тут значима кожна деталь, яка передає динаміку одвічного коловороту, що пізніше розвинеться і отримає назву Права, Ява і Нава. З неба (Прави) падає дощ, проростають (в Яві) злаки і плоди, а їхнє насіння, схоронене в землі (Нава), знову проросте навесні новими сходами. Обожнення природного циклу: життя, смерть, воскресіння – основа релігії трипільців.

Чотиричленна символіка відображає уявлення про чотири сторони світу: коло з рівнобічним хрестом або сваргоподібним знаком на тарелях, трипільський ромб (символ родючості поля), зображення місяців у різних фазах (перші зразки календаря). Про існування астрономічних знань і досліджень, які безперечно були професійним надбанням жрецького стану, свідчить відкриття трипільської обсерваторії V тис. до н. ч. (с. Казаровичі на Дніпрі). Символікою чотирьох позначені також “чотиригруді” посудини, які мають всі ознаки ритуально-магічного характеру, очевидно пов’язаного з “годуванням” (жертвопринесенням) землі, викликанням дощу тощо.

^ Трипільські Боги і Богині. Завдяки трипільській пластиці дізнаємося про пантеон Богів мешканців України кінця VІ – початку ІІІ тис. до. н. ч.

Перше і мабуть головне місце в цьому пантеоні по праву належить Великій Богині-Матері – жіночому началу родючості, в якому відображалося уявлення про відтворюючі функції Землі, жінки, Природи загалом. Жінка-прародителька представлена глиняними образами повнотілих зрілих жінок, що народжують. В глину цих статуеток додавали зерно або борошно з нього. Уявлення про “похорон” зерна в землі (засів) і його “воскресіння” (весняні сходи) відображають ідею вічного перевтілення, відродження душ покійних родичів через тіла новонароджених дітей Роду (що пізніше отримало пояснення як обертання душ через світи Нави, Прави і Яви). На животі Богині зображений ромб, розділений начетверо з крапками (зернами) в середині – символ засіяного поля. Вірогідно, вони символізують Свято Врожаю, осінній аграрний період. Часто статуетки Богині позначені спіралевидними зміями, що обвивають її груди або живіт (оберіг вагітності). Поруч зі старшою Богинею археологи знаходять і юну постать стрункої молодої Богині-Діви, оновленої весняної Природи. Наявні також статуетки Богині в позі Оранти з піднятими до неба руками. Велика Богиня часто сидить на глиняному рогатому троні (у вигляді бика), що вказує на її міфологічний зв’язок з Богом-Биком.

Богиня-Мати і Богиня-Донька є давніми прототипами не тільки слов’янських Рожаниць Лади і Лелі, але й балкансько-грецьких Деметри й Кори-Персефони, що символізують ідею смерті і воскресіння природно-рослинного світу, і загалом циклічності – занепаду і відродження. Культ Богині-Матері у трипільців засвідчений і фігурками жінки, що тримає біля грудей дитину, своєрідні “мадонни” (Майданецьке, Бондарівка, Кринички) [163. І. 374, 375, 393].

Друга сакральна постать: Бог-Батько у трипільській пластиці представлений переважно зооморфно у вигляді Бога-Бика (Тура) – чоловічого начала Природи, очевидно відображеного на небі сузір’ям Тільця. Найдавніші пам’ятки з символами Тільця датуються з V тис. до н. ч. (за М. Чмиховим, приблизно 4400 рік до н. ч.) до середини ІІІ тис. до н. ч. – період панування його в Зодіаку (коли весняне рівнодення випадало в сузір’ї Тільця). У вигляді Бого-бика давні греки уявляли Зевса-громовержця (його епітет Гиєнтій – “дощовик”), а давні слов’яни з Биком ототожнювали свого Перуна-громовержця (небесний грім порівнювали з ревінням бика). У зв’язку з цим висловлювалося припущення, що частина трипільців стала предками протогреків, а частина – предками протослов’ян. Як для перших, так і для других проміжною етногенетичною ланкою стали племена Усатівської археологічної культури [128. 35].

Бого-бик у ведійській традиції пов’язувався з силою породження, що надходить з атмосфери – тут простежується його зв’язок з Перуном, а його роги семантично пов’язані з Місяцем.

До аналогів Бого-бика належать також єгипетський Апіс (священний бик) та хурритський Хуррі (бик). До цього ж ряду можемо віднести перетворену на корову коханку Зевса Іо та Ізиду (зображувану з коров’ячими рогами й очима). Богині-корови також вважалися “місячними богинями” (Ізида). У ведійській традиції Мати усіх Богів Адіті зображувалась у вигляді корови [544. 176–180].

Трипільська релігія вже, вірогідно, мала міфологічний сюжет шлюбу Батька Неба (Бого-бика) з Матір’ю-Землею (Великою Богинею). Аналог цього сюжету також має паралелі в грецькому міфі про викрадення Європи Зевсом, який обернувся биком. Його відгомін також поетично описаний у Велесовій Книзі згадується один з весняних обрядів шлюбу Землі і Неба: “се повінчаємо Сварога і Землю”. Цікавою паралеллю є також згадка про Корову Замунь – праматір “кравенців” та відому в західних слов’ян Богиню Подагу (зображену у вигляді корови) [255. 7-Є, 8(2); 404. 11–12].

Третє місце в трипільському пантеоні займає Змій-Дракон – втілення земноводної стихії, який водночас може виступати як земна (ріки, моря, джерела, повені), так і небесна волога (дощ, злива). Висловлюється припущення про наявність у трипільській міфології ідеї “священного шлюбу Великої Богині з обома провідними чоловічими постатями” Богом-Биком (Небом) та Богом-Драконом (Земноводним), завдяки чому у світі циклічно відтворюється життя, а також міфологема суперництва двох Богів-чоловіків [342. 54]. Цілком аналогічним у цьому контексті видається слов’янський міф про боротьбу Перуна (Громовержця) з Велесом (Зміуланом) за Небесних Корів (хмари), в результаті чого проливаються потоки води на Землю-Матінку й живлять (запліднюють) її навесні, даючи поштовх новому вегетативному круговороту Природи.

Аграрні й еротичні культи тісно перепліталися в світогляді трипільців та їхній релігійній практиці: вважалося, що статевий зв’язок чоловіка і жінки на полі сприяє родючості рослин і тварин.

Інші зооморфні зображення. Ймовірно всі вони мали відображати магію родючості тварин, рослин і роду людей одночасно: ведмідь з мискою (можливо для пожертв), бик, корова, тур [163. І. 397–399], свиня [163. І. 399], вівця, баран, коза, собака [163. І. 405] ведмідь, ведмедиця [163. І. 400], олень, лось, птахи [163.І. 406–408] (поселення Блащанка, Кошилівці, Сушківка та ін.). Ведмідь (Ведмедиця) розвинулись в релігії давніх греків як рожаничні Божества. Відома Священна Ведмедиця і в західних слов’ян (кам’яне зображення на горі Слєнжі в Польщі). Малюнок собаки в динаміці (він наче летить у небо), як правило поєднується із зображенням рослини (дерева чи колоска) – своєрідний прототип ірано-слов’янського Симаргла (Переплута), охоронця рослин, зв’язкового світів. А зображення олениць або лосих – прототипи східнослов’янських Рожаниць, можливо відображення зодіакальної символіки Великої й Малої Ведмедиць (які в сибірських народів мають назву Лосиць). Свиня, вепр пізніше розвинеться в міфологему новонародженого Сонця (в обряді Різдва), чи Вепра початкового Часу (скіфської релігії), ритуальний вепр характерний для слов’янських ритуалів на честь Перуна-громовержця у військовій магії. Коза – жертовна тварина в Святі Коляди (сузір’я Козоріг), її культ розвинеться пізніше в слов’янських обрядодіях, пов’язаних з магією родючості: “Де Коза ходить, там жито родить”.

Як бачимо, переважна більшість зооморфної пластики мала культовий характер, збережений у пізніших релігійних системах багатьох індоєвропейських народів.

^ Культ Предків. Поховання покійних під порогом жител чи підлогою (переважно жінок і дітей) та на території поселень (дорослих родичів) свідчать про важливість “загробного” життя в уявленнях трипільців, коли ще не існувало нездоланних перешкод між світом живих і світом мертвих. Можна припустити, що “модельки жител”, ці досить відомі і різноманітні за типом глиняні вироби, мали культовий характер – як житло Предків, охоронців родини. Наявність у них жертовника і мініатюрного культового посуду може свідчити про поминальні звичаї – годування покійних. Так формувалася ідея єдності Роду.

^ Культ Героїв. Вірогідно, зображення чоловіка з києм (жезлом) у руці – не антропоморфне зображення Бога-чоловіка, а конкретний образ героїзованої особистості.

^ Культ родючості. Аграрно-магічні дійства трипільського часу мають свої матеріалізовані докази в цілому ряді культового посуду, що використовувався в обрядах напування землі (так звані “біноклеподібні” посудини), обряди викликання дощу (макітри з грудьми), спеціальний обрядовий одяг для танцю дощу (малюнки жриць у спідницях з китицями на подолі), освячення перших плодів (різноманітні курильниці з двома, трьома і чотирма чашами вгорі).

^ Культові споруди. У трипільців були громадські храми, що розміщувалися у центрі поселення. Вони мали по два вівтарі, на яких розміщувалися різні зоо- та антропоморфні фігурки Богів і Богинь, розписний культовий посуд для жертвопринесень та інших магічно-обрядових дій. Дрібні глиняні фігурки (кульки, конуси, кубики), функціональне призначення яких досі не встановлене. Припускають, що вони були своєрідними мірилами (протогрішми), або використовувались для ворожінь чи інших священних обрядодій. Один з таких громадських храмів розкопано біля с. Конівка. Окрім цього, кожна трипільська хата мала свій домашній вівтар у формі рівнобічного хреста, прямокутника чи прикрашеного спіральним розписом кола.

Аграрне святилище Трипільської культури, очевидно, належало до суто жіночої магічної сфери. Тут представлені жінки-жриці хліборобського культу, кожна з яких виконує свою роль у складному обряді випікання священного хліба. Піч-жертовник виступає священним центром, а головна жриця, очевидно уособлення Богині-Матері (на троні). На порозі стоїть жриця-сторож обряду. Особливість цього святилища свідчить про певну спеціалізацію трипільських культових споруд, їх присвячення різним Богам пантеону.

Сакральна традиція трипільців має численні паралелі та аналоги в релігіях давніх культур Південних Балкан (фракійський енеоліт), Вінча, Лендель, Тиса, Полгар та Трипілля-Кукутень. Сучасна археологія стверджує, що світоглядні основи, магічна та обрядова практика трипільців належала до єдиної сакральної традиції землеробських народів Європи. Найбільш споріднена вона з релігійною традицією Подунав’я, особливо Вінча, що вважається витоковою для слов’ян [163. І. 418].

Як стверджують дослідники в Передмові до Енциклопедії Трипільської цивілізації: “Нині можна довго сперечатися з приводу того, скільки тече в жилах сучасних українців крапель трипільської крові, наскільки вони схожі зовнішністю на творців чи не перших європейських протоміст, давнього мальованого посуду, загадкових статуеток та іншої доісторичної спадщини” [163. І. без зазнач. стор.]. Та проте, увесь культурний світ пов’язує свої уявлення про Трипільську цивілізацію саме з Україною, на теренах якої понад сім з половиною тисячоліть зародилася найдавніша європейська цивілізація.

Існує також зв’язок Трипільської культури з хліборобським менталітетом українців [272; 78]. Трипільська цивілізація органічно входить у серце і душу кожного школяра і кожного державного діяча як невід’ємна складова історії України, не цураються її й науковці. Можна пояснити графічну і семантичну тотожність узорів трипільської кераміки та української писанки і вишивки саме генетичним етнокультурним зв’язком багатьох тисяч поколінь мешканців цієї землі. Шумерська міфологема про те, що світ було створено тоді, коли люди Країни почали пекти хліб та плавити метал, вірогідно, була відома й у Трипіллі. Подібні міфи існували в багатьох індоєвропейських (точніше б сказати, арійських) народів. Починаючи від аріїв Рігведи, й до давніх еллінів, скіфів та слов’ян, понад сім з половиною тисячоліть триває обожнення Землі як Матері-годувальниці. То чи треба сумніватися в тому, що ментальність хліборобів вироблялася в українців не одне тисячоліття і саме на цій благословенній Богами землі?

Підтвердженням цієї спадкоємності (родової та духовної) можуть стати описи антропологічного складу трипільців, озброєння і військова справа. Як вважає дослідник антропологічного складу трипільської культури С. П. Сегеда, “багатовікове перебування її носіїв на південному заході Східної Європи залишило певний слід у генофонді людності цього регіону наступних історичних епох” [163. ІІ. 468].

В. К. Черняк вважає, що завдання вивчення Трипілля “є не тільки археологічним, а й етнокультурним питанням. Культура – явище цілісне, у її вивченні не повинно бути монополії археології. Важливу роль у вивченні Трипільської культури повинна відіграти історична етнографія та лінгвістика. Інколи етнографічні аргументи важливіші за археологічні” [163. І. 5–10]. Дійсно, з цим можна погодитися, тому останнім часом створюється спільне міждисциплінарне поле дослідження Трипільської культури, куди все більше включаються і антропологи, і етнологи, і мовознавці, і релігієзнавці, і митці, й письменники.

Тому В. Черняк піддав нищівній критиці погляди доктора історичних наук Л. Залізняка на етногенез трипільців, ніби-то як на прасемітський народ, висловлені ним у праці про походження українців [177]. Зокрема, як пише В. Черняк, історичні факти свідчать про те, що західні семіти прийшли в Шумер з Аравійського півострова через три тисячі років після виникнення Трипільської цивілізації. А східні семіти (юдеї) з’явилися на історичній арені лише через тисячу років після західних. До того ж, семіти ніколи не були хліборобами, вони були племенами кочівників-скотарів [163. І. 5–10].

На мою думку, до цього ж ряду аргументів слід було б залучити один з найкрасномовніших артефактів, що засвідчує арійськість трипільців, а саме – наявність свастичних знаків, які завжди були антиподом семітським символам [163. ІІ. 467]. Такі свастичні композиції присутні в безлічі трипільських глеків, макітер і мисок. Найяскравішими, я гадаю, є знаки Сварги (пізніше Сварога), що беруть свій початок ще з часів верхнього палеоліту як символи щастя [163. ІІ. 467]. Це – споконвічні обереги білої людини на Землі.

Трипільська релігійна культура поєднує минуле, теперішнє і майбутнє нашого народу, бо найдавніші міфи – це сукупність священних спогадів наших Пращурів. Таким чином, у реконструкції Рідної Віри з трипільських релігійних основ можемо брати архетипні та символічні конструкти, що лишаються незмінними на наших теренах ось уже впродовж семи з половиною тисячоліть.


ІV. 4. Ведизм як витокова основа арійських етнорелігій

та його роль в реконструкції Рідної Віри


Ведійсько-слов’янські паралелі залучали майже всі дослідники старовинних релігій: М. Костомаров, А. Афанасьєв, О. Потебня, І. Нечуй-Левицький, Я. Головацький, А. Фамінцин, І. Франко, В. Шаян, Леся Українка і багато наших сучасних науковців.

Прадавня релігія, що склалася на території України, є частиною величезного масиву первісних вірувань, обрядів, світоглядних уявлень людини про життя, які стали підґрунтям для пізніших етнічних і навіть, певною мірою, світових релігій. На думку археологів Б. Рибакова та М. Чмихова, прямим предком слов’ян було населення, що замешкувало лісостепову частину Правобережжя, крім того, вони споріднені й іншим арійським племенам: “Частина трипільців була, вірогідно, предками греків. Б. В. Горнунг, наприклад, вважає, що ядром протогреків стали усатівські племена. На користь цього свідчать і відголоски культу Тільця в курганному обряді греків, витоки якого логічно шукати в Тільцевих кромлехах і ровах усатівських курганів... Із трипільців могли вийти й предки індійців... Предків слов’ян слід шукати... серед білогрудівських, чорноліських племен і серед скіфів-орачів” [506. 355]. Таким чином, індоєвропейська прарелігія може вважатися витоковою основою формування локальних етнорелігій різних європейських народів.

Отже, українці належать до спадкоємців давньої культури, яка була також основою для формування культур інших народів: слов’янських, балтійських, германських, індійських, іранських та інших, які нині прийнято відносити до індоєвропейської культури, яка має ще й іншу назву – арійська. Саме цю назву вживали в наукових працях у ХІХ – на початку ХХ ст.

Здається цей термін найбільш відповідає і нинішньому стану релігійної думки. Адже історія цього слова дуже давня, хоча вперше воно було прочитане французьким вченим Анкетілем Дюпероном у 1771 році на стелі перського царя Дарія, який назвав себе арійцем: “Син Віштаспаса, Ахаменід, Перс, син Перса, Арій: Арійського сімені” (курсив мій – Г. Л.) [521. 34]. На думку В. Шаяна, ці слова найширше окреслюють належність до роду (етносу). Ця назва великого суперетнічного масиву білих народів вживається у Ведах, що складають цілу бібліотеку священних текстів аріїв. Санскритське аryа означає: 1) благородний, достойний, вельмишановний; 2) представник однієї з трьох вищих каст (“двічі народжених”); 3) пан, господар [225. 99].

Слово арії було первісною самоназвою народів, яких нині називають штучним терміном “індоєвропейські”. На думку Йошко Шавлі: “Саме назва арії (в сучасній версії – “арійці”), вірогідно, є первинною назвою індоєвропейців. У давньоіндійській мові “arya” означає представника знаті, що могло відповідати суспільному становищу давньоарійських завойовників по відношенню до корінного індійського населення. Саме ж походження слова, вірогідно, пов’язане з землеробством: лат.: arare, словен. оrati – “орати”, що одночасно вказує на землеробську культуру арійського племені” [514. 18]. Нині подекуди вже спостерігається тенденція повернення автентичного терміну “арії” до наукового вжитку.

Релігійні уявлення арійських (індоєвропейських) племен стали основою ведійської міфології, яка, на думку багатьох вчених, була відома й на території України (В. Шаян, Б. Рибаков, М. Сумцов, Є. Классен, Д. Чертков, В. Абаєв, Г. Василенко та ін.).

Арійські племена в III – ІІ тисячоліттях до н. ч. поступово розселялися на значних територіях від Європи, через Кавказ і Малу Азію до Індії [545. 62]. Первісною ж батьківщиною їх прийнято вважати Північне Причорномор’я (Наддніпрянщину та Наддністрянщину). Тому було б цілком природно припустити, що Веди (в їх первісній усній формі) могли складатися вихідцями з Придніпров’я або їхніми нащадками, котрі переселилися до Малої Азії та Індії, і тому ведійська міфологія має велике значення для реконструкції праукраїнських вірувань, записи яких до нас не дійшли. Релігійна свідомість предків українців виникла на ґрунті найдавніших уявлень про Всесвіт, які залишили у спадок попередні цивілізації: трипільська, скіфська, слов’янська.

Спільність міфологічних та мистецьких сюжетів, імен божеств, залишків деяких обрядів тощо, здавна відзначали дослідники санскриту, письменники, етнографи, які вивчали обрядовість давніх аріїв [344; 55]. Про це ж повідомляють і самі індійці. Ось, наприклад, свідчення індійського мовознавця Джогоннатха Чокроборті, перекладача зі старослов’янської: “Мене, індійця, вразила широка спільність “Слова о полку Ігоревім” і давніх та середньовічних епічних творів Індії... Я виявив у “Слові” стільки слів, напрочуд схожих на санскритські! Чимало слів пам’ятки зрозумілі індійцеві при зіставленні їх зі словами сучасних індійських мов, серед них і бенгальської... Мені відкрилося багато спільного в культурі Русі та Індії. Я навіть не уявляв, що відкриття за відкриттям чекають мене при роботі... Робота над “Словом” була для мене відкриттям нової країни, напрочуд схожої на мою батьківщину. У Чернігові я почув весільні обрядові пісні українців, такі далекі від сучасних мелодій, але такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях. І тоді я запитав себе: “Чи випадково це?”” [507].

На цю спорідненість неодноразово вказував і Юрій Миколайович Реріх [575]. А видатний індійський історик, коментатор “Бхагаватгіти”, Б. Г. Тілак вважав, що основи ведійської культури започаткувалися в Арктичній прабатьківщині 12–10 тисяч років тому, а далі саме в Україні, повільно рухаючись в напрямку Індії, арії залишили безліч своїх світоглядних і обрядових реліктів [447].

Справді, в українській етнорелігії знаходимо чимало паралелей з давньоарійськими віруваннями. Перше, що впадає в око, культ Бика (Тура, Тільця), на який вказують ряд українських дослідників [506; 321]. З ним пов’язана зодіакальна символіка України, успадкована від Трипілля і Скіфії, як країни Бика. Сучасний санскритолог Степан Наливайко доводить, що назви Таврика, Скіфія, Русь, Україна, Волинь, Гуцульщина – “семантичні двійники й означають “Край/Країна Тура/Бика” [321. 21].

В Атхарваведі знаходимо міфологему Бика як “земледержателя”: він тримає на своїх рогах Землю, Небо і Повітря, тому Бик є символом державності (від санскритського dharma – держава). Його зображували на жертовниках, що символізували центр Всесвіту. В Україні археологам також відомі святилища Тура. Знаходимо цей надто популярний образ і в українських колядках, весільних піснях та іншому обрядовому фольклорі. Його прославляли ведійські ріші у свої гімнах – “хай славиться бик” і слов’янські піснетворці в своїх кощунах – “Буй-Тур Всеволод” (Слово о полку Ігоревім). Бик, як символ священного ладу (закону Рити – української Прави) згадується, зокрема, в Славені єдності: “Разом збираєш ти, о Бик! О Вогонь, всі дари благочестивого” [384.Х.191]. Священна корова – його божественна пара. Вона також відома в Атхарваведі, наприклад, у заговорі на перемогу над ворогами: “Хай недруг поспішить геть! Хай примчить сюди – корова!” [19. VІ. 67]. Вислів “хай примчить сюди корова” означав найліпші побажання у ведійських заклинаннях, ладування ворожого, хаотичного простору згідно законів Рити.

У наших народних традиціях досі існує майже побожне ставлення до корови-годувальниці: зберігся, подібний до індійського, звичай чіпляти на шию корові дзвіночки, у святкові дні (перший вигін на пасовище) прикрашати віночками роги. Зображення Бика, що було традиційно царським символом арійської культури, а нині наявне на гербі Індії, присутнє також на багатьох регіональних українських гербах і в народному мистецтві [115].

Отже, Бик пов’язаний з поняттям державності, а кожна арійська держава керувалася законами дхарми. Ці закони спиралися на 4 суспільні стани (варни, касти), докладно описані в Триведі (збірна назва трійці священних книг: Самаведи, Рігведи, Яджурведи). Так, Артхашастра, як уже згадувалося на початку ІІ розділу, описує “науку про державний устрій”, де для кожної з чотирьох каст подає свої Закони [13. 17].

Непересічне значення культу Вогню, що притаманне усім арійським релігіям, важливе й для наших українсько-арійських реконструкцій. Міф про народження Вогню розповідає про Прабатька всіх істот Праджапаті, який, будучи самотнім і прагнучи продовжити себе, силою свого натхнення породив Агні – вогонь. Але скоро Творець зрозумів, що Агні треба годувати, тоді він створив Богів, рослини і людей. З того часу Агні приймає тільки те, що створене руками і людським натхненням.

Основа ведійської релігії – обожнювання сил природи, славлення радості життя, вшанування культу предків. Ці найголовніші риси мала і релігія русів до прийняття християнства. Для нормального повноцінного життя людини необхідне відчуття радості, щастя, яке вона отримує як винагороду за страждання, важку буденну працю тощо. Таке щастя покликані приносити свята з їхніми обрядами, ритуалами, співом, танцями, зустрічами з ріднею, священним вогнищем, ритуальними напоями та обрядовою їжею. Почуття святості у ведійській релігії означало прилучення людини до космосу. Відчути себе частинкою життя, живою клітиною величезного космічного океану, прийняти позитивний струмінь життєдайної енергії – саме до цього прагне людська душа, втілюючись у тілесному людському організмі. Богові присвячувалися пісні, танці, жертвоприношення, любовні втіхи. Таким було поняття святості як творчої сили, що несла просвітлення, енергію тіла й духу, такою була мета святкових богослужінь. Така віра предків русів була довгий час міцним імунітетом від чужовір’я.

Відречення від світу, штучний аскетизм, яким прославилися ченці-схимники, було чужим і протиприродним, суперечило законам єднання людини з природою-Богом. У “Повісті врем’яних літ” знаходимо натяк на те, що зустріч із ченцем вважається поганою прикметою [248. 105]. Подібні прикмети знаходимо і в “Сонниках”, де піп, дяк або чорноризець означає неприємність. П. Чубинський зазначив: “Як привидиться уві сні піп, то значить чорт. Після такого сну добра не жди, а як духовенство присниться, то се значить тяжку хворобу або і смерть” [510. IV. 698].

Для українців природною звичкою було уміння тримати тіло в доброму стані – гігієна, купання, чиста сорочка необхідні для того, щоб душа і тіло перебували в чистоті. Святість грецького ченця, який носив чорне вбрання, по кілька років не мився, жив у печері, постуючи, щоб наблизитися до Бога, була незрозумілою давнім русичам, що звикли до активної дії та радощів земного життя: що ж це за Бог такий, котрому потрібне відречення від того життя, яке він сам дарував людині? Ця думка породжувала критичне ставлення до чужої віри впродовж багатьох століть.

Не дивно, що навіть тисячолітня проповідь відречення від світу не змогла витравити в душах українців жагучу потребу свята, єднання з громадою, любові, волі, цінності життя. Свято дає людині духовне піднесення, без нього життя втрачає всяку цінність. Людина має жити синхронно з вібраціями космосу як ритмічний організм. У святковому настрої вона відчуває потребу в пісні, ритуальному танці, рухливих забавах, загальних веселощах, які чергуються з періодами буденної праці. Хаотичність, невпорядкованість життя руйнує тіло й душу – створює дискомфорт. Цю одвічну мудрість знали наші предки, все життя яких було узгоджене з космічними циклами природи. Всі свята, приурочені до річних фаз небесних світил, покликані гармонізувати людину з божественними космічними ритмами природи. Такий глибинний зміст мали ведійські вірування всіх арійських (індоєвропейських) народів.

Знання про вмирання та воскресіння небесного Вогню (Світла Дажбожого) відоме в Україні близько 10 тисяч років. Поклоніння Великій Матері – родоначальниці Богів – було поширене вже у верхньому палеоліті: зображення цієї Богині, знайдене експедицією В. Даниленка в 1974 р., красномовно свідчить, що цей культ поширився і серед інших арійських народів. На малюнку чітко видно вишита сорочка Матері Богів, її візерунок – це відома трипільська спіраль, названа пізніше меандром.

Основою арійського віровчення є культ Світла: Світло для аріїв – це життя і радість. Темрява – смерть і страх. Протилежність і боротьба між добрими Богами світла й вологи та злими Богами темряви й засухи складала підґрунтя релігійного світогляду давніх індоєвропейців. Окремі риси міфологічних сюжетів, успадковані слов’янами, дійшли до нас в українському обрядовому фольклорі. Так, іранський Ііма (індійський Іама) після закінчення Золотого віку повертається на гору Богів, де в блаженному саду одночасно світять сонце, місяць і зірки, де панує вічне світло і ніколи не настає темрява. Порівняємо українську колядку про терем, в якому через три віконця світять сонце, місяць і зорі.

У Рігведі знаходимо вказівку на існування в найдавніші часи Бога Дьяуса, ім’я якого означає “небо і повітря”, – Бога-отця, який посилає на землю денне світло. Від цього давньоарійського кореня походять назви Бога у багатьох індоєвропейських народів: грецьке Дeоs латинське Zieus, литовське Dіеvas, слов’янське Дий (первісно означало Бога денного світла). Етимологія давньоіндійського Дьяус вказує на його походження з арійського “ясний”. У Рігведі Дьяус (Батько Небо) виступає в парі з Притхіві (Матір’ю Землею). Аналогії також знаходимо в українському фольклорі, де Небо і Земля постають в образах Богів. Наприклад, замовляння перед збиранням цілющого зілля: “Отець-Небо, Земля-Мати, благословіть траву брати!” [258. 116].

Основна ідея давньоарійського верховного Бога світла проявляється в конкретному небесному світилі – Сонці, в його сліпучому блиску, в його променях, що вважаються життєдайними і очищаючими. Таке розуміння Сонця як Божества знаходимо в багатьох гімнах Рігведи і Авести, в багатьох українських (і взагалі слов’янських) замовляннях, що є давніми молитвами до язичницьких Богів. Про це свідчать і традиційні звертання до Сонця, починаючи з Авести, до “Плачу Ярославни” в “Слові о полку Ігоревім”, і до українських замовлянь. Порівняємо: “Восхваляємо Сонце безсмертне, блискуче, споряджене швидкими кіньми” (Авеста), “Світлоє і трисвітлоє Солнце” (“Слово”), “Сонечко ясне, прекрасне” (українське замовляння).

Такою ж давньою виявляється і традиція уявлення і зображення Бога Сонця у вигляді ока: Авеста називає сонце “оком Агурамазди”, яке ніколи не дрімає, завжди пильно стежить за тим, що відбувається в світі. Аналогом до цього уявлення сонця в слов’ян є купальська пісня, де сонце назване “оком Лада”: “Гей, око Лада, Ніч пропадає, Бо око Лада з води виходить. Ладове свято Нам приносить!” [258. 90]. Саме з давньоарійських традицій бере свій початок і християнське “всевидющеє око”. Образ сонячних коней, який також присутній у віруваннях давніх аріїв, дійшов до наших днів через слов’янського білого коня Світовида – образ світанку. За свідченням Саксона Граматика, білий кінь утримувався при святилищі Світовида на острові Ругії ще в 1168 р. [521. 205]. На цьому коні сам Бог Світовид виїздив на битву з ворогами (силами темряви), тому ніхто зі смертних людей не смів їздити на священному коневі. Подібні свідчення маємо про священного коня, який утримувався при війську перського царя Дарія. Його прикрашали білою попоною, золотою збруєю і називали “сонцевим конем”.

Жіночі Божества давніх аріїв, пов’язані з родючістю, мають свої аналоги в релігіях усіх індоєвропейських народів. Так, іранська Богиня небесної вологи Ардвісура Анахіта, що буквально означає “чиста, непорочна”, стала прототипом пізніших малоазійських і грецьких Богинь Місяця, які вважалися покровительками жіночих пологів, Берегинями здоров’я і життя новонароджених і породіль. В українській міфології їй тотожні Рожаниці, Богині Лада, Дана, Мокоша.

В Індії представниками денного світла є кілька Богів: Вага, Арьаман, Митра, Варуна. Найвищим з них вважається Варуна, Бог вищого неба, вартовий правди, вірності, прав і обов’язків людини по відношенню до Богів. Саме це Божество має подібність до слов’янського Світовида своєю чотириликістю (він же близький і до іранського Агурамазди). За Ведами, Митра і Варуна злились воєдино, Сонце також назване “Оком Митри і Варуни”.

Бог блискавки і грому Індра у Ведах названий сином великого Бога-отця Дьяуса. У слов’янській міфології йому відповідає Перун, у балтійській – Перкунас. Бог-громовик у всіх арійських народів вважався покровителем воїнів. Йому молилися перед битвами, щоб дав силу, міцність у бою, перемогу над ворогами. Гімни до Індри у Ведах мають чимало аналогів у Велесовій книзі: “Слава Богу Перуну вогнекудрому, який стріли на ворогів верже і вірно по стежці вперед веде, бо єсть він воїнам суд і честь, і яко златорун, милостив, всеправеден єсть!” [255. 11-Б]. Порівняємо у Ведах: “З нами хай буде Індра, коли зіткнуться бойові знамена! Наші стріли – хай переможуть! Наші герої – хай візьмуть верх! Нам, о Боги, поможіть під згуки бойових закликів!” [384. Х. 11]. У Велесовій Книзі поруч з молитвами до Перуна знаходимо розуміння ідентичності його з Індрою: “Хай святиться ім’я його Індра, бо то є наш Бог серед Богів і веди знає... Дитиною прийшов він із землі аріїв до краю Інського” [255. 30].

Таким чином, як писав А. С. Фамінцин: “Гімни Вед і Авести можуть у багатьох випадках стати кращими тлумаченнями основних положень язичницького світобачення слов’ян. Як твори спеціально виробленого класу жерців або магів, вони є виразом, у більш художній і цивілізованій формі, тих корінних релігійних поглядів, які в простішій, первісній сільській формі проявляються в творчості слов’янина-простолюдина” [475. 8].

Деякі арійсько-слов’янські паралелі можемо пояснити з несподіваного ракурсу. Так, у Велесовій Книзі пітьма порівнюється зі “злим племенем дасуво” [255. 4-Г]. Дослідники зазначають, що таке плем’я (в етнічному значенні) невідоме. З Рігведи дізнаємося, що дасью (dasyu) – позначення ворогів Індри, демонів і представників неарійських племен [384. Х. 148].

Вірування давніх слов’ян, як і українців зокрема, можуть бути зрозумілі й реконструйовані з допомогою індоарійських паралелей. В Європі до ХІХ ст. вивчалися лише античні міфи, інтерес до яких з’явився в епоху Відродження. Арійську міфологію почали перекладати і вивчати лише з другої половини ХІХ ст. Порівняльно-історичний аналіз основних міфологічних сюжетів переконує, що при їхній різноманітності, міфи індоєвропейців мають багато спільних рис, тем і мотивів. Чимало з них, очевидно, мають спільне джерело. Серед арійських міфів є космогонічні (про походження життя, “сотворення світу”), антропологічні (про створення людини), тотемічні (про тотемних предків окремих племен), теологічні (про походження Богів), календарні (про річні цикли природи та обряди, пов’язані зі зміною пір року і господарською діяльністю), есхатологічні (про потойбічний світ та передбачення майбутнього), історичні або культово-біографічні (про життєві випробування і діяння окремих героїв, царів) [274. 135].

Часто названі теми тісно переплітаються. Наприклад, розповіді про сотворення світу обов’язково пов’язані з діяннями Божеств, а в міфах про добування вогню персонажами виступають як Боги, так і люди. Характерно, що космогонічні міфи, якими так багата українська міфологія, є ознакою високого рівня культури народу (у відсталих народів космогонічних міфів майже немає, а натомість – мотиви перетворення одних речей на інші, тварин на людей тощо).

Оскільки українська міфологічна система успадкована вже від залишків зруйнованої християнством давньоруської міфології, то доцільно розглянути навіть ті рештки сюжетно-тематичних міфів, які дійшли до нашого часу. Адже власне українських текстів до нас дійшло мало. Нині можлива наукова реконструкція основних елементів цієї системи на основі вторинних джерел, літописів, творів давнього часу, апокрифів, фольклорних текстів, казок, матеріальних пам’яток (мистецьких виробів із зображенням міфологічних сюжетів). Найбільше залишків міфологічних сюжетів українці зберегли в своїх обрядах, звичаях: колядках, щедрівках, веснянках, купальських піснях, замовляннях, весільних, обжинкових та ін.

Одним із найархаїчніших українських міфів про сотворення світу зберігся в лемківській космогонічній колядці: серед моря ріс явір, на якому три голуби сиві “радоньку радять”, як “світ сновати”. З піску створюють Землю, із золотого каменю – “ясне Небонько”, на якому засяє і “світле Сонечко”, і “ясен Місячик”, і “дрібні Звіздочки” [219. 7]. Первісна чистота міфу незаперечна – три птахи, які створюють світ, уособлюють божественну силу, енергію духу, вогонь творчості, які стають першопочатком, першопоштовхом до світового ладу, що ладує безмежне космічне море великої безодні (хаосу) [433; 266].

Цей колядковий сюжет про сотворення світу є значно вищим як у філософському плані, так і в поетичному від пізніших християнізованих міфів на зразок сотворення світу Богом і Сатанаїлом. Хоча і в християнському міфі наявний мотив пірнання у морські глибини, тільки тут замість птахів пірнає за наказом господа Сатанаїл, а після спроби обдурити Бога, він плюється горами і скелями, які роздуваються у нього в роті, і які він не в силі втримати [67. 81]. Порушена гармонія, естетичність міфу, його поетична чистота заплямована діями Сатанаїла. Те ж саме бачимо і в християнізованих легендах і міфах про сотворення людини [67. 91], або в християнських різдвяних піснях, де оповідається, що пірнає в море вже не божественний птах, а “святий Петро”.

У багатьох місцевостях України записані також міфи про сотворення світу з яйця. Сонце тут виступає в образі Жар-птиці, яка може одним своїм пером освітити цілий сад. Зимовий Холод, як злий чарівник, хоче її викрасти. Проте, Жар-птиця встигає знести своє золоте яйце, з якого навесні знову народжується (воскресає) джерело світла й тепла.

Сонце-яйце своїм гарячим промінням зігріває землю, розганяє туман, примушує хмари лити дощові потоки – на землі встановлюється літо. З уявленням про яйце як початок всього живого пов’язаний звичай писати писанки. До язичницьких мотивів належить також казка про Яйце-райце, з якого з’являється все живе на землі. Основна засторога цього сюжету – не розбивати Яйце-райце до певного часу – має свої космогонічні причини, пов’язані з календарними циклами (час, коли для певної дії складаються певні умови).

Символіка яйця як відродження душі померлого була відома у скіфів: поховання в яйцеподібних курганах, де поховальна камера обсипалась жовтою глиною, що імітувало жовток. Ці світоглядні основи були започатковані ще в добі індоарійської спільності, вони існують у інших народів з таким же значенням. В Україні і досі після Великодня (“проводи”, “могилки”, “радуниця”) покійних родичів поминають, приносячи на могили писанки і крашанки.

Наявність глиняних писанок ще за трипільської доби свідчить про їхню сакральність впродовж кількох тисяч років. Дарування писанок з обрядовим цілуванням і побажанням здоров’я й довгого життя було відоме в Україні ще задовго до християнізації і впровадження звичаю “христосування”. Міфи і легенди про писанку рясніють суперечностями, які внесло християнство. Наприклад, у Польщі записана легенда: “жиди, щоб схилити Пілата до винесення смертного вироку Ісусу, дарували дітям Пілата крашанки” [444. 10]. Можна лише припускати, що ця легенда належить до часів, коли перші християни боролися проти язичницького звичаю писати писанки і крашанки на Великдень. З часом, переконавшись у неспроможності викорінення з народного побуту писанки, а з духовної культури народу розуміння сакральності яйця, вони взяли яйце до своєї обрядовості, надавши йому християнського забарвлення.

Відомі й інші космогонічні міфи про небесні світила, наприклад, міф про Сонце і Місяць. Сонце – прекрасна панна в золотих шатах. Місяць – парубок, котрий хоче одружитись з панною-Сонцем. Минає їхня перша весна, і Місяць починає залицятися до Зорі. Тоді Сонце своїм золотим мечем розрубує Місяця навпіл. З того часу Місяць “стає щербатим” – як просто пояснена зміна фаз місяця, яку люди спостерігали з давніх часів [324]. Головною рисою світоглядних уявлень українців є найприродніші родинні зв’язки, де всі явища природи розглядаються крізь призму сімейного щастя, родинних зв’язків, добробуту родини, добрих взаємовідносин людей і Богів.

Пояснення природних явищ подається в українських міфах також через призму родини, кохання, шлюбу. Наприклад, пояснення блискавки. Розбивання Хмари Громовиком розглядається як шлюб: Бог-воїн пробиває, запліднює вогненною стрілою Богиню Хмару, яка проливається на землю благодатною зливою, що дає плодючість нивам, всякому зіллю. Аналогічні сюжети є у Ведах, де хмари – небесні корови, яких переховує Бог Врітра, а визволяє Індра (ідентичний нашому Перуну).

Чистим від пізніших нашарувань є міф про боротьбу Велеса з Перуном. Велес викрадає череду худоби (варіант: людей, або саму жінку Перуна), за що Перун періщить стрілами небо і землю; Велес ховається за камінням, під деревами, перетворюється в різних істот. Як наслідок цієї боротьби йде дощ на трави, квіти, овочі, злаки. Живлюща волога обожнювалася давніми народами, і це знаходило вияв у всіх міфологіях. Поняття про живу воду є у всіх індоєвропейських народів.

Це джерельна вода, напившись якої людина набуває великої сили, хворі одужують, зцілюються. В українських міфах і казках також є сюжети з добуванням героями живої води. На противагу живій воді є уявлення й про мертву воду, якою злі сили можуть завдати шкоди герою.

Язичницькі міфи про сотворення людини переважно вказують на дерево, як на матеріал, з якого створене людське плем’я. Це дуб, ясен або просто пеньок. Але, щоб вдихнути в людину життя, потрібен живий вогонь. Тому оживлення людини ще пов’язується з небесним вогнем і блискавкою. В індійській міфології перший чоловік народився від блискавки. Грецький Прометей викрав у Богів небесний вогонь і оживив ним першого чоловіка.

Міфи про сотворення роду – чи не найголовніші релігійно-світоглядні коди в ментальності кожного народу, який має свою етнічну віру. Саме такі міфи визначають духовність, характер, місце в історичному процесі того чи того народу.

Вони дають змогу констатувати, що теми, сюжети, образи давньої української міфології відображають основні світоглядні орієнтири язичницької релігії русів-українців. А розглянуті паралелі дозволяють припустити, що вони багато в чому близькі до індоєвропейських міфів, бо успадковані від єдиної праарійської міфологічної системи, хоча позначені вже власним українським колоритом та ментальністю. Отже, при науковій реконструкції язичницького світогляду, а також певною мірою ритуалів та обрядовості доцільно звертатися до індоарійських релігійних паралелей.

Розглянуті джерела релігійних вірувань на території України вказують на генетичний зв’язок різних уявлень, починаючи ще з окремих аграрних культів трипільської доби та індоарійських світоглядних архетипів до слов’янських, давньоруських та українських. Успадкований запас релігійних уявлень, як правило, не зникає, а переосмислюється і використовується для нових потреб, які відображають нові інтереси і потреби суспільства.

Це стосується також і словесної частини ритуалів. Так, наприклад, у повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків” знаходимо залишки давніх замовлянь, які можемо з допомогою реконструкції застосовувати в обрядах і рідновірській практиці: “... ні звір, ні сила нечиста не озьмеся маржини та й нас, ирщених... [226. ІІІ. 147; ] (курсив мій – Г. Л.). Звичайно, в ХХ столітті ці рідновірські обряди були вже сильно позначені християнським синкретизмом. Цікава і дещо несподівана форма скорочення слова “хрищений”, передана як “ирщений”, що зустрічається в західноукраїнських говірках досить часто. Це може вказувати на давнє існування близькозвучного слова, що вживалося в замовляннях язичницького часу. Гіпотетично, можемо припустити, що це могло бути “речений”. Адже у багатьох заговорах називалося ім’я того, кому заговорюють. Цілком логічно припустити форму: “речений... ім’я” (аналог християнського “раб божий Іван”). Так само збережена М. Коцюбинським форма привітання “Слава Ісусу!”, що в просторіччі має скорочену форму “Слава Йсу!” і відповідь “Навіки слава!”. Громади Рідної віри нині вітаються традиційно: “Слава Богам!”, “Слава Сварогу!”, “Слава Перуну!” і т. д., а відповідь завжди: “Навіки слава!”

Релігійні уявлення не народжуються з кожним новим поколінням, адже нові покоління “засвоюють” релігію як історичну даність, як звичай, як узагальнений часом тип світосприйняття й світогляду. В основі генези релігійних форм лежить релігійний синкретизм як один з головних чинників цього процесу. Вірування, які походять з давніх історичних часів, відзначаються більшою стійкістю, ніж сучасні. При цьому особливу живучість виявляють ті сторони релігійного життя, які пов’язані з природним циклом людського існування, і ті, які відображені в архаїчних формах, але вже дещо трансформованих і закріплених в ритуалах нових, в т. ч. світових релігій.





залишити коментар
Сторінка19/29
Дата конвертації25.09.2011
Розмір6,19 Mb.
ТипКнига, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   29
отлично
  1
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх