Харукі муракамі. Поїздка до Таїланду icon

Харукі муракамі. Поїздка до Таїланду


1 чел. помогло.
Схожі



Загрузка...
страницы: 1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20
повернутися в початок
скачать

Олександр БОНДАР

^ ЯПОНІЯ ОЧИМА

УКРАЇНЦЯ*

Спорт у Японії

Спортивні досягнення будь-якої країни – не тільки важливий показ­ник її загальної культури, а й деякою мірою політичний складник. У Япо­нії це прекрасно розуміють і надають розвиткові спорту і фізичної куль­тури великої уваги.

^ Н
15-річна чемпіонка з фігурного катання


Андо Мікі виконує стрибок у чотири обороти

ам може видатися, що найпо­пулярнішими видами спорту серед японців є види східних єдиноборств, але це далеко не так. Слід знати, що у світовий спорт Японія внесла наба­гато менше, ніж взяла від нього. Широкий світовий розголос здобули лише такі японські види, як дзюдо та карате. А в самій Японії, хоч як дивно, найпопулярнішим видом спор­ту є бейсбол. Саме бейсбол забирає більшу частину дозвілля японців як безпосередньо для гри, так і для спостереження і вболівання за грою команд. Часто-густо можна побачити, як батько з сином кидають і ловлять м’ячик просто біля брами свого будинку.


^ Запроваджено бейсбол у Японії було ще в 1873 p., куди він потрапив зі США спочатку як студентська гра. І лише з 1934 р. з’явилися професійні команди.

Звичайно, найпрестижніші ігри – це ігри професіоналів бейсболу. Професійний бейсбол поділено на дві ліги – Центральну і Тихоокеанську, в кожній по шість команд. Розіграші, які тримають у напрузі десятки мільйонів японців, відбуваються щороку з квітня по жовтень. Протягом року стадіони з бейсбольними матчами відвідують близько 22 мли. Теле- і радіопередачі транслюють ігри з бейсболу у зручний для працюючих японців час: з 7-ї до 9-ї години вечора 3-4 дні на тиждень. У нас бейсбол зовсім не популярний, і, правду кажучи, він для мене теж не надто цікавий. Але в Японії мені доводилося спостерігати за матчами, причому цікаво було спостерігати не тільки за грою, а й за поведінкою глядачів на трибунах, де розгорталися запеклі акції фанів (проте все в межах дозволеного) на підтримку своїх улюбленців.

Великою популярністю користується також аматорський бейсбол, особливо змагання так званої «великої шістки», що представляють команди шести найбільших університетів Токіо, і всеяпонський турнір вузів. Практично кожна школа, вуз, велике і середнє підприємство чи установа, міська асоціація і т.ін. мають свій бейсбольний клуб.

Наступний вид спорту за популярністю серед японців – це національний вид боротьби сумо. Переглядаючи телепрограми у важких пошуках художніх та науково-пізнавальних або документальних фільмів, які мені подобаються (на них японське телебачення вельми бідне), я незмінно натрапляв на бейсбол або на турніри з сумо. І доводилося дивитися, пізніше навіть запал уболівальника з’являвся. Особливо видовищними є змагання з сумо, яке інколи долинає і до нас, проскакуючи зрідка на екранах телепрограм.

* Закінчення. Початок див. у № 3-4, 5-6, 7-8, 9-10.

© Олександр Бондар. 2004.

56

Та й чи може бути не видовищним, коли два борці-товстуни вагою до 200, а інколи й більше кілограмів, як дві гори, сходяться в центрі невеликого кола, намагаючись виштовхнутії один одного за його межі або повалити долі!

Своїми коренями сумо сягає найстародавнішої в японській історії доби Яйюй, тобто ще початків японської цивілізації, являючи собою спочатку сннтоїстську ритуальну церемонію. Дещо пізніше ця церемонія перетворилася на поєдинок. Незабаром для більшої втіхи вельможних, сановитих глядачів довкола майданчика, де відбувався герць, втикали загострені бамбукові палі, які протикали переможеного. Яскраво-червоні фонтани, що виривалися з агонізуючих у корчах тіл, приносили ясновельможним неабияку насолоду. | лише у пізніші часи з формуванням самурайства, цього інституту японського лицарства воно стає одним із його привілеїв. Учасники, зодягнені спочатку в щось схоже на єпитрахиль і так зване мавасі, тобто широкий ритуальний пасок, молилися перед кожним поєдинком пре перемогу. На арену сипали сіль, аби прогнати під землю злих духів, а потім, плескаючи в долоні, привертали увагу божества, на честь якого влаштовували змагання. Перше публічне змагання з сумо організував Акасукі Сіянусукс 1629 p. в Ієдо.

Остаточно правила професійного сумо були опрацьовані у кінці XVII ст. і з тих пір не змінювалися. Діаметр борцівського кола наразі становить 4,55 м, борці виступають лише в мавасі з якимись торочками спереду, з намащеним і зав’язаним у пучок волоссям на голові. Суддя, убраний у стародавні шати, подає команди віялом. Про неабияку популярність сумо в Японії свідчить вже сам факт, що змагання влаштовують шість разів на рік тривалістю по 15 днів кожен. Причому в залах щоразу набивається до 11 000 уболівальників. Гранд-чемпіон із сумо називається йокодзуна. За останні майже 400 років цим найвищим титулом було відзначено менше 70 борців. У Японії на них дивляться як на національних героїв.

Герць триває від кількох секунд до кількох хвилин, найчастіше близько хвилини Звичайно, велику роль для досягнення перемоги має маса борця: що більша вона, то легше йому виштовхнути чи повалити суперника. Тому борці сумо, особливо безпосередньо перед змаганнями, дотримуються спеціальної дієти і режиму: щоденно п’ють по 10 л рідини і безперервно поглинають жирні страви, невпинно нарощуючи свою масу і перетворюючи тіло мало не на щось потворно-холодцювате з суцільним целюлітом, як сказали б зараз прихильники сучасного бодібілдінгу та шейпінгу. Та й здоров’ю це аж ніяк не сприяє, навпаки, величезне навантаження на серце, що зумовлює різні серцеві недуги та хвороби. Але величезна маса далеко не завжди допомагає. Часто-густо вирішальну роль відіграє володіння технікою боротьби. Інколи помітно менший берець робить такий спритний маневр, що товстун-гігант падає ниць, власне, від страшної інерції своєї ж власної маси, з якою його власні м’язи не в силі впоратися. Так, 2001 року «погорів» у бійці з непоказним суперником один із останніх йокодзун загрозлива брила жиру на вигляд!

Переможець кожного змагання одержує Кубок імператора, а також багато призів від різних громадських організацій і, звичайно, велику грошову премію. Процедура нагородження триває довго: перед йокодзуною вже нагромадилося багато призів, а йому все носять і носять нові. Не залишаються в накладі й решта борців. Крім того, що кожен з них одержує від Асоціації сумо платню в 10 000 доларів щомісяця, їм платять також за кожен виграний бій. Особливо велику грошову премію одержує борець, що перемагає самого йокодзуну 20 000 доларів! Зрозуміла річ, що боротьба сумо вимагає великої сили і здоров’я, тому борці сумо виходять на пенсію в 35 років і живуть більш ніж заможно, не тільки тому, що нагромадили значний капітал, а й тому, що одержують і солідну пенсію, близько 5-6 тис. доларів залежно від кваліфікаційного рівня.

З кінця 70-х – початку 80-х pp. до участі в змаганнях із сумо стали допускатися також іноземні спортсмени, насамперед американці та французи. Декілька разів турніри проводилися поза межами Японії: 1986 року в Нью-Йорку і Парижі. Та незмінно йо-кодзунами ставали японські спортсмени. Одначе в 90-х pp. ситуація стала змінюватися, і вже є кілька йокодзун-іноземців. Хто першим з іноземців став йокодзуною, сказати важко. В одних книжках вказується, що ним став 1989 р. громадянин США, 230-кілогра-мовий борець Алісано. В інших, що першим іноземцем-йокодзуною в 1993 р. був Акебоно. Одне точно: борець був із Гавайських островів.

Запеклими глядачами і бейсбольних турнірів, і поєдинків із сумо є так само жінки, як і чоловіки. А от щодо активної участі у змаганнях, то японське жіноцтво віддає перевагу більш інтеліґентним та естетичним видам спорту. Найпопулярнішим таким видом для них є теніс. На численних тенісних кортах міст студентки і домогосподарки грають вдень, тоді як заангажовані жінки задовольняються вечірнім часом.

57

Одним із улюблених видів спорту для японців є також гольф. У кожному великому, середньому, а часто навіть невеликому місті є поля для три, як правило, – власність клубів гольфа, членами якого є досить заможні японці, оскільки утримувати поле в належному стані досить дорого.

А проте для нас є цікавішими власне японські види спорту, переважно бойові види мистецтва, які розвивали самураї. Крім розглянутого, вже сумо, я дещо докладніше зупинюся на дзюдо, джіу-джитсу, карате, кемпо, айкідо, кендо, іай, кюдо, сай, нунчаку, тонфа, наґіната, явара, а також мистецтві ніндзя, що по суті не є спортом, але своєю формальною технікою досить тісно до нього прилучене.

Найвідомішою, безумовно, для всіх є боротьба дзюдо (дзюу – м’який, лагідний, до – шлях), яка стала олімпійським видом спорту. Нею займається зараз близько 7 млн. громадян у всьому світі, і написано про неї так багато, що щось нового сказати вже навряд чи можна. Дзюдо як прикладно-спортивна боротьба була опрацьована на підставі старовиннішої японської системи боротьби джіу-джитсу в другій половині XIX ст. професором Дзіґоро Кано. Слід зауважити, що на той час у Японії було багато шкіл і спрямувань джіу-джитсу, а отже, і багато сенсеїв-засновників. Кожна школа пропагувала і рекламувала свій стиль, і початківцю було на початку важко в них зорієнтуватися, прочитавши тільки рекламу на кшталт безапеляційних тверджень «Кожен прийом стинає наповал!» Дзюдо теж спочатку сприйняли як черговий стиль джіу-джитсу, і воно змушене було пробивати собі дорогу до визнання у жорсткій конкуренції. У кінофільмі молодого Акіри Куросави «Сонсіро», який у європейському про каті відомий під назвою «Сага про дзюдо», а в радянському – «Геній дзюдо», частково показано цю конкуренцію, часто не на життя, а на смерть. Новачок Сонсіро потрапив спочатку до однієї із шкіл класичного джіу-джитсу, але після зіткнення цієї школи зі школою дзюдо, яка одержала переконливу перемогу, Сонсіро, не вагаючись, переходить до школи дзюдо і згодом стає найславетнішим її майстром. У цій фабулі відображено реальні події.

1882 року Дзіґоро Кано створює в Токіо центр дзюдо Кодокан, що існує й донині. Усього дев’ять учнів було в ньому. Проте вже через рік після переконливої перемоги учнів Кодокану на змаганнях з різними школами джіу-джитсу, їх стало на порядок більше. Заслуга професора в тому, що він зміг систематизувати і відібрати оптимальні й найефективніші прийоми (до 6000), усунувши найнебезпечніші прийоми, а також опрацювати оптимальну систему тренування та виховання з гаслом «Максимальна ефективність і загальне благополуччя», що н зробило дзюдо таким ефективним і видовищним. Попри те варто зауважити, що сучасна спортивна боротьба дзюдо – далеко не та система, яку започаткував Дзігоро Кано. Адже в професорському варіанті дзюдо було ате-вадза – технікою рук, прийоми якої становили щось середнє між прийомами джіу-джитсу та карате, було чимало ударів відкритою рукою, не затисненою в кулак, були больові, небезпечні для здоров’я прийоми на суглоби рук та ніг, хребет, дуже небезпечні для життя і заборонені нині задушення і т.ін. Зрозуміла річ, що така система боротьби не могла кваліфікуватися як цілком спортивна. Вже набагато пізніше з неї було вилучено всі удари й небезпечні прийоми, а загальна їхня кількість зменшилася до 2000. Але, хоч як парадоксально, саме в такому редукованому вигляді дзюдо й набуло феноменальної популярності.

А що ж матірна система боротьби джіу-джитсу? Помітно поступаючись популярністю дзюдо, вона, однак, живе й сьогодні. Точніше назва її звучить як дзюу-дзютсу, у перекладі українською мовою це означатиме «м’яке мистецтво». Творцем його був середньовічний лікар Акаяма Сіробеї, що жив на межі XI і XII ст., коли точилася запекла боротьба між найбільшими феодальними кланами Тайра і Мінамото (сама назва боротьби з’явилася лише в XVI ст.). Він добре володів деякими стародавніми японськими системами боротьби. Для поліпшення своєї лікарської майстерності він помандрував до Китаю, де зіткнувся з помітно ефективнішою технікою ушу. Повернувшись додому, він заходжується кардинально переглядати всі відомі йому прийоми і, збагативши їх прийомами китайської боротьби, створює власну оригінальну систему зі своїми засадами та методами. Через рік зі своїми учнями Акаяма Сіробеї робить презентацію (як би ми тепер висловилися) джіу-джитсу спеціальній імператорській комісії, яка з кількох тисяч прийомів відібрала для навчання самураїв 300. Відтоді джіу-джитсу стала обов’язковим складником будо – системи самурайських бойових дисциплін – і поширювалася тільки в шляхетному середовищі як таємна, невидима зброя самураїв.

Лише від доби Мейдзі (з другої половини XIX ст.), коли імператор завдав нищівного удару самурайському стану, позбавивши його більшості привілеїв, і коли внаслідок


58

цього чимало самураїв покинули Японію і подалися в Америку та Європу, а разом із ними і бойове вміння, з джіу-джитсу було знято завісу таємності. Хоча й після цього вона не стала популярною, бо її відразу взяли на озброєння різні спецслужби і стали культивувати тільки в своєму середовищі. На основі ж джіу-джитсу в Росії була опрацьована спортивна боротьба самбо.

З 50-х pp. джіу-джитсу стає досить популярним у світі, та все ж за популярністю вельми поступається дзюдо і карате. Існує Всесвітня федерація джіу-джитсу; у самій Японії й нині нараховується понад 200 стилів джіу-джитсу, регулярно проводяться змагання, адже ця боротьба залишається однією з найефективніших засобів захисту, поступаючись лише небагатьом іншим системам.

Однією з таких бойових систем, що виявилася помітно ефективніша від джіу-джитсу, є карате зі всебічно розвиненою ударною технікою. Вперше я, як і переважна більшість жителів СРСР, зіткнувся з карате у вищеназваному кінофільмі «Сонсіро» ще в 60-х pp. (хоч японський фільм було знято ще до війни). Нас, школярів, буквально вразили, ошелешили його видовищні можливості, акробатичні стрибки зі страшними ударами ногами. І хоча майстер карате в кінці зазнає поразки від Сонсіро, зірвавшись у стрибку зі скелі, всі ми розуміли, що це випадковість, що дзюдо не йде в жодне порівняння з цим видом єдиноборства.

Карате (порожня, неозброєна рука), як і джіу-джитсу, сягає своїм корінням Китаю, стародавньої китайської боротьби кун-фу. З Китаю ця система єдиноборства потрапила на острів Окінава, що, будучи автономним, перебував на той час під великим китайським впливом і з XIV ст. став головним осередком селянських заворушень проти японського панування, які нещадно придушувалися самураями. Нечисленні але добре озброєні загони самураїв загнали селян, яким під страхом смерті заборонялося тримати будь-яку зброю, у субтропічні ліси в горах острова. Саме там на підвалинах кун-фу через багатьох китайських переселенців стала нелегально зароджуватися система бою під назвою окіна-ва-те (руки Окінави). Майстрами кун-фу було відібрано порівняно невелика кількість найефективніших прийомів, аби швидко підготувати загони бійців. Звичайно, наріжним каменем стала техніка, для філософствування часу тоді не було. Повсталі в «школі у заростях» стали наполегливо опановувати мистецтвом бою без зброї, їздили навіть на «стажування» до славетного монастиря Шаолінь і незабаром змогли чинити загонам самураїв ефективний опір. Самураї з жахом побачили, що їхня таємна зброя джіу-джитсу малоефективна проти окінава-те. Внаслідок просто фанатичних тренувань вихованці «школи в заростях» зазвичай виходили переможцями з сутичок із нечисленними загонами самураїв.

А проте сучасне карате розвинулося зовсім не шляхом розвитку народного мистецтва самозахисту. Впродовж усього XV ст. самураї вперто вели боротьбу з повстанцями, кидаючи в бій все більші й більші сили, а водночас через жорстокі допити захоплених повстанців поступово отримували секрети цієї боротьби. Тож нелегальні народні шкали до початку XVI ст. повністю вимерли, а окінава-те ввійшло до самурайського будо як таємна зброя. У присязі самурая є слова: «Секрети клану не передавати нікому, за винятком його членів». І техніку окінава-те в Японії мало хто знав ще й до кінця XIX ст. Тільки на початку XX ст. Ґітін Фунакосі став популяризувати це бойове мистецтво, спочатку виключно в Японії. Популярність його стала зростати після 1921 року, коли Фунакосі продемонстрував свою вправність перед двором японського імператора, а потім у знаменитому вже на той час центрі дзюдо Кодокан. Назву карате боротьба дістала лише 1938 року.

На світову арену карате виходить у 50-х pp. XX ст. Звичайно, те карате, яке знають європейці та американці з його 300 прийомами, досить далеке від початкового окінава-те з кількома тисячами прийомів. Деякі європейські аналітики навіть вважають, що воно було створене спеціально для європейців та американців у такому редукованому вигляді, аби зберегти недоторканними основні таємниці цього виду єдиноборства. Із 70-х pp. карате стало просто «криком моди». Навіть в Україні у 1970 році якийсь Р. Каценбоген став публікувати прийоми карате в газеті «Комсомольское знамя», та після 5-6 подач їхній друк був припинений владою як небезпечний для суспільства. Секції карате аж до 80-х pp. перейшли в підпілля. Особливо бурхливого розвитку воно сягнуло в 90-х pp. Нині у світі нараховується понад 20 млн. каратистів. Існує п’ять головних стилів карате: сьотокан, сіто-рю, ґодзю-рю, вадо-рю та кьокусінкай. Останній стиль вважається найпотужнішим. Є свої федерації та асоціації з карате практично в кожній країні. Таким чином, популярність карате навіть перевершила популярність дзюдо.

Рафінованому, можна сказати навіть, випотрошеному карате протистоїть кемпо, що зберігає багаті вікові традиції китайського кун-фу з його опорою на ці-ґун – мистецтво


59

опанування космічною енергією ці. Найголовніше спрямування кемпо – сьооріндзін -кемпо, що походить безпосередньо від китайського стилю кун-фу відомого монастиря Шаолінь (японське звучання Сьоорін), який, своєю чергою, засновано індійським раджею Бодгідгармою (в перекладі означає «просвітлений розум»). З Китаю до Японії він потрапив теж через острови Рюкю, насамперед через Окінаву, й існував паралельно з окінава-те. Саме сьооріндзін-кемпо теж неоднорідне, засвоївши від кун-фу так звані «звірині стилі», як-от: стиль тигра, стиль дракона, стиль мавпи, стиль чаплі, стиль богомола, стиль змії та ін.

І нині кемпо залишається в тіні, зберігаючи свої секрети від широкого загаду, його не рекламують і не популяризують так, як карате. Звичайно, можна натрапити на рекламу про показові виступи майстрів кун-фу, кемпо, але це радше циркова вистава. Так, нещодавно в Україні рекламували програму «Легенди Шаоліня», виступи «ченців» з Шаоліня, тоді як насправді на сучасну добу ченці Шаоліня не мають жодного уявлення про бойові види мистецтва.

А от такий суто японський вид боротьби, як айкідо, набуває щодалі більшої популярності. Це специфічний різновид самозахисту, засади якого закладені вже у самій назві: айкі – передбачення, відчуття намірів противника, до – шлях, спосіб. Засновником його вважають великого фахівця в галузі бойових мистецтв Моріхеі Уесіба, який після тривалих міркувань у мандрах країною опрацював свою оригінальну філософію, що на ній і зростив айкідо: рух шляхом природи і любові.

Реально ж айкідо ґрунтується на стародавній японській системі Ґен-но-хейно (стратегія роду Ґендзі), що склалася майже вісім століть тому. Ґен-но-хейно містила не тільки власне техніку боротьби голими руками, а й Мистецтво володіння мечем, ланцюгом, списом, фортифікаційну справу, військову тактику і стратегію та ін. Айкідо виділилося з Ґен-но-хейно у XVIII ст. як окремий вид боротьби, а заслуга Уесіби полягає на тому, що він у 20-30-х pp. XX ст. систематизував, поліпшив і доповнив систему прийомів. Тому зараз до техніки айкідо входять також елементи джіу-джитсу, карате та ін. видів боротьби.

Основними складовими техніки айкідо є таї-сабакі (мистецтво поворотів тулуба), больові прийоми на суглоби рук, а також кидки. Обмежено містить воно й деякі елементи ударної техніки (всього три), прийоми на задушення, натискання на дошкульні місця людського тіла, перекиди.

Створивши нову систему боротьби, Уесіба не квапився її популяризувати. Лише в 50-х pp. він прилюдно оголосив про її існування. Айкідо відразу потрапляє до США і в Європу, а згодом і до країн Азії.

Оригінальна філософія поєдинку за Уесібою вельми цікава. Вважалося, якщо на вас напали, то маєте два виходи: порятуватися втечею, що не гоже для чоловіка, який себе поважає, і відповісти ударом на удар, постояти за себе, застосувавши вміння, наприклад карате чи джіу-джитсу, завдавши удару супротивникові або пожбуривши його на землю, що обов’язково викличе в нього траму, а отже, посіє зерна зла. Уегіба пропонує третій вихід: боротися не з нападником, а з самим нападом. Людина, що нападає на майстра айкідо, не зустрічає опору, вона ніби потрапляє до виру, що, покрутивши її як тріску, винесе на берег, не завдавши шкоди. Таким чином поєдинок триватиме доти, доки нападник не схаменеться і не відмовиться від нападу. Отже, гармонію буде відновлено і запанує любов... Як бачимо, дещо утопічна ідея, яка, проте, зовсім не позбавлена сенсу. Річ, як на мене, тільки в одному: такий підхід не може бути універсальним засобом і залежить від конкретної ситуації. А от для психопрофілактики малолітніх злочинців, як довели інструктори айкідо в багатьох країнах, ця абсолютно не агресивна система підходить дуже добре.

Тепер поведемо мову про чи не найпрестижніше і найелітарніше в Японії мистецтво бою, про кендо – «шлях меча». Меч становив собою статусний і соціальний символ, предмет ірраціональних вірувань і навіть поклоніння. Меч здавна вважався серед японців священним, який мав силу знешкодити навіть «нечисту силу». До X ст. японці не знали металевого меча, а користувалися його сурогатним дерев’яним відповідником боккен, звісно, досить примітивним способом. З появою залізного меча (катана) до XIV ст. поступово складається особлива система його вживання, яку йменують тюдзю-рю. Саме на її підвалинах і постало мистецтво фехтування кен-дзюцу, яке пізніше, на початку XIX ст., перетворилося на цілу філософську систему кендо.

Воїни-самураї носили два мечі: довгий меч – катана і меч-компаньйон (вакудзасі). У двобої зазвичай використовували довгий меч, а в бою з кількома противниками – обидва.


60

Великий внесок у розвиток кендо зробив знаменитий японський середньовічний майстер бою на мечах Міямото Мусасі, книжки якого видаються й нині. Він детально розробив засади тактики і стратегії кендо у своїй книзі «Го рін-но сьо» – «Книжка п’яти кілець». Міямото виділяє чотири засадничі заповіді для людини, що стала на шлях меча: 1) Не запізнися стати на шлях воїна. 2) Прагни бути корисним своєму панові, 3) Шануй предків, і найголовніша заповідь: 4) Підіймися над особистою любов’ю і особистим стражданням – існуй для добра усього людства. Це, так би мовити, методологічні підвалини. На рівні практики він виділив 9 заповідей, найголовніші серед яких: не допускати нечесних думок, постійно вдосконалювати своє вміння, розвивати інтуїтивне розуміння ситуації, не робити нічого марного.

Сучасне кендо – це виключно спортивний вид боротьби, у якій справжні катани з огляду на безпеку замінено на боккени – бамбукові мечі. Але й у цьому разі фехтувальники вдягають спеціальний одяг із наплічниками, рукавичками, фартухом, масками тощо, аби унеможливити щонайменшу травму. Нині кендо студіюють близько 10 млн. японців і десь близько півмільйона іноземців.

З володінням мечем пов’язаний ще один вид мистецтва бою – іай. Суть його пояснити досить важко. Уявіть собі, що озброєний самурай сидить собі, скажімо, п’є чай. До нього підходить інший самурай, скажімо, з ворожого клану, вихоплює меча і відтинає першому голову, поки той не встиг витягнути свою катану. Хоч би яким був великим майстром кендо загиблий самурай, але він вже не зможе показати свою вправність. А тому на перший план у таких буденних, а тому несподіваних ситуаціях виступало вміння вчасно оголити зброю і завдати першого нищівного удару, поки супротивник ще фактично беззбройний. Якщо ж супротивник теж встигне витягнути катану, то тоді вже настає час для показу вміння кендо. Іай, таким чином, як мистецтво миттєвого витягання меча і дії ним, передує застосуванню прийомів кендо. Власне, техніка іай складається з чотирьох пов’язаних між собою фаз: витягання шаблі з піхов, її застосування (нерідко ці дві фази розглядають як одну), очищення шаблі від крові і вкладання її назад до піхов. Як окреме вміння володіти мечем іай виникло в XV ст. Тут теж є свої стилі і школи, які навчають вживанню катани в будь-якому положенні та ситуації – стоячи, сидячи, навколішках, йдучи і т.ін.

Наразі іай в Японії серед молоді не популярне, ним займаються здебільшого люди досить статечного віку, які годинами намагаються миттєво вийняти меч, стинаючи ним грубезне бамбукове стебло, а потім розрубуючи його на все куціші оцупки. Нака-мура Тайсабуро – один із найвідоміших сучасних майстрів іай.

Ще в XIX ст. під мистецтво іай теж підвели філософську підвалину. Тепер сенсеї навчають, що витягування меча з піхов – це не тільки фізичний, а й філософський, психологічний і релігійно-ритуальний акт, кваліфікуючи іай не як спорт і навіть не мистецтво у звичайному розумінні нього слова, а як філософічну, психологічну практику.

Стрільба з лука була відома більшості народів різних цивілізацій. Існує стрільба з лука як окремий вид спорту і в Європі. У Японії мистецтво стрільби з лука називають кюдо. Воно розвивалося самостійно, незалежно від європейського. І лук помітно відрізняється від європейського своєю простотою, і техніка дещо інша, але, звичайно, найголовніша різниця, знову ж таки, в філософських засадах дзен-буддизму, на яких зупинялися вище.

Сучасне кюдо витворилося на підставі синтезу двох стилів: оґасавара-рю та хекі-рю. Луки для кюдо роблять з дерева або з бамбука, стріли виготовляють з бамбука, з залізним наконечником, з іншого кінця прикріплюють три пір’їни. Стріляють в кюдо з віддалі від 28 до 60 м, залежно від величини мішені. Кюдо не можна вважати популярним видом спорту в Японії, одначе ентузіастів його чимало.

До цікавих бойових мистецтв з використанням зброї належить сай-дзюцу. Про першу згадку щодо використання сай як зброї засвідчує старовинна індійська статуетка божества Індри, що тримає в руках предмет, який символізує могутність і захист. Це короткий вузький меч, вельми схожий на сай. Буддійські священнослужителі в Індії, а згодом і в Китаї, часто використовували подібну зброю. Хто дивився дитячий серіал про хоробрих ніндзя -черепашок, той знає, як виглядає ця зброя, бо один із героїв-мутантів, здається, Рафаель, користувався саме нею. Сучасна сай складається з таких частин: полотно сай, яке використовувалося для рубання і різання, воно закінчувалося тонким вістрям, яким завдавали протикаючі удари; ефес, схожий на парні ріжки, симетрично розташовані до центральної частини сай: ці ріжки використовувалися для захисту від самурайської катани (меча чи шаблі) або для маніпулювання зброєю; ручка, за яку тримали зброю, вона була, як правило,






залишити коментар
Сторінка18/20
Дата конвертації25.09.2011
Розмір4.31 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20
хорошо
  2
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх