Українська революція створення Української Центральної Ради icon

Українська революція створення Української Центральної Ради


1 чел. помогло.
Схожі
План умови виникнення та перші кроки Центральної Ради. Боротьба за досягнення автономії України...
Тема “Національно-визвольна революція початку ХХ ст...
Реферат на тему: „...
Іванець А. В. Кримський вектор політики Української Центральної Ради...
Реферат на тему: Причини занепаду Української Центральної Ради...
О. В. Михайлюк "українська революція" чи "російська революція на україні"?...
Програми вступних випробувань із загальноосвітніх дисциплін Київ 2008 програма з української...
Реферат цикл у наукових праць "Українська революція 1917 1921 рр."...
Вступне слово Голови Українського інституту національної пам’яті В. Ф...
Програма фахового вступного випробування на навчання за окр...
Законодавчий процес І законодавча техніка у період центральної ради, гетьманату та директорії...
Важко передати якого неоціненого значення для України було утворення Центральної Ради...



страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8
повернутися в початок

^ Брестський мирний договір:

підготовка й підписання


Осінь 1917 р. була четвертою в історії світової війни. Росія однією з перших серед воюючих сторін не витримала воєнних ви­пробувань: їхнім безпосереднім відлунням стали Лютнева революція та Жовтневий переворот. Ак­тивно використовуючи гасло негайного припинен­ня війни, більшовики прийшли до влади в Росії.

Боротьба за мир, розгорнута Леніним у кінці 1917 - на початку 1918 рр., була добре продума­ним засобом боротьби за владу в партії, державі й міжнародному революційному русі.

Радянська історіографія завжди подавала ленінську лінію на переговорах у Бресті як єдино правильну, що уможливила країні здобуття «мирного» перепочинку. У що ж вилився цей «перепочинок» для Росії? Рівень життя 1918 р. катастрофічно знизився навіть проти 1917, голод став жорстокою реальністю для міського насе­лення, зупинилося промислове виробництво, війна перетворилася із зовнішнього чинника на внутрішній. Втративши союзників на міжна­родній арені, Росія на довгі роки опинилася в са­моізоляції. Зате вистояла й навіть зміцнила свої позиції влада більшовицької партії та її вождя.

Якщо сепаратний мирний договір і дав ко­мусь перепочинок, то лише країнам Четверного союзу. Ліквідувавши в листопаді 1917 р. Східний фронт, Німеччина й Австро-Угорщина переки­нули свої війська на захід, де вперше отримали кількісну перевагу. Війна точилася ще майже рік, сіючи руйнування та смерть.

Брестський мирний договір вніс значні корек­тиви в розвиток міжнародного революційного ру­ху, переписавши сценарій передбачуваної світо­вої революції. За соціал-демократичними кано­нами, розробленими ще задовго до війни, світова революція мала розпочатися в Німеччині, бо ли­ше там могла здобути перемогу. На початку 1918 р. ця країна й, особливо, Австро-Угорщина стоя­ли на порозі великих соціальних струсів, і якраз на них розраховували ліві комуністи на чолі з М.Бухаріним, обстоюючи гасло світової революції та революційної війни. Ленін доклав чимало сип до нейтралізації лівих комуністів, знову продемонст­рувавши свою необмежену владу над верхівкою більшовицької партії. Внаслідок підписання Бре­стського миру питання про революцію у Німеччині було відкладено до осені. Отже, головним плац­дармом світової революції стала Росія, незмірно зріс авторитет Леніна. 1918 р. його постать набу­ла планетарного масштабу, відтіснивши на задній план вождів німецької соціал-демократії К.Лібкнехта та Р.Люксембург.

9 листопада, коли Ленін запропонував сол­датам самочинно на рівні полків і дивізій вести переговори про перемир'я, Українська Цент­ральна Рада, як уже зазначалося, оприлюднила 3-й Універсал, в якому не могло не знайти місця питання миру. В нотах, відозвах, постановах Ге­нерального секретаріату й УЦР засуджувалися дії більшовиків, які виходили за межі загальновизнаних норм міжнародного права, нехтуючи зобов’язаннями, взятими перед союзниками. Українські політики намагалися апелювати до суспільної свідомості громадян Росії та України, але це не вплинуло на Раду народних комісарів.

2 грудня в Брест-Литовському більшовицька делегація підписала з представниками командування німецького та австро-угорського Східного фронту договір про перемир’я, який передбачав підготовку й підписання найближчим часом мирного договору.

За обставин, що склалися, діячі УЦР почали усвідомлювати: вони не встигають за розвитком подій. Тож постала дилема: залишатися на ста­рих позиціях, остаточно втративши вплив на армію, чи змінити тактику.

Про свій намір стати на шлях самостійних міжнародних відносин Генеральний секретаріат оголосив у ноті до всіх воюючих і нейтральних країн у справі миру від 11 грудня. Попередньо нота обговорювалась і була схвалена Малою радою. В ній декларувалися принципи, на яких УНР вважала за необхідне вести мирні перего­вори. Зокрема, мир мав бути загальним, забез­печити всім народам право на самовизначення, не допускати ні анексій, ні контрибуцій. Посила­ючись на проголошення 3-м Універсалом Ук­раїнської Народної Республіки, Генеральний секретаріат обстоював своє право на міжна­родні зносини й застерігав, що влада РНК «не простягається на Українську Республіку», а та­кож, що мир «може мати силу для Української Республіки тільки тоді, копи його умови прийме і підпише правительство Української Народної Республіки». Заявляючи про свій намір узяти участь у Брестських мирних переговорах, Гене­ральний секретаріат наполягає на тому, щоб справу миру було остаточно завершено на міжнародній конференції всіх воюючих держав.

Обставини спонукали українців втягнутись у переговорний процес, ініційований більшовика­ми й представниками Четверного союзу. Зва­житися на подібний крок керівникам УНР було нелегко, їхні зовнішньополітичні симпатії зали­шалися на боці Антанти, до всього, російська громадська думка не раз звинувачувала й Грушевського, й Винниченка в австро- та герма­нофільстві, тож переговори могли викликати нову хвилю нападок. Про намір українців іти своїм шляхом, не спалюючи мостів у стосунках з країнами Антанти, свідчив виступ генерального секретаря міжнародних справ О.Шульгіна на восьмих загальних зборах УЦР, які відкрилися 12 грудня: «Більшовики хотять заключити сепа­ратний мир, ми ж на це не згодні, ми не допус­тимо, щоб німці та австрійці перекидали свої полки на англійців, французів та інших. Ми стоїмо за загальний мир». Ясна річ, це говори­лося з наміром бути почутими в Парижі та Лон­доні. Однак напівофіційні стосунки з Антантою так і не стали офіційними.

Розуміючи, що присутність у Бресті українців — це додатковий важіль впливу на переговор­ний процес, 13 грудня 1917 р. делегації Німеч­чини та її союзників висловили згоду на участь у мирних переговорах повноважних представників УНР. Після кількаденного бурхливого об­говорення восьмі загальні збори УЦР ухвалили послати до Брест-Литовського делегацію, склад якої визначили центральні комітети УПСР і УСДРП. Її головою було призначено В.Голубовича, членами — М.Левитського, М.Любинського, М.Полоза та О.Севрюка.

28 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р. за н.ст.) у Брест-Литовському розпочалося перше пле­нарне засідання мирної конференції. В ній бра­ли участь близько 400 офіційних представників країн-учасниць. Хоч українській делегації, одній із наймалочисельніших, ще бракувало досвіду, вона виявляла неабияку активність, завзято за­хищаючи національні інтереси. Керівник австро-угорськоі делегації граф О.Чернін записав у своєму щоденнику: «Українці значно відрізня­ються од російських делегатів. Вони менш рево­люційні й незмірно більше цікавляться власним краєм, аніж загальним соціалізмом [...] Їхні зма­гання спрямовані на те, щоб стати якнайшвид­ше самостійними. Вони ще не зовсім ясно уяв­ляють, чи це має бути повна міжнародна са­мостійність, чи самостійність у рамках російської федеративної держави. Видно, що дуже інтелігентні українські делегати мають намір ви­користати нас як трамплін для наскоку на більшовиків. Вони йшли на те, щоби ми визнали їхню самостійність, а тоді виступлять із цим fait ассотрlі (довершеним фактом — авт.) перед більшовиками, які будуть приневолені прийняти їх як рівноправних при підписанні миру».

Як слушно завважив О.Чернін, першим на­гальним завданням делегації УНР було утвер­дити себе повноправною та окремою політич­ною стороною. 29 грудня це питання розглянула й позитивно вирішила конференція. Від імені держав Четверного союзу О.Чернін офіційно заявив: «Ми визнаємо українську делегацію са­мостійним і повноважним представництвом са­мостійної Української Народної Республіки». Аналогічну заяву зробив Л.Троцький, оголосив­ши, що «не бачить жодної перешкоди для участі української делегації в мирних переговорах». Остання, підкреслив нарком іноземних справ РРФСР, «виступає тут як самостійна делегація, і такою визнає її російська делегація».

Декларуючи власну позицію, українська де­легація спиралася на ноту Генерального секре­таріату від 11 грудня. Але однозначно негативне ставлення країн Антанти до переговорів пере­креслювало надію на загальний характер миру. Він мусив мати сепаратний характер. Тож і де­легацію, й Центральну Раду хвилювало питання, наскільки прийнятним буде цей мир для України.

Українці зажадали забезпечення тери­торіальної цілісності УНР, тобто «приєднання до України Холмщини та Підляшшя, й плебісциту в Східній Галичині, Північній Буковині та Закар­патській Україні».

Така позиція скидалася на територіальну претензію до Австро-Угорщини й викликала різке заперечення австрійської делегації. Врешті українці задовольнились обіцянками створення автономного коронного краю з українських зе­мель Галичини. Характеризуючи перебіг цих за­галом успішних для української сторони перего­ворів, член уряду, міністр УНР М.Ткаченко 22 січня на дев'ятих загальних зборах УЦР зазна­чив: «Умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки можна було досягти. Українському народові забезпечено право національного самовизначення всюди, де він жи­ве в більшості, в тому числі в Холмщині та на Підляшші. З Галичиною справа вирішується на користь нашого народу, тобто панування ук­раїнського народу забезпечується в тій частині, яку він заселяє. Згідно з торговельною частиною мирного договору, ввіз товарів із-за кордону і вивіз їх з України є монополією Української дер­жави [...] Договір буде сприятливий для нас і убезпечує Україну від усяких зазіхань з боку се­редньоєвропейських держав».

Дев'яті загальні збори 220 голосами «за» («проти» — 1, «утрималося» — 16) надали Раді народних міністрів право підписати договір. Власне, це право за кілька днів до того було де­клароване 4-м Універсалом.

В уряді не виникло якихось принципових за­перечень щодо вироблених умов, бо в зв'язку з наступом більшовицьких військ становище в Ук­раїні загострилося. В Києві панувала гнітюча ат­мосфера. «Непевність у завтрашньому дні була такою великою, — згадував О.Севрюк, — що Центральна Рада делегувала нам право ра­тифікувати майбутній мирний договір на випадок, коли б вона сама не в стані була цього зробити».

Українська делегація повернулася до Бреста, де розпочався останній, найдраматичніший етап мирних переговорів. Росіяни привезли «в своєму обозі» представників харківського Народного се­кретаріату й намагалися подати ситуацію так, ніби влади Центральної Ради в Україні вже не існує, а повноправними представниками українців мо­жуть бути лише уповноважені радянського уряду. Інсинуації Троцького українська делегація відки­нула. Не знайшли вони розуміння і в представ­ників Четверного союзу. Однак для австрійської сторони це послужило нагодою домагатися знят­тя з обговорення галицької проблеми як своєї внутрішньої. «Тими днями, - згадував один із керівників німецької делегації генерал Гофман, - я дивувався з молодих українців, які цілком певно знали, що, крім евентуальної допомоги німців, вони нічого за собою не мають, і що їхній уряд є по­няттям фіктивним, а проте рішуче стояли в пере­говорах з графом Черніним при вимогах, які зголосили. і не відступали від них ані на крок». Авст­ро-Угорщині, що знемагала під тягарем воєнних, особливо продовольчих проблем, мир був необхідний так само, як і Україні, й Чернін відступив з умовою, що проблема Східної Галичини стане предметом окремої таємної угоди з Україною. Та­ку угоду про створення з українських земель Га­личини й Буковини окремого коронного краю в складі Австро-Угорщини було укладено 26 січня. А наступного дня (точніше, ночі) представники країн Четверного союзу й УНР підписали мирний договір, у преамбулі якого договірні сторони відзначили, що «вони хочуть сим вчинити перший крок до тривалого і для всіх сторін почесного світового миру, котрий має не тільки покласти кінець страхіттям війни, а й вести до привернення дружніх відносин між народами на полі політично­му, правному, господарському та умовому».

Відповідно до преамбули було укладено й основний текст договору. Він засвідчував завер­шення стану війни між договірними сторонами та їхнє бажання жити в мирі й дружбі. Не було в ньому жодних анексіоністичних та контри­буційних вимог, кордони між УНР і Австро-Угор­щиною збігалися з довоєнними російськими, а в межах передбачуваної Польщі їх мала остаточ­но визначити спільна комісія на підставі «етно­графічних відносин і з урахуванням бажань на­селення». Сторони відмовлялися од взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною, домовилися про обмін військовополоне­ними й надлишками сільськогосподарських та промислових товарів, зобов'язалися відновити взаємні економічні відносини й установити пари­тетні курси національних валют (1 тис. німецьких державних марок у золоті прирівнювалися до 462 золотих карбованців УНР).

Підписання Брестського мирного договору свідчило про успіх молодої непрофесійної ук­раїнської дипломатії. Це був перший самостійний крок УНР на міжнародній арені. Але за тодішніх об­ставин в Україні він сам собою мало що вирішував. На той час УЦР і уряд УНР змушені були відступити до Житомира, їхнє важке становище могла поліпшити лише воєнна допомога країн Четверно­го союзу. Це питання ЗО січня обговорювала Рада народних міністрів за ініціативою М.Порша. Сумнів у доцільності такої допомоги висловив М.Ткаченко: «...мабуть, краще дати большевизму вмерти влас­ною смертю, почекати, доки народ знову не звер­неться до нас, а тим часом формувати нове війсь­ко». Однак голосував він за німецьку допомогу, як і 435 інших присутніх міністрів.

Того самого дня О.Севрюк, МЛевитський та М.Любинський підписали заклики до народів Ав­стро-Угорщини й Німеччини з проханням про до­помогу. Особлива надія покладалася на украінців-галичан: «Гадаємо, настав час, коли ці наші брати рам'я об рам'я з повертаючими війсь­ковополоненими підуть на бій проти спільного ворога нашого волелюбного українського народу і принесуть йому сили для будови нової, свіжої потуги. Це хочемо сказати у важку годину з надією, що наш голос буде вислуханий».Для німців і австрійців такий поворот подій не став несподіванкою, адже не з альтруїстичних міркувань підписували вони угоду з делегацією УНР. «І для нас Україна була необхідною як сила економічна, і. очевидно, ми не могли відступити її більшовикам. — писав генерал Е.Людендорф. — Треба було задушити більшовизм на Україні й запровадити там такі порядки, які могли б дати нам воєнні користі: збіжжя і сировину; для цього треба було просунутися в глиб країни". У спільній австро-українській заяві зазначалося: "Вислов­лене з української сторони прохання про військо­ву допомогу буде здійснено. Австро-угорські військові частини перемістяться на територію Ук­раїнської Республіки й повернуться назад, як тільки Центральна Рада того зажадає».

Так, рятуючи Україну від одного лиха, Цент­ральна Рада поставила її перед новими випро­буваннями.


^ Перше становлення

радянської влади в Україні


Харкові 12 грудня 1917 р. Україну було проголошено республікою рад робітни­чих, солдатських і селянських депутатів. 17 грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення Центральної Ради та Генерально­го секретаріату й створення радянського уряду України —- Народного секретаріату — в складі: Артем {Ф.Сергєєв), В.Ауссем, Є.Бош, С.Бакинський, В.Затонський, Р.Люксембург, М.Скрипник, Є.Терлецький, В.Шахрай, Г.Лапчинський. Попри піднесений тон маніфесту, становище уряду за­лишалося невизначеним.

Прізвища членів Народного секретаріату були цілком невідомими Україні. Навіть Харківський більшовицький комітет і Харківська рада робітни­чих депутатів не бажали визнавати цього уряду. Цікаві спогади залишила Є.Бош: "Брак активної підтримки з боку керівних харківських товаришів дуже ускладнював роботу Радянського уряду в Харкові. При іншому ставленні верхівки парторганізації Донецько-Криворізької області не було б перебоїв у роботі ЦВК. бо не довелося б одразу ж після повалення Центральної Ради переїздити до Києва, а згодом перекочовувати ЦВК й Народно­му секретаріатові з міста до міста».

Лише командувач російських радянських військ В.Антонов-Овсієнко налагодив зв'язок із ЦВК й допоміг Народному секретаріатові з приміщенням, яке реквізували в газети «Южный край". На базі цієї газети почав видаватися "Вестник Народного секретариата». Для чого робилося, ми вже говорили: створити ілюзію, ніби з Центральною Радою воює не Рада народ­них комісарів, а Народний секретаріат. До цього прийому більшовики вдаватимуться не раз.

Вже згадувалося, як Троцький намагався ви-корнета™ представників ЦВК й Народного секре­таріату на переговорах у Бресті, щоб не допустити підписання українською делегацією окремого до­говору. Однак з цього нічого не вийшло. Не домігся особливих успіхів Народний секретаріат і в сфері внутрішньої політики. Люди, які входили до нього, були революціонерами-руйнівника ми, не готовими до державотворчої діяльності. До всього, більшість із них не сповідувала ідеї української державності. Тож не дивина, що вже в січні 1918 р. Україна по­чала розпадатися на окремі частини. 17 січня в Одесі було проголошено в межах Херсонської та частково Бессарабської губерній Одеську ра­дянську республіку, а 30 січня (другого дня після переїзду Народного секретаріату до Києва) в Хар­кові — Донецько-Криворізьку радянську рес­публіку. Про самостійну діяльність радянського уряду України, тим паче про національне, при­наймні в межах радянської системи, державотво­рення не доводиться говорити. Тільки й того, що Народний секретаріат і ЦВК репродукували поста­нови РНК та провадили уніфікаційну політику. Бу­ло скасовано всі розпорядження Центральної Ра­ди, ліквідовано українську грошову систему, поши­рено на територію України постанови та декрети РНК. зокрема про землю, робітничий контроль, націоналізацію промислових підприємств. Промо­вистим є той факт, що саме декретом Раднаркому,) не Народного секретаріату було націоналізовано харківський завод Гельферік-Саде. І взагалі, про­мисловість України потрапила під п'яту Вищої ради народного господарства, створеної 2 грудня 1917 Р- в Петрограді.

Зміни політичних режимів призводили до по­дальшого сповзання України в прірву економічноі кризи. Внаслідок неефективного управління знизилася продуктивність сотень заводів і шахт, оголошених націоналізованими, зростало безробіття. Взимку 1918 р. зазнала цілковитого розгрому велика сільськогосподарська власність.

Перший період Радянської влади в Україні, пов’язаний із масовими масовими виявами червоного терору. В радянській Росії ця політика офіційно бул запроваджена восени 1918 р., вже після „апробації” її в Україні. В Грудні 1917 р. в Харкові владу рад загони В.Антонова-Овсієнка утверджували за допомогою розстрілів. Те саме діялося в Катеринославі й Полтаві. Лише в Києві радянські війська під командуванням М.Муравйова знищи­ли за різними оцінками від 2 до 5 тис. жителів.

Радянський уряд працював у Києві три тижні. 22 лютого ЦВК рад України створив Надзвичай­ний комітет оборони революції від західних імперіалістів. Наступного дня Народний секре­таріат закликав робітників і селян дати відсіч пол­чищам іноземних імперіалістів і бандам буржуаз­них націоналістів. У відозві йшлося про інтер­венцію проти країни рад та спроби залити кров'ю російську революцію. Що ж до українських національно-державних гасел, то про них забули.

Ясна річ, радянська влада не спромоглася організувати народну оборону України від німецького наступу. Під прапори п'ятьох рево­люційних армій більшовики нашкребли заледве 25 тис. бійців, перед якими стояло завдання не стільки воювати з ворогом, скільки забезпечу­вати вивіз з України матеріальних цінностей'.

Описуючи наступ військ УНР на Київ у березні 1918 р., В.Петрів навів таке спостереження в своїх «Споминах»: "Якось дико було дивитися на села, якими ми проходили. Попри ці села та через них проходять ріжні сили, ріжні озброєні відділи, які один з другим змагаються; із заходу суне залізна хмара німецького війська, а село живе своїм жит­тям, ніби довкруги нічого не діється".

27 лютого Народний секретаріат сквапно пе­ребрався з Києва до Полтави, а звідти 9 березня — до Катеринослава. Тут на одному з його засідань заходами Є.Нєроновича було ухвалено припинити воєнні дії та вступити в переговори з Центральною Радою. Однак наступного дня це рішення скасува­ли. 17-19 березня в Катеринославі відбувся ІІ-й Всеукраїнський з'їзд рад, а 21 числа новообраний ЦВК рад України переїхав до Таганрога, що став останнім місцем його перебування на українській землі. 18 квітня на сесїі комітету Народний секре­таріат перетворили на Бюро для керівництва пов­станською боротьбою в тилу окупантів, так звану «дев'ятку». Схвалений сесією маніфест до робіт­ників і селян із закликом боротися проти окупантів і буржуазно-націоналістичної контрреволюції по­ставив останню крапку в історії першого станов­лення радянської впади в Україні.


^ Українська Народна Республіка:

від Брестського мирного договору до гетьманського перевороту


8 лютого німецькі війська вступили на територію України, 14 лютого їх підтримали частини австро-угорської армії. Назагал в угрупованні було 450 тис. солдатів і офіцерів. Вони поступово просувалися на схід і південь України, не зустрічаючи значного опору з боку радянських військ. В авангардах німецьких підрозділів ішли малочисельні українські війсь­кові частини. До кінця квітня 1918 р. вся тери­торія України опинилася під контролем німецької та австро-угорської армій.

На початку березня до Києва повернулася спершу Рада народних міністрів, а відтак і Цент­ральна Рада. Зустрічали їх у столиці досить стри­мано. Населення, переживши страхіття більшо­вицької окупації, розстріли й погроми, вчинені військами Муравйова. не знало, чого чекати від німців і австрійців. За роки світової війни суспільство звиклося з тим, що німці й австрійці — вороги. Небажання продовжувати війну не брало­ся до уваги, тож усю відповідальність за прихід чужинців покладали на УЦР.

Ще 10 лютого Рада народних міністрів у відозві до населення вперше спробувала пояс­нити, що завдання іноземних військ — покласти край грабуванню України більшовиками. Для „допомоги українським козакам, котрі зараз б'ються з ватагами великоросів-красногвардійців та солдатів, — зазначалось у відозві, — йдуть дивізія українських полонених, ук­раїнські січові стрільці з Галичини та німецькі війська". "Ці війська, — наголошувалося далі. — дружні нам, битимуться з ворогами Української Народної Республіки під прапором Польового штабу нашої держави”. І взагалі, вони «не мають ніяких ворожих нам намірів». На початку берез­ня ця тема не раз стояла на порядку денному. Як видно з протоколів засідань Ради народних міністрів, український уряд не знав справжніх намірів німецьких та австрійських союзників". На засіданні 9 березня члени уряду намагалися з'ясувати в О.Севрюка, до яких, власне, рубежів наступатиме німецьке військо, його чисельність і мету. Але в публічних виступах прихід німців в Україну змальовувався як безкорислива допо­мога дружньої держави. Характерним із цього погляду був виступ перед УЦР голови Ради на­родних міністрів В Голубовича. який стосов нонімецьких військ заявив, що з їхнього боку це „цілком дружня допомога й він щойно не зовсім точно висловився, буцімто вони найняті. Ця до­помога, по суті, безвідплатна і, власне кажучи, надається тільки тому, що ми такої допомоги просили... Я думаю, ті самі умови, умови друж­ньої допомоги німецького уряду нашому, мусять остатись і надалі". Аналогічні думки висловлю­вали М.Грушевський та інші діячі УЦР.

Радянська історіографія зображала все це як умисне намагання Центральної Ради ввести в оману народні маси, бо, мовляв, УЦР і уряд УНР прагнули перейти на службу до окупантів. Ду­мається, такий погляд аж ніяк не відповідав дійсності. Як свідчить подальший розвиток подій, драматичність ситуації полягала в тому, що Цен­тральна Рада вводила в оману насамперед себе. її позицію можна назвати недалекоглядною й наївною, але, за документами, провідні діячі УНР справді-таки вважали себе господарями стано­вища й розцінювали німецьку військову при­сутність як суто технічну акцію, з допомогою якої вдалося позбутися більшовиків і яка не матиме якогось помітного впливу, принаймні, на внутрішню політику УНР. Невипадково в день повернення УЦР до столиці України було опри­люднено розпорядження Міністерства внутрішніх справ губернським і повітовим комісарам „не­гайно оповістити весь трудящий люд України, що Рада народних міністрів твердо й непорушно стоїть на сторожі всіх політичних, соціальних і національних здобутків Великої Революції". Че­рез два дні УЦР звернулася до громадян України з черговою відозвою, де, зокрема, йшлося про незмінність політики, проголошеної 3-м і 4-м Універсалами, а також про те, що до неї «німці не мішаються і ніякої зміни в тім не мають роби­ти /... не мають заміру в чім-небудь перемінити наші закони і порядки, обмежити самостійність і суверенність нашої Республіки".

Обмірковуючи причини поразки Централь­ної Ради у війні з більшовиками, В.Винниченко писав у «Відродженні нації", що УЦР ставила національно-державну ідею значно вище за соціальну, й це відштовхнуло од неї народні ма­си. «Єдина поміч, — читаємо там само, — єди­ний рахунок був не йти всупереч настроям мас, згодитись на їхнє бажання зміни влади та її соціальної політики, тим зберегти цю владу в національно-українських руках і не внести в маси конфлікту між національною і соціальною ідею”. Можна з певністю сказати, що перший голова Генерального секретаріату просто не розумів самої природи державної влади, покли­каної насамперед організовувати й спрямовувати стихійний рух мас. Саме в нехтуванні цим чинником і полягала слабкість українського державного апарату, у серії газетних статей, виданих згодом брошурою "На порозі нової України», В.Винниченко стояв на тому, що Українська держава — не кінцева мета, а лише засіб: "Боронячи ук­раїнську державність, будуємо міцну твердиню, до котрої не буде приступу поліцейсько-бюро­кратичній реакції. Укріплюючи авторитет нашої соціалістичної Центральної Ради та її соціаліс­тичного міністерства, хочемо зробити нашу Ук­раїну кріпостю соціалізму. Будуємо республіку не для буржуазії, а для трудящих мас України, і від цього не відступимо!» Це було аж ніяк не пропа­гандистське штукарство. Матеріали, пов'язані з останнім періодом діяльності Центральної Ради, свідчать, що й голова УЦР, і чільні діячі фракцій УПСР та УСДРП розуміли державні інтереси УНР як кровну справу народних мас, і насампе­ред незаможного селянства. 20 березня на за­сіданні Малої ради М.Грушевський завершив урочисту промову з нагоди першої річниці УЦР такими словами: «У своїй діяльності Центральна Рада завжди мала єдиний критерій, єдиний ком­пас—інтереси трудящих мас».

Ця позиція найчіткіше віддзеркалилась у вирішенні аграрного питання. Гострі дебати то­чилися навколо нього в Центральній Раді ще на­прикінці 1917 р., а В січні 1918 вони вилились у доволі радикальний земельний закон, в основу якого було покладено принцип соціалізації землі. Він не сприяв стабілізації політичного становища в Україні, бо, з одного боку, підживлював ілюзії біднішої частини селянства, розбурхуючи рево­люційні пристрасті, а з другого — настроював проти української впади як великих землевлас­ників поміщиків, так і заможних селян, котрі традиційно, ще з козацьких часів, володіли землею на правах власності. Зрештою, невдоволені були й німці: внаслідок аграрних перетворень забезпечення Німеччини та Австро-Угорщини Українським хлібом ставало проблематичним.

Декларувавши своє невтручання в українські справи, командування німецьких і австро-угорських військ пильно придивлялося до українського уряду, намагаючись схилити його до акцій, спрямованих на зміцнення державної влади. Тодішній міністр земельних справ і харчування в уряді УНР М.Ковалевський пізніше "про дві розмови стосовно земельної реформи з німецьким послом в Україні Муммом та його Радником Мельхіором, які переконували його в необхідності збереження приватної власності на землю та в недоцільності проведення аграрної реформи конфіскаційним методом. На їхню думку, селяни повинні були отримати зем­лю шляхом викупу, внаслідок чого Українська держава мапа б як політичний, так і економічний зиск, стабілізувала б свою фінансову систему й уникла б політичної опозиції з боку землевлас­ників. Ці розмови викликали в М.Ковалевського пише подив і роздратування «цинізмом німець­ких фінансових дорадників».

Тим-то голова Ради народних міністрів В.Голубович, оприлюднюючи 24 березня 1918 р. уря­дову декларацію, знову наголосив, що земельна справа вирішуватиметься «на основі Універсалів і законів, виданих свого часу Центральною Ра­дою” та за допомогою земельних комітетів.

Чого ж досягла Центральна Рада подібною політикою? Незаможне селянство, розгромивши поміщицькі маєтки, було налякане приходом німців, які могли стати на захист прав землевлас­ників. Як свідчив В.Петрів, «чим незаможнішою була група, тим більше виявляла невдоволення з приходу німців, тим більше боялась змін політич­но-економічних». Нам не вдалося виявити яки­хось певних даних про акції незаможного селян­ства, спрямованих на активну політичну підтрим­ку УНР у 1918 р. Село неначе потонуло в анархії перерозподілу. 19 березня на засіданні Малої ра­ди голова комісії у справах виборів до Ук­раїнських установчих зборів Мороз навів низку невтішних прикладів. Так, у Хабному вибори не відбулися, бо того дня селяни грабували горілчані склади, в іншому селі вони продавали панське сіно. Повертаючись на початку березня 1918 р. з Генічеська до Києва, М.Ковалевський звернув увагу на те, як хитро поводилися селяни: не вия­вляючи своїх переконань, здебільшого дотриму­валися відомої приповідки "моя хата скраю».

Відомий поодинокий факт публічного вияву невдоволення політикою УЦР заможними селянами-власниками. 25 березня в Лубнах з ініціативи УДХП відбувся з'їзд хліборобів. Назвавши аграрну політику УЦР незадовільною, руйнівною та вису­нувши вимогу відновити приватну власність на зе­млю, встановити гарантований мінімум її для гос­подарства й надати решту землі в оренду малозе­мельним, з’їзд зажадав поповнити УЦР представ­никами хліборобів-демократів. 26 березня до Києва прибули 200 учасників з'їзду для консуль­тацій з керівництвом Ради. Зустріч не привела до порозуміння, але залишила помітний слід у політичному житті столиці. З приходом німців змінилася поведінка великих землевласників та підприємців. На засіданні Малої ради 24 березня голова Ради народних міністрів В.Голубович повідомляв, що «промислові піднімають голови і всіма силами борються з робітниками, бажаючи скинути всі здобутки революції». До опозиційних проявів у суспільно-політичному житті треба віднести організацію генералом П.Скоропадським Української народної громади.

Зрештою, генеральна лінія Центральної Ра­ди зустріла опір і в самих стінах Педагогічного музею. Критика з боку неукраїнських фракцій була традиційною з 1917 р„ але в березні до них долучилася фракція соціалістів-самостійників, яка вимагала формувати Кабінет міністрів не за партійним, а за діловим принципом. Негативно оцінювала діяльність уряду й фракція УПСФ. її представник Кушнір, опонуючи на засіданні Ма­лої" ради 20 березня М.Грушевському, зазначив, що УЦР платить данину максималізму не тільки в національній, а й у соціальній сфері своєї діяльності. Стрижнем його виступу стала теза про необхідність єднання всіх національно-суспільних чинників: «В Україні виростає нова сила — капіталізм, який несе поступ і розвій. Ми мусимо визнати, що ніяка країна не може роз­виватися без торгу й промисловості, без буржу­азії. Час уже зрозуміти, що відштовхнути буржу­азію від керування життям України неможливо. І Українська Центральна Рада, цей наш парла­мент, мусить бути так реорганізована, щоб у ній брали участь усі міста, земства, буржуазія, се­лянство, робітництво, соціалістичні партії — всі повинні спільно керувати життям».

Проте можна досить категорично твердити, що проявів широкого, масового незадоволення політикою УЦР весною 1918 р. не спостерігалося, але навіть якби вони були, то не могли становити серйозну політичну загрозу владі УЦР, доля якої на той час цілковито залежала від позиції німецького та австро-угорського командування. Воно досить швидко зрозуміло кволість Цент­ральної Ради й дійшло висновку про безперспе­ктивність співпраці з нею. Наприкінці березня з Києва до Відня повідомляли: «Досі ми обмежува­лися військовою окупацією і тим, що проганяли більшовицькі війська, а управління краєм прин­ципово залишали за Радою та її органами. Як же виглядає це управління? Чи теперішній режим — не торкаючись питання про його добру волю — є в стані постачати нам потрібні продукти або утво­рити такі умови, які дали б змогу нам добувати ці продукти шляхом закупівлі? Щоб Рада через свої власні органи могла забезпечити доставлення й транспортування продуктів — річ зовсім немож­лива за браком організації, яка добре працювала б і це не швидко переміниться, бо Рада не має в своєму розпорядженні ні грошей, ні справного виконавчого апарату (військо, жандармерія, суд, поліція), і ми не зможемо зарадити це не покличемо сюди нових сил і взагалі за межі суто військової окупації". Аналогічно висловлювались і німці: «Надія на те, що уряд, який складається лише з лівих опортуністів, зуміє організувати міцну владу, досить сумнівна.

Не отримуючи з боку українські обіцяної в Бресті підтримки щодо постачання центральних держав хлібом і сировиною (це було одним із найголовніших завдань є військ), їхнє командування почало втручатись у внутрішні справи УНР.

6 квітня вийшов досить прагматичний наказ головнокомандувача німецьких війсь Айхгорна про повний засів земель Селяни не мали права брати більше поміщицької землі, ніж могли засіяти, їм за перешкоджати в засіві поміщика спільного обробітку землі поміщика порівну ділили між собою врожай.

Після гострих дебатів Мала рад резолюцію, в якій зазначалося, ще війська покликано українським урядом для допомоги в справі наведення порядку в У межах і напрямах, які визначить уряд Народної Республіки, і ніяке самовільне втручання германського й австро-угорського командування в соціально-політичне та життя України неприпустиме...»

Але Центральна Рада, зробивши ставку на найнезаможніші верстви села, не знайшла в них соціального опертя й при цьому підтримку окупаційних військ. Не спромігшись установити дієвий контроль за житям УЦР потонула у вирішенні маси, може й важливих, але дрібних питань, у політичних дискусіях та численних інтерпеляціях. Вона втратила риси вищого законодавчого органу країни, обернувшись на своєрідний політичний клуб із доволі обмеженим ним колом учасників. Кількість присутніх у березні-квітні членів Малої ради не перевищувало 40 осіб. Властиво, відбувалася її самоізоляція.

Останнього не могли не помітити держави. Міністр закордонних справ Угорщини О.Чернін 3 квітня писав до Києва послу Форгачу: «...Я не мав би нічого 6 нинішній, як відомо за чутками, цілком ізольований уряд було замінено іншим».

А проте тристороння комісія ще не підготувала господарського договору між УНР та Німеччиною й Австро-Угорщиною, що гальмувало зміну уряду. Такий договір було підписано лише 23 квітня, Україна зобов'язалася поставити Центральним країнам 60 млн. пудів зерна, 400 млн. штук яєць, значну кількість картоплі, овочів, сировини. Підписавши цей договір, Центральна Рада винесла собі вирок. Наступного дня на нараді в начальника штабу німецьких військ у Києві генерала Гренера з участю „німецького й австрійського послів та військових аташе доля Центральної Ради була практично вирішена. Тоді ж 24 квітня Ґренер зустрівся з делегацією Української народної громади.

Німці хотіли мати в Україні тверду владу, цього ж прагнув і П.Скоропадський. Сторони поро­зумілися, й 26 квітня імператор Вільгельм II дав згоду на заміну українського уряду. Фельдмар­шал Айхгорн зробив усе можливе, щоб перево­рот не викликав значних ускладнень. Його нака­зом в Україні було запроваджено німецькі війсь­ково-польові суди, обеззброєно синьожупанну дивізію, заарештовано в самій Центральній Раді кількох членів уряду УНР. Психологічний тиск унеможливлював опір УЦР. Більшість її членів розуміла, що вона приречена. Гру було програно. День 29 квітня став останнім у діяльності Центральної Ради, яка без бою здала владу в руки П.Скоропадського, проголошеного на з'їзді земельних власників гетьманом України.

Відзначимо, що Центральна Рада віддала впаду, не поступившись своїми принципами й не втративши політичної гідності. Останнього дня свого існування вона ухвалила Конституцію УНР. Україна проголошувалася суверенною, демократичною, парламентською державою, з поділом влади на законодавчу, виконавчу й су­дову. Конституція гарантувала широкі грома­дянські свободи й особливі права національним меншинам. Однак українське суспільство було ще не готове до сприйняття абстрактних демо­кратичних принципів, які Конституція ставила над реаліями життя.

З поваленням Центральної Ради закінчився перший етап української революції, позначений внесенням і стрімким розвитком національно-визвольного руху, загостренням національних і соціальних проблем, спробою України відновити свою державність і вирватися з лабет Російської імперії.

Доба Центральної Ради продемонструвала сильні й слабкі сторони Української революції. До перших слід зарахувати, за вдалим визна­нням В.Винниченка, відродження нації, її швидку, хоч і недостатню політизацію, проголошення Української Народної Республіки. До других — брак необхідного політичного й державного досвіду в керманичів Центральної Ради, їхню народницьку ідеологію, розуміння суверенної держави як засобу, а не самодостатньої мети, більшою мірою ця вада була притаманна широким українським масам, яким бракувало розвиненої національної та політичної свідо­мості, розуміння необхідності творення власної держави. Ідея державності не посіла гідного місця в українській анархічній ментальності.

Перший етап Української революції, вичер­павши себе, поступився наступному. Маятник політичних пристрастей, сягнувши в 1917 р. крайньої лівої межі, в кінці квітня 1918 злетів праворуч.

^ Становлення гетьманського режиму


Державний переворот 29 квітня 1918 р. в Києві відбувся безкровно. Поодинокими його жертвами стали кілька офіцерів із гетьманських дружин, які загинули в ко­роткочасній перестрілці з січовими стрільцями біля стін Центральної Ради. Стрільці були єдиною час­тиною, що намагалася захищати УЦР. Але й вони після зустрічі їхнього командира Є.Коновальця з П.Скоропадським припинили опір. У ніч на 30 квітня під контроль гетьманців перейшли всі най­важливіші урядові інституції. На той час у Києві бу­ло поширено підписану гетьманом «Грамоту до всього українського народу, в якій розкривалася ідеологічна платформа тих, хто прийшов до влади.

Сам П.Скоропадський так визначив своє політич­не кредо: "Створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміністратив­ний апарат, яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; провести необхідні політичні й соціальні ре­форми. Політичну реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура проле­таріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямі збільшення числа са­мостійних господарств коштом зменшення обши­ру найбільших маєтків».

Аналогічні ідеї були серцевиною гетьманської «Грамоти». В ній мовилося про неспроможність попереднього уряду здійснювати державне будівництво, про бажання трудових мас за об­ставин, що загрожували національною катастро­фою, мати державну владу, здатну «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». У зв'язку з цим Центральна Рада й усі зе­мельні комітети розпускалися, звільнялися з ро­боти міністри УНР та їхні заступники. Україна пе­рейменовувалася в «Українську державу», її державно-політичний устрій найближчим часом мав вирішити український Сейм. А доти вся вер­ховна влада в країні, як законодавча, так і вико­навча, мала належати гетьманові. Прерогативи його влади були розписані в «Законі про тимча­совий державний устрій України», оприлюднено­му того ж таки 29 квітня. Гетьман призначав ота­мана (голову) Ради міністрів, затверджував і ска­совував склад уряду, виступав найвищою поса­довою особою в зовнішньополітичних справах, верховним воєначальником, мав право оголошу­вати амністію, а також воєнний чи особливий стан. Усе це свідчило, що в Україні на зміну де­мократичній парламентській формі державного управління приходить авторитарний режим.

Гетьманський переворот був спробою консер­вативних політичних сил загасити полум'я рево­люції, покласти край радикальним соціальним на­строям, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати суспільне життя в річище правових норм, забезпечити право приватної власності, обстояти інтереси всіх соціальних верств. У гетьманській «Грамоті» декларувалися завдання, що стояли перед новою владою: "Пра­ва приватної власності як фундамент культури й цивілізації відбудовуються повною мірою [...] Відбудовується повна свобода в розробленні куп­чих з купівлі-продажу землі. Поряд з цим буде вжито заходів щодо вивласнення земель за їхньою дійсною вартістю від великих власників для наділення земельними ділянками малоземельних хліборобів. Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага зверта­тиметься на поліпшення правового становища та умов праці залізничників [...] На економічнім і фінансовім полі відбудовується повна свобода торгівлі й відкривається широкий простір приват­ного підприємництва та ініціативи».

Хоча перехід влади до рук гетьмана відбувся досить спокійно, труднощі, що виникли в най­ближчий до перевороту час, ускладнили подаль­ше становлення гетьманського режиму. Ще напе­редодні, 29 квітня, виявилися суттєві розбіжності між хліборобами-власниками й хліборобами-демократами. Останні формально не брали участі в перевороті, а 30 квітня збори представників партії хліборобів-демократів надіслали П.Скоропадському заяву, в якій виклали своє бачення завдань української державної влади. Не заперечуючи проти створення міцної державної влади, вони зазначали, що «влада ця мусить бути щиро на­родною, демократичною, щиро українською» і що вона «не дасть запанувати в державі ні ук­раїнській голоті, ні великим багатіям». Хлібороби-демократи вимагали скликання повноправної, обраної всім народом Державної ради що­найпізніше через півроку із забезпеченням широ­ких виборчих прав селянству й проведення такої земельної реформи, за якою «великі маєтки на законній підставі були б подроблені у власність між хліборобами», а купувати землю дозволялося б лише українським селянам. Виставлялися й ви­моги стосовно формування уряду. До нього мали входити тільки ті, хто «показав свою вірність українській національно-державній ідеї». Більше того, в ньому не могло бути «людей, які тягнуть до Росії або до Польщі». Партія хліборобів-демо­кратів не брала участі і в формуванні нового уря­ду. Здавалося, роль урядової партії відіграватиме УПСФ, адже її представники в березні-квітні 1918 р. послідовно критикували курс Центральної Ра­ди, а за два дні до державного перевороту оголо­сили, що залишають уряд УНР. Однак соціалісти-федералісти були шоковані переворотом. 29 квітня вони відхилили пропозицію призначеного головою Ради міністрів М.Устимовича заповнити своїми представниками сім міністерських місць, а наступного дня не захотіли порозумітися з при­значеним на посаду голови Ради міністрів М.Василенком. 3 травня соціалісти-федералісти звер­нулися до начальника штабу німецьких військ ге­нерала Ґренера зі спеціальною заявою, в якій за­значалося, що українське громадянство, стоячи на грунті української державності й демократич­них традицій, відчуло себе «глибоко враженим русофільським, монархістським переворотом». А що гетьмана визнало німецьке командування, соціалісти-федералісти вважали за можливе зі свого боку, визнати його як тимчасового президента України та взяти участь в уряді, але із застереженням, що в основу державного устрою України буде покладено не гетьманський «Закон про тимчасовий державний устрій України», а схвалену Центральною Радою 29 квітня Конституцію УНР. Переговори з Гренером не привели до порозуміння.

На з'їзді УПСФ, який відбувся 10-13 травня, партія зробила ще одну спробу розставити крапки над «і» в стосунках із новою владою. В одній зі з’їздівських резолюцій гетьманський уряд було названо «недемократичним і в багатьох випадках реакційним і протидержавним»; партія оголосила, що «стає в рішучу опозицію до нього й забороняє своїм членам вступати до його складу». Відверто ворожу позицію до гетьмана посіли українські соціал-демократи й есери. 8-10 травня в Києві з ініціативи Селянської спілки, що перебувала під ідейним керівництвом українських есерів, нелегально відбувся український селянський з’їзд, який висловився проти нової влади купки «землевласників і капіталістів, ворожих до Української Народної Республіки та всіх здобутків революції», й закликав селянство до створення бойових партизанських загонів і "підготовки виступу проти гетьманського режиму «Встаньмо ж усі на боротьбу з контрреволюцією! Умремо, а землі й волі не віддамо!». На підтримку гетьмана публічно висловилися кадети, які 8-11 травня провели в Києві крайовий з’їзд партії, та Протофіс – об'єднання промисловців, торговців і фінансистів України. Хоча з’їзд Протофісу оголосив про своє позитивне ставлення до української державності, зрозуміло, що його симпатії до нового режиму базувалися на гетьманських рішеннях про відновлення приватної власності на землю, сприяння свободі торгівлі та підприємницькій ініціативі. Можна сказати, що в Протофісі гетьман знайшов не стільки ідейну, скільки прагматично зацікавлену підтримку.

Гнучкий прагматизм, зовсім не властивий цій партії в 1917 р., продемонстрували кадети. Відкривши з'їзд, Григорович-Барський наголосив, що «найвищі інтереси краю примушують пристосуватись до нових форм державного життя». Що це означало, видно з резолюції з’їзду про «проблему влади», де говорилося: «З’їзд лишаючись вірним ідеалам партії та її програмі (як відомо, це було гасло єдиної та неділимої Росії — авт.), перед загрозою поневолення і загибелі краю від анархії та руїни визнає необхідною участь партії в державній роботі».

Кадети становили ядро гетьманського уря­ду, на середину травня остаточно сформовано­го Ф. Лизогубом, великим землевласником, го­ловою Полтавського губернського земства, ок­тябристом. 12 із 16 членів уряду із походження були українцями, але всі вони (за винятком Д.Дорошенка) виховувалися на російській політичній культурі, яка не шанувала жодної національної (неросійської) ідеї, зокрема й ук­раїнської. Консервативні діячі, що ввійшли до складу уряду, змушені були примиритися з існу­ванням Української держави, стати на службу до неї лише внаслідок тимчасових, кон'юнктур­них, на їхню думку, обставин. Українська ідея не мала для них самоцінності.

Водночас у спектрі українських політичних структур практично не виявилося послідовних і кількісно більш-менш помітних консервативних чинників.

Усе це не могло не позначитися на долі гетьманського режиму. Сподівання П.Скоро­падського, що йому вдасться побудувати дер­жавну владу на засадах рівномірної участі всіх суспільних класів у політичному житті, виявили­ся марними. Українське суспільство, деформо­ване й політично, й соціально за сотні років існу­вання в імперській системі, просто було нездат­ним до суголосних форм політичного життя. Йо­го роздирали суперечності. Саме вони пере­шкодили об'єднати суспільство на підставі де­мократичної платформи. Ці суперечності й по­готів далися взнаки при спробі використати як об'єднуючі консервативні цінності. Можна гово­рити, що реальних суто українських модернових консервативних цінностей практично не існува­ло. Втративши наприкінці XVIII ст. останні атри­бути державності, українське суспільство понад сто років усі свої сили спрямовувало на національно-визвольну боротьбу, на ґрунті якої формувалася революційно-демократична полі­тична традиція, тоді як консервативна встеля­лася шаром етнографізму й архаїчності.

Невипадково П.Скоропадському та його прибічникам у пошуках національного відпо­відника твердої авторитарної влади довелося вдатися до пошуків у сивій давнині. Форма геть­манату, запозичена з часів козацької держави й станового суспільства, 1918 р. могла бути лише декоративним обрамленням держави, але аж ніяк не реальною державотворчою традицією.

Гетьманський режим від часу його створен­ня мав відносно вузьку соціальну базу, пред­ставники якої угледіли в Українській державі ймовірний порятунок від катаклізмів революції, встановлення порядку та звичних норм життя.

Українська демократія, котра на заключно­му етапі діяльності Центральної Ради, здавало­ся, зовсім втратила здатність до колективних дій. в опозиції гетьманові знайшла безпреце­дентну підставу для об'єднання. З переходом до опозиції вона звільнилася від невластивої їй конструктивної діяльності, дістала змогу крити­кувати, вести боротьбу, електризувати маси. В другій половині 1918 р. вона пережила справжній політичний ренесанс.

Те, що українська революційна демократія в Українській державі визнала лише за національну бутафорію, в представників загальноросійської демократи викликало тотально вороже ставлення. В Українській державі, як і в її попередниці УНР, вони вбачали чергову спробу України вчинити за­мах на «єдину та неділиму» Росію. Політика ук­раїнофобії в 1918 р. значно посилилася проти по­переднього року, бо багато російських демократів, а також і відвертих монархістів, рятуючись від більшовицьких переслідувань, осіли в Україні, яку намагалися перетворити на своєрідний П'ємонт боротьби з більшовизмом за відновлення Росії.

1918 р. в Україні легально й нелегально діяли десятки російських шовіністичних і монархічних організацій. Українофобські настрої поширювалися у містах серед середніх верств, державних службовців та військових. Їх відверто висловив Булгаков у романі «Дни Турбиных». Ці слабо приховані настрої впадали в око стороннім спостерігачам. Козачий генерал Черячукін, відвідавши Україну як представник Дону, відзначав: «Російські партії, починаючи від крайніх правих і кінчаючи лівими, до хворобливості лякаючись відокремлення України від Росії з незрозумілою впертістю, хоч ціною продажу України більшовикам, з гаслом: чим гірше, тим краще й аби тільки не існувала самостійна Україна — вели наступ на гетьмана». Отже, консервативна ідея спрацювала як детонатор при поваленні Центральної Ради, але для консолідації суспільства виявилася ще менш придатною, ніж ідея демократична. Як відомо, задуми та їх втілення в життя розділяє велика дистанція. «Тріщина» між державою й суспільством була конструктивною вадою гетьманату. Дилема полягала в тому, чи вдасться гетьманові ліквідувати цю тріщину, чи вона, стрімко розширюючись, перетвориться на прірву, що поглине Українську державу.

За таких умов імовірний напрям розвитку подій залежав від позиції окупаційних військ: чи "рають вони роль стабілізуючого фактора, чи спричинять нові революційні струси. Не гетьман виступив ініціатором запрошення іноземних військ в Україну. Йому, бойовому російському генералові, тяжко було змиритися з присутністю вчорашнього ворога на рідній землі, але він добре розумів реальне співвідношення сил. Взаємини Центральної Ради з окупаційними військами також послужили уроком.

2 травня П.Скоропадський уперше як голова держави відвідав штаб німецьких військ у Києві. В інформації цього штабу до Берліна зазначалося, що гетьман вів мову про політичне й економічне становище України та визнав, що відновити нормальний рівень господарського життя можна лише за умови повної орієнтації на Німеччину. Штаб констатував: «У дану мить Скоропадський перебуває цілком і повністю під впливом головного ко­дування».

Певний час німці та австрійці демонстрували свою непричетність до перевороту й будували офіційні стосунки з гетьманом за принципом de facto, посилаючись на те, що питання юридичного визнання вирішуватиметься у Відні та Берліні.

У травні 1918 р. події в Україні кілька разів ставали предметом обговорення німецького парламенту. Депутати соціал-демократи крити­кували політику німецької влади в Україні, та зрештою 2 червня Німеччина й Австро-Угор­щина офіційно визнали владу гетьмана. Це виз­нання, за яким стояла майже півмільйонна оку­паційна армія, відкривало перед режимом певні перспективи. Але відразу ж поставало питання, чи зможе Українська держава розрахуватися за таку «допомогу».

^ Політична ситуація в Україні в травні-жовтні 1918 р.


Уряд Ф.Лизогуба 10 травня 1918 р. опуб­лікував декларацію, в якій своїм голов­ним завданням визнав «зміцнити на Ук­раїні державний лад і в умовах повного спокою та справжньої волі довести країну до хвилі скли­кання народного представництва, котре висло­вить справжню, ніяким напором з ніякого боку не пофальшовану волю українського народу щодо будучого державного ладу України».

Для досягнення обраної мети уряд зробив ставку на створення дійового державно-адміністративного апарату й превентивні удари по революційно-демократичних інституціях і верствах суспільства.

Як уже зазначалося, першими указами геть­мана було скасовано чинність законів Централь­ної Ради й Тимчасового уряду, ліквідовувалися посади губернських і повітових комісарів, на­томість призначалися губернські й повітові ста­рости. Сталася неформальна зміна титульного трафарету. До влади на місцях прийшли консер­вативні сили: землевласники, старі земські діячі, військові. «В особі нової адміністрації з'явилися люди, що належали до верстви, яка зазнала під час революції чимало несправедливостей і кривд», — свідчив Д.Дорошенко. Отже, владу здобули покривджені революцією, й це сприйма­лося на місцях як довгоочікувана можливість по­квитатися зі своїми кривдниками. Але чи можна було в такий спосіб забезпечити спокій у краї?

Розпочався масований наступ на рево­люційну демократію. Вже згадувалося про неле­гальні, тобто заборонені владою з'їзди УПСР, УСДРП та селянський з'їзд. У травні було зупи­нено випуск низки революційно-демократичних видань, зокрема газет «Боротьба», «Народна воля», «Мысль народа», «Земля и воля», а ті, що виходили й далі, підлягали цензурі, яка, за С.Єфремовим, була жорсткішою за царську. Обмежувалися політичні свободи. В Харкові робітникам не дали відсвяткувати 1 Травня. По­силилися переслідування робітників за страйки. Для цього активно використовувались окупаційні війська. В Українській державі залишався чин­ним наказ фельдмаршала Айхгорна про німецькі військово-польові суди. На початку травня в зверненні до робітників штаб Айхгорна поперед­жав, що німецькі війська не терпітимуть безладу та страйків, а за необхідності «здійснять свою волю застосуванням насильства».

Указами Міністерства праці Української дер­жави значно обмежувалися функції профспілок, їм заборонялося втручатись у дії адміністрації, що стосувалися питань найму та звільнення робітників, фінансування, економічної діяльності. Влітку 1918 р. на підприємствах помітно зросла тривалість робочого дня. Підприємці відмовля­лися виконувати умови трудових угод, знижува­ли й нерегулярно видавали платню. Багато фа­брик, заводів, шахт зупинилися, внаслідок чого роботу втратили не менш як 400 тис. робітників.

Хвиля арештів і репресій, що прокотилася по революційній демократії, зачепила міські думи, повітові та губернські земства. Це змусило го­лову Всеукраїнського союзу земств С.Петлюру звернутися з протестом спочатку до П.Скоро­падського, а трохи згодом до німецького посла в Україні Мумма. «У зв'язку з державним перево­ротом скрізь на Україні почалися арешти й за­микання в тюрми без суду та слідства різного стану громадян України, — інформував посла С.Петлюра. —До мене як до голови Всеукраїн­ського союзу земств звертаються і окремі осо­би, і цілі делегації з повідомленнями, що в однім місці заарештовано земських гласних, а в другім членів земської управи, причім у деяких ви­падках, як-от у Липівці на Київщині, навіть запечатано помешкання цієї інституції. Я звертав уже увагу п. гетьмана Скоропадського на ці не­допустимі й небажані для спокою краю арешти, вказуючи йому на велику небезпеку від тих арештів. Маючи на увазі, що часто подібні арешти виконуються німецькими військами, я вважаю необхідним і вашу, Екселенціє, увагу звернути на ці прикрі й дуже небажані явища».

Найбільшої гостроти ситуація набула на селі. Ще за Центральної Ради поміщики, особ­ливо на Правобережжі, зверталися до німецьких та австрійських військ по допомогу для з'ясу­вання стосунків із селянами. Наказ фельдмар­шала Айхгорна від 6 квітня про засів полів захи­щав права великих землевласників. Після дер­жавного перевороту й ліквідації земельних комітетів розпочався масовий рух поміщиків за відшкодування завданих їхнім господарствам за час революції збитків. Цей рух вилився у форми каральних експедицій проти селянства. Поміщики або самі створювали власні загони, або зверталися по допомогу до окупаційних військ. Д.Дорошенко в своїй історії гетьманської держави прагнув довести, що уряд не був при­четним до каральних акцій на селі, намагався й таки спромігся їх розігнати, але «вони встигли наробити багато шкоди й викликати озлоблення проти нової влади, на карб якої ставились усі злочинства тих відділів». Але якою мірою це по­яснення непричетності відповідало дійсності?

В урядовій декларації 10 травня наголошува­лося, що уряд «не спиниться ні перед якими жер­твами, щоб створити на Україні здорове, забезпе­чене землею селянство». Для цього передбачало­ся закупити державою приватновласницькі маєтки «без шкоди для інтересів хліборобської культури» і «за необтяжуючі ціни» передати хліборобам.

Однак із розробленням проекту земельної реформи уряд не поспішав, а тим часом 18 трав­ня міністр внутрішніх справ (він же й голова Ради міністрів) Ф. Лизогуб видав циркуляр, яким зо­бов'язав губернських старост широко оповістити населення про негайне повернення власникам усього відібраного в них рухомого майна.

Захищав права власників і затверджений гетьманом 27 травня закон про право на врожай 1918 р., який визнавав повне право власників землі на озимі посіви 1917 р., а за ярові посіви ті, хто захопив землі, повинні були сплатити власникам витрати, здійснені під час обробітку землі після жнив 1917 р., а також оренду за цю землю в розмірах третини середньорічної орендної плати за 1913-1917 рр.

Отже, уряд не визнав того статус-кво в зе­мельних відносинах, який стихійно склався на­весні 1918 р. Оголосивши відновлення приватної власності, він створив правові підстави для по­вернення землі й майна поміщикам. В. Липинський (згодом — ідеолог гетьманщини) вважав, що це був стратегічний прорахунок влади. Справді, про класовий мир, заспокоєння суспільства при такому підході до вирішення справи не могло бу­ти й мови.

З червня ЦК УПСР, який на той час перебу­вав у руках лівих есерів, оголосив у декларації, що його мета — новий вибух революції, дезор­ганізація уряду, створення партизанських загонів для захисту ідей соціалізації землі. Того ж таки дня в Звенигородському й Таращанському повітах Київщини ліві есери (М. Шинкар, Ю. Тютюнник) підняли повстання. В ньому взяли участь 30 тис. селян. У середині червня селянські збройні виступи прокотилися північчю Чернігівщини. Велике повстання влітку охопило Лубенський, Старокостянтинівський та Кременецький повіти Волинської губернії.

Ще 22 травня командувач німецьких військ в Україні фельдмаршал Айхгорн видав наказ, в якому зобов'язував своїх підлеглих рішуче ви­давати збройною силою будь-які ворожі гетьманському урядові дії, зокрема «застосувати найжорстокіші заходи для придушення зародку повстанського руху». Наказ командувача війська виконували з німецькою пунктуальністю. Аналогічно діяли й австрійці.

Повстанський рух набув великого розмаху. Хоча німці та австрійці й не припинили каральних дій, вони зрозуміли, що при збереженні подібних тенденцій ніколи не отримають з України бажаної кількості хліба й муситимуть знову вести боротьбу на два фронти.

Це, своєю чергою, змусило їх вимагати від гетьмана активних пошуків компромісу із селянством. Зробити це, на думку німців, можна було шляхом пришвидшення земельної реформи й залучення до уряду представників української демократії. 29 червня в розмові з Ф. Лизогубом німецький посол в Україні барон Мумм дав зрозуміти, що німці зацікавлені в запрошенні до уряду представників українських політичних партій, насамперед соціалістів-федералістів. І.Нагаєвський на підставі вивчення дипломатичних повідомлень із Києва до Відня у 1918 р. дійшов висновку, що «австрійці при кожній нагоді заохочували гетьмана притягнути до співпраці українські політичні партії».

За дорученням гетьмана Д.Дорошенко, який мав тісні зв'язки з українською демократією, повів переговори про участь українських політичних сил в уряді. Тривалий час ці переговори залишалися безплідними, бо гетьман і українські партії ніяк не могли віднайти платформи для порозуміння. Гетьмана приваблювала національно-державна частина програми українських партій, але насторожував їхній соціальний радикалізм і соціалістична ідеологія. Українські партії як виразники демократичних тенденцій суспільства загалом не потребували гетьмана й змушені були з ним рахуватися лише як із політичною реальністю.

Український національний союз, що на початку серпня постав на місці Українського національно-державного союзу, проголосив своєю метою утворення суверенної демократичної Української держави парламентського типу, а тактичною лінією — створення єдиного національно-демократичного фронту. УНС по­годився визнати гетьмана головою держави, але вимагав сформування при своїй участі но­вого уряду та обрання на Всеукраїнському кон­гресі Державної ради з функціями вищої зако­нодавчої влади. Гетьман вагався. Побоювання гетьмана щодо радикальності настроїв пред­ставників українських кіл були небезпідставни­ми, але звідси він зробив хибний висновок про неможливість у такий спосіб заспокоїти Україну, поліпшити її міжнародне становище. Демокра­тична платформа була значно ширшою за кон­сервативну. Очевидно, цей незаперечний факт зуміли довести П.Скоропадському німецькі уря­довці під час його відвідин Німеччини у вересні 1918 р. На переговорах із кайзером Вільгельмом II гетьман зобов'язався повністю українізу­вати уряд, а також погодився на проведення ви­борів до сейму, з тим щоб скликати його ще 1918 р. Кайзер, зі свого боку, обіцяв Україні як суверенній державі особисту підтримку й допо­могу Німеччини у формуванні української армії.

Повернувшись до Києва, П.Скоропадський 5 жовтня зустрівся з керівниками УНС. Інформуючи про цю зустріч громадськість, Українське теле­графне агентство повідомило, що «для більшого зближення між п. гетьманом та українським гро­мадянством знайдено добрий грунт і що таке зближення в недалекім часі здійсниться».

Головною перешкодою на шляху зближення виявився гетьманський уряд, значну частину якого становили члени кадетської партії, що й далі обстоювали старі позиції.

В.Винниченко від імені Українського націо­нального союзу заходився нищівно критикувати уряд. У середині жовтня він підготував «Заяву про внутрішнє й міжнародне становище України», де заперечувалося право уряду Ф.Лизогуба на пов­ноправне й законне представництво Української держави на тій підставі, що цей уряд «чужий наро­дові національно й ворожий йому політично та соціально». Тричі УНС оголошував, що тільки «ко­аліційно-демократичний національний Кабінет міністрів має право тимчасово, до нормального сформування народної влади, стояти на чолі дер­жавної влади». Першим завданням нового уряду В.Винниченко визначав негайне проведення аграрної реформи на основі знищення великого землеволодіння та надання землі селянству, вибо­ри вищого законодавчого органу держави, забез­печення всіх демократичних свобод.

Неважко зрозуміти, що подібна програма, за якою чітко проглядалося бажання здійснити соціально-політичні радикальні зміни, не могла не викликати опору уряду. До всього, в жовтні почала швидко змінюватися міжнародна політична кон'юнктура: поразка Центральних країн у світовій війні вже не викликала сумніву. За таких обставин дев'ять членів уряду (переважно кадети) 17 жовтня на засіданні Кабінету міністрів зробили заяву про те, що Україна не повинна замикатись у власних національно-державних інтересах, за­лишатися байдужою до боротьби з більшовика­ми, вона повинна взяти на себе ініціативу цієї бо­ротьби, чим забезпечить собі свободу вільного розвитку в державнім союзі з Росією. Це був один із найзаповітніших кадетських планів: перетвори­ти Україну на плацдарм чергового збирання «єдиної й неділимої» небільшовицької Росії. 20 жовтня Головний комітет кадетської партії в Ук­раїні, гаряче підтримавши заяву міністрів-кадетів, оголосив, що заява ця з'ясовує принципи, які чле­ни партії провадили в уряді. Головний комітет уважав подальшу участь своїх членів в уряді не­припустимою. Позицію дев'яти міністрів-кадетів підтримала Рада Протофісу, що висловилася за найтісніше зближення України й Росії. Голова Протофісу кн. Голіцин намагався застерегти геть­мана від коаліції з українськими політичними партіями, бо це, на його думку, загрожувало соціалістичними експериментами.

Попри досить великий тиск консервативних сил, вони зазнали поразки. Старий склад уряду було відправлено до демісії. 22 жовтня П.Скоро­падський у грамоті до громадян України оголосив, що найважливішими державними проблемами є аграрна реформа й комплекс заходів, спрямова­них на розвиток промисловості. Вирішення їх, на думку гетьмана, стало б «незрушимою підвали­ною майбутнього розквіту самостійної Української держави». 24 жовтня Ф. Лизогуб сформував но­вий склад уряду, до якого як представники УНС увійшли О.Лотоцький, П.Стебницький, А.Вязлов. В.Леонтович та М.Славинський.

Здавалося, перед Україною відкривається шлях до реальної консолідації суспільних сил, пошуків миру та спокою, здійснення ефективних реформ. Насправді виявилося, що це ще одна з багатьох ілюзій, швидкоплинна пауза перед но­вою грозою.





залишити коментар
Сторінка3/8
Дата конвертації25.09.2011
Розмір1.67 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8
плохо
  1
не очень плохо
  1
средне
  1
хорошо
  1
отлично
  4
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх