Харукі муракамі. Поїздка до Таїланду icon

Харукі муракамі. Поїздка до Таїланду


1 чел. помогло.
Схожі



Загрузка...
страницы: 1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20
повернутися в початок
скачать

33

^ А що являла собою тодішня провінційна Японія?

У тридцяті роки острів Сікоку, де ми мешкали, був просто-таки дикою душею. Рибальське селище на березі Японського внутрішнього моря – то були старезні хижки та ще один барак, у якому тулилася й наша родина. Ми були найбіднішими, бо батько ввесь час недужав. Рибалка з однією легенею не міг працювати на повну силу й годувати всіх нас. Отож я змалку зазнав справжніх злиднів, і це страшенно гнітило.

^ Коли згадуєте злидні, що насамперед спливає в пам’яті?

Авжеж, голод. Тодішня наша їжа – рис та пшоно, двічі на день. А риба була наживкою, бо свіжий вилов ми геть увесь міняли на рис, якусь одежинку, гас тощо. Власне одягу практично жодного не було. До сімнадцяти років я ходив босяка, лише в сякій-такій пов’язці на стегнах, справжнісінький дикун. Ця одяганка називалася «хосімакі», так ходили всі рибалки.

^ А до школи ходили?

Атож. У нас була початкова школа. Підручники нам видавали. Але після початкової школи нїхто далі не вчився. Та й навчання не було якоюсь метою.

^ А чи мала родина якусь мету?

Єдина і всеохопна мета була – вижити. Тому я, коли мені минало дванадцятий, сів у човен і самостійно вийшов у море.

Як же вас одпустили батьки? Адже то був крок до наглої смерті! Смерчі, тайфуни, цунамі, такі звичні для японської природи, – то реальна й практично щоденна загроза для життя дитини, так?

Я – японець. Як ви знаєте, нас таким годі залякати. Та й що таке смерть проти знегод маленького злидаря-інваліда? Хоча смерті я ніколи не дошукувався. Швидше навпаки – боявся її. Адже мусив допомагати батькам прогодувати сім’ю, дати хворому відпочити. Ось про що я думав.

^ Але праця рибалки – це ще й ціла купа професійних навичок, а цього зі стелі не візьмеш. Це дається передусім з досвідом.

Ваша правда. Без знань рибалці годі вижити, що так, то так. Найважче давалися перші кроки. Я випливав човном о третій по обілі й лишався в морі до ранку. Наймоторошніше було першими ночами. Здавалося – ось-ось страчуся розуму.

Мала людинка в безкрайому морі... Я собі здавався порошиною, яку перший-ліпший шквал вітру міг назавжди віднести в небуття. А дельфіни, кити, тунці страшними торпедами снували навколо.

Коли через багато років по тому я прочитав оповідання Ґемінґвея «Старий і море», то перша думка була: а мої ж пригоди набагато страшніші!

За місяць я вже добре знав: на сході та півдні ледь помітно мерехтить – жди шторму, якщо навколо місяця поясочок – задощить, якщо обрій затягло багрянцем – виглядай вітру. Ото такі прикмети. Я ходив здебільше на креветку, через те й досі не можу її терпіти.

^ А взимку ви теж рибалили?

Взимку наше море – мертва зона для рибалок. Отож ми з батьком о ту пору запливали аж під острів Кюсю. Ввесь цей час не вилазили з човна: в ньому спали, варили їсти, ховалися від дощу під цератою, прив’язавши її до бамбукової жердини. Не дивно, що я в дитинстві тричі перехворів на пневмонію й раз на плеврит. Ліків бракувало. Досі дивуюсь, як я тоді не помер. Вижив, але так і не став справжнім рибалкою.

Чому?

Не зносив хитавиці. У такі хвилини батько лупцював мене палицею. Спересердя. Додому я повертався часом увесь у синцях. Мати розуміла, що я так довго не витримаю. Й коли мені минуло сімнадцять, вона почала напитувати мені іншу роботу.

^ Отак ви прожили сімнадцять років – і жодного доброго спогаду?

Ні, все-таки щось приємне спогадую. Взимку на човні ми часом пекли батати. Відтоді запах і смак солодкої картоплі – єдиний найкращий спогад з мого дитинства.


^ 34

Хочу спитати ще дещо. Тривала війна. Японія була на патріотичному піднесенні. Що ви пам’ятаєте про цей період?

У житті бідолашних рибалок не було ні війни, ні патріотичного піднесення. Ми жили мов у страшному сні: сили сходять нанівець, роками накопичувана втома, постійне недоїдання, брак позитивних емоцій, хвороби й усе таке доводили до отупіння. Людина вичерпувалась остаточно. Й раптом моя мати довідалася про набір до військової авіаційної школи...

Пригадую, наче то було сьогодні. Вранці я повернувся з риболовлі, а тут мати: «Сьогодні іспит, синку, спробуй...» Я як був у хосімаках і босяка, схопився й побіг. Чекаючи на автобус, купив газету й прочитав про становище на фронтах – уперше від початку війни. А на іспиті йшлося саме про це. Я відповів на запитання письмово, бо ледве-ледве белькотав.

То була казка, але мене зарахували до авіаційної кадетської школи при сухопутній армії. Тоді новобранців було заведено виряджати всім селищем. Люди зійшлись на пероні, та я ж не міг сказати й слова, тож козирнув по-армійському й ускочив до свого вагона.

У моєму житті відкрилась нова чудова сторінка, але саме тоді я відчув страшенне бажання померти. Те, чим я досі тримався за життя, мовби раптом урвалось. Я відчув, що владен сам робити вибір, і вирішив віддати життя за батьківщину.

^ Як склалися ваші взаємини з товаришами та викладачами в школі? Ви ж, практично не розмовляли й кожен контакт був для Вас нестерпно важким?

Ваша правда. Але спочатку була ейфорія. Річ у тому, що за свої сімнадцять років я не тільки сам не носив, але й не бачив нормального одягу, навіть ніколи не мацав. А тут раптом після гарячого душу з туалетним милом – сніжно-білий махровий рушник, білі шкарпетки, шкіряні черевики, чудова форма. Моє захоплення не мато меж.

А потім почалося взагалі щасливе казармене буття: підйом о шостій ранку, цілий день – військова підготовка, їжі донесхочу, відбій о дев’ятій вечора. Для хлопця, який останні п’ять років недосипав, це було справжнім раєм.

Багатьом курсантам було важко звикнути до військової дисципліни, дехто навіть полишав школу. Я ж почувався на сьомому небі й докладав усіх сил, аби виправдати рішення комісії, яка прийняла мене до такої школи. Але розмовляти я так само не вмів.

Якось однокурсник мені переказав, ніби ходять чутки, що мене збираються відрахувати зі школи, мовляв, калікам в армії не місце.

Тієї ж ночі я вирішив поквитатися з життям – доречно був призначений у варту. Коли всі поснули й казарма затихла, я почав лаштуватися. Гвинтівка була величезна, з багнетом, довелося того багнета скинути, та він як на те не піддавався. За цим клопотом і застав мене черговий офіцер.

Я чесно визнав, що хотів сам себе застрелити. Офіцер негайно забрав мою гвинтівку, а вранці про це розповів начальству. Я вже зібрав був свою валізку й чекав наказу про відрахування, та Господь і тут мене не покинув. Начальник школи сказав: «Цей юнак готовий на подвиг! Бережіть його й допомагайте йому!» Мене залишили в школі, а невдовзі нашу групу перевели до Монголії для вивчення новітніх бомбардувальників.

^ Думка про смерть більше не навідувала вас?

Навпаки, кожний тренувальний виліт мене наближав до неї. Я розумів, що коли не сьогодні, то завтра на нас чекає справжнє випробування, й був готовий до нього. Та тут мене повалив з ніг найлютіший тиф. А коли я видужав, нас перевели до Південної Кореї, потім – до Північної, а дачі було створено загін камікадзе, до якого зарахували й мене.

А як зараховували до цього загону? Відбувався якийсь ритуал чи просто начальник частини видавав наказ?

У Японії, як ви вже, напевно, встигли помітити, ніколи не обходиться без ритуалів. Ми всі дали кровну клятву добровільно пожертвувати собою, отримавши відповідний наказ. Це мало такий вигляд: я робив поріз на кожному пальці правої руки й прикладав усю п’ятірню до аркуша з текстом клятви.

35

А тоді почалось масове бомбардування Окінави. Щоранку я прокидався з почуттям радісної нетерплячки. Сподівання смерти було бажаним і світлим. Не втямлю вам цього пояснити, але цей період свого життя я згадую з величезним задоволенням. Тоді я вперше зрозумів досі не відому мені істину: я справді не боюся смерти.

Як на вашу думку, пане Нісікава, чи «інституція камікадзе» справді була необхідна й ефективна під час війни? Чи, може, тут зіграла традиція незнищенного самурайського духу?

Вперше Японія застосувала тактику камікадзе у Філіппінській морській битві 23-26 жовтня 1944 року, але, незважаючи на значні втрати, успіху тоді не пощастило домогтись. Як на мене, величезну роль камікадзе відіграли при обороні острова Окінави під час американського вторгнення.

20 січня 1945 року японська ставка затвердила «Основи оперативного плану Імператорської армії та військово-морського флоту». Новий план ґрунтувався на тому, що противник спробує висадитися на Японські острови, тож належало зірвати таку висадку, максимально затягти війну, аби, звичайно ж, уникнути беззастережної капітуляції.

Якщо не помиляюсь, саме в цей час Японія почала масове виробництво карликових підводних човнів, керованих смертниками. Таке саме відбувалося й в авіації. Й у загалі в країні було розгорнуто щонайширшу пропагандистську кампанію для залучення молоді в лави камікадзе.

Так, на 1945 рік стратегічне становище Японії в війні об’єктивно було геть безнадійним. Та всупереч цьому битви на Тихому океані ввійшли в особливе жорстоку кровопролитну фазу. Останньою й найбільшою десантною операцією американських збройних сил у перебігу Другої світової війни була операція «Айсберг», спрямована на захоплення острова Окінави. За своїми масштабами вона поступалася лише операції «Оверлорд» у Нормандії.

^ Мені здається, розклад сил був цілком програшний для Японії. Та все ж оборона Окінави почалась?

Усе було саме так. Американці мали добрих півмільйона вояків, тимчасом як оборону несли тисяч вісімдесят піхоти й десять тисяч моряків. Найбільш: надії покладалися саме на смертників. Половину всієї авіації, тобто п’ятсот літаків, пілотували камікадзе, ними ж було укомплектовано сімсот спеціальних катерів та карликових підводних човнів.

Але американці напередодні висадки свого десанту здійснили три тисячі бойових вильотів на розташування японських військ. Наші сили було майже знищено, та все ж таки оборона Окінави почалась, то були затяжні й найжорстокіші битви.

Саме тоді японський генерал Усідзіма Міцуру, не бажаючи здаватися в полон, здійснив ритуальне самогубство «сеппуку», а генерал Макартур назвав битву за Окінаву найважчою битвою за всю війну на Тихому океані.

І найважчою вона стала передусім завдяки камікадзе. Ми втратили більше 4-х сотень літаків, але наші атаки викликали панічний жах в американців, про нас там було заборонено згадувати.

^ Але вас і цього разу смерть оминула.

Саме так. Мій час настав 7 серпня 1945 року. Дуже чітко пригадую цей день. Надвечір ми вилетіли на бойове завдання трьома літаками. Це досить складно, та коли йдеш на смерть, усе здається безпечним і легким. Раптом знялася буря. Літаки праворуч і ліворуч утратили керування й упали в море. Прилади на моєму борту теж вийшли з ладу. Попереду мигнули вогні аеродрому, і я спробував приземлитися тільки для того, аби врятувати літак. Аеродром виявився в Північній Кореї. Після посадки мені сказали чекати нового наказу. Й тут-таки, мов грім з ясного неба, звістка про капітуляцію. За всю війну то був найболісніший для мене день.

^ Яким же чином ви потрапили в радянський концтабір?

Як відомо, 8 серпня 1945 року СРСР оголосив війну Японії. Протягом тих днів, поки я перебував у Північній Кореї, до нас чутки про це не доходили. Й раптом


36

на нашому аеродромі приземляється п’ять радянських літаків. Із кожного вийшло по двоє військових (потім з’ясувалося, що то співробітники СМЕРШу) й оголосили, що нас відправляють на батьківщину, в Японію.

Днів за два по тому до берега справді причалили невеликі транспортні кораблі, й усіх нас, японців, десь чоловік із тисячу, запросили сідати в трюми, аби американська авіація не помітила цього й не почала бомбардувати. Всі до одного радянські офіцери викликали в нас цілковиту симпатію. То були компанійські, веселі хлопці, вони надали нам допомогу й дбали про нас.

Нам три дні не давали їсти, нічого не пояснюючи. Нас поставили перед дилемою: або самим шукати харчі на дорогу, що займе багато часу, або ж негайно в дорогу. Ми одностайно схилилися до другого варіанта.

Яким же великим був наш подив, коли нас висадили на радянському березі, просто в концтабір ГУЛАГу.

Наскільки я розумію, то була спецоперація за планом інтернування японських громадян. Адже війна вже закінчилась і ваш статус був ніби нез’ясований.

Швидше за все то справді була спецоперація, та й провели її, треба сказати, блискуче. Не в кожному театрі побачиш таку гру й не в кожній драмі зустрінеш подібну підступність.

Куди ви потрапили після прибуття на «велику землю»?

З Находки нас товарняками перевезли до селища Сергєєвка, де був концтабір надзвичайно суворого режиму, створений спеціально для японців. Найважчими видалися перші півроку, протягом яких нас жодного разу не зводили в лазню. Я виріс у жахливих злиднях, але двічі на тиждень ми всією родиною ходили купатися до громадської лазні. А тут, у концтаборі, кожен носив на собі цілий «зоопарк». Із трьохсот грамів хліба (пайку було запроваджено наказом чи не самого Сталіна) нам видавали десь третю частину.

Лісоповал, холод, голод, жодної медицини. Люди мерли, мов ті мухи. Але я й там не відчував цих прикрощів. Усі попередні роки мого життя мене загартували так, що концтабір я сприймав без жаху та відчуття трагедії, а просто як сувору необхідність.

А що то за історія з майором Чеботарьовим, якого ви з великою теплотою і вдячністю згадуєте в усіх своїх інтерв’ю?

Начальник концтабору майор Чеботарьов мав дворічного синка Валентина, а майоровій дружині Наталі знадобився помічник у хатньому господарстві. Майор довго приглядався до нас і несподівано зупинивсь на моїй кандидатурі. Але в нас, японців, не заведено кидатись на ласий шматок, якщо поряд є старші, які більш потребують цього. Тож я запропонував замість себе старшого друга, Хісікаву, але він побоявся, що не впорається з такою роботою. Тоді я вже з чистим сумлінням опинився в домі Чеботарьових.

Після лісоповалу життя знову здалось мені раєм. Я щирим серцем прихилився до малюка й не шкодував сил і фантазії, аби розважати його. Які я ролі виконував, які танці вигадував! Часом, повертаючись пізньої ночі з гостей, Чеботарьови не зразу входили до хати, а підглядали за мною у вікно. Й жодного разу не знаходили в моїй поведінці нічого негарного. Між нами виникла взаємодовіра. Чеботарьови ставилися до мене дуже прихильно.

Якось майор посадовив мене навпроти себе й сказав: «Знаю, ти хотів би залишитися в нас назавжди, але я не можу тобі цього пообіцяти. Я – людина військова, сьогодні – тут, завтра – там. А як у тебе складеться з новим начальником – не відомо. Але я дам тобі форму, відвезу в Находку й домовлюся, щоб тебе повернули на батьківщину. Там на тебе чекають батьки. Ти їм потрібний, якщо працюватимеш утричі більше, ніж здорові люди, ніхто ніколи не дорікне тобі твоїм дефектом, ти неодмінно станеш поважною й шанованою людиною.

Невже ви ні на хвильку не завагалися в тому, що все буде так, як пророкував майор? Після «спектаклю» в Кореї у вас, мабуть же, не було підстав довіряти.

Але того разу я ні на мить не сумнівався в тому, що Чеботарьов виконає свою обіцянку. Він, і справді, відправив мене до Японії.


37

А як зустріли вас на батьківщині? Адже всі знають, що для японця полон – це страшенна ганьба.

Почнімо з того, що ми в полон не здавались. Це було відомо й удома, і зустріли мене дуже привітно. Більше того: для нас було запроваджено спеціальні пільги. Скажімо, можна було піти на службу в поліцію, без іспиту вступити в університет тощо. Але для мене всі ці шляхи були закриті через каліцтво. Тож я знову вирішив зайнятися рибальством. До того ж батько вже майже не вставав з ліжка й родина перебувала в геть розпачливому стані.

Але тепер з риболовлею мені катастрофічно не щастило. Риба не йшла, заробітків не було ніяких. На родинній раді ми вирішили, що найзручніше – податися в Осаку, підшукати якусь роботу й допомагати сім’ї. Це вже було 1949 року.

У Японії тоді був дуже цікавий період, час утвердження нового політичного й економічного курсу, чи не так?

Авжеж, для Японії то був справді історичний час. Я цілком переконаний, що саме тоді було закладено підвалини майбутнього процвітання.

Американський банкір Д. Додж, який раніше брав участь у західнонімецькій грошовій реформі, прибув до Японії в рангу спеціального посланника президента Г. Трумена. Ідеї цього посланника здобули назву «лінія Доджа».

Якщо не помиляюсь, то була своєрідна «шокова терапія» й мала вона винятково жорстокий характер.

Де в чому це був і геніальний економічний проект. Головним «коником» Доджа був державний бюджет на 1949–1950 фінансові роки, зведений на принципі обов’язкового постатейного збалансування з перевищенням прибутків над витратами. Відтак уряд надавав підтримку не галузям промисловості, а банкам, яких зобов’язували кредитувати приватні компанії під власну відповідальність. Було затверджено єдиний обмінний курс ієни (360 ієн за 1 долар). Відбулася реформа податкової системи тощо.

Про можливі позитивні результати цих акцій у майбутньому ми тільки здогадувались, бо реальність була така, що нічого не лишалось, як укотре «тугіше затягти паски».

Заробітну платню штучно стримували на найнижчому рівні. Постійні невиплати, масові звільнення, щонайсуворіша економш ресурсів, перебудова промисловості тощо.

Як вийшло так, що ви й американці з запеклих ворогів раптом стали союзниками зі однодумцями?

В обійми Америки нас підштовхнула повоєнна руйнація, та й Америка розкрила ці обійми зовсім не випадково. Виникнення прокомуністичного Китаю порушило баланс сил на Далекому Сході не на користь США. Тож виникло рішення відновити Японію й перетворити кволу державу в твердиню прогресу й процвітання на Далекому Сході.

Але як на це реагував простий люд, недосвідчений у політичних іграх?

У народу не лишилося жодного вибору, тільки працювати й працювати. В цьому розумінні моя життєва історія багато в дечому пересічна й показова.

Повернімося саме до неї.

Приїхавши до Осаки, я влаштувався на невелику фабрику з переробки риби на рибну пасту. Хазяїн дозволив мені жити в нього на горищі й двічі на день давав рисову та пшоняну кашу. Моя зміна тривала з п’ятої вечора до дванадцятої дня. За місяць я отримував менше десяти доларів і майже всі віддавав господареві – на збереження абощо. Трохи відсилав батькам, а собі залишав один долар. Поступово всі робітники позвільнялись, напитавши кращої роботи, і я залишився сам.

Та зрештою настала й моя черга: фабрика збанкрутувала, не витримавши дедалі жорстокішої конкуренції. Я пропрацював тут три роки. Коли підійшов з проханням повернути заощаджені мною гроші, хазяїн зареготав мені в обличчя, і я збагнув, що мої заощадження луснули. Ну що ж, сказав я сам собі, багато хто з моїх друзів уже в іншому світі, а я живий-здоровий. Тож чи варто впадати в розпач за таку нікчемну втрату?

38

Якось, ідучи пустищем, я помітив поламаний і покинутий велосипед з причепом. Я забрав його, якось привів до ладу, сів і – о диво – поїхав! Найперше подумалося – стати розвізником городини. Але ж городники голосно кричали, закликаючи покупців, а я не міг стулити двох слів. Тоді я вирішив розвозити соєвий сир тофу, продавці якого скликали покупців спеціальним дзвоном.

Я поїхав своїм «транспортним засобом» до виробника тофу. Мене взяли – жив і тут на горищі, рисова й пшоняна каша двічі на день, робота ненормована. Тофу здебільше виробляють уночі, тож усі гарячі випари застилали моє горище. Як тут спатимеш? Я підводився й ішов у цех допомагати. Тоді моя платня становила п’ять ієн на місяць, і я всю її відсилав батькові й матері.

Саме тривала війна в Кореї, яка, відомо ж, відіграла вельми позитивну роль в пожвавленні японської економіки...

Атож. Якщо індекс промислового виробництва 1949 року становив 70 відсотків довоєнного, то за два роки піднявся до 114,4. Справа в тому, що під час Корейської війни завдяки воєнним замовленням Японія щороку отримувала близько півмільярда доларів.

Життя дедалі стабілізувалось. Осака почала швидко забудовуватися. За генеральним планом нашу фабрику мали знести. Власник вирішив продати її за 150 тисяч ієн. Єдиним покупцем лишався я, хоча й не мав грошей. І тоді я прийняв доленосне рішення: взяв гроші в борг, фабрику купив і за півроку розрахувався, як і належало. То був мій перший успішний бізнес-проект.

Нісікава-сан, пригадайте ті півроку, протягом яких ви накопичили достатню суму для сплати боргу: що було головним у такому успіхові?

Найжорсткіша ощадливість. То була «лінія Доджа» в конкретно взятому випадку. Тільки завдяки їй я вижив як підприємець. Я не витрачав на себе жодної ієни. Навіть патички для їжі сам собі стругав із бамбуку. Все було підкорено головній і єдиній меті – виконати дане кредиторам зобов’язання.

Я знаю, що ви за все своє життя жодного разу не збанкрутували, не зазнали катастрофи в планах, а проте, складних ситуацій виникало безліч. Хто підтримував вас у скрутну хвилину?

Коли пригадую своє життя, не полишає впевненість, що саме Бог посилав мені не тільки випробування, але й постійну допомогу. Бо як інакше назвеш цілком випадкову зустріч із пані Масако Хігою, президентом Спілки домогосподарок? Вона побачила мене, коли я рекомендував свій сир тофу в одному з осакських дитячих садків, і запропонувала першу в моєму житті «рекламну кампанію». Саме мій тофу почала рекомендувати Спілка своїм членкиням в Осаці. Я досі щиро вдячний цій добрій, чудовій жінці. Саме її підтримка стала вирішальною в становленні, а головне – в стабілізації моєї справи. Я практично знайшов постійний ринок збуту. Таких див у моєму житті було багато.

Чи не хочете ви сказати, що, крім власних зусиль, у бізнесі потрібне й везіння?

Щастя, як переконався за стільки років, має бути в усьому – і в любові, і в роботі, і в навчанні.

До речі, про кохання... Коли ви одружились?

Одружився, як заведено в Японії, – через сватів, коли мені минало тридцятий. Часу для пошуку нареченої я зовсім не мав. На моє щастя, дружина виявилась чудовою жінкою, прекрасною й мудрою людиною. В нас народилося троє дітей, але прожили ми разом недовго. Вона померла від хвороби серця, тож я лишився вдівцем. І знову мені пощастило: я вдруге одружився, й цього разу через сватів, з удовою при дитині, згодом у нас народився спільний син. І ця моя дружина – чудова жінка. Ніколи ні хвилини не сидить без діла. В шістдесятирічному віці закінчила курси японського національного танцю, має свою крамницю косметики, досі працює. Маю тепер велику сім’ю. Підростають шестеро внуків. І вони, й їхні батьки вдалися в мене – працелюби, я всіма ними задоволений.

Пане Нісікава, ви були активним учасником так званого «японського дива». Як відомо, з 1971 до 1997 року, за неповних три десятиліття, Японія здобула статус


^ 39

одного з центрів сучасного світу, поряд зі Сполученими Штатами й Західною Європою.

Справді, в мене на очах Японія перетворилася з середньорозвиненої країни, в якій переважали легка промисловість і сільське господарство, на одну з провідних індустріальних держав світу. З країни постійного дефіциту торговельного балансу перетворилася на країну з позитивним сальдо, ставши одним із найбільших експортерів капіталу.

Але цей процес не був, як дехто вважає, суцільним тріумфом. Я досі з жахом згадую енергетичну кризу 1973–1974 років. Чотирикратне подорожчання енергоносіїв поставило багато компаній країни на межу краху. Скажімо, на моїй фабриці електрику повністю вимикали, тож доводилося робити тофу при свічках. То був дуже важкий час, але він приніс і позитивні наслідки. Саме тоді в Японії серйозно замислилися про національну економічну безпеку. Завдяки цьому ми сьогодні живемо в справді енергетично могутній державі.

Якщо кількома словами, то що ж усе-таки забезпечило успіх у 70-80-ті роки?

Я не економіст, і мої висновки, боюсь, можуть не претендувати на істину в останній інстанції. Як на мене, в ці роки відбулися якісне зрушення й переорієнтація нашого виробництва. Спираючись на досягнення науково-технічного прогресу, наша країна фактично здійснила перехід від індустріальної до постіндустріальної системи виробничих сил.

Так, я пам’ятаю ажіотаж з приводу двох японських програм – «Місячне сяйво» й «Сонячне світло», внаслідок виконання яких Японія перейшла на нові джерела енергії й досягла колосального розвитку економії.

Я теж добре пам’ятаю цей час. Тоді я вже володів чималою нерухомістю й ніколи не забуду постійних перевірок спецкомісій, обліку перевитрата енергії, а найстрашніше – величезних штрафів. Але зрештою всі виграли – й підприємці, й країна.

Пане Нісікава, як на вашу думку, жорсткі заходи не підривають довіри до влади, не викликають соціальної апатії?

Ажніяк. Влада, вдаючись до жорстких засобів, насамперед повинна заручитися підтримкою народу. Тобто кожен повинен зрозуміти, в ім’я чого «затягає пасок», і знати наскільки; при цьому має бачити попереду світлу перспективу.

Народ завжди альтруїстичний, здатний на самопожертву. Народ – це велетенська сила, тож влада ніколи не повинна нехтувати ним. Інакше для неї все може скінчитися кепсько. Я сказав би простіше: влада й народ мусять жити в гармонії. Поза цим процвітання не досягнеш.

Вже кілька років ви пов’язані з Україною. Які, на ваш погляд, наші перспективи?

Я б не ставив запитання так конкретно. Лише Богові відомо, що нас чекає попереду. Я переконаний: кожна країна, як і кожен з нас, має свою долю й свій шлях.

Ми, буддисти, кажемо: людина – це душа Всесвіту, яка не знає меж. Отже, людина теж безмежна. І завжди є наділ на краще. Мені ця віра допомогла й вижити, й вистояти. Серцем відчуваю, що на Україну чекає велике майбутнє. Щиро бажаю їй іти вперед і вперед.

Шановний пане Нісікава: Дуже дякую за вашу цікаву розповідь. Зичу вам здоров’я, щастя й процвітання. Розмову вела Людмила СКИРДА





залишити коментар
Сторінка10/20
Дата конвертації25.09.2011
Розмір4.31 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20
хорошо
  2
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх