Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана Франка релігієзнавчі студії icon

Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана Франка релігієзнавчі студії


Схожі
Консульське право...
Львів 2008 ббк 76. 124 (4УК)...
Міністерство науки І освіти україни львівський національний університет імені івана франка іван...
Робочої програми навчальної дисицпліни Форма № н 03 Затверджено наказом мон україни від “ ” 20 р...
«Розробка програмного забезпечення для реєстрації волонтерів на події»...
Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана Франка...
Міністерство освіти І науки...
Міністерство науки І освіти україни львівський національний університет імені івана франка...
Міністерство освіти І науки...
Міністерство освіти І науки...
Міністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана Франка...
Міністерство освіти І науки...



Загрузка...
страницы:   1   2   3   4   5   6   7   8   9










Міністерство освіти і науки України


Львівський національний університет імені Івана Франка


РЕЛІГІЄЗНАВЧІ

СТУДІЇ


Випуск 2


Львів 2007

Релігієзнавчі Студії. Випуск 2. Збірник наукових статей. Львів, 2007. – 98 с.

Religious studies. Vol. 2. Collected scientific articles. Lviv, 2007. – 98 р.


У збірнику представлені статті викладачів та аспірантів Львівського національного університету імені Івана Франка та науковців, які співпрацюють з кафедрою теорії та історії культури ЛНУ у галузі релігієзнавства та філософії релігії. Статті об’єднані в рубрики:

  1. Історія релігії та релігійних вчень.

  2. Релігійна філософія.

  3. Філософія релігії.

  4. Актуальні проблеми церковно-суспільної взаємодії.

  5. Релігієзнавчі есе.


The works of lecturers and post-graduate students of Lviv Ivan Franko University as well as scientists who collaborate with the department of theory and history of culture of the philosophical faculty of Lviv Ivan Franko National University in the sphere of religious studies and philosophy of religion are presented in this digest. The articles are united under the following heading:

  1. History of religions and religion studies.

  2. Religion philosophy.

  3. Philosophy of religion.

  4. Actual problems of Church-society interactions.

  5. Religious essays.


Редакційна колегія:

Володимир Мельник, д-р філос. наук, проф. (головний редактор); Тарас Салига, д-р філолог. наук, проф..; Марія Кашуба, д-р філос. наук, проф.; Андрій Пашук, д-р філос. наук, проф.; Анатолій Яртись, канд. філос. наук, проф.; Олександр Саган, д-р філос. наук; Ольга Сінкевич, канд. філос. наук, доцент; Петро Кралюк, д-р іст. наук, проф.; Степан Макарчук, д-р іст. наук, проф.; Олексій Сухий, д-р іст. наук, проф.; Іван Денисюк, д-р філолог. наук, проф.; Андрій Васьків, канд. іст. наук, доц. (відповідальний редактор); Ольга Муха, канд. філос. наук (відповідальний секретар).


Рецензенти:

Петро Кралюк, доктор філософських наук, професор, проректор Національного університету „Острозька академія”,

Олег Турій, кандидат історичних наук, завідувач кафедри церковної історії Українського Католицького Університету.


Відповідальний за випуск ^ Андрій Васьків

Редактор Наталія Дудко

Редактор англ. анотацій Ольвія Висоцька

Макетування, комп’ютерна верстка Ольга Муха


Рекомендовано до друку Вченою Радою Львівського національного університету імені Івана Франка (Протокол № 95/7 від 20 листопада 2007 р.)


© Львівський національний університет імені Івана Франка, 2007.


І С Т О Р І Я Р Е Л І Г І Ї Т А Р Е Л І Г І Й Н И Х В Ч Е Н Ь


УДК 244:061.234"18"

^ ХРИСТИЯНСЬКІ МОТИВИ У ТВОРЧОСТІ ДІЯЧІВ КИРИЛО-

МЕФОДІЇВСЬКОГО ТОВАРИСТВА

(М. КОСТОМАРОВ, П. КУЛІШ, Т. ШЕВЧЕНКО)


Галина Гучко


Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1,

м. Львів, 79000, Україна

e-mail: kafkult@mail.ru


Проаналізовано діяльність представників Кирило-Мефодіївського товариства, зокрема М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка, яких об’єднала християнська релігія та спроби відтворити месіанський образ України й українського народу.

^ Ключові слова: Кирило-Мефодіївська традиція, Романтизм, християнство.


Доба Романтизму, пік якої припадає на початок XIX ст., у кожній країні має свої національні особливості. Злет національної самосвідомості поставив на порядок денний питання історії народу, національної культури, мови, державності. Професор Л. Рудницький у передмові до праці “Мислителі німецького Романтизму” подає характерні риси, притаманні цьому періоду. Він вважає, що “Романтизм національний у своїй суті сягає до середніх віків історії даного народу; він є релігійно-християнського напрямку і домінуючі релігійні постаті – Христос і Мати Божа” [8, 13].

Саме на період Романтизму в Україні припадає створення Кирило-Мефодіївського товариства, яке, за твердженням Є. Маланюка, “оформлюється... не як політична організація, але як скупчений в столиці країни зародок духово-національного проводу...” [6, 40], і де, за слушним спостереженням Д. Чижевського, в ідейній програмі товариства синтезовано християнство й романтичний націоналізм [15, 118].

Потрібно зазначити, що завдяки Кирило-Мефодіївському братству в Україні оживає традиція, яку започаткували слов’янські апостоли. Ідеологія товариства – це своєрідний синтез, злиття аспектів Кирило-Мефодіївської традиції, мотивів національно-політичного характеру і релігійного елементу, причому в специ-фічних формах східного слов’янства, що надає ідеології есхатоло-гічного відтінку. Але, як зазначає Д. Чижевський, “християнство братчиків було своє-рідним. Гостре почуття національної проблеми, проблем соціальних, приводили їх до шукання в християнстві відповіді” [15, 111].

Символом Кирило-Мефодіївського братства був золотий перстень з імена-ми Кирила і Мефодія та печатка з карбованим євангельським висловом: “І уразу-мієте істину, й істина освободить вас” [11, 134]. Вислів підкреслював суто мирні, культурно-освітні засоби досягнення мети. Іван Франко писав, що “київський кружок українофілів 1846-47 років був наскрізь релігійний, що товариші читали і глибоко поважали письмо святе” [12, 181]. Водночас П. Куліш у листі до М. Косто-марова (червень 1846 р.) наголошує: “Християнство не повинно охолоджу-вати наше стремління до розвитку своїх родових початків, адже без причини кинуто в землю зерно і пустило вже глибоко корінь. Втрата нашої мови і звичаїв є найгірше, що може статися, а ви говорите, що лише ми б були добрими християнами. Не забувайте, що наш українець (простий) до того часу і християнин, поки всі його звичаї і вірування при ньому” [4, 267].

Як і слов’янські апостоли Кирило і Мефодій, учасники товариства намага-лися методом мирної пропаганди, переконаннями, розповсю-дженням освіти побороти політичне і соціальне зло, яке тоді панувало в Україні. Про це пише М. Драгоманов: “І стали вони (братчики) на такій думці, що не на дипломатію треба слов’янам уповати; що до сього діла треба нових людей і сили нової, а тією силою повинна бути чистота серця, праведна освіта, свобода простого люду і християнська самопожертва” [3, 345].

Український історик І. Крип’якевич зазначає, що братчики, “ставши на ясній християнській основі, проголосили повну віротерпимість християнських віроспо-відань і під кличем Христової науки задумували працювати на полі народної освіти, бо в заповітах Христа бачили найбільшу надію на моральне відродже-ння людства” [5, 317]. Таке моральне відродження пов’язували суто з релігією, з Христом, “...християнська релігія й український патріотизм єднали всіх членів Братства імені св. Кирила і Мефодія” [2, 35].

М. Костомаров, П. Куліш та Т. Шевченко, які становили основу Кирило-Мефодіївського братства, відіграли у національному відродженні України найбільшу роль, їх об’єднала християнська релігія як спільність філософсько-світоглядних засад, а також зусилля, спрямовані до відтворення месіанського образу України та українського народу, усвідомлення його місця у світі, особливостей, що визна-чають специфіку українського народного духу з поміж інших народів. Ці ідеї стали пріоритетними в розвитку духовної культури України впродовж усього XIX й початку XX ст.

Красномовним є основний програмний ідеологічний документ товариства “Книги буття українського народу”, що його підготував М. Костомаров. Друга назва твору – “Закон божий”, отже це своєрідне Євангеліє, накреслений Богом шлях людству до спасіння через любов до єдиного Бога, який є поряд з людиною. Коли ж людина відходить від Бога, то настає зло і нещастя у світі. Але Бог милостивий. У момент найбільшого падіння роду людського він дає початок його відродження, посилаючи на землю Христа, земне життя якого є поворотним пунктом в історії людства: “Змилувався Господь, Отець небесний, над родом чоловічим і послав на землю Сина свого, щоб показать людям Бога, Царя і Пана. І прийшов Син Божий на землю, щоб открити людям істину, щоб тая істина свободила род чоловічий” [4, 263]. У “Книгах буття” христологічні формули перенесено на долю України. Слов’ян зображено спадкоємцями скарбу Божого, залишеного Христом. Відродження України, її воскресіння – в майбутньому: “Лежить в могилі Україна... Голос її, що звав всю Слов’янщину на свободу і братство, розійшовся по світу слов’янському” [4, 267].

М. Костомаров звертає увагу на те, що українцям притаманний сердечний порив до духовного, незнаного, таємничого і радісного світу, глибока релігійність: “...Україна... держалась закону Божого, і всякий чужестранець, заїхавши в Україну, дивувався, що ні в одній стороні на світі так щиро не молються Богу.. .” [4, 265].

Подібне до Христового, воскресіння нашої Батьківщини описували у псевдобіблійному стилі: “І зруйнували Україну. Але то лише здавалося... бо голос України не змовк. Встане Україна зі своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх Слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина” [4, 268]. Таким є месіанське бачення майбутнього України в М. Костомарова.

Про релігійні джерела світогляду кирило-мефодіївців Д. Чижевський зазначає, що вони “з’ясовують... три найбільші сутні риси “Книг буття” – есхатологічний настрій, яким вони овіяні, їх – релігійну філософію історії, в якій центром є земне життя Христа, нарешті образ нації, як духовної єдности, шлях якої (той самий, що і окремої людини) наслідування Христу...” Цими релігійними моментами, зазначає далі Д. Чижевський, пронизані політичні і соціальні ідеї “Книг” – ідея рівності, ідея українського визволення, слов’янофільство [15, 151].

У філософській праці “Дві руські народності” М. Костомаров через розкриття українського народного характеру прагне привнести у свідомість українського народу ідею власної самоцінності. Порівнюючи ментальність двох східно-слов’янських народів (росіян і українців), він демонструє відмінності, які, на його думку, мають давню історію.

Основні відмінності такі: 1) панування загального (Бог і цар) над особистістю у росіян; в українців більшу цінність становить окрема людина, ніж загал; 2) для росіян характерним є “нетерпимість до чужих вір, презирство до чужих народів, погорда думка про себе”. В Україні ж поважають і чужу мову, і не цураються людей з іншим обличчям, з іншими звичаями. В Україні панував “дух терпимості”, неприязнь в українців до інших народів вибухала “лише тоді, коли українці помічали, що чужинці ображали його власні святощі”; 3) росіяни – “нарід матеріалістичний, українці здатні до фантазії, до одухотворення всього світу”; 4) з цим пов’язане, що росіяни мало люблять природу, мають навіть якусь “холодність до краси природи”, а українці люблять природу, тому “українська поезія нерозривна від природи, вона оживлює її...”, у ній “усе дихає, мислить, почуває разом з людиною, усе обзивається до неї чарівним голосом то участи, то надії, то осуду”; 5) так само і любов до Жінки: матеріальна у росіян, духовна в українців; 6) у релігії – у росіян увага та зацікавлення звернені на зовнішність, форму, на “букву”; в українців “неможливо, щоб повстав якийсь розкол з-за букви, їх ставлення до Бога є внутрішнім, таємним, а обряди, формули їх не цікавлять”; 7) у суспільному житті у росіян панує “стремління до тісного сполу-чення частин, знищення особистих побудів під владою загальних, нерушима закон-ність загальної волі і придавлення особистої волі”, а для українців такий порядок є тяжким і неприємним, вони надають перевагу “особистій свободі”, добро-вільному об’єднанню [10, 218].

Ідеологом Кирило-Мефодіївського братства, який спрямовував могутні зусилля на піднесення самосвідомості й національної гідності народу, збагачення його культури і науки, утвердження життєздатності і права української мови засобами культурницького поступу, був Пантелеймон Куліш. Свою місію П. Куліш убачав у тому, щоб підняти українську націю із духовного занепаду і виховати українську людину. Саме духовністю й одухотвореністю, гарячковим пошуком істини позначе-ний життєвий і творчий шлях письменника.

Особливу увагу приділяв П. Куліш українській мові. Цим значною мірою зумовлена його справді титанічна праця над перекладом Біблії живою українською мовою – небуденний факт духовного життя нації. Усвідомлена потреба мати Святе Письмо рідною мовою у кризовий період розвитку засвідчує важливий етап національно-культурного піднесення. Саме мова, рідне слово, на його думку, повернуло нам повагу інших народів, заклало підвалини під наше життя та історію. Бажання “дійти до найширших мас українським словом” було рушійною силою в роботі Куліша над перекладом Біблії. Перекладання істотно вплинуло на оригінальну творчість письменника, передусім збагативши її філософською глибиною.

На думку Куліша, шлях національного самовиявлення і самопізнання про-лягає через слово, у якому він убачав “велику живлячу силу, здатну зростити могутнє дерево української культури” [14, 21].

Слово для Куліша набуває значення не тільки культурологічного чинника, а й сакрального визначення та втілення. У слові, на переконання письменника, закодовано “Божу правду”, “Глас божий”. Не забуваймо, що ще на початку своєї культурологічної діяльності член Кирило-Мефодіївського товариства П. Куліш “рішуче зв’язав українську національність з християнством”. У цьому контексті він зауважує М. Костомарову, що “втрата нашої мови і звичаїв це найгірше, що може трапитися. Не забуваймо, що наш українець лише до тих пір і християнин, доки всі його звичаї і вірування при ньому” [4, 265]. Це дає підстави стверджувати, що український народ – глибоко релігійний народ у якнайширшому розумінні цього слова. Він берегтиме релігійні основи доти, доки існуватиме сума основних ознак, що становлять його народність.

Серед київських інтелектуалів, які об’єдналися в Кирило-Мефодіївському товаристві, особливу роль відігравав Тарас Шевченко, палкий прихильник націо-нальної ідеї, національного визволення українського народу, “по плоті і духу і рідний брат нашого безталанного народу” [17, 376].

Саме з національного середовища Т. Шевченко увібрав у свою душу специфічні прикмети київського християнства, яке було власним, українським синтезом східного (візантійського) та західного (латинського) обрядів на базі перед-християнської слов’янської культури.

Для київського християнства ще від часів Митрополита Іларіона і печерських подвижників віри був характерний чистий, погідний український патріотизм. Боротися за Україну у свідомості народну означало боротися за Христову віру, а церкву вважали і храмом Божим, і національною святинею. Такий погляд Тарас Шевченко перейняв від свого оточення ще з дитинства, такий погляд наскрізь проймає всю творчість поета, такий погляд висловив він стисло в одному офіційному клопотанні наприкінці 1844 року. Він писав, що в Україні “збереглися до цього часу численні сліди вікових потрясінь, які колись цей край переніс у безперервній боротьбі за віру і незалежність із іноплемінними хижими сусідами” [17, 234].

Київське християнство утверджувало погляд, що людина відповідальна перед Богом не тільки за себе особисто, а й за свою родину, за свою громаду, за свою націю. І таку суспільно активну світоглядну настанову, зафіксовану в українському фольклорі, в українському звичаєвому праві, в українських обрядах і традиціях, теж засвоїв Т. Шевченко ще в молодому віці. Якщо мірою християнськості людини є те, скільки вона зробила добра для своїх ближніх, то без добрих учинків людина не має права називатися християнином. “Віра без діл є мертвою”, – записав Т. Шевченко в своєму “Щоденнику”, стисло виклавши думку із Соборного листа апостола Якова [17, 323]. Як спадкоємець і поборник київського християнства, Т. Шевченко упоминав українців, які опинилися на роздоріжжі історичного вибору і, як і його сучасник – галицький публіцист, греко-католицький священик Й. Лозинський, грозив Господньою карою за зречення від Матері-України:

^ ...Хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

(“І мертвим, і живим...”, 1845 р.) [16, 344 – 335].

Християнський патріотизм Т. Шевченка, сформований у середовищі українського народу, виплеканий у родині, члени якої уславилися участю у визвольних змаганнях і ревністю у віровизнанні, виявлявся у розвиненому почутті людської гідності, почутті, що підносить людську гідність не лише українця, а й представника будь-якої іншої національності. Ще в ранньому віці акумулювавши у своїй свідомості засади київського християнства, Тарас Шевченко не з раціонального політичного розрахунку, а за голосом щирого українського серця висловлював співчуття і солідарність із людьми доброї волі, надто покривдженими, не тільки українцями, а й молдаванами й фінами, ляхами й москалями, народами Кавказу та Середньої Азії. Християнська засада любити ближнього в Тараса Шевченка долала національні й віросповідні бар’єри. Хоч якими нерівними, часто дуже сумними були взаємини між українцями і євреями, але перебування євреїв упродовж кількох століть на українській землі поміж українцями чимось таки ушляхетнювало одних і других: не успадкував Т. Шевченко зі свого середовища сліпої озлобленості, а успадкував людяну вирозумілість [2, 24].

Коли наприкінці 1858 року в часописі “Иллюстрации”, що виходив у Петербурзі (редагував його В. Золотов), опублікували протиєврейський опус, Т. Шевченко разом із М. Костомаровим, П. Кулішем, М. Номисом (справжнє прізвище – Симонов М. Т.) і Марком Вовчком підписав рішучий протест проти цькування євреїв як нації [2, 24].

Український християнський патріотизм визнає братами у Христі людей усіх національностей, а звідси – визнання прав української людини тією самою мірою, що й людини іншої національності, він відкидає національну пиху, як і зневагу до інших націй.

Київське християнство залишило виразний слід на українському національному характері. І це виявляється в родинно-побутовій етиці та в етиці інтимних взаємин. Загальна повага до жінки, особлива шана материнства й опоетизування дівоцтва – це те, що “втішно вирізняє українську націю поміж сусідами” [2, 25].

Водночас люди, сформовані на поглядах київського християнства, переко-нані, що вчинити наругу над жінкою, дівчиною, знеславити її – це вчинити найогид-ніший злочин, зіткнувшись з яким людське милосердя німіє. Чи треба доводити, що, успадкувавши такі погляди, Т. Шевченко гідно розвинув їх у численних творах і створив галерею Катерин, Оксан, Мар’ян, Лілей? “Серед усіх наших письменників мало знайдеться таких, як Шевченко, у їх відношенні до української жінки. Він так знав і розумів душу женщини взагалі й української зокрема, так журився її долею, болів її болями, такою ніжною любов’ю оточував своїх сестер, що навіть наші пись-менниці, як Марко Вовчок, Ольга Кобилянська (не говорячи вже про Лесю Українку) не можуть у тім напрямі йому дорівняти” [2, 25].

Ставлення Т. Шевченка до релігії є типово романтичним. Він виступав проти зловживання релігією для політичних цілей, проти релігійних війн, крово-пролиття в ім’я релігійних пристрастей. Християнство для Шевченка мало сенс як засіб боротьби за свободу людини, її щастя. Тому, критикуючи все те, що затьмарює вічний, святий, справжній зміст віри, він постійно цікавився релігійною проблематикою, перечитував Біблію, часто цитував її, називав “єдиною відрадою”. Справжньою вірою вважав народну, яка, зберігаючись у народних звичаях, обрядах, душі простого народу, вимагає встановлення безпосереднього зв’язку між Богом і люди-ною, без усіляких посередників та інших об’єктів поклоніння. За давніми тради-ціями ідеалізував Богоматір, антропологізував Христа, цінував у ньому найкращі людські риси – високе, святе, правдиве. Для Шевченка Ісус Христос поставав захис-ником гноблених, виразником їхніх надій, прагнень [7, 305].

Однак ставлення Т. Шевченка до Бога, релігійної моралі, як і розуміння української національної ідеї, не цілком збігається зі світоглядом братчиків, – Кобзар поряд з ними виглядає радикальнішим, бунтарем. Єдине, що об’єднує М. Костомарова, П. Куліша та Т. Шевченка, – сповідування основних засад Кирило-Мефодіївської традиції – ідеї слов’янського єднання на ґрунті християнської любові й толерантності.


  1. Бетко І. Філософська поезія П. Куліша // Філософська і соціологічна думка. 1994. № 11 – 12. – С. 110 – 121.

  2. Завадка Б. Серце чистеє подай. – Львів, УПІ ім. Ів. Федорова “Фенікс Лтд.”, 1993. – 159 с.

  3. Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм // Драгоманов, Вибране: – К., 1991. – С. 340 – 564.

  4. Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. Т. 1 – К.: Наук. думка, 1990. – 540 с.

  5. Крип’якевич І. Історія української культури. – К.: Либідь, 2000. – 650 с.

  6. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К.: Обереги, 1992. – 80 с.

  7. Огородник І. В., Русин М. Ю. Українська філософія в іменах. – К.: Либідь, 1997. – 326 с.

  8. Рудницький Л. Феномен німецького Романтизму: контури й орієнтири // Мислителі німецького Романтизму. – Івано-Франківськ: Лілея – НВ, 2003. – С. 9 – 18.

  9. Скринник М. Ідейне підґрунтя українського Романтизму // Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка. – Львів, 1991. – С. 201 – 216.

  10. Федів Ю. О., Мозгова Н. Г. Історія української філософії. – К.: Україна, 2000. – 509 с.

  11. Федченко П. М. Тарас Григорович Шевченко. – К.: Наук. думка, 1989. – 296 с.

  12. Франко І. Хуторна поезія Куліша // Tвори: У 20-ти т.: Т. 17 – К.: Держ. видавн. художн. л-ри, 1956. – С. 178 – 195.

  13. Франко И. Стороженко Н. И. Кирилло-Мефодиевские заговорщики // Франко І. Зібр. тв.: У 50-ти т.: Т. 37. – К.: Наук. думка, 1982. – С. 68 – 69.

  14. Хата. – 1860. – С. 7 – 22.

  15. Чижевський Д. Нарис з історії філософії на Україні. – Мюнхен, 1983. –175 с.

  16. Шевченко Т. Кобзар. – К.: Дніпро, 1987. – 638 с.

  17. Шевченко Т. Листи. Т.З. – К.: Держ. вид. худ. літ., 1963. – 484 с.


^ CHRISTIAN MOTIVES IN CREATIVE WORK OF THE MEMBERS OF THE CYRIL AND METHODIUS SOCIETY

(M. KOSTOMAROV, P. KULISH, T. SHEVCHENKO)


Halina Huchko


Lviv Ivan Franko National University,

1, University St., Lviv, 79000, Ukraine,

e-mail: kafkult@mail.ru


The activity of the representatives of the Cyril and Methodius Society such as M. Kostomarov, P.Kulish, T.Shevchenko united due to the Christian religion as well as their attempts in recreating messianic image of Ukraine and the Ukrainian people has been investigated.

Key words: Cyril and Methodius tradition, Romanticism, Christianity.


УДК 141.4(477)+215(477)


^ РОЛЬ ПОЛЕМІЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ В РОЗВИТКУ ФІЛОСОФСЬКИХ




залишити коментар
Сторінка1/9
Дата конвертації25.09.2011
Розмір1.83 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы:   1   2   3   4   5   6   7   8   9
Ваша оцінка цього документа буде першою.
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх