Харукі муракамі. Поїздка до Таїланду icon

Харукі муракамі. Поїздка до Таїланду


1 чел. помогло.
Схожі



Загрузка...
страницы: 1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20
повернутися в початок
скачать

24

сто її скріплювали кров’ю. Для пояснення цієї практики мені достатньо запропонувати читачам звернутися до «Фауста» Ґете.

Один сучасний американський письменник висловив таке твердження: якщо ви запитаєте звичайного японця про те, що краще – збрехати чи виявитись неввічливим, він не вагаючись відповість: «Збрехати!»» Доктор Пірі1 почасти правий, але і помиляється: він правий у тому, що звичайний японець і навіть самурай може відповісти так, як зазначено вище, але помиляється, надаючи надзвичайно великого значення поняттю, яке перекладає як «брехня»». Це слово (японською мовою використовується для позначення всього, що не є істиною (макото) або фактом (хонто). Лоуелл розповідає, що Вордсворт не розрізняв істину і факт, і в цьому відношенні звичайні японці подібні Вордсворту. Попросіть японця, або навіть американця будь-якого виховання, сказати, чи подобаєтесь ви йому або чи не болить у нього живіт, і обоє, не вагаючись, скажуть неправду: «Ви мені дуже подобаєтесь» або «Зі мною все гаразд, дякую». Приносити істину в жертву виключно заради ввічливості вважалось «порожньою формою» (кьо-рей) і «солодкою брехнею».

Зараз я говорю про ідею правдивості в Бусідо, але не зайвим буде присвятити кілька слів нашій чесності у торгівлі, стосовно якої я зустрічав багато скарг у іноземних книгах і журналах. Розмита мораль бізнесу дійсно є найгіршою плямою на репутації нашого народу, але перед тим, як засуджувати нас за неї або поспішно звинувачувати в ній всю націю, спробуємо холоднокровно дослідити це явище, і нашою винагородою буде розрада у майбутньому.

З усіх великих сфер діяльності жодна не була настільки далекою від воїнської професії, як комерція. Торговці входили до найнижчої категорії занять: лицар, селянин, ремісник і лише потім – торговець. Самурай отримував доходи зі своєї землі і навіть міг, якщо бажав, дозволити собі задоволення особисто її обробляти; проте він ставився з відразою до прилавка і рахівниці. Нам відома мудрість такого суспільного устрою. Монтеск’є чітко показав, що заборона торговельних занять для аристократії є видатною соціальною політикою, оскільки перешкоджає зосередженню статків у руках влади. Відокремлення влади від багатства дозволяє останньому розподілятись рівномірніше. Професор Діл, автор книги «Римське суспільство останньої доби Західної імперії», нагадав нам той факт, що однією з причин занепаду Римської імперії був дар вельможній верхівці права займатись торговельною діяльністю, в наслідок чого у меншої частини родин сенаторів виникла монополія на гроші і владу.

Таким чином, у феодальній Японії комерційна діяльність не досягла того рівня розвитку, якого вона могла досягнути за вільніших умов. Неслава, пов’язана з цим заняттям, природним чином сприяла тому, що до нього прилучалися люди, яким було байдуже до своєї репутації. «Назвіть людину злодієм, і вона почне красти». Затавруйте професію, і професіонали почнуть діяти у відповідності з цим тавром, адже цілком природно, що «природне сумління», за виразом Гю Блека, «піднімається до тих вимог, які йому ставлять, але легко опускається до тієї межі стандартів, яких від неї очікують». Немає необхідності додавати, що жодний бізнес, торгівля й інше не можуть бути здійснені без певного морального кодекс). Наші торговці мали його ще у феодальний період – без такого кодексу вони ніколи б не змогли самостійно, із самого зародку, розвинути такі фундаментальні торговельні інститути, як гільдії, банки, біржі, систему страхування, рахунків, векселів і т.і.; але по відношенню до людей інших професій поведінка торговців видавалась занадто близькою до репутації їх як класу.

Така була ситуація, коли наша країна відкрилась для зовнішньої торгівлі, тільки найбільш підприємливі і безпринципні поспішили у порти, в той час коли респектабельні ділові підприємства достатньо тривалий час відхиляли настирливі пропозиції влади про створення філій. Чи було Бусідо безсилим у протистоянні потоку безчесної комерції? Поміркуймо.

Ті, хто добре обізнаний у нашій історії, згадають, що феодалізм було скасовано лише за кілька років після того, як згідно з договором, наші порти були відкриті для зовнішньої торгівлі; при цьому всі маєтки самураїв було відібрано, в компенсацію їм виділили закладні і дозволили вільно вкладати ці гроші в торговельні операції. Тепер у вас може виникнути запитання: «Чому ж вони не могли привнести у ці нові ділові відносини свою знамениту правдивість і таким чином виправити попередні зловживання?» Ті, чиї очі бачили, не могли не оплакувати, а ті, чиї серця відчували, не могли не переживати за долю багатьох благородних і чесних самураїв, які закономірно і неминуче не мали успіху на новій, невідомій їм нині торгівлі і промисловості через повну відсутність проникливості, необхідної для того, щоби справитися з хвацькими конкурентами-плебеями. Якщо нам відомо, що вісімдесят відсотків ділових підприємств зазнали поразки у такій промислово розвиненій країні,

1 Peery, The Gist of Japan, p. 86.


25

як Америка, хіба не дивує те, що в кращому випадку один із сотні самураїв, який займався комерцією, зміг досягнути успіхів на своїй ниві? Мине багато часу, до того, як стане зрозуміло, яку велику кількість вдалих угод не було укладено через спроби застосувати етику Бусідо у ділових операціях; прете вже невдовзі для будь-якого спостережливого розуму ставало очевидним, що шляхи до багатства не збігаються з шляхами честі.


^ Розділ VIII Честь

Характеризуючи самураїв, народжених і вихованих в розумінні високої цінності обов’язків і привілеїв свого суспільного статусу, неможливо уникнути розповіді про почуття честі, яке передбачає живе усвідомлення власної гідності. Хоча те слово, яким у наші дні зазвичай визначають поняття «честь», раніше майже не використовувалось, до цього часу поняття передавали такими термінами, як на (ім’я), мен-моку (обличчя) і гуай-бун (думка оточуючих), відповідно нагадуючи нам біблейське використання слова «ім’я», про еволюцію від грецьких масок поняття «персона» і про «репутацію». Добре ім’я – репутація людини, «безсмертна частина людської особистості, на відміну від тваринного» – припускало як загальнозрозуміле те, що будь-яке зазіхання на її недоторканність викликає почуття сорому, а почуття сорому (рен-ті-сін) було одним із найперших уроків у вихованні людини. «З тебе будуть глузувати», «Це зганьбить тебе», «Як тобі не соромно?» – це були найсуворіші слова, якими апелювали до малолітнього порушника норм поведінки. Таке звертання до його почуття честі торкалось найчутливіших струн серця дитини, яку виховували ще в утробі матері, адже честь починають плекати ще у передпологовий період, через те що вона тісно пов’язана із сильною родинною свідомістю. «Втративши солідарність родини, – говорить Бальзак, – суспільство втратило ту фундаментальну силу, яку Монтеск’є називав Честю». Дійсно, почуття сорому видається мені найбільш раннім показником моральної свідомості народу. Найпершим і найтяжчим покаранням, яке спіткало людство після того, як воно скуштувало «заборонений плід», стало, на мою думку, не народження в муках, не терни та шпичаки, а пробудження почуття сорому. Небагато картин історії перевершують за своєю патетикою образ праматері, груди якої здіймаються, а пальці тремтять, коли вона зшиває сирою ниткою кілька листків смоківниці, які її пригнічений чоловік зірвав для неї. Цей перший плід непокори переслідує нас із такою постійністю, як ніщо інше. Вся кравецька винахідливість людства не була успішною у створенні пов’язки, яка б дійсно приховала наше почуття сорому. Мав рацію той самурай, який відмовився себе скомпрометувати незначним приниженням ще в юності, «адже», за його словами, «безчестя подібне до шраму на корі дерева, який із часом не зникає а лише збільшується».

У давні часи Мен-цзи повчав практично тими ж словами, якими пізніше – Карлейл, – а саме, що «Сором є ґрунтом для всіх Чеснот, гарних манер і доброї моралі».

Страх перед ганьбою був настільки великим, що якщо нашій літературі бракує того красномовства, яким Шекспір наділив Норфолка, він тим не менш висів дамокловим мечем над головою кожного самурая, набуваючи іноді навіть хворобливого забарвлення. У ім’я честі здійснювалися такі вчинки, які не знайдуть виправдання у кодексі Бусідо. Найменшу – навіть уявну зневагу – запальні розбишаки сприймали як образу і хапалися за меча, через що виникала сила-силенна непотрібних поєдинків і гинуло багато невинних душ. Відомою є історія про добропорядного громадянина, який привернув увагу бусі до блохи, яка стрибала по його спині, і за що був розітнутий навпіл – через ту просту і сумнівну причину, що оскільки блохи паразитують на тваринах, неприпустимою образою було уподібнення шляхетного воїна тварині, – але я сказав би, що подібні історії занадто легковажні, щоб у них можна було повірити. Втім, розповсюдження таких розповідей дозволяє зробити три висновки: 1) їх було вигадано, щоби викликати побожний страх простих людей; 2) образи дійсно зачіпали честь самураїв; 3) останні мали надзвичайно сильне почуття сорому. Наводити якийсь нетиповий випадок для того, щоб звинуватити весь принцип у цілому, просто несправедливо, так само як несправедливо було б судити про істинне вчення Христа за плодами релігійного фанатизму і його породжень – інквізиції і лицемірства Але якщо в релігійній мономанії є щось зворушливо шляхетне у порівнянні з білою гарячкою п’янички, чому ж не можна розрізнити основи справжньої чесноти у надзвичайній чуттєвості самураїв по відношенню до їхньої честі?

Хворобливе перебільшення, до якого схилявся витончений кодекс честі, врівноважувалось сповідуваною великодушністю і терпінням. Сприйняття будь-якого виклику як образи висміювалось як «запальність». Популярне прислів’я стверджувало: «Справжнє терпіння – стерпіти те, що, як ти сам вважаєш, стерпіти ти не здатний». Великий Іеясу залишив нащадкам декілька настанов, в одній з яких стверджується: «Життя людини


26

подібне до довгого шляху з важким тягарем на плечах. Не поспішайте... Нікому не докоряйте, але будьте завжди пильні до своїх власних вад... Стриманість є основою довгих літ». Він довів те, що сповідував, своїм власним життям. Один дотепний літератор вклав у вуста трьох відомих персонажів нашої історії такі характеризуючі епіграми:

Нобунага: «Соловей не співає?

Тоді я його вб’ю негайно!»;

Хідейосі: «Тоді я змушу його співати»;

Іеясу: «Нічого, я зачекаю, доки заспіває».

Мен-цзи також високо цінує терпіння і багатостраждальність. Він пише з цього приводу: « Хоч ти і оголюєш себе і ображаєш мене, що мені до цього? Ти не зможеш осквернити мою душу такою наругою». В іншому місці він навчає, що лють із найменшого приводу не є гідною поважної людини, але обурення з серйозної причини є праведним гнівом.

Про те, якого рівня миролюбності і покірного неспротиву могло досягати Бусідо у деяких його прибічниках, можна судити за їхніми висловлюваннями Візьмемо, наприклад, такі слова Огави: «Коли інші кажуть про тебе всяку пілоту не відповідай злом на зло, краще поміркуй над тим, чи не ухиляєшся від виконання свого обов’язку». Ось що каже Кмадзава: «Якщо хтось звинувачує тебе, не звинувачуй його; коли хтось злий на тебе, не відповідай злом. Радість виникає тільки тоді, коли зникають Пристрасть і Запал». Як іще один приклад я наведу цитату з Сайго, на густих бровах якого «соромно сидіти сорому» «Шляхом – є шлях Небес і Землі; завдання Людини – слідувати ним, отож зроби метою свого життя повагу до Небес. Зроби своїм товаришем не Людину, а Небо, а коли Воно стане твоїм другом – роби якнайкраще, на що здатен Ніколи не засуджу й інших, але стеж при цьому, щоб самому не відступити від власної мети». Деякі з цих висловлювань нагадують нам про настанови християнства і показують, наскільки близько може наблизитись у питаннях практичної моральності природна релігія по відношенню до відкритого згори. І ці слова залишались не тільки висловлюваннями, але дійсно втілювались на практиці.

^ Розділ 9 Обов’язок вірності

Феодальна мораль поділяє решту чеснот з іншими етичними системами і з іншими суспільними класами, але ця чеснота – повага і відданість феодалу – є характерною її рисою. Я розумію, що особиста відданість є прикметою тих моральних якостей, які притаманні людям усіх прошарків і станів, – скажімо, гурт кишенькових злодіїв був відданий Фейгіну1; але лише у кодексі лицарської честі вірність набуває найбільшої ваги.

Незважаючи на критичні зауваження Гегеля про те, що відданість феодальних васалів, яка була обов’язком по відношенню до окремої особи, а не до всієї держави, стала зобов’язанням, встановленим на абсолютно несправедливих засадах; його великий співвітчизник зробив предметом своєї гордості той факт, що особиста вірність була німецькою чеснотою. Бісмарк мав вагомі на те причини, і не тому, що Treue, яку він вихваляв, була монополією його батьківщини або якої-небудь окремої нації чи народу, але тому, що цей привілейований плід лицарства найдовше зберігався у тих народів, у яких найдовше тривав феодалізм. В Америці, де «кожен такий же хороший, як і будь-хто інший» – і, як додав один ірландець, «ще й кращий», – таке піднесене поняття вірності, яке ми відчуваємо до своїх правителів, може вважатися «чудовим, але до певної межі». Багато років тому Монтеск’є ремствував на те, що істинне з одного боку Піренеїв не є таким з іншого, а нещодавня справа Дрейфуса підтвердила справедливість цього зауваження, окрім лише того, що Піренеї не були єдиним кордоном, за яким французьке правосуддя не знайшло схвалення. Подібним чином, вірність у нашому розумінні може знайти лише небагатьох прихильників де-інде, не тому, що наша концепція хибна, а тому, що ми піднесли її на такий рівень, на який не піднесла жодна країна. Гріффіс2 мав цілковиту слушність, коли стверджував, що за тих часів коли у Китаї конфуціанська етика зробила найпершим обов’язком людини покірність батькам, в Японії така першість була надана вірності. Ризикуючи шокувати деяких з моїх любих читачів, я розповім про того, «хто був здатним слідувати за переможеним сеньйором» і хто, таким чином, словами Шекспіра, «заслужив на місце в історії».

Існує легенда про одного із найвидатніших героїв нашої історії Мітідзане, який став жертвою заздрощів та наклепу і був вигнаний із столиці. Не задовольнившись цим, безжалісні вороги почали винищувати його родину. В ході ретельних пошуків його ще зовсім

1 Фейгін – керівник зграї злочинів у романі Ч. Діккенса «Олівер Твіст».

2 Автор книжки «Релігії Японії».


27

юного сина було виявлено, що Гендзо, колишній васал Мітідзане, переховує хлопчика в одній сільській школі. Коли шкільному вчителю було передано наказ доставити у певний день голову юнака, першою думкою Гендзо було підмінити її. Він уважно продивився весь список учнів, ретельно вивчив обличчя всіх хлопців, коли вони заходили до класу, але жоден із хлопців, народжених у цій місцевості, не був анітрохи схожим на його протеже. Його відчай, втім, тривав лише мить, адже якраз у цей час повідомили про появу нового учня, гарного хлопчика того ж віку, що й син його сеньйора, який зайшов у супроводі матері дуже шляхетної зовнішності.

І мати і сам хлопчик також розуміли схожість юного пана і юного васала. У домашньому усамітненні обоє поклали себе на вівтар: один віддав своє життя, інша – своє серце, і жоден із них не показав зовнішньому світові ніяких ознак своїх страждань. Про те, що відбулося між ними, вчитель міг тільки здогадуватись.

Таким чином знайшли жертовного цапа! Решта оповідання дуже коротка. У призначений день з’явився чиновник, уповноважений впізнати і отримати голову хлопчика. Чи вдасться обманути його підміненою головою? Рука бідолашного Гендзо лежала на руків’ї меча, готова рубанути або чиновника, або самого себе, якщо огляд розкриє підміну. Чиновник підняв перед собою жахливий предмет, пильно роздивився кожну рису обличчя і неквапливим діловим тоном виголосив, що це та голова.

Того вечора, вдома, самотньо чекала мати, з якою ми познайомились у школі. Хіба вона не знала про долю своєї дитини? Ні, не на його повернення нетерпляче чекала вона, прислухаючись до рипіння хвіртки. Її свекор довгий час отримував щедроти від Мітідзане, але з моменту його вигнання обставини змусили її чоловіка піти служити до ворога добродія їх родини. Сам він не міг бути нечесним щодо свого жорстокого пана, але його син міг прислужитися сеньйору свого батька. Як людина, знайома з родиною вигнанця, саме він став тим, кому довірили опізнання голови хлопчика. Тепер найважче завдання дня – ні – всього життя! – скінчено, він повертається додому і, переступаючи поріг, звертається до своєї дружини зі словами: «Радій, моя дружино, наш любий син прислужився своєму сеньйору».

Я чую, як вигукують мої читачі: «Яка жахлива історія! Батьки добровільно жертвують своєю невинною дитиною, щоб урятувати чужу!» Але ця дитина свідомо бажала стати жертвою; це історія про те, як один віддав своє життя за іншого, і вона не менш відразлива, ніж історія Авраама, який збирався принести в жертву Ісаака. В обох випадках проявляється покора обов’язку, повне підкорення вказівці вищого голосу, який належав видимому або невидимому янголу, що його почуло зовнішнє або внутрішнє вухо. Втім, я утримаюсь від повчань.

^ Розділ 10 Виховання і підготовка самурая

Основним законом, якого дотримувалась лицарська педагогіка, було виховання вдачі, тоді як витонченіші якості – поміркованість, інтелект і здатність мислити діалектично – залишались у тіні. Ми вже бачили, яку важливу роль у цьому вихованні грали естетичні нахили. Незважаючи на їхню необхідність для культурної людини, вони були скоріше додатковою, аніж основною частиною підготовки самураїв. Розумові здібності, безперечно, цінувались, але слово «Ті», яке використовувалося для позначення інтелектуальності, в основному своєму значенні означало мудрість і лише у другорядному – знання. Трьома стовпами, на яких трималось Бусідо, вважали Ті, Дзін і Ю – Мудрість, Доброзичливість і Хоробрість. Самурай був, переважно, людиною дії. Науки перебували за межами його діяльності. Вони цікавили самурая лише у тій мірі, в якій вони стосувались військової справи. Релігія і теологія вважалися справою священиків і бралися до уваги самурая лише тією мірою, якою вони допомагали виховувати хоробрість. Подібно до одного англійського поста, самураї вірили, що «не віра рятує людину, а людина підтверджує віру». Більшу частину інтелектуального виховання складали філософія і література; але навіть у їхньому вивченні не містилася та об’єктивна істина, до якої прагнув самурай, – літературою займались, в основному, як грою, а філософією, якщо вона не роз’яснювала певні військові або політичні питання, – як засобом, що надає практичну допомогу у формуванні вдачі.

Після сказаного, не дивує те, що курс навчання, згідно з педагогікою, заснованою на методиках Бусідо, складався, основним чином, з таких дисциплін: фехтування, стрільба з лука, дзю-дзюну або явара, їзда верхи, володіння мечем, тактика, каліграфія, етика, література і історія. Щодо дзю-дзюну і каліграфії треба сказати кілька слів. Красі письма приділялась велика увага – можливо, тому, що наші ієрогліфи запозичили багато з первинної природи зображень і мають окрему художню цінність; до того ж вважалось, що у


28

почерку відображаються індивідуальні риси вдачі людини. Дзю-дзюцу можна стисло схарактеризувати як використання знань анатомії з мстою нападу або оборони. Воно відрізняється від боротьби тим, що не залежить від фізичної сили. Воно відрізняється від інших форм нападу тим, що не використовує жодної зброї. Цей вид мистецтва полягає в тому, щоб затиснути або вдарити супротивника таким чином, щоб він утратив здатність рухатись і чинити спротив. Мета дзю-дзюцу не в тому, щоб убити людину, а в тому, щоб позбавити її здатності діяти.

Ще одним предметом, який вважають необхідним для військової освіти, але непомітним або взагалі відсутнім в курсі дисциплін Бусідо, є математика. Проте це легко пояснити, з одного боку, тим фактом, що феодальні війни проводились без особливої наукової точності. Крім того, вся підготовка самурая не була сприятливою для виховання числових понять.

Лицарство неощадливе і пишається бідністю. Вентидію приписують слова про те, що «честолюбність, чеснота солдата, полягає в тому, щоб вибрати скорше поразку, ніж таку перемогу, яка кидає на нього тінь». Дон Кіхот більше пишається своїм заіржавілим списом і замордованою шкапою, аніж золотом і землями, і самураї з сердечною симпатією ставляться до свого незграбного побратима з Ламанчі. Самурай зневажає гроші і мистецтво їх здобувати і накопичувати. Він вважає це брудною справою. Заяложений вислів, який використовували для опису доби занепаду, стверджував, що тоді «цивільні любили гроші, а солдати боялись смерті». Скупість по відношенню до золота і життя викликало таке несхвалення, що їх марнотратство, навпаки, звеличувалось. «Ні в якому разі, – стверджує сучасна настанова. – чоловікові не слід жадати грошей; адже багатство стає на заваді мудрості». Таким чином, дітей виховували у повній байдужості до грошових справ. Говорити про гроші вважалось поганим тоном, а незнання номіналу різних монет було ознакою гарного виховання. Вміння рахувати було вкрай необхідне для того, щоб зібрати потрібне число вояків і поділити земельні угіддя та маєтки, проте підрахунок грошей завжди покладався на помічників. У багатьох маєтках, загальним бюджетом займалися самураї найнижчого ранту і священики. Кожен розсудливий бусі чудово розумів, що гроші являють собою рушійну силу війни, але йому і на думку не спадало підносити повагу до грошей до рівня чесноти. Правильно і те, що Бусідо приписувало ощадливість, але це не було викликано економічними причинами і означало виключно практику утримання від розкошів. Вони вважалися величезною загрозою для мужньої людини, і тому від воїнів вимагали суворої простоти життя, а у багатьох кланах навіть запроваджували закони, які регулювали доходи і витрати.

Відомо, що у Стародавньому Римі збирачів податків та інших фінансових агентів поступово наближали до статусу лицарів; так держава проявляла свою оцінку їхньої служби і визнавала важливість самих грошей. Легко уявити собі, наскільки тісно це було пов’язано із розкішним життям і скупістю римлян. Інакшою була справа із лицарськими заповідями. У них фінанси постійно розглядались як щось низьке у порівнянні із моральними та інтелектуальними справами.

Старанно ігноруючи гроші і любов до них, Бусідо змогло дуже довго залишатись вільним від тисячі і одного пороку, коренем яких були гроші. Цієї причини було достатньо для пояснення того факту, що у середовищі наших державних службовців довгий час не було корупції; але, на жаль, як швидко проникає плутократів у наше покоління і в наші часи!

^ Розділ 11 Витримка

Виховання, з одного боку, сиди і здатності терпіти труднощі без нарікань, а з іншого – ввічливості, яка вимагає, щоб ми не затьмарювали радість і спокій оточуючих виявом власного горя або страждання, створило стоїчний характер нашої вдачі і врешті-решт перетворило позірний стоїцизм у нашу національну рису. Я говорю про позірний стоїцизм, оскільки не вірю в те, що справжній стоїцизм може стати характерною рисою всього народу загалом; крім того, деякі особливості нашої поведінки і звичаїв можуть видатися іноземному спостерігачеві жорстокосердними Насправді ми так само відчуваємо ніжні емоції, як і будь-який інший народ під цими небесами.

Я схильних думати, що, у певному сенсі, ми чутливіші – так, удвічі чутливіші, оскільки сама спроба обмежити природні імпульси, викликає страждання. Уявіть собі хлопчика чи дівчинку яким із самого дитинства забороняли проливати сльози або стогнати, полегшуючи почуття; з фізіологічної точки зору залишається відкритим питання, загартовує така стриманість нерви або ж, навпаки, робить їх чутливішими?

Вважалося, що самурай позбавляється мужності, коли дозволяє собі виявити свої емоції. «Він не проявляє ані радощів, ані гніву» так говорили, коли описували твердий





залишити коментар
Сторінка14/20
Дата конвертації25.09.2011
Розмір4.31 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20
хорошо
  2
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх