Харукі муракамі. Поїздка до Таїланду icon

Харукі муракамі. Поїздка до Таїланду


1 чел. помогло.
Схожі



Загрузка...
страницы: 1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20
повернутися в початок
скачать

18

Щодо суворо етичних доктрин, вчення Конфуція стало найбільш життєдайним джерелом Бусідо. Сформульовані Конфуцієм п’ять моральних принципів взаємовідносин пана і служника (того, хто править, і того, ким правлять), батька і сина, чоловіка і дружини, старшого, молодшого братів, а також друзів, стали лише підтвердженням того, що було визнано національним інстинктом до того, як його прані прийшли до Японії. Спокійний, гуманний і сповнений життєвого досвіду характер його етико-політичних принципів цілком підходив самураям, які формували правлячий клас суспільства. Його аристократичний і консервативний тон чудово узгоджувався із вимогами цих державних діячів-воїнів. Окрім Конфуція, значний вплив на Бусідо мав Мен-цзи. Його виливові і часто-густо певною мірою демократичні теорії розповсюджувалися серед багатьох симпатиків, їх навіть вважали небезпечними і руйнівними для існуючого суспільного ладу, внаслідок чого праці Мен-цзи тривалий час підлягали цензурі. А прете слова цього видатного учителя навіки залишилися у серці самурая.

Праці Конфуція і Мен-цзи стали основою підручників для молоді і мали найвищий авторитет у дискусіях зрілих мужів. Прете, звичайна обізнаність із класичними працями цих двох мудреців оцінювалась невисоко. Поширена приказка висміює того, хто має лише інтелектуальні знання Конфуція, адже чим більше він вивчає «Судження і бесіди», тим більшим невігласом він стає. Один із типових самураїв називає кабінетного вченого п’яничкою, від якого йде книжковий дух. Інший порівнює вченість із овочем, який так тхне, що його перед вживанням необхідно довго варити. Людина, яка не надто начитана, має дещо педантичний запах, у тої ж, яка прочитала багато, запах сильніший; але обидва подібно неприємні. Цим автор хотів сказати те, що знання стають такими тільки після того, як розум учня їх засвоїть і вони почнуть проявлятися у його характері. Спеціаліста-інтелектуала вважали механізмом. По собі інтелект вважали додатком до стичного почуття. Людину і всесвіт розглядали, як духовно і етично подібні поняття. Бусідо не може пристати на твердження Гакслі пре те, що космічний процес був аморальним.

Для Бусідо безпосередньо знання не мали ваги. Вони були необхідним засобом для здобуття мудрості, а не кінцевим підсумком. Отже, того, хто зупинявся, не діставшись кінця, вважали зручною машиною, яка, за потреби, могла видавати вірші і сентенції. Таким чином, цінність знань полягала у їхньому практичному застосуванні в житті; ця теорія Сократа знайшла видатного прибічника в особі китайського філософа Ван Янміня, який ніколи не втомлювався повторювати: «Знати і діяти – одне й те саме».

^ Розділ IІІ Порядність або справедливість

У цьому розділі ми розглянемо найтвердішу із заповідей кодексу самурая. Для нього не існує нічого відразливішого за підступні оборудки і нечесні угоди. Трактувати поняття Порядності можна хибно – обмежено. Відомий бусі визначає Порядність як силу рішучості: «Порядність – це здатність не вагаючись приймати розсудливі рішення згідно з певними правилами поведінки: вмирати, коли настав час; ударити, коли настав час завдати удару». Інший самурай говорить про неї такими словами: «Порядність є кістяком, що забезпечує твердість і стійкість. Як не може голова триматися на хребті, руки без кісток не можуть робити свою роботу, ноги – стояти, так без порядності ані талант, ані освіченість не можуть створити з людської істоти самурая. Коли вона притаманна чоловікові, то може повністю компенсувати брак інших у нього достоїнств». Мен-цзи називає Доброзичливість розумом людини, а Порядність або Благочестивість – його шляхом. «Як прикро, – проголошує він, – нехтувати шляхом і не йти ним, втрачати розум і не знати, де його віднайти! Коли зникає їхня гуска або собака, люди їх шукають, але коли вони втрачають розум – не намагаються його повернути». Чи це не нагадує, «бачити наче крізь тьмяне скло» притчу, яку повідав трьома століттями пізніше великий Учитель, який називав самого Себе Шляхом Благочестивості, завдяки якому можна віднайти втрачене? Проте, я відійшов від суті. Благочестивість, на думку Мен-цзи, прямий і вузький шлях, яким слід іти людині, щоби віднайти свій утрачений рай.

Навіть у останні часи феодалізму, коли довготривалий мир призвів до бездіяльності клас воїнів, а разом з цим і до занепаду всіх ферм і досягнень благородних мистецтв, епітет Псі ( людина честі і обов’язку) і надалі вважався найвищим з тих звань, які вказували на майстерність у навчанні або мистецтві. Сорок сім Відданих Васалів, яким приділяється велика увага у нашій народній освіті, у повсякденні відомі як Сорок сім Псі.

За тих часів, коли майстерні хитрощі могли проходити як військова тактика, а неприхована підступність – як ruse de guerre1, мужня, щира і відкрита гідність була найви-

1 Військові хитрощі (фр.).


19

датнішою і найпрекраснішою коштовністю. Порядність – близнюк Відваги, іншої воїнської чесноти. Але перед тим як вести мову про Відвагу, дозвольте мені затриматись на тому, що я можу визначити похідним від Порядності, яка спершу лише дещо відхилилась від свого джерела, у подальшому все більше віддалялась, доки не було остаточно викривлене загальне значення. Я маю на увазі Гірі, що буквально означає «правильна Причина», але з часом змінилось і набуло розмите значення почуття обов’язку, який треба виконувати згідно з суспільною думкою. У своєму початковому і невикривленому значенні це слово означає чистий і простий обов’язок, тобто ми говоримо про Гірі стосовно батьків, старших, підлеглих, суспільства взагалі і т.д. У наведених прикладах Гірі є обов’язком, адже чим іще може бути обов’язок, як не тим, що від нас вимагає і наказує робити Правильна Причина? Чи не Правильна Причина є нашим категоричним імперативом?

Спочатку слово Гірі не означало нічого, крім обов’язку, і я насмілюсь стверджувати, що його етимологія походить від того, що запорукою нашого ставлення, скажімо, до батьків, повинна бути любов, але якщо її недостатньо – повинна існувати інша сила, яка зміцнює синівську відданість; цю силу і визначає поняття Гірі. Надзвичайно важливо, щоб це поняття було сформульовано, адже, якщо самої любові недостатньо, щоби спрямувати людину до гідних вчинків, необхідно звернутися за допомогою до людського розуму, і після цього її власні міркування змусять переконатися у необхідності чинити правильно. Це стосується і будь-якого іншого морального обов’язку, У мить, коли Обов’язок стає обтяжливим. Правильна Причина втручається і не дає нам ухилятися від нього. Отож поняття Гірі слід сприймати як суворого наглядача із різками в руках, який, за необхідності, змушує ледацюг виконувати при значене їм завдання. В етиці ця сила є другорядною: виступаючи мотивом, вона є на безкінечно нижчому шаблі по відношенню до християнської доктрини любові, яка повинна бути основнім законом. Я вважаю Гірі результатом умов штучно культивованого суспільства – суспільства, в якому обставини народження і незаслужений родовий статус є основою класового поділу, в якому родина була суспільною одиницею, в якому вікове старшинство було вагомішим, аніж обдарованість, у якому природні уподобання часто-густо змушені були поступатися довільним звичаям, усталеним людиною. Саме завдяки такій штучності з часом поняття Гірі виродилось у розмиті уявлення про правомірність, покликані пояснити одне і нав’язувати інше, – наприклад, такі правила, згідно з якими мати, яким обставини вимагають цього, повинна принести в жертву всіх своїх дітей заради порятунку первістка, донька повинна продати свою цноту, щоби оплатити марнотратство свого батька, і тому подібне. Гірі, яке почалось із Правильної Причини, на мою думку, нерідко опускалося до казуїстики. Це поняття навіть породило боягузницький страх осуду. Я міг би сказати про Гірі те ж саме, що писав Скотт про патріотизм: «Оскільки це одна з найпрекрасніших якостей, нерідко вона і видається найбільш підозрілою, оскільки може легко приховувати інші почуття». Опинившись за межами або нижче Правильної Причини, зловживання словом Гірі стало жахливим. Воно взяло під своє крило різноманітні види софістики і блюзнірства. Воно так само легко могло б перетворитись на джерело боягузтва, якби Бусідо не володіло гострим і доречним відчуттям сміливості, духу дерзання і витримки.

^ Розділ IV Сміливість, дух дерзання і витримки

Сміливість заледве вважали достойною перебувати в переліку чеснот, якщо вона була не в ім’я Доброчесності. У «Судженнях і бесідах» Конфуцій дає визначення Сміливості, за своєю звичкою пояснюючи від протилежного: «Розуміння, що це робити слід, – він стверджує, – і не робити цього доводить відсутність сміливості». Перетворивши цю сентенцію на позитивне твердження, отримаємо таке: «Сміливість означає робити те, що слід». Зневажати будь-який ризик, наражати на небезпеку своє життя, поспішати в обійми смерті – це все часто-густо відносять до Відваги, і на війні подібну нерозважливу поведінку, яку Шекспір називав valour misbegot1, незаслужено звеличують; проте у Заповідях лицарства до неї ставлення інше. Смерть через причину, яка не варта, щоб за неї померти, називається «собачою смертю». «Увірватися в самісіньку середину битви і накласти головою ( говорить князь Міто) нескладно, і це під силу кожному простолюдину, натомість істинна сміливість полягає в тому, щоб жити, коли час жити, а помирати тільки тоді, коли для цього настав час»; князь ніколи не чув навіть ім’я Платона, який ви значив мужність як «розуміння того, чого людині варто боятися, й того, чого їй боятися не слід». Дуже давно і в нас визнавали різницю, яку вбачали на Заході між моральною і фізичною сміливістю. Хто з молодих самураїв не чув про «Велику Відвагу» і «Відвагу Негідника»?

1 Неправедною мужністю (англ.).


20

Відвага. Сила Духу, Хоробрість. Безстрашність, Сміливість є найпривабливішими для молоді душевними якостями, які також можна набути у тренування, і як приклади; вони були, так би мовити, найпопулярнішими чеснотами, що їх молодь наслідувала з раннього віку. Розповіді про військові подвиги хлопчик чув ще тоді, коли він споживав материнське молоко. Якщо дитина плакала від болю, мати сварила його такими словами: «Тільки боягуз плаче через такий слабенький біль! Що ж ти робитимеш, коли у бою тобі відрубають руку? А якщо треба бути зробити собі харакірі?» Загальновідомою є історія про зворушливу силу духу малолітнього зголоднілого княжича з Сендая, який у відомій драмі говорить своєму пажу: «Поглянь на тих горобчиків у гнізді: їхні жовті дзьобики широко роззявлені, а ось – дивись! – летить їхня мати з хробаком, щоб їх нагодувати. Як жадібно і радісно вони їдять! Але коли самураєві хочеться їсти, виказувати свій голод – це ганьба». Розповідей про силу духу і хоробрість вдосталь серед оповідок для дітей, хоч і подібні історії ні в якому разі не були єдиним засобом надихнути малечу завзяттям і безстрашністю. Батьки з суворістю, яка інколи межувала з жорстокістю, ставили перед своїми дітьми завдання, які вимагали від дитини всієї її мужності. Кажуть, що ведмеді зіштовхують своїх малят в ущелини. Синів самураїв зіштовхували в прірву найскладніших випробувань і доручали справи, які труднощами не поступалися сізіфовій праці. Надзвичайно ефективними методами виховання витривалості вважали час від часу позбавляти їжі або випробувати холодом. Малят посилали з дорученням до зовсім чужих людей: змушували вставати вдосвіта і йти до вчителя на уроки читання босоніж у морозну зиму, часто – раз або двічі на місяць, на свята бога знань – діти збирались маленькими групами і проводили ніч без сну, по черзі читаючи вголос. Найулюбленішими розвагами дітей були мандрівки у різні моторошні місця – майдани для страт, цвинтарі або до будинків, у яких, вважалося, були привиди. У дні, коли голови відтинали публічно, маленьких дітей не тільки посилали спостерігати це жахливе видовище, але і змушували повертатись туди у нічному мороці і залишати на зітнутій голові свідоцтва того, що вони там побували.

Можливо, ця ультраспартанська система «гартування нервів» вражає сучасних педагогів і сповнює жахом і сумнівами – сумнівами у тому, а чи не огрубіє від них душа дитини, чи не задушить вона всі її ніжні сердечні почуття. У наступному розділі ми побачимо, які інші концепції Відваги має Бусідо.

Розділ ^ V Доброзичливість, співчуття

Любов, великодушність, милосердя, співчуття і жалість постійно визнавали найбільшими чеснотами, найвищими якостями людської душі. Їх вважали царськими чеснотами у подвійному сенсі: такими, що верховенствують поміж численних якостей благородного духа і як ті, що притаманні кожній царській особі. Для того, щоб відчути, що милосердя творить монарха більшою мірою, аніж його вінець, що воно вище за його царську владу, нам не потрібен був Шекспір – хоча, очевидно, він був необхідний нам, як і всьому світові, щоби виявити це почуття словами. Конфуцій і Мен-цзи часто повторювали, що найперше, чого вимагають від правителя народу – це доброзичливості. Конфуцій говорив: «Як тільки правитель стане шанувати доброзичливість, люди прагнутимуть до нього; а разом з людьми він отримає землі; землі ж принесуть йому добробут, правильне використання якого збільшить його багатство. Чеснота є коренем, а багатство – пагоном». І далі: «Ніколи ще не було такого, щоб правитель був доброзичливим, а народу не подобалась праведність». Мен-цзи підхоплює його думку, стверджує: «Відомі випадки, коли позбавлений доброзичливості здобував найвищу владу над однією з держав, але я ніколи не чув, щоб у руках позбавленого цієї чесноти опинялася вся імперія». Також – «неможливо, щоби правителем народу ставав той, кого народ не полюбив усім своїм серцем». Обоє визначали що обов’язкову вимогу до правителя такими словами: «Доброзичливість творить Людину».

За феодального ладу, який сприяв виникненню домілітаристських режимів, ми зобов’язані саме доброзичливості за те, що вона не допускала приходу до влади деспотів найгіршого кшталту; повне підкорення «життя і тіла» служника не могло призвести ні до чого іншого, крім до свавілля господаря, і це природним чином сприяло посиленню тієї абсолютної влади, яку часто-густо називають «східним деспотизмом», – ніби у західній історії не бували деспоти!

Я далекий від тог о, щоб підтримувати будь-яку форму деспотизму, проте його ототожнення з феодалізмом є хибним. Коли Фрідріх Великий написав, що «Король є найпершим слугою Держави», правознавці справедливо вирішили, що у розвитку свободи розпочалася нова доба. За дивного часового збігу, у провінційній північно-західній Японії ідентичну заяву


21

зробив Йодзан із Йонедзави, вказуючи на те, що феодалізм не є виключно тиранією і гнобленням. Феодальний правитель, хоча і не був особливо уважним до виконання своїх обов’язків до васалів, проте відчував найвищу відповідальність перед своїми предками і перед Небом. Він вважався батьком своїх підданій, турбота пре яких була доручена йому Небом. Згідно із стародавньою китайською «Книгою пісень», «Поки дім Інь не втратив серця народу, він міг з’являтися перед Небесами». Конфуцій у «Великому вченні» стверджує: «Коли правитель любить те, що любить народ, і ненавидить те, що ненавидить народ, він є тим, кого називають батьком народу». Так суспільна думка і воля монарха, тобто демократія і абсолютизм, зливаються одне з одним. Таким чином, у значенні, яке не завжди приписують терміну, Бусідо прийняло і яке зміцнило патріархальне правління – «батьківське» як протиставлення «дядьківському» (проситься жарт про «Дядечка Сема»!). Різниця між деспотизмом і патріархальним правлінням полягає в тому, що якщо у першому випадку люди підкоряються без особливого бажання, то в другому вони чинять так «з тією сповненою гідності покірливістю, з тим смиренням серця, які навіть за рабства зберігають життя духу високої свободи»1. Таким чином, до певної міри істинним є давнє прислів’я, в якому короля Англії названо «королем чортів, адже його піддані часто бунтують і скидають своїх панів», монарх Франції – «королем віслюків», адже його піддані змушені терпіти незліченні податки і мита», і лише правитель Іспанії заслуговує на титул короля людей, «оскільки його піддані з радістю йому підкоряються». Втім, досить пре це.

Поняття «доброчинність» і «абсолютна влада» можуть шокувати англосакса, видатися абсолютно несумісними. Побєдоносцев досить чітко окреслив різницю між підвалинами англійського суспільства і устроєм інших європейських держав, а саме те, що останні виникли на основі суспільного інтересу, в той час як перше відрізнялось потужним розвитком незалежної індивідуальності. Те, що російський державний діяч твердить пре особисту залежність люду в континентальних країнах Європи – і зокрема, у слов’янських народів – від певних суспільних союзів і, нарешті, від усієї Держави, удвічі більше стосується японців. Таким чином, ми не так сильно відчували вільний прояв монархічної влади, ніж народи Європи, – більше того, почуття нашого народу в основному творилися міркуваннями патріархальності. «Абсолютизм, – говорить Бісмарк, – у першу чергу вимагає від правителя безпристрасності, чесності, відданості своєму обов’язку, енергійності і духовної скромності». Якщо ви дозволите мені навести ще одну цитату з цього приводу, я звернуся до промови імператора Німеччини у Кобленці, коли він говорив про «царювання милістю Божою, з ного найтяжчими обов’язками, величезною відповідальністю перед самим Творцем, від якої монарха не можуть звільнити ні народ, ні міністри, ні парламент».

^ Розділ VI Увічливість

Поштивість і вишуканість манер як характерну рису японців відзначає кожний приїжджий іноземець. Увічливість – це аж ніяк не чеснота, якщо вона викликана одним лише страхом порушити правила гарного тону; навпаки, їй слід бути проявом намагання не вразити почуття інших людей. Вона також передбачає належне ставлення до порядку речей і, таким чином, належне ставлення до становища, яке та чи інша людина посідає в суспільному житті, адже це становище було здобуте не завдяки майновій перевазі над іншими, а за фактичними заслугами.

У своєму найвищому прояві ввічливість наближається до любові. Ми з побожністю можемо сказати, що ввічливість «багатостраждальна і добра, не заздрісна, не хвалькувата, не набундючена; не поводиться розв’язно, не шукає для себе зиску, не дратівлива і не знається із злом». Тож не дивно, що професор Дін, розмірковуючи про шість елементів людяності, поставив ввічливість на найвищу позицію, як стиглий плід соціальні» відносин.

Відповідно звеличуючи значення ввічливості, я аж ніяк не прагну ставити її у перший ряд чеснот. Аналізуючи її, ми знайдемо те, що вона узгоджується з іншими чеснотами найвищого порядку – яка з чеснот може існувати незалежно від інших? В той час коли – або, радше, оскільки – ввічливість підносили саме як якість, притаманну воїну, і у цьому відношенні цінували набагато більше, ніж вона на те заслуговує; ця чеснота покликала до життя багато фальшивок. Сам Конфуцій багаторазово наголошував, що зовнішні прояви пристойності далеко не завжди свідчать про її достеменність, як і окремі звуки далеко не завжди творять музику.

1 Burke, «French Revolution» (Берк, «Французька революція». –^ Прим. автора.)


22

Коли пристойність піднялася в соціальному спілкуванні до рівня sine qua non1, цілком очікуваним стало введення в моду ретельно розробленої системи етикету, яка навчала молодь правильній суспільній поведінці. Те, як слід уклонитися при вітанні іншої людини, як треба ходити і сидіти, викладалось і вивчалося з граничною увагою. Вміння поводитися за столом перетворилося на науку. Приготування чаю і чаювання були зведені у ранг церемонії Певна річ, що освічена людина обов’язково повинна була знати всі ці навички і володіти ними. У своїй цікавій кинзі2 містер Веблен дуже влучно називає етикет «продуктом і взірцем стилю дозвільного життя».

Мені доводилося чути зневажливі зауваження європейців стосовно нашої ретельно розробленої системи ввічливості. Її критикували за те, що вона поглинала забагато наших думок, і тому вважали, що суворе слідування її правилам не мало сенсу. Я визнаю, що у церемоніальному етикеті можливе існування зайвої витонченості, але я не певний, чи не є більшою нісенітницею західне захоплення стрімкими змінами моди. Втім, я не вважаю й слідування моді лише примхами марнославства; навпаки, я розглядаю моду як ознаку неослабного прагнення розуму людини до прекрасного. Меншою мірою я схильний вважати ретельно розроблену церемонію загалом банальною, адже вона є наслідком тривалих спостережень і пошуків найбільш слушних способів досягнення певних наслідків Якщо є щось, що потрібно зробити, тоді безперечно існує і кращий спосіб це зробити, і цей кращий спосіб є як найекономічніший, так і найвишуканіший. Містер Спенсер визначає вишуканість як найекономічніший спосіб руху. Церемонія чаювання являє собою певні точні правила маніпулювання чашками, ложками, серветками й іншими атрибутами. Новачку вона видається виснажливою і нудною. Але невдовзі він виявляє, що визначений спосіб в кінцевому підсумку максимально скорочує час і зусилля: іншими словами, є найефективнішим використанням сили, – тобто, на думку містера Спенсера, найбільш вишуканим.

Духовна значимість суспільного декорума – або, використовуючи визначення із словника «Філософії одягу», духовної дисципліни, у якій етикет і церемонія перетворюються на зовнішнє вбрання, – абсолютно не є співмірною з тим, у що змушують вірити його видимі ознаки. Я міг би наслідувати приклад містера Спенсера і виявити в наших церемоніальних правилах ті джерела і моральні спонукання, які породили ці правила етикету, але це не стосується теми, яку я намагаюся розкрити у цій книзі. Мені хотілося б особливо підкреслити лише роль морального виховання, яке пов’язане із суворим дотриманням правил пристойності.

Я вже говорив про те, що наш етикет було розроблено до найдрібніших подробиць, і це навіть призвело до появи багатьох шкіл, які захищали його різноманітні системи. Проте всі вони сходилися у головному, і це краще за всіх висловив великий представник відомої школи етикету Огасавара: «Вінцем будь-якого етикету є таке виховання вашого розуму, за якого, навіть якщо ви просто сидите, жоден найбільший негідник не насмілиться на вас напасти». Це означає, іншими словами, що, завдяки постійному практикуванню гарних манер, людина здатна привести всі частини і якості свого тіла у повний порядок і у таку внутрішню гармонію із самим собою і своїм оточенням, що може виразити панування духу над тілом. Яке нове і глибоке значення містить у собі французьке слово «bienseance»3.

Якщо справедливим є твердження, що вишуканість означає економну витрату сили, тоді з цього логічно випливає, що постійні вправи у вишуканій поведінці повинні зберігати і накопичувати запас сили. Таким чином, гарні манери означають сину у стані спокою. Якщо варвари-галли, які потребували Рим і увірвалися на засідання Сената, насмілились смикати за бороди поважних патриціїв, тоді ми схильні звинувачувати в цьому саме старців – їм не вистачило гідності і сили манер. Чи дійсно за допомогою етикета можливо досягти високих духовних здобутків? Чому ні? Всі шляхи ведуть до Риму!

Прикладом того, як найпростіша річ може перетворитися на мистецтво, а потім стати духовною культурою, я пропоную Тя-но-ю, чайну церемонію. Смакування чаю як витончене мистецтво! Чому ні? У дитині, яка креслить на піску малюнки, або у дикуні, що видряпує наскельні малюнки, криється Рафаель або Мікеланджело. Чим більшим є вживання напою, яке почалось із трансцендентального споглядання відлюдника-індуїста, який стане служником Релігії та Моральності? Той спокій розуму і безтурботність почуттів, холоднокровність і тиха поведінка, які, без сумніву, є найголовнішими складовими Тя-но-ю, являють собою найперші умови правильного мислення і правильних почуттів. Ретельна чистота маленької кімнати, прихована від поглядів і галасу шаленої юрби, сама собою сприяє відстороненню думок людини від зовнішнього світу. Скромний декор не поглинає її увагу, на відміну від віталень Заходу, заповнених незліченними картинами і

1 Обов’язкова умова (лат.).

2 «Theory of the Leisure Class», N.Y., 1899, p. 46.

3 Етимологічно: вміння правильно сидіти. –^ Прим. автора.

23

дрібничками: какемоно1 привертає нашу увагу здебільш витонченістю ліній, аніж яскравістю кольорів Найвища витонченість смаку є головною мстою, в той час як зовнішня показовість засуджується з глибокою відразою. Сам той факт, що чайна церемонія була винайдена завдяки споглядальному усамітненню за часів безперервних воєн і чуток про них, безперечно вказує на те, що цей ритуал був не просто розвагою. Перед тим як увійти у тихі покої чайної кімнати, група учасників, які зібрались на церемонію, відкладала убік, разом із мечами, і жорстокість поля бою, і турботи управління, з мстою знайти тут мир і приязнь.

^ Тя-но-ю – більше ніж церемонія: це витончене мистецтво, це поезія, ритм якої підкреслено жестами, це modus operandi2 – душевної дисципліни. Найбільше значення приховане в заключній частині Часто-густо перевагу віддають іншим фазам цієї церемонії, але сутність її завжди має духовну природу.

Увічливість стає великим здобутком, навіть якщо вона лише надає витонченості манерам, але на цьому її функції не закінчуються. Адже пристойність, яка бере витоки з мотивів доброзичливості і скромності, підкреслюється делікатним ставленням до чутливості інших, завжди є витонченим вираженням симпатії. Вона вимагає, щоб ми плакали разом з тими, хто плаче, і раділи з тими, хто радіє. Подібна повчальна вимога, зведена до незначних повсякденних життєвих дрібниць, виявляється у невеликих, ледь помітних вчинках – або ж, якщо помітних, то «чарівно кумедних», як одного разу сказала мені леді-місіонер, яка мешкала в Японії двадцять років. Ви стоїте на спеці, під гарячим пекучим сонцем і поблизу немає ані найменшого затінку; повз вас проходить знайомий японець, ви вітаєтесь із ним. Він миттєво знімає капелюха, це абсолютно природно, але «чарівна кумедність» полягає в тому, що, поки він розмовляє з вами, його парасоля від сонця опущена долі, таким чином він теж стоїть під спекотним сонцем. «Як нерозумно!» – І це було б так, якби не його мотиви «Ви стоїте на сонці, я переживаю за вас; я б із задоволенням запросив би вас під свою парасолю, якби вона була достатньо великою або ми були достатньо знайомі. Але якщо я не можу надати вам затінок, я розділю цю незручність разом із вами». Невеликі вчинки подібні цьому або навіть ще кумедніші не є лише звичними жестами або умовностями. Вони являють собою «втілення» співчутливого ставлення до дискомфорту оточуючих.

^ Розділ VII Правдивість і щирість

Без правдивості і щирості ввічливість є фарсом і видимістю. «Пристойність яка виходить за межі припустимого, – говорить Масамуне3. – перетворюється на брехню». Старо давній поет перевершив Полоній, який радив: «Будь вірним собі, і якщо ти в серці не відійдеш від правди – і без молитви Боги збережуть тебе неушкодженим». Апофеоз Щирості, виголошений Конфуцієм у «Вченні про середину», присвячений її трансцендентальним силам і майже прирівнюється до Божественного. «Щирість є кінцем і початком усіх речей; без Щирості не було би нічого». Після цього він красномовно змальовує її всеосяжну і довготривалу природу, її здатність викликати зміни без будь-якої дії і завдяки лише її присутності, щоб досягнути мети без зусиль. Китайська ідеограма «Щирість» складається з ієрогліфів «Слово» і «Досконалість» і викликає спокусу провести паралель між цим поняттям та неоплатонічною доктриною Лотоса – таких висот сягає мудрець у своєму незвичайному і містичному піднесенні.

Брехня або хитрування прирівнювалися до боягузництва. Бусі притримувався тієї позиції, що його високий суспільний статус вимагав від нього більш піднесених стандартів правдивості, аніж від селян або торговців. Бусі но imi-гон, слово самурая, – або у повному німецькому еквіваленті – поняття Ritterwort – було достатньою гарантією правдивості будь-якого твердження. Слово самурая мало таку вату що обіцянки зазвичай давали і виконували без жодного письмового підтвердження; останнє вважалося приниженням гідності самурая. Існує велика кількість хвилюючих історій про людей, які своїм життям спокутували ні-гон – «роздвоєний язик».

Ставлення до правдивості було настільки серйозним, що, на відміну від більшості християн, які постійно порушують прості недвозначні слова свого Вчителя не клястися, найкращі з самураїв вважали клятву принизливою для своєї честі. Мені відомо, що вони все ж таки клялися різноманітними божествами або своїми мечами, але їхня клятва ніколи не зводилася до марних і легковажних обіцянок. Щоби підкреслити слова клятви, ча-

1 Декоративні настінні сувої з картинами або ідеограмами. –^ Прим. автора.

2 Спосіб дії (лат.).

3 Масамуне Хакучо (1879–1962) – японський прозаїк і критик.





залишити коментар
Сторінка13/20
Дата конвертації25.09.2011
Розмір4.31 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20
хорошо
  2
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх