1 Виникнення Давньоруської держави icon

1 Виникнення Давньоруської держави


Схожі
1   2   3   4   5   6
повернутися в початок

^ 19 Внутрішня та зовнішня політика гетьмана І.Мазепи (кінець XVII - початок XVIII ст.).

Новий гетьман Іван Мазепа (1687—1709) походив з української старшини Білоцерківського повіту, з села Мазетншцу , вчився у Київській академії, згодом у єзуїтській колегії, продовжив освіту в Західній Європі, ле навчався, зокрема, артилерійській справі. Замолоду служив при дворі Яна Казимира (і659 — 1663), виконував дипломатичні доручення. Пізніше Мазепа залишив короля іі повернувся в Україну, а коли

пр 19

правобічним гетьманом став Дорошенко, пішов до нього на службу ї досягнув становища одного з найближчих дорадників славного гетьмана. Згодом Мазепа служив у Переяславському полку та відзначився мужністю, воєнним хистом, за що був обраний генеральним осавулом. Отже, гетьманом Іван Мазепа стан виключно завдяки своїм особистим якостям. У своїй зовнішній політиці гетьман відмовився від орієнтації на Польщу, Крим і Туреччину. Боротьба ж із Росією видавалася на той час безнадійною. тривалий час Мазепа просто продовжував лінію, Самойловича,спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії. До того ж із приходом до влади енергійного Петра І гетьман (він мав неабиякий вплив на молодого царя) скеровував політику Росії на поширення кордонів Гетьманщини з південного заходу, від і Польщі, і з півдня, від Криму й Туреччини. Отож, довгий чає Мазепа залишався щирим прихильником союзу з Москвою, аж доки Петро не надумав знищити всі прояви української державності. Втім, документів гетьмана збереглося обмаль. Більшість їх згоріла в Батурииі, сплюндрованому Меншиковим, частина помандрувала в Туреччину, частину свідомо знищили царські посіпаки і вчорашні прибічники гетьмана, які побоювалися репресій. Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Розквіт України гетьман пов'язував розвитком освіти, культури, церкви. Він був меценатом мистецтва й науки, організував і фінансував по всій Гетьманщині будівництво церков, опікувався Київською академією. У внутрішній політиці Іван Мазепа спирався на старшину, низкою законів відособивши козацтво як окремий клас. Становище козацької старшини особливе. Всі ці заходи гетьмана, як і реформи у галузі судочинства й податків, свідчили про намагання гетьмана створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу .Відновнив автономію України. Водночас Мазепа всіляко дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, встановив максимальну панщину у два дні на тиждень,. Загалом гетьман дбав про інтереси всього народу, всій країни.

Північна війна поставила під погрозу положення гетьмана Мазепы (1687-1708 р Коли поповзли чутки про намір Петра Первого реорганізувати козацтво, то забеспокоилась старшина. Похитнулося і положення Мазепы, тому що до нього дійшли чутки про намір замінити його російським вельможею. Навряд чи гетьману і старшине був відомий план Петра I 1703 року про знищення козацтва як стана або переселенні на східні межі імперії. Територію, що звільнилася таким чином, цар мав намір колонизовать уродженцями центральної Росії і частково - німцями, щоб вигнати з цих регіонів ідеали республіканських концепцій, властивому козацтву. Мазепа вступає в таємні переговори зі шведським королем Карлом XII і його польським ставлеником С. Лещинским. Мазепа обіцяє Карлові зимові квартири на У для шведської армії, продовольство і фураж, поміч 50 тис. армії в обмін на звільнення У від впливу Москви. 28 жовтня 1708 р. із п'ятьма тис. козаків і старшины Мазепа перейшов на сторону шведів у самий гострий момент Північну війну. Узнавши про зраду Мазепы і прямуючи не припустити захоплення запасів продовольства і спорядження шведами, Петро I наказав Меньшикову знищити столицю гетьмана - місто Батурін. Меньшиков спалив місто і перебив біля 15 тисяч його жителів. Почалися арешти «мазепинцев». Основна маса козацтва, старшины і селянства відмовилася підтримати Мазепу. За наказом Петра I на раді старшин новим гетьманом був обраний И. Скоропадський. У відповідь у травні 1709 р. царські війська захопили і зруйнували Запорізьку Січ, а цінності і документи вивезли в Росію, частину знищили. У Полтавській битві 27 червня 1709 р. шведи були наголову розбиті.

23 ^ Буржуазні реформи 60-70-х рр. Х I Х ст. у Наддніпрянській Україні та їх значення .

Курс проведення реформ було проголошено царем Олександром У промові перед московським дворянством 30 березня 1856 р. У кожній губернії створюються комітети по розробці реформ, які потім мала опрацювати Головна комісія у Петербурзі, до складу якої ввійшли і ряд українських дворян, такі, як Григорій Галаган, Василь Тарановский. В результаті комісія запропонувала царю компромісний варіант аграрної реформи.

19 лютого 1861 р. царський маніфест проголосив скасування кріпосного права, що поклало початок проведення реформ у Російській імперії. в т. ч. і в Україні.

3. Аграрна реформа в Україні проходила за місцевими положеннями. Так, територія України була поділена на ряд регіонів по специфіці проведення аграрної реформи:

а) губернії Новоросійського краю — тут переважно общинне землеволодіння.

Лівобережна Україна (Полтавська, Чернігівська, частково Харківська губ.) — тут переважно подвірне землекористування.

За аграрною реформою скасовувалась особиста залежність селянина від поміщика, селяни чорноземних районів отримували 3-5 десятин землі на душу, нечорноземних районів — 4-7 десятин, земельні надлишки забирались на користь поміщика. Так. на півдні та сході селяни втратили до 30% своїх наділів. Виняток ставило правобережжя, де панувала польська шляхта, і уряд, щоб привернути на свою сторону населення, збільшив селянські земельні наділи на 20%. Всі селяни за отримані наділи повинні були сплатити викупні платежі протягом 49 років. До переходу на викуп селяни вважались тимчасово зобов'язаними і мали виконувати повинності. Лише на Правобережжі вони були переведені на обов'язковий викуп, а викупна плата зменшувалась на 20%. Вводилась загальноросійська система селянського управління:

сільські громади, об'єднані у волості, та кругова порука за сплату податків. Поміщицьке господарство та земельна власність залишались недоторканими.

За аграрною реформою було проведено ряд реформ, що стосувались питань державного устрою Російської імперії: земську, судову, освітянську, міського самоврядування, цензурну та військову

В 1864 р. було проведено земську реформу:

створювалась система місцевого самоврядування під зверхністю дворянства. В Україні реформа поширювалась на південні та лівобережні губернії, де було утворено 6 губернських та 60 повітових земських управ. На Правобережній Україні зекіське самоврядування було введене лише аж у 1911 р. Земськими органами самоврядування були: губернські земські собори та їх виконавчі органи — губернські та повітові земські управи. До повітових зборів входили гласні, обрані на трирічний строк по куріям за майновим цензом. Гласні, обрані на повітових землях, утворювали губернське земське зібрання.

Функціями земств було: упорядкування доріг, організація медичної допомоги, утримання народних шкіл, пошти, збір статичних даних, та ін.

Створення земської системи самоврядування свідчить про оформлення виборної структури в бюрократичній системі управління. Хоча земства мали обмежену компетенцію, вони стали осередком формування ліберальної опозиції самодержавству.

За судовою реформою вводився позастановий, відкритий, незалежний від чиновників суд. Тепер судочинство відбувалось за участю двох сторін:

обв инування та захисту, провину підсудного визначали присяжні судді, обрані населенням. Судова реформа була найдемократичнішим заходом царату.

У цей же час здійснювалась освітянська реформа, яка забезпечила введення єдиної системи початкової освіти, створення мережі жіночих , чоловічих та реальних гімназій. Право на освіту здобули всі стани, але спроможні оплатити навчання.

26 ^ Події революції 1905-1907рр. в українських землях. Значення та нслідки революції. На початку ХХст. у Російській імперії виникла політична криза. Обумовили її неврегульовані зв'язки між працею й капіталом,існування великого поміщицького землеволодіння й відповідно безземелля та малоземелля більшості селян, відсутність політичної свободи, національне гноблення. Основні верстви населення, пролетаріат, буржуазія, селянство, жадали реформ. Отже, країна відчувала гостру необхідність у модернізації всіх сфер життя. Суспільне невдоволення породжувало численні страйки робітників(загальний страйк 1903р.), повстання селян(на Полтавщині та Харківщині в 1902р.),демонстрації та виступи студенства України. Розвиток революційної кризи прискорила російсько-японська війна 1904-1905рр. Початком революційних подій став розстріл робітників урядовими військами під час мирної демонстрації 9 січня 1905р. в Петербурзі, коли тільки за офіційними даними загинуло близько ста чоловік. А вже через декілька днів застрайкували робітники Києва, Катеринослава, Одеси, Горлівки, Юзівки та інших промислових центрів України. Розпочався селянський рух, який протягом першого півріччя 1905р. охопив 64% всіх повітів Наддніпрянщини. Серед причин боротьби трудящих переважав соціальний фактор, що однак не заперечувало висування й національних вимог (надання Україні автономії, впровадження української мови в школі, церкві та суді тощо).В червні 1905р. відбулося повстання матросів на броненосці «Потьомкін» під проводом Г.Вакуленчука та О.Матюшенка; в тому ж році – загальний жовтневий політичний страйк; 11-15 листопада 1905р. – повстання моряків-чорноморців і солдатів севастопольського гарнізону на чолі з лейтенантом П.І.Шмідтом, 18 листопада 1905р. – збройний виступ саперного батальйону в Києві, очолений підпоручиком Б.Жаданівським. кульмінацією революційних подій були збройні виступи пролетаріату України в Горлівці, Харкові, Олександпівську в грудні 1905р. Як і попередні повстання, вони зазнали поразки,але уряд змушений був піти на уступки. Ще 17 жовтня 1905р. з'явився царський маніфест, який проголошував недоторканість особи, політичну свободу (слова, друку, зборів, спілок), обіцяв скликати законодавчий представницький орган – Думу. І Дума: 27 квітня 1906р.; ІІ Дума – 20.02.1907- 3 червня 1907р. З вимогою надати Україні політичну автономію і запровадити українську мову в школах, судах та місцевих адміністративних органах виступила Українська парламентська громада, яка об'єднувала понад 40 депутатів-українців у І та ІІ Державних думах. Всередині Української думської фракції не було єдності. Революція викликала пожвавлення національного руху на українських землях. У містах виникають культурно-просвітницькі організації «Просвіти»: участь у їх роботі брали такі відомі діячі, як Б.Грінченко, Леся Українка, М.Лисенко,М.Коцюбинський,Панас Мирний,Д.Яворницький,М.Аркас. З'являється в той час і періодична преса – у 1906р. виходило 18 україномовних газет і журналів. Після розпуску ІІ Думи 3 червня 1907р. революція вважається завершеною.Хоча в її ході не було вирішено багато гострих питань (аграрного, робітничого), але вона стала поштовхом для перетворення Росії на конституційну монархію. Було створено законодавчу Думу, легалізовано партії, профспілки, скасовано попередню цензуру щодо друкованих видань, дозволено економічні страйки, мітинги та демонстрації. Уряд під тиском мас бв вимушений скасувати викупні платежі селян, зменшити робочий день на підприємствах до 10 годин. У середньому на 15% зросла заробітна плата. Дещо послабився в цей час і національний гніт. Революція виявилася слабкою, щоб істотно підірвати монархічно-бюрократичну систему.


30 І та ІІ Універсали Центральної Ради,
Центральна Рада дедалі активніше вимагає визнання і схвалення Тимчасовим урядом автономії України. З цією метою у травні 1917р. до Петрограда виїхала представницька делегація, очолювана Винниченком, Ковалевським і Єфремовим. Тимчасовий уряд відхилив вимоги щодо автономії. Поклавши в основу своєї тактичної лінії принцип "ні бунту, ні покірності", Центральна Рада знайшла таке рішення: 10 червня 1917р. вона приймає І Універсал, у якому проголошує автономію України і підкреслює, що "однині самі будемо творити наше життя". Одним з перших кроків після проголошення Універсалу стало створення Тимчасового революційного уряду - Генерального секретаріату на чолі з Винниченком(15 червня 1917р.).ІІ Універсал Центральної Ради проголошено 3 липня 1917р. В ньому вказувалося, що поповнена представниками національних меншин, які проживають в українських землях, Центральна Рада перетвориться на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Центральна Рада виділить зі свого складу відповідальний перед нею орган - Ген.сек., який після затвердження Тимчасовим урядом стане носієм найвищой крайової влади цього уряду в Україні. Центральна Рада брала зобов'язання зміцнювати новий ряд і офіційно виступала "проти замірів самодовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання". Започаткована ІІ Універсалом криза Тимчасового уряду, стала прологом загальної політичної кризи в Росії.

32 ^ Політичний режим гетьмана П.Скоропадського.

Оккупировав УНР, німецьке командування не було зацікавлено тримати у влади ЦР, тому що: 1) ЦР не мала адміністративного апарата для збору продовольства і сировини для Німеччини (через що постачання неодноразово зривалися); 2) проти спілки з ЦР (соціалістами) був кайзер Німеччини; 3) отсутствие підтримки народом ЦР (населення - проти німецьких здирств, поміщики - проти націоналізації землі, фабриканты- проти годинников-8-годинного робочого дня і т. д.). У результаті: 29 квітня 1918 р. на хлеборобском з'їзді в Києві за підтримкою німецького командування була скинута ЦР і для «порятунки країни від хаосу» проголошений гетьманом Павло Петрович Скоропадський. Внутрішня політика гетьманського уряду: 1) сформирован кабінет міністрів із значних землевласників, в основному російськомовних (ряд укр. діячів відмовилися ввійти в кабінет через розгін ЦР); 2) налажен дієздатний адміністративний апарат (старости, земські урядники, фахові чиновники, поліція і т.п.), що забезпечило майже безперебійне постачання Німеччини продовольством, сировиною і т.д.). 3) Почате формування білогвардійської Південної армії на чолі зі ставлеником Краснова - генералом Семеновим; 4) Відновлене помещичье землеволодіння. Зовнішня політика: а) спілка з Німеччиною; б) установлення дипломатичних відносин із 12 країнами; в) подписание мирного договору з Росією; г) безкінечна дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати східно-галицькі землі і Холмщину; д) контакти з белоказачьим Доном. Політика в області культури: а) створення умов для розвитку просвітництва й укр.ой культури; б) відкриття більш 150 гімназій, 2 університетів (Києві і Кам'янець-Подільському), Укр. ой Академії наук; в) національного архіву, Госбиблиотеки й ін. просвітніх центрів; г) введений у більшості шкіл укр.ий мова. У цілому влада Скоропадського не була стійкої, тому що: 1) не вирішила економічних проблем, вернув дореволюційні порядки на селі; 2) не створила національно-незалежної держави, окружив себе царськими чиновниками, що мріяли про «великої і неподільної Росії»; 3) проводила каральні експедиції (у захист поміщиків і нем. постачань); 4) опора на німецькі війська була хитливої, тому що Німеччина програвала війну й у ній зріла

пр 32

революція; 5) соц. база гетьманщини (значні власники) була занадто вузької, щоб влада протрималася тривалий час

29 квітня 1918 р., після падіння ЦР на хліборобському конгресі в Києві П.Скоропадського обрали гетьманом України. 30 квітня виходить «Грамота до всього українського народу», згідно з якою розпускались Центральна і Мала ради, Міністерства і земельні комітети. Гетьманським переворотом більшовицька і австро-німецька експансії практично паралізували місцеву українську владу. Назрівала криза в уряді УНР. Згідно з берестейськими домовленостя минаприкінці лютого 1918 р. кайзерівсько-цісарська армія вступила на територію України, а вже 1 березня більшовицькі війська відступили з Києва, куди 7 березня повернулася ЦР. Прихід «союзників» в Україну дуже швидко обернувся жорстоким окупаційним режимом. Це й спричинило падіння авторитету ЦР, чимала частина населення прагнула утвердження сильної виконавчої владі. Головним виразником цих ідей стала Українська народна громада (УНГ), яку очолив Скоропадський. Разом з партією українських хліборобів-демократів (Міхновський, Липинський) виступали за сильну диктаторську владу гетьманат. Зі своїми планами вони ознайомили німецьке командування, які пообіцяли допомогти. 28 квітня німецьке командування паралізувало засідання ЦР.

Утворення гетьманського уряду. В руках гетьмана зосереджувалась вся влада (формування уряду. військового командування, зовнішня політика). Голова нового кабінету міністрів - Лизогуб, Міністерство внутрішніх справ очолив Дм. Дорошенко. Міністр освіти та мистецтва - Василенко. Міністерство юстиції очолив Чубинський. Військовий міністр - Рогоза. Новий уряд одразу ж включився в активну державотворчу діяльність. Внутрішня політика. В Українській державі поряд з авторитарними формами правління співіснували немало республіканських елементів управління. Розглядалось створити в перспективі законодавчий орган - сейм. Найвищою державною інстанцією став Державний сенат. Київ, Одесу, Миколаїв відділено в окремі адміністративні одиниці -градоначальства на чолі з отаманами. Міліцію перетворено в державну варту. Спроби Скоропадського відновити поміщицькі маєтності спричинили масові селянські повстання (16-тисячний загін Шинкаря - Київщина, Катеринославщина - повстання на чолі з Нестором Махно). Тому гетьман розпочав господарські реформи. Було вдосконалено грошову систему (запроваджено гривню), засновано низку українських банків, ремонт залізничного полотна та мостів, зміцнено державний флот. Успіхи в галузі культури та освіти (відкрито багато українських гімназій. університети; засновано Державний український архів, Національну галерею мистецтв, музеї, театри, бібліотеки, відкрито Українську академію наук, утворено Українську автокефальну православну церкву). Розпочато формування регулярної армії (60 тис.). Отже, гетьман зробив немало, щоб «Україні швидше позбутись анархії і стати на ноги». Зовнішня політика. Встановлення дипломатичних стосунків, крім Німеччини та Австрії, з Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною, Російською федерацією. Скоропадський намагався повернути територіальні втрати (повернено Гомельський, Путилівський, Рильський повіти, повіти Курщини, Валуйський, Річицький, Пінський повіти, а також Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини). Розв'язався територіальний спір з Донським урядом - до України відійшов Маріуполь з околицями. Автономія Криму у складі України. Отже, за часів гетьмана Україна стала не тільки об'єктом, але й повноцінним суб'єктом міжнародного права. Крах державно-політичних партнерів гетьмана, що підірвало основу стабільності гетьманської влади. Цим скористались більшовики, щоб підняти антигетьманське повстання. 14 листопада 1918 р. в умовах кризи гетьманства було призначено новий уряд

пр 39

могли прийняти. В результаті з 1919 по 1939 рр. з території Східної Галичини виїхало лише 190 тис. чоловік. Натомість край активно заселявся іноземцями. Їхня кількість лише у Львові становила більше 80 %.

Як і до війни, інтелігенція продовжувала здійснювати політичне, культурне й навіть соціально-економічне керівництво західноукраїнським суспільством. Але на відміну від XIX ст., коли велику частину цього класу становили священики, у міжвоєнний період переважна більшість інтелігенції була світською. За даними польських дослідників, у 30-х роках інтелігенція становила близько 1 % (15 тис. чоловік) усього західноукраїнського населення, що працювало (серед поляків аналогічний показник дорівнював 5 %). Головною причиною відносно невеликого числа освічених українців була політика уряду, спрямована на те. щоб ускладнити для осіб непольської національності доступ в університети. Так, у Львівському університеті частка українців ледве сягала 10 %.

31 липня 1924 р. вийшов закон про визнання державною мовою польської. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи: якщо у 1911 – 1912 рр. в Східній Галичині існувало 2418 укр. шкіл, то в 1926 – 1927 – лише 845. Реагуючи на полонізацію освіти, у Львові було засновано таємний Український університет (1921 - 1925). Сучасники називали його „катакомбним”. Тут існувало три факультети (філософський, правничий та медичний), діяло 15 кафедр, навчалося 1500 студентів. Центром національної культури у 20 – 30-х рр. було Наукове товариство ім. Шевченка у Львові.

Не витримуючи національного та соціального гноблення, робітники організовували страйки на підприємствах, селяни захоплювали поміщицькі землі. Опір населення призводив до репресій з боку уряду. Восени 1930 р. на території українських земель була проведена пацифікація (утихомирення). Поліція та війська придушували селянські повстання. У 1934 р. У Березі-Картузькій був організований концентраційний табір для політичних в’язнів.

Важливим чинником суспільного життя на західноукраїнських землях була греко-католицька церква, яка у 1939 р. об’єднувала 4440 церков з 4,37 млн. віруючих. У захисті прав греко-католицького населення від утисків поляків важливу роль відігравав митрополит А. Шептицький, який виступав проти пацифікації і підтримував політику нормалізації. Українські території, які увійшли до складу Румунії, відзначалися злиденністю у порівнянні з власне румунськими землями. Це при тому, що рівень життя в Румунії був одним з найнижчих у Європі. Безробіття охопило 50 % працездатного українського населення. Двадцять два роки, проведені українцями під владою Румунії, поділяються на три періоди. У перший період, що тривав з 1918 по 1928 р., румунський уряд запровадив у провінції воєнний стан. Серед буковинських українців, призвичаєних до впорядкованої конституційної системи Австрії, ліквідація їхніх прав і румунізація культурного життя посіяли шок і розгубленість. Згодом вони трохи оговталися протягом відносно ліберального періоду 1928—1938 рр. Але у 1938 р., з приходом до влади в Румунії військових, почався період жорстокого, майже тоталітарного правління. Жорстока політика влади у перший період викликала опір населення. Зокрема, 16 вересня 1924 р. у Бессарабії в районі Татарбунар спалахнуло повстання, в якому брало участь 6 тис. чоловік. Для придушення повстання уряд залучив війська. Бої тривали до 25 вересня і закінчилися поразкою повстанців. Щодо Чехословаччини, то їй належало Закарпаття. У 1930 р. тут мешкало 549 тис. українців. Уряд Чехословаччини вів найбільш сприятливу політику до Закарпаття порівняно з іншими урядами. Збільшувались чисельність українських шкіл, але 28 червня 1925 р. українську мову

41 ^ Загарбання фашистами України. Нацистський окупаційний режим в Україні у 1941-1944 рр.

22 червня 1941р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. Її війська перейшли державний кордон і почали наступ углиб території СРСР. Одним із перших об'єктів агресії стала Україна. Союзники Німеччини - Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія. Воєнна операція проти СРСР мала кодову назву «Барбаросса». В ії основу було покладено ідею «блискавичної війни». Рад. війська були об'єднані в 2 фронти: Південно-Західний і Південний. Німеччина планувала захопити Україну вже у перші тижні війни, на неї наступала німецька армія «Південь».

Початок війни для СРСР був вкрай несприятливий. Кращі військові кадри Червоної Армії були репресовані, про що добре знало військове німецьке командування. У військах панувала система жорстокої централізації управління, що сковувало ініціативу командирів. Радянська військова техніка поступалася німецьким. У військах наказ про бойову готовність одержали тоді, коли вже почалася війна. Дислокація рад. військ мала суттєві недоліки. Сталінське керівництво дезорієнтувало населення й армію, переконуючи їх у воєнних діях на «ворожій території», «малою кров'ю», війна буде громадянською - «війною світового пролетаріату з світовою буржуазією». Це і с причини невдач Червоної Армії.

Прагнучи утримати країну під контролем, сталінське керівництво запровадило владі районів СРСР воєнний стан (всі справи передавалися до воєнних трибуналів, порядок та організація в тилу влади за допомогою сили й жорстокого терору, масові арешти «сумнівних» і «підозрілих», розправи з в'язнями довоєнних років).

Вже з перших днів війни стало зрозуміло, що частина території СРСР буде окупована. Почалася евакуація підприємств і людей. Те, що не можна було вивезти, підлягало знищенню.

Захопивши Україну, нацисти перш за все знищили ії цілісність. Вони поділили ії на 4 частини, підпорядкувавши їх різним адміністративним органам.

Окупаційні власті спиралися на різноманітні каральні органи - державну таємну поліцію (гестапо), озброєні загони нац.-соц. партії Німеччини (СС), службу безпеки (СД) та ін., а також бургомістри у містах, голови у районах. старости в селах. допоміжна поліція. Всі вони співробітничали з окупантами. Розгорнулася широка пропаганда. що мала на меті нейтралізувати наслідки ідеологічної діяльності більшовиків. Вони обнародували трагічні сторінки насильницької колективізації. голоду 1932-33рр., масових репресій, здійснюваних органами НКВС в Україні. Ці невідомі факти справляли гнітюче враження.

Піддаючи жителів окупованих територій морально-психологічному тискові, окупанти водночас обіцяли їм аграрну реформу, вільний розвиток української культури, повернення солдат додому.

На власній території українці та інші жителі республіки перетворилися в людей «третього сорту». Україна вважалася сировинним придатком рейху. Жорстоких репресій зазнало сільське населення (всього в Україні було вбито більш 4 млн. населення і понад 1,5 млн. військовополонених).

43 ^ Особливості суспільно-політичного та економічного становища в УРСР у післявоєнні часи (1945-1953 рр.).

Після Другої світової війни відбулися територіальні зміни в Україні. За Договором між СРСР та Чехословаччи ною від 29 червня 1945 р. За­карпатська Україна возз'єдналася з Україною у складі СРСР. По­за межами України залишалися Посяння, Лемківщина і Холмщина, які Сталін у 1944 р. віддав Польщі. Упродовж 1944-1946 рр. здійснювався обмін населенням: із України в Польщу переселився майже 1 млн. чол., переважно поляків, із Польщі в Україну - 520 тис. українців. У квітні-травні 1947 р. польський уряд здійснив операцію "Вісла" - насильницьке виселення українців /140 тис. чол./ з українських ет­нічних земель, що опинилися в межах

пр 43

Польщі. Ставилася мета: асимілювати українців та ліквідувати бази діяльності ОУН-УПА. На міжнародній арені У активізує свою діяльність. 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско було прийнято рішення про утворення Органі­зації Об'єднаних Націй /ООН/, а 24 жовтня 1945 р. ратифіковано її Статут. Серед країн-засновниць ООН була й Україна. Прийняття України до ООН - зростання її міжнародного авторитету. За Україною визнавалося право на самостійні міжнародні відносини, але фактично власної зовнішньої політики вона не мала. Монополія на зовнішню політику належала ЦК ВКП/б/ і, особисто, Сталіну. На той час найважливішим завданням було вижити і загоїти рани війни. У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла чет­вертий п'ятирічний план /1946-1950 рр./ відбудови народного господар­ства. Важливою проблемою відбудови були капіталовкладення. США відмови­ли у наданні кредитів СРСР, який не став учасником плану Маршалла. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви. Відбудова господарства розпочалася з важкої промисловості. В Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес. Розвиток важкої промисловості відбувався за раху­нок легкої, сільського господарства, науки і культури, які фінансу­валися за залишковим принципом. Посилилися диспропорції в розвитку промисловості на користь галузей воєнно-промислового комплексу. Підприємства працювали за старими технологіями, досягнення науко­во-технічного прогресу впроваджувалися вкрай повільно. У 1950р. важка промисловість перевершила, а легка - ледве досягла 80% довоєнного рівня. Україна зайняла традиційне місце паливно-металургійної бази СРСР.

У сільському господарстві відбудова проходила у надзвичайно складних умовах, тому що скоротилися посівні площі, не вистачало робочих рук, техніки. Важким залишалося становище селян ­- мізерна оплата праці, високі податки на підсобні господарства, селяни не мали паспортів, не отримували пенсій тощо. Ситуацію ускладнила посуха 1946 р. і голод взимку І946-І947 рр., від якого в Україні померло понад 800 тис. чол. Але головною при­чиною голоду стала не посуха, а позиція держави і ВКП/б/: непомірно високі плани хлібозаготівель не були зменшені, зерно і продукти тваринництва великим обсягами вивозились за кордон. Капіталовкладення у с/г складали лише 7% загального обсягу. На кінець 1950 р. сільське господар­ство не досягло довоєнного рівня. Так, врожайність зернових становила лише 82% від рівня 1940 р. У грудні 1947 р. було здійснено грошову реформу, хоча в цілому вона не підвищила добробут населення.

В Західній Україні продовжувалася політика радянізації. Її основні напрямки: насадження тоталітарного режиму, моно­полізація влади комуністичною партією. Проти жителів розгорталися масові репресії, "ворожі елементи" депортувалися в східні райони СРСР, розгорталася боротьба проти так званого українського буржуазного націоналізму. 1950 - рік суцільної колективізації. Позит: здійснювалася індустріалізація, модернізація економіки, в га­лузі освіти забезпечувалася обов'язкова початкова освіта, відкриття нових вузів, хоча викладання велося російською мовою.

Населення вороже ставилося до комуністичного режиму і чини­ло опір, який очолювали греко-католицька церква та ОУН-УПА. Боротьба ж з ОУН-УПА кровопролитна і тривала до сер. 50-х рр. ОУН-УПА вбачала головні цілі в боротьбі проти сталінського режиму та створення незалежної української держави. Діяльність УПА почала занепадати після загибелі у 1950 р. її командувача Р.Шухевича. Утвердився режим одноосібної влади Сталіна, культ його особи досяг апогею. Відсутність демократії і свобод громадян, зловживання владою, по­силення масових репресії - типові на той час. Історичний розвиток України в І945-І953 рр. відбував­ся в умовах посилення сталінського тоталітарного режим

50 ^ Основні напрямки зовнішньої політики України у 1991-2004 рр. Співпраця з міжнародними організаціями.

Пріоритетними напрямками діяльності У. на міжнародній арені є: визнання принципів і норм міжнародного права; визнання териториальноїцілосності держав і недоторканості їх кордонів; візнання міжнародних зобов”язень і угод колишнього СРСР, які відповідають загальнолюдським нормам і не заперечать корінним інтересам У. народу ; перетворення У. в без”ядерну і нейтральну державу. Незалежна У. визнана більш ніж 150 державами світового співтовариства. У. лютому 1993р У. підписала декларацію про створення парламентської асамблеї чорноморського єкономічного співтовариства.

Важливим елементом зовнішньої політики У. є її активна участь у ядерному роззброенні. У. стала першою державою у світі, яка відмовилась від свого ядерного потенціалу. Приеднання У. 16 листопада 1994р до договору про нерозповсюдження ядерної зброї було безпрецендентним кроком. Цим самим У. переконливо пілтвердила миролюбивой характер своеї зовнішньої політики, свій статус без”ядерної держави.

На початку грудня 1994р делегація У. взяла участь у зустрічі глав держав і урядів країн-учасниць наради з безпеки і співробітництва в Європі, яка проходила в Будапешті. Надзвичайно важливим для У. стьало підписання меморандуму про гарантії безпеки У. підписаного лідерами трьох великих ядерних держав-США, Британія та Росія.

Три ядерні країни підтвердили свої забов”язання поважати незалежність, суверинітет та територіальну цілісність нашої держави. Ніяка їх зброя ніколи не буде використовуватися проти У., крім самооборони. Вони забов”язалися утримуватися від економічного тиску, домагатися негайних дій від ради безпеки ООН вразі, якщо У. стане жертвою акту агресії з використанням ядерної зброї.

З вересня 1995 року У. є повноправним членом ради европи. Налагоджуються контакти з нато, відповідно до програми “ партнерство заради миру” .

Незалежна У. держава стояла біля колиски створення СНД. Нелегко складаються відносини У. з Росією. Проблеми поділу Чорноморського флоту, боргів, подвійного громадянства, надумана проблема “статусу Севастополя” призвели до непомірного затягування переговорного процесу.

На жаль досі не укладено повномаштабного договору з Румунією, яка теж має териториальні притензії до У. (Буковина, острів Зміїний).

У. рушуче заявила про себе світовому співтовариству. Реформи які в ній здійснюються, мають надати нового імпульсу її незалежності, вона стає все більш вагомим і впливовим фактором міжнародних відносин.

пр 2

міська купецька знать.

Суспільна організація . В наслідок швидкої розбудови Києва до слов'янського середовища потрапляють варязькі воїни-купці, фінські мисливці, тюркські
найманці, грецькі ремісники, вірменські та єврейські торгівці. Нарешті, прийняття християнства спричинилося до появи нового класу — духовенства. Найвище місце в суспільній ієрархії, що народжувалася, посідали численні члени різних відгалужень династії Рюриковичів. Княжі воїни, старші й молодші дружинники і місцева знать утворювали клас бояр, яких ще називали мужами.

На щабель нижче від бояр стояла міська знать, або, як її ще називали,— люди,
що часто вважались «середнім класом» Києва - великі купці, що займалися міжнародною торгівлею, вступали в родинні
зв'язки з боярами й домінували у міській політиці. Нижче «молодші люди»- дрібні торгівці, крамарі, високомайстерні ремісники, зокрема зброярі, каменярі, гончарі, ювеліри, що гуртувалися в ремісничі корпорації (цехи). Най-
нижча сходинка: «чернь» — ті, хто н ічого не мали
й наймалися на «чорну роботу».

Величезну більшість населення становили селяни, або смерди. Загальновизнаним є факт, що більшість селян були
відносно незалежними. Проте у XII—XIII ст. із початком лихоліття з'являються

ознаки зростаючого закабалення селянства феодалами, що набувало різних форм.
Вільний селянин мав право звертатися до суду, переїжджати з місця на місце, передавати землю у спадщину синам (якщо ж він мав тільки дочок, то князь претендував на землю). Основним обов'язком смердів була сплата данини та відбування військової повинності під час
війни.

Коли селянин чи представник іншої соціальної верстви потрапляв у кабалу
(а це при лихварських процентах від 25 до 50 траплялося нерідко), або коли просто
брав гроші у позичку, він міг укласти угоду з кредитором, за якою зобов'язувався
за отримані гроші відпрацювати певний час. Ці закабалені або напіввільні робітники називалися закупами. На самому низу суспільної піраміди перебували раби,
або холопи. Оскільки головним товаром в обміні між Києвом і Константинополем
виступали раби...Окрему знач н у за розмірами соціальну групу становили служителі церкви.
Виключно церкві підлягали парафіяльні священики, диякони з сім'ями, ченці та черниці. Крім того, під захистом церкви перебували ізгої. Так спочатку називали кня-
зів, що втратили свою вотчину (часом їх також.називали князями-ізгоями), а пізніше: недавно звільнені раби, збанкрутілі купці, сини священиків, яких через неписьмен-
ність не допускали до сану.


^ 7 Захоплення українських земель Польщею та Литвою у XIV ст.

Загарбання Польщею та Литвою українських земель.

У 13-15 вв. ослаблені золотоордынским ярмом, укр. землі стали об'єктом захоплення іноземними державами. Захоплення більшої частини укр. земель Великим Князівством Литовським (ВКЛ). Здійснення захоплення білоруських і укр. земель велося князями: Миндовгом, що захватив «Чорну Русь» (сучасну Гродненскую область Білорусії); Витеном і Гедимином, що захопили велику частину білоруських земель; Ольгердом, що захватив велику частину укр.з. частину російських земель (від сучасних Волыні до Білгородської області на сході, від Брянської області на півночі до Херсонської і Миколаївської на півдні; . Ольгердом був узятий Київ); Витовтом, що захватив південно-укр. степ аж до Чорного моря в районі Одеси.

Причини швидкого захоплення: а) Русь


пр 7

була ослаблена золотоордынским ярмом; б) багато князівств добровільно входили до складу Литви, намагаючись спілкою з ній убезпечити свої землі від тиску Тевтонського ордена і монголотатарського ярма.

Політика Литви на захоплених землях - укр. і білоруські землі складали 9/10 території литовської держави: а) державний мова - староруська, закони складені на основі «Російської правди» і ін.; б) В.К.Л було схоже на федерацію численних земель, у внутрішнє життя яких литовський князь майже не втручався, і влада там була в руках місцевої укр. і білоруської знаті, що одержала значну автономію в справах. «Старе - не змінюємо, нове - не впроваджуємо» - такий був принцип правління литовських князів. Захоплення Галичины Польщею був здійснений польським королем Казимиром ІІІ в 1349 р. У 1351- 1352 р. між В.К.Л и Польщею спалахнула війна за Галицко-волынские землі. У результаті: Галичина залишилася за Польщею, Волынь - за Литвою.

Соціально-політичне становище українських земель під владою Литви.

Польсько-литовські унії та їх наслідки для У.

Кревская унія (1385): а) причини - прагнення об'єднанням підсилити свої держави перед особою Тевтонського ордена (території В. Пруссії, Латвії, Естонії з 1340 по 1410 р. більш 100 значних походів на слов'янські землі) і Московського князівства); б) утримання Унії: Ягайло женився на польській королеві Ядвізі і був проголошений польським королем, до Польщі приєдналися землі В.К.Л (включаючи укр. і білоруські), на яких уводилося католицтво як державна релігія; припинялися сутички між Польщею і В.К.Л, а їхні збройні сили об'єдналися для боротьби з Тевтонським орденом; скарбниця В.К.Л переходила на потреби Польщі; в) значення унії двойственно: з одного боку - позитивне (допомогла об'єднаним силам у 1410 р. у Грюнвальдской битві розбити Тевтонський орден) з іншого боку - негативне (роздача укр. земель польським феодалам, передача скарбниці В.К.Л на потреби Польщі, насильницьке поширення католицизму й ін.); г) наслідки унії: Витовт, ставши великим литовським князем, зумів на час (1392-1430) відновити незалежність B. K. Л., але через 10 років після його смерті великокнязівський престол у Литві знову зайняли нащадки Ягайло (явившиеся одночасно польськими королями, що продовжили політику свого предка). Окремі спроби відродити колишню владу Києва як центру успіху не мали.Проте, Кревская Унія була лише особистою Спілкою, заснованим на шлюбі царюючих персон 2-х держав, зберігши автономію Литви і Польщі (при васальній залежності Литви). Така Люблинская унія цілком об'єднала ці держави. Люблинская унія (1569 р.) - Утворення Промови Посполитой а) причини - повна поразка Литви від Росії на першому етапі Ливонской війни (1558 - 1583 г); б) утримання Унії - Польща і Литва об'єдналися в єдину державу Промова Посполитую; на об'єднаній території встановлювалися: єдиний державний устрій, загальна грошова система, єдиний сейм, суд, закони и т п. по польському зразку; загальний польський король (колишній одночасно великим князем Литовським) обирався і польськими і литовськими феодалами; польські феодали могли мати землі в Литві, литовські - у Польщі; католицтво, як пануюча релігія й ін.; в) Польща середини XVI ст. була островом цивільного світу і внутрішньої солідарності на фоні кривавих релігійних конфліктів у Франції, Англії, Німеччини, кривавої опричнини в Росії й інквізиції в Іспанії; г) значення унії - допомогла переможно завершити Ливонскую війну, але різко підсилила колонізацію укр., білоруських і литовських земель, класове і національно-колоніальне гноблення трудящого населення; д) наслідки унії: захоплення укр. земель місцевої, частково польською шляхтою, що поступово перетворювалася в значних землеробських магнатів (Вишневецкий,

пр 7

Острожский, Заславский, Калиновский і ін.), із посиленою енергією що експлуатували укр. селян; покріпачення селян - остаточно затверджено Литовським статутом 1588 , по якому встановлювався 20-літній термін піймання швидких селян, шляхтичам давалося право самим установлювати всі повинності селян, розпоряджатися селянським життям і селянським майном; полонізація укр.ой знаті, що приймала мову, традиції, вірування Польщі. Брестська унія (1596 р.): а) причини - прагнення Ватикана підпорядкувати католицтву східну православною церква, створивши перехідний період для повного переходу православних українців до католицизму; бажання ряду православних священиків зрівнятися в правах, прагнення захистити себе від впливу Московського патріарха, що підтримував укр. братерства, що намагалися обирати священиків, втручатися в церковні справи і т.д.; б) утримання унії - укр.ая церква визнавала основні догмати і не переходила, під владу Ватикана, визнавши своєю главою - тата Римського. Богослужіння залишалося на слов'янській мові; в) наслідки унії - перехід у лоно католицизму, фактична заборона православної церкви; переслідування священиків, що залишилися вірними православ'ю, роздів українців на 2 конфесії, поклавши початок відмінностям, що пізніше розвилися між західними і східними українцями. Проти Унії виступили народні маси (козацьке повстання 1594 - 1596 р., повстання городян Луцька в 1620 р., у м. Острозі в 1638 р. і т. д.). Це змусило Річ Посполиту в 1633 р. знову розв'язати легальне існування православної церкви, хоча пільги як і раніше поширювалися лише на уніатів.


^ 12 Укр землы напередодны Визвольноъ выйни

Ріст магнатського й шляхетского землеволодіння на Україні супроводжувався подальшим збільшенням селянських повинностей. Крім виконання панщинних повинностей, селяни були зобов'язані поставляти на панский двір хліб, птаха, яйця. Шляхтичі й магнати стягували із селян гроші й при оформленні шлюбу й при одержанні спадщини. Селян примушували молоти хліб тільки на панской млину, користуватися тільки панской кузнею й купувати горілку й пиво винятково в панской корчмі. Особливо важким було положення селян у маєтках, здаваних в оренду купцям, лихварям або шляхтичам. Прагнучи в найкоротший строк з лишком відшкодувати орендну плату, орендар по-хижацькому експлуатував маєток і нерідко начисто спустошував господарства селян. Щоб запобігти втечі кріпаків, орендарі часто висилали селян на роботу в кайданах і тижнями не відпускали їх з маєтків. Життя й майно селянина перебували в повнім розпорядженні феодала.

Майже в такому ж безправному положенні перебували жителі міст - міщани. У жодній державі Європи не було такої кількості приватновласницьких міст, як у Польщі.Найбільш дохідні промисли в містах - винокуріння, пивоварство, рудокопний, поташний і ін. - становили монополію корони й шляхти. Міщани не могли конкурувати з безмитною торгівлею панів продуктами, худобою, шкірою. Нарівні із селянами вони платили панам численні податі із всіх джерел своїх доходів.

Важке положення українського народу збільшувалося феодальною анархією, що панувала в країні. Селяни страждали не тільки від своїх панів, але й від постійних наїздів «чужих» феодалів. збройна боротьба, Що Не Припинялася, між окремими шляхетскими угрупованнями розоряла українські села й міста.

Феодальна експлуатація українського народу підсилювалася національним і релігійним гнітом. У деяких великих містах, наприклад у Львові, українцям був закритий доступ у цехи, їх обмежували в торгівлі, позбавляли права брати участь у міському суді й самоврядуванні, будувати будинку в

пр 12

центрі міста й т.п. Офіційною мовою на Україні був польський. Пани грубо зневажали місцеві звичаї.

Панування польських панів і напади, що не припиняються, татарських полчищ загрожували самому існуванню українського народу, гальмували ріст продуктивних сил країни, створювали смертельну небезпеку для української культури.

Рушійні сили

Головною й вирішальною силою війни було пригноблене селянство, боровшееся проти іноземного поневолення й выступавшее проти магнатско-шляхетской експлуатації. Одночасно у визвольній війні брали участь широкі шари козацтва, а також міського населення - середні й дрібні торговці, майстри, подмастерья й учні. Не залишалася осторонь від боротьби й українська дрібна шляхта, що зв'язувала з успіхом повстання свої плани ліквідації великого магнатського землеволодіння на Україні, зміцнення своїх економічних і політичних позицій і усунення впливу католицької церкви. Тільки участю у визвольній війні й захопленням керівних посад українська шляхта могло зберегти вплив серед населення, для того щоб надалі усталити у своїх класових інтересах феодально-кріпосницькі порядки. До руху примкнуло й українське православне духівництво.

пр14

внутрішні зміни в самій Осм. І. ця угода
так і лишилася нездійсненою.

Значно популярнішим кандидатом на роль покровителя України був право-
славний московський цар. З початку повстання Хмельницький умовляв царя в ім'я спільної для них православої віри прийти на допомогу. Але Москва реагувала
надзвичайно обережно. Проте у 1653 р., коли українці стали погрожувати
тим, що віддадуть перевагу османському варіанту, московити не могли більше зволікати з рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирішив, що «заради православної віри й святої церкви Божої государеві слід прийняти
їх під свою високу руку». Приймаючи це рішення, московити також сподівалися відібрати деякі захоплені Польщею землі, вик ористати Україну як буфер протии Османської імперії та взагалі розширити свої впливи.




залишити коментар
Сторінка3/6
Дата конвертації25.09.2011
Розмір1,1 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт
1   2   3   4   5   6
отлично
  1
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх