Харукі муракамі. Поїздка до Таїланду icon

Харукі муракамі. Поїздка до Таїланду


1 чел. помогло.
Схожі



Загрузка...
страницы: 1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20
повернутися в початок
скачать

41

тим чи іншим чином пов’язана з українською землею. Водночас, наскільки це можливо, до української історії він відносить досягнення українських емігрантів, які переселилися в інші країни. Загалом, як підкреслює автор, йому хотілося написати книжку із знанням про все, що стосується України.

Книжка японського дипломати про історію України складається з передмови, восьми основних розділів, списку цитованої літератури й короткої хронологи історичних подій в Україні. Книжка містить значну кількість ілюстративного матеріалу: карт, фотографій будівель і пам’ятників.

Розділ перший – «Скіфи» – присвячений історії скіфів українського Причорномор’я, опису їхнього життя, культури, зв’язку з античним світом та занепаду їхнього державного утворення. Розділ другий – «Київська Русь – велика європейська держава» – починається із запитання, який народ є спадкоємцем Київської Русі, та двома відповідями – з російського та українського боку, продовжується викладом історії появи східних слов’ян, виникнення Київської Русі як держави, князювання Володимира Святого і Ярослава Мудрого, хрещення Русі й татаро-монгольської навали. Розділ третій – «Під Литвою та Польщею» – охоплює три століття історії українського народу, позначеної проникненням на його територію Литви та Польщі. Розділ четвертий – «Розквіт і занепад козацтва» – містить історію виникнення козацтва як політичної і військової сили, докладно розповідає про найвидатніших гетьманів, як-от Сагайдачний, Хмельницький і Мазепа, про національно-визвольну боротьбу проти шляхетської Польщі, про підданство гетьманської України Москві, про період Руїни, про Полтавську битву і перетворення лівобережної України в російську губернію. Розділ п’ятий – «Під пануванням двох імперій – російської та австрійської» – описує події на українській землі, що відбулися до національно-визвольної революції 1917 року. Розділ шостий – «Центральна Рада. Коротка мить незалежності» – починається від з’ясування причин втрати української незалежності, продовжується описом подій Першої світової війни, російської революції, створення УНР і подальших перипетій української історії. Варто зазначити, що в цьому розділі наводиться цікавий уривок спогадів японського дипломата Хіросі Асіди (до речі, після Другої світової війни він був японським прем’єр-міністром) про відвідини Києва у 1917 році, взятих з його книжки «Росія на передодні революції», опублікованої 1950 року. Розділ сьомий – «Радянський період» – розповідає про захоплення влади Сталіним, про колективізацію і голодомор 1932-33 pp., про сталінські чистки, про долю Західної України під Польщею упродовж 1920-39 pp., про ІІ світову війну, про діяльність УПА, про СРСР часів Хрущова та Брежнєва Розділ восьмий – «Незалежність, яку очікували триста п’ятдесят років» – дає опис періоду горбачовської «гласності», здобуття незалежності Україною та її перспектив, а також стану українсько-японських відносин.

Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що ця книжка японського дипломата та безумовно прислужиться глибшому розумінню історії і водночас сучасних прагнень українського народу японцями, а тим самим сприятиме розширенню політичних, економічних та культурних зв’язків між обома державами

Іван ДЗЮБ

Київ




^ ДОРОГА ДО ЯПОНІЇ ЗАВДОВЖКИ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТЬ РОКІВ

На початку шістдесятих у бібліотеці (нині це Парламентська) я побачив читача з газетою «Паезе делла сера» в руках. Молоді зарубіжники «Веселки» активно шукали тоді як оригінали, так і знавців мов. У вечірці був новий твір Джанні Родарі, і я запропонував читачеві перекласти його. Після невеликої правки оповідання «Хай живе Сапонія!» з’явилося в «Барвінку», а перекладач дістав замовлення уже на переклад цілої книжки. І хоча це була повість кубинської письменниці Флори Басульто, тлумач узявся за роботу, знаючи й іспанську. Так з’явилося у нас нове літературне ім’я – Іван Дзюб.

Іван Петрович Дзюб народився 16 березня 1934 року в Сопошині за два кілометри від Жовкви, колись маєтку гетьмана Жолкевського. Батьки-селяни мали дім під бляхою, коня, воза. У 6 років хлопець уже читав «Кобзаря», вільно освоїв і латиницю, знаючи польську


42

від сусідів. Німецьку чув під час окупації, а в школі її викладали дуже кваліфіковані вчителі. Легко давалися йому і точні науки. Вищою математикою зацікавився ще школярем. Потім за успіхи в навчанні його чекали диплом з відзнакою Львівського університету, аспірантура в Москві у відомого фізика-теоретика Миколи Миколайовича Боголюбова. Почавши працювати в київському Інституті фізики, молодий науковець зумів пояснити незрозуміле явище розсіювання протонів на ізотопах нікелю під час ядерного експерименту. Словом, чому Іван Петрович фізик, доктор фізико-математичних наук, це її так зрозуміло, а от як він став ліриком? А втім, що ж тут дивного, якщо грамоти, як пам’ятаємо, він навчився під музику Шевченкової музи!

Іван Дзюб уже засвідчив свій талант двома книгами Родарі у «Веселці» та повістю Е. Вітторіні «Еріка» у «Дніпрі», коли сталася поворотна в його творчому житті подія, у київській книгарні з’явився найавторитетніший словник гінді–урду–інґліш Джона Платса. Зачарований арабською в’яззю і схожою на пагони хмелю на тичці санскритською абеткою деванагарі, він почав відкривати для себе духовні багатства Сходу. Познайомився і з бенгальською мовою, листуючись з делійським знавцем слов’янських мов. Це було ще до появи наших дипломованих індологів Степана Наливайка та Юрка Покальчука.

Та ось чимала колекція Іванових словників поповнилася словником ієрогліфів. «Я люблю важке завдання, – зізнається Іван. – Коли мене щось цікавить, то щоб це було складне». А що є складнішого за ієрогліф, який складається, скажімо, з 17, а то й більше елементів? Як і всі мови. Іван Дзюб і японську опанував самотужки, з різних підручників.

1967 рік ознаменований яскравим у нашому перекладацтві явищем: у серпневому числі «Всесвіту» оприлюднено оповідання японського письменника Кендзабуро Ое «Звір». Ця перша публікація українського японіста не пройшла непоміченою і сере; російських колег.

Відтоді у журналі «Всесвіт», а потім у видавництвах «Дніпро» і «Молодь» чимало японських, як і європейських та американських, авторів у перекладі Івана Дзюба стали звичними гістьми. Іван Дзюб відкрив українському читачеві імена Рюноске Акутагави Кобо Абе, Ясунарі Кавабати, Такехіко Фукунаґи, Моріо Кіти, Нацуме Сосекі, Кацумото Саотоме, Романи Кобо Абе «Спалена карта» та «Людина-коробка» українці дістали до рук раніше за росіян. А романи Моріо Кіти «Родина Ніре» й Такехіко Фукунаґи «Острів смерті» можна прочитати тільки українською мовою.

Кілька місяців тому Іван Дзюб повернувся на батьківщину з Японії, де два роки працював радником з науки і техніки в українському посольстві. А перед тим упродовж 1992-96 pp. він був першим головою Вищої атестаційної комісії України. З Країни Coнячного Сходу Іван Петрович привіз дві скрині з книжками японського письменства. А головне – він почав перекладати середньовічну «Повість про Гендзі» Мурасакі Сікібу взятися за яку його закликав ще Григорій Кочур. Адже І. Дзюб добре пам’ятає, як російська перекладачка цієї повісті Т. Соколова-Делюсіна, провівши рік у Японії, заявила, що після цього вона переклала б цей твір інакше.

З цією роботою Іван збирається впоратися за 5 років. А тим часом співпрацює з видавництвами, які замовляють йому інші книжки японців. У харківському «Фоліо» цього року вже вийшов роман X. Муракамі «Погоня за вівцею». Це ж видавництво незабаром опублікує його переклад роману «Танцюй, танцюй, танцюй» згаданого автора. Перевидають японських письменників у його тлумаченні «Основи». Хоче мати його серед свої авторів і «Кальварія», яка зацікавилася його перекладом японських народних казок. Чекає на свого видавця також його переклад японською мовою 25 українських народних казок, який отримав позитивну рецензію одного токійського видавництва.

Готуючи цих кілька віншувальних слів, я розгорнув ошатну книжку, опубліковану у видавництві Соломії Павличко, почав читати і вже не міг зупинитися, поки не дійшов до останньої сторінки. Як тонко виписав автор серед дивовижної острівної природи дисгармонію людських взаємин, ще складніших від того, що це любовні стосунки. Але ж це переклад! Про це якось забуваєш. І тут, як читач, я не міг не пройнятися вдячністю до колеги. Та ти майстер, Іване Петровичу, чарівник українського слова! Про це, між іншим свідчить і поява третього видання кавабатівської «Країни снігу».

^ Київ Анатоль ПЕРЕПАДЯ


43


Віктор ОЛІФІРОВ



Перегорнувши чергову сторінку торішнього квітневого номера газети «Урядовий кур’єр», я натрапив на колонку з маленьким фото сплячої доньки-принцеси імператорського подружжя Японії. Коротенька стаття розповідала, як чекали на дитину батьки, і між рядків проглядались роки, сповнені веселих і сумних батьківських почуттів і до, і після народження довгожданої дитини! Говорилося в статті і про те, що імператорську владу в Японії може посідати лише чоловік. Дивлячись на сплячу принцесу Айко-сама, подумалось: хоч би дитинство в неї пройшло в нормальній, дитячій атмосфері, якомога далі від тісняви залізобетону і засобів масової інформації! В уяві сплили перші віршовані рядки, а далі, помандрувавши за словом, народився вірш. Не будь- якому слову, навіть віршованому, довіряю, одначе висновок-запитання, до якого в сонеті привело слово, видався однаково можливим і прийнятним як для щастя малої дівчинки, так і її прекрасної батьківщини! Хотілося б знайти перекладача, щоб відтворити рядки на зрозумілій дитині мові, виготовити художньо оформлену іграшку у вигляді паперового ліхтарика з малюнками журавлика і кетяга калини, Фудзіями і квітнучої гілки сакури, та й якось відправити ліхтарика дівчинці! Досі переклад здійснити не вдалось, та, гадаю, вдасться обов’язково! Така собі авторська забаганка! Аби маленька дівчинка знала, що її хтось любить і в Україні, не лише в Японії! Аби Любов в її серденьку з роками зростала і не згасала під натиском обставин! Аби на першому місці в світі були природні права маленької дитини і її матері, а не справи політики чи бізнесу! Аби люди згадали, як то відчувати одне одного серцем, а вже потому розумом! Отак лягли рядки сонета:

Айко-сама, краса Масако – мами.

На Сході Сонця – зіронька одна!

У молитвах Небесними Богами

На царювання прислана вона!

Айко-сама, мов квітонька – принцеса!

Однак вподовж п’ятнадцяти віків

Вінцем коронотворчого процесу

Був імператор з принців-хлопчаків!

І нині вся Японія чекає:

На хлопчака, чи дівчинці малій –

Айко-сама – Господь передрікає

Послання Неба втілить на Землі!?

Христос і Будда дітьми теж були.

Прозрівши, світу розвиток дали!

25.04.2003 р.

А ще хотілося зробити подарунок дівчинці ліхтарик у вигляді української хатки під стріхою, з призьбою, де на протилежних зовнішніх стінах, наче вибілених вапном, розмістити ще один сонет, про сенс життя людини:

Учитель, лікар, хлібороб –

Первісні між людських професій.

Вже потім із юрби нероб,

Фанатів первістки конфесій

І армій створені були –

Всівати смерть, вчиняти смути,

Й ремесел решта набули

Ознаки зцілення й отрути.


^ Пізнать, розвинуть, зберегти

Людське єство, і світ довкола,

І Виший Розум – три мети

В рільництва, медицини, школи!

Весь світ тримають три кити:

^ Пізнать, розвинуть, зберегти!

Ти хочеш сенс життя знайти?

Пізнать, розвинуть, зберегти!

Навчись у кожній справі ти

Пізнать, розвинуть, зберегти!

27.02.2003 р.

44

Звичайно, хотілося б і про нашу землю малій дівчинці згодом повідати. Можливо, вона дізнається про нас, коли підросте, з шкільного підручника? Звичайно, нашій літератур на відміну від японської, незвично описувати красу рідного краю і велич діянь Творця одним-двома рядочками. Певно, широчінь і краса краю не «дозволяють»! Але чудуватися красою рідної землі можна не лише вдалині од великого міста (дай Боже розуму людству не заасфальтувати всю Матінку-Землю!). Тож не тільки в японському місті можна милуватися квіткою подорожника, а й у нас також:

Ба! На міському клаптику землі

Ростуть не бур’яни, а справжні ліки!

Цілительство в рослинах цих велике

Таїться тут, а що вже на селі!

Цілющі соки в кожному стеблі

Від корінців у квіти сонцеликі

Течуть з землі, і трави ці не дикі,

Київ

А лікарські ці знахарі малі:

Кульбаба, кропива, спориш, пирій!

Полин, і чистотіл, і конюшина!

Хвощ, лобода, лапчатка кровоспинна

Лопух, і подорожник, деревій!

Вклоняюсь до землі землі моїй

З простим цілющим йменням:

Україна! 4.09.2003 р.




Бажаю Сонячного Дитинства принцесі Айко-сама –

маленькому Сонечку в країні, де сходить Сонце!

З повагою і любов’ю, інженер Віктор ОЛІФІРОВ

45

^ ГІСТЬ РЕДАКЦІЇ – ПРОФЕСОР СУСУМУ УЕМУРА




У жовтні 2004 р. редакцію «Всесвіту» відвідали професор Сусуму УЕМУРА і аташе Посольства Японії в Україні п. Масаші БЕППУ, які цікавилися японістикою на сторінках нашого видання, зокрема проектом «Рік Японії у «Всесвіті», рекомендували для перекладу твори сучасних японських прозаїків. Професор С. Уемура цього навчального рику читатиме японську мову в Київському університеті ім. Т. Шевченка. Нещодавно в Одесі вийшла збірка «25 кращих японських казок» у перекладі з японської мови на українську, з передмовою та примітками, підготовлена спільно професором С. Уемурою та одеським професором-японістом Олександром Бондарем.

Нижче подається фрагмент із лекції професора С. Уемури, прочитаної в Київському університеті ім. Тараса Шевченка.

^ З історії японської мови

Формування. Наприкінці палеоліту (біля 10–200 тисяч років тому), коли ще не існувало глиняного посуду, японський архіпелаг був поєднаний з материком. Наука свідчить, що вже у той час територія сучасної Японії була заселена. І хоча у пращурів сучасних японців тоді не було ще своєї писемності, вони користувалися мовою, щоб називати різні предмети, частини тіла, їжу, тварин, рослини, небесні тіла, описувати полювання. Родинні зв’язки, міфи, звичаї, молитися богам і вимовляти закляття.

Генеалогія. Донещодавна побутувала думка, що японська мова належить до алтайської групи мов (до цієї групи належать, зокрема, тунгуська, монгольське й тюркська мови). Проте сьогодні японську мову прийнято залічувати до малайсько-полінезійської групи. Вчені твердять, що первісна японська прамова зародилася біля 200 тисяч років тому при змішанні мов різних народів, а вплив алтайських мов та корейської виявився пізніше.

У світі нині налічується понад п’ять тисяч мов. Одначе японська мова стоїть окремо. Схожі слова в японській та інших мовах звичайно є, але це не говорить про їхнє спільне походження. Суто японські числівники, як відомо, китайського походження, але це аж ніяк не може засвідчувати спільної генеології цих двох мов. За мовною типологією китайська мова ізолююча, а японська – аглютинативна. Найбільшу схожість з японською виявляють окінавська мова, а також давньокорсйська, що змушує багатьох учених вважати, що японська мова пов’язана з алтайськими мовами через посередництво корейської. І незважаючи на те, що деякі числівники в японській мові мають схожі корені з алтайськими, попереду ще велика праця над вивченням проблеми походження японської мови.

Прихід китайських ієрогліфічних знаків в Японію. На шістнадцятому році правління імператора Оодзіна, тобто у 372 році, Вані, який прибув з території сучасної Кореї, привіз тексти Луньюй і Сендзімон (текст із 1000 ієрогліфів), і таким чином китайські ієрогліфи потрапили в Японію. І хоча зберігся запис, що китайський імператор Кобу (Хуанджі) ще 57 року подарував японському правителю золоту печатку (її справді знайшли на острові Люсю), все одно прийнято вважати, що ієрогліфи були привезені в Японію 372 року. З використанням ієрогліфічної писемності були створені «Кодзіки» та «Аннали Японії» («Ніхон Секі») відповідно у 712 й 720 роках.

Наші предки прагнули засвоїти це китайське письмо, і спершу японські слова записувалися ієрогліфами, від їхнього фонетичного читання. Це було складно, і щоб спростити письмо, довелося винайти спрощену систему. Були придумані знаки з меншою кількістю рисок і легші в написанні. Це й були хірагана й катакана, які використовуються до цього часу. Хірагана була створена із скорописних форм ієрогліфів, а знаки катакани – з частин ієрогліфів.

46

^ «СЕКРЕТ ЯПОНСЬКОГО ДИВА

ЦЕ ДУХ ЯПОНСЬКОЇ НАЦІЇ»

(Інтернет-розмова з п. Людмилою Скирдою)

Людмила Скирда – відома українська поетеса, лауреат літературних премій, автор понад 20 книжок. І в Україні, і за її межами добре відомі літературознавчі та культурологічні дослідження Людмили Скирди. Її вірші перекладені багатьма мовами, а книги, що з’явилися друком в Австрії, Бразилії, ФРН, здобулись на широкий позитивний відгук.

^ 2002 року в токійському видавництві «Choeisha» вийшла збірка її поезій «Сад любові і сонця» японською мовою.

2003 року Л. Скирда переклала українською мовою книжку Її Величності імператриці Японії Мітіко «Будувати мости», яка побачила світ у видавництві «Суеморі Букс». 2004 року в поетеси виходить нова книжка японською мовою « Чарівна мушля».

Кореспондент: пані Людмило, понад два роки ви живете в Японії, де ваш чоловік працює Надзвичайнім і Повноважнім Послом України. За цей час ви видали книг) власних поезій японською мовою, переклали і видали дві збірки Її Величності імператриці Мітіко «Будувати мости» українською мовою, про вас на японському телебаченні зроблено кілька передач і, нарешті, ви дали велику кількість інтерв’ю і японським, і українським ЗМІ.

Окрім того, за цей час в Японії побували і виступили з величезним успіхом балетна трупа Оперного театру ім. Т.Г. Шевченка, Ансамбль танцю імені Павла Вірського, дитячий танцювальний ансамбль «Барвінок», Камерний оркестр Б. Которовича і багато інших митців України.Складається враження, що українсько-японські культурні взаємини переживають своєрідний «бум».

Людмила Скирда: Справді, останнім часом українсько-японські взаємини переживають піднесення, і це, звичайно, радує. Сам факт проведення Року Японії у «Всесвіті» – це також безпрецедентний вияв українського «сентименту» до найзагадковішої і найпрекраснішої країни Далекого Сходу.

  • Мені здається, що сьогодні має місце взаємний інтерес, адже, як повідомляю УНІАН, ваші збірки поезій викликали неабиякий розголос в Японії: ТБ, радіопередачі, інтерв’ю, презентації, зустрічі з читачами і шанувальниками поезії... В країні, поетична культура якої нараховує тисячі років, оцей наш український прорив просто вражає.

  • Річ у тому, що останнім часом інтерес до нашої держави в Японії помітно зростає. Я гадаю, що моя перша книжка була тепло зустрінута саме тому, що вона – українська. Це особливо відчутно під час зустрічей з читачами, які задають безліч запитань і про Україну, і про наше мистецтво, і про наших письменників. Часом я із вдячністю думаю як добре, що я філолог і можу дати компетентні відповіді на ці запитання Але чимдалі – я переконуюсь, що й найпрофесійніші відповіді не здатні втамувати жагу знань про Україну, яка сьогодні існує в Японії. Потрібна література японською і англійською мовою, потрібні буклети про наших письменників і провідних митців, потрібні розлогі веб-сторінки, одним словом потрібен «інформаційний обвал».

^ Які питання, що стосуються літератури, ви б віднесли до складних?

Чи є історія української літератури японською мовою? Кого з українських авторів перекладали в США, Великій Британії, Франції, Іспанії, Італії, Китаї? Чи і в Україні лауреати Нобелівської премії в царині літератури?

^ Все це наче руйнує такий собі стереотип японця, залюбленого лише у своє японське і байдужого до усього чужого.

– Мусимо визнати, що японці справді змінилися. При всій традиційній інтровертності нації сьогодні в Японії з’явився величезний інтерес до колись незнаного європейського та американського світу Кількість гастролюючих симфонічних оркестрів і театрів

47

з усього світу, кількість виставок найславетніших музеїв, кількість брендів високої моди, іноземних ресторанів, кафе і тому подібне перевищує будь-які можливі уявлення. Токіо стає однією з найбільших столиць світової культури, і не помітити цього неможливо.

^ Чи не могли б ви підтвердити свою тезу якимось прикладом?

  • Не хотілось би обтяжувати нашу розмову колосальною кількістю цифр, тому наведу тільки один приклад: лише в Токіо працює 150 концертних залів від 5 тисяч місць і більше, обладнаних за останнім словом техніки, а у місті щорічно відбувається 4 тисячі виступів музичних колективів, і цей рівень ніде в світі ще не перевищений. Тут досягли вражаючої гармонії у сфері духовних запитів сучасного покоління: могутня індустрія маскульту і, водночас, невситимий інтерес і колосальна любов до класичних мистецтв.

  • Ви торкнулися болючої проблеми. Адже справді, як важливо не перейти межу розумного балансу між духовним та утилітарним, що, на жаль, не минуло нас, грішних.

  • Я не раз задумувалась, чому у суперінноваційній країні Японії непохитною і могутньою залишилась тисячолітня традиційна культура – звичаїв, одягу, їжі, мистецтва і тому подібного. А потім зрозуміла: японське суспільство споконвіку максимально ієрархізоване. Тут практично не існує поняття «нуворишизму». Натомість, досі існує культ предків, фактор родоводу, поняття родини. Уся нація живе за законами самої культури, яка, за своєю сутністю, також ієрархізована субстанція, і просто неможлива без урахування тисячолітнього духовного спадку попередніх поколінь. Отак він і йде крізь століття, народ, який ніколи і нічого не знищував «до основанья, а затем...» і чия культура – скарбниця національного духу, збереження якого для кожного японця питання особистої честі.

  • ^ Не випадково в Японії не відбулося жодної кривавої революції. Могили предків не дозволили.

  • Ви точно вловили найприкметнішу рису японського характеру – здатність у найнеймовірнішій ситуації зупинитись і озирнутись.

  • Чи не значить це, що для західного світу, який, як відомо, своїми зоряними орієнтирами назвав рівність і свободу, оцей східний японський ієрархізм абсолютно неприйнятний? І чи не означає це, що нам ніколи не світить досягнути високого рівня духовності, як кажуть, в силу об’єктивних причин – відсутності ієрархічності?

  • Я думаю, що кожен народ має свою долю і не може жити за чужими рецептами. Важливо інше – не втрачати здоровий глузд. Бога у душі, почуття міри і гармонії, адже ці втрати кожної нації призводять до глобального дисбалансу Добра і Зла на Землі. Сьогодні ціннісні орієнтації людства лежать в абсолютно іншій площині, аніж протягом усієї попередньої історії. Ми ще воюємо, накопичуємо, змагаємось, хто сильніший чи хто багатший, а насправді нам уже давно слід об’єднатися і разом рятувати Землю і життя на ній.

  • ^ Ви хочете сказати, що сьогодні ідея виживання – це єдина консолідуюча ідея в світі?

  • Шкода, але досі ця ідея консолідуючою не стала, хоча артикульована на всіх континентах і на всіх рівнях. Людство ніби грається саме з собою в «екологічну лякачку», але не зовсім вірить у неї. Приблизно так я реагувала в дитинстві на бабусине: «Ось прийде Бабай...» Чи є цей Бабай, чи ні, коли його ніхто не бачив. Сумнів мучив мене і не давав злякатись. Зате коли казали: «Ось прийде дурна Ганна» (так звали сільську п’яничку, яку я бачила в лахмітті із здоровенним дрючком) – це спрацьовувало і вгамовувало моментально.

  • Справді, коли кажуть «тероризм» – тут ні в кого нема питань. А коли кажуть «глобальне потепління» – тут маса неясностей і білих плям,, хоча у Києві влітку просто субтропічна температура. Але нас це чомусь мало непокоїть.

  • Цього не можна сказати про Японію. Тут вже існує кілька конкретних програм, покликаних істотно оздоровити ситуацію на планеті. Скажімо, вчені підрахували, що лише виключення кондиціонерів влітку знижує температуру в Токіо на 5-6 градусі». Якщо найвища температура, 29-30 градусів, що реєструється в Токіо, стане 24-25 градусів, то, зрозуміло, відпадає потреба у кондиціонерах узагалі. Але чи зможе людина добровільно позбавити себе комфорту, до якого вже звикла як до наркотика?

  • ^ Чи не під враженням від цієї програми ви написали вірш «Життя, як воно є», де точно сказано про оцю нашу залежність від цивілізаційних благ «Ми, мов у анімаційному


48

відділенні, підключені десятками шлангів до систем штучного виживання»?

Цей вірш я написала багато років тому, але японцям він дуже подобається, тому що зрозумілий їм. Адже чим вищий рівень розвитку країни, тим більша оця залежність.

  • Мені довелося читати ще про одну інноваційну ідею, що народилася в Японії. Мовиться про економію прісної води, газу та електроенергії. Японці вирішили, що найкращим стимулом до економії станс плата населенню за зекономлені ресурси. Скрізь встановлюються датчики, щомісяця збираються показники, і родина отримує додатково 200 – 300 доларів за правильне розуміння глобальної проблеми.

  • Не думаю, що цей підхід може стати універсальним, адже він по кишені небагатьом країнам. Але Японія якраз належить до тих країн, де все робиться з розумом і наперед. Тут дбають про майбутнє не лише людини, а й людства взагалі

  • Мені здасться, що збереження Землі – це свого роду і збереження культури. А високий духовний рівень забезпечує і глибоке розуміння самої проблеми людського виживання.

– Не можу не погодитись з вами. Справді, будь-якій будові потрібен міцний підмурок. Підмурком нашого спільного дому – Землі, але, як би це не звучало парадоксально, є наша духовність. Сам час вимагає від нас духовних подвигів.

  • Але ж найхарактернішою рисою сучасного світового соціуму є різке порушення балансу між духовним й утилітарним. Утилітарне нині займає передові позиції чи не на всіх напрямках. У музиці панує попса, у кінематографі – трилер, у літературі – порно, у живописі – техно... Естетичні критерії вкрай розмито. Складається враження, що світову культуру затопила хвиля безпрецедентної в історії людства імітації. Невже із цим людство піде у майбутнє?

  • Я вважаю, що ми вступаємо в еру, коли надзвичайно багато залежить від нас самих, від нашого вибору. Візьмімо хоч би Японію – країну, яка вже сьогодні демонструє світові надзвичайно прагматичну, але настільки ж і привабливу модель не престо співіснування, а творчого співжиття традицій і новацій у найширшому розумінні цих понять: від кімоно – до дизайну Йосі Ямамото, від рикші – до «тойоти сенчері», від музики кото – до Токійського філармонійного оркестру і тому подібне. Тут вже зробили розумний і зважений вибір. Це і є гармонія по-японськи. Впродовж усієї історії (за винятком хіба що періоду Мейдзі) ця країна уникала різких рухів у той чи той бік. Завдяки цьому культура, що зазвичай концентрувалась і творилась при імператорському дворі, майже не зазнала руйнацій, стресів тощо. Вона розвивалась і накопичувала колосальні духовні скарби і, головне, здійснювала могутній вплив на духовне формування цілої нації.

  • Я читав про епоху Хейян (794–1192), епоху Миру і Спокою, яку Кавабата Ясунарі назвав «вершиною японської культури», маючи на увазі, вочевидь, літературні шедеври того часу.

  • Ви маєте рацію. Шедеври Сей Сьонагон і Мурасакі Сікібу не втратили популярності до сьогодні. За статистикою минулого року, адаптоване видання «Повісті про Гендзі» Мурасакі Сікібу стало бестселером у Токіо. Що ж стосується славної епохи Хейян, то саме тоді японці збагатили свою культуру знаннями, що прийшли до них від стародавніх цивілізацій Індії, Китаю, Кореї і водночас не втратили ні краплини свого. Нове – це не те, що заперечує старе, вважали і вважають японці, а те, що дає старому нове життя, відмолоджує і динамізує його. Буквально генетичне відчуття рівноваги і гармонії протягом віків дає можливість японцям об’єднувати, здавалося б, достоту несумісні речі у своєму національному полі, безперервно збагачуючи свою культуру, свій духовний досвід.

^ Це щось подібне відбувалось у Давній Греції, яка також отримала колосальніш імпульс від культур Єгипту та Індії.

– Ситуації у чомусь подібні, але греки дощенту віддали себе західному світові, абсолютно вичерпавши свою духовну енергію. Хейян навпаки: «зарядилась», зміцніла, зберегла свою японську душу, без якої для японця ніщо не має онтологічної мотивації.

Ваші останні книжки «японська» – «Сад любові і сонця» та «європейська» – «Рожевий янгол, або Композиції за кермом» становлять, на мій погляд, своєрідний поетичний міст між Заходом і Сходом. Міст цей невидимий, десь у вашій душі, але він існує,

49

оскільки обидві такі різні книги написані одним автором. І цей факт доволі симптоматичний. Виявляється, ми значно ближчі, аніж нам здасться. А відтак, порозумітись Заходу і Сходу, мабуть, не дуже важко не лише в глобальних економічній прожектах, але й у сфері найтонших духовних субстанцій.

  • Найголовніше – прагнути порозуміння. На думку багатьох сучасних прогнозистів, нове сторіччя буде якраз епохою, що породить імпульс до взаєморозуміння, солідарності, примирення. Деякі філософи називають його іоаннічним періодом. За Євангелієм від Івана, який, мабуть, і був одним з перших ідеологів «глобалізму». І тут японський духовний феномен може стати базисом, вражаючою моделлю взаємозбагачення та співробітництва за умов збереження абсолютної національної автентичності.

  • ^ Чи не могли б ви зупинитися докладніше на цій проблемі?

  • У давні часи Китай був однією з найрозвиненіших держав світу. І знання, як кажуть, «бурхливим потоком» прямувало звідти до Японії. Чи існувала для японців загроза поглинення «китайським прогресом»? Безперечно. Але вже у дев’ятому сторіччі вони проголосили принцип «вакон кансай» – «японська душа – китайські знання». Вони не винаходили дерев’яного велосипеда, не витрачали часу й зусиль на усілякий дріб’язок. Програма була на диво чітка – використовуючи здобутки чужих цивілізацій, йти своїм шляхом, який, мов зоря, осявала японська ідея.

  • ^ А в чому ця ідея матеріалізувалась: в культурі, освіті, літературі, мові?

  • Звичайно, в цьому, але передусім у процесі державотворення. Цей процес, я б сказала, невід’ємний від поняття «японський національний характер», оскільки саме він визначив і визначає в Японії не лише перебіг історичних подій, а й формування економічних механізмів тощо. Я маю на увазі, передусім, колосальну здатність японців до самопожертви в ім’я загальнонаціональних інтересів. Оця відчуженість від індивідуального, від егоїзму, «пупоцентризму», синдрому «гетьманства» стала в буквальному розумінні цього слова рятівною силою у процесах історичних протистоянь. Здатність визнати цілою нацією незаперечний авторитет свого імператора, довіритись його волі – це нормальний стан японської національної свідомості. Країна, де працелюбність – найбільша чеснота, зрада – найважчий злочин, честь – найвищий закон, природа – найдорожчий скарб, мистецтво – найнеобхідніша насолода, вочевидь не могла не сягнути того рівня загального процвітання, що його спостерігаємо у сучасній Японії.

  • ^ За стародавньою легендою, назва Японії «Ямато» значить «Велика гармонія» Тобто це країна, яка ніби гармонізує життя на небесах і на землі. Чи не здається вам, що у формуванні японської ідеї значну роль відіграла релігія?

  • Я б сказала: не релігія, а релігії. Саме синтоїзм вчив, що японський громадянин повинен за всіх життєвих обставин спершу думати про імператора, а вже потім про себе, свою родину, своїх близьких. Адже, за міфологією Синто, Імператор веде своє походження від верховного божества Аматерасу. Від синтоїзму і культ поваги до старших, до традицій узагалі, до природи, що трохи нагадує наші поганські вірування.

Буддизм виховував у японців здатність до самозречення, аскетизму, терпіння, вміння стійко переносити всі злигодні життя, цінувати духовне і не залежати від матеріального. А ще у палітрі конфесій Японії є конфуціанство, даосизм, християнство тощо, які теж формували японський дух упродовж століть. І робили це напрочуд толерантно, завдяки чому і виникла певна полігамність у цій сфері духовного життя. Відповідно до різних життєвих потреб японці часто використовують різні духовні обряди: одружуються за католицьким, ховають батьків за буддистським, святкують за синтоїстським. І, дивлячись на це, розумієш, що людина в результаті такої терпимості стає духовно багатшою, добрішою душею, милосерднішою, а отже щасливішою.

  • ^ Ви сказали, що в стародавні часи японська культура плекалась при імператорському дворі. Схоже, що ця традиція не переривалась ніколи. Адже і сьогодні Її Величність імператорка Японії Мітіко є відомою письменницею і перекладачем. Як з’явилася у вас ідея перекласти книжку Її Величності «Будувати мости» українською мовою?

  • Коли я прочитала вперше книжку Її Величності, то відразу відчула бажання перекласти цей текст українською мовою. Мені і як письменниці, і як просто людині, яка понад усе в житті цінує хорошу книжку, роздуми автора видались надзвичайно близькими, викликали в душі якийсь лагідний і гармонійний стан. Я написала листа Її Величності й невдовзі отримала згоду авторки на переклад.

50

  • А чому книжка видавалась в Японії?

  • Спершу ми планували видавати книжку в Україні, але з’ясувалось, що усіма правами на видання творів Її Величності володіє єдине японське видавництво «Суеморі букс», де твори Її Величності видаються в одному форматі, в одному дизайні, на певному папері тощо. Адже видання книжки вінценосної особи – це, до певної міри, і церемоніальний, і політичний акт.

  • ^ Чому ви вирішили, що нашому читачеві будуть цікаві роздуми японської імператриці?

  • Якщо в двох словах визначити суть тексту Її Величності, то не – ода книзі, а Ук­раїна, на мою думку, одна з найбільш читаючих країн світу, де книга завжди була і, я певна, буде однією з найстабільніших духовних потреб. Окрім того, це книга про світ, до якого треба прагнути людству в його постійному сходженні на вершини прогресу й пізнання. Це книга про ніжну дитячу душу, вразливу й тремтливу, про те, як слід цю душу оберігати та наповнювати добром і світлом знань. Це книга про культуру, визначальну субстанцію духовного світу людини, про те, як важливо пізнавати й знати витоки свого національного та завжди бути відкритим до загальнолюдського. Отже, немає сумніву, що роздуми автора знайдуть в Україні однодумців.

  • ^ Яке місце, на вашу думку, займає традиція в ієрархії духовних цінностей людства?

  • Я відповім коротко: культура – це і є традиція. Поняття ці невід’ємні одне від одного і, в моєму розумінні, чи не тотожні. Адже культура завжди вкорінена в традицію, минуле, певний культ, певну релігійну атмосферу, певний ґрунт у буквальному розумінні цього слова (культура чорнозему не схожа на культуру пісків). Вона пам’ятає своїх пращурів, вона береже зв’язок поколінь. Вона до певної міри є єдиною безсмертною субстанцією на цін землі. Саме традиція дає людині відчуття родоводу, про який пише Її Величність.

  • Якщо культура безсмертна, то, вочевидь, людство реалізує свій духовний потенціал не в політиці, не в економіці, не в технічному прогресі, а саме в культурі?

  • Я абсолютно переконана, що це так. Уся історія світової культури є тому яскравим підтвердженням. Храми, піраміди, собори. Розкішні колекції живопису й творів мистецтва. Нарешті, архітектура міст: хіба це не монумент творчому генію минулого? Ну уявіть собі на хвилину, що в Києві не існувало б Софії, Лаври. Це було б уже інше, достоту сиротливе місто. Софія ніби ідентифікує Київ як серце Київської Русі, нагадує про значущість цього міста, про його довгу історію.

В Японії цілі корпорації, концерни, банки і навіть фірми добре розуміють, що лише культура, мистецтво – міст у вічність, і єдина можливість зберегти про себе пам’ять – це долучитись до колосальної духовної субстанції світової культури. В який спосіб? Збирання колекцій, відкриття музеїв, будівництво театрів, концертних залів, консерваторій, художніх академій, бібліотек і таке інше. Мені здається, що сьогодні в Японії кількість шедеврів світової культури більша, ніж будь-де в світі.

Наведу лише один красномовний приклад. У невеличкому передмісті Токіо Хатіодзі розташовано розкішний університетський комплекс «Сока Гаккай». Так от, музей цього навчального закладу нараховує 27 тисяч експонатів, серед яких світові шедеври живопису, скульптури, порцеляни, меблів тощо.

  • ^ А чи живе традиція в Україні, як, скажімо, в Японії, де навіть прем’єр-міністр часом приходить на засідання в національному вбранні?

  • Справді, пан Коїдзумі любить національні строї. Щодо України, то в Україні традиція, звичайно, жива так само, як жива багатюща українська культура.

  • Хоча ані наше національне вбрання, ані наші вареники не стали міжнародними брендами, як кімоно чи суші. А чому?

  • Ніщо в цьому світі не ставало і не стає «брендами» без колосальних капіталовкладень. Японці – великі патріоти своєї країни. І сьогодні інвестиції у формування позитивного світового іміджу Японії досягли рекордних обсягів. Існує цілий ряд державних інституцій, які покликані проводити цю лінію у життя. Скажімо, Японський фонд, який було створено у 1972 році під егідою Міністерства закордонних справ. Ось уже понад тридцять років він є стрижнем культурного обміну, який здійснює Японія з країнами Світової співдружності.

^ Які ж провідні напрямки діяльності такої цікавої інституції?

– Передусім, Японський фонд має свої представництва в більшості країн, з якими він співпрацює. Здебільшого це японські культурні центри, при яких, як правило, існують курси вивчення японської мови, які, по суті, є осередками з вивчення сучасної Японії взагалі.


51

Японським фондом здійснюється і фінансується колосальна діяльність по виданню японської класики та сучасної літератури, підручників японської мови, книжок для дітей, найрізноманітнішої довідкової літератури про Японію іноземними мовами. І, нарешті, глобальні культурні програми організація кінофестивалів японських фільмів, традиційного японського живопису – суіібокуга, кольорових ксилографій – укійо-е, вистав театрів Кабукі, виставок ікебани, проведення чайних церемоній, концертів народної музики, балетних і оперних спектаклів тощо.

  • А хто фінансує ці колосальні програми ?

  • Звичайно, уряд. Адже справа створення позитивного іміджу країни – це справа зусібіч державна.

  • Чи могли б ви навести якісь приклади діяльності Японського фонду?

  • Цих прикладів тисячі. Ну, хоча б такий. У Канаді проживає багато японців. Тому чотири рази на рік у Ванкувері проводяться грандіозні пісенні фестивалі із залученням найпопулярніших зірок Японії, які беруть участь у шоу, що триває більше п’яти годин і транслюється японською телекорпорацією NHK на десятки країн світу.

  • ^ Ви не випадково згадали про Канаду?

  • Звичайно, ні. Традиційно найбільша увага приділяється Японським фондом тим країнам, де є поселення японців. Залізна логіка і сто процентів ККД. На жаль, наш український масив за кордоном поки що не відчуває нашого тепла.

  • І все ж таки, що б нам треба було зробити для популяризації України за кордоном?

  • На мою думку, Україні потрібна широкомасштабна і довготривала, добре фінансована піар-акція з формування національного іміджу як у самій країні, так і за її межами. Взяти хоча б Китай. Десятки фільмів, знятих у Голлівуді на китайські гроші з неперевершеним Джекі Чаном, утверджують у свідомості сотень мільйонів глядачів у всьому світі вражаючий образ доброго, розумного, симпатичного і непереможного китайського супермена.

  • ^ А нам і вигадувати нічого не треба: народ сам створив своїх суперменів – скажімо, Котигорошка.

  • Я прекрасно розумію, що Голлівуд – це, так би мовити, вищий клас піару. Але те, що ми можемо самі зробити, ми повинні зробити: зняти десятки короткометражних високоякісних документальних фільмів про наше мистецтво, про наші собори, навіть просто ландшафтні фільми (які дуже популярні в Японії, скажімо), фільми про те, що підкреслює нашу національну автентичність, і намагатись показувати їх у рамках найпопулярніших телекомпаній світу. А також видавати тоннами довідкову літературу про Україну різними мовами.

  • Сподіватимемось, що в Україні знайдуться меценати, які мислять глобальними категоріями й почнуть цю нелегку, але таку потрібну роботу. А зараз, повертаючись до книги Її Величності, хочу вас запитати про презентацію цього українсько-японського проекту в галузі культури, яка відбулась у місті Осака.

  • Громадська презентація книги Її Величності перетворилась на справжнє свято мистецтва та літератури. Талановитий молодий композитор Танака Такасі написав спеціальний музичний супровід усієї церемонії. Відома актриса Ямада Нобу блискуче виконала фрагменти тексту Її Величності японською мовою. Під оплески присутніх ведуча церемонії зачитала лист міністра закордонних справ Японії пані Йоріко Кавагучі; молоді солісти опери виконали арії японських та зарубіжних композиторів, а юна скрипалька, лауреат міжнародних конкурсів Ріка Нагаї просто зачарувала слухачів віртуозним виконанням творів Брамса.

Я дала масу автографів. Деякі читачі приносили по п’ять-десять книжок і пояснювали, що книга Її Величності – це найкращий з можливих подарунків для родичів і друзів. На вечері панувала атмосфера теплоти, сердечності та великої зацікавленості Україною, а це не могло не радувати й не вселяти оптимізм.

  • Пані Людмило, мабуть, ви дуже багато працюєте. А чи залишається час, як кажуть, на entertainment? Я десь читав, що за кількістю ресторанів і музеїв Токіо випередив усі столиці світу з величезним відривом.

  • Не бачу приводу ставити ваше твердження під сумнів. Справді, ресторани справжньої японської кухні «рьотеї» – це до певної міри також музеї, адже кухня в Японії – це частина національної культури. Я досі не перестаю дивуватися різноманітності японських страв і естетиці аранжування трапези. Тут ніколи, ніде і ніщо не повторюється – ні посуд, ні декор, ні смак, ні навіть малюнок на кімоно офіціантів.


52

  • А звідки в Японії цей культ їжі, адже нація завжди була досить аскетичною?

  • Основи ставлення до прийняття їжі в Японії, безперечно, закладені синтоістською релігією. І досі цей процес залишається ритуальним процесом. Де б і щоб людина не їла, вона завжди здійснює певний ритуал, коріння якого сягає прапервнів людської свідомості. Ось чому ви ніколи не побачите людину, яка їсть на ходу. Це не лише великий гріх, а й блюзнірство. Прийняття їжі – це містичне доторкання до світу біосу, до світу живої природи. І через цей (здавалося б, такий рутинний процес) досягається емоційний вплив на природні стихії і відновлюється втрачена гармонія з навколишнім світом.

  • ^ Чи можна зробити висновок, що японці обожнюють природу приблизно так, як це робили наші предки у дохристиянську добу?

  • Хоч як це парадоксально, у найрозвиненішій країні світу й досі існує дострижнева релігія общинного типу, абсолютно анімістична за духом і змістом.

  • Який зміст ви вкладаєте в поняття «дострижнева»?

  • Це термін німецького філософа Карла Ясперса, який ще на початку XX сторіччя запропонував увести в науковий обіг поняття дострижневого, стрижневого і післястрижневого часу. Стрижневий час, за Ясперсом, тривав в історії людства близько 600 років, приблизно з 800 по 200 рік до нової ери. Саме тоді в різних культурах світу з’явились люди, які багато в чому визначили наше духовне життя на дуже далеке майбутнє. У Китаї з’являються засновники конфуціанства – Конфуцій і даосизму

  • Лао Цзи. В Індії створюють святі книги індуїзму – Упанішади і проповідує Будда. В Ірані Заратустра пропонує своє трактування визначальних понять людської моралі – добра і зла. В Ізраїлі з’являються великі пророки – Ілля, Ієремія, Ісайя. В Греції – панує культ Гомера, Геракліта, Платона.

  • ^ Тобто на зміну поганству і міфології приходять стрункі системи вчення?

  • Так, але найважливіше, що ці вчення і проповіді адресовані тепер індивідууму, а тому релігії, які виникають в післястрижневий період, називають індивідуальними.

  • Отже, синто – це своєрідний анахронізм.

  • Я б сказала інакше: це велика, досі нерозгадана таємниця. В Японії людина не виокремлює себе з навколишнього світу. Французький філософ Люсьєн Леві-Брюль називає подібне відчуття «містичною співучастю». Точніше не скажеш. І досі для багатьох японців природа одухотворена, а тому всі явища і речі сприймаються як живі сутності, часом дружні людині, а часом ворожі. І досі синто – це не вчення, а «шлях богів». Тому повсякденне життя просто просякнуте цією містикою, і відрізнити сакральне від профанного неможливо.

  • ^ Чи могли б ви навести якийсь красномовний приклад?

  • У будь-якому ресторані, кафе, забігайлівці в першу чергу вам запропонують вогку серветку. Здавалось би, нормальний гігієнічний захід, але своїм корінням він сягає глибокої давнини. Саме синто виховало у нації культ чистоти і тіла, і помислів, а ритуал омовіння назвало своїм головним ритуалом.

  • ^ Але головної книги синто на зразок Біблії або Корану не існує, тож звідки живучість цієї релігії?

  • Цей дивовижний феномен просто не піддасться аналізу. Синто – це невід’ємна складова багатющої народної культури, синто створює такий самобутній і притягальний японський флер, оту «японськість», яка стала вже давно культурним кодом нації.

  • ^ Яке ж місце займають в житті Японії буддизм і конфуціанство?

  • На це питання дав вичерпну відповідь чернець школи Тендай, який належав до найстародавнішого роду синтоїстських священнослужителів Урабе-Йосіда. Дзихен (так звали ченця) виголосив свою знамениту формулу, що й досі не втратила своєї актуальності. «синто це коріння японського древа, конфуціанство – стовбур і віти, а буддизм – плоди і квіти».

^ А могли б ви сказати, які ваші улюблені музеї в Токіо?

Передусім, хочу наголосити, що жодна справді багата людина в Японії не пішла з цього світу, не зібравши колекцію творів мистецтва і не створивши музею. Тому в Токіо існують тисячі приватних музеїв. Але є три величезні національні «кити» – Токійський національний музей, Національний музей західного мистецтва, Національний музей модерного мистецтва, в яких регулярно проходять в буквальному розумінні вражаючі уяву виставки різних мистецтв. Усе, що роблять японці, має знак позитивного перфекціонізму Скажімо, якщо це виставки Шагала, Кандінського, Дюрера, Рембрандта то на них експонується весь Шагал, весь Кандінський, весь Дюрер і весь Рембрандт.


53

Таким чином, японці мають щасливу можливість подивитися роботи, що зберігаються у музеях не лише різних країн, а навіть різних континентів.

Хоч би який був музей, великий чи малий, столичний чи периферійний, він завжди заповнений відвідувачами – щодня і з ранку до вечора. Ніде в світі нічого подібного я не спостерігала. Оця внутрішня потреба спілкування з прекрасним не може не приголомшувати.

А зовсім недавно, восени, в Токіо відкрився новий приватний музей сучасного мистецтва «Mori Art Museum» у щойно побудованому, просто фантастичному центрі в районі Роппонгі на останньому поверсі найелегантнішого хмарочоса столиці. З вікон музею у сонячний день видно сніжну першину Фудзі. Таким чином найславетніша знакова гора Японії ніби бере участь у цьому грандіозному проекті.

  • ^ А що це за містична історія з музеєм Альфонса Мухи, про яку ви згадували в інтерв’ю «Київському телеграфу»?

  • О, це справді, майже містична історія! Ми з чоловіком дізнались, що побіля Осаки є невеличке місто Сакаї, де знаходиться музей одного з найблискучіших художників слов’ян­ського світу, неперевершеного представника модерну Альфонса Мухи та видатної японської поетеси того періоду Ясано Акіко, вірші якої я переклала спеціально для «Всесвіту».

Ім’я Альфонса Мухи я вперше почула в Австрії. В старовинному австрійському містечку Мельк проходила колосальна виставка, експозиція якої представляла найвеличніше творіння майстра – цикл «Слов’янський епос». Мене вразив могутній талант цього митця, і я присвятила йому невеликий вірш. Пізніше, в поезй «В обіймах «Югендстилю», присвяченій явищу модерну у світовій культурі, я згадувала Муху, його «Слов’янський епос» і браслет, створений за його дизайном відомим ювеліром Фу-ке для славетної актриси Сари Бернар. Оригіналу цього браслета я ніколи не бачила і була знайома з ним лише за ескізом Мухи. Можете уявити собі наш подив, коли цей надзвичайної краси браслет ми побачили в експозиції далекого провінційного музею. На щастя, вірш «В обіймах Югендстилю» було перекладено японською мовою, і я подарувала свою книжку куратору музею панові Сайто. Буквально на другий день в Токіо я отримала лист, в якому пан Сайто говорить про величезну кількість поетичних збігів у моїх віршах і віршах японської поетеси Ясано Акіко, яка ніколи не зустрічалась з Мухою, але за духом своєї творчості, відданості новим ідеям XX століття, долею поставлена поряд з ним. Пан Сайто пише, що мистецтво – живопис, поезія, музика – не знає ані меж, ані часу, ані простору. Вони глобальні, безсмертні, належать усьому людству. Мені надзвичайно приємно, що і моя книжка є в цьому музеї.

  • Справді, якось абсолютно непередбачувано переплелись тонкі світи чеха, японки, українки, створюючи духовну ауру добра і краси, які повинні врятувати світ. А що нового на японських літературних теренах?

  • На це питання коротко відповісти неможливо. Колосальна кількість книжок, які сьогодні видаються в країні, будь-яку обсервацію перетворюють на непід’ємну працю.

  • Тоді звузимо запитання. Що ви думаєте про прозу такого популярного сьогодні у світі письменника Харукі Муракамі?

  • Харукі Муракамі вочевидь най популярніший японський письменник за кордоном. Тиражі перекладів його творів величезні. Проте ставлення до нього на батьківщині неоднозначне. Деякі критики вважають, що це майбутній Нобелівський лауреат, інші – називають його винахідником стрейч-прози, точно влучаючи у слабке місце його текстів. Мені особисто бідьше імпонують його ранні твори. «Страшилки» останніх романів, чесно кажучи, засмучують. Але сьогодні Муракамі, безперечно, – серйозне явище світової літератури, і його треба читатн. Він створив неперевершений дотиковий образ сучасного Токіо очима інтеліґента, і оцей «recognizing», мабуть, гіпнотично діє на читачів.

Ми живемо неподалік від центральної артерії міста Аояма Дорі. Герой роману Муракамі «На південь від кордону, на захід від сонця» господар приватного джаз-клубу на Аоямі, і, зрозуміло, що Аояма – це своєрідне середовище його буття. Кафе, супермаркети, школа, дитячий садок, пивний бар, флорист, аптека і тому подібне. Кожного разу, ідучи Аоямою, я фактично йду маршрутом Хадзіме і впізнаю, впізнаю, впізнаю... Оцей ефект твоєї присутності на сторінках чужого роману щоразу дарує мені якийсь дитячий захват, повертає у молодечі містифікації. Але, незважаючи на таку дотиковість,


54

проза Муракамі, справді, є прозою-міфологемою, прозою «від кутюр» і розрахована на гурманів більше, ніж на середньостатистичного читача.

  • ^ Ви сказали, що в Японії існує колосальна індустрія маскульту. Чи не могли б ви розповісти, скажімо, про сучасну японську естраду?

  • Японська естрада – це тисячі імен, тисячі колективів, десятки жанрів і тому подібне. Пальма першості в цій сфері належить найбільшій напівдержавній ТБ і радіокорпорації NHK (Nihon Hoso Kiokai), яка була заснована у 1925 році, а з 1987 року здійснює цілодобове мовлення через супутники, веде передачі на закордон 22 мовами, володіє кількома найбільш популярними каналами. 97 відсотків усіх витрат корпорації покриваються за рахунок абонентської плати. Фактично вона не отримує субсидій від уряду. Єдиним натяком є майже 2 мільярди доларів на рік, якими держава субсидує зарубіжне радіомовлення. Так от, цей кит японських ЗМІ фактично є монополістом сучасної японської естради. Саме про це писав Харукі Муракамі у своєму романі «Денс, денс, денс», створюючи образ зірки японської енки Готандн.

  • ^ А що таке «енка»?

  • Це найпопулярніша в Японії традиційна естрадна пісня, що має свою драматургію, свої музичні канони. Щось типу французького шансону чи російського романсу. Я також належу до фанів енки. Ця чарівна музика – такий спочинок для душі. До речі, грандіозні концерти енки відбуваються щосуботи у залі NHK, що вміщує до 10 тисяч глядачів, і транслюються по телебаченню з 9 до 11 вечора. Важко уявити людину, яка вдома не увімкне канал і не подивиться подібний концерт. Розкішні квіти, красуні і красені у кімоно та костюмах від найкращих кутюр’є світу, блискуча виконавська майстерність, режисура, аранжування, один з найкращих оркестрів у Японії і тому подібне.

  • ^ Такі концерти мають, мабуть, велику позитивну енергетику, оскільки збирають таку кількість глядачів?

  • Ви чітко відчули основну рису японського національного характеру – це справді позитивна енергетика.

  • Мабуть, в атмосфері позитиву і з негативами легше впоратись. Може, у цьому і полягає формула успіху по-японськи?

  • Ґрунтуючись на моєму невеликому досвіді, я б все-таки цю «формулу успіху» уточнила. Японці не просто виховані, доброзичливі, позитивно настроєні люди, вони надзвичайно цілеспрямовані, фантастично працьовиті. Коли бачиш, як виконується будь-яка найрутинніша робота (прибирання, обслуговування тощо), розумієш, що у свідомості японців просто не існує отого «сачка-пофігіста», який нашіптує щось тину «робота – не вовк...».

  • ^ Чи не хочете ви сказати, що економічне чудо Японії в іншій країні просто неможливе, бо там немає японців?

  • Так воно і є насправді. Я досить багато часу приділила вивченню економічних моделей, які застосовувалися у Японії протягом останніх тридцяти років, і дійшла до висновку, що вони не містять жодних інноваційних ідей в порівнянні, скажімо, з європейськими системами, зокрема з німецькою тощо. Секрет «дива» – це дух японської нації, це сам народ, це дарована йому небесами шляхетна здатність – любити свою країну.

  • ^ Пані Людмило, дякую вам за надзвичайно цікаву розповідь. Зичу вам щастя, здоров’я, натхнення для нових книг і нових зустрічей зі «Всесвітом».

Жовтень 2004 р.

^ Токіо – Київ

Вів розмову Олег МИКИТЕНКО



55





залишити коментар
Сторінка17/20
Дата конвертації25.09.2011
Розмір4.31 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20
хорошо
  2
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх