М. П. Драгоманова технократизм у дискурсі проблем вищої школи Київ Вид-во нпу імені М. П. Драгоманова 2009 icon

М. П. Драгоманова технократизм у дискурсі проблем вищої школи Київ Вид-во нпу імені М. П. Драгоманова 2009


Схожі
До 175-річчя університету Функціональна модель особистості: пошуки політикокультурних...
М. П. Драгоманова Марія Яківна Плющ...
М. П. Драгоманова Марія Яківна Плющ...
М. П. Драгоманова Віктор Петрович Андрущенко Біобібліографічний покажчик До 60-річчя від дня...
М. П. Драгоманова Віктор Петрович Андрущенко Біобібліографічний покажчик До 60-річчя від дня...
Міністерство освіти І науки України...
Кафедра теорії та історії педагогіки Наукова бібліотека Професор Олег Семенович Падалка...
Апн україни Член-кореспонден т Академії педагогічних наук України Віктор Костянтинович Сидоренко...
Апн україни Член-кореспонден т Академії педагогічних наук України Віктор Костянтинович Сидоренко...
М. П. Драгоманова Наукова бібліотека Професор Іван Тихонович Горбачук Біобібліографічний...
М. П. Драгоманова Іван Борисович Чорний Біобібліографічний покажчик До 75-річчя від дня...
України Національний педагогічний університет імені М. П...



Загрузка...
страницы: 1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17
повернутися в початок
скачать
. Загроза технократизму з’являється, на нашу думку, лише на тому етапі і в тому місці, де і коли теорія технічного знання і логіка його саморозгортання перетворюються на методологію вирішення всіх проблем соціального розвитку. Цей момент настає з появою так званого технологічного детермінізму. На початку ХХІ століття ж потужність і привабливість технічного знання значно посилюється завдяки використанню програмно-математичного знання і комп’ютерної техніки.

Технологічний детермінізм [179, с. 582] – теорія і методологія соціального детермінізму в позитивізмі, суть якої зводиться до формули: “наука і техніка – незалежні, змінні; соціальні інститути – залежні”. Він абсолютизує відносну самостійність та визначальну роль науки і техніки в сучасному суспільстві, недооцінюючи зворотний вплив на них соціальних факторів – характеру суспільних відносин, науково-технічної політики держави, культур, традицій і цінностей.

Якщо методологічно технологічний детермінізм є редукцією суспільного розвитку до науково-технічного прогресу, то теоретично він є некритичним відношенням дійсно деформованого, абсолютизованого, технократичного розвитку сучасної індустріальної та постіндустріальної, інформаційно-технологічної цивілізації. Він є теоретичним обґрунтуванням і виправданням обумовленого НТР суспільного розвитку, тому лягає в основу ідеології технократизму та більшості сучасних технократичних концепцій суспільства.

Отже, технократизм як соціальне явище обумовлений декількома чинниками: по-перше, цьому сприяв високий рівень розвитку філософії науки і філософії техніки, що разом складають філософський дискурс технократизму.

По-друге, морфологію його утворює сукупність технічного знання, що пройшло певний період розвитку до появи техногенної цивілізації, визріло під час її саморозгортання і оформилось у теорію технічного знання.

По-третє, технократизм як явище саморегуляційного призначення виникає разом з появою так званого технологічного детермінізму, що набуває доктринального характеру на початку XX століття. Основоположниками його вважаються Т. Веблен, Д. Бернхем, Б. Бернштейн, К. Каутський. У наступному періоді теорія трансформувалася в індустріалістські (У. Ростоу, Дж. Гелбрейт та ін.) і постіндустріалістські (Д. Белл, О. Тоффлер, 3. Бжезинський, Г. Кан, Е. Вінер та ін.) концепції.

З’ясувавши походження і семантичну природу даного явища, ми можемо перейти до аналізу сутності технократизму. Нагадаймо, що під сутністю технократизму необхідно розуміти його внутрішній зміст, що виявляє себе в єдності всіх багатоманітних і суперечливих форм його буття.

При цьому технократизм та його форми слід розглядати як різновид соціального явища – це те або інше виявлення (вираження) соціального світу, зовнішні, безпосередньо дані форми його існування. У мисленні ж категорії сутності і явища технократизму як специфічної форми загального соціального висловлюють перехід від розмаїття наявних форм соціального світу до його внутрішнього змісту і єдності, до поняття. Оскільки соціальний світ являє собою тотальність, то осягнення його сутності становить головне завдання філософії. Якщо ми бажаємо розглянути його прояв у навчально-виховному горизонті, то це предмет філософії освіти [98, с. 115].

Інакше кажучи, сутність технократизму не виникає ані сама по собі, ані в результаті зовнішніх чинників, вона є становленням функціональних відносин самого соціального світу, що у цьому випадку є діями людей, що ґрунтуються на використанні технічного знання як методології і технології управління освітянським процесом.

Отже, виходячи з викладеної вище настанови, ми в бутті системи освіти повинні знайти щось таке, що при рефлексивному входженні в себе стає його сутністю, оскільки під останньою завжди розуміється функціональний аспект явища. На принципову можливість такого напрямку пошуку вказує Г. Гегель: “Підставою є, з одного боку, підстава як рефлектоване в себе визначення змісту, притаманне наявному буттю, яке воно засновує, а з другого, – воно те, з чого має бути зрозуміле наявне буття; (насправді вказує Гегель), навпаки, від наявного буття переходять до підстави, і підстава стає зрозумілою з наявного буття” [36, с. 88].

Отже, сутність технократизму, як глибинну характеристику специфічного сегмента соціального світу, ми можемо з’ясувати на основі узагальнення змісту даного явища, що ми повсякденно спостерігаємо і яке набуває загрозливих для нашого сучасного життя форм.

Механізм, завдяки якому технократизм як специфічний продукт, є дією людей, що розуміються тут в такій інтерпретації, яку дасть їй психологічна наука. Для нас принципово важливо підкреслити психологічне визначення змісту даної категорії. Як пишуть В. Зінченко і Є. Моргунов: “Дія – це жива форма, подібна органічній системі, в якій розвиваються не тільки притаманні їй властивості, але й складаються, формуються органи, яких не вистачає такій системі” [59, с. 94-95], наприклад, суспільству або освіті, як цілісним системам різного масштабу і призначення.

Дія як головна ознака певної поведінки людини широко висвітлена у науковій літературі. М. Вебер розглядає окремого індивіда і його дію як первинну одиницю, як “атом” соціального світу, а “соціальною” він називає таку поведінку, яка містить у собі два моменти: суб‘єктивний зміст і “настанову на іншого” [31, с. 602-603]. Лише ціннісно-раціональна і цілераціональна дії є соціальними діями в розумінні Вебера.

Т. Парсонс, як відомо, дію поклав в основу своєї соціальної системи, а людину перетворив на діяча. На думку Т. Парсонса, “...дія – це такий процес в системі “суб’єкт чинності – ситуація”, що має мотиваційне значення для діючого індивіда або – у випадку колективу – для індивідів, що його утворюють. Це означає, що орієнтація відповідних процесів дії пов’язана з досягненням задоволення або ухилення від неприємностей з боку відповідного суб’єкту чинності, як би конкретно з точки зору структури даної особистості це не виглядало. Лише коли ставлення до ситуації з боку суб’єкту дії буде носити мотиваційний характер, ...воно буде розглядатися... як дія в точному смислі” [130, с. 449].

Для пояснення важливості даного моменту в житті планетарного людства виникла теорія міжособистісної взаємодії людей, яку запропонував Н. Смелзер. Її складовими він наводить теорію обміну Д. Хоуманса, символічний інтеракціонізм Д. Міда, Г. Блумера, управління враженнями Е. Гофмана і психоаналітичну теорію З. Фрейда [157, с. 133].

Ця дія є не стільки внутрішнім продуктом людини, скільки його взаємодією з зовнішніми структурами суспільства. Тут доречно навести визначення дії П. Штомпкою, який пише: “Дія... є атрибутивним поняттям; вона узагальнює певні властивості соціальної фабрики, цю “справді дійсну дійсність” соціального світу. Вона являє собою те місце, де збігаються структури (спроможності до операцій) і агенти (спроможності до дії); це синтетичний продукт, злиття структурних обставин і здібностей діячів. У такому вигляді дія зумовлена подвійно: “згори” – балансом напруженостей і обмежень, а також ресурсами і можливостями, що забезпечуються існуючими структурами; і “знизу” – вміннями, талантами, майстерністю, знаннями, суб’єктивними відносинами членів суспільства і організаційними формами, в яких вони об’єднуються в колективи, групи, соціальні рухи і таке інше. Але дія не може бути зведена ані до того, ані до іншого; у порівнянні з обома рівнями (тотальностей та індивідуальностей) вона складає нову виникаючу якість” [194, с. 274].

На підставі такого тлумачення філософами, соціологами і психологами категорії “дія” ми визначимо, що технократизм слід розглядати як специфічну взаємодію людей між собою, в основі якої лежить теорія технічного знання, що використовується як методологія управління суспільством і освітою, як його підсистемою.

Наступним кроком у гносеологічному аналізі соціального світу після визначення його сутності є виявлення його змісту, який ще байдужий до форми, а “форма зовнішня до нього; зміст щось інше, ніж форма” [36, с. 86]. У нашому дослідженні під змістом технократизму розуміється не самий по собі субстрат технічного знання, а його внутрішній стан, сукупність процесів, що характеризують його використання як інструмент управління соціальними процесами взагалі і освітянськими – зокрема. Це стосується взаємодії утворюючих сферу освіти елементів між собою і з середовищем і зумовлюють їхнє існування, розвиток і зміну; в цьому сенсі самий зміст технократизму виступає як соціальний процес, що має управлінське призначення.

Отже, розглянути зміст технократизму в освіті – означає розглянути процес управління освітою, що виглядає як сукупність дій менеджерів з інженерно-технічною освітою, які управляють за допомогою технічних засобів і використовують як методологічну основу технологічний детермінізм.

Відомо, що термін “процес” в порівнянні з соціокультурними явищами стає тим, що часто вживається в дискусіях і з’являється у ряді теоретичних творів, починаючи з 40-х років XX століття. Зокрема, П. Сорокін у своїй книзі “Соціальна і культурна динаміка” пояснює значення терміну “процес” і детально змальовує його складові. Під процесом він розуміє “будь-який вид руху, модифікацію, перетворення, перебудову або “еволюцію” – будь-яку зміну даного логічного суб’єкта в часі, незалежно від того, чи стосується вона зміни місця в просторі, чи йдеться про модифікацію кількісних або якісних аспектів” [160, с. 80].

Насправді кожна зміна явищ, властивостей і відносин не відбувається так, що відразу змінюється все явище, всі його властивості або всі відносини. “Справді, – говорить В. Свідерський, – візьмемо ми, наприклад, неорганічну природу, сферу життєвих процесів, соціальні явища або ж сферу пізнання – скрізь процес відбувається таким чином, що елементи нової якості, поступово наростаючи і посилюючись, пригнічують елементи старої якості, призводять до зміни якісної природи явища. При цьому зміна природи елементів даного явища супроводжується перетворенням і самої структури, що об’єднує елементи” [150, с. 94]. Тут важливо підкреслити, що освітянський процес є різновидом культурного процесу.

Технократизм має власних носіїв, або суб’єктів, що його продукує, відновлює, збагачує і використовує як інструмент управління освітою. Це так званий корпус інженерно-технічних фахівців, що залишив помітний слід у історичних подіях та інтелектуальній історії минулого століття. Інженерна діяльність, – на думку В.Попова, – втілилася в різноманітних формах техносфери, визначила вигляд сучасної цивілізації і специфічно вплинула на хід історії [139, с. 62].

Безперечний внесок соціальної групи інженерів у вигляд сучасного суспільства неоднозначний і в ряді соціально-філософських і ціннісно-світоглядних аспектів вимагає додаткового аналізу, без якого важко однозначно судити про перспективи цивілізаційного й духовно-морального прогресу. На зорі ХХ сторіччя автор “Закату Европы” Освальд Шпенглер попереджав, що інженерний титанізм загрожує легко перерости в соціально-технологічний сатанізм. І не так вже й важливо, чи з’явиться “сатана” у формі непередбаченої техногенної катастрофи або у вигляді творчої підсвідомості інженера і конструктора – зброї масового знищення, що працює на замовника вигідного військового проекту [193, с. 1].

Як відомо, у дослівному перекладі із грецької, “технократія” означає владу майстерності, ремесла, технічних умінь. В наш час технократією називають суспільне явище і напрямок суспільної думки, який вважає, що, по-перше, суспільство може і повинно керуватися засадами науково-технічної раціональності, а по-друге, у промислово зрілому суспільстві йде процес неминучого зростання і посилення ролі технічної інтелігенції. По-третє, технократією називають прошарок висококваліфікованих технічних фахівців, які претендують на участь в управлінні виробництвом – освіта тут не є винятком, у розробці й здійсненні економічної політики держави. По-четверте, технократією називають тип політичного устрою, при якому технічні фахівці контролюють економічну і політичну владу.

Наведені трактування технократії поєднуються інтерпретацією соціальної ролі особливого роду суб’єкта суспільних відносин – інженера сучасного типу. У суспільній думці подібне трактування в ряді випадків приводило до трагічних конфліктів. Досить згадати тези американських теоретиків технократії про “революцію інженерів”, їхню радянську рецепцію й адаптацію у висновках вітчизняних інженерів старого загартування. Наприклад, у тезі відомого інженера П. Пальчинского про те, що ХХ сторіччя є епохою не інтернаціонального комунізму, а інтернаціоналізації техніки: “Не Комінтерн, а “Техінтерн” – от що нам варто визнати... – заявляв він наприкінці 20-х років XX століття. – Майбутнє належить управляючим-інженерам і інженерам-управлінцям”. Як відомо, Й. Сталін з цього приводу різко заперечив П. Пальчинському в такий спосіб: “Інженер, організатор виробництва, працює не так, як йому хотілося б, але так, як йому наказують... Не варто думати, що технічна інтелігенція може відігравати незалежну роль” [47, с. 74-75].

Отже, зміст технократизму в освіті ми маємо розкрити завдяки аналізу складових освітянського процесу і методиці управління ним, завдяки використанню специфічних засобів, і методології, тобто характеру і форми поставлених цілей перед освітянською галуззю і окремою особистістю, що діє у цій сфері як суб’єкт або об’єкт управлінської дії.

Для того, щоб з’ясувати зміст технократизму в освіті, нам вкрай важливо з’ясувати форми його існування у соціальній сфері взагалі і у освітянському процесі зокрема. Для обґрунтування даної тези досить вказати на те, що до форми належить взагалі все певне.

При цьому відомо, що визначення соціального світу є водночас і визначенням соціальної форми, оскільки воно щось установлене і завдяки цьому відмінне від того, форму чого воно складає; визначеність соціального як якість єдина зі своїм буттям. Це означає, що визначення технократизму як різновиду соціального явища є водночас і визначенням його форми.

Оскільки в даному випадку йдеться про другу природу, то ми маємо справу відповідно не з натуральною формою, в якій перебуває перша природа, а з формою перетвореною, причому двічі. Перший раз натуральна форма зазнає змін, відображаючись в голові людини, а другий – в суспільній свідомості. Таким чином, технократизм має дві форми: суб’єктивовану і об'єктивовану. Це принципове для нашого дослідження визначення існування двох видів форм технократизму.

Отже, послідовно розглянемо суб’єктивовану й об’єктивовану форми технократизму. Зрозуміло, що перша з них притаманна управлінським кадрам, а друга – реалізується у ході процесів управління соціальним розвитком і застигає у його результатах. Якщо мова йде про освітянську галузь, то вона має специфіку, оскільки технократизм притаманний і менеджерам, і продукту їхньої діяльності – студентам, що стають новими носіями технократичного знання. Так відбувається не тільки реновація технократизму, але і його спотворення, оскільки він починає займати “зайве” місце, або надлишкову питому вагу, у життєдіяльності світової спільноти.

До суб’єктивованої форми технократизму ми відносимо архетипи, ідеї, віру, світогляд, мислення, знання, стереотипи, алгоритми, моделі та ін. Розглянемо їх більш ґрунтовно, оскільки це явище складається з існування саме таких дрібних, і здається, на перший погляд, незначних форм технократизму.

В технократичному світогляді сучасного західного суспільства існують два підходи до аналізу дійсності. Перший, ідеалістичний (мрійливий), за якого технократ є своєрідним інженером людських душ і суспільної свідомості. Для даного типу технократа був характерний, масово-зрівняльний підхід до оцінки суспільних процесів. Метою технократичного світогляду була всеохоплююча індустріалізація і впровадження досягнень науково-технічного прогресу, як панацея від всіх соціальних конфліктів, і метод побудови ідеального суспільства загального добробуту. Ідея підкорення сил природи.

Другий, більш сучасний, пов’язаний з періодом розвитку промислової революції – епохою електрики й массмедіа. Технократ – на цьому етапі являв собою вершителя долі держав і світу. Метою технократичного світогляду було встановлення нового світового порядку, заснованого на достатку масового продукту, міжнародному поділі праці, відкритому інформаційному і торговельному просторі. Підсумком цього етапу розвитку промислової революції стала поява психологічного надлому в суспільній свідомості (надмірна перенапруга – зростання стресів, наркоманії, злочинності і тероризму), технологічного надламу в індустріальному просторі виробництва – нерівномірність, форсованість, зростання катастрофічності (наслідок промислових катастроф збільшується до небезпечних розмірів) і екологічного надламу (вичерпуються резерви самовідновлюваності біосфери планети). Ідея повного використання всієї могутності сил природи. Нове розуміння технократизму (Петербурзька школа) пов’язане з новим етапом промислової революції – революції в засобах обробки, зберігання й передачі інформації. На наступному етапі промислової революції технократ прагне бути будівничим гармонії у всіх сферах, використовуючи інформаційну могутність сучасних технологій. Метою технократичного світогляду стає створення і підтримка гармонійного балансу сил і результатів діяльності людського суспільства, і поширення могутності техногенної цивілізації за межі планети Земля. Це ідеї:

– технократичної імперії. “PAX TEXNOKRATUS” – єдності в розмаїтості;

– ієрархії сили, заснованої на інтелектуальній та інформаційній могутності;

– контролю над могутністю сил природи в ім’я стійкого існування світобудови у всій її різноманітності;

– Галактичної Імперії, заснованої на єдності світу матерії, біосфери, техносфери і ноосфери (сфери розуму), і поширення цього гармонійного сполучення на доступний простір світобудови.

Багато хто вважає, що ставлення до людини як до “гвинтика” було характерно для сталінського режиму, а нині таке ставлення змінилося. Це глибока омана. Технократизм – “механічний” світогляд є неминучим наслідком індустріального суспільства, незалежно від форми власності і політичного режиму. Технократизм як світогляд виник внаслідок завоювання технікою передових позицій після ряду великих успіхів природничих наук в XVII-XVIII столітті. У середині ХІХ століття його прихильники об’єдналися на платформі позитивізму (основоположник цієї філософії – Огюст Конт), проголосивши вимогу перенести в соціогуманітарні дисципліни дослідницькі методи фізики і біології. З тих пір технічні й економічні науки, які опираються на кількісні закони, позитивісти і технократи визнають корисними, а гуманітарні, включаючи й психологію, відносять до другорядних – таких, які не дають ніякої реальної віддачі, тому що ці дисципліни користуються мовою якісних описів.

Марксизм як світогляд закріпив і поширив технократизм ідеологемою про примат матеріального виробництва. Які наслідки мала ця ідеологема для розбудови культури і освіти, ми знаємо не з письмових джерел, а з власного досвіду.

Іншою поширеною суб’єктивованою формою технократизму є технократичне мислення [11], яке зорієнтоване на вирішення гострих соціально-етичних проблем, насамперед, інженерно-технічними засобами. Воно забуває Біблійну істину: Богу – Боже, а кесареві – кесарево (яку нині нерідко доповнюють блюзнірською, в тому числі і для інженера, конструкцією: “а слюсареві – слюсареве”). Поважаючий себе інженер зосереджується на професійних проблемах замість вирішення проблем, невластивих природі інженерної праці. Суміжні і тим більш віддалені сфери діяльності залучають, як правило, інженерів-невдах, які не знайшли себе у своїй професійній стихії і задовольняються мішурою показного блиску бюрократичної або іншої подібної кар’єри. І невтямки їм, що настав час думати про вічне. Чи не в цьому істинна таємниця появи інженерів, яких постійно “заносить” у соціальних питаннях на крутих поворотах історії, інженерів-бюрократів, “квазі – інженерів” та інженерів “на прокат”.

Найбільш поширеним продуктом суб’єктивованого мислення є ідеологія технократизму. Вона набула надзвичайно широкого поширення у ході ХХ століття і нині рухається за енерцією, хоча зміст соціального світу кардинально оновився у ході наступу інформаційної цивілізації.

Технократи вважають за очевидне наступне. Людство в процесі нагромадження знань та інформації створило на планеті Земля – штучне середовище існування стійких явищ природи – техногенних процесів. Це середовище технократи називають техносферою. Сучасна ідеологія технократичного мислення ґрунтується на науковому підході до вивчення процесів, які є супровідними щодо нагромадження інформації і розвитку техносфери.

Показано еволюційний спектр концепцій технократії, починаючи з ідеології техноцентристського мислення епохи промислового перевороту і закінчуючи інтерпретацією претензій експертів і надій на інформаційні ресурси комп’ютерних систем. У зв’язку із цим аналізуються соціально-моральні аспекти діяльності інженерно-технічних працівників.

У цей час у ряді країн технократизм проникає в усі сфери громадянського життя і виявляється в них у різноманітних формах і варіантах. Наприклад, у сфері ціннісних орієнтацій Х. Сколімовски виділяє “простодушно-технократичний” підхід, який заміняє фундаментальні цінності людського існування технічними (як рівноцінними), операціональними перевагами і максимізацією “цінностей за допомогою простих математичних функцій” [155, с. 6]. Разом з тим концептуально єдина ідеологія технократизму продовжує нині існувати в наступних основних варіантах.

^ Перший варіант. В наш час доволі часто технократію ототожнюють із “експертократією”. Ще в античну епоху софіст Протагор вважав, що (кожна) людина є мірою всіх речей (anthropos metron panton). Суб’єктивістську суть протагорівскої формули нейтралізував Демокріт, який доводив, що мірою і суддею (експертом) всіх речей є не будь-яка людина, а людина знаюча – мудрець. В кінцевому підсумку людство передало функцію інтерпретатора міри речей фахівцеві – експертові в тій або іншій сфері знань. Тривалий час це здавалося справедливим. В середині ХХ століття, однак, виникають ситуації, у ході яких експерти зосереджують увагу на один раз завчені ними, вузькоспеціальні і професійні методи і оцінки. Вони стають носіями однобоких підходів у вирішенні важливих соціально-технічних завдань.

Виникають трагічні ситуації. В 2000 році інженер, провідний спеціаліст конструкторського бюро “Рубін”, замість комплексного професійно-технічного аналізу катастрофи на атомному підводному човні “Курськ” говорив про недоцільність підйому затонулого човна: “...я як інженер кажу вам, що на “Курську” загинули всі, і нема чого даремно витрачати державні гроші на роботи з його підйому”. Він агресивно продемонстрував технократичну позицію. Представник КБ “Рубін” не вважав за необхідне професійно пояснити платникам податків, чому вони – інженери-конструктори – не передбачили (визнав пізніше Президент Росії В. Путін) у своєму проекті атомної субмарини відповідних її завданням резервів живучості й не розрахували реального спектру позаштатних ситуацій, для нейтралізації яких вони були зобов’язані спроектувати ефективні засоби їхньої ліквідації та екстреної евакуації екіпажу, який потрапив у катастрофу. Амбіційний інженер, навпаки, зайняв не властиву йому позицію чиновника – диктатора від економіки [139].

Поєднання цивільної і професійної відповідальності вимагає, щоб до діалогу, у ході якого приймаються професійні й соціально відповідальні рішення, окрім експертів, залучалися представники інших сфер знань, в тому числі фахівці із суспільних наук, соціальної філософії, етики, юриспруденції, психології, екології. Але цього також недостатньо. Навіть всі вони разом не зможуть підмінити демократичне рішення громадян-платників податків.

Останні, звичайно, повинні враховувати думку технічних фахівців – експертів. Враховувати, але не вірити сліпо ні їхній думці, ні тим засобам, за допомогою яких подібні рішення приймаються. У цьому зв’язку сумнівними є спроби наділити експертними функціями багатоступінчасті комп’ютерні програми. Особливо якщо на них покладають відповідальність за запуск ракет з термоядерними боєголовками. Так чи інакше, але в нас – громадян “немає іншого вибору, як брати на себе відповідальність і ризик здійснювати розумно керований прогрес”, – пише німецький філософ Ханс Ленк у книзі “Міркування про сучасну техніку” [92, с. 175]. Інший представник німецької філософії техніки Ханс Йонас пропонує керуватися своєрідним категоричним імперативом інженерної етики майбутнього: “Чини так, щоб наслідки твоїх же дій були сумісні з незмінним істинним людським буттям на Землі” [186, с. 8].

^ Другий варіант. Технократами називають часто осіб, які займають і нині техноцентристські позиції. Вони орієнтуються на технічне вирішення будь-яких проблем і абсолютизують роль техніки у прийнятті подібних рішень. В сучасних промислово-розвинутих країнах техніка і технологія перетворюється на домінуючу вісь функціонування техносфери, а в майбутньому вони перетворяться на деміургічний спрямовуючий глобально-планетарний техноморфний комплекс, своєрідне техногенне “гетто”.

Творцям техноморфного комплексу подібного роду притаманний так званий “технологічний імператив” [повеління], зміст якого полягає в наступному: виготовляє все, що можна виготовити для задоволення визначених потреб. У руслі цієї доктрини з’явилися гільйотина, “душогубки”, технології масового винищення людей. Деяких вчених та інженерів, які працювали над атомною бомбою, цікавило, за спогадами Лаура Ферми, тільки одне: спрацює чи не спрацює їхнє нове дітище як технічний об’єкт [173, с. 15]. Не всі з них пізніше підписали звернення щодо заборони подібної зброї. А деякі винахідники засобів масового винищення людей (типу Е. Теллера) навіть перетворилися в їхніх активних апологетів.

Техноцентризм нерідко є формою професійного лицемірства, інструментом корисливого політиканства, призначення якого – дезорієнтувати громадську думку, нав’язати суспільству пріоритетне фінансування морально сумнівних інженерно-технічних проектів. Ядерне лобі ніколи не хотіло втрачати привілейованого фінансового забезпечення своєї діяльності. Але в різні періоди це робилося по-різному. В 1960-і роки ядерщики обіцяли залити людство морем практично безкоштовної енергії, а завалили... горами термоядерної зброї. Коли їхні аванси залишилися не сплаченими, вони висунули тезу про необхідність збереження ядерного паритету. У роки перебудови директори багатьох підприємств ВПК свідомо саботували конверсійні проекти. Наразі у ході теза про необхідність збереження відповідних “національних” науково-інженерних шкіл, про запобігання відпливу військово-інженерних талантів закордон. Хоча при цьому мова ведеться про “інженерів” взагалі, маються на увазі фахівці, які розробляють технології, що ініціюють ефекти “яскравіше тисячі зірок”. А останнім часом навіть заговорили про альтруїстичну (зате багатозатратну) підготовку до ракетно-ядерного бомбардування блукаючих космічних об’єктів.

Критикуючи суть техноцентристського кредо, Ханс Ленк пише, що “людина не має права виробляти все те, що вона в стані виробити, і не має права застосовувати на практиці все те, що вона у стані зробити. Заклик “Вміти” містить у собі “повинна робити” і зовсім не є етичною заповіддю, і взагалі не повинно існувати ніякого, нічим не обмеженого, “технічного імперативу”... Дійсною заповіддю розуму, – продовжує він, – є: мудре регулювання, самоконтроль і помірність” [92, с. 173-174].

ХХ століття показало, що в проблемі відповідальності інженера перед історією і людством варто відрізняти позицію “винахідника” як “чистого” дослідника, від позиції інженера-практика. Але не треба абсолютизувати ні першу, ні другу і, насамперед, не випускати з уваги відповідальності винахідника за створювану ним “техніку”. Прогресуюче знелюднення технічної діяльності, на жаль, породжує думку, відповідно до якої сучасне індустріальне суспільство неминуче формує “інструментально-техніцистський розум” інженерно-технічних працівників. Вітчизняні фахівці відзначають, що “інженер з “інструментальним розумом” може діяти як позбавлений гнучкого і нормального людського інтелекту робот, який зовсім не рахується з людиною і підпорядковує все інтересам техніки і виробництва. Такий “обезлюднений” інженер, на думку критиків концепції “інструментального розуму“, представляє величезну “технократичну“ небезпеку для суспільства” [176].

У зв’язку із проблемою відповідальності ІТР у літературі підкреслюється, що технічні фахівці, “інженери і представники природничих і точних наук у промисловості і управлінні суспільством не є “агентами” якогось технологічного імперіалізму, не є прихильниками технологічного імперативу, гасла якого закликають: “Роби все, що можна зробити! Виробляй все, що можна виробити!” Технічна інтелігенція зобов’язана відкинути подібні заклики, “і не тільки тому, що здійснити це неможливо, але і з розумних міркувань перешкодити свавіллю в технічній та інженерній діяльності” [92, с. 23].

Об’єктивована форма технократизму також достатньо розвинена у світі. Її прикладами можуть бути прошарки технічної інтелігенції, які є носіями технократичної ідеології, або так звана технократія, соціальні системи, що вибудовані на основі ідеології технократизму, нарешті, технократична етика, що слугує імперативом і нормативною системою певного зразка поведінки і дії. Отже, зразків об’єктивованої форми можна привести багато.

Найбільш поширеною формою існування технократизму, до якої надто чутливо ставиться увесь соціальний світ, в тому числі й освітяни, є так звана технократія та її новий вид – комп’ютерократія. Життя нормальної людини за часів Аристотеля допускає не тільки професійну творчість, але й постійну орієнтацію на творення добра. Сучасні ж технічні, економічні й соціально-політичні реалії свідчать про інше: комп’ютерні технології, можливо, будуть обслуговувати не нормальні людські, а політичні інтереси фінансових груп, зв’язаних, насамперед, з виробництвом інформації. Це відбудеться тому, що “у постіндустріальному суспільстві ні земля, ні капітал не є факторами, що лімітують. Таким у сучасному виробництві є інформація. Тому політична і економічна влада переходить до виробників інформації” [166, с. 398]. Комп’ютерократія цих кіл проявляється в спробах пристосувати законодавство до вимог, за яких воно жорстко детермінується мовами й алгоритмами програмування, нав’язуються суспільству правила збору, зберігання, поширення і користування інформацією, які випливають зі специфіки розвитку комп’ютерних технологій, електронно-цифрової техніки і комунікаційних мереж.

Тенденція комп’ютерократії загострює проблему захисту приватної інформаційної таємниці громадян, підвищує небезпеку тотального комп’ютерократичного контролю за особистістю у формі несанкціонованого законом використання персональних даних про особисте життя громадян. “Коли така кібернетизована держава “схопиться”, як схоплюється крижана шуга або бетон, то буде, суворо кажучи, уже занадто пізно “шукати дорогу назад – до вільного людського суспільства”, – пише Ж. Еллюль [196, с. 151].

Отже, багато авторів ХХ століття вбачають у діяльності інженерно-технічних працівників (які перетворилися в автономну і незалежну силу) головну загрозу відчуження особистості, засіб реалізації анонімної влади і гноблення величезного числа людей. Однак, це не так. Роль техніки та інженерії в суспільстві двоїста. Ж. Еллюль, наприклад, висловлює надію на те, що автоматизація та інформатизація все-таки перемінять соціальну орієнтацію технічного прогресу, що надасть можливість людству вирватися з лещат технічної системи. Однією з умов реалізації цих надій він вважає повну ліквідацію централізованої бюрократичної держави. Інакше інформатика, зростаючись із бюрократичною владою, стане незламною брилою. А це – історичний тупик людства. Тільки відкинувши амальгаму інформатики і бюрократії, людство піде шляхом гуманізації техніки і влади, думає він.

А поки загроза комп’ютеризованого тоталітаризму зростає в міру переходу все нових країн в розряд членів “інформаційного суспільства”. Не в усіх з них налагоджена система “противаг і стримування”, яка гарантує демократичний розвиток суспільства. Спокуса додержуватися логіки оруелловского “Старшого Брата” нагадує про себе знову і знову. Уотергейт – тільки нашумілий приклад політичних наслідків “електронократії”. “Касетний скандал” в Україні – інший приклад можливості електронного вторгнення в політичні технології. Це свідчить про те, наскільки непередбачувані прийдешні шляхи і результати електронно-комп’ютерного втручання в соціально-політичні процеси.

Водночас на межі ХХ і ХХІ століть відчутною залишається загроза системної електронно-комп’ютерної технократії, з боку якої можливий виклик демократичним інститутам суспільства. В цих умовах гуманістична філософія техніки не може виправдовувати претензій електронної експертократії на монополію прийняття рішень, що стосуються особистого і цивільного буття суверенної людини. Інженер-громадянин повинен виявляти постійну зацікавленість до питань соціального використання техніки, до загальних моральних, політичних, світоглядних і юридичних проблем, які випливають із практики технічного розвитку.

Справа в тому, що технократичні відносини і відповідна їм лінія поведінки прагнуть охопити не тільки суспільство загалом, але й окремі ланки соціального організму, а також особистість людини. Керівники-технократи намагаються підкорити “інтересам” технічних інновацій підконтрольні їм особистості, моральні установки останніх, звичаї і особистісні відносини людей. Вони орієнтуються на вимуштруваного і передбачуваного працівника, який неухильно виконує або передає накази. Це переводить людину в ранг контрольованого ззовні робота. Подібна стратегія планується і пропагується в ім’я абсолютизованого технічного прогресу, який веде до придушення людської особистості і індивідуально-творчого начала в людині.

Нині особливо небезпечна неотехніцистська ідеологія електронно-комп’ютерного глобалізму, оскільки в її фундаменті лежать корисливі інтереси гігантських транснаціональних корпорацій. Через електронно-інформаційні мережі команди людей з фінансових центрів світу впливають на економічну (і будь-яку іншу) поведінку людей, які часто не підозрюють, що їх перетворили в маріонеток фінансово-промислових груп. Комп’ютерний технократизм багатоликий за формами і масштабами, але подібний за змістом. Подібні і міри опору йому. Не випадково в цей час у США з’являється задум атестувати комп’ютерних інженерів у ролі “програмістів-партизанів” (хакерів) як терористів, аж до винесення їм у судовому порядку довічних вироків.

Крім того, об’єктивована форма знайшла своє втілення в існуванні так званої “технічної держави”. Філософи-гуманісти часто називають технократію “пануванням предметної необхідності аж до появи тотальної “технічної держави”, в якій громадяни ще управляють, водночас політичних рішень уже не приймають [92, с. 73]. В цьому випадку технологія виступає не стільки як функціонуюча система машин й інструментів, скільки як уявлення про світ, яке “керує нашим сприйняттям всього існуючого”, – пише канадський соціолог і філософ Дж. П. Грант у статті “Філософія, культура, технологія: перспективи на майбутнє” [122, с. 155]. В технічній цивілізації такого роду людина з конструктора світу перетворюється на об’єкт конструювання. У технічно орієнтованому суспільстві заздалегідь визначаються умови і сенс існування людини. Хвилі технічних інновацій породжують відповідні психологічні і соціальні відносини між індивідами і ситуації, в які включаються люди-об’єкти. Це відбувається внаслідок того, що в “технічній державі” панують відповідні їй технократичні пріоритети. Перспективи розвитку і доля суспільства стають предметом маніпуляції науково-технічної еліти. Закономірності функціонування речей витісняють соціальні і політичні закони і норми. Змінюється соціальна структура суспільства, його особистісні й внутрішньоструктурні зв'язки. Політична воля народу підміняється речовими законами, і демократія втрачає свою колишню сутність. З цієї точки зору влада техніки сприймається як накопичення мертвих форм минулого життя. Але “у такій формі минуле життя не існує само по собі, його необхідно підтримувати: конструювати, механізувати тощо. Виходить, що жива людина обслуговує минуле, часткову, мертву людину. Це не влада техніки, це влада минулої людини... У техніці це набуває іншої форми, більш опосередкованої, і людина за машиною не завжди бачить сама себе...” [195, с. 8-9].

До цієї ж об’єктивованої форми слід віднести і громадські організації, функціонування і розвиток яких контролюється за допомогою інформаційно-комп’ютерних технологій. Такі громадські організації називають інформаційною системо-технократією і попереджують про загрозу, яка насувається (відголоски цього – фільми-блокбастери “Джонні Мнемонік” і “Матриця”). Х. Ленк пише: “В цей час ми рухаємося шляхом до інформаційного і комп’ютерного суспільства […]. Мікросхеми бадьоро крокують у майбутнє і, можливо, незабаром обженуть нас в дорозі? Схоже, ми ведемо свій корабель назустріч суспільству, в якому вже встановлена влада комп'ютерів! Чи є комп’ютерократія... найбільш активно діючим варіантом тої самої технократії, пануванням апаратів і експертів, яких ми у свій час так жахалися? Чи виявимося ми в кабальній залежності від комп’ютерів, чи станемо ми їхніми рабами? Може бути бюрократія... знайде, нарешті, повновладдя саме завдяки комп'ютеризації? Адже ми тепер уже знаємо, що... важко виключати з достатньою часткою впевненості можливі тоталітарні зловживання цим новим інструментом, який виник на базі комп’ютерів” [92, с. 75; 108].

Нарешті, ще одна об’єктивована форма технократії, яка матеріалізована в однойменній етиці. Вплив техніки і технологій призвели до широкого поширення технократизму як форми панування технократичного мислення, як світовідчуття і світогляду людини, яка бере активну участь в економічних і соціальних відносинах.

Сучасна ситуація науково-технічного прогресу просто надала цьому типу мислення можливість реалізуватися. “Техніка намагається включити в себе науку про людину, при розгляді її як гвинтик, як ланку, як компонент технічної або соціально-технічної системи, як агента, а не суб’єкта діяльності” [59, с. 191-188], – пишуть російські й вітчизняні психологи про технократичне мислення. За допомогою телебачення цей тип мислення ретранслюється в суспільство. “Напівфабрикатом“ називають людей, які прийшли на “Фабрику”. Творчість і розвиток особистості переломлюється через технократичне мислення. “Фабрика” породжує на виході з однотипних напівфабрикатів стандартизовані співаючі фігурки. Говорячи про психологічні основи подібної форми мислення, можна вказати на тотожність основ технократичного мислення і стратегії “мати”, сформульованої Е. Фромом [180].

Застосування техніки і підпорядкованість мислення людини технологічним процесам не могли не відбитися на менталітеті людини, на її світогляді і формуванні особливої ціннісної системи [185, с. 125-128]. Загальний характер цієї етики забезпечує однаковість виробничих відносин при використанні однакових технологій. Для соціальних груп, які залучені до технологічного процесу, технології породжують професійну етику. Людина вибирає найбільш дієву етичну систему (релігійні погляди), але часто ця система пов’язана з її професійною діяльністю, тобто з тією або іншою технологією. У подібному виборі захована серйозна небезпека. “Хибна вже сама думка про “спеціальне” призначенні етичної системи, тому що припускає, що така система може працювати в одному випадку і не працювати в іншому”, – вважає Ю. Хен. Основними властивостями технократичного мислення стало підпорядкування людини правилам, ціннісним орієнтирам, естетичним ідеалам, пов’язаних з технікою і технологіями (техноцентризм). У жорсткій детермінації виробничого процесу, вражаюча уява потужності техніки викристалізувалася уявленнями про людину, як підлеглий і обслуговуючий техніку елемент. Наразі техноцентризм представляє найбільшу небезпеку і реальну альтернативу як теоцентризму, так і антропоцентризму. Небезпека техноцентризму полягає у властивій його природі здатності протистояти живому, протиставляти штучне природному. Технократичне мислення, обране живою людиною, несе небезпеку самознищення як самого носія, так і об’єктів його діяльності (у тому числі і біо-, гео- і соціосфери).

Технократичне мислення виявляється дуже утилітарним, прагматичним і навіть продуктивним у стандартних, або незмінних, умовах. Але технократичне мислення зайве за ситуації, породженій ним самим. Інтуїтивне дотримання правил старої нормативної етики професійної діяльності через поділ праці і розвиток індивідуальних ініціатив стає нездійсненним. Виникає підозра, що в суспільстві, розділеному на професійні групи (у граничному випадку, на окремих індивідуумів), немає єдиної етичної підстави і, відповідно, єдиного стилю мислення.

Однак, технократи стверджують, що єдина нормативна етика можлива і можливе, на її основі, досить оригінальне мислення. Це поєднання непоєднуваного: множинності і роздробленості з одного боку і єдності, з другого, здійснено зовсім в іншій площині, ніж це можна припустити, виходячи з логіки старої культури. Єдність нової глобальної етичної системи буде засновано на комунікативних ролях техніки й технологій, що формують як етичну підставу, так і саме технократичне мислення.




залишити коментар
Сторінка12/17
Дата конвертації25.09.2011
Розмір3.52 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17
отлично
  1
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх