Харукі муракамі. Поїздка до Таїланду icon

Харукі муракамі. Поїздка до Таїланду


1 чел. помогло.
Схожі



Загрузка...
страницы: 1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20
повернутися в початок
скачать

^ ЯПОНСЬКА ПОЕЗІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Японська класична поезія вражає сучасного читача не лише сталістю та мініатюрністю своїх строфічних ферм, блискучою майстерністю поетів давноминулих часів, глибоким ліризмом і стилістичною вишуканістю мови їхніх поетичних творів, але й незвичним як для європейців, так і для багатьох інших народів світу дуже дбайливим ставленням японців до своєї поетичної спадщини в цілому.

Із прадавніх часів до наших днів дійшли десятки тисяч віршів, збереглися імена сотень поетів – навіть тих, що запам’яталися вдячним нащадкам кількома, а то й одним талановитим віршем.

Мало хто з народів світу може сьогодні нарівні з японцями пишатися таким шанобливим, таким ревним ставленням до власної історії, культури, літератури. Із великою любов’ю скрупульозно переписані предками чи власноруч стародавні збірки поезій завжди були для них найціннішою сімейною реліквією, найголовнішим скарбом їх бідної чи багатої оселі.

Провідним поетичним жанром і строфічною формою японської класичної поезії від часу її народження й до наших днів був і залишається жанр танка – короткий п’ятирядковий (у традиційному японському письмі – п’ятистовпчиковий) вірш, що налічує, відповідно: 5-7-5-7-7 складів у кожному рядку. Так, із 4516 віршів антології «Ман-йо-сю» 4170 були написані саме цією строфічною формою. А пізніші поетичні збірки, складені впродовж X-XIII ст., як наприклад, «Кокін-сю» (905 p.), «Сінсен-вака-сю» (930 p.), «Сінко-кін-сю» (1205 р.), «Хяку-нін іс-сю» (1235 р.) та ін., взагалі можна вважати збірками танок, оскільки поезії інших строфічних форм та жанрів до їхнього складу практично не входили.

Жанр ренґа (досл.: «нанизані /зчеплені, з’єднані/ пісні /вірші, строфи/)» – оригінальна колективна поема, яка складалась кількома поетами й налінувала: 2, 5, 10, 12, 16, 20, 30, 36, 50, 100, а то й більше віршів-танок, – особливої популярності в японській поезії набув у XIII-XVI ст. Загальна кількість віршів, що мала увійти до складу такої колективної поеми, і головна тематика поетичного твору узгоджувалися ще до написання, а ліричний сюжет розвивався спонтанно й несподівано навіть для самих авторів. Першу частину кожного вірша з трьох рядків: 5-7-5 складів у кожному, яка називалася «хокку»* (досл.: «початкова строфа»), писав один поет, а другу – з двох рядків: 7-7 складів – «аґеку» (досл.: «кінцева /завершальна/ строфа») складав інший. При цьому кожен із авторів мусив обов’язково враховувати зміст і думку, що вкладав у свої рядки його попередник. Об’єднання ж усіх частин і окремих віршів у єдиний поетичний твір здійснювалося шляхом протиставлення, аналогії або асоціації. Серед майстрів і шанувальників жанру ренґа особливо цінувалися несподіваність зміни ліричного сюжету, оригінальність трактування думки попередника, омонімічна гра слів тощо.

Японські й зарубіжні літературознавці справедливо вважають, що коріння поетичного жанру ренґа слід шукати в китайській літературі, де протягом століть

* Поступово відокремившись від ренґа початкова строфа хокку стала згодом самостійним поетичним жанром. Сучасну назву хайку (досл.: комічний вірш.) він отримав лише наприкінці XIX ст. після того, як відомий японський поет Масаока Сікі (1867-1902) використав його у своєму літературному маніфесті «Хайкай таійо» («Принципи /форми/ поезії хайку») (1895 p.)

10

популярним був постійний жанр ляньцзюй – колективні вірші, у яких кожний рядок чи строфа писались окремими постами. Популярності й довговічності цього жанру в японській поезії сприяли, як на нашу думку, не тільки особливості національного характеру японців, зокрема їхня схильність до колективної праці та творчості (про останнє свідчить також існування великої кількості різних поетичних шкіл, започаткувати яку вважав за доцільне будь-який більш-менш відомий поет), але й традиція проведення численних поетичних конкурсів «ута-авасе», які зародилися ще в IX ст., в епоху Хей-ан (794–1185 pp.), а особливої популярності набули в XII–XIII ст. І саме в другій половині XIII ст. жанр ренґа в японській поезії стає провідним жанром. Поетичні конкурси, у яких брали участь майстри цього жанру, приваблювали значну кількість уболівальників, а тому проводити їх почали не лише при дворі імператора чи в маєтках родовитих вельмож, але і в буддійських та синтоїстських храмах під час релігійних свят.

Ставши своєрідним «перехідним містком» між жанрами танка та хайку, цей поетичний жанр поступово відмер і справді виглядає сьогодні досить архаїчним. Можливо, саме це зумовлює той факт, що твори японських поетів, написані у жанрі ренґа, європейськими мовами, за винятком хіба що англійської, перекладалися дуже рідко. Хоч як би там було, але XIII–XVI ст. в історії японської поезії – це епоха безроздільного панування ренґа, і той, хто справді прагне ознайомитися з японською класичною поезією, не може нехтувати цим поетичним жанром.

Фахівці виокремлюють у поезії ренґа кілька головних напрямків і шкіл. Насамперед, жанр ренґа поділяється на два стилі – високий та низький, відповідно: «усін-ренґа» (досл.: «ренґа, що мають душу») і «мусін-ренґа» (досл.: «ренґа, що не мають душі»). Останні наприкінці XV – на початку XVI ст. поступово відокремилися від класичних ренґа і перетворилися в самостійний поетичний жанр, який отримав назву «хайкай-ренґа» («жартівливі ренґа»).

«Мінасе1 сан-ґін хяку-ін» – одна з кращих і типових для японської поезії XV ст. збірок віршів, написаних у жанрі ренґа, була складена 22 січня 1488 р. поетом Іїо Соґі (1421–1502) та двома його учнями: Сьохаку (1443-1527) і Сотьо (1448–1532), коли, подорожуючи в Сетцу*, вони зупинилися на ночівлю у Ямадзакі**.

Одним із авторів цих творів був Іїо Coґi – неперевершений майстер ренґа, творчість якого високо оцінював Басьо. Його поетичний талант і вміння лаконічно висловити в короткому вірші глибоку філософську думку помітні навіть у цих двох невеликих за обсягом збірках ренґа. До історії японської поезії Соґі увійшов як укладач власної антології ренґа, відомої під назвою «Трава забуття» («Васуре-ґуса» (1474), автор ліричного щоденника «Сіракава кіко» (1468), трактатів «Тьорокубумі» (1466) і «Адзума мондо» (1470), присвячених поетиці ренґа та техніці їхнього складання, а також як упорядник однієї з кращих антологій ренґа – «Сінсен Цукуба-сю» (1495), складеної за наказом імператора Ґо-Цуті-мікадо.

У XVII ст. на зміну пануванню епохи ренґа прийшла епоха хайку.

Наші переклади танка і ренґа були виконані переважно ямбом і умовно поділені на п’ять рядків, аби певною мірою віддзеркалити структурний та інтонаційний малюнок японських віршів. Пряме механічне копіювання віршової форми танка, тобто підбір таких українських слів, які будучи записані п’ятивіршем нараховували б відповідно: 5-7-5-7-7 складів у кожному рядку, на наш погляд, є недоцільним, оскільки в силу загальної специфіки як фонологічної, так і акцентуаційної систем японської мови правила японської версифікації базуються на абсолютно відмінних від українського віршування засадах***.

За своєю строфічною формою наші переклади наближаються до неримованих терцин (у окремих випадках – катренів), записаних у вигляді п’ятивірша, із внутрішньою непостійною цезурою (паузою), яка ділить вірш на експозицію та розкриття теми, – саме такою є логіка розвитку поетичного сюжету в більшості японських танках. А тому читати ці переклади краще речитативом, не звертаючи особливої уваги на розподіл рядків у вірші і роблячи невеликі логічні паузи у відповідних місцях.

* Сетцу – іст. назва провінції, що входить нині до складу преф. Осака (райони Ікеда та Ітамі).

** Ямадзакі – іст. назва провінції, що входить нині до складу преф. Кіото.

*** Шанувальникам японської поезії відома спроба прямого копіювання строфічних японських форм, зокрема хайку. Мається на увазі досить цікава, але, на нашу думку, суто експериментальна збірка О. Масикевича «Місяць над Фудзі. 100 японських хокку» (Київ: Дніпро, 1971).

1Мінасе – назва річки та місцевості в преф. Осака.




24


Хіно ТАКАО

(Університет Тенрі, Японія)

^ ЛЕСЯ УКРАЇНКА І ЯПОНІЯ: АСПЕКТИ НОВОГО ПРОЧИТАННЯ

1. Відродження і становлення незалежності Української держави, безперечно, сприяли зростанню в світі інтересу як до культурної спадщини українського народу загалом, так і до української мови та літератури зокрема. Можливо, не всі в Україні помітили дуже цікаву й характерну тенденцію, що мала місце наприкінці XX століття в університетському житті багатьох країн Європи та Азії, а саме перейменування колишніх кафедр російської мови та літератури в кафедри славістики. До виходу Польщі, Чехії, Словаччини та Болгарії з Варшавського договору і отримання Україною незалежності такі кафедри існували тільки у Сполучених Штатах Америки та Канаді.

2. Не залишилась осторонь від цього процесу і Японія. Не лише назви, але й свої навчальні програми повністю оновили відповідні відділення відомих вищих навчальних закладів країни – Токійського, Осакського, Кіотського державних університетів, Осакського інституту іноземних мов та інших. Окрім російської, тут почали викладати також польську, чеську та українську мови. А 11 червня 1994 року в Токіо була заснована Асоціацій україністів Японії, яка нараховує сьогодні понад 70 науковців: істориків, лінгвістів, літературознавців. Вона є колективним членом Міжнародної асоціації україністів, друкує власний інформаційний бюлетень і регулярно, двічі на рік, проводить наукові конференції.

3. Надзвичайно відрадним явищем є те, що все більша кількість аспірантів японських гуманітарних вузів обирає для своїх дисертаційних досліджень тематику, пов’язану з українознавством, – українською історією, культурою, мовою та літературою. Освітленню деяких теоретичних і практичних проблем, на які постійно натикаються японські дослідники і перекладачі української поезії, зокрема ті, що вивчають творну спадщину відомої української поетеси Лесі Українки, присвячена наша доповідь.

4. Однією з найголовніших проблем є те, що практично всі літературознавчі дослідження, присвячені творчості Лесі Українки, які сучасний молодий вчений може знайти в наукових бібліотеках Японії, були написані українськими чи російськими фахівцями ще в радянський період. І тому соціальні аспекти, які певною мірою дійсно присутні в творчості української поетеси, але ніколи не були для неї провідними, в цих дослідженнях висунуті на перший план. Що ж стосується політичних поглядів Лесі Українки, її мрій, сподівань і навіть прямих закликів до боротьби за незалежність батьківщини, про це в зазначених працях немає ні слова. Навіть такі відверто політичні вірші поетеси, як її «Невольницькі пісні» чи, наприклад, відомий вірш із циклу «Сльози-перли»:

Скрізь плач, і стогін, і ридання,

Несмілі поклики, слабі,

На долю марні нарікання

І чола, схилені в журбі.

Над давнім лихом України

Жалкуєм, тужим в кожний час,

З плачем ждемо тії години,

Коли спадуть кайдани з нас.

Ті сльози розтроюдять рани,

Загоїтись їм не дадуть.

Заржавіють від сліз кайдани,

Самі ж ніколи не спадуть!

Нащо даремнії скорботи?

Назад нема нам вороття!

Берімось краще до роботи,

Змагаймось за нове життя!


© Хіно Такао, 2004.


25

– тлумачилися радянськими літературознавцями виключно з соціальних позицій. І тому молодому японському вченому-філологу, якому прізвища Маркса, Енгельса чи Леніна відомі хіба що з короткого курсу історії світової філософії, що читається студентам гуманітарних вузів Японії, і який, звісно, нічого не знає про те, що таке «класовий підхід» чи «класова позиція» в літературознавстві, дуже важко розібратися з подібною літературою, відшукати в ній раціональні зерна. Хоча варто зауважити, що представники старшого покоління японських літературознавців, які все життя спеціалізувалися на дослідженні радянської (головним чином російської) літератури, навчилися це робити досить добре і плідно.

5. Ще однією проблемою для японських дослідників творчості Лесі Українки, особливо перекладачів її поезії, є лексикографічна проблема. Лексикон української поетеси настільки багатий: що єдиний наявний на сьогодні Українсько-японський словник (Бондаренко І., Хіно Такао –Українсько-японський словник» / За редакцією Ю. О. Карпенка. – Київ: Видавничий дім «Альтернативи». – 1997. – 250 с.), який мають у своєму розпорядженні сучасні фахівці, не дозволяє їм займатися прямим перекладом творів Лесі Українки з української на японську мову, оскільки налічує трохи більше 8000 українських слів. А використання будь-якого словника- посерсдника завжди таїть у собі численні пастки навіть для висококваліфікованого фахівця.

6. Для нас, як перекладача, який свого часу вже намагався перекладати поезію Лесі Українки японською мовою (див.: Леся Українка і сучасність II Тези доповідей та повідомлень міжнародної науково-теоретичної конференції 23-25 листопада 1993. – Одеса: ОДУ. – С. 91-93.), досить складною здається ще одна суто лінгвістична проблема – проблема передачі засобами японської мови «підкресленої жіночості», що трапляється в деяких поетичних творах Лесі Українки. В японській мові, як відомо, категорія роду відсутня взагалі, хоча й існують деякі стилістичні засоби для підкреслення того, що мову веде саме жінка, а не чоловік чи дитина. Але ці стилістичні засоби застосовуються переважно в розмовній мові, тоді як практично вся поезіл Лесі Українки написана зразковою літературною українською мовою і перекладати її резмовною японською мовою означало б свідоме «принижування» авторського стилю.

В японській класичній поезії стать автора можна визначити хіба що контекстуально чи тематично, тоді як в українській на цю ознаку вказують і форми дієслів минулого часу, і прикметники в певних синтаксичних позиціях Так, наприклад, відомий японцям вірш-хайку:



(Кага-но Тійо, 1703-1775)

– могла написати лише жінка, оскільки жоден чоловік у Японії, тим паче у XVIII столітті, по воду не ходив. А якщо й пішов би, то ніколи нікому в цьому не зізнався.

Що ж стосується поезії Лесі Українки, наведемо лише один яскравий, як на нашу думку, приклад, коли перекладачем обов’язково має бути виділений фактор, який ми умовно назвали фактором «підкресленої жіночості». В цьому прикладі зустрічається подвійне авторське протиставлення: як статеве (чоловік – жінка), так і духовне (сильний – слабкий характер):

Хто вам сказав, що я слабка,

що я корюся долі...

Ось можливі варіанти перекладу цього уривку японською мовою. Перший – нейтральний, у якому стать автора ніяк формально не означена; другий – у якому стилістично (спеціальним постфіксом та особовим займенником) підкреслюється, що


26

ці слова належать саме жінці: третій (наводиться виключно для порівняння) – у якому подібними ж стилістичними засобами (постфіксом і займенником) підкреслюється, що мову веде чоловік:



Звичайно, перший і два наступні («жіночий» та «чоловічий») варіанти перекладу стилістично відрізняються (перший – суто літературний, інші – дещо розмовні). Хоча певна «розмовність» («хто вам сказав») і самого авторського тексту в цьому конкретному випадку дозволяє перекладачеві не занадто відступати від стилю оригіналу.

Можна навести й інші приклади лінгвістичних труднощів, з якими зустрічаються японські перекладачі поезії Лесі Українки, та можливі варіанти мовних рішень цих труднощів.



^ МІЯДЗАВА КЕНДЗІ

(18961933)

ЦАРІВНИ ПОЛІВ

Щойно перші промені сонця упали

І вітер непевний ще віє –

З-за кушів бузини

Йдуть дві молодиці

В солом’яних плащах, оперезаних очкуром,

І сміються, наче квіт локриці.

Тихою ходою, стежкою крутою

В цебриках накритих

Сьогодні воду несуть робітникам у поле.

А коли то лискучі бразінії сині беруть

В червоних горнятках потертих,

Поки ще ранок свіженький, до міста продати несуть,

А дві мотики при боці зграбненько висять –

О царівни полів!

Ви такі подібні

На українських танцюристок! ...

О вітре! Радісні слова

Виразніше говори,

Аби ці дівчата їх почули...

З японської переклав М. ФЕДОРИШИН


27



Олександр БОНДАР

^ ЯПОНІЯ ОЧИМА УКРАЇНЦЯ*


Лист 3. Японські звичаї


Наречені у традиційному вбранні


З чого розпочинаються японські традиції, звичаї? А з чого розпочинаються наші, українські? Мабуть, з любові до рідної землі, до свого народу, до рідної мови, до батьків, якщо в морально-вартісному аспекті. А з вартісно-просторового кута зору, то вже певно що з родини, родинної оселі. Останнє особливо притаманне японським звичаям. Тому з-поміж величезної кількості матеріалу я вибрав саме звичаї, що стосуються цього аспекту японського життя.

У порівнянні зі звичаями нинішніх українців японські збереглися набагато краще. Тут немає чому дивуватися: не знали японці ні ґвалтівного нищення своїх народних звичаїв, коли впроваджувалася християнська релігія, ні дикої руїни, спричиненої навалою монголо-татарських орд, ні тотальної розрухи в свідомості й невтомного викорчовування народних традицій часів соціалізму, коли у спецвідділах «зварганювали» такі, з дозволу сказати, «перлини» народної творчості:

Конституція нова –

Нам велике щастя.

В ній записані права

Для усіх трудящих.

Якщо бути об’єктивним, то Японія теж неодноразово зазнавала дуже сильного впливу. У середні віки – це вплив конфуціанства з Китаю, своєрідної філософії, яка виконувала власне роль релігії. З другої половини XIX ст. – помітний вплив Європи, після Другої світової війни – потужний вплив американської культури, що внесло деякі зміни в народні японські звичаї. Але це не було чимось силуваним, нав’язуваним. Тут радше йшлося про збагачення власних традицій через творче опрацювання прогресивних елементів культури інших народів. Проте ці зміни не зачепили осердя японського ідентитету: японці продовжують і надалі залишатися японцями.

Японські звичаї, справді, розпочинаються з родинної оселі, з родини.

На відміну від української родини, як правило, двопоколінної (батьки–діти), бо в Україні було здавна, якщо син одружується, то батько повинен був відділити його від

*Продовження. Початок див. у № 3-4, 5-6. © Олександр Бондар, 2004.


28

себе – поставити окрему хату, в найкращому випадку – виділити окремий хутір, у гіршому – принаймні відгородити половину хати, якщо вона була досить велика, наділити ділянкою землі. Українська родина набагато демократичніша, що подекуди, можливо, й шкодить вихованню (згадайте хоча б славнозвісну «Кайдашеву сім’ю» І. Нечуя-Левицького).

У Японії під одним дахом зазвичай живуть усі разом, а тому родина тут трипоколінна (батьки – діти – внуки), а інколи й чотирипоколінна. Вона дуже згуртована, і батько, як голова родини, ще донедавна мав абсолютну владу. Щоправда, дії голови родини диктувалися не його власними забаганками і не уподобаннями окремих членів родини, а виключно інтересами всієї родини як єдиного цілого. Батько вирішував, якою роботою займатися синові чи доньці, до якого вузу вступати, з ким одружуватися і т.д. У селах поля не ділили, обробляли одне поле чоловіки всієї родини гуртом, якщо головний господар помирав або за станом здоров’я сам відмовлявся від статусу голови родини, його заступав найстарший син, успадковуючи водночас майно і обов’язки перед родиною. Звичайно, голова родини не міг із власної примхи вигнати когось із дому. На це повинні були бути вельми вагомі причини, і це мусило доконечно піти на користь усій сім’ї. Старший син самурая успадковував із чином платню від сюзерена, старший син купця – крамницю, старший син селянина – землю. Голова родини, як вже зазначалося, мав не тільки права, а й обов’язки. Він відповідав за безпеку і харчування кожного члена сім’ї.

Така чітка ієрархія всуціль зберігалася ще деякий час у 50-х pp. минулого сторіччя, навіть після прийняття нової демократичної конституції на американський кшталт. І зараз зберігається чітка тенденція до трипоколінної родини: майже 60% молодих подружжів мешкають разом із батьками. Причому зараз відсоток молоді, яка бажає жити з батьками, набагато перевищує відсоток батьків, які хочуть жити зі своїми дітьми. Вочевидь, на ці цифри неабиякий вплив має проблема власного помешкання, садиби, що стає все більш гострішою.

Ми стисло розглянули роль чоловіка в родині. А яка ж була роль жінки? З одного боку, японки дуже тривалий час були ніби безправні. Проте це не зовсім так, адже здавна на японську жінку було покладено непростий обов’язок – провадити домашнє господарство. Жінка відповідала за раціональний розподіл коштів, за кухню, за виховання дітей. Вона була водночас і домашнім економістом, і бухгалтером, і кухарем, і вихователем, а до того ж часто й ткалею, і кравчинею і т.ін. Тобто практично повністю вела домашнє господарство. На долю чоловіка залишалися значною мірою почесні функції володіння і повеління, якщо не брати до уваги засадничу функцію – заробляти кошти на прожиття родини. Чайна церемонія

Така роль жінки значною мірою залишається і сьогодні. Не одна американка, одружившись із японцем, нарікала потім, що чоловік змушує її сидіти вдома з батьками, не дозволяючи працювати. Щоправда, за два останні десятиріччя, коли темпи розвитку економіки країни помітно знизилися, більшість жінок не обмежуються хатнім господарством і часто-густо працюють на неповну ставку або на тимчасовій роботі. Це називають у Японії чомусь німецьким словом «арбайтер», у японському звучанні арубайто. Певно, це викликано фінансовими проблемами, пов’язаними насамперед із забезпеченням середньої та вищої освіти дітям, а також із виплатами позики за придбання помешкання чи оплати за його винаймання.

А як же зароджується в Японії нова сім’я? В Україні відомо як: парубок сватає дівчину, засилаючи сватів. Не так у Японії, точніше, зовсім навпаки. Право вибору з давніх-давен тут було за дівчиною. Про це згадується у найдавніших писаних текстах, у казках і легендах. Усе було просто: якщо дівчині подобався якийсь юнак чи самотній чоловік, вона йшла до нього і просила взяти її за дружину. Інколи доходило до курйозів. Ось як описано один із таких випадків у досить відомій у нас казці «Журавка»: «Цілий день молодий чоловік порався на рисовому полі. А коли настав вечір і небо замерехтіло зорями, він вирушив додому. Підійшовши до свого будиночка, парубок побачив, що біля


29



^ Типовий дворик японської садиби

воріт стоїть якась гарна дівчина. Вона люб’язно зустріла його, і він геть розгубився, на хвилю подумав був, що помилився садибою. Та вона шанобливо сказала: «Дякую за нелегку працю на полі. Це ваш будинок, а я – ваша дружина». Чоловік-японець мав право відмовити дівчині. Але цим правом треба було користуватися обережно, бо відмовляти можна було лише тричі. Дівчина, яка приходила четвертою, вже обов’язково ставала дружиною.

Якщо дівчина була з незаможної родини і особливою привабливістю не відзначалася, застосовувався такий прийом. Ішла вона за кілька кілометрів до іншого села чи міста, де її зовсім не знали, намічала собі парубка, як правило, самотнього, і десь під ніч стукала у двері:

  • Хто там?

  • Це я, Мітіко (скажімо). Я шукаю роботи і збилася з дороги, пустіть, будь ласка, переночувати.

Парубок, звісно, жалів небораку і дозволяв залишитися на ніч. А вранці, коли він вставав, у кімнатах було вже все гарно прибрано, на столі парував смачний сніданок. Якщо дівчині вдавалося проникнути в помешкання парубка, вона зі шкіри пнулася, показуючи свою працьовитість, хазяйновитість і т.ін. Якщо це справді приємно його вразило, то наступний крок кандидатки в наречені:

  • Я шукаю роботу, чи не найняли б ви мене на деякий час?

Коли хлопець давав згоду, дівчина ще кілька днів старалася на повну потужність, а потім робила пропозицію.

Якщо ж дівчина ніяк не могла набути собі нареченого, то застосовувався останній, можна сказати, відчайдушний крок. Батьки садили дівчину у клітку, клітку ставили на візок і, тягнучи його селами чи містом, закликали:

  • А ось наречена! Кому потрібна наречена?!

Бувало й так, що бідному та ще й непоказному хлопцеві дівчата шлюбу не пропонували, і залишався він сам, якщо тільки не брав дівчину з клітки.

Такий найстародавніший спосіб створення родини почасти зберігався аж до ІІ світової війни. Нині як своєрідну трансформацію стародавнього звичаю можна розглядати таке поширене явище в Японії, як сутоокаа (від англ. stalker – переслідувати). Суть його зводиться до того, що з ініціативи дівчини або хлопця двоє молодих людей починають зустрічатися, дружити. І трапляється так, що хлопцеві перестає подобатися дівчина і він хоче припинити їхні побачення. Та не так сталося, як гадалося! Дівчина розпочинає переслідувати хлопця: приходить до нього додому, чергує біля будинку, очікує його під дверима аудиторії і т.д. Коротше кажучи, поводиться за принципом «Я твоя наречена». І дівчина-сутоокаа нерідко домагається свого, якщо хлопець слабкий і нерви в нього не витримують. Трапляються сутоокаа і серед хлопців.

Цікаво, що десь після 30 років кількість сутоокаа-жінок зменшується, а кількість сутоокаа-чоловіків зростає. Пояснюють це тим, що в Японії чоловіки в старшому віці часто-густо


30

припадають до чарки. Жінки-японки менше панькаються з п’яничками-чоловіками, ніж українки, і нерідко виставляють їх, домагаючись офіційного розлучення. Вигнаний чоловік тоді і стає сутоокаа.

В аристократичних колах спосіб створення родини з ініціативи дівчини практично не застосовувався ніколи. Зазвичай, у високих колах шлюб відбувався через міай – щось на зразок наших оглядин, коли батьки самі вибирали нареченого (чи наречену) і засилали накоодо, цебто свата. Накоодо міг бути професійним сватом, проте частіше це була людина, добре знана своєю доблестю, честю, гідністю, високим соціальним статусом, яка добре орієнтувалася щодо можливих кандидатур парубків (або дівчат). На оглядинах накоодо оцінював красу кандидатури, перевіряв її освітній рівень, практичні навички і вміння, уподобання, риси характеру і т.д. і доповідав батькам про своє рішення, беручи на себе велику відповідальність. Молоді люди безпосередньої участі не брали. У пізніший період, починаючи з доби Мейдзі (з другої половини XIX ст.) шлюби через міай стали досить поширеними і серед простих японців. Міай у сучасній Японії досить поширений: за допомогою нього шлюби влаштовують понад 30% молодих людей. Щоправда, зараз міай відбувається, за невеликими винятками, в ресторані, і в ньому беруть участь як накоодо, так і батьки з обох боків, а також парубок і дівчина. Під час обіду батьки й сват ненадовго виходять, залишаючи молоду пару наодинці, щоб вони могли поговорити між собою більш невимушено, краще пізнавши одне одного.

Був і ще один спосіб, радше формальний, створити родину. Його могли застосовувати виключно люди, що займали в Стародавній Японії найвищі державні посади, або сам мікадо чи сьоґун. Високий начальник просто казав своїм кераям (васалам): «Хочу (наприклад) Хіроко». І ті йшли й приводили своєму господареві вказану жінку. При цьому зовсім не мало значення, чи це дівчина, чи вже заміжня жінка, яка має чоловіка і навіть дітей.

От ми й дійшли до весілля. Створення родини – важливий етап у житті будь-якої людини. Японія не виняток. Весілля тут майже завжди відбувається в сінтоїстському храмі за сінтоїстським ритуалом, незважаючи до якого віросповідання належить японець. Щоправда, в повоєнний період досить популярними стали весільні обряди за християнськими канонами (католицький варіант).

Шлюбна церемонія за сінтоїстським обрядом відбувалася в святилищі і проводилася офіційним представником сінтоїстського духовенства за присутності молодят, їхніх батьків, братів, сестер та ін. родичів. З неродичів був присутнім лише накоодо. Після одержання духовної настанови і документального оформлення молодята обмінювалися чарками саке – слабкої рисової горілки. Це називається сан-сан-ку-до – тричі по три дев’ять разів. Наречений і наречена відпивали з трьох чар різної величини – від маленької чарчини до великої – по три рази. Подає чарки сват.

За шлюбною церемонією часто йде весільний бенкет у ресторані. Крім родичів, на нього запрошують колишніх вчителів наречених, їхніх класних чи університетських друзів, колег по роботі. Тамадою виступає найближчий друг нареченого, але останнім часом наймають професійного тамаду.

Зазвичай, наречений зодягнений у строгий європейський костюм, тоді як наречена – в традиційне весільне кімоно, щоправда, тільки на початку весільного бенкету. Протягом усієї учти молода тричі міняє одяг, виходячи з зали і з’являючись уже в сучасному, європейському вбранні.

А от медовий місяць – порівняно недавно запозичений японцями з Європи чи Америки. Наразі японські молоді пари полюбляють проводити медовий місяць у закордонній подорожі. Найпопулярнішими місцями є Гавайї, Лос-Анджелес у США, Гонконг і Таїті.

Тепер нам якраз час поцікавитися: де мешкають японські родини?

За доби самураїв, багатоповерхових будинків не будували. Найвище – триповерхові, але вони були рідкістю і належали сановитим вельможам. У середньовічних містах Японії найпоширеніші були одно- і двоповерхові будівлі з тонкими зовнішніми стінами і зовсім тонесенькими рухомими паперовими перетинками всередині. Вестернізація жител потроху розпочалася ще за доби Мейдзі серед японської знаті, а помітно посилилася вона після війни, з 50-х pp. XX ст., коли відбудовувалися зруйновані війною міста.

Я вже згадував про надзвичайну дорожнечу землі і житла в Японії. І вартість їхня зростає далі більше. Для прикладу: у Токіо, одному з найбільших за кількістю жителів міст у світі, у престижних районах вартість одного квадратного метра житла сягає 60 000 доларів! Навіть у невеликих містах і містечках один квадратний метр житла рідко коли коштує менше ніж 3000 доларів.


31



Виготовлення фарфоровою посуду.

Дедалі більше родин змушені або все життя винаймати житло, або купувати на виплат і потім упродовж усього життя розраховуватися. Порівняно небагаті родини, що належать до нижнього прошарку середнього класу, бо бідняків тут узагалі практично нема (якщо не зважати на незначну частину безхатьків, бомжів, як їх у нас називають), мешкають у так званих цудзукі-ма, що внутрішнім інтер’єром нагадують житла ще XVI –XVII ст. Найчастіше цудзукі-ма має дві-три маленькі кімнатинки, розділені розсувними тоненькими стінками. Ці ґратчасті стінки з дерев’яних планок, обклеєних білими тонкими шпалерами, що добре пропускають світло, називаються сьоодзі, а якщо кольоровими, грубшими, через які світло не проходить, з малюнками квітів, птахів і краєвидів, то – фусума. Такі перетинки можна було пересувати як завгодно, створюючи кімнатки різної величини та конфігурації; можна відкинути всі фусума й утворити одну порівняно велику кімнату на випадок бенкету. Тому й називають їх цудзукі-ма, що значить «безперервна кімната», чи «кімната без початку і кінця».

Меблів було досить мало. Спали, як правило, на постелі, що клалася просто на дерев’яну підлогу (пізніше, десь з XV ст. – на татамі, очеретяні килимки). Такі постелі на день ховалися до спеціальної ніші у стіні (токонома), збільшуючи життєвий простір помешкання. Подушок не було, під голову клали дерев’яні колодки. Та й зараз – не подушка, а одна назва: маленька, довгенька, як сувійчик тканини.

Кімнати не мали якогось певного призначення. Вони використовувалися і переважно використовуються й тепер з різною метою: і як спальня, і як вітальня, і як робочий кабінет тощо.

Слід мати на увазі, що цудзукі-ма головним чином винаймають, вносячи щомісячну оплату.

Цудзукі-ма знаходяться в багатоповерхових будинках, які японці називають данті. Нерідко данті становлять собою справжні хмарочоси, яких найбільше в Токіо та Осаці. Вони мають інколи велику протяжність і складну конфігурацію, утворюючи цілий гігантський житловий комплекс, мікрорайон, який за чисельністю жителів (понад 10 000) дорівнює невеликому місту. Данті мають свої банки, школи, крамниці, кав’ярні і навіть невеликі парки.

Вищий прошарок середнього класу мешкає або в кондомініумах (щось на зразок наших кооперативів), або у приватних будинках, нерідко зовсім невеличких, але триповерхових чи двоповерхових, з мініатюрним садочком і часто ще й з малесеньким ставочком. У таких особнячках на другому поверсі завжди відводиться одна кімната для занять дитини.

У сучасних будинках є вже внутрішній коридор, що розділяє кімнати. І кімнати трохи більші. Справжньою революцією в плануванні житла слід вважати появу в 50-х pp. помешкань, у яких було окреме приміщення для готування і приймання їжі.

Японці загалом вельми охайні люди, одначе охайність інколи поєднується в них із антигігієнічністю. Так, щоб потрапити до помешкання японця, треба обов’язково

32

відразу за дверима зняти взуття й одягти кімнатні капці. І це не тільки в приватному житлі, але й, скажімо, в готелях абощо. З одного боку, це сприяло тому, що в готелі скрізь – ідеальний блиск і чистота. З іншого боку, ті ж самі капці доводиться одягати зовсім різним людям без ніякої санітарної обробки.

Але навіть у домашніх капцях ходити можна лише в коридорі, кухні, кімнатах з дерев’яною чи пластиковою підлогою. Майже в кожному помешканні принаймні одна кімната особлива – так звана кімната з татамі, бо підлога в ній від стіни до стіни застелена солом’яними матами – татамі. Така кімната є і в нашому готелі. До неї входять взагалі без взуття.

У кожному помешканні є лазня з ванною та душем і туалет. Поряд із ваннами європейського стилю чимало японців користується традиційними японськими ваннами. Вони вдвоє коротші наших, але й удвоє глибші, з газовим підігрівом. Спочатку японець ополіскує все тіло водою, відтак добре миє його з милом (це все відбувається поза ванною) гарячою водою і тільки після цього залазить до ванни, бо вона служить тут не для миття, а винятково для розслаблення. І потім цю воду ще кілька разів використовує вся його родина, не міняючи, лише підігріваючи за потреби.

Я не міг залізти після когось до ванни, мився під душем. Інша річ онсен – курорт із гарячим мінеральним джерелом, яких так багато по всій Японії. Мені довелося побувати в кількох онсенах – це справді прекрасно, адже вода там подається зусебіч потужними струменями, як у джакузі: по-перше, прекрасний гідромасаж усього тіла, по-друге, справді гігієнічно, бо вода проточна, прозоро-чиста, джерельна. Щоправда, в деякій онсенах вода брунатнуватого кольору від наявності значної кількості мінеральних солей, кажуть, що вона добре лікує ревматизм ніг. В окремих суто лікувальних онсенах вода від солей білувата, з пластівцями, ніби в ній розчиняли кисле молоко.

Південна частина Японії, у тому числі майже всі великі міста – Токіо, Осака, Наґоя, Йокогама, Кіото, Кобе і т.д. – знаходиться в субтропічній природній зоні. Північна частина, а це переважно середні й невеликі міста (Наґано, Нііґата, Сендай, Акіто, Аоморі, Саппоро тощо) – в помірній зоні. Не знаю, як у північній частині, де зима порівняно холодна, приблизно така, як на більшій частині України, але в субтропічній зоні центральне опалення відсутнє, хоч зима тут (як у наших субтропіках Південного узбережжя Криму) не така, щоб можна було обходитися зовсім без опалювання. Середня температура найхолоднішого місяця на півдні Японії коливається від +40 до +80 С. Інколи випадає сніг, який швидко тане, зрідка буває і нетривалий морозець. І якщо за вікном +40, то в кімнаті без обігрівання близько +6-70 С. Іноземці тут нерідко просто потерпають від холоду. Обігрівати можна кондиціонером, але це «виливається в копієчку». Дешевше використовувати котацу.

У старовину котацу робили шляхом видовбування квадратної заглибини посеред кімнати. Заглибину заповнювали дрівцями і золою. За джерело багаття правило деревне вугілля, яке накладали до мідної або керамічної жаровні. Японці сідали довкола котацу накидаючи на себе теплу ватну ковдру.

Наразі використовують щось на зразок гасових котацу Від них трішки чути гасом, зате це дешевше, ніж електричні котацу або кондиціонери. Причому для заощадження такі пічки працюють не безперервно, а лише час від часу, підтримуючи температуру десь близько +120 С, головним чином ввечері і вночі. Проте гасові котацу досить пожежонебезпечні. Розповідають, що під час руйнівних землетрусів вигоряли цілі мікрорайони, люди гинули в основному від пожеж, зумовлених таким способом опалення.

І останнє, на чому б я волів зупинитися в цьому листі, – це японське вбрання. Нині європейський одяг вельми потіснив традиційне японське вбрання. Особливо це стосується чоловіків. Тільки вдома, в родинному колі, прийшовши з роботи і скинувши строгий європейський костюм-трійку, японець може вбратися у кімоно. Ну, хіба що в спорті – дзю-до, карате. Японські жінки у цьому консервативніші. Гарні кімоно вони вбирають не тільки на урочистості, наприклад, весілля, чайну церемонію, народне або релігійне свято. У кімоно вони можуть піти на вечірній концерт класичної музики, оперу, балет. Нерідко жінок у традиційному кімоно можна зустріти на вулицях міста, в міському транспорті і т.д.

І жіноче, і чоловіче кімоно – це щось на зразок довгого, до п’ят, халата з довжелезними просторими рукавами, підперезаного широким паском, що зветься обі. Під нього вдягають хакаму – у жінок це щось подібне до української спідниці, а в чоловіків – широкі шаровари, схожі на спідницю. Щоправда, хакаму тепер зодягають рідко: на офіційні церемонії, в таких видах спорту, як айкі-до, кендо тощо.




залишити коментар
Сторінка8/20
Дата конвертації25.09.2011
Розмір4.31 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20
хорошо
  2
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх