Харукі муракамі. Поїздка до Таїланду icon

Харукі муракамі. Поїздка до Таїланду


1 чел. помогло.
Схожі



Загрузка...
страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
повернутися в початок
скачать

37

стихії здійснюється не незалежно від усього, а лише в гармонії та співіснуванні з іншими. І оскільки світова цивілізація вже далеко відійшла від первісного стану й умов самої природи, свідомо обираючи кожен крок, людина як рушійна сила цієї цивілізації може бути «нінген» тільки тоді, коли вона самореалізовуватиметься «між людьми» і серед природи й здобуватиме собі належні додаткові морально-естетичні підстави людського існування4.

Як, приміром. Японія знаходила і знаходить себе в своїй історії, як трактує і репрезентує її і як це сприймається іншим світом? Чи там є діалог і співіснування, чи задоволені цією репрезентацією сама Японія та навколишній світ? У цій невеликій статті ми не можемо охопити питання в належній повноті, але спробуємо бодай постачити його, зосереджуючись на визначальних епізодах національної історії останніх століть. Ця історія дуже своєрідна й багата на надзвичайні події: це передовсім – так зване відкриття Японії та національна духовна криза як наслідок стрімкої і «раптової» європеїзації, бо до середини XIX ст. Японія упродовж століть практично не спілкувалася з іншим світом (сьоґун і самурай – це екзотика не тільки для іноземців, а й для самих сучасних японців!). Далі – доба імперіалізму та безкінечних агресивних воєн з їхнім апофеозом – Хіросімою і Наґасакі. Ці дві назви міст стали не тільки символом тотального взаємознищення, а й тривожним застереженням для всієї світової технократичної цивілізації з властивим їй втручанням у закони природи.

Не менш важливою бачиться проблема промислового розвитку Японії. Тут слід зазначити, що швидке економічне піднесення Японії відбувалося, на жаль, значною мірою за рахунок руйнації традицій, довкілля та особистості. Батьки мали працювати день і ніч, залишаючи всіх членів родини, аби підвести країну з руїни та підвищити власний життєвий рівень. Розцвітав колективізм кожної фірми-«князівства» у сучасному «сьоґунаті», що призвело до втрати взаєморозуміння між людьми, оскільки в тій системі окрема особистість не була предметом уваги, піклування та любові. Як результат – зростання криміналізації та поширення психічних розладів, особливо у молодого покоління. Те, що Японія сьогодні має забагато інформації й товарів, також сприяє пасивності, дезорієнтованості та нерішучості окремо взятої особистості.

Звісно, у національній свідомості японців віддзеркалюються не тільки негативні події історії. Як відомо. 1968 року Ясунарі Кавабата (1899–1972) став першим у Японії лауреатом Нобелівської премії з літератури. Це була велика подія і велика честь для японців, бо саме в цей період (зеніт промислового розвитку!) вони шукали й щиро жадали віднайти духовну опору, надійну основу як особистого, так і національного існування. Творчість Кавабати – це концентрат японської ментальності, втілення найкращих естетичних здобутків нації. Але важко відчути його дух тим, хто не обізнаний з основами японської ментальності – мовою та культурою, бо, як сказав Кендзабуро Ое5, твори Кавабати не адресовані «чужим читачам». Можливо, сам автор і не потребував співрозмовників з іншого світу для розгортання і оприлюднення своїх морально-естетичних візій та ідей?

Ое вважає, що саме від часів С. Нацуме6 до Ю. Місіми7 та К. Абе8 японські письменники перебували під дуже великим впливом Америки та Західної Європи, через що в їхній творчості повсякчас бракувало чогось одного – то репрезентації свого народу світові, то віддзеркалення ставлення світу до себе, а тому вони не могли бути надійними «медіумами» між Японією та світом9. Ое дуже влучно порівнює цих


4 Нам здається, що Леся Українка була одним із митців, які саме так розуміти цю проблему в світовій літературі. Так, у «Лісовій пісні» люди нещасні не стільки через те, що вони опоганили «гарну матір-природу», як тому, що вони не зважали на волю і не поважали вибору всіх істот, які хочуть жити так, як хоче жити кожне «Я». Людина, яка не чує голосів природи, не може по-справжньому зрозуміти і голоси людей. У сучасній українській літературі цю тему продовжує Ліна Костенко, яка пише в своєму вірші: «Поїдемо поговорити з лісом, а вже тоді я можу і з людьми».

5 Ос. Кендзабуро (1935) – другий японський письменник – лауреат Нобелівської премії. Автор книжок «Футбол першого року доби Ман’еі» (тут і скрізь далі назви творів і праць подаються в нашому перекладі. – Й. X.)», «Особистий досвід», «Родичі життя» та ін.

6 Нацуме, Сосекі (1867–1916) – письменник, літературознавець. Автор книжок «Я – кіт», «Панич», «Сансіро» та ін.

7 Місіма, Юкіо (1925–1970) – письменник, драматург. Автор книжок «Сповідь маски», «Золотий павільйон». «Гомін моря» та ін.

8 Абе, Кобо (1924–1993) – письменник, драматург. Автор книжок «Стіна», «Жінка в пісках» та ін.

9 Сьохей, Оока (1909–1988), представник першого покоління «письменників повоєнного періоду (сенґо-бунґакуся)», свідомо ставив собі завдання спокутувати заподіяне Японією на війні та примирити її зі світом, користуючись ерудицією, талантом і власним досвідом на «екстремі» війн. Автор книжок «Записки полоненого», «Пал» та ін.


38

письменників з представниками далекого минулого Мурасакі Сікібу10 або М. Басьо11 котрі також не розповідали (або просто не могли розповідати!) чужинцям про Японію або японців відверто і цілеспрямовано, їхні тексти тільки згодом були відкриті та спрощено перекладені тим світом у власних йому поняттях і категоріях, можна сказати, – однобічно12.

Але ж наш час глобалізації вимагає від справжнього митця уваги не тільки до суто етнічних проблем, а й до загальнолюдських, причому задля задоволення не тільки власного інтересу, а й життєзначного інтересу своїх співвітчизників. Себто він не повинен замикатися у своїй власній проблематиці, будучи байдужим до голосів і реакції навколишнього світу, а мусить відгукуватися на вимоги свого часу і таким чином відповідати на ці два виклики питомої ідентичності. Тому має цілковиту рацію Ое, коли зізнається, що не може пишатися тільки красою Японії, наслідуючи середньовічних дзенських поетів-містиків13.

Ое питає: «Яка була хвороба Японії чи японців у двадцятому столітті, коли поглянути на неї в найглобальнішому масштабі?»14 Нам, поколінню початку третього тисячоліття, чомусь здається, що цією хворобою є саме той занепад сил і духу, психічний розлад і меланхолія, які виникли якраз внаслідок ґвалтовного, сліпого і примусового «виборсування з імперського минулого» як із «ракової хвороби», тоді як годилося б виносити розумні уроки з історії, не відмітаючи її саму. Історія і вироблена нею традиція не можуть бути ані переписані, ані відкинуті водномить. Ані бездумне спілкування з традицією, ані її бездумне відкидання не сприятимуть віднайденню народом свого місця в новому глобалізованому світі. Зрештою, подібні нервові реакції на виклики глобалізації є результатом відсутності посутнього діалогу зі світом у процесі національної самоідентифікації, і, здається, саме на цьому якнайбільше із болем наголошує наша сучасність. У цьому контексті найактуальнішою для сучасників проблемою є відновлення і виховання власних почуттів для спілкування з навколишнім світом і з самим собою. Безумовно, це – поступовий процес, де ми крок за кроком будемо відчувати і пізнавати значущість світу та життя, такі свої почуття, як радість, мука, гнів та журба. І тільки на цьому тривалому шляху моральної самоорганізації ми поступово витворимо собі координати моральних та естетичних цінностей, в яких утворюється особистісний світогляд.

У суспільстві, де загальні принципи побутування визначаються тільки силою звичаю, де мир забезпечується шляхом сліпого підкорення владі та встановленим нею формам, надзвичайно важко виплекати власне світорозуміння на основі особистісного світовідчування. Проте оскільки досвід світової історії, особливо ж кривавого XX століття, виразно свідчить про те, що принесло з собою омасовлення та деіндивідуалізація суспільства, перекладання відповідальності з особистості на колектив, ми не можемо залишатися в собі, зберігаючи стоїчну байдужість до речей огидних чи зловісних. Як можна уникнути гріха без відповідальності, бути собою і водночас відкритим до світу? Мабуть, відповідей може бути багато. Але ведучи мову про художній текст, ми виділимо два важливі, на наш погляд, складники з традицій японської літератури (особливо поезії), які, гадаємо, дуже символічним шляхом ведуть нас до «реабілітації» особистісної відповідальності.

Перша складова – це «кіґо» (сезонні слова). Кіґо є словом, яке вживається в японському віршуванні для визначення пори року в хронотопі вірша. Кіґо складається не тільки з «установлених, законних слів», які знайдемо в спеціальних словниках-довідниках «саідзікі (збірка кіґо круглого року)», а й зі слів на позначення природних реалій довкілля тут і тепер. Будучи характерними рисами природи і етнографії, ці реалії є водночас властивістю актуальної теперішності в розгортанні неповторної особистісної долі. Себто художня функція кіґо у вірші правдиво відображує функціональне співвідношення загального і особистісного, повсякчас існуючого і минущого. Як приклад наважимося запропонувати наш власний вірш- танку.

10 Мурасакі, Сікібу – відома письменниця середини епохи Хейан (IX–XII ст.), авторка роману «Літопис життя ґендзі».

11 Мацуо, Басьо (1644–1694) – відомий поет (Хайдзін) початку епохи Едо, основоположник школи хайку «Сьофу», що значно підняв художність цієї форми віршування.

12 Див : Ое, Кендзабуро. Не будучи замкнутим японцем // Я з заплутаної Японії. – Токіо: Іванамі сінсьо, 1995. – С. 201.

13 Див : Ое, Кендзабуро. Не будучи замкнутим японцем. – С. 194.

14 Ое, Кендзабуро. Той, кого лікують // Я з заплутаної Японії. – С. 20.


39

Хітоке накі

Коося ні хібіку ва

Мосукува но

Юкі омо токасу

Кімі но «нецудзьоо».

У порожнечі

Великої зали,

Розтоплюючи навіть

Московський сніг,

Лунає твоя «Апасіоната».

Тут у ролі кіґо виступає слово «юкі (сніг)». Як бачимо, в японському варіанті (так само, як і в нашому вільному перекладі) предмет (в плані синтаксису – підмет) вірша (кімі но «нецудзьоо» – твоя «Апасіоната») лишається невідомим до останнього рядка, тому дуже інтенсивно нагромаджується безгомінне, але потужне семантичне напруження таких слів, як «хітоке накі коося (порожнеча зали)», «хібіку (лунати)», «мосукува но юкі (московський сніг)»15. І наприкінці предмет повністю змінює колорит цього вірша, обарвлює своїм «палючим» кольором. Це юнак чи дівчина, «Апасіоната» Бетховена чи якісь незабутні слова любові? Зайві питання. Головне те, що справжнє натхнення завжди підноситься до «сьомого неба» поза часом і простором, залишаючи все інше в «мовчанні», себто в полоні «світу трьох вимірів». Іншими словами, порожнечу або нещадну суворість, як «московську зиму», подолає тільки справжня «Апасіоната». У скількох місцях світу над людьми панує отака непроламлена почуттями «зима»! Що ми можемо вдіяти перед лицем сучасних трагедій Палестини, Ізраїлю, Іраку? В якого Бога маємо вірити, коли в ім’я кожного Бога люди знищують одне одного? І тут нам напіввідкривається душа митця у мить найвищого натхнення (і цей митець – кожен із нас), і недарма люди різних народів однаково кажуть, що зиму долає весна – світле воскресіння.

Другий компонент – це «ямато-котоба (споконвічна японська мова)». На відміну від запозичених або високоабстрактних слів сучасності, ямато-котоба спроможна викликати динамічне уявлення своєю синестетичною музикальністю16. Звісно, неможливо висловити складне поняття нашого часу тільки цією мовою. Але, вважаючи, що мова – це жива істота, японські поети (байдуже якої школи) вдаються саме до цієї мови, задовольняючи свою внутрішню духовно-емоційну потребу. Як кіґо міцно пов’язане з колоритом кожної пори року, так і ономатопоетична магія ямато-котоби забезпечена саме ментальним зв’язком із «землею». Маючи високу виразність, ці слова не є просто штучно створеними символами, а радше живими голосами, які сформувалися в тривалому процесі людського світосприйняття і вмішують у собі безкінечну можливість і різноманітність нашого світу. Хоч як дивно, але в ямато-котобі кожен голос зберігає і маніфестує особливість свого походження. Розглянемо символіку вірша-танки Нобуцуна Сасакі (1872–1963), поета (кадзін) і дослідника першої антології японської поезії «Ман-йо-сю» (VIII ст.).

Самідаре но

Сосоґу ямада ні,

Саотоме ґа

Мосусо нурасіте,

Таманае ууру

Нану ва кіну.

Ллє травневий дощ

На гірських заливних полях,

Де, намочивши поділ одягу, Дівчата саджають

Розсаду рису.

Настало літо.

В японській мові префікс «са-(саса-)» означає незрілість, малість, свіжість (наприклад, самідаре – травневий дощ, саотоме – дівчина, саварабі – молода папороть, санае – паросток рису, тощо). Це пояснюється тим, що приголосний звук «с» має високу напруженість, тривалу звуженість і світлу акутність, що зумовлює зазначену вище характеристику, і виразно ілюструє динаміку раннього літа. І ця створена динаміка навіть чарівно викликає до себе певну групу слів, які, не порушуючи тематичної

15 При цьому дуже важливим є певний метричний канон «сіті-ґо-тьоо», який виробився у віршувальній системі японської поезії принаймні з V ст. У цьому каноні кожен рядок має 5 (ґо) або 7 (сіті) складів з відповідної довжини паузою в кінці, яка дозволяє чітко розрізнити на слух послідовність і закінченість кожного з цих рядків (якась частка кінцевої паузи кожного рядка іноді компенсується відповідною довжиною складів, і в підсумку утворюється сукупність визначеної кількості чотиридольних тактів»). Це тому, що японська мова побудована на коротких складах з однією голосною або голосною з приголосною, які мають майже однакову довжину.

16 Оскільки слово – це втілення музики душі, буде не зайвим повторювати знайомі та улюблені слова як музику, щоразу прагнучи до того, щоб вони звучали кожного разу по-новому, хвилююче.


40

цілісності, мають спільні в даному контексті фонетичні складники (сосоґу – лити, мосусо – поділ одяту, нурасу – намочити)17.

Умовно кажучи, це і є підсвідомою анаграмою. Анатрама в звичайному розумінні означає тільки повторення звуків заданого слова в іншому або в інших словах і є лише формальним літературним прийомом18. Проте підсвідома анаграма ґрунтується на інтуїтивному творчому акті («матеріалізації руху». – Є. Єткінд) поза інстанцією розуму, і їй притаманна «архетипна анаграмність». Себто в різних частинах поетичного цілого з’являються такі суттєві градації відчуття, як «сильне – слабке», «товсте – тонке», «світле – темне», «швидке – повільне», «важке – легке», що маніфестуються через остаточні розрізняльні фонетичні чинники слів19. Як різні матеріали мають у своєму складі деякі спільні атоми, ці відчуття нюансовано об’єднуються одне з одним відповідно до ситуації, і багатогранність самого світу віддзеркалюється в різноманітності сполучень звуків і слів. Отака конструкція підсвідомої анаграми в ямато-котобі, безсумнівно, натякає на симфонію нашого життя, де кожен із нас може знайти своє місце, залишаючи іншому свободу бути самим собою. З іншого боку, бачимо в цьому великі потенції традиційних форм виражати нові аспекти світовідчування.

Як зазначалося, втрата своєї ідентичності й занепад життєвої сили в урбанізації – особливо серйозні соціально-психологічні та морально-естетичні проблеми сучасних японців. Історія віршувальної системи японської поезії, яка зазнала дуже великого впливу різноманітних, передовсім європейських літератур після «відкриття» країни в XIX століття, є водночас історією самої Японії та японців, котрі в гомінкій множині світових культур шукають нині своє питоме місце. Сподіватимемося, що згадані на початку цікаві й плідні праці українських японознавців стануть сегментом того великого дзеркала сторонньої (і безсторонньої!) рецепції, яке іноземному поціновувачу допоможе збагнути духовну проблематику Японії та її народу, а японцям – добачити власну ідентичність, життєзначну як для себе, так і для світової культурної спільноти. Адже глобалізацію ми розуміємо як гармонізацію націокультурних відмінностей, а не їх бездумне скасовування.

Київ



Автор – аспірантка Осакського національного університету іноземних мов (Японія), стажерка Національного університету Києво- Могилянської академії.

Стаття написана і подана до редакції українською мовою.


17 Символіку звуків, поданих вище, треба розуміти перш за все як життєвий досвід носія японської мови. Але цілком можливо, що окремі нації матимуть спільні почуття мови поза своїми культурними зонами через структурну схожість артикуляцій та побуту.

18 «У найдавніших релігійних текстах часто була засобом зашифровування неназваного імені божества та ін.; несвідоме використовування такого прийому зустрічається й пізніше. У новий час – рід поетичного фокусу (порів. з рос. Перевертень, Шарада), що вживається, зокрема, в псевдонімах (Харітон Макентин – поет Антіох Кантемир)». – Литературный энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1987. – С. 22.

19 На зразок українського «кру-кру», органічно пов’язаного з ірієм, смертю, вимушеним відльотом. Такі форми освоюються літературою, в даному випадку згадаймо «кру-кання» з гімну української еміґрації Богдана Лепкого «Чуєш, брате мій...»:

Чути: кру! кру! кру!

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Крилонька зітру.

41

Олександр БОНДАР

^ ЯПОНІЯ ОЧИМА УКРАЇНЦЯ*



Школярі першого класу на прогулянці, м. Осака


Освіта і наука в Японії

Усі громадяни мають рівні права на

одержання освіти відповідно до своїх здібностей.

Усі громадяни зобов’язані надати можливість

своїм дітям здобути загальну середню освіту...

Така освіта є обов’язковою і безплатною.

(Конституція Японії)

Японська нація завжди відзначалася незвичайною здатністю переймати всі кращі здобутки людської цивілізації в інших націй. Це стосується багатьох сфер життя, в тому числі освіти і науки. За доби середньовіччя усі провідні ідеї, в тому числі й освітні, активно запозичували з Китаю разом із китайським письмом, конфуціанством і буддизмом. Тривалий час, протягом багатьох століть навчатися у Китаї було дуже престижно, китайських учителів шанобливо запрошували до Японії. Коли Китай повністю і безповоротно занепав як культурній і освітній осередок і передувати стала Європа, з другої половини XIX ст. Японія переключилася на Європу, здебільшого на Францію, як нового культурно-освітнього і технологічного донора. Стало переймати все французьке, їздили на навчання до Франції та інших країн Західної Європи, запрошувати західноєвропейських учителів до себе.

Після ІІ світової війни японці зіткнулися з прогресивною американською культурою і зрозуміли, що центр науки і освіти перемістився з Європи до Америки, до Сполучених Штатів. Універсального кумира знову було змінено. Ще під час американської окупації стали квапливо проводити докорінну реформу освіти за американським зразком. І досі вона вельми нагадує американську.

Загальна освітня система, яку курують міністерство освіти й управління освіти, в Японії така: дитячий садок – 3 роки (з трирічного віку); початкова школа – 6 років (з шестирічного віку); середня школа – 3 роки (з дванадцятирічного віку), вища середня школа – 3 роки (з п’ятнадцятирічного віку). Тобто в школі японські діти навчаються 12 років (американський і європейський стандарт, до якого

* Початок у № 3-4, 2004.

© Олександр Бондар, 2004.


42

наближаємося і ми в Україні). Причому обов’язковою освітою є лише дев’ятирічна, з якою можна вступати до технічних коледжів. Маючи вищу (тобто повну) середню освіту, можна вступати до гуманітарного, включаючи юриспруденцію, або економічного коледжу (тривалість навчання 3 роки) чи до університету (тривалість навчання 4 роки). Після закінчення університету можна вступати до аспірантури (термін навчання 5 років).

Попри те, що відвідування дитячих дошкільних установ не є обов’язкове, 98% японських дітей розпочинають свою освіту у стінах дитячих садків. Причому там діти не просто краються, а дійсно інтенсивно навчаються. Кожен дитсадок має свою форму: однакові сорочки, штанці, спіднички, капелюхи і ранці. Наші громадяни, які тимчасово з тих чи інших причин мешкають у Японії і змушені віддавати своїх дітей до дитячих садків, неабияк потерпають від їхньої ригористичної системи, постійно нарікаючи, що все одно доводиться забагато часу віддавати дітям, бо програма розвитку дитини в японських дошкільних установах передбачає постійну активну участь батьків.

Відповідальність старших перед молодшими вельми відчутна вже між дітьми. Так, якщо двоє дітей – одному два, другому – п’ять років – краються і менша дитина потрапить у якусь біду, то з п’ятирічного спитають як із дорослого.

Головне, чого досягають маленькі японці в дошкільних закладах, – це високий рівень соціалізації, колективізму. Щоправда, при цьому, як на мене, в дитині втрачається щось індивідуальне, оригінальне, гаситься персональна ініціатива.

На разі в Японії в освітніх закладах, розпочинаючи з дитячих дошкільних установ і закінчуючи університетами, навчається близько 23 млн. дітей. З них на дошкільні установи припадає майже 2 млн.

З дитячого садка дитина йде до школи і обов’язково має, закінчивши початкову, а потім середню школу, отримати неповносередню освіту. А шкіл у Японії три типи: національні (0,3%), державні, або публічні (99%) і приватні (0,7%). Державні школи фінансуються з місцевого бюджету міста, селища чи села і навчання в них безплатне. Національні школи фінансуються безпосередньо урядом Японії і, звісно, фінансуються краще, ніж державні. Хоч національні школи елітні, навчання в них також безплатне. Але щоб потрапити до такої школи, треба, звичайно, пройти досить високий конкурс. Приватні школи теж вважаються елітними, і один рік навчання в них обходиться батькам у сумі від 2000 до 5000 доларів (залежно від школи).

У національних і публічних (державних) школах підручники школярам видають безплатно. Всі школи працюють за єдиними програмами, затвердженими міністерством освіти, проте елітним школам дозволено значною мірою їх коригувати, трохи змінюючи кількість годин на ті чи інші предмети, вводячи поруч із основними також додаткові предмети. Цікаво, що за наявності стандартної програми немає стандартного набору шкільних підручників. Особливо відчутна різниця між ними при вивченні таких предметів, як історія, література, географія тощо, де подано значні елементи краєзнавства, тобто діти обов’язково поглиблено вивчають, які письменники жили і працювали в їхньому регіоні, історію свого регіону, міста, його географію, тваринний і рослинний світ, пісні, традиції, місцеві свята і та ін. Здається, нашій, українській, школі цього бракує.

У державних школах середня наповненість класів велика – 40 учнів.

У школі триває нівелювання індивідуальності і максимальне нарощування соціалізаційного складника. Тільки школяр виходить з дому, він відразу долучається до крупи, що чекає на нього біля ґанку. Кожна така крупа по 4-6 осіб має свого лідера і так рухається до школи. У всіх класах учні теж поділені на групи по 4-6 у кожній, і, звісно, кожна група зі своїм лідером. Коли школярі вирушають на екскурсію чи в якусь подорож, їх знову поділяють на групи з лідером у кожній. Схоже на те, що дитина в Японії ніколи не має змоги побути сама собою, вирішити щось самостійно.

Повна середня освіта, про що вже йшлося, в Японії не обов’язкова. Тому якщо неповносереднїх шкіл 11 236 (за даними на 1999 рік), то середніх шкіл вдвічі менше – 5 493, серед яких національних залишається 0,3%, зате приватних збільшується до 24%. Таким чином, на державні (публічні) школи залишається 75,7%. Після закінчення дев’яти класів у середній школі продовжують навчання 95% школярів.

Важко судити про загальний рівень викладання в школах. Але для прикладу один факт. Як я дізнавався, англійську мову розпочинають вивчати із 7-го класу, цебто у перших шести класах початкової школи (за винятком нечисленних національних та приватних) її не вивчають. Попри це на шість років вивчення англійської мови в неповносередній та середній школах на неї відведено в середньому 12 год. на тиждень.





залишити коментар
Сторінка4/20
Дата конвертації25.09.2011
Розмір4.31 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
хорошо
  2
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх