Харукі муракамі. Поїздка до Таїланду icon

Харукі муракамі. Поїздка до Таїланду


1 чел. помогло.
Схожі



Загрузка...
страницы: 1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20
повернутися в початок
скачать

29

характер. Під контролем тримали навіть найбільш природні почуття прихильності. Батько міг дозволити собі обійняти сина тільки всупереч своєї гордості; чоловік не наважувався поцілувати свою дружину – тобто він не міг цього зробити публічно, незалежно від того, як вільно він поводив себе наодинці з нею! Можливо, частка істини криється у зауваженні одного молодого дотепника, який сказав: «Американські чоловіки цілують своїх дружин на людях і б’ють їх удома, японські ж б’ють своїх дружин прилюдно, а цілують, залишившись із ними наодинці».

Зовнішню стриманість і внутрішнє самовладання не повинні порушувати жодні пристрасті. Я пригадую, як під час останньої війни з Китаєм розквартирований у місті полк вирушав на фронт і на вокзалі зібралась сила людей, щоб попрощатися з полковником і всіма солдатами. Подивитися на прощання прийшов один американець, який очікував галасливих проявів почуттів, оскільки весь народ був надзвичайно збуджений, і в натовпі були батьки, матері, дружини і кохані солдатів. Американець був спантеличений і розчарований: коли пролунав свисток і поїзд рушив, тисячі присутніх мовчки зняли капелюхи і схилили голови у побожному прощанні. Ані махання хусточками, ані слів – лише глибока тиша, і тільки прислухавшись, можна було почути притушені схлипування. Подібне відбувається і у звичайному житті: мені розповідали про одного батька, який проводив цілі ночі, дослухаючись до дихання хворої дитини, але стояв при цьому за дверима, щоб його не заскочили за таким проявом батьківської слабкості! Я чув про матір, яка в останню мить свого життя заборонила покликати сина, щоб ніщо не завадило його навчанню. Наша історія і повсякденне життя сповнені прикладів героїчних матерів, поведінку яких можна порівняти із найбільш зворушливими сторінками Плутарха. Іан Макларен1 напевне виявив би серед наших селянок не одну Марджет Хоу.

Тою ж стриманістю нашої вдачі пояснюється відсутність поповнення віруючих у християнських храмах Японії. Коли людина відчуває, що її душа збентежена, вона інстинктивно намагається відразу ж притлумити зовнішні прояви цього збентеження. Іноді, хоч і рідко, нас охоплює непереборне бажання відверто і щиро розповісти, що лежить у нас на душі. Проте розбалакувати про наші душевні переживання означає порушувати третю заповідь. Кожному японцеві болісно чути, як уголос вимовляються найсвятіші слова, як найпотаємніші сердечні почуття розкриваються перед випадковими слухачами. «Чи ти відчуваєш, як уся твоя душа озивається на поклик ніжних почуттів? Настав час пустити паростки. Не треба їх славословити, хай зростають у тиші і таємниці». – писав у своєму щоденнику один юний самурай.

Висловлювати найпотаємніші думки і почуття – особливо релігійні – велемовними проголошеннями сприймається нами як певна ознака того, що вони настільки ж поверхові, наскільки не щирі. «Ти подібний до гранатового плоду, якщо, відкриваючи рота, показуєш, що в тебе на серці» – стверджує відоме прислів’я.

^ Розділ 12 Традиції самогубства і спокути

Багато чужоземних авторів більш чи менш детально розповідали про ці дві традиції (перша відома як харакірі, а друга – як катакіуті).

Перед тим як почати розмову про самогубство, дозвольте мені уточнити, що я обмежусь у своїх міркуваннях лише сеппуку, або каппуку, яке відоме як харакірі, тобто самогубство шляхом розпорювання живота. «Розпорювати собі живіт? Яка нісенітниця!» – вигукнуть ті, хто чує про це вперше. Незважаючи на абсурдність, з якою це може прозвучати для іноземця, цей звичай не такий уже невідомий для тих, хто добре обізнаний із творами Шекспіра, який вкладає в уста Брута, що звертається до Цезаря такими словами: «І дух твій блукає, спрямовуючи наші мечі нам прямо в нутрощі». Послухайте сучасного англійського поета, який у своєму «Світлі Азії»2 розповідає про меч, який пронизує нутрощі королеви, і ніхто не звинувачує його ані у поганій англійській мові, ані у порушенні благопристойності. Заради ще одного прикладу подивимось на картину Гверчіно в Палаццо Росса у Генуї, що зображає смерть Катона. Кожен, хто чув лебедину пісню, вкладену у вуста Катона Аддісоном, навряд чи дозволить собі глумитися над мечем, який наполовину занурюється у його черевну порожнину. Для нашого розуму така смерть стоїть в одному ряду із зразками інших шляхетних вчинків і сповнена найзворушливішого пафосу, отож відраза або, тим паче, смїхотворність не затьмарюють для нас цю концепцію. Сила чесноти, величі і ніжності, що

1 Іан Макларен – шотландський письменник кінця XIX ст. У своїх романах прославляв високі моральні якості простого селянського люду.

2 «Світло Азії» – поема англійського поета і вченого другої поповним XIX ст. Едвіна Арнольда, що розповідає про життя Будди.

30

здатна перетворювати, настільки дивовижна, що навіть такий жахливий спосіб смерті набуває піднесеності і стає символом нового життя – інакше знамення, явлене імператорові Костянтину, не підкорило б світ!

Сеппуку втрачає для нашого розуму будь-який характер безглуздості не тільки під впливом зовнішніх асоціацій; ні, вибір саме цієї частини тіла основано на стародавніх анатомічних уявленнях про вмістилище душі та любові. Коли Мойсей пише про те, що у Йосифа «спалахнули нутрощі до брата його», або коли Давид благає Господа не забути нутрощі його, або коли Ісайя, Сремія та інші натхненні біблійні пророки говорять про «обурення» і «хвилювання» нутрощів, всі вони підтверджують переконання, яке поширене серед японців, що живіт – святилище душі. Семіти зазвичай говорили про печінку, нирки і жир навколо як про прихисток почуттів і життя. Термін хара був всебічнішим, ніж грецькі phren або thumos, і як японці, так і елліни вважали, що дух людини перебуває десь у цій порожнині. Такі уявлення існували не тільки серед народів стародавнього світу. Французц незважаючи на висунуту одним із найвидатніших їхніх філософів, Декартом, теорію про те, що душа міститься у шишкоподібній залозі, настирливо продовжують використовувати поняття ventre1 в значенні, яке якщо і є з точки зору анатомії занадто невизначеним, то має примітне фізіологічне значення. Подібним чином, entrailles2 використовується у їхній мові для позначення любовної прихильності і співчуття. Немає в такому переконанні і перебільшення; воно навіть більш наукове, ніж розповсюджена теорія, яка робить серце осередком почуттів. Не звертаючись до священиків, японці краще Ромео розуміли, «у наскільки низькій частині цього тіла живе ім’я». Сучасні неврологи говорять про черевний і тазовий мозок, визначаючи такими поняттями симпатичні нервові центри у тих частинах тіла, які зазнають сильних фізичних впливів. Зараз, коли ця точка зору на ментальну фізіологію визнана, легко побудувати силогізм сеппуку: «Я розкрию вмістилище своєї душі і покажу вам, яка вона. Судіть самі, чи спаплюжена моя душа, чи чиста».

Мені б не хотілось видатися прибічником релігійних або навіть моральних виправдань самогубства, але піднесене ставлення до своєї гідності є вагомим виправданням для багатьох, хто позбавив себе життя. Як багато людей погодились із думкою, що її висловив Гарт: «Коли втрачено гідність, смерть – полегшення, надійне укриття від ганьби», – і, посміхаючись, віддали свої душі на забуття! Смерть, пов’язана із питанням честі, розглядалась в Бусідо як ключ до вирішення багатьох складних проблем таким чином, що природний відхід честолюбного самурая з життя вважався достатньо банальною подією і не таким кінцем, про який можна мріяти. Я насмілюся сказати, що багато добрих християн, якщо тільки вони достатньо чесні, можуть визнати те, що були вражені – або навіть захоплені, – грандіозною витримкою, з якою Катон, Брут, Петроній і сонми інших стародавніх героїв переривали своє земне існування. Чи не буде занадто зухвалим натяк на те, що смерть першого із філософів також була почасти самогубством? Коли його учні так детально розповідають, з якою готовністю їхній наставник підкорився наказу держави, який, на його думку, був з моральних позицій помилковим. – замість того, щоб скористатися можливістю втечі, і про те, як він взяв чашу із відваром цикути в руки і навіть пожартував з приводу її смертельного складу, хіба не бачимо ми, що відбувається, власне, акт принесення себе в жертву? Адже тут відсутній фізичний примус, як тоді, коли людину страчують. Звичайно, вердикт суду був примусом; він проголошував: «Ти повинен вмерти від власної руки». І якщо самогубство означає ніщо інше, як смерті від власної руки, то Сократ явив нам яскравий приклад самогубства. Але ніхто не може звинувачувати його у цьому злочині; навіть Платон, який відчував відразу до таких вчинків, не назвав би вчителя самогубцем.

Тепер мої читачі розуміють, що сеппуку означало не просто процес самогубства. Це була традиція, законна і яку проводили згідно зі встановленим обрядом. Вона виникла у середньовіччі і являла собою процедуру, завдяки якій воїни могли спокутувати свої злочини, принести вибачення за помилки, уникнути ганьби, врятувати своїх друзів або довести свою щирість, якщо її призначали за постановою суду, то виконували згідно з необхідною церемонією. Це було вишукане самознищення, і здійснити його міг тільки той, хто визначався холоднокровністю і залізною витримкою. Через цю причину сеппуку робило особливу честь професії бусі.

Можливо, лише інтерес до старовини спокушав мене описати цю стародавню церемонію, але, знаючи, що такий опис уже було зроблено набагато талановитішим письменником, книги якого зараз читають нечасто, я підкорився спокусі і використав нижче достатньо велику цитату. У своїх «Розповідях про стару Японію» Мітфорд, подавши переклад трактату про сеппуку з дуже рідкісного японського манускрипту, переходить до опису реального випадку його виконання, який він бачив на власні очі:

1 Venire – черево (фр.).

31

«Нас (семеро чужоземців) було запрошено разом із свідками-японцями у хондо, центральний зал храму, де повинна була відбутися ця церемонія. Це була дуже вражаюча сцена. Величезний зал із високою стелею, яку підтримували темні дерев’яні колони. Зі стелі звисало багато тих великих позолочених ламп і прикрас, які звичні для буддистських крамів. Перед високим олтарем, там, де підлога, вкрита гарними білими циновками, піднімалась на три-чотири дюйми, був розстелений червоний килимок. Високі свічки, розставлені на рівній відстані одна від одної, освітлювали все навколо примарним та таємничим світлом, настільки тьмяним, що він ледь дозволяв стежити за тим, що відбувається. Семеро японців зайняли свої місця ліворуч від підвищення перед олтарем, а нас, сімох чужоземців, провели праворуч. Більше в храмі нікого не було.

За декілька хвилин напруженого очікування до зали зайшов Такі Дзендзабуро, кремезний тридцятидворічний чоловік шляхетної зовнішності, вдягнений у церемоніальний одяг із особливими крилами з конопельного прядива, які одягають в урочистих випадках. Його супроводжували кайсяку і троє офіцерів, вбраних в дзимбаорі, – військові мундири, оздоблені золотом. Слід зауважити, що поняття кайсяку означає не зовсім те, що наш кат. На цю службу обирають тільки шляхетних мужів; у багатьох випадках цю роль виконує кревний родич або друг засудженого, і стосунки між ними відповідають скоріше стосункам між начальником та підлеглим, аніж жертви і ката. У цьому випадку кайсяку був учень Такі Дзендзабуро – його обрали товариші останнього з усього кола друзів через його високу майстерність фехтування мечем.

Разом із кайсяку, ліворуч від нього, Такі Дзендзабуро повільно наблизився до японців, і обоє вклонились сімом свідкам, потім вони підійшли до нас, іноземців, і привітали нас у такий самий спосіб – можливо, навіть з більшою повагою. В обох випадках у відповідь був такий самий церемонний привітальний уклін. Повільно і з надзвичайною гідністю засуджений зійшов на підвищення перед олтарем, двічі низько вклонився і сів1 на повстяному килимку спиною до олтаря, кайсяку сів ліворуч від нього. Один і з трьох провідників виступив наперед, дістав підставку, подібну до тої, яку використовують для пожертв в храмі, на якій, загорнутий у папір, лежав вакідзасі – японський короткий меч або кинджал, довжиною у дев’ять з половиною дюймів; краї і кінчик нього меча гострі, як лезо. Вклонившись, він простягнув його засудженому, який прийняв його обома руками і шанобливо підняв до голови; після чого поклав на підлогу перед собою.

Після ще одного низького поклону Такі Дзендзабуро голосом, який викривав рівно стільки ж почуттів і вагань, скільки можна очікувати від людини, яка робить страшне зізнання, але без жодної ознаки їхнього виявлення на обличчі або в рухах, виголосив таке:

«Я і тільки я віддав наказ, який не можна виправдати: стріляти в іноземців у Кобе, і зробив це ще раз, коли вони намагалися тікати. За цей злочин я розтинаю собі черево і прошу присутніх зробити мені честь і бути цьому свідками».

Другий раз уклонившись у такий спосіб, що його верхня частина одягу впала з плеч і він залишився оголеним по пояс. Дуже обережно, як того вимагає звичай, він заправив рукави під коліна, щоб не впасти на спину, адже японський аристократ повинен, помираючи, впасти вперед. Не поспішаючи, непохитною рукою він підняв кинджал, який лежав перед ним; подивився на нього з сумом і майже з любов’ю, він на мить зупинився – здавалось, він в останній раз збирається з думками, а потім устромив кинджал глибоко в ліву частину живота і повільно повів його праворуч, після чого повернув лезо в рані, зробивши невеликий надріз угору. Під час цих неймовірно болючих дій жоден мускул на його обличчі не здригнувся. Витягнувши кинджал з тіла, він нахилився вперед і випростав шию: лише зараз на ного обличчі майнув вираз страждання, але він не зронив ні пари з вуст. У цю мить кайсяку, що до цього сидів біля нього, але уважно стежив за кожним його рухом, підвівся на рівні ноги, вихопив меча і здійняв його на мить у повітря: майнуло лезо, пролунав важкий, глухий удар і звук падіння: голову було відтято від тіла одним ударом.

Запанувала мертва тиша, яку порушували лише жахливі звуки пульсуючої крові, яка виривалась із нерухомого тіла, яке лежало перед нами, і лише кілька секунд тому було відважним лицарем. Це було жахливо.

Кайсяку низько вклонився, протер свого меча завбачливо прихопленим шматком паперу і зійшов із підвищення; заплямований кров’ю кинджал урочисто винесли як криваве свідоцтво екзекуції.

Двоє представників мікадо залишили свої місця, підійшли до того місця, де сиділи ми, і попросили нас засвідчити, що смертний вирок, винесений Такі Дзендзабуро, було належним чином виконано. Церемонія завершилась, і ми залишили храм».

Тобто сів у японській манері, коли коліна і кінчики пальців ніг торкаються підлоги.


^ 32

Розділ 13 Меч, душа самурая

Бусідо обрало меч емблемою сили і героїзму. Коли Магомет оголосив, що «меч є клкючем до Небес та Пекла», це було лише відлунням ставлення японців. Хлопчик-самурай вчився володіти мечем з раннього дитинства. Урочиста подія відбувалась, коли йому виповнювалось п’ять років, його вбирали в одяг самурая, ставили на дошку для гри в го1 і посвячували у воїни, заткнувши за ного пояс справжнього меча замість іграшкового кинджала, з яким він грався. Після цієї першої церемонії adoptia per arma, хлопчик не виходив за межі батьківського подвір’я без цього знака його статусу, хоча зазвичай, у повсякденні, меча заміняв позолочений дерев’яний кинджал. Минало кілька років, і він починав носити ненагостреного, але справжнього меча, пізніше несправжня зброя відкидалась, і з насолодою, набагато гострішою за його нову зброю, хлопець вибирався перевірити міцність леза на дереві та камінні. Коли він ставав повнолітнім, тобто йому виповнювалось п’ятнадцять років, він отримував свободу дій і міг пишатися тим, що володіє мечем, гострим для будь-якої справи. Сам факт володіння таким небезпечним предметом викликав у нього почуття самоповаги і відповідальності: «Не марно він носить свого меча». Те, що він носить на поясі – є символом того, що він несе у своєму розумі та серці, – відданості і честі. Два мечі, довгий і короткий. – які називаються відповідно дайто і сьото, або катана вакідзасі, – ніколи його не полишають. Коли він удома, вони на видноті в його кабінеті або вітальні; вночі вони охороняють його сон, спочиваючи біля подушки на відстані простягнутої руки. До них, незмінних супутників, ставляться з любов’ю і дають власні імена. Повага до них межує з обожнюванням і поклонінням. Батько історії наводить цікаві дані про те, що скіфи приносили жертви своїм шаблям. У багатьох японських храмах і родинах зберігаються мечі як предмети поклоніння. Навіть до звичайнісінького кинджала ставляться із належною повагою. Будь-яка образа на його адресу рівнозначна особистій образі. Лихо тому, хто був настільки легковажним і переступив через зброю, яка лежала на підлозі!

Такий дорогоцінний предмет не могли обійти своєю увагою і майстерністю художники, а марнославністю його господар, особливо у мирні часи, коли його використовували за призначенням не частіше, ніж палицю єпископа або скипетр короля. Шкіра акули і тонкий шовк руків’я, золото і срібло гарди, лаковані піхви різних відтінків трохи приховували моторошний вигляд смертельної зброї; але всі ці прикраси були лише іграшками у порівнянні із самим лезом.

Майстри з виготовлення мечів були не просто ремісниками, а натхненними художниками, а їхні майстерні – святилищами. Щодня майстер починав роботу із молитви та очищення; як стверджувало прислів’я, «він вкладав душу і дух у кування і гартування сталі». Кожен помах молота, кожне занурення леза у воду, кожен рух точильного камею були рівнозначні релігійному дійству. Чи був дух майстра або його бога-покровителя тим самим, що накладало грізні закляття на наші мечі? Досконалий, як витвір мистецтва, він кидав виклик своїм толедським і дамаським суперникам, меч ніс в собі щось більше за мистецтво. Його холодне лезо, яке пітніло в ту саму мить, коли його витягали з піхов; його досконала поверхня, яка переливалась усіма відтінками блакитного; його неперевершено лезо, що могло творити історичні події і здійснювати можливості; вигин меча, який поєднував витончену вишуканість і неймовірну силу, – все захоплювало нас і викликало бажання схилитися перед силою і красою, почуття втіхи і жаху. Невинною була б його місія якби він лишався лише предметом милування і радощів! Але завжди на відстані простягнутої руки він являв собою спокусу до насильства. Занадто часто лезо миттєво з’являлось із своїх мирних піхов. Іноді спокуса випробувати якості меча була така велика, що його випробовували, рубаючи шиї безневинних людей.



1 Го часто називають японськими шашками, але вона набагато складніша за цю англійську гру. Дошка для гри в го складається з 361 клітинки і уособлює поле бою. Мета гри полягає в тому, щоб зайняти якнайбільше клітинок


33

Юрій КОСТЕНКО,

Надзвичайний і Повноважний Посол України в Японії

^ УКРАЇНСЬКО-ЯПОНСЬКІ ВІДНОСИНИ СЬОГОДНІ

Протягом століть розділені багатьма тисячами кілометрів Україна і Японія мали іноді вкрай цікаві й несподівані зв’язки. Наприклад, царський адмірал, дипломат, глава місії із встановлення дипломатичних та торгових відносин з Японією Єфімій Путятін, який у 1855 році підписав перший російсько-японський договір, відомий в історії як Сімодський трактат, свій останній спочинок знайшов у Києво-Печерській лаврі. З іншого боку, в японській землі поховано чимало українців – учасників війни 1904–1905 років. У списку воїнів, похованих на одному з кладовищ міста Нагасакі, можна прочитати такий запис: «Павло Григорович Філоненко, комендор броненосного крейсера 1 рангу «Дмитрий Донской», помер від ран в госпіталі Сасебо 1 липня 1905 p., уродженець Прилуцького повіту Полтавської губернії».

На початку XX століття в Японії навчався і працював український письменник Василь Єрошенко. З 1916 року він публікував оповідання та алегоричні казки японською мовою. Його портрет, написаний у 1926 році класиком японського образотворчого мистецтва Ц. Накамурою («Всесвіт» № 9-10 за цей рік, с. 11), можна побачити в Національному музеї Токіо.

Батько національного героя Японії, непереможного борця сумо К.Тайхо, рекорди якого ось вже не одне десятиліття не в змозі побити сучасні спортсмени. Маркіян Боришко, народився в селі Руновщина нинішнього Зачепилівського району Харківської області. Таких фактів можна наводити чимало.

Проте, дійсно повномасштабні, глибокі відносини між двома народами почали розвиватись лише після 28 грудня 1991 року, коли Японія визнала незалежність нашої держави. З моменту встановлення дипломатичних відносин 26 січня 1992 р. міцним фундаментом двостороннього співробітництва є відданість України та Японії спільним принципам, запроваджуваним як у внутрішньому житті, так і у міждержавних відносинах – це демократія, верховенство права, прагнення до забезпечення миру і безпеки в усьому світі. Сьогодні політичні зв’язки між нашими країнами мають стабільний характер, характерними рисами їх є багаторівневий політичний діалог та досягнення взаєморозуміння практично з усіх питань, що становлять взаємний інтерес.

Міцні політичні підвалини співробітництва двох держав були закладені у березні 1995 року під час офіційного візиту Президента України Л. Кучми до Японії. Головні підсумки проведених в Токіо зустрічей і переговорів вмістила підписана 23 березня 1995 року Спільна заява України і Японії. З японського боку цей важливий політичний документ, що зафіксував якісно новий рівень українсько-японських відносин, підписав прем’єр-міністр Т. Мураяма.

Суттєвим елементом розбудови міждержавних відносин в ці роки був розвиток міжпарламентських контактів. У травні 2003 року відбувся офіційний візит до Японії Голови Верховної Ради України В. Литвина. Програма візиту охоплювала аудієнцію в імператора, широкий спектр зустрічей на міжпарламентському рівні, зокрема з президентом Палати радників X. Куратою, спікером Палати представників Т. Ватанукі, членами парламентської Асоціації японсько-української дружби на чолі з генеральним секретарем X. Янагісавою, комплексний захід в Університеті Сока, відвідання Меморіального комплексу пам’яті жертв атомного бомбардування в м. Хіросімі, зустріч із керівництвом цього міста та префектури. У межах офіційного візиту Голови Верховної Ради України відбувся семінар-презентація «Економіка України – нові можливості для зміцнення співробітництва».

Тісна взаємодія існує між міністерствами закордонних справ двох країн. Регулярними є взаємні візити, зустрічі міністрів, багаторівневі політичні консультації інших представників зовнішньополітичних відомств. У серпні – вересні 2003 року з офіційним візитом в Україні перебувала міністр закордонних справ Й Кавагуті. Вона мала зустрічі із Президентом Л. Кучмою, прем’єр-міністром В. Януковичем. За результатами переговорів міністрами закордонних справ підписано Спільне комюніке України та Японії.


34

У документі, який залишається чинним і сьогодні, наголошується на важливості інтенсифікації відносин, а також визначаються основні напрямки подальшого співробітництва. Зокрема, в якості спільних сфер взаємодії розглядаються контроль за озброєнням та нерозповсюдження зброї масового знищення, боротьба з міжнародним тероризмом, охорона навколишнього середовища тощо.

Черговим важливим етапом активізації міждержавного діалогу став офіційний візит до Японії у червні 2004 року міністра закордонних справ України К Грищенка. У ході зустрічі з міністром закордонних справ Й Каваґуті відбувся ґрунтовний обмін думками щодо стану та перспектив розвитку взаємовигідних двосторонніх відносин. Важливою темою переговорів стали питання міжнародної безпеки, зокрема іракська проблематика. Пріоритетність цієї гострої політичної тематики була не випадковою. Адже, як і Україна, Японія направила до складу міжнародних стабілізаційних сил в Іраку на початку цього року близько тисячі військовослужбовців Сил самооборони. Обговорювались також питання співпраці в міжнародних організаціях, нерозповсюдження зброї масового знищення, запобігання виникненню регіональних конфліктів.

У ході цього візиту було зроблено також глибокий аналіз нинішнього етапу економічних зв’язків, що характеризується їх поступовим виводом з періоду застою пов’язаного, в першу чергу, із погіршенням соціально-економічного становища України у перші роки структурної перебудови економіки. Зокрема, на переговорах обговорювались питання, спрямовані на поглиблення економічного виміру двосторонніх відносин і збільшення рівня товарообігу, можливість взаємодії українських та японських компаній у спільних проектах економічної відбудови Іраку та в третії країнах, більш широкому залученню їх інвестицій в економіку України, скорішому завершенню переговорного процесу щодо взаємного доступу до ринків у контекст вступу нашої держави до COT.

За результатами переговорів керівників зовнішньополітичних відомств двох держав підписано міжурядову Угоду про технічне співробітництво і грантову допомогу імплементація якої значною мірою сприятиме подальшій розбудові перспективних напрямів двосторонньої технічної співпраці. Цей документ заклав правові основи для повноцінного функціонування в Україні Японського центру, основним завданням діяльності якого є розвиток економічного, технічного та культурного діалогу між двома країнами.

На зустрічі міністра закордонних справ України з державним міністром з питань оборони Японії С. Ісібою відзначалась необхідність посилення взаємодії між оборонними відомствами двох держав. Підкреслювалась спільність підходів до питання нерозповсюдження ядерної зброї. У цьому зв’язку С. Ісіба виявив інтерес до можливого використання досвіду України, яка відмовилась від третього у світі за розмірами ядерного арсеналу, для пошуку шляхів вирішення проблеми ядерних амбіцій КНДР. У центрі уваги зустрічі з міністром освіти, культури, спорту, науки та технології Японії Т. Кавамурою були питання двостороннього науково-технічного співробітництва, зокрема можливість започаткування співпраці між національними космічними агентствами України та Японії, а також провідними підприємствами вітчизняної ракетно-космічної галузі Окрему увагу було зосереджено на пошуку можливостей для виходу відповідних підприємств нашої держави на ринок космічних послуг країн Південно-Східної Азії та Азіатсько-тихоокеанського регіону.

У рамках візиту офіційна делегація України відвідала місто Нагасакі, що увійшло в історію внаслідок атомного бомбардування 9 серпня 1945 року. На зустрічах з губернатором префектури Нагасакі Г. Канеко та мером цього міста І. Іто наголошувалось на необхідності посилення зусиль світового співтовариства у боротьбі за без’ядерний світ. У ході розмови з представниками наукової громадськості міста, зокрема ректором Університету Нагасакі X. Сайто, головою Ради міжнародного співробітництва Асоціації медичного забезпечення жертв атомного бомбардування Т. Ісекі обговорювались питання подальшого розвитку взаємодії вчених двох країн у справі вивчення та прогнозування наслідків Чорнобильської катастрофи.

Високопріоритетним у загальному спектрі двосторонніх відносин є торговельно- економічне співробітництво Наприкінці 1999 р. у межах найвпливовішої недержавної підприємницької структури «Кейданрен» (Японської федерації економічних організацій) створено Комітет ділового співробітництва з Україною. Його фундаторами виступили близько 30 зацікавлених у всебічній співпраці з нашою державою великих японських компаній.





залишити коментар
Сторінка15/20
Дата конвертації25.09.2011
Розмір4.31 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20
хорошо
  2
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх