Харукі муракамі. Поїздка до Таїланду icon

Харукі муракамі. Поїздка до Таїланду


1 чел. помогло.
Схожі



Загрузка...
страницы:   1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
скачать
ЗМІСТ ЖУРНАЛУ «ВСЕСВІТ», 2004, №1-2


1. Надзвичайний і повноважний посол України в Японії Юрій КОСТЕНКО.

До читачів «Всесвіту».

2. Надзвичайний і повноважний посол Японії в Україны Кіріцо АМАЕ.

Вітання читачам журналу «Всесвіт».

3. Кодзікі: Записи давніх діянь (712 р.). Поезії – Ніхон-Сьокі (Ніхон-Гі): Аннали Японії (720 р.)

4. АКУТАГАВА РЮНОСКЕ. Павутинка (притча). Божа Матір у чорному (оповідання).

5. ХАРУКІ МУРАКАМІ. Поїздка до Таїланду.

^ 6. ДАЙСАКУ ІКЕДА. Треба захищати людей від песимізму. (Інтерв’ю Людмили Скирди).

7. ОЛЕКСАНДР БОНДАР, ІВАН БОНДАРЕНКО.

Україністика в сучасній Японії.

^ 8. ДМИТРО ШУПТА. «Розквітлі півники»: чотири століття хайку. (Рецензія на вид.: Антологія японської поезії: хайку XVII-XX століть.)

9. Загальні відомості про країну. (Відомості про Японію)

10. Народна мудрість. Японські народні прислів’я та приказки (Пов’язані із знаками зодіака).


30

^ «ВСЕСВІТ» . – 2004. – № 1-2. – С. 27-34.

Дайсаку ІКЕДА

Треба захищати людей від песимізму


Ім’я видатного японського мислителя і гуманіста, педагога і просвітника, поета і громадського діяча Дайсаку Ікеда широко відоме в світі. Він – лауреат безлічі премій, кавалер десятків орденів різних країн, почесний доктор понад 50 університетів світу. Ось уже чверть сторіччя Дайсаку Ікеда очолює міжнародну релігійно-громадську асоціацію Сока Гаккай Інтернешнл, яка нараховує понад 15 мільйонів осіб і має свої представництва в 180 країнах. Сока Гаккай Інтернешнл за масштабами своєї громадської діяльності сьогодні не має аналогів у світі. Адже це університети та коледжі, школи та дитячі садки, газети та часописи, видавництва та друкарні, музеї та храми – одним словом, колосальна миротворча структура, яка послідовно виконує покладену на себе культурно-просвітницьку місію.

«І в пошуках щастя ми всі ще орієнтуємося на поверхові зміни – опоряджуємо дім і одяг, набуваючи нові технології, нові системи. Але всі ці старання залишаються марними, якщо ми залишаємо без уваги найголовніше – душу і особисті риси індивідуума».

«^ Любов до України почалася з «Тараса Бульби».

– Шановний пане Ікедо, ось уже понад рік я живу в Японії. І частіше, ніж хотілося б, стикаюся з вельми приблизними уявленнями японців про мою країну. Причому це стосується і простого народу, і вищих ешелонів влади, і політичного істеблішменту. Таке ординарне поняття у стосунках двох країн, як взаємний інтерес, на жаль, поки що має ефемерний характер. На цьому тлі ваша діяльність щодо популяризації України в Японії виглядає безпрецедентно. Одна з ваших структур, культурна асоціація «Мін-он», організувала гастролі Національного ансамблю танцю України ім. Павла Вірського, які пройшли з приголомшуючим успіхом у багатьох містах Японії. Наступний тур гастролей заплановано на 2003 рік. Ваша газета «Сейкіо сімбун» (тираж близько шести мільйонів примірників) лише за останні півроку опублікувала величезні матеріали про Україну і дві ваші бесіди з Послом України в Японії Юрієм Костенком. Мене не перестають захоплювати й ваші особисті глибокі знання нашої історії, культури, літератури, ваше гармонійне бачення України в контексті світової спільноти. Якими ви уявляєте перспективи нашого розвитку? Чи може Україна викликати партнерський інтерес у Японії?

– Особисто для мене Україна була й залишається унікальною землею. Так відчув я ще в молодості, познайомившись з вашими письменниками – Шевченком, Гоголем. Я читав їхні книги в період післявоєнної розрухи, буквально на попелищі згорілого Токіо. Ми голодували і фізично і духовно. Мені було тоді під двадцять. Особливо сильне враження на мене справила повість Гоголя «Тарас Бульба». До речі, я ознайомився з цим твором на заняттях невеликого гуртка з вивчення світової літератури разом зі своїми друзями та вчителем життя – японським педагогом і просвітником Джосей Тода. Власне, це він рекомендував нам, юнакам, обов’язково прочитати цю історію, що описує волелюбність і честь. Так народилася моя любов до вашої країни.

Честь – це якість, яка визначає благородство не лише людини, але й держави загалом. Ваша країна зберегла свою честь попри всі перипетії історичних перетворень. З одного боку, Україна – «молода держава», адже пройшло лишень 10 років після того, як вона здобула незалежність. Але з другого, ваша країна має багатовікову історію і багаті морально-етичні традиції.

Саме на територію України стікалися різноманітні течії стародавніх людських цивілізацій. Шовкові шляхи забезпечували могутнє вливання сюди найрізноманітнішої інформації та ідей від Сходу та Заходу, тоді як торговельний шлях Дніпра стимулював південно-північне пересування народів, що проживають на величезній території, яка тягнеться від північної частини Європи до Середземномор’я. Українська земля слугувала для світу перехрестям цивілізацій, і виконання свого призначення винагородило її кращою спадщиною з різних культур. Через служіння миротворчим ідеалам, приймаючи й проводжаючи посланників земель, – в тому числі й часто далеко не доброзичливих, – Україна виховала свою спiвчутливу душу й чуйне серце, яке тепер захоплює світ. Україна подає сучасності безцінний приклад доброти, щоб наш час зміг зробити правильний вибір в ім’я гуманістичного майбутнього.

Відстраждавши війни й чинячи опір насильству, якими сумно прославилося ХХ сторіччя, в новому сторіччі ми повинні набути мудрість. І вона конкретно виражається в дотриманні високих принципів, що щасливе життя на цьому світі створює не протистояння, а діалог; не руйнування, а творення; не гегемонія, а взаємне визнання народів на священне право існування. Сьогодні це загальне завдання для всіх землян. І якщо ви спитаєте мене, хто ж з нас є провідною ланкою в конструктивному вирішенні такого нелегкого завдання, то я щиро відповім вам, що за моїм неупередженим спостереженням – саме Україна. Ваша країна не на словах, а на ділі доводить стійку прихильність позиції миролюбної держави, відмовившись від ядерних арсеналів.

Вельми приємно зазначити, що за останні роки в Україні спостерігається надійне економічне зростання. Одним із сприятливих для цього чинників є здоровий розвиток сільського господарства. За А. Тойнбі, майбутнє в руках тієї держави, чиє сільське господарство перебуває в розквіті. Я згоден з англійським істориком. І щодо цього, мені здається, ваша країна може показати світові ще один приклад збалансованої моделі розвитку.

Що стосується зближення та співпраці України та Японії, мені дуже хочеться, щоб наші люди дізналися про вашу країну якомога більше й повніше. Як вам відомо, наша країна – держава острівна. Хоча тут розвивалася самобутня національна культура, Японія ніколи не була місцем широкого спілкування світових цивілізацій. З цієї причини, досі багато хто з моїх співвітчизників дуже часто висловлюють однобоку думку про ту чи іншу зарубіжну країну. Це – прикро! Історичні шляхи, якими йшов розвиток вашої країни і Японії, багато в чому були різними, навіть за багатьма аспектами протилежними. Тому у нас є чого повчитися одне в одного. Я впевнений, що спілкування, зближення і дружба наших двох країн неодмінно принесуть багато плодів і користі нашим людям.

Наступного року концертна асоціація «Мін-Он», про яку ви згадали, відзначатиме своє 40-річчя з дня заснування. І ми раді і вдячні, що до цього великого ювілею приурочено гастролі Національного ансамблю танцю України. Мені хочеться продовжувати свої скромні зусилля для розширення культурних і освітніх обмінів між Україною та Японією.

«Лікарі сказали, що мені не дожити до 30 років»

– Не могли б ви розповісти про себе детальніше, про свої духовні шукання, про вчителів і соратників, про свою родину.

– Моє покоління належить до так званих «дітей війни». Я народився в січні 1928 року на узбережжі затоки Токіо. Мій батько займався виробництвом морських водоростей і мав невеликий завод і торговий дім. Хоча моє раннє дитинство було щасливим у обіймах родинної теплоти і друзів, незабаром прийшли суворі зміни – над країною стали збиратися грозові хмари мілітаризму й фанатичного націоналізму. Їхня похмура тінь нависла над будинками простих мирних мешканців, у тому числі й нашої родини. Четверо моїх старших братів було призвано на фронт. А ми, школярі, замість занять працювали на військовому виробництві. На початку 1945 року, коли швидка поразка Японії ставала все очевиднішою, – майже кожного дня і ночі ми відчували жах під час повітряних нальотів. Тривале бомбардування розлило море полум’я всім містом, перетворивши його на попіл. А вже після закінчення війни прийшло повідомлення про загибель мого старшого брата на Бірманському фронті. У мене й зараз стає гаряче в грудях, коли я згадую сумну, беззахисну фігурку матері, яка немовби заціпеніла. А вона була завжди такою веселою й сильною.

Моє юне серце обурювалося проти війни, проти безглуздих трагедій і жорстокості. У глибокому духовному сум’яттi я став шукати шлях життя у читанні. Грошей було мало, але я ходив до букіністичної книгарні, охоче читав і обговорював сенс життя з друзями.

В один із таких днів я зустрівся з Джосей Тода. Пам’ятаю, був спекотний літній вечір. Мій шкільний приятель запросив мене на семінар з філософії. З лекцією з буддійського вчення японського філософа 13 сторіччя Нічирена виступав чоловік років сорока. Чи була це доля? Може бути. Мені виповнилося тоді 19 років. Я запитав його: «Кого можна вважати справжнім патріотом?» Це запитання було за своєю сутністю риторичним, оскільки я розумів, що з несправжнього патріотизму, використаного вождями, могла народитися, зрештою, лише війна. Дж. Тода був неординарною особистістю. На мої юнацькі прямі запитання він відповідав також прямолінійно, просто й дохідливо. І той факт, що він просидів у в’язниці два роки разом із своїм учителем Цунесабуро Макігучі – засновником асоціації Сока Гаккай, переслідуваний мілітаристською владою, – зіграв для мене вирішальне значення.

Ось таким чином зустріч із Дж. Тода привела мене до прийняття буддійської віри. Але я став буддистом аж ніяк не через те, що відразу зрозумів сутність учення, а тому, що мій учитель – великий гуманіст, такий несхожий на традиційного релігійного діяча, викликав у моїй душі глибоку довіру і повагу. У той час моя душа не сприймала ніякої релігії, оскільки наше покоління було сите державним синтоїзмом, адже з малих років нас примушували вірити в тоталітарну ідеологію, яка, зрештою, призвела до національної трагедії.

Релігія покликана служити людині, її щастю, однак на ділі ми маємо безліч прикладів із історії, коли віра використовувалася як інструмент для сліпого підкорення народу владі. Тому, чесно кажучи, я не відразу став ревним віруючим. Спочатку не міг позбутися почуття збентеження та нерішучості. З того, як Тода наставляв мене й пізніше вже з власного досвіду буддійської практики, я став розуміти й все глибше проникати в буддійську філософію. Це дуже мирне вчення, засноване на глибокій довірі й повазі до Людини.

Моє спілкування й навчання у Джосея Тоди тривало понад десять років. Я зміг бути поруч із ним аж до його останнього подиху. У моїх спогадах й мемуарах я прагну змалювати образ мого вчителя, уважний погляд його серця, те, як він умів співчувати кожному нещастю, любити простих людей, як невтомно прагнув надихати тих, хто впав у відчай. На превеликий жаль, він пішов із життя дуже рано, його здоров’я було сильно підірване в ув’язненні.

Після його смерті мені довелося стати третім президентом^ Сока Гакка у віці 32 років. З моменту нашого фізичного розставання я присвятив себе всього без решти й без жалю здійсненню гуманістичних ідей і планів мого вчителя, які йому самому не вдалося втілити в життя. Ось чому я створив школи, університети, культурну асоціацію, музеї, філософські та інші наукові інститути. У них втілилося все те, про що мріяв мій учитель. Мене в цьому підтримували мої сподвижники – члени Сока Гаккай Інтернешнл. За це на все життя залишаюся їм глибоко вдячним.

Трохи про мою родину. Ми з дружиною Канеко побралися, коли мені було 24 роки. У той час я страждав від виснажливої недуги – туберкульозу легень. Лікарі сказали, що мені не дожити до 30 років. Вона знала про все з першого дня нашого знайомства і всупереч застереженням лікарів погодилася вийти за мене заміж. І ось мені вже понад сімдесят років. Гадаю, що завдяки моїй дружині, її турботам і подружньому коханню я залишився жити на цьому світі. Кожного разу, коли я завершую яку-небудь роботу чи написання книжки, я звертаюся з вдячністю до дружини, вважаючи їх нашими спільними проектами. Мої праці – це цілком її заслуга, її подвиг. Хоча б через те, що її усмішка дорожча мені за все на світі.

У нас троє синів. Старший і наймолодший стали шкільними вчителями. А наш середній син працював в університеті, але помер у віці 29 років від хвороби. Ми з дружиною разом пережили й переживаємо різні смуги життя – і сонячні, і дощові. І сподіваємося, що наш родинний досвід може слугувати підтримкою у важкі для наших друзів дні.

«Треба захитати людей від песимізму»

Л. С.: Я з величезною цікавістю прочитала одну з ваших останніх праць «Віри в дії» Faith into action»), в якій ви торкаєтеся основоположних проблем буття людини від її народження й до самої смерті. Весь час, коли читала книжку, мене не полишало відчуття, що я веду бесіду з абсолютно спорідненою душею, задаю питання, які мучили мене саму, і дістаю на них ясні, мудрі, повні відповіді. Складається враження, що ви нескінченно вірите в добро, в людський ґеній, у майбутнє нашої цивілізації. На чому ґрунтується ваш оптимізм?

– Дякую, що ви читали мою скромну працю. Для автора справжня нагорода – мати такого читача, як ви. Коли я писав ці сторінки, я навіть не міг уявити, що колись вони опиняться в руках української поетеси й будуть сприйняті так душевно й близько. Я щиро радий і щасливий з цієї події. Ви маєте рацію, моя життєва позиція справді насичена оптимізмом. Можете вважати мене загартованим чи, не знаю, як краще висловитися, стійким, чи що, оптимістом. Так мене вчив мій вчитель, Тода-сенсей. До речі, знаєте, «сенсей» – це по-японському ласкаве звертання до вчителя, що висловлює близькість і повагу водночас. Так ось. Тода-сенсей часто повторював: «Якщо хочеш робити добро й приносити благо людям, потрібно спочатку самому повірити в майбутнє, повірити в людину. Треба хоробро захищати людей від песимізму. Всі твої старання, якщо вони не ґрунтуються на людинолюбстві, – а значить охоплені або страхом, або сумнівом, – ніколи не зможуть принести людям надію і тепло».

Моя мати була також веселим оптимістом. Вона вміла знайти позитивне й радісне у будь-якому становищі. Коли наша сім’я зазнавала великих труднощів, її мудре життєрадісне ставлення до життя давало нам, малюкам, можливість почувати себе у затишку й безпеці.

Буддизм, який я сповідую, вчить, що людина народжується на цьому світі як «потенційний Будда». Це твердження означає безперечну можливість абсолютно кожного з нас без винятку розкрити в собі найкращі душевні й фізичні якості, розвивати їх і тим самим прожити неповторну долю. Хочеться, щоб якомога більше людей повірили в себе. Щоб ті, хто має сумнів у власній цінності, хто не впевнений у сенсі свого існування в цьому світі, відчули необхідні сили для творення як власного щастя, так і щастя на землі в ім’я загального добра.


31

Буддизм проповідує головний принцип єдності всього сущого – нерозривності «себе» і «навколишнього світу». Все існує лише у взаємозв’язках і взаємних впливах. І людина покликана бути активним і добрим учасником у цьому світі, щоб будувати, щоб творити цінності і щоб своєю присутністю прикрашати світ, робити його красивішим і добрішим. Коли збільшується число щасливих людей, світ загалом стає світлішим. Коли людина руйнує навколишній світ чи ранить іншу, вона руйнує й ранить частину себе самої.

Ви кажете, що моя книжка пройнята довірою до людини, вірою в неї. Це так, і моя впевненість, мабуть, випливає саме з релігійних буддистських переконань.

До речі, оптимізм і віра в людину служать для мене опорою чи початковим пунктом при роздумах про різні соціальні проблеми. Коли ми звертаємося до світової спільноти із закликами «за світ без воєн і насильства» і «за світ без ядерної зброї», дуже часто чути холодні глузливі оцінки, що, мовляв, не слід надіятися на утопії й треба визнати, що такий ідилічний стан речей «неможливий» і «нереальний». Але я заперечую. Скажіть, хто визначає можливість і неможливість? Це ми, самі люди й визначаємо свої межі. Тільки людина вирішує, що реально і що нереально. У більшості випадків, коли людина відмовляється від мрії, це відбувається аж ніяк не через відсутність у неї об’єктивного позитивного шансу, а лише внаслідок власної невпевненості в можливість змінити світ на краще. Ваша поетеса Леся Українка писала: «Ні, я буду крізь сльози сміятись./ Серед лиха співати пісні./ Без надії таки сподіватись!» Прекрасні слова!

Ті актуальні проблеми, з якими ми маємо справу сьогодні на Землі: воєнні конфлікти, руйнування екології та інші – сумний результат безрозсудних справ людських рук. Коли ми самі їх створили – не може бути, щоб нам не під силу їх подолати. Якщо не від нас, то від кого ж іще залежить майбутнє? Дуже важливо зберігати, підтримувати і примножувати надію. Якщо її замало сьогодні, то станьмо разом із вами могутнім генератором надії, щоб її вистачило на всіх.

«Прогрес технології, на жаль, не здатний духовно просвітити людину»

Л.С.: Пане Ікедо, яке ваше ставлення до процесів глобалізації?

– У нашій розмові Ви зачепили проблеми сучасності. Я повністю поділяю ваші побоювання й міркування. На мою думку, нинішній процес глобалізації породжує принаймні дві серйозні проблеми. По-перше, економічний аспект. «Сріблолюбні» економічні принципи поглинають весь світ своєю невблаганною заразливістю. Це призводить до розширення розриву між багатими й незаможними верствами населення земної кулі. Окрім того, сумним результатом гонки за вигодами, початої розвиненими країнами, стала тепер нещадна експлуатація природи на шкоду навколишньому середовищу, що спостерігається в країнах, які розвиваються і все більше і більше прискорюють темпи свого економічного зростання.

По-друге, це культурний аспект. Сьогоднішня глобалізація певним чином нав’язує такий собі стандарт, під яким часто виступають європейський і американський способи життя, їхнє розуміння та критерії цінностей. Така насильна зрівнялівка не може не спричиняти напруження й опору в їхніх стосунках з традиційними національними цінностями в кожному окремому суспільстві. Якщо глобалізація означатиме якусь уніфікацію культур людського суспільства, вона зможе порушити основи самосвідомості людини, що особливим чином формується в кожному окремо взятому культурному середовищі.

Ми повинні розуміти, що глобалізація як така поки що носить стихійний характер, здатний викликати непередбачувані наслідки, а водночас цей процес вже набрав незворотного характеру для нашої планети. Завдання, на мій погляд, полягає не в тому, як її припинити, а в тому, як переорієнтувати стихійну глобалізацію на «керовану, цивілізовану форму». Людство колись навчилося отримувати максимальну користь від води шляхом приборкання повеней і посухи каналізацією і зрошуванням. І зараз нам, як і раніше, треба зібрати всю мудрість і терпіння, щоб змінити хід глобалізації від негативного і конфліктного в позитивне річище.

У питанні глобалізації важливе місце посідає розвиток інформаційної технології. З цього приводу я хотів би наголосити, що інформаційна техніка, так само як і будь-яка інша техніка чи технологія, нейтральна за своєю природою: вона може бути однаково використана як на зло, так і в ім’я добра. Все залежить від якостей користувача.


32

Отже, завжди є небезпека, що глобальний інформаційний простір використовуватиметься зловмисниками для розпалювання ненависті й посилення упередженості. І, як ви цілком справедливо відзначили, є реальна небезпека маніпуляції громадською думкою.

Проте інформаційний простір слугує місцем широких дискусій і обміну думками в значній мірі звільнених від колишніх перешкод, що розділяють людей. І не випадково деякі вчені й люди доброї волі використовують Інтернет для створення мережі взаємодії в пошуках шляхів вирішення глобальних проблем.

Однак у цей час джерелами інформації виступають в основному європейські країни і США. Це ще один проблемний момент, пов’язаний із попередніми. Не думаю, що «односторонній потік» інформації довго може задовольняти людей у різних частинах Землі.

У зв’язку з інформатизацією нашого суспільства, ви вказали на особливо серйозне питання щодо фундаменту буття людини і характеру людської цивілізації в цілому. Ви сказали, що «замість неквапливого гармонійного шляху розвитку ми отримуємо ту чи іншу готову швидконасаджувану модель». Узагалі вся сучасна цивілізація стрімко розвивалася заради забезпечення нас вигодами. У цьому нічого поганого немає, все начебто робилося заради людини. Але коли людина, котра звикла до комфорту, неминуче починає шукати щастя, як правило в споживанні, то це закономірно послаблює її творчі здібності.

Отже, варто запитати себе, в чому полягає справжнє щастя людей: ким ми хочемо бачити себе, своїх дітей – споживачами чи творцями? Прогрес технології, на жаль, не здатний духовно просвітити людину. Особистість дорослішає й виховується лише в людському середовищі, в довкіллі людей. Ось чому, виходячи з цього незаперечного факту, треба бути більш уважними до процесу виховання творчої і гуманної особистості.

«Хоча злодія одягти в льотну форму, він, однак, не стане пілотом»

Л.С.: Пане Ікедо, ви прихильник пошуку нової парадигми розвитку людства, пошуку спільного, що об’єднує нації й народи. Водночас ви чітко уявляєте собі «механізм», спрямований на таке об’єднання. Це своєрідна теорія «малих справ». Ви вважаєте, що немає іншого шляху до щастя всіх, крім того, який передбачає, що кожний почне свідомо змінювати себе на краще, творити добро. Скажіть, яке значення ви вкладаєте в поняття «гуманізм XXI сторіччя»?

– Мені здається, що дорога в «людяність світу», якщо можна так висловитися, проходить через власне серце. Ви схарактеризували культурно-освітній рух «Сока» як «теорію малих справ». Мені подобається таке визначення. Воно цілком відображає сутність руху. Наодинці людина проти універсуму безпомічна, так само, як одна мить – ніщо перед вічністю. Проте ця крихітна істота здатна осягти своєю душею весь Всесвіт так само, як вічність схована в обіймах миті. Коли ми підкреслюємо важливість духовного зростання кожної людини для поліпшення людського суспільства і об’єднання людей, тут же постає питання про те, коли ж таким шляхом ми досягнемо мети, чи не надто довгий шлях ми обрали. Я відповідаю: так, це справді довгий шлях. Швидкого ефекту він не дає. Є інші способи, що уможливлюють інституційні зміни суспільства: диктаторський, революційний чи реформаторський, або ж правовий, фінансовий, політичний, науково-технічний і подібне. Звичайно, їх я не відкидаю. Ці методи повинні бути використані для удосконалення нашого дому відповідно до часу й готовності людей того чи іншого суспільства.

Наприклад, уявіть таке: є злодій, а ми вирішили зробити з нього пілота, для цього одягаємо його в нову пілотську форму. І ось, будь ласка, вважайте його пілотом, він чудово виглядає... Але не все так просто – наш злодій-пілот, не вміючи керувати літаком, продовжуватиме майстерно красти, щоправда, використовуючи красиву амуніцію. Мені здається, те ж саме можна сказати про людське суспільство. Хоча в попередні сторіччя людство витратило величезну енергію на інституційні зміни, намагаючись зовні поліпшити життя, – люди не набагато стали щасливішими. У пошуках щастя ми досі орієнтуємося на поверхові зміни – опорядковуємо дім, одяг, набуваємо нові технології, нові системи. Але всі ці намагання залишаються марними, коли залишаємо поза увагою найголовніше, – душу і особисті риси індивідуума, про що красномовно свідчить кривавий трагізм XX сторіччя.





залишити коментар
Сторінка1/20
Дата конвертації25.09.2011
Розмір4.31 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы:   1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
хорошо
  2
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх