Харукі муракамі. Поїздка до Таїланду icon

Харукі муракамі. Поїздка до Таїланду


1 чел. помогло.
Схожі



Загрузка...
страницы: 1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   20
повернутися в початок
скачать

33

Поверх кімоно чоловіки іноді одягають також хаорі, типу накидки чи куртки без рукавів.

Шиють кімоно з конопляної, бавовняної тканини або з єдвабу. Єдвабні жіночі кімоно дуже гарні і дуже дорогі, вартістю в кілька тисяч доларів. Деякі моделі таких кімоно сягають 10 000 доларів.

Крім традиційного кімоно, досить добре відомого в Україні, але малопридатного через свою непрактичність до повсякденного носіння, та ще й дуже дорогого, японці мають ще одне вбрання – юкату, про яку в нас мало хто чув. Юката – це різновид легкого літнього кімоно, що нагадує піжаму. Юката залишається популярною і на сьогодні. Полюбляють одягати його також американці та європейці, що приїздять до Японії. У такому юката я теж ходив на святі Ґіон Мацурі, але про свята пізніше.

Якщо вже японець чи японка вбралися в кімоно, вони вже не одягнуть звичайних шкарпеток чи панчіх, черевиків чи босоніжок. До кімоно на ноги вдягають японський традиційний одяг табі – щось на зразок шкарпеток, але з цупкої тканини. За взуття японцям правлять три різновиди: варадзі, дзорі й ґета. Варадзі – це зовсім легеньке взуття, щось на зразок личаків, плетених із соломи. Раніше це було взуття бідняків. Зараз варадзі взувають, зазвичай, тільки на деякі свята. Дзорі виготовляють із грубої цупкої тканини рослинного походження, а підошву приклеюють шкіряну. Тепер дзорі роблять із синтетичної тканини з литою ґумовою підошвою, що зближує їх зі спортивними капцями. Дзорі взувають удома або відпочиваючи на природі, але інколи їх можна побачити і на міських вулицях. Ґета роблять із дерева. І хоч їх продають навіть у взуттєвих крамницях, бачив я в них тільки священнослужителів у храмах.



^ Автомобілі для весільної церемонії






^ НЕЗАЛЕЖНИЙ ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКИЙ ТА ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИЙ МІСЯЧНИК. ВИДАЄ ВИДАВНИЧИЙ ДІМ «ВСЕСВІТ» У КИЄВІ E-mail: myk@vsesvit-review.kiev.ua

ЗМІСТ

^ РІК ЯПОНІЇ У «ВСЕСВІТІ»

З ЯПОНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ XVIII–XIX ст.: Йоса БУСОН. – Кобаясі ІССА.

– Масаока СІКІ. З японської переклав Іван Бондаренко................................................3

^ ДАЙСАКУ ІКЕДА: «Глобальна етика поєднає душі різних народів.....................12

САНЕАЦУ МУСЯНОКОДЗІ. У персиковім гаю. П’єса.

З японської переклав Мирон Федоришин....................................................................... 22

^ ЕЙКІТІ НІСІКАВА: «Терпіння й праця – ось рецепт успіху по-японському»

Розмову вела Людмила Скирда ............................32

КІМІКО ОЦУБО. Квіти каштана. Вірш.

З японської переклав Юрій Лутовинов .............................40

^ ІВАН БОНДАРЕНКО, ХІНО ТАКАО. Третя зустріч Шевченка з японцями....41

ХІНО ТАКАО. Проблеми перекладу «Енеїди» Івана Котля-

ревського японською мовою ..............................43

^ ОЛЕКСАНДР БОНДАР. Японія очима українця ..............................47

НОВІТНЯ ЛІТЕРАТУРА

ЙОН БЕЛДЯНУ. Поезії.

З румунської переклав Степан Келар................................................................................58

^ ЛІТЕРАТУРА XX СТОРІЧЧЯ

ПАТРІК ЗЮСКІНД. Голуб. Оповідання.

З німецької переклав Віталій Коломієць.............................................................................61

^ ДЕЙВІД КУОММЕН. Канікули. Оповідання.

З англійської переклав Андрій Євса................ ....................................................................85

ДЖОРДЖО ЩЕРБАНЕНКО. Мікрооповідання.

З італійської переклав Юрій Педан ...............................100

СКАРБНИЦЯ

2004 Рік Польщі в Україні

^ МАЦЕЙ СТРИЙКОВСЬКИЙ. Хроніка Польська, Литовська, Жмудська і всієї Русі Київської, Московської, Сіверської, Волинської, Подільської, Підгірської, Підліської та ін. (Уривки.)

^ З польської переклав Вадим Пепа ................................111

© «Всесвіт», 2004. Передрук матеріалів дозволяється лише з посиланням….

12

Дайсаку ІКЕДА:

^ «ГЛОБАЛЬНА ЕТИКА ПОЄДНАЄ ДУШІ РІЗНИХ НАРОДІВ»


Видатний мислитель сучасності, відомий у всьому світі філософ і поет, громадський і релігійний діяч Дайсаку Ікеда завжди відкритий до діалогу про долю світу й людства, про божественне й земне, про мистецтво й літературу, про людину та її майбуття.

Це – третя розмова Дайсаку Ікеди з відомою українською поетесою, культурологом і вченим Людмилою Скирдою.

Запрошуємо читачів до непростої й вельми цікавої бесіди з мудрою й доброю людиною про перспективи нашої цивілізації, світової культури, духовних вартостей в епоху глобалізації, а отже – в період формування відкритого планетарного співтовариства.

Л. С. Вельми шановний пане Ікедо! Насамперед хочу подякувати від імені читачів журналу «Всесвіт», одного з найінтелектуальніших, елітарних часописів України, за згоду зустрітися зі мною для розмови. Я впевнена, вона викличе такий же широкий відгук і зацікавленість, як і наші попередні бесіди.

В Україні ви стаєте дедалі популярніший. Вас уже знають не лише як філософа, поета й громадського діяча, але й як чудового фотомитця. Виставка ваших світлин у стародавній Лаврі торішньої весни, а це неподалік редакції «Всесвіту», користувалась неімовірним успіхом. Її відвідали тисячі киян і гостей столиці. Ми ввесь час відчуваємо вашу прихильність до України, вашу теплу підтримку. Схоже, це не випадково. Що спонукає вас ніби знову й знову повертатися в Україну.

Д. І. ^ Шанована Людмило, я сам щиро тішуся можливості знову поспілкуватися з вами, а завдяки вам – і з читачами журналу «Всесвіт».

Мені дуже приємно, що стільки киян відвідали мою фотовиставку. Тож я щиро вдячний Україні за те, що для цієї виставки було надано гарне приміщення в стародавній Лаврі. Для мене це велика честь. Пані А. Ф. В’ялець, директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва в Лаврі, надіслала мені теплого листа й люб’язно повідомила, що виставка була успішною. Тому хочу щиро подякувати моїм українським друзям, усім тим, хто поцінував мою скромну працю й допоміг улаштувати цю фотовиставку.

Від тих далеких юних літ, коли я зачитувався творами Шевченка й Гоголя, а пізніше – поезією Лесі Українки, в моїй душі незмінно живе сентиментальна любов до української землі та її людей. Україну я завжди уявляв собі дуже багатою й щедрою землею з добропорядними й великодушними людьми.

І хоча моє знайомство з вашою країною й досі лишається заочним, тобто особисто мені ще не випадало там побувати, однак пощастило знайти добрих


13

українських друзів. Кілька років тому я познайомився з керівниками й артистами українського танцювального ансамблю імені Павла Вірського на гастролях у Японії. Вони справили на мене найтепліше й світле, якщо можна так висловитися, навіть «сонячне» враження. То було яскравим і добрим підтвердженням моїх уявлень про український народ, які сформувалися під упливом багатьох творів Т.Г. Шевченка. Згодом мені пощастило близько познайомитися з паном Юрієм Костенком, чинним послом України в Японії. З ним ми зустрічаємось і обговорюємо різні проблеми. Ці зустрічі дуже цікаві й повчальні. Від нього я багато дечого дізнався про вашу країну. Він не тільки бездоганний, відданий батьківщині посол, але й шляхетна, освічена людина, до того ж чарівний і щирий друг. Завдяки йому я пізнав вашу рідну землю, її історію й духовну традицію.

Л. С. Пане Ікедо, в Санкт-Петербурзі вийшла книжка ваших роздумів про «Сутру Лотоса». Із фрагментами цієї філософської прачі познайомишся й читачі журналу «Всесвіт». Я з величезною зацікавленістю прочитала вашу книгу, вже перекладену десятками мов. То було нелегке читання. Але головна ідея задля якої її творено, буде зрозуміла кожному читачеві. Це думки про необхідність духовного вдосконалення особистості.

Ви називали свою книжку «Заповітним законом життя й смерті» й тим самим мовби підсилили самий сенс духовного вдосконалення, піднесли його до рангу морального закону, найнагальнішої потреби людства. Чи не могли б ви прокоментувати цей трактат ?

Д.І. Вдячний вам за ласкавий відгук про мою книжку. Хотілося б також подякувати редакції журналу «Всесвіт» за часткову публікацію. Маю визнати: лекції, що стали основою праці, спершу не призначалися для широкого кола. Я готував їх для вже обізнаних з буддійською філософією. Тож у констатації своїх поглядів на наріжні моменти й положення буддизму я без надмірних пояснень використовував поняття малознайомі або, скоріше, зовсім незнайомі для українського читача. Даруйте мені, коли ваша ласка, якщо уривки з цієї книжки було важко читати. Я також вельми вдячний усім, хто перейшов її до кінця.

«Сутра Лотоса» – це запис розмов учителя Шак’ямуні з учнями. З усіх записів багаторічних проповідей Шак’ямуні, проповідей, що дійшли до нас, ця сутра вважається провідним вченням і є основою буддійських поглядів на життя. Вчення, викладене в «Сутрі Лотоса», відрізняється од ранніх проповідей тим, що в ній будду інтерпретовано не як певну історичну особу, а як нескінченну енергію самого життя. Сутра проголошує основоположну рівність усіх людей як носіїв і охоронців цієї енергії. Людина, народжена в цьому світі розумною істотою, повинна будувати своє життя вільно. Тож «Сутра Лотоса» пильно стежить за тим, як і на що ми повинні використовувати свої духовні й інтелектуальні завдатки.

Вона фактично відкидає детермінізм, запевняючи нас у тому, що долю чи карму можна змінити. Підкреслено творче начало людини. Буддизм вважає, людське життя неповторним скарбом Усесвіту, криницею енергії й мудрості. Виходячи з глибокої поваги до земного життя та життя в Усесвіті взагалі, тлумачачи причиново-наслідкові зв’язки в простих і складних системах, «Сутра Лотоса» навчає нас, що кожен смертний має цілковите право на гідне й щасливе життя в цьому світі. Вона звертається до людства із закликом обрати активну позицію до зміни власної долі на краще. За будь-яких обставин не втрачати надію й до останнього подиху вірити в творчу силу власного життя, завжди боротися за своє щастя й щастя інших.

Народження людини є саме по собі щонайважливіша поділ. Однак, з’явившись на світ, кожна людина повинна невтомно працювати над самовдосконаленням, аби розвинути в собі добрі риси й стати глибокою й високою особистістю. Унікальним і важливим у буддизмі я вважаю вчення про те, що справжнім рушієм людини, джерелом усієї її сили та мудрості є співчутлива душа, а не егоїзм, як заведено вважати.


14

У 28 розділах «Сутри Лотоса» бачимо 7 притч. В одній з них мовиться про великого лікаря, котрий мав багато дітей. Якось, коли батька не було вдома, діти випили отрути, маючи її за щось інше. Повернувшись додому й побачивши, яке лихо сталося з коханими дітьми, лікар намагається врятувати їх усіма відомими йому засобами, готує найкраще зілля. Потім силкується напоїти дітей, але не всі його слухаються. Ті, що були при тямі, вживають протиотруту й одужують, а приголомшені отрутою не розуміють, чого від них вимагає батько, й відмовляються приймати ліки. Батько-лікар у розпачі вмовляє цих дітей, виявляючи велику мудрість і терплячість. У його словах немає й натяку на сердитий тон, обурення чи погрозу кари. В голосі тільки глибоке переживання через дитяче невігластво, лише співчуття. Батько наполегливо, не втрачаючи надії, робить усе для того, щоб урятувати всіх своїх дітей. Отак Шак’ямуні-будда подав нам приклад людяності, яку кожен може й повинен плекати в собі задля духовного зростання.

У хвилини глибокого розпачу під ударами хвороби чи безвихідних ситуацій, будь ласка, згадайте цю притчу. Батько-лікар не змирився із смертельною загрозою: він мужньо боровся за життя своїх дітей. Хіба ж не в такому мужньому співчуванні полягає наша людська гідність? Адже мудрий лікар – не хто інший, як ви.

Л. С. Пане Ікедо, у своїх працях ви не раз підкреслювали колосальну роль літератури й мистецтва в процесі формування людської особистості, при цьому ви часто спиралися на власний життєвий досвід. Невипадково ви заснували прекрасну організацію, що провадить величезну роботу з популяризації мистецтва народів світу, «Мін-Он»; торік організація відзначала своє сорокаріччя. На святкування було запрошено наш всесвітньо відомий Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського. Я побувала на одному з концертів ансамблю й бачила, з яким запалом і захопленням японські глядачі сприймали чудове мистецтво далекої України.

Ви маєте цілковиту рацію: мова мистецтва – це справді єдина мова, яку розуміє все людство. Так було, так є й так буде...

Хотілося б почути імена ваших наставників, учителів світової культури.

Д. І. Гастролі українського ансамблю, що проходили в десяти японських містах, були дуже успішними. Ансамбль уже приїздив до нас чотири роки тому, і я чув, що серед глядачів було чимало мистецтволюбів, які відвідали концерт ансамблю вже вдруге. Тішуся з того, що в нашій країні відбувся своєрідний бум української культури. Тож як фундатор «Мін-Он» я від щирого серця вдячний вашим чудовим артистам. Особисто мені теж дуже подобаються українські пісні й танці. Вони добрі, веселі, багаті й, здається, унікально «заразливі»! В жартівливо-веселому настрої ваші артисти передають глядачам високе почуття радості життя й любові до людей!

Взагалі мистецтво володіє унікальною силою. Перед шедевром будь-якого виду творчості людина насолоджується, перестаючи бути начальником чи рядовим, продавцем чи науковцем. Мистецтво знімає з себе всі на світі соціальні маски, до яких ти часом аж надто привчений. Відбувається природна трансформація душі. Ти стаєш просто людиною. Мистецтво – це сила, яка робить усіх нас рівними людьми. Таким чином, оскільки кожен із нас відіграє свою роль у соціальному середовищі, живучи в світі відмінностей і дискримінації, для нас має особливу вагу прилучення до мистецтва, де наші струни можуть заграти мелодію людинолюбства.

Мені випало близько познайомитися з багатьма видатними митцями. Одним із тих, хто справив на мене найбільше враження, був Єгуді Менухін, нині вже покійний диригент і легендарний скрипаль XX сторіччя. Я познайомився з ним у Токіо в квітні 1992 року. Ми спілкувалися три з половиною години.

Яскравий талант Менухіна виявився в ранньому дитинстві. Семирічним він уперше піднявся на сцену як соліст, одинадцятилітнім уже виступав у Карнеґі-Голлі. А коли йому минало тринадцятий, його запросили до Берлінської


^ 15

філармонії. Кажуть, великий фізик Альберт Ейнштейн був так уражений молодим генієм, що промовив: «Мабуть, є-таки Бог на небі!»

Згодом Єгуді Менухін організував музичну школу в Лондоні й натхненно навчав молодих музик. У стінах своєї школи він створив майже ілеальні умови для виховання й надавав усебічну підтримку юним талантам.

Під час нашої зустрічі великий скрипаль сказав, що мріє про таке суспільство, в якому люди, пропрацювавши вдень на будівництві, вечорами грали б у домашньому квартеті.

Як на мене, класична музика не повинна лишатися привілеєм вузького кола людей. Незважаючи на те, що вона виникла як елемент палацової культури, її не сліл сприймати як щось аристократичне. Великі класичні твори виражають універсальне й вічне, що звучить в унісон з високим духом людини, тож мають бути вілкриті всім. Така думка покеровувана й мною, коли сорок років тому я взявся створювати концертну асоціацію «Мін-Он», хоча більшості співвітчизників тоді здавалося, ніби концерти відвідують лише обрані. Асоціація додавала надій на поширення справжнього музично-театрального мистецтва серед простого люду Японії. Приємно усвідомлювати, що нині «Мін-Он» відіграє активну роль у міжнародному взаємообміні музиками й музичною освітою.

Незабутньою подією в моєму житті стала зустріч із китайським художником Чан Шухоном. Ми зустрічалися з ним і бесідували багато разів. Видавали й спільну книжку – збірку наших розмов під назвою «Блиск Дуньхуана».

Чан Шухон – людина непересічної долі. Художником ще замолоду став у Франції. Його талант швидко помітив світ образотворчого мистецтва цієї країни. Але молодого маляра хвилювало те, що в нього на батьківщині, в Дуньхуані, фактично кинуті на призволяще історичні мистецькі пам’ятки. Він зрікся кар’єри у Франції й присвятив себе вілродженню стародавнього мистецтва Дуньхуана, яке квітло колись на Шовковому шляху.

Чан Шухонові довелось працювати в складних умовах. Оскільки Дуньхуан розташований у пустелі, то працювати там – все одно, що відбувати заслання на безлюдному острові. Влітку там спека сягає за сорок градусів, а взимку стовпчик термометра опускається до –20 і нижче.

Довідавшись про намір Чан Шухона податися з Франції до Дуньхуана, друзі намагалися зупинити його, мовляв, це буде добровільне безстрокове заслання, в якому він просто не виживе. Але Чан Шухон був непохитний у своєму рішенні. Він багато років працював над відновленням культурно-історичної спадщини, багато сторіч тому полишеної в стінах буддійського монастиря. Дія її врятування від остаточного знищення художник працював і працював, не зважаючи на втому, й не припинив своєї роботи ані під час японсько-китайської війни, ані в роки репресій в ім’я «великої культурної революції». Всупереч стрімким соціальним й історичним зрушенням у його країні та в світі, він лишився поборником вічної краси мистецтва.

Нині Дуньхуан рішенням ЮНЕСКО оголошено «світовим культурним спадком». У мистецтві Дуньхуана люди бачать диво вишуканості й краси буддійської культури. Дружба з Чан Шухоном спонукала мене 1985 року відкрити спеціальну виставку «Мистецтво Дуньхуана» в моєму музеї «Фудзі» в Токіо.

Чан Шухон – чудова людина. Я досі чую його слова: «Якщо мені випаде народитися на Землі ще раз, я хотів би знову стати Чан Шухоном, щоб довести до кінця почату, але ще не завершену справу».

Ще я шаную дружбу й спогади про зустрічі з такими чудовими людьми із світу мистецтва й культури, як Рене Ґюїґ, відомим французьким мистецтвознавцем, захисником колекції Дувра під час ІІ світової війни, або Гербі Ген-кок, видатним американським джазовим піаністом, та ще з багатьма іншими людьми. Після цих численних знайомств я можу впевнено сказати, що справжній митець живе багатим внутрішнім світом. Це люди, які змогли сформувати гідну особистість не тільки в галузі мистецтва, але й взагалі у житті.

Л. С. Пане Ікедо, говорячи про світову культуру, ми неодмінно зіштовхуємося з довічною проблемою СХІД ЗАХІД... Адже досі, незважаючи на динамічні

16

процеси глобалізації тощо, – інтеграція в духовній сфері й не думає набирати обертів, інакше кажучи, світ існує ніби в двох вимірах: з одного боку – капітал різних країн інтенсивно об’єднується, з іншого – національна свідомість лишається стійкою особистою реальністю.

Чи можлива в майбутньому якась універсальна свідомість, яка жодному народові не надавала б монополії на знання, прогрес, культуру тощо? Адже добре відомо, і це підкреслювалось багатьма філософами, що на Заході живе сильний і давній потяг до Сходу, який в контексті історії набував досить-таки різного втілення – від імперіалізму в політиці до теософії в духовному житті.

Д. І. Мабуть, для мирного співіснування в новому XXI сторіччі належить плекати терпимість, яка відкрила б можливість діалогу й дозволила сучасному складному світові гармонійно поєднувати та узгоджувати різні погляди, культури й традиції.

Як ви щойно відзначили, нині вельми хвилює те, що останніми роками одночасно виникли дві протилежні тенденції, прискорення темпів механічної глобалізації – з одного боку, а з другого – націоналістичного почуття у тому чи тому суспільстві. Причому останнє виявляється реакцією на перше як міра захисту від хвиль глобалізації. Чому захисту? Бо сучасна цивілізація, започаткована промисловою революцією, спирається на ідею конкуренції. Коли людина поставлена в умови змагання, кожне бореться за виживання й перевагу над іншими. При цьому висхідні позиції в кожного далеко не рівні. Цей неписаний закон у сучасному світі загрожує людині виявитися слабшою, опинитися в аутсайдерах, пригнічує гідність. На цьому тлі нинішній процес глобалізації відбувається переважно й насамперед у тих сферах, де сильна сторона отримує матеріальну вигоду, а в підсумку лише збільшує симптоми й хвороби сучасності – «відсутність інших», або непотрібність милосердих взаємостосунків. Такий стан речей викликає недовіру й негативне ставлення до глобалізації. В цьому я вбачаю головний і досить-таки потужний «мур», що заважає створенню єдиного світу чи нового порядку міжнародного співробітництва.

Ідея глобалізації в повному розумінні цього слова повинна означати зближення та єднання різних культур і створення спільного дому для людства без кордонів і дискримінації. Зближення та єднання мусить означати не одноманітність, а гармонійне поєднання всього того, чим багатий світ.

«Мур» зводиться не десь там, а в душі людини. Він постійно застерігає, що ми живемо в небезпечному світі. Це застереження ми сприймаємо майже як аксіому, та чи не варто поставити її під сумнів? А може, наш світ небезпечний через те, що людині несила позбутися муру дискримінації й недовіри? Можливо, наше з вами завдання полягає не в зміцненні цього муру, а, навпаки, в його зруйнуванні, щоб зробити наш роз’єднаний світ гармонійно з’єднаним, який взаємно доповнює себе і взаємно збагачується.

Задля цього, я впевнений, теперішньому й майбутньому людству суттєвою необхідністю є створення глобальної етики, здатної поєднати душі різних людей. І тут я хотів би підкреслити, що ключем до такої універсальної етики може й має стати визнання взаємозлуки власного існування з існуванням усіх інших. Людина зберігає своє «я» лише у взаємопідтримці з рештою людей. Більше того: будь-яке життя зароджується й розвивається, покладаючись на взаємність з усім довкіллям соціально-природної системи планети. Усвідомлення цього може закономірно привести людину до почуття вдячності до всього світу.

Я глибоко вірю в те, що найголовнішим елементом свідомості кожного індивіда є усвідомлення себе людиною. Інші фактори, такі як етнічна, релігійна, соціальна приналежності, хоча й дуже впливають на свідомість людини, обмежуючи її дії, все-таки є відносними й можуть бути минущими. Інакше кажучи, якщо дати людині освіту й розсунути її духовно-психологічні обрії, вона буде здатна подолати дискримінуюче почуття, викликане поверхневими відмінностями, й відкритими глибше, фундаментальне усвідомлення себе як людини. Це допоможе нам зруйнувати всілякі «мури» всередині нас.

17

Така універсальна етика необхідна для того, щоб змінити агресивну людську психологію й надати всьому суспільству толерантного й мирного характеру. Тож я вважаю, що нова етична система повинна бути створена шляхом синтезу добрих традицій західних і східних цінностей. При цьому маю ще раз підкреслити важливість освіти в дусі гуманізму, яка є основою майбутнього суспільства.

Л. С. Пане Ікедо, ви – чудовий поет, автор десятків книжок, перекладених багатьма мовами. Сподіваюся, колись і українські читачі матимуть змогу долучитися до дивовижного енергетичного світу вашої поезії.

Поезія – це сфера найделікатніших вібрацій, сфера абсолютно особистісна, як музика. Адже хоч би про що писав поет, він пише насамперед про себе, відображаючи свій людський і духовний досвід.

Скажімо, ваші вірші дуже схожі на вас – вони енергійні, мудрі, щораз несподівані, глибокі, людські. Як прийшла поезія у ваше життя, як ви ставитесь до класичної японської та європейської поезії й, звичайно ж, до поезії сучасного світу, чи має поезія майбуття?

Д. І. Мені змалку подобалось читати книжки й вірші. В юності, а це було в час війни й по війні, я особливо захоплювався японською та зарубіжною класикою. Я не відзначався здоров’ям: хворів на сухоти, тож мені часом здавалося, що ніколи не зможу прислужитися батьківщині. Для хлопця воєнних років то була сумна думка. Я вдався чутливим. Чи не через це, незважаючи на войовничість і жорстокість тогочасного суспільства, любив читати Уїтмена й Ґете. Поринувши в книжку, знаходив у їхній поезії щось непідвладне часові. Глибоко людяне й універсальне, те, що торкнулося моїх душевних струн.

У дотику з природою, в роздумах про життя чи в будь-яких інших життєвих ситуаціях вірш може стати найвірнішим другом, він щонайкраще віддзеркалить твою душу. Думки й почуття виникають у людини в одну мить, і вона, неповторна, раптом стає вічністю, коли застигає в поезії... Вірші – це нотатки людської душі.

Весняного дня 1945-го я стояв на пагорбі й дивився вниз на Токіо. Після багатьох повітряних нальотів і бомбардувань у столиці не лишилось нічого, крім згарищ. Мені минало сімнадцятий. Поряд на пагорбі стояла вишня. З її старого, почорнілого, наче мертвого стовбура й такого ж гілля випиналися бруньки. То було нове життя. Після такого руйнування й суцільної смерті вишня променіла життєвою волею. Вона розчулила мене, і я хутко занотував свій подив і своє захоплення. Я мусив вихлюпнути своє неймовірне почуття. Неймовірний свіжий потяг до творення, до життя, до мирного часу. Так народився вірш, один з найперших моїх творів.

Одтоді я й пишу вірші. Романи й статті – також. Але писати вірші стало звичкою. Я переказував друзям свої побажання віршами, коли хотілося підтримати їх у скрутну хвилину. Я нотував свої філософські роздуми поетичним стилем. Моя віра в майбутнє людства також висловлена віршами. Я часто складав поезії, перебуваючи насамоті, віддуваючи неосяжність часу та простору й безмежну глибінь Усесвіту.

Але переважна частина моїх віршів адресована конкретним людям. Я щиро прагнув допомогти своїм друзям, товаришам, учням і студентам. У поетичних формах намагався висловити, розповісти й переконати близьку людину в тому, що разом з нею переживаю важкі для неї хвилини, навзаєм радію в хвилини втіхи, тож попереду неодмінно переможний вислід. Це було й лишається моєю щирою співучастю в долі людей. Ці вірші – мої сльози й мої очі. Це – реальне й вельми конкретне життя.

Я писав, аби кохані й близькі мені люди не зігнулись від життєвих випробувань, піднялися з колін і здобули перемогу. Вірші – це моя ода, що оспівує красу й людську гідність, якими виповнене життя простих, безіменних в історії героїв. Ось чому в моїх поезіях ви почуєте не тільки мій голос, а й голоси всіх тих, для кого я жив і живу.

18

Питаєте, чи має поезія майбуття? Думаю, це луже важливе запитання, що постало перед сучасною цивілізацією, його покищо помітила лише найчутливіша частина суспільства. Цілком поділяю вашу стурбованість, хоча ви й не вжили цього слова. Хочу сказати, що ліричні вірші зачаровують тоді, коли відображають лише особистий світ поета, доволі ізольованого від інших. Адже людина використовує слово, щоб поділитися думками. Це вдало досягається засобами поезії. Ось чому її світ незрідка виходить за межі особистих відчуттів. Через грандіозні масштаби таких поетів, як німець Шіллер або ваша Леся Українка, світ поезії досягає універсального й космічного рівня. Слово у шатах поезії – це вже не просто символ чи означення, а жива душа. Поезія – це материнська ласка, це – співчуття всьому живому й джерело нових сподівань... Поезія є найміцнішою ланкою, що сполучає серце з серцем, тож я хочу відповісти на Ваше запитання ствердно: так, у поезії є майбутнє. Воно повинно бути, інакше ми втратимо головне – душу. А що далі? Який сенс у цивілізації, яка створила досконалу систему механізмів, але втратила душу?!

Л. С. Коли мені доводиться говорити про глобалізацію, я завжди згадую про 11-міль­йонну «Сока Ґаккай Інтернешнл», створену вами. Адже це, схоже, найбільша міжнародна суспільна й релігійна організацій наших днів. Мільйони мешканців різних країн об’єднались однією ідеєю. Тобто багато років тому, задовго до такої нині модної глобалістичної фразеології ви спокійно й упевнено започаткували велику справу й досяглії в ній вражаючих успіхів.

Ваша партія «Нью-Комейто» здобула перемогу на парламентській; виборах у Японії. «Сока Ґаккай...» сьогодні незаперечна реальність.

Розкажіть, будь ласка, докладніше про свою громадську діяльність. Яку мету ви ставите перед собою на майбутнє? Чи не буде «Сока Ґаккай Інтернешнл» певним інструментарієм у побудові нової гуманістичної цивілізації?

Д. І. Дякую за добрий відгук про «Сока Ґаккай Інтернешнл» (С.Ґ.І.) Тішуся, що до нашого руху приєднуються різні люди доброї волі справді в найрізніших куточках світу.

Наш рух здебільшого розгортається в тисячах осель однопартійців, а також у численних японських та понад 800 закордонних культурних центрах С.Ґ.І. у 186 країнах, тобто фактично в усьому світі. На цих зібраннях наші однопартійні та їхні прихильники вивчають буддизм, обмінюються досвідом, як кожен використовує це вчення в реальному житті, обговорюють проблеми сучасності в спільному русі до гуманного світу.

Одним з принципів С.Ґ.І., записаних у статуті, яким покеровуються учасники буддійського руху, є дотримання місцевих традицій та звичаїв. Вірні цьому принципові, члени С.Ґ.І. намагаються бути добрими громадянами своїх країн і робити свій внесок у справу миру й розвитку суспільства. Користуючись нагодою, хочу трохи розповісти, в яких історичних умовах і для чого створено «Сока Ґаккай Інтернешнл».

С.Ґ.І. було засновано 26 січня 1975 року як міжнародний буддистський рух задля миру й гуманізму. На острів Гуам прибули тоді буддисти з 51 країни світу.

Тоді шаленіла холодна війна, світ був розділений на два ворожі табори. Над міжнародним співтовариством нависла хмара ядерної загрози, що могла перетворитися на непоправну катастрофу для всього людства. Глибока взаємна недовіра сторін привела до того, що логіка непримиренності стала понад усе, бо можновладці нехтували простою істиною про необхідність оберегти життя на Землі.

Мене бентежило питання, що можуть зробити буддисти, аби об’єднати голоси свідомих людей на захист ідеї миру.

Тоді я закликав послідовників буддизму з різних країн зібратися на острові Гуам, який під час Другої світової війни був ареною найжорстокіших боїв. На установчих зборах усі делегати підписали документ про застосування «Соки Ґаккай Інтернешнл» – всесвітньої асоціації буддистів і дали клятву служити людству своєю миротворчою й духовною діяльністю.

19

Я звернувся до зібрання із закликом об’єднати зусилля для того, щоб зробити XXI сторіччя «ерою недоторканості життя». Хоча наше починання було за масштабами незначним, я розділяв з учасниками зборів заповітне переконання в тому, що останнім оплотом захисту життя на Землі повинно стати усвідомлення людьми його недоторканості, тож об’єднаний голос таких людей переважить політичні й економічні сили.

Напередодні цих установчих зборів, ще 1974 р., мені пощастило відвідати Китай та СРСР.

А ще раніше, коли стало відомо, що я лаштуюся відвідати ці країни, на мене зусібіч посипались безпідставні обвинувачення й глузливі відгуки, мовляв, ти, буддист, не знайдеш спільної мови з комуністами, на що можна сподіватись релігійному діячеві в атеїстичних країнах тощо.

Я пояснював, що не маю особливих амбіцій, а поїду, бо вірю в те, що й там живуть люди такі самі, як і ми. Люди – скрізь люди. Як часом важко повірити в то просту істину! Саме в такі хвилини доречно пам’ятати вчення Будди про те, що кожен, без винятку, смертний носить у собі неповторно коштовний скарб під назвою «будда». Так навчає буддизм, і ми в це глибоко віримо...

В «Сутрі Лотоса» Шак’ямуні-будда нам заповідає: «Ставтесь до кожної людини так, як я ставлюся до вас – із найвищою повагою перед заповітним життям...»

У цьому заповіті відображено вічне моральне вчення: будьте вільними від усіляких передсудів і виховуйте в собі повагу до життя кожного. Вчення Будди і є вірою в людину. Й ця віра відкриває перед нами дорогу до взаєморозуміння, а це вище й глибше від будь-яких легковажних факторів роз’єднання людей.

Головний заповіт, даний буддистам, полягає в тому, щоб їхня віра стала загальним набутком людства. Тобто наша кінцева мета – врятувати світ від жорстокості й смутку, поширюючи ідею про недоторканість життя. Але слід наголосити: основоположне завдання буддистів – зовсім не в забезпеченні процвітання власної релігії чи організації. Свою місію й неминущу цінність ми вбачаємо в досягненні щастя якомога більшою кількістю людей, а врешті – всіма людьми. Ми працюємо для людини, а не для релігії. Адже буддизм зародився задля Людини та її слави.

Ось чому в загальному устремлінні до створення гуманного світу на Землі «Сока Ґаккай Інтернешнл» співпрацює з багатьма іншими конфесіями, науковими закладами, вузами й громадськими та міжнародними організаціями. Як ви знаєте, ми беремо найактивнішу участь у різноманітних гуманітарних проектах під егідою ООН. І я тішуся, що наш рух «Сока...», розгорнутий щиросердими стараннями ентузіастів у різних регіонах, завоював і далі завойовує чимраз більше розуміння й згоди в багатьох країнах світу.

Л. С. Пане Ікедо, як на мене, ви людина оптимістичної вдачі й гуманістичної орієнтації. Я збагнула це, прочитавши кілька томів ваших філософських діалогів з письменниками, політичними діячами, вченими світу. Хоч би якими песимістичними були вперті факти, ви завжди віднаходиш шлях до світла.

Розкажіть, будь ласка, як взагалі народилась ця надзвичайно цікава ідея, чому ви шукали контакту саме з пиши, а не іншими людьми?

Д. І. Мій оптимізм базується на вірі й переконанні в тому, що людина сама творить свою долю. Життєвий шлях не планується кимось там. І життя є занадто коштовним скарбом, щоб до нього ставитися з пересторогою. Я вірю: хоч яким безнадійним і непоправним видавався б стан речей сьогодні (чи то в особистій долі, чи в цілому світі), завжди є можливість домогтися кращого. Зрештою людина має вирішувати сама, ким їй бути і як цього домогтись. Я вважаю, людська гідність виявляється в мужності не припиняти зусиль до останньої миті. Навіть якби хто сказав, що завтра кінець світу, ти сьогодні мусиш посадити в землю нове дерево й зробити все можливе, щоб воно росло. Твоя співчутлива душа повинна бути мужньою. Віддатися зневірі неважко, але це нічого доброго не принесе. Навіщо з цим поспішати. Не варто. Я вважаю, що песимізм у своєму корені немилосердий. У снах песиміста

20

затишно влаштувалася віра в неможливе, яка всі людські зусилля зводить нанівець.

Оптимізм розвивається не шляхом аналізу й сили прогнозування. Він пов’язаний насамперед з людською волею. Я певен, воля – то найвирішальніший фактор у подоланні серйозних труднощів, що можуть виникнути як в особистій долі, так і в долі суспільства, країни. Як буддист, я вірю в те, що в кожне людське життя закладено величезні ресурси, про які ми не маємо навіть уявлення. За вченням буддизму наше життя є криницею мудрості й мужності. Аби використати їх цілком, треба в це вірити. Йдучи за цим ученням, я намагаюсь поділяти цю віру з усіма, з ким можу зустрітися в цьому житті.

Що ж до другої частини вашого запитання, то я започаткував серію бесід і діалогів, маючи на увазі свого вчителя Д. Тода, про те, що треба вчитися у видатних особистостей і що діалог започаткує новий час. Коли мій учитель пішов із життя, я почав шукати можливість переймати досвід інших видатних людей. Першим моїм зарубіжним співрозмовником став граф Річард Каденгав-Келерджі – автор ідеї створення європейського співтовариства. Потім з’явилась унікальна можливість обмінятися думками з Арнольдом Тойнбі. Наш із ним діалог тривав добрих два роки. Тільки віч-на-віч ми провели годин сорок, десять чи більше днів, окрім великого листування. Це була щаслива й дуже цікава для мене подія. По закінченні нашої спільної роботи видатний історик і соціолог XX сторіччя побажав мені не припиняти такі діалоги з іншими інтелектуалами світу. «Лише ці діалоги можуть відкрити шлях людству до майбуття, забезпечуючи велике єднання Заходу й Сходу» – сказав мені Тойнбі. Я запам’ятав це як висновок великого вченого.

Цей досвід став відправним пунктом моїх наступних бесід з різними видатними особистостями сучасного світу. Я не маю особливих критеріїв, з ким заводити розмову, а з ким – ні. Дуже часто дискусії починалися за взаємною згодою, але часом і з ініціативи того чи іншого. Але в будь-якому разі я намагавсь учитися в співбесідника нових поглядів та інших цінностей. Тепер я досяг десь того віку, в якому був Тойнбі, коли працював зі мною. Після нього я провів понад півтори тисячі бесід і діалогів з представниками найрізноманітніших культурно-історичних і релігійно-духовних традицій. Моїми співрозмовниками стали борці за мир, педагоги, політичні діячі, вчені, діячі культури й мистецтва, письменники, космонавти тощо. Й тепер мені хочеться побажати молодому поколінню активно спілкуватись, не боячись різності поглядів, яка сама по собі не є перешкодою. Навпаки, діалоги – то річ вельми цікава саме різністю думок. Люди завжди можуть порозумітися між собою. Треба тільки захотіти. Й важливо, щоб ти перший відкрив свою душу й розуміння поглядів співбесідника. В нинішньому світі, всупереч високому розвиткові інформаційних технологій, люди невільні від забобонів і недовіри, вони й далі вдаються до варварського застосування сили, тож важливо не відмовлятись од діалогів.

Л. С. Ми ввійшли в XXI сторіччя. Й прогнозисти, й астрологи одностайно сходяться на думці, що це буде доба реалізації нової біоенергії людини.

На жаль, ми не знаємо, чи стане людство миролюбнішим, коли буде менш уразливим фізично й духовно. Зате точно знаємо, що миру треба прагнути завжди й усюди.

Ви є одним з найпослідовніших борців за мир на планеті. Як ви вважаєте: чи нинішнє світове співтовариство володіє механізмом, спроможним попередити війни на Землі? Якщо ні, то якими шляхами належить рухатися до цієї мети?

Д. І. Досить оглянути події останнього часу в планетарному співтоваристві, де знову й знову допускається застосування сили, аби визнати, що наш світ не має ефективного механізму для попередження військових зіткнень.

Особливістю сучасного співтовариства з його проблемами є диверсифікація суб’єктів у ньому, якщо раніше суверенна держава була основною діючою особою, то сьогодні, крім неї, активними учасниками виступають різноманітні міжнародні утворення. Це, по-перше, регіональні співтовариства,

21

такі, як Європейський Союз, міжнародні інститути, скажімо, Міжнародний валютний фонд тощо. Крім того, це міжнародні неурядові утворення, а ще міжнародні кримінальні й терористичні організації. Кожен суб’єкт виступає з позиції властивих йому інтересів. Відображаючи ускладнену структуру сучасного світу, сам характер війни зазнав змін. Воєнні дії стали не просто зіткненням суверенних країн. Нині часом важко розібратися, які сили втягнуто в події, що відбуваються за лаштунками.

У цьому зв’язку хочу підкреслити важливість ООН, яка є єдиною визнаною більшістю країн світу організацією, здатною виступити на міжнародній арені як авторитетний координатор. Авжеж, ООН далеко не досконалий механізм. Про її недоліки й обмеженість висловлено багато зауважень. Але я вважаю, що за будь-якої критики ми повинні думати про вдосконалення ООН, щоб ця організація могла ефективніше діяти на благо миру.

Крім того, мабуть, конче потрібно створити всесвітню систему, спроможну забезпечити активний міжнародний гуманітарний обмін некомерційного характеру.

Зараз міжнародний обмін відбувається або в галузі економіки (при цьому головною мотивацією є комерційна метка – отримання прибутку), або в сфері військово-політичної зацікавленості. Такі інтернаціональні зв’язки нерідко стають причиною емоційного зіткнення між людьми, тільки-но виявляється дисбаланс у принципах взаємності. На жаль, тільки ці одні економічні або політичні зв’язки, хоча вони й необхідні, не можуть привести до зближення людей різних культур. Вони здатні стати серйозною причиною конфліктів, а мирне співіснування на самій лише рівновазі комерційних і силових інтересів неможливе. Має бути людський фактор, почуття близькості й симпатії одне до одного. Таке некомерційне спілкування може бути здійснене спільними зусиллями різних освітніх закладів. При цьому важливо стояти на принципі щирої поваги до людини й розуміння багатства нашого світу, бо в ньому збережені різні цінності, різні культури й різні традиції. Досі зустрічі прихильників різних культур у спробах довести одні одним свою перевагу незрідка викликали сутички. Тепер нам важливо дивитися на речі по-іншому. Якби у світі росли самі яблука, ми б не знали їхніх особливостей. Лише завдяки тому, що десь там ростуть іще банани, а ще десь – дині, ми знаємо, чим од них відрізняється яблуко. Те саме можна сказати й про людське суспільство. Вміння визнавати розмаїття – це важливий елемент самопізнання.

Як ви правильно сказали, мусимо й далі працювати й ніколи не зупинятися серед дороги до мирної цивілізації. Й у жодному разі не можна миритися з понурою думкою, ніби війна та вбивства собі подібного є призначенням людини. Так, ми всі знаємо: нам досі не щастило позбутися війни, але ще небезпечніше було б, якби ми втратили надію. Ні, ми не знаємо, на що здатна людина, але не розчаровуймося в ній. Давайте всіма силами й способами вірити в можливість створення мирної цивілізації на нашій гарній планеті й мужньо працювати, щоб ця віра втілилася в реальність.

Л. С. Вельмишановний пане Ікедо! Найщиріше дякую за вельми цікаву бесіду, за увагу до наших читачів, за вашу плідну працю на благо людства.

Від щирого серця бажаю вам міцного здоров’я, натхнення, гармонії, радості й успіхів.

Токіо



32

Ейкіті НІСІКАВА:

^ «ТЕРПІННЯ Й ПРАЦЯ – ОСЬ РЕЦЕПТ УСПІХУ ПО-ЯПОНСЬКОМУ»

Рівно о десятій ранку пан Нісікава, вельми успішний япон­ський бізнесмен, президент кількох компаній, почесний консул Ук­раїни в місті Осака, в супроводі своїх помічників з’явився в холі готелю «Ріґа-Роял». Стрункий, худорлявий, засмаглий, усміхнений чоловік, що випромінював доброзичливу енергію.

^ Ми влаштувалися в чайній ложі під величезним вікном, що дивилося на чарівний японський садок із чудовими водоспадами, заростями бамбуку, мальовничим камінням.

^ Звичніш порухом пан Нісікава видобув із внутрішньої ки­шені дві мініпачечки сигарет «Норе», розмір яких відповідав лю­тій міцності зілля.

Навряд чи хто з присутніх міг би дати цьому ледь приси­вілому, молодистому чоловікові 79 років. А вже геть ніхто не здогадався б, що за його плечима – життя, подібне до Пантового пекла.

Пан Нісікава вважає, що основоположним моментом людського життя, його мотором, завжди була й буде вдача людини, що залежить не тільки від батьківських генів, а й від зірок. А ще від терпіння й працелюбності!, якими Бог щедро винагородив японський народ.

^ Ось як відбулася розмова кореспондента з паном Ейкіті Нісікавою.

Кореспондент: Пане Нісікава, це ваше перше інтерв’ю для товстого літературного українського часопису «Всесвіт», який видається ось уже сімдесят дев’ять років. Він фактично ваш ровесник. Мені хотілося б, щоб ви докладніше розповіли про своє життя, насичене по-справжньому драматичними моментами. Але головне – воно доводить, що людина здатна подолати будь-які життєві перепони й виходити з найскладніших ситуацій переможцем. Почнімо з дитинства.

Ейкіті Нісікава: Не певен, чи зрозуміють мене читачі «Всесвіту», більшість яких жили й виховувались у нормальних людських умовах і, мабуть же, пригадують своє дитинство як чудову й радісну пору. В моєму житті все було по-іншому. Моє дитинство – найстрашніша пора мого життя.

Річ у тому, що в трирічному віці, після травми, я втратив голос. Це завдавало мені нестерпних страждань протягом доброї половини життя. Спогадую це відразу, аби ви могли собі уявити мою долю: якась лиха година мовби зруйнувала мою ауру, позбавивши мене й сили, й радощів, і безтурботності, перетворивши на ізгоя.

Родина й усі свояки та знайомі тільки поглиблювали мої проблеми. Це був найнестерпніший час. Ми мешкали в глибокій провінції, й здавалося, Господь геть забув про нас.





залишити коментар
Сторінка9/20
Дата конвертації25.09.2011
Розмір4.31 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   20
хорошо
  2
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх