Льовочкіна А. М. Етнопсихологія: Навч посіб icon

Льовочкіна А. М. Етнопсихологія: Навч посіб


2 чел. помогло.
Схожі
Освіта. Виховання. Навчання атанов, Геннадій Олексійович...
Курс лекцій з теорії ймовірностей : навч посіб. / Моцний Ф...
Кириченко О. А. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч посіб. 3-тє вид., перероб...
Освіта. Виховання. Навчання аузіна, М. О...
Автореферати дисертацій...
Григорія Сковороди "погоджено"...
Виконавець
Список літератури, яка надійшла до бібліотеки у IV кварталі 2009 року 2 Природничі науки 22. 17...
В. Ф. Верстюк [та ін.]; під ред...
Екологічна психологія у постчорнобильську епоху: Навч посібник. К., 2003...
Екологічна психологія у постчорнобильську епоху: Навч посібник. К., 2003...
Данюк В. М. Організація праці менеджера Навч посіб...



страницы:   1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
Льовочкіна А. М. Етнопсихологія: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002. — 144 с.


ББК 88.5я73

Л90

Рецензенти: Л. М. Карамушка, д-р психолог. наук, проф.

М. І. Пірен, д-р соціол. наук, проф.

Схвалено Вченою радою Міжрегіональної Академії управління

персоналом (протокол № 9 від 28.11.01)

Льовочкіна А. М. Етнопсихологія: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2002. — 144 с. —

Бібліогр.: с. 139–140.

ISBN966-608-237-3

У посібнику висвітлюються актуальні питання етнічної психології як науки

про психічну своєрідність людей, які належать до різних етнічних об’єднань — ро-

доплемінних утворень, народностей, націй.

Розглянуті основні наукові та прикладні проблеми етнопсихології. Детально

аналізуються такі поняття, як “етнічний склад”, “національний характер”, “етнічні

стереотипи”, “етнічні конфлікти”, “етноцентризм” та ін. Описуються особливості

ділового спілкування з різними етнічними групами.

Для студентів, викладачів, психологів і соціологів.

ББК 88.5я73

© А. М. Льовочкіна, 2002

© Міжрегіональна Академія

управління персоналом (МАУП), 2002 ISBN 966-608-237-3


ВСТУП

Етнічна психологія — наука про психічну своєрідність людей, які на-

лежать до різних етнічних об’єднань (родоплемінних спільнот, народ-

ностей, націй). У нашій Вітчизні вона була приречена, як і багато при-

родничих і гуманітарних дисциплін, таких, як генетика, психодіагности-

ка, соціальна психологія.

Етнопсихологія як наука пережила період якщо не прямої заборони,

то явної зневаги. Настанова на швидке злиття націй у “нову спільноту —

радянський народ”, яка домінувала в СРСР, призвела до того, що влада

та широке коло спільноти виявилися не готовими до бурхливих процесів

відродження національної свідомості в ході перебудови суспільства.

Неозброєність психологічної науки як у теоретичному плані, так і у

плані достатньої бази емпіричних даних, призвела до того, що вона ви-

мушена була поступитись правом гасити численні етнічні конфлікти вій-

ськовим, політичним і релігійним діячам, які навпаки ще дужче їх розпа-

лювали.

В Україні проблеми міжетнічних конфліктів не стоять так гостро, як

у деяких інших країнах колишнього СРСР, таких, як Росія, Молдова,

Грузія. Але тут існують інші проблеми — відродження української нації,

національної ідеї, пробудження волі нації, зміцнення почуття національ-

ної гідності та національної єдності.

Останнім часом виникла необхідність розвитку етнопсихологічної

науки і для потреб практичної психології. Наприклад, знання з етнопси-

хології необхідні і для психологічного консультування інтернаціональ-

них подружніх пар, і для відродження національних традицій у вихован-

ні, оскільки, як показує досвід, упровадження методів виховання, що не

властиві певному народові і не відповідають його психічному складу,

може призвести до негативних наслідків.

3


Розширення зв’язків України з іншими державами поставило перед

етнопсихологами нову задачу: допомогти ці зв’язки укріпити і зробити

їх плідними. Етнопсихолог у цьому контексті має вивчати психологічні

особливості спілкування різних націй, таких, наприклад, як психологіч-

на дистанція при спілкуванні, психологія жестів, мистецтво ведення роз-

мови, символіка квітів і кольорів при підношенні дарунків тощо.

У сферу свого впливу включив Україну й міжнародний криміналітет,

тому тут теж є чимало роботи для етнопсихологів.

Крім того, Україна бере участь у розв’язанні етнічних конфліктів за її

межами. У цьому випадку допомога етнопсихолога стає незамінною.

Усі ці обставини зумовили необхідність знань у сфері науки етнопси-

хології та подальший розвиток цієї науки.

4


^ ЕТНОПСИХОЛОГІЯ ЯК НАУКА.

ПРЕДМЕТ І МЕТОДИ

ЕТНОПСИХОЛОГІЇ

1.Етнопсихологія як галузь

психологічної науки

Етнопсихологія (від гр. ethnos — плем’я, народ) — це галузь психо-

логії, що вивчає етнічні особливості психіки людей, національний харак-

тер, закономірності формування та функціонування національної самос-

відомості, етнічних стереотипів та установок.

Роком народження цієї науки прийнято вважати 1859 р., коли приват-

доцент кафедри загального мовознавства Берлінського університету

Г. Штейнталь разом із філософом М. Лацарусом почали видавати “Жур-

нал етнічної психології та мовознавства”. У своїй програмній статті

“Думки про народну психологію” редактори проголосили народження

нової науки — науки про пізнання народного духу.

Штейнталь та Лацарус тлумачили поняття “народний дух”, по-пер-

ше, як особливе замкнуте утворення, що виражає психічну схожість ін-

дивідів, які належать до певної нації, а по-друге, як їхню самосвідомість.

Зміст поняття “народний дух” може бути розкритий шляхом порівняль-

ного вивчення мови, міфології та культури.

На початку ХХ ст. ці ідеї розвивалися і частково реалізувалися у

“Психології народів” В. Вундта. У своїй грандіозній праці, робота над

якою тривала з 1900 по 1920 р., він спробував визначити зміст міфу, ре-

лігії, мистецтва та інших явищ культури різних народів.

У сучасній етнопсихології існує кілька відносно самостійних напря-

мів:

1. Порівняльні дослідження етнічних особливостей психофізіології,

пізнавальних процесів, пам’яті емоцій, мови тощо, що теоретично та ме-

тодично складають невід’ємну частину відповідних розділів загальної та

соціальної психології.

2. Культурологічні дослідження, що вивчають особливості символів

і ціннісних орієнтацій народної культури та нерозривно пов’язані з від-

повідними розділами етнографії, фольклористики та мистецтвознавства.

3. Дослідження етнічних особливостей соціалізації дітей, понятій-

ний апарат і сприйняття яких найближчі до соціології та дитячої психо-

логії.

5

РОЗДІЛ 1


4. Дослідження етнічної свідомості та самосвідомості, що послугову-

ються понятійним апаратом і методами з тих розділів соціальної психо-

логії, які вивчають соціальні установки, міжгрупові стосунки та взаєми-

ни всередині групи [4].

Отже, етнічна психологія як самостійна наука виділилась з інших га-

лузей знань, але залишилась з ними в тісному взаємозв’язку.

2.Зв’язок етнопсихології

з іншими науками

Етнопсихологія та етнографія. Традиційно найтісніший зв’язок ет-

нопсихологія має з етнографією. Адже біля джерел етнопсихології стоя-

ли не психологи, а етнографи, які й запропонували виділити один з її

розділів — психічну етнографію, тобто вивчення інтелектуальних здіб-

ностей народу, силу волі та характер, почуття гідності.

Отже, етнопсихологію та етнографію поєднує об’єкт дослідження —

етнічні спільноти, але етнографія вивчає побут і культуру народів, а ет-

нопсихологія досліджує свідомість етнічних спільнот, закономірності її

формування та функціонування.

Етнопсихологія та антропологія. Така галузь етнічної психології,

як психологічна антропологія близька за змістом до соціальної (культур-

ної) антропології, але остання має свою сферу дослідження — людину

як частину культури, властивої певній спільноті.

Етнопсихологія та соціальна психологія. Деякі дослідники розгля-

дають етнопсихологію як галузь соціальної психології, оскільки ці нау-

ки близькі за об’єктом і предметом дослідження. Соціальна психологія

вивчає процеси розвитку та функціонування суспільної психології та со-

ціальних спільнот (великих і малих соціальних груп), а етнопсихоло-

гія — духовно-психологічні риси етносів, їхню специфіку та прояв у всіх

сферах діяльності та культури. Виділення етнопсихології із соціальної

психології як наукового напряму пов’язане з особливим інтересом до ет-

нічної свідомості та ідентичності в соціальних стосунках суспільства.

Етнопсихологія та соціологія. Етнічні спільноти, оскільки вони є

соціальними спільнотами, вивчає і соціологія, але в неї узагальненіший

підхід до них. Однак у підходах до етнічної свідомості в соціології та ет-

нопсихології багато спільного, зокрема, вони користуються схожими ме-

тодами дослідження.

Етнопсихологія та культурологія. Культурологічні дослідження

тісно пов’язані з етнографічним аналізом культури, з розробкою її етніч-

них проблем.

6


Ця гілка етнопсихології вивчає мову, побут, архітектуру, творчість, а

також релігію різних етносів.

Етнопсихологія та фольклористика. Беззаперечний зв’язок етно-

психології і з фольклористикою. Якщо фольклористика вивчає фольклор

різних народів взагалі, то етнопсихологія приділяє увагу архетипам1, які

зафіксовані у фольклорі.

Етнопсихологія та історія. І нарешті, з історії етнопсихологія бере

матеріал про зародження, розвиток, а також зникнення чи асиміляцію

певних етнічних груп: націй, національностей, народностей.

Етнопсихологія та екологічна психологія. Протягом тривалого ча-

су вчені досліджують вплив екології на етнічну психологію. Так, існує

чимало робіт, де показано, як довкілля (природа, архітектура) впливає на

формування менталітету тієї чи іншої нації.

3.Предмет і об’єкт дослідження

етнопсихології

Будь-який науковий напрям переростає в окрему галузь науки тільки

тоді, коли починає набувати власної “самосвідомості”, визначаючи своє

місце серед інших наук, уточнюючи основні принципи та поняття, а в

процесі уточнення основних понять визначається з об’єктом і предметом

своїх досліджень.

Етнопсихологія як самостійна наука зародилась на ґрунті таких дис-

циплін, як етнографія, соціальна психологія, соціологія та соціальна ан-

тропологія. Тому з даними науками у неї схожий предмет досліджен-

ня — етнічні спільноти. Але у кожної з них до нього власний підхід. Як-

що етнографія вивчає побут і культуру народів, то етнопсихологія — сві-

домість етнічних спільнот, закономірності її формування та функціону-

вання, а також інші психологічні особливості етносу.

Найчіткіше визначення предмета етнопсихології, на нашу думку, да-

ють А. Бороноєв і В. Павленко.

Предметом етнопсихології є соціально-психологічні риси націо-

нально-етнічних спільнот, їхній вплив на поведінку особистості, а також

соціально-психологічні процеси й особливості етнічного розвитку та

міжнаціонального спілкування [3].

Виходячи з цього визначення, автори виділяють у предметній галузі

етнопсихології три дослідницьких блоки.

7

1

Архетип (від гр. archetipos — першообраз) — спосіб зв’язку образів, які пере-

ходять від покоління до покоління.


1. Вивчення феномену етнопсихології на двох її рівнях: власне психо-

логії та самосвідомості. Тут досліджується зміст етнопсихології у сфе-

рах культури та способу життя тієї чи іншої спільноти.

У цьому блоці в рамках дослідження самосвідомості вивчається

проблема “нація — особистість”, тобто набуття особистістю націо-

нальних рис та їхнього впливу на її життєдіяльність і поведінку, а та-

кож усвідомлення нацією власних якостей та ідентифікація себе з пев-

ною спільнотою.

Крім того, тут вивчається система народної (етнічної) педагогіки, що

допомагає зрозуміти, як індивід набуває національних рис і самосвідо-

мості під впливом культурно-духовного середовища, яке визначає його

поведінку.

2. Вивчення соціально-психологічних явищ, що виникають при спіл-

куванні людей різних національностей.

Соціальна психологія виділяє три види спілкування: комунікативне,

інтерактивне та перцептивне. Дана класифікація була запозичена етно-

психологією для власних дослідницьких проблем.

Отже, комунікативне спілкування — це обмін інформацією між людь-

ми, продуктами духовної сфери, ідеями, станом свідомості, почуття-

ми. У міжетнічному спілкуванні цей процес дуже складний і залежить

від активності суб’єктів спілкування, їхніх установок, клімату та спосо-

бу життя народів.

Інтерактивне спілкування — це взаємодія людей на основі спільної

діяльності. Тут також є місце для дослідження етнічних проблем. На-

приклад, спостерігається, що спільній діяльності представників різних

народів часто заважають різні трудові навички та звички, національний

досвід в організації праці, її темпи та характер спілкування.

Перцептивне спілкування розглядається як сприймання та розумін-

ня людьми різних національностей одне одного. Цей дослідницький блок

пов’язаний із вивченням закономірностей спілкування та соціально-пси-

хологічних аспектів взаємодії представників різних етнічних груп у кон-

кретних ситуаціях. Значне місце тут відводиться проблемі етнічних сте-

реотипів.

3. Третій дослідницький блок етнічної психології пов’язаний із ви-

вченням соціально-психологічних закономірностей розвитку етнічних

спільнот — етногенезу.

Ці дослідження набувають особливої гостроти у зв’язку із сучасним

проявом етнічної самобутності, коли в багатьох державах розв’язуються

проблеми національної єдності, національної консолідації та самостій-

ності, суверенітету, що є умовами подальшого соціально-економічного

та духовного розвитку [4].

8


Крім того, етнопсихологія вивчає таку проблему, як “етнос та особис-

тість”. Адже становлення людини як особистості неможливе без етніч-

ної культури, цінностей, традицій, без елементів свідомості та підсвідо-

мості спільноти, до якої вона належить.

Як показує досвід, порушення цієї закономірності веде до національ-

ного нігілізму, руйнування особистості та культури, а це, у свою чер-

гу,— до маргіналізації1 сучасного суспільства.

4.Основні етапи розвитку уявлень

про предмет етнопсихології

4.1. Стародавній світ і дослідження

відмінностей між народами

Етнічні відмінності почали привертати увагу вчених з того самого ча-

су, коли виникла етнічна самосвідомість.

Мислителів Стародавнього світу вже цікавила проблема етнічних

відмінностей, їхній вплив на побут і культуру народів; вони намагалися

аналізувати характер того чи іншого народу.

Це питання порушували Гіппократ, Страбон, Платон, Теофраст і Ксе-

нофонт.

Гіппократ у своїй праці “Про повітря, води, місцевості” підходив до

даної проблеми з позицій географічного детермінізму, відзначаючи, що

різниця між народами зумовлена розташуванням країни, кліматом та ін-

шими природними чинниками. Цей підхід у подальшому підтримали ін-

ші вчені, і в науці склалася певна теорія — географічний детермінізм2.

Платон,на відміну від Гіппократа, робить інший підхід. Він аналізує ха-

рактер людей у зв’язку з соціально-політичним устроєм суспільства, в яко-

му вони живуть. У своєму вченні про державу він наголошував, що харак-

тери людей формуються під впливом певної форми державного правління і

що в людей буває стільки ж видів духовного складу, скільки існує видів дер-

жавного устрою, а при його зміні духовний склад також змінюється.

Теофраст, учень Аристотеля, розглядає моральні риси людей як такі,

що формувалися під впливом навколишнього соціального середовища.

Оскільки в античному світі не було націй, то в давньогрецькій філо-

софії ми не знайдемо поняття “національний характер”. Воно з’являєть-

ся значно пізніше, коли в Європі виникають і розвиваються капіталістич-

ні виробничі відносини.

9

1

У даному випадку маргіналізація вживається як поняття, що означає відсут-

ність етнічної самосвідомості в значної частини членів суспільства.

2 Географічний детермінізм — спроба вивести залежність особливостей певно-

го народу від географічного середовища.


У давньогрецькій філософії мова йде про характеристику цілих наро-

дів і робиться спроба дати їм ту або іншу оцінку. Так, учень Сократа Ксе-

нофонт, вивчаючи характер персів, аналізує еволюцію окремих рис, ти-

пових для даного народу, але такими, що змінюються у зв’язку з кон-

кретними умовами [4].

4.2. Європейські вчені про психологію народів

(середина XVIII — перша половина ХІХ ст.)

Принципово новий етап у дослідженні етносів починається із середи-

ни ХVIII ст. Реальні процеси, що відбуваються в соціально-економічно-

му житті західноєвропейських країн XVIII–XIX ст. побудили філософів

і соціологів осмислити їх теоретично.

Г. Гегель, К. Гердер, К. Гельвецій, І. Кант, Ш. Монтеск’є розглядали у

своїх працях такі поняття, як “нація”, “народ”, “національний характер”.

У ХVІІ ст. поширився географічний детермінізм — вчення про те, що

національний характер народу, його психологічні особливості визнача-

ються географічним чинником.

Ш. Монтеск’є, відомий представник географічного детермінізму, так

писав про визначення національного характеру кліматичними умовами:

“Влада клімату сильніша від усіх інших влад... Народи жарких кліматів не-

рішучі, як старі люди, народи холодних кліматів відважні, як юнаки” [4].

При цьому, підкреслював Ш. Монтеск’є, можна спостерігати зміну на-

ціонального характеру: “Через зміни клімату: у північному кліматі ви

побачите людей, у яких мало вад, та немало чеснот, багато щирості й

прямодушності. При наближенні до півдня ви начебто віддаляєтесь від

самої моралі: поряд із посиленням пристрастей помножуються злочини.

У країнах із помірним кліматом ви побачите народи непостійні у своїй

поведінці та у своїх хибах і чеснотах, оскільки недостатньо визначені

властивості клімату не в змозі зробити їх стійкими. У кліматі занадто

жаркому тіло зовсім втрачає силу, а розслаблення тіла переходить і на ду-

шу: така людина до усього байдужа, не здатна ні на який благородний

вчинок, ні на яке виявлення благодушності, всі його схильності набува-

ють пасивного характеру, лінощі стають щастям; там радше будуть тер-

піти покарання, аніж спонукати себе до діяльності духу, рабство їм зда-

ватиметься легшим, ніж розумові зусилля, які необхідні для того, щоб

самим керувати собою”[4].

Отже, Ш. Монтеск’є звернув увагу на те, що народи відрізняються

один від одного за характером і намагався встановити причини відмін-

ностей. Але виведення характеру народу з кліматичних умов очевидно є

одностороннім. При сумлінніше проведеному дослідженні ми спостері-

10


гатимемо народи, які відрізняються один від одного за характером. Пев-

ні народи хоча й живуть в одній кліматичній зоні, але мають різні форми

державного правління, різну культуру та релігію, різну психологію. Вод-

ночас можна знайти схожі за характерами народи, які живуть на різних

континентах і в різних кліматичних умовах. У будь-якій кліматичній зо-

ні можна зустріти поруч як працелюбні й енергійні народи, так і відста-

лі, пригноблені.

Більш того, досвід історії та сучасності свідчить, що такі працелюб-

ні й талановиті народи, як український та російський, були перетворені

комуністичним режимом на сіру, безініціативну масу, яка легко піддава-

лася маніпуляції, — “радянський народ”.

На жаль, спроби повернутися до теорії географічного детермінізму

існують і в наш час, тому так детально ми зупинились на його критично-

му аналізі.

Д. Юм, англійський філософ, сучасник Ш. Монтеск’є, виступав про-

ти теорії географічного детермінізму. Замість географічного детермініз-

му він висуває іншу теорію, згідно з якою всі розумні істоти, включаю-

чи людину, живуть не відокремлено одне від одного, а тяжіють до спіл-

кування та об’єднання. Люди вступають у контакти, в результаті яких

схожі схильності та звички передаються один одному. У подальшому ці

схильності, а також звички передаються від однієї групи до іншої. І на-

решті, об’єднання людей в одну політичну організацію, вирішення ними

багатьох спільних питань, пов’язаних з обороною, торгівлею, управлін-

ням, приводять до утворення не тільки спільної мови, спільних схильно-

стей, а й національного характеру [7].

Аналогічні погляди висловлював представник французької просвіти

К. Гельвецій. Всякий народ, писав К. Гельвецій у книзі “Про людину”,

має свій особливий спосіб бачити та відчувати, який і створює його ха-

рактер. Причому в усіх народів цей характер може змінюватись або рап-

тово, або поступово, залежно від раптових або поступових змін, що від-

буваються у формах правління ними та в суспільному вихованні.

Отже, національний характер, за К. Гельвецієм, — це спосіб бачення

та відчування, який є характерним тільки для одного народу і залежить,

в основному, від соціально-політичної історії (форм правління). Зміна

форм правління, тобто соціально-політичних відносин, впливає на особ-

ливості національного характеру. Характер народів, вважав К. Гельвецій,

особливо змінюється під час переворотів, коли народи переходять зі ста-

ну свободи в стан рабства. Тоді народ, який був гордим і сміливим, стає

слабким і малодушним; і навпаки — розвиток свободи, демократичне

правління сприяє зміні характеру народу в позитивний бік.

Отже, незважаючи на те, що інший представник французької просві-

ти Д. Дідро критикував погляди К. Гельвеція, викладені у доробку “Про

11


людину”, зокрема піддав критиці ідею К. Гельвеція про тісний зв’язок

характеру народу та форм правління; слід відзначити, що цим мислите-




залишити коментар
Сторінка1/17
Дата конвертації25.09.2011
Розмір2,76 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы:   1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17
плохо
  2
не очень плохо
  1
отлично
  1
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх