Іван Вишенський народився в середині XVI ст в містечку Су­дова Вишня на Львівщині в родині міщан у творах називав себе «Іоан мних з Вишні», «странник речений icon

Іван Вишенський народився в середині XVI ст в містечку Су­дова Вишня на Львівщині в родині міщан у творах називав себе «Іоан мних з Вишні», «странник речений


1 чел. помогло.
Схожі
Іван Багряний «Тигролови»...
Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 р в с...
XV. Русини
План Життя І творчий шлях А. Чайковського > А. Чайковський у Коломиї...
План Життя І творчий шлях А. Чайковського > А. Чайковський у Коломиї...
Реферат Виконала учениця 10-а класу Власенко Марія...
Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856р у підгірському виселку Нагуєвичі Дрогобицького...
Івасюк народився 4 березня 1949 року в районному містечку Кіцмань Чернівецької області у родині...
Жанрова своєрідність творів О. Вишні...
Реферат на тему: Уляна Кравченко...
Пантелеймон Олександрович Куліш народився 8 серпня 1819р на хуторі біля м...
Народився Михайло (Міхал) Чайка-Чайковський 29 вересня 1804 року в селі Халчинець на Київщині в...



Загрузка...
ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ

(між 1545/1550—1620)

Іван Вишенський народився в середині XVI ст. в містечку Су­дова Вишня на Львівщині в родині міщан (у творах називав себе «Іоан мних з Вишні», «странник речений Вишенський», «Із Ви­шні»). Здобув початкову освіту, а потім перебував у Луцьку та Острозі, І. Франко висував припущення, що сюди його міг запро­сити князь Костянтин Острозький, який звернув увагу на зді­бності юнака й залишив його при дворі. Згодом І. Вишенський постригся в ченці і жив деякий час в Уневському монастирі.

Десь у 80-х роках XVI ст. він залишив батьківщину й вирушив на Афон (у Греції) — найбільший тоді на Сході центр православ­ного чернецтва. Тут Вишенський певний час мандрував по «свя­тих обителях», став послушником, а потім ченцем Загребського монастиря. Під кінець життя полеміст замкнувся в печері, став­ши аскетом-пустельником. У 1598р. у «Острожской книжице» було надруковане послання І. Вишенського «От святое Афонское горы скитствующих» (із 16 нині відомих творів полеміста лише цей твір був надрукований за його життя, решта вперше побачи­ли світ у другій половині XIX ст.).

У 1599—1600 pp. І. Вишенський переписав частину своїх ' творів у «Книжку», збирався надрукувати її в Острозі. І хоча кни­га не була опублікована, його твори розійшлися по Україні в списках.

Протягом 1604—1606 pp. І. Вишенський відвідав Україну, бо письменника не раз умовляли повернутись на батьківщину. Спо­чатку він зупинився на кілька місяців в Угорниках, де жив його афонський друг Іов Княгиницький, а потім, очевидно, подався до Львова, де його давно чекали. Побувши недовго у Львові та не зійшовшись у поглядах з керівниками братства, він переїхав спершу в Уневський монастир, де прожив біля півтора року, а по­тім повернувся на Афон «спасатися в пустынных местах». У цей час він написав «Послание к старице Домникии», послання до І. Княгиницького (1610), кілька творів: «Зачапка мудраго латын-ника з глупым русином», «Позорище мысленное», «Послание Львовскому братству» та ін.

У 1610р. Вишенський збирався ще раз відвідати Україну, але захворів.

У 20-х pp. XVII ст. полеміст помер на Афоні (про те, як і коли закінчив Вишенський своє життя, немає достовірних відомостей: у меморіалі православних за 1621р. «Советование о благочес­тии» йдеться про виклик з Афона на Русь «преподобных мужей», в тому числі й Івана Вишенського. Але Вишенський не повертав­ся на Україну. У 1633р. чернець Леонтій у листі до львівського міщанина М. Золоторуцького згадує про «великого старця Іоан-на Вишенського святогорця» уже як про покійного).

Письменницька діяльність Вишенського тривала понад двад­цять п'ять років.

Він є автором багатьох послань та діалогів: «Виявлення дия-вола-світодержця»; «Благочестивому князю Василю» (Послан­ня до князя Василя Острозького); «Порада»; «Послання до всіх взагалі, хто в Лядській землі мешкає»; але найвідомішим € «По­слання до єпископів» («Вельможним їх милостям панам арцибіс-купу Михайлу і біскупам Потію, Кирилу, Монтію, Деонисію, і Григорку...», де полеміст виступив проти Брестської унії, заявив­ши, що її організатори керувалися лише власними інтересами й бажанням рівності у визискуванні православного селянства на­рівні з панами-католиками.

Основна ідея творів Вишенського — ідея соціальної рівності. Він доводив, що люди є рівними від природи: їхні тіла складають­ся з єдиної субстанції, королі та царі «толко властію сродство людське превосходять, а плотію і кровію і смертію всім ровни суть». У зв'язку з цим він осуджував різні форми феодального гніту. Вишенський висував ідею соборності, суть якої полягає в тому, щоб жити, «соборно один одного ісправляючи, а не одно­му над всіма володіти». В основі соборності лежить ідея соціаль­ної рівності. У контексті ідеї соборності Іван Вишенський крити­кував світську владу, далеку від ідеалів раннього християнства. Він наголошував, що, одержавши владу від Бога, правитель не може користуватися нею на власний розсуд, чинити свавілля, бо це є грубим порушенням Божих настанов про рівність. Бог дав владу для того, щоб утверджувати закон і справедливість, а не чинити свавілля.

Але помилковим було б вважати, що Вишенський закликав до соціальної боротьби. На його думку, перемогти світ зла можна каяттям у гріхах, молитвами, зреченням життєвих благ, очищен­ням від скверни. Ідеалом суспільного устрою є «царство Божеє»,

де всі люди рівні й не мають власності, або мають «малу» влас­ність і живуть у злагоді з Богом та один з одним. Він ідеалізував давньохристиянську євангельську громаду, всі члени якої жили в братерстві й рівності, відмовилися від власності та сім'ї, зре­клися земних благ.

Живучи на чужині, Іван Вишенський не був, проте, відірваний від України, він уболівав за її долю, прагнув бути їй корисним. На Афоні Вишенський почав свою літературну діяльність одночасно з першим поколінням українських полемістів — Г. Д. Смотриць-ким, С. Куколем (Зизанієм) та іншими. Перші твори Івана Ви­шенського «Писание до всех обще в Лядской земли живущих», «Извещение краткое о латинских прелестях», написані на Афоні у 80-х та на початку 90-х pp. XVII ст., здобули велику популяр­ність.

У «Писание до всех обще в Лядской земли живущих» пись­менник намагається зобразити занепад релігійності й моралі в Польській державі. Він вважає своїм громадянським обов'яз­ком звернутися до всіх українців, литовців, поляків, які живуть на території Речі Посполитої, і поставити їм запитання: «Де-бо нині в Лядській землі віра, де надія, де любов, де правда і справедли­вість суду, де покора; де євангельські заповіді, де благоговійне і благочестиве християнство?» У цьому розгорнутому риторично­му, тобто такому, що не передбачає відповіді, запитанні просте­жується сумний висновок: нічого з переліченого тут не залиши-' лося. Але автор не просто констатує факт морального і духовного занепаду, він прагне розібратися, що ж стало причиною цього? «Священики офірують черевом, а не духом. Пани починилися над своїми підлеглими вищими від Бога...». Повсюдно запанували «гордість, хитрість, махлярство й лиходійство... Замість правди панують брехня, кривда, облудність, наклепи, лицемірство, об­лесність і насильство антихристове. Замість віри, надії й любові панують безвір'я, відчай, ненависть, заздрість і мерзота. А за­мість доброчесного життя — розпуста, плюгавство й нечистота гидка панує». У чому ж, на думку Вишенського, вихід із такої не­простої ситуації? Він вважає, що виходом є тільки щире, справ­жнє покаяння перед Богом і людьми з подальшим наміром жити, дотримуючись християнської моралі. Письменник суворо застері­гає: якщо таке беззаконня і таке падіння моралі не припиниться, то суспільна недуга стане хронічною пухлиною, пухлина розрос­татиметься — і «все стане струп, все рана, все гнилизна, все хворість, все ошуканство, все підступ, все лжа, все суєта, все смертоносний гріх, усе смердить пеклом...». У кінці твору автор ще раз наостанок благає: «Бога ради, покайтеся, доки на покаян­ня маєте час: після смерті учинити того не зможете».

Знайомлячись із цим твором, написаним у XVII ст., з прикріс­тю можна відзначити: своєї актуальності послання не втратило, на жаль, і в наші дні.

Для того щоб розібратись із «Посланням до єпископів» І. Ви-шенського, слід звернутись до історії. Ще в V ст. від тільки-но сформованої християнської церкви почали відділятися національ­ні церковні громади. А в 1054 р. візантійська церква остаточно розірвала і без того дуже слабкі зв'язки з західною християн­ською церквою. Так виникли дві основні течії у християнстві — католицизм і православ'я. І з 1054 р. час від часу виникала ідея возз'єднання цих церков. У 1595р. православні єпископи Кирило Терлецький, Діонісій Збируйський, Леонтій Пелчицький, Іпатій Потій та кілька інших погодились укласти унію (угоду) між своєю церквою та Римом на умовах визнання верховенства католицької церкви і Папи Римського та збереженні православних традицій, обрядів, способів служби тощо. Звістка про це викликала обу­рення православної громади. І тоді, щоб розв'язати конфлікт, 1596р. в м. Бересті, або Бресті (звідси й назва «Берестейська унія») був скликаний церковний собор, який нічого не вирішив, а призвів до ще більшого розколу: замість двох тепер існувало три церкви (католицька, православна та уніатська, тобто греко-католицька, як її згодом стали називати). Тому полеміка першого десятиліття після Берестейського Собору мала величезне зна­чення, бо вона уточнила характер, глибину розходження між пра­вослав'ям та католицтвом. До того ж велике напруження викли­кала в Україні справа переходу на новий календарний стиль, коли 1582 р. папа Григорій XIII наказав виправити старий Юліянський календар, в якому внаслідок неточності числення з'явилась різ­ниця між календарним та астрономічним часом. Папа наказав з 5 лютого 1582 р. додати 10 днів. Цю реформу в протестантських та православних країнах зустріли вороже. Так, ще раніше стався поділ населення Польщі: католики прийняли новий стиль, а пра­вославні залишили старий. Зміна календаря викликала багато конфліктів: католицькі поміщики забороняли селянам відзначати свята за старим стилем і змушували їх в ті дні працювати, а це, зрозуміло, додавало роздратування і збільшувало протистояння.

Іван Вишенський написав багато трактатів проти унії, але най-сильнішим з них є «Писаніє к утекшим от православной віри єпископам», написане десь біля 1597р. і адресоване архієписко­пові Михайлові та єпископам, які проголосили цю угоду. У по­сланні єпископи зображені як жорстокі феодали, які голодних селян ще більше «оголоднюють і спрагнучими чинять», їх «труд і піт кривавий проїдають». Негуманні дії таких священиків пись­менник затаврував, вдаючись до зворотів на зразок: «пожертви

лупите і... стоги та ожереди волочите... проїдаєте... лежачи і сидячи, сміючися і граючися, пожираєте, пиво... добірне варите і в прірву ненаситного черева вливаєте... об'їдаєтесь... обголюєте із обори коні, воли, вівці, здираєте податки... витягаєте, шкуру з них жив­цем лупите... мучите, виснажуєте... зимою і влітку в непогідь гони­те». Характеристику розбещених і безсердечних можновладців автор довершує разючим порівнянням і антитезою (протиставлен­ням): єпископи, з достатків безжурних та розкішних, як у маслі плавають, а «сироти... голодні, і спрага їх мучить», вони не мають і «шеляга, за віщо солі купити». Селяни животіють в нужденних хатках, єпископи розкошують у палацах; одяг трудящих з грубого сукна, а єпископи в атласах і соболевих шубах ходять. Закінчив Вишенський послання такими словами: «ліпше бо вам без владик і без попов, од диявола поставлених, до церкви ходити і право-славіє хранити, нежели с владиками і попами не от Бога званими і у церкві бити й святой ся ругать і православіє попирати». Пись­менник намагався своїм твором заступитися за тих, котрі в тодіш­ньому суспільстві були «гнані й опльовані, биті й повбивані», з кого висмоктали «кров і силу, і працю, і дбання», які тяжко пра­цюють, а «річної потреби задовольнити не можуть, з дітьми себе утискують, пайку собі урізують, боячись, щоб їм хліба до нового урожаю дотягнути!» І. Вишенський гнівно запитує пихатих «отців церкви»: «Чим ти ліпший од хлопа?.. Або ти не та ж матерія?.. Або ти не теє ж тіло і кров?» Врешті автор виносить вирок: такі єпископи — не духовні проводирі народу, а його «мучителі», без­душні «ідоли», «вовки», народом «прокляті».

І. Франко в своїй праці «Іван Вишенський і його твори» так ви­словився про «Послання до єпископів»: «Ніколи ще до того часу сильні миру сього, світські чи духовні, не чули від простого южноруса таких гордих, рішучих і потрясаюче сильних слів. Віє з них, хоч не­свідомо для самого автора, той свіжий, новочасний дух емансипації і особистості людської з пут всемогучої традиції [...]. І тут треба було чималої відваги моральної, щоб кинути могучим ієрархам і цілій па­нуючій системі польській прямо в очі таким огненним посланієм».

Отже, із творів І. Вишенського чітко видно, що він наголо­шував на неможливості примирення православ'я і католицизму, необхідності повернення до візантійських традицій; проповідував, що шлях до Бога лежить тільки через духовне очищення, споку­тування гріха, дотримання Божих заповідей, засуджував розбе­щеність світської та духовної влади, захищав «голяка-странника» перед церковними та світськими володарями; наголошував на рівності людей перед Богом.

Публікацію творів Івана Вишенського, починаючи з XIX ст., здійснювали історики, літературознавці, письменники, зокрема

М. Костомаров, С. Голубев, I. Франко, Г Житецький та ж. Вони ж написали окремі дослідження про творчість письменника. Най­ціннішими серед них є праці І. Франка, зокрема монографія «Іван Вишенський і його твори» (Львів, 1895), в якій дано докладну характеристику літературної спадщини видатного письменника-полеміста.

Проте окремим виданням твори Вишенського через різні об­ставини довгий час не виходили. Тільки в 1955 р. у Москві була видана книга: Иван Вышенскнй. Сочинения. (Изд-во АН СССР, Серия «Литературные памятники»), а в 1959р. ця книга з'яви­лася і в Україні. Вихід у світ обох видань з докладним коментарем, примітками, різночитаннями та великою статтею І. П. Єрьомша стало значним досягненням літературознавства.

Таким чином, творчість Івана Вишенського, який у своїх по­сланнях викривав не тільки римсько-католицьких і уніатських владик, а й «власть мирскую», польсько-шляхетських і україн­ських гнобителів, стала вершиною української полемічноглгтера-тури кінця XVI і першої половини XVII ст. І. Франко так висло­вився про цю видатну людину: «Іван Вишенський не з зависті ані з ненависті виступив проти тодішніх руських владик і вищого ду­ховенства. Його боліло те, що ті владики держали своїх півданих, своїх одновірців, чи православних, чи уніатів, так само, як і поль­ські шляхтичі, і так само здирали та поневіряли їх. { ось він пер­ший у нашім краї різко та сміло підніс голос в обороні того бідно­го робучого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик — їх брат, а не проста робуча худоба, що він радується й терпить як чоловік і хоче жити як чоловік».


^ ОСНОВНІ ТВОРИ:

«Виявлення диявола-світодержця», «Благочестивому князю Василю» (Послання до князя Василя Острозького), «Порада», «Послання до всіх взагалі, хто в Лядській землі мешкає», «По­слання до єпископів».


ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

1. Українська література: У портретах і довідках. Давня літе­ратура — література XIX століття. — К., 2000.

2. Історія україн­ської літератури: У 8 т. Т. І. — К., 1967.

3. Історія української літератури: У 2 т. Т. І. — К., 1987.

4. Субтельний О. Україна: історія. — К., 1992.

5. Чижевський Д. Історія української літера­тури (від початків до доби реалізму). — Тернопіль, 1994.

6. Франко І. «Іван Вишенський і його твори». — Львів, 1895.

7. Франко І. Іван Вишенський: Поема. — Твори: У 50 т. — К., 1976, — Т. 3.




Скачати 91.19 Kb.
залишити коментар
Дата конвертації25.09.2011
Розмір91.19 Kb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

отлично
  1
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх