Книга розрахована на широке читацьке коло icon

Книга розрахована на широке читацьке коло


1 чел. помогло.
Схожі
І конкурсних проектів...
Розраховано на широке коло читачів: студентів, аспірантів, ви­кладачів, науковців...
Книга розрахована як на фахівців істориків, політологів, так і на широкого масового читача...
Сутність та роль грошової маси, завдання її статистичного аналізу...
Необхідні умови ефективного спілкування продавця зі слухачем”...
Реферат 2011
Методичні рекомендації щодо подолання злочинності серед неповнолітніх та організації...
Книга розрахована як на фахівців істориків, політологів, так І на широкого масового читача...
Цей курс є одним з базових І охоплює широке коло пристроїв електронної техніки...
Пов’язана з питаннями Великої грецької колонізації будь-якого регіону...
Книга розрахована на істориків, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться вітчизняною історією...
Книга розрахована на старшокласників, студентів, викладачів шкіл та вузів нашого регіону...



Загрузка...
страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9
повернутися в початок
скачать

КРАВЧЕНКО

ОЛЕКСАНДР

МИКОЛАЙОВИЧ

народився і виріс у м. Новомирго-

роді, тепер проживає в м. Києві,

член Спілки художників України.


Хоча жили ми по-сусідству і я не раз чув про Степана Демидовича від батька та знайомих, проте зустріч з ним відбулася десь року 1984-го. Якось розмовляв зі своїм батьком про минувшину. Ото він і каже: “Підемо до діда Степана, познайомишся. Багато почуєш про Запорізьку Січ, козаків і всього іншого”.

Пригадую, ішов у “курінь” із таким відчуттям, з яким іде парубок до козака-характерника. Далі воно повторювалось, але ходив уже після того до дідової оселі (у минулому крамниці його батька), щоб знайти там відповідь на питання: “Хто ми й для чого живем?”

Була у діда ота козацька душа. Він умів не лише розповідати, а й добре грав на бандурі, хоча до рук її після смерті дружини не брав – мав на те свою причину.

Що найбільше мене вражало – так це його незвичайна обізнаність у багатьох справах. До найменших дрібниць міг пригадати й глибоко проаналізувати якийсь давній випадок або нещодавно прочитане, чи почуте по радіо. Іноді з годину міг розповідати напам’ять твори Шевченка, Франка, Лесі Українки. Йому не треба було щось перечитувати – запам’ятовував із першого разу. Він не раз нагадував, що пам’ять слід тренувати постійно.

Говорив із захопленням, з отим притаманним нашому народу гумором. Навіть про сумні випадки свого життя умів розповідати з дотепом, хоча у тих терпких умовах часто було не до сміху.

У Новомиргороді його прозивали націоналістом або українцем. Та й дід говорив, що не раз чув у спину: “О, українець пішов!” Він тоді вертався й запитував: “А Ви ж хто?..” Люди говорили правду, бо в порівнянні з ним переважна більшість із них була, та й зараз є, “хохлами” чи “малоросами”.

З різних розповідей мене захоплювали особливо ті, в яких мовилося про багатство нашої землі, працьовитість українського народу, його менталітет і стародавню історію.

Розповідав дід про велетенські ярмарки, які були в нашому місті. Згадував, що “одного разу пішов малим із батьком на базар. Щоб не загубився межи возами, взяв батько на руки. Ну й захопило мене, коли побачив навколо отой круторогий ліс волів і почув, як навколо ревло, мукало, мекало, кувікало, іржало, кукурікало та ґелґотало!”. Від описаного гамору й багатства в захваті був не лише малий Степась, а й я – слухач.

Або ще такі спогади: “Було женуть вулицею вівці. Їх так багато і йдуть так щільно, що коли розігнатися з двору й стрибнути на той “живий килим”, то тебе лежачого понесуть аж до кінця вулиці”. Чи як “мелодійно линув над річкою вечірній дзвін Іллінської церкви...”

Дід виллє душу, а потім зітхаючи: “Не-ма, не-ма, не-ма”. Від того в мене мороз по шкірі й бере велика туга, що ми самі допомогли все те зруйнувати.

Одного разу з товаришем запитали в діда, який день у його житті був найрадіснішим. Не задумуючись, відповів: “22 січня 1918 року – “День проголошення Української Народної Республіки”. Згадував, як радо зустріли люди цей Універсал, про виборчу систему. Потім журився, що не змогли ті починання вберегти.

Було дивно чути, що до жовтневого перевороту нашим містом керувало п’ять осіб. А дід сміявся з наших міськ-, рай-, облвиконкомів, куди понапихали людей, а толку ніякого. Називав ці заклади “меблевими будинками”, бо люди там тільки для меблів.

З багатьох оповідей про перебування в засланні й таборах вразив випадок, коли одному інженеру-будівельнику сповістили, що вільний і подали паспорт. Він схопив його й відразу помер.

Мабуть, з усього міста лишень дід Степан міг не замикати дверей, а спирав на них просту дерев’яну паличку, називаючи її “соці­алістичним замком”. Куди піде, ота “защіпка” й стереже хату.

Часом разом із ним слухав радіо “Свободу”, “Німецьку хвилю” й інші радіостанції. Дід сам “брав участь” у передачах, із жестами та сміхом коментуючи якусь висловлену думку. Хвилювався, що його старенька “шарманка” не витримає зловісної тріскотні й шуму “глушилок”.

Про Степана Кожум’яку в моїй душі зостаються найтепліші спогади і вдячність йому за уроки правди, добра й краси. Він став першим поводирем на шляху мого національного прозріння..


ЯВОРСЬКИЙ

ВОЛОДИМИР

МИКОЛАЙОВИЧ

автошляховик, житель міста

Новомиргорода, пенсіонер.


Мені випало щастя працювати з цією людиною одинадцять років. Під його керівництвом ми побудували шість мостів, по яких сьогодні ходимо. Степан Демидович був надзвичайно вимогливим до себе й працівників. От, бувало говоримо, що зарплата мала, а він і каже: “Ви розумієте, кожну копійку потрібно заробить, а грабувать державу я не маю права – ні морального, ні фізичного. Заробив робітник – потрібно негайно заплатить, а коли вже нічого не зробив, і вимагать грошей – ні, на таке не піду. Це злочин”. Саме так у нас велося і всі добре знали про те.

Багато як бетоняр-арматурник і монтажник я почерпнув у Степана Демидовича: і морального, і наукового. Чимало дізнався, чого до того не знав. Усі, хто працював із ним, після його школи вже не йшли у світ невігласами...

Ми читали Кобзаря, Лесю Українку, Івана Франка та ін. І він нам читав. Я йому вдячний за його тактовність, високу культуру. Степан Демидович немало поміг мені в інтелектуальному плані. Фінансово допомогти не міг, адже сам жив у “батьківському сарайчику”. З цього приводу якось казав: “Для мене досить, мені палаци не потрібні. Невже ви думаєте, що спокійно сплять люди в своїх хоромах, з оцієї фортеці?” – маючи на увазі райком партії. Він почував себе добре і в “курені”. До нього можна було прийти, дійсно, вночі, удень – двері ніколи не запирались. Гачечок був там невірненький, і той не замикався.

У мене про Степана Демидовича пам’ять тільки добра, тільки світла. Щиро вдячний йому за допомогу в житті.

Д^ ИШКАНТ МАРІЯ

ВАСИЛІВНА

медсестра, жителька

міста Новомиргорода.


Я прожила у Степана Демидовича на квартирі більше, ніж півроку, коли працю­вала медсестрою в Червоному Хресті. Часто доводилося йому допомагати вдома, особливо на кухні. Оскільки він став гірше бачити, нерідко читала з ним книги та періодику. Почула від нього багато цікавого про Ново­миргород. За його порадою прочитала “Ілюстровану істо­рію Укра­ї­ни” Михайла Грушевського, з якої дізналася чимало про Ук­раїну: похо­дження слов’ян, їх прадавню культуру, а також про ви­датних гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Пилипа Орли­ка – ту правду, якої нам ніде не подавали.

Часто писала разом із дідом Степаном дошкульні листи-про­тести до Києва: у Міністерство культури, в “Літературну Україну”, у видавництво “Дніпро” та інші установи про русифікацію на Укра­їні, про утиски українського книговидання, про вилучення низки творів із “Кобзаря”. За це не одноразово мене викликали у КДБ.

Незважаючи на попередження й нагляд держбезпеки, приходила до Степана Демидовича й тоді, коли отримала в місті квартиру. До останніх днів я і мої діти провідували, частіше приходив син Павло (дід називав його Сивирином). Допомагали йому по господарству, приносили їсти.

Я вдячна Степану Демидовичу за щире серце, за те, що він чимало навчив нас у житті. Нехай усі його добрі справи, усі мости, які він побудував, завжди будуть про нього доброю згадкою.


КРАВЧЕНКО

МИКОЛА

ІВАНОВИЧ

1926 року народження,

житель міста Новомир-

города, пенсіонер.


Із Степаном Кожум’якою жили по-сусідству, нерідко спілкувалися один з одним. Познайомилися з ним у 1977 році, коли померла його дружина Катерина Дмитрівна. Він прийшов, щоб я допоміг на па­м’ятнику забронзувати напис. Загалом мене вражала його висока працездатність. З великою віддачею він трудився на мостах навіть у сімдесятирічному віці, часто удосвіта встаючи до роботи.

Степан Демидович якось мені розповідав, що у с. Коробчиному вони вирішили побудувати міст. “А тут, – каже, – треба матеріал, якого ніде не можна дістать. Я беру свою папку і їду в Київ до міністра. Заходжу. Сидить “сорока” (секретарка) і не пускає, мовляв, велика черга. Ну, що мав робити? А в мене картуз у цементі, чоботи парусові й плащ витертий. “Ускакую” прямо до міністра, без усякої черги. Він до мене: “Що Ви хочете, дідусю?” А я його й питаю:

– У Вас є діти?

– Є.

– Вони морозиво люблять?

– Люблять.

– Так ось, морозиво роблять з цукру, а цукор – з буряків, а буряки вирощують на полі, і щоб обробити його жінки-колгосп­ниці бредуть через болото, задираючи спідниці... Треба у селі Коробчине Новомиргородського району збудувать міст, щоб люди не піднімали подоли, бо соромно таке допускати.

Міністр сідає, раз-раз-раз – написав щось. Дивлюся – документ результативний. Під’їжджаю на склад, подаю його. Незабаром прямо в колгосп привозять відповідний матеріал, і ми розпочинаємо будівництво”.


^ ЄЖЕЛОВ

ГЕОРГІЙ

ГРИГОРОВИЧ

житель міста Миколаєва

Миколаївської обл., пенсіонер.


Хоча жив кілька років у Новомиргороді до війни, але ніколи нічого не знав і не чув про цю особистість. Після війни переїхав на Миколаївщину, проте кожного літа приїздив у місто мого дитинства та юності, де жив тоді брат Тиміш. Якось у липні 1981 року, під час такого візиту, брат сказав мені: “Нам треба піти до однієї цікавої людини. По той бік річки живе дід Степан... Провідаємо, може, йому потрібний хліб або ліки. Ми працювали з ним майже “в одній системі”: я – фотографом, він – також майстром, але автошляхових і мостових справ. За ним наглядає сестра ініціатора створення пам’ятника Т. Шевченку в місті Шполі Оксана Коваль. Її брат, як і Степан Демидович, сиділи у сталінських таборах...

За що сиділи, – питаєш? Та, за український націоналізм”.

Пройшовши через міський парк культури, ми досить швидко біля млина по вулиці Лесі Українки знайшли малопримітний будиночок під залізом. Зайшли на подвір’я, постукали. Нам відповів голос господаря: “Захо-о-дьте!!!”

Старенький устав із ліжка, зрадів, побачивши мого брата. Потім запитав, кого той привів у господу. Степан Демидович дивився пильно й привітно, уважно слухав. Хоча чоловік був уже в літах, але його розум зберігав енергію мислі.

У хаті була долівка й відчувалась вологість, ледь пахло дьогтем. На стіні висів портрет Лесі Українки, старенька кобза, між вікнами – етажерка з книгами. Під час наступних зустрічей я переглядав їх: Шевченко, Коцюбинський, Франко, словники... І, між іншим, монографії Миколи Костомарова та російська енциклопедія за редакцією П. М. Мілюкова.

Ми вийшли в садок, який ще зеленів, густо висіли яблука. Дід Степан полинув думками у минувшину.

– На цій садибі жив і мій батько. Він був діловитою людиною, любив порядок. У нас діяло суворе правило: у певний час уставати й починати працю. Бачите оцю леваду, обсаджену вербами? Ми висушували її, завозили землю, садили дерева, кущі, квіти, а ще – всяку городину. Батько навчив дітей поважати працю. Я завжди вдячний йому за це.

Як справді висококультурна людина Степан Демидович любив рідне слово, українську пісню, обстоював їх від запроданців і невігласів, защо й зазнав лихої долі. Близько двадцяти років відсидів у сталінських катівнях...

В розмові торкнувся назви нашого міста. Чомусь я раніше не цікавився цим, хоч і жив тут.

– Так і не знаєте? Та тому, що в цих місцях у XVIII столітті стояв Миргородський полк козаків. От і назвали нове поселення Новомиргородом. А всі землі на південь від цих місцин, аж до Чорного моря, належали запорізькому козацтву, доки їх не відібрали російські царі.

Заговорили про одяг.

– Увесь люд переодягнувся в заморський одяг, ніби ми ніколи не мали свого – класичного, національного. І чоловічого, і жіночого... Хай би модельєри помислили над цим.

Маючи вже похилий вік, дід Степан не полишав справ нашого буття. Під час першої, другої й наступних зустрічей гаряче говорив про низьку якість будівництва мостів і шляхів.

– Чому вони такі? Скрізь нехтують технологіями, спрощують.

Періодично ми листувалися, обмінювалися вітальними листівками. У мене збереглися три його привітання з нагоди дня народження Тараса Шевченка. На одній з них – пам’ятник Кобзареві з пророчими словами:

“Коли діждемось Вашінґтона

З новим і праведним законом?

А діждемось таки колись!”

Степан Кожум’яка свято вірив, що ми дочекаємось такої Укра­їнської держави, яка стане дійсним ґарантом прав і свобод її громадян. Заради цього він поклав усе своє життя.


КОВАЛЬ

ОКСАНА

ІВАНІВНА

1914 року народження,

жителька міста Шполи

на Черкащині, пенсіонерка.


Мій рідний брат Іван Шурубалко, який відзначався начитаністю та громад­ською сві­домістю, у 20-х рр. був головою кредитового товариства у Шпо­лі по спільному обробітку землі. Воно ставило собі за мету при­дбання для загального користування різних сільськогосподар­ських машин, яких одноосібний селянин не міг сам купити.

З утвердженням радянської влади на нашу родину почався сильний адміністративний тиск за службу брата у петлюрівському війську та його організаційну роботу по створенню першого (як казали, “націоналістичного”) пам’ятника Тарасу Шевченку в с. Шполі. Брата звинуватили в націоналізмі й заслали у місто Кипчак, Каракалпакської АРСР. Звідти надсилав нам харчі, чим підтримав у період 1932-33 рр. Відбувши термін, він повернувся в Шполу, але в 1937 році знову був зааре­штований і засланий у табори примусової праці під Хабаровським, де помер від голоду в 1939 році.

Коли у 1954 році Степан Кожум’яка прибув у Новомиргород із заслання з Красноярського краю, то мій брат Нечипір почув про це. Ми хотіли побачить його, щоб запитати, чи випадково не чув про нашого брата Івана. Але не сталося так, як думалося...

Після повернення із Сибіру, Степан Демидович працював спершу вільнонайманим робітником, а як довідалися, що він висококваліфікований фахівець, то зміг улаштувався інженером у Златопільський шляхвідділ, яким завідував Карабан.

У 1955 році Златопільський шляхвідділ став прокладати з Черкас на Гайсин автомобільний шлях. Незабаром із Златополя в Шполу кіньми з возами приїхали бригади робітників для проведення земляних робіт. Великий гурт людей розквартирувався на нашій вулиці, що веде на Умань.

Якось у нашу хату прийшов Карабан із дідом Кожум’я­кою, мій син уже працював у них на шляху. Вони бідкалися, де б винайняти квартиру для автошляхової контори. Син і каже: “Через сіни у нас є хата порожня”. Вони прийшли, подивилися (я саме там прибирала) і зупинилися в тій другій половині хати.

Коли я вперше побачила Степана Демидовича, він був одягнутий, немов чернець: у чорний костюм, чорні чоботи й плащ та кашкет. Запросила їх до обіду, і серед інших страв поставила на стіл узвар із сушених яблук як жертовню за свого брата, який посадив наш садок. Почала згадувати про нього. Розповіла про поневіряння брата, що нашу родину через нього прозвали петлюрівською, а нас – ворогами народу, що приїздили з колгоспу більшовицькі активісти й викошували жито на зелений корм, викопували картоплю в колгосп і забрали навіть вишиванки й білизну з хати, бо “не надійні” ми люди... Отак і познайомилися.

Я стала шити рукавиці для робітників. Син і донька їздили у с. Єрки вантажити камінь для будівництва шляху. За це Степан Демидович виписував зарплату й допоміг обгородити садибу.

Працюючи з робітниками, він не тільки давав роботу, але й намагався роз’яснювати їм: як, чому, навіщо, що це значитиме. І говорив, що яке б ти місце не займав у цьому світі – живи для загального добра, бо жити тільки в своє задоволення – пусте діло. Дід Степан не лише сам так робив, а й учив цьому інших.

Він був дуже заклопотаний своїми справами і на шляху, і в “конторі”. Приїздила до нас його дружина Катерина Дмитрівна. Показали їй наш садок, навибирали найкращих яблук і груш. Тут я довідалася, що вона працювала вчителькою чужих мов, а тепер пенсіонерка, бо старша за нього.

Коли проклали шлях на Гайсин, Степана Демидовича перевели головним інженером у Новомиргородську шляхово-екс­плуатаційну дільницю. Працював там до 1974 року на будівництві залізобетонних мостів у Кіровоградській області.

Уперше я побувала зі своєю онукою Ларисою в Новомиргороді після смерті Катерини Дмитрівни в 1979 році. У цей період дід Степан почав возити в Ли­п’янку і Шполу до спомника Кобзарю вінки з нагоди Шевченківських роковин. Перший секретар Шполянського райкому партії Наконешний став допитуватися, хто возить і чіпляє до пам’ят­ника Шевченка вінки. Йому й доповіли: “Тут до Ковалів із Новомиргорода націоналіст їздить, він і чіпляє...”. Тоді секретар запитав: “А хіба тільки націоналісти можуть вінки чіплять? Ми не можемо сплести вінка?..” Це й було причиною того, що надалі кожного року 9-10 березня у Шполі на офіційному рівні почали відзначати Шевченківські свята й класти до підніжжя Тарасові квіти та ялинкові вінки. До цих заходів стали активно залучати школи міста та інші установи.

Дід Степан був досить здоровою й загартованою людиною. В городі у нього була велика копанка, біля якої він побудував тин, закопав ослона. Влаштував лазню. Ходив до неї навіть тоді, коли вода починала замерзати. Пробивав кригу п’ятою й пірнав у воду... Проте важкі умови Сибіру, будівельні роботи в поросі на мостах спричинили в діда Степана розвиток катаракти. Зір дуже погіршився й він погодився на операцію. В передопераційний період очі (2-3 тижні) підліковував у Шполянській районній лікарні. Тоді й записала продиктовані ним спогади.

Потім я тричі їздила до нього у Звенигородку на операцію очей... Виникало питання, хто кого догляне, – ми двоє похилого віку... Часом його дев’яносторічного запитую: “Дідуню, кому Ви будете розказувать оте, що читаєте, адже Ви вже стільки накопичили знань. Аби я з того хоч трохи знала”. Він посміхається й каже: “Краса – широчезне поняття і різнобічне. Я за духовну красу людини. Нам усім треба читати, щоб естетично збагачуватися”.

ЗАХАРЧЕНКО

ЛАРИСА

ВІКТОРІВНА

1968 року народження, учителька му-

зики, народилася в м. Шполі, дитячі

роки проходили в Новомиргороді, тепер

проживає в м. Чигирині на Черкащині.


Хоча дідуня Степана знала змалечку, оскільки він приїздив до нас у Шполу, уперше побувала у нього в Новомиргороді з бабунею Оксаною [Коваль] влітку 1979 року, коли перейшла до четвертого класу. В “курені” на мене чекала велика несподіванка – шкільні підручники з анг­лійської й української мови, алгебри та геометрії, які дідунь за­здалегідь взяв у шкільного бібліотекаря.

Дід Степан став привчати нас до твердого розпорядку дня. Навіть у вісімдесятирічному віці в нього кожна хвилина була спланована. Він піднімався о шостій годині, а ми з бабунею – о сьомій. Снідали гуртом о восьмій, із дев’ятої до одинадцятої години студіював зі мною шкільну науку. Після невеликої перерви читали різноманітну літературу. Близько першої – обідали, часто на обід була смажена на салі картопля, яку я не дуже любила. На годинку лягали відпочивати, тобто робили, як він казав, “сієсту”. Дід був добрячим господарем. З четвертої до шостої сапав на городі. Я допомагала. О сьомій вечеряли. Потім він сідав на ліжко, вмикав легеньке світло, радіоприймач і слухав “Бі-бі-сі” та “Голос Америки”, бо “Свободу” дуже глушили.

За три літніх місяці ми опрацьовували курс шкільної програми з обраних предметів. З англійської мови записували слова, речення і завчали, з української – вчили правила й писали вправи у загальний зошит, з алгебри й геометрії – розв’язували приклади та задачі й також записували в зошити. Дід Степан був для мене справжнім учителем: подавав теоретичний матеріал, пояснював незрозумілі речі, перевіряв зроблене. Хоча предметів було чотири, навантаження розподілялося рівномірно – кожного дня всього потроху. Тому перевантаження не відчувала. Він мене добре підготував до школи – як інтелектуально, так і духовно, та й взагалі я цікаво провела канікули.

Дідунь Степан часто розповідав мені багато такого, чого я ніде раніше не чула. З ним ми читали журнали “Кур’єр ЮНЕС­КО”, які надсилали йому з Черкас, Києва та Москви, багато творів із “Кобзаря”, зокрема, “Чигирине, Чигирине”, “Розрита могила”, “Стоїть в селі Суботові”, “Іржавець”, “Сон”, “Катерина”.

Він мав божий дар: добру пам’ять, музичний слух і приємний мелодійний голос. Знав багато не лише віршів, а й українських пісень. Бувало сяду йому на руки, і почне співати... Як візьме високу ноту, то може тримати її дивовижно довго. Зокрема, співав “Ой із-за гори та із-за лиману”, “Лугом іду, коня веду”, “Та не жур мене, моя мати”, “Закувала та сива зозуля”, “Гей, нуте хлопці, добрі молодці”, “Їхав козак на війноньку”, “Гей, та й не стелися хрещатий барвінку”. Інколи співали разом із бабунею Оксаною у два голоси. І я намагалась підтримати спів, хоча в мене тоді не дуже виходило. Коли здобула музичну освіту, під акомпанемент фортепіано (у Шполі) ми виконували чимало пісень. Зокрема: “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Стоїть явір над водою”, “Повій, вітре, на Вкраїну”, “Ніч яка місячна” та інші твори.

Серед українських співаків любив Анатолія Солов’янен­ка, Володимира Івасюка, тріо Мареничів. З російських – В. Висоцького. Часто розповідав про Олександра Мишугу, Соломію Крушельницьку, Марію Заньковецьку, Модеста Менцинського.

Окрім усього, дідунь привчав мене до фізичної праці. Часто йому допомагала в хаті, в дворі, на городі, частина якого була засаджена кукурудзою та картоплею. А ще – чого там тільки не було! – баклажани, помідори, капуста, сорґо, виноградник, баштан, червоні та золотаві порічки, чорна смородина, малина і барбарис. Поруч – три грядки полуниці. Влітку я збирала їх – їли зі сметаною. Бабуня варила з них “конфітуру”.

Незабаром я заприятелювала з ровесницею Оксаною Коваленко, яка жила неподалік на вулиці Лесі Українки. Стало веселіше. Разом із нею ми допомагали бабуні й дідуневі по господарству, навчались, гралися й відпочивали. Пригадую, як на початку літа дід у березі косив сіно. Ми, розтрушуючи його, не могли ходити босими по колючій стерні, а в діда й за вухом не свербить. Косив для людей, бо своєї худоби не мав. Лише одного півня і десять курок, яких ніколи не різав, а тримав для яєць.

На обід, окрім смаженої картоплі, дідунь часто варив пшоняні та гречані кулеші або пакетний суп “Харчо”, круто – яєчка. У чайнику завжди була заварена шипшина.

Мені дуже подобалося, що дід ніколи не займався пліткарством, чим дуже відрізнявся від широкого загалу. Любив порядок, був невибагливим до одягу. Казав, що треба одну одежину зносити, а потім іншу куплять.

Люди, які приходили до “куреня”, говорили з ним про Ук­раїну, її майбутнє, що вона повинна і буде незалежною. Вони гуртом розмірковували над актуальними питаннями національного визволення. Часто просили його щось почитати напам’ять із Шевченкового “Кобзаря” чи вступ до Франкової поеми “Мойсей”. Крім цього, дід блискуче декламував напам’ять “Гранітні обеліски” та “Де зараз ви, кати мого народу?” Василя Симоненка. Коли у вісімдесятих роках в “Лі­тературній Ук­раїні” з нагоди п’ятдесятиріччя від дня його народження з’явився спомин Бориса Олійника, він болісно зреагував, що в ювілейній статті майже не показано національної спрямованості черкаського літератора.

У дідовому “курені” можна було ознайомитися з “Декла­рацією прав людини” ООН, із забороненими на той час виданнями Михайла Грушевського, Миколи Костомарова, творами Володимира Винниченка, працею Івана Дзюби “Інтерна­ціоналізм чи русифікація?” та ін.

Коли дідунь Степан став гірше бачити, то почав диктувати нам із подружкою Оксаною Коваленко листи-звернення до високих республіканських установ та редакцій газет “Літературна Україна”, “Кіро­воградська правда” про свавілля русифікації. Потім ходили збирати під тими петиціями в сусідів і приятелів підписи. Дід часто прохав мене й Оксану читати йому “Кур’єр ЮНЕСКО”. Хоча журнал був цікавим, проте переобтяжений іншомовними термінами і важкуватим для нас. Коли ми запитували значення того чи іншого слова, дід змушував нас звертатись до словника. Поки перечитаємо той “Кур’єр”...

Щодо “Кобзаря”. Це була “сакральна” книга, як у переносному, так і в прямому значенні. Завжди вона лежала на столі, ліворуч від телефону. Дід Степан зберігав у ній свої невеликі заощадження. Коли виникала якась потреба, він садив мене за стіл, гуртом обдумували, що слід купити, писали список і дідунь казав: “Візьми, Лесю (так він називав мене) два-три карбованці й іди в крамницю...” Купувала в гастрономі хліб, до картоплі сало, а на десерт печиво, деколи цукерки. По молоко ходили до сусідів.

Його спілкування по телефону було досить особливим. Воно носило лаконічну форму, адже дідунь більше любив живу розмову. Коли хто до нього телефонував, він піднімав “рурку” і починав словами: “Телефон 9-24-51, дід Степан Кожум’яка слухає!” Таке звертання, замість звичного чужомовного “алло”, трохи дивувало, декого навіть насторожувало, проте телефоністки міжміської телефонної мережі це лишень вітали, їм було зручно – не треба перепитувати в людини номер телефону.

Квітник у нього був, немов казка. Любив дідунь дарувати квіти: білі й рожеві півонії, лілії, айстри, чорнобривці. Пишні букети ми відносили в редакцію місцевої газети, жінкам на пошту, глухонімим дітям у інтернат. Учив він нас складати акуратні паперові пакуночки для насіння квітів...

Дід Степан залишив яскравий слід у моїй душі як людина всебічно освічена й по-справжньому інтеліґентна. Від нього перейняла любов до ближніх, педагогічну тактовність до дітей. Зараз я часто показую дітям фотографії дідуня, розповідаю, як він навчав нас і дбаю, щоб і вони любили працю, шанували батьків, побільше читали, бо читання розвиває людину, збагачує розумово й морально.


К^ ОВАЛЬ ОЛЕНА

ОЛЕКСІЇВНА

1938 року народження, інженер-

меблевик, жителька міста Шполи

на Черкащині, пенсіонерка.


Ішов 1955 рік. Проз нашу хату з Черкас на Гайсин (через Умань) прокладали автомо­більну трасу. Хоча будівництвом відав началь­ник Златопільського шляхвідділу Карабан, фактично ним керу­вав Степан Кожум’яка, який повернувся зі сталінського ГУЛАГу. Робітники з пошаною ставилися до інженера, він добре ро­зумівся в автошляховій справі. Ця людина зупинилася в нас на квартирі.

На той час ми з братом Григорієм ходили до школи. Якось задали вивчити напам’ять уривок із роману О. Пушкіна “Євгеній Онєгін”. На наше здивування, Степан Демидович по пам’я­ті став підказувати в тих місцях, де я збивалася... Він не лише умів будувати шляхи, але й багато читав. Привозив нам книги і заохочував до читання. Казав, що цивілізована людина має прочитати щодня мінімум 50 сторінок. Сам дуже захоплювався як українською, так і світовою літературою. Дуже любив переклади Михайла Старицького, Миколи Лукаша, Бориса Тена.

Оскільки Степан Демидович своїх дітей не мав, то, як дізнався, що ми із сім’ї репресованих, прикипів до нас, мов до рідних. Згодом почав казати, що потрібно відстоювати українську мову, твердо заявляти про це й писати у різні заклади, міністерства, Верховну Раду, звертатись до міжнародної громадськості. З цього приводу писав багато сам. Виступав проти русифікації України, придушення ук­раїнської пісні, а також прохав видати “Українську Енциклопедію”, “Автошляховий словник”, двотомник творів Михайла Драгоманова, який уклав Іван Савич Романченко (С. Кожу­м’яка нав­чався з ним в Одеському ІНО. – Ю. К.). Він переконував, що Укра­їна ще буде вільною. Коли у 1954-55 роках відзначали 300-річчя “воз’єднання” України з Росією, говорив, що Болгарія була 500 років під Туреччиною, і визволилась. Визволимось і ми, але треба, не опускаючи рук, боротись...

Почали писати разом. Залучали також до цього студентів Черкаського педінституту та Уманського сільськогосподарського інституту, в якому на той час учився мій брат Григорій. Коли брат уже працював у Черкаському обласному управлінні сільського господарства, в цій справі стали його викликати в КДБ. Він пояснив, що написані листи нічого антирадянського не містять, а тільки показують стан нашої мови й, загалом, культури. Що ж до самого Кожум’яки, то він учить жити справедливо, шанувати працю людей, вирощувати дерева й квіти...

Від діда Степана ми довідалися про український правозахисний рух, його представників. Він міг не лише розповідати, але й зацікавити. Від нього вперше почула про Миколу Руденка, Івана та Надію Світличних, Аллу Горську, Петра Григоренка, Левка Лук’яненка, Вячеслава Чорновола, а також про Євгена Сверсюка, Олександра Марченка, Василя Стуса.

Одного разу я запитала у Степана Демидовича, звідки в нього взялась така щира, палка любов до України, її мови, історії, культури. Дід мені й розповів, що якось сімнадцятирічним ішов стежкою від хати до берега і заслухався співом дівчини й двох хлопців, які прямували попід річкою на Кам’янку (село на схід від Новомиргорода). “Дівчина настільки гарно виводила “Ой летіла галка через балку...”, що мене вразив той спів. Я задумався, яка то гарна наша мова, наша пісня.., і чому ж у школі учать нас російською й панує ця чужа мова у владних структурах? Той вечір зробив переворот у моєму житті: українці працюють, хліб вирощують, а їхню мову забороняють”. Так почалося його національне самовизначення.

Де б не був Степан Демидович, обов’язково заходив до книгарні. Половину своєї невеликої пенсії віддавав на книжки. Купував для себе і для ближніх. Часто це були твори Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, Ольги Кобилянської, Михайла Старицького, розповіді про життєвий шлях композитора Миколи Лисенка, художника Сергія Васильківського, оперну співачку Соломію Крушельницьку та ін. Пригадую, як він купував навіть по 10-20 книг, скажімо, “Собор” Олеся Гончара, “Неопалима купина” Сергія Плачинди, “Тиша і грім” Василя Симоненка й роздаровував їх своїм робітникам. Давав також мені, щоб поширювала серед молоді.

Степан Демидович постійно перебував у вирі літературного життя. Він не лише стежив за новими творами і перечитував їх, але й любив висловлювати авторам свої критичні зауваження та побажання. З письменниками Олесем Гончаром, Сергієм Плачиндою, Михайлом Стельмахом листувався, допомагав морально й, чим міг, матеріально старенькому вже тоді Борису Антоненку-Давидовичу. Клопотав і про створення опери за романом у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай”. Коло його зацікавлень було досить широким. Яскраво про це свідчить хоча б та періодика, яку він передплачував, починаючи з п’ятдесятих років. Ще й зараз на семи полицях його саморобної книжкової шафи стоять рядочками прошиті й опалятурковані газети “Літературна Україна”, “Радянська Україна” та журнали “Україна”, “Вітчизна”, “Жов­тень”, “Всесвіт”, “Кур’єр ЮНЕСКО”, “Українсь­кий історичний журнал”, “Мовознав­ство”, “Мистецтво”, “Укра­їнський театр”, “Новини кіноекрану”, “На­родна творчість та етнографія”, “Перець”, “Наука і життя”, Знання та праця”, “Нові книги УРСР”, “Вісник Академії наук УРСР”, “Автошляховик України”. Це далеко не ввесь перелік із того, чим дід Степан цікавився, що читав, перечитував, лишаючи на бережках книг і журналів свої “автографи”, тобто міркування з приводу надрукованого.

Його життєвим кредом були слова Великого Тараса: “Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що проклену святого бога, за неї душу погублю”. Самого Т. Шевченка він дуже любив і шанував. Хотів, щоб його заклик: “Борітеся – поборете” став українцям заповіддю для наслідування.

Г^ ОНЧАР ІВАН

МАКАРОВИЧ

Народився 1911 року в селі Лип’янка

Шполянського району на Черкащині,

Народний скульптор України.


Десь на початку 60-х років до моєї оселі в Києві завітав жвавий, схожий на Тараса чо­ловік і попросив показати домашній музей. Він із захопленням роздивлявся мої мистецькі скарби. Познайомилися й потроху розговорилися. Степан Кожум’яка розповів, що дово­диться мені земляком із Новомиргорода (це 13 км від Лип’янки), що почув про мене в Каневі, а до столиці приїхав у шляхове мі­ністерство, діставати матеріали на мости, які він тоді будував у Кіровоградській області. Потім попросив книгу відгуків і записав враження про музей.

З перших хвилин нашого знайомства зі Степаном Демидовичем я відразу зрозумів, що це непересічна, глибокоерудована й патріотично настроєна людина. Він з обуренням почав говорити про ті безглуздя, які відбуваються в наших містечках і селах, про зросійщення нашого народу, про те, що українське село перестало співати. Розповідав, що заходив із цього приводу у Спілку письменників України й черговий раз намагався “розтермосити” творців слова, та все марно. Це звучало сумно й страшно. Його правдиві, відверті думки, висловлені у 60-х роках, вражали до глибини ду­ші, адже в самого боліло за такий стан речей, і мене, як і його, тягали за це по “особих отдєлах”, в НКВД та КГБ.

Ми почали листуватися. Коли Степан Демидович відвідав мене в черговий раз (зупинявся він у Бориса Антоненка-Давидо­вича), розповів йому, що маю велике бажання спорудити погруддя Тарасу Шевченку в с. Лип’янці, звідки я родом. Він гаряче підтримав пропозицію і сказав, що всі роботи по встановленню па­м’ятника візьме з робітниками на себе.

Коли погруддя було готове, через знайомих я напитав вантажну машину, яка їхала на Черкащину, і його доставили в лип’ян­ський колгосп. Сподіватись на допомогу сільської ради або колгоспу було годі. Тоді я листом сповістив Степана Демидовича про привезення пам’ятника, а своїх родичів у Лип’янці попрохав, щоб вони посприяли новомиргородським шляховикам у його встановленні. Це й було зроблено.

Степан Демидович не раз після того бував у нас удома. Говорили про гнітючий стан української культури, духовності. Він казав, що “історія розвитку суспільства має свої закономірності. На земній кулі існувало багато колоніальних держав – і всі вони порозвалювалися, бо засновані були на насильстві. Пройде небагато часу і російська колоніально-тоталітарна імперія теж не втримається, адже вичерпала свій потенціал”. Степан Кожум’яка уболівав за долю поневоленого українського народу й працював для його добра. Мене приємно вражала його велика порядність, всебічна освіченість й уміння глибоко осмислювати суть проблем.

Коли в Степана Демидовича погіршився зір і загальний стан здоров’я, у Києві бував рідко й листуватись став нерегулярно. Дуже довго про нього не чув узагалі ніяких вістей.

З нагоди першої роковини здобуття Україною незалежності я разом із Вя­чеславом Чорноволом і Володимиром Петренком їздили в Переяслав, щоб “ліквідувати” Переяславську угоду з Москвою 1654-го року. Написали там присягу на вірність Україні. Потім гомоніли на різні теми. Вячеслав Чорновіл принагідно згадав діда Степана з Новомиргорода. Я сказав, що його добре знаю. В. Чорновіл із захопленням почав розповідати про відвідини Степана Кожум’яки навесні 1989 р. і повідомив, що дружина Атена Василівна з власних вражень про нього підготувала статтю в журнал “Український вісник”. Коли прощались, на добру згадку подарував мені фото з діда Степана.


ПАЩЕНКО

ОЛЬГА

ПАВЛІВНА

проживає в Росії у місті

Москві, пенсіонерка.


Мій чоловік Пащенко Анатолій Федорович (відомий інженер атомник, який працював з І. Курчатовим. – Ю. К.), зараз покійний, доводиться Степану Демидовичу племінником. Я дуже добре знала діда Степана, оскільки наша сім’я приїздила влітку в Новомиргород. Наші хати знаходилися в одному дворі. Ми часто бачилися й багато розмовляли про все, проте вразливої теми його життя не заторкували.

Він був високоосвіченим (адже свого часу закінчив два вищі навчальні заклади), дуже емоційним. А ще – цікавим співрозмовником. Степан Демидович намагався “спіймати” мене на знанні російської мови, оскільки добре знав і російську мову, і російський фольклор. Інтереси мав усебічні. Чула, що під час заслання його сестра Зінаїда Демидівна Пащенко тихцем від чоловіка, який боявся викликати на себе підозру, надсилала йому посилки. Степан Демидович на Шевченківські дні щороку вітав нас листівкою. Збереглося в нас оригінальне фото, де дід Степан у садку грає на бандурі. Наша родина зберігає про нього найкращі спогади.


^ ДІБРОВА ДМИТРО

ОЛЕКСІЙОВИЧ

інженер-шахтобудівник, жи-

тель села Палехівщина Голоб-

линського району на Полтав-

щині, пенсіонер.


У Новомиргороді біля діда Степана, за млином, будувалася котельня (за його словами казанарня). А я працював начальником вироб­ничого відділу в будівельному управлінні шахтобуду й зай­мався її будівництвом. За обов’язком служби знаходився там мало не ко­жний день. Одного разу на будівельний майданчик приходить літ­ній уже чоловік і напівжартома просить: “Хлопці, дозвольте до Вас звернутися”. Я й кажу: “Що Ви діду­сю хочете?” Він від­пові­дає, що живе поруч у “курені”, і йому потрібні по господарст­ву де­сяток цеглин. “Ну, – кажу, – забирайте”. – “Ні, – говорить Він, – у мене ж нічим привезти...” – “Гаразд, (авто­мобіль тут був) слу­хай, Петре, достав оцьому дідусеві цеглу”. Він сам підійшов і ма­цає. А я й питаю: “А Ви що, дуже погано бачите?” – “Та, – каже, – є такий гріх”. Так ми познайомилися зі Степаном Демидовичем.

Почали тоді з дідом здороватись, адже ходили на роботу навпрошки – через його двір. Розговорились. Мене найбільше вразило те, що дід Степан відверто говорив про національне питання. Зокрема, про утиски української мови, про цензуру, літературу. Він критично ставився до цих речей, і я побачив, що ця людина цілком поділяє мої погляди.

Під час розмови ми “добала­калися” до того, що вже через два-три тижні в мене на роботі почали шептатися, що величезний антирадянщик Кожум’яка уже злигався з націоналістом Дібровою. Я вже з Олександрії перейшов у Новомиргород у званні націоналіста (мене сюди командирували на шахту, яку споруджував наш комбінат). Один чоловік, спостерігач від КГБ, який працював разом із нами, попереджував: “Ви знаєте, Дмитре Олексійовичу, ця людина непевна...” Я кажу йому, що “нічого непевного у ній нема. А те, що ви говорите “антирадянщик” – нічого антирадянського у діда Степана теж нема. От, хоча ви і молодий, чоловіче, продержати б вас двадцять років по тюрмах, то самі б стали таким, ще гіршим антирадянщиком, ніж він. І придиратися до старого не варто, адже він нічого не агітує, а просто каже, що собою представляє “совєтська власть” у даний час. А вже з цього ви робите висновки, які вам потрібні...” – “Ну, моє завдання – вас попередити...” Я прикинув, що залишилося ще півроку до пенсії й мені нічого не буде, а яку вже нарахують пенсію – таку й матиму...

Коли будівництво уже закінчувалося й вільного часу було більше, я став майже кожен день заходити до Степана Демидовича. Він був цікавим співрозмовником. До цього й після цього я ні з ким не зустрічався такої інтелектуальної сили, як він. Хіба що на двох-трьох бесідах у хворого вже тоді Бориса Антоненка-Давидо­вича, до якого привіз мене один лікар, сказавши, що я не пошкодую. Лікаря, який добре володів українською мовою, письменник не дуже поправляв, проте мені з приводу чистоти мови діставалося на кожному реченні. Я виправдовувався, що технар за освітою, а він каже: “Нічого, що технар, а мову свою повинен знати, бо мати Ваша, полтавка, вчила ж не такою каліченою Вас говорити”.

Ми з дідом Степаном вже стали разом міркувати не лише про сучасне політичне становище, художню літературу, а й згадували історію. Коли він розповів мені про “Цегляне диво” (ново­миргородську лікарню. – Ю. К.), у мене виникла ідея записати почуте, а згодом – спогад “Собор Святого Миколи”. Фото із собору я перефотографував в одного старожила, а лікарню уважно оглянув і сфотографував. Часто бував і на солоному озері Лонґо, позаду лікарні. Ми тоді з дідом Степаном ці речі відредагували і на друкарській машинці, якої тоді відповідні органи боялися більше, ніж револьвера, розмножили їх. Потім опалятуркували. Згодом “Цегляне диво” й “Собор Святого Миколи” роздарували. По одному екземпляру дісталося й міській бібліотеці...

НОВІКОВА

СВІТЛАНА

РУБЕНІВНА

1937 року народження,

економіст, жителька

міста Києва, пенсіонерка.


Степана Демидовича знаю давно, оскільки колись були ми сусідами і часто зустрічалися. Пригадую, як ще в 70-і роки, коли йшлося про Україну, він бачив і казав, що треба і як треба зробити. Спостерігаю тепер за нашими депутатами в парламенті, й мені дуже шкода, що серед них надто мало подібних до Степана Демидовича. В інтелектуальному плані він стояв вище від багатьох із них, а за його культуру, вміння вести діалог годі й казати! Коли б він був молодшим, стільки енергії, стільки знань, стільки всього міг би запропонувати...

Мені ставало соромно, коли Степан Демидович читав напа­м’ять поезію мого (ассірійського – Ю. К.) народу, якої я до того не знала. Він із своєю дружиною Катериною Дмитрівною відзначались великим багажем знань, зокрема знанням мов, це, своєю чергою, прилучило їх до світової культури. Неймовірно, що його судили за націоналізм. Я не лише ніколи не бачила в ньому нічого націоналістичного, а навіть могла позаздрити його інтернаціональному мисленню. Він говорив не тільки про Україну, але й визнавав і пропаґував кращі зразки світової культури.

Ніколи не доводилося зустрічати когось подібного до Степана Демидовича, хіба що українського письменника Юрія Мокрієва із села Виноградівки на Новомиргородщині. Це щось приблизно й близько. У них дитинство пройшло разом. Хоча вони належали до селянських родин, проте змогли вийти у світ через наполегливу самоосвіту та “гімназійне чистилище”.

У мене залишились теплі спогади про цих людей – представників старої культури, про їхній аристократичний спосіб життя. На відміну від тих, хто не знає, що таке аристократизм, а намагається видавати себе за аристократа, Степан Демидович ніколи не був гордовитим, намагався допомогти у важку хвилину. Умів уважно вислухати співрозмовника, старався говорити з людиною її мовою, і не вважав, що стоїть вище від решти. Як і Юрій Мокрієв, Степан Демидович виховувався у висококультурному середовищі. Вони ставали інтеліґентами в першому поколінні. Цьому значно сприяли їхні батьки.

Слід зазначити, що мені важко було розмовляти в присутності Степана Демидовича, який був настільки мудрим, талановитим... Він завжди повідомляв так багато цікавого, що, потрапивши в його оточення, відразу захоплювалася його розповідями і намагалась просто слухати. Як тільки починав розмову, – асоціативне мислення, колосальна інформація на будь-яку тему... Я слухала, немов зачарована. Мені здається, він так впливав й на інших. Коли моя донька Люда закінчила театральний інститут і ми на світанку приїхали в Новомиргород (дід Степан саме збирався везти вінки до пам’ят­ника Шевченка в с. Лип’янку й м. Шполу з нагоди 9-го березня), за короткий час, який побули разом, він стільки виклав, що вона промовила: “Боже мій, після інституту я сиджу тут і слухаю, заворожена почутим!”

Якось він просвітляв табірне начальство. Під час однієї суперечки з приводу, хто написав книгу, згадали, що є тут один ерудований в’язень. Коли його покликали, він одразу назвав автора твору. Начальство й каже, якщо ти такий, то для створення бібліотеки напиши авторів і назви всіх книг, які ти знаєш. Дали йому папір, ручку – бери пиши. Він три дні писав список світової літератури. Отримував щодень за це по хлібині. Загалом його рятували знання. Відтак можна уявити, скільки знав Степан Демидович, щоб кілька днів писати список світової літератури для напів­освічених людей і чи могло їх це не вразити...

НОВІКОВА

ЛЮДМИЛА

ЄВГЕНІВНА

1960 року народження, виросла

у м. Новомиргороді, тепер про-

живає в місті Києві, член Спілки

кінематографістів України.

Мої дитячі роки проходили у Новомир­городі. Жили ми недалечко від Степана Деми­довича, аж поки наша родина не переїхала в Київ. Проте влітку на шкільні канікули часто приїздила у Новомиргород. Ще з дитин­ства я дуже шанувала діда Степана. Він був причетним до мого виховання. Любила його вся наша родина. Мені не доводилося зу­стріти в житті яскравішої й сильнішої особистості. Нашій Україні більше б таких людей! Великий то жаль, що хочуть знищити його хатину. Адже багато добрих справ у ній народилось... Сьогодні у мене стільки спогадів, пов’язаних із “куренем”, що й досі ті дві кімнати сняться як Батьківщина моя єдина.

Степан Демидович мав чудову пам’ять. Коли ще була маленькою, розповідав мені народні казки, легенди, співав українські пісні. Від дідуня Степана почала пізнавати історію України, міста Новомиргорода, запам’ятала чимало давньогрецьких і латинських висловів. Ознайомилася з багатьма поетичними творами ук­раїнських і зарубіжних авторів, які він декламував напам’ять.

Навіть у похилому віці дідунь Степан пам’ятав безліч математичних розрахунків. Скажімо, йому було дивно, що людина, яка закінчує технічний ВУЗ, не спроможна вивести котроїсь формули за своїм фахом. Тому часом запитував: “Молода людино, де Ви нав­чаєтесь?” – Там то й там то... – “Виведіть, будь ласка, таку то формулу”. А вона – ні, треба заглянути в підручник. Дід Степан і каже: “Ось так...” І тут же, у 80-річному віці, назива формулу...

Згадується інший випадок. Якось ми в Києві сідали у трамвай. На зупинці було багато людей. Запропонували йому заходити через передні двері. Він став увічливо пропускати жінок до вагону. Хоча був у простенькому сюртуці, чоботях і картузі з козирком, відразу було видно людину “старого виховання”, до того ж не холопського. Я знала, що це у нього не награно, а його суть.

На мою думку, дід Степан дуже вдало поєднав у собі дві речі – високий інтелект і глибоке розуміння українського народу. Він твердо пам’ятав, щоб чогось навчити людей, треба не лише багато знати, а й безпосередньо пов’язуватися з ними. Степан Кожум’яка був ланкою, яка об’єдну­вала світову культуру з буденним життям народу.

Чула колись, що після звільнення з таборів його запрошували на Захід, пророкуючи блискуче майбутнє... Еміґрувати відмовився, адже завжди відчував себе патріотом свого народу, тієї землі, де виріс і жив.

* Спогади очевидців про Степана Кожум’яку записані в 1992 - 99 роках.







1898

1989


^ НА 80-РІЧЧЯ СТЕПАНА КОЖУМ’ЯКИ


Скільки бур над Вами пролетіло,

Шквалів, смерчів – не перелічить!

Ви пройшли крізь них, здолали сміло

І сказали: “Ні, я буду жить!”

Жить для тебе, рідний мій народе,

Щоб віддати всього до кінця,

І свого посіву бачить сходи,

Не ховати з сорому лиця.

Із твоєю радістю й жалями

Ниву я життя свого пройду.

“Ні, я прямо йшов, не манівцями,

Скільки ж плоду у моїм саду!”

Так, плодами праці Ви багаті,

Плодоносний Ваший сад і чист.

Як невтомний у полі ратай,

Ви за мостом піднімали міст.

Скільки сили віддано і крові,

Скільки перечитаних книжок!!

Недарма: міст дружби і любові

Наче арка, що над казкою казок.

Не зітерти бурі, ані часу,

Із віками – їм майбуття плин.

Вірний Україні, батькові Тарасу,

Ви – свого народу гідний син.

А мости гримкочуть, зустрічають

Тисячі людей, появу дня.

Журавлі над ними пролітають,

Їх ніхто не кличе, не спиня.

М. Суржок. 4 грудня, 1978 р.

ЗМІСТ


Слово до читача......................................................................................5

^ НА ШПАЛЬТАХ ГАЗЕТ

Селецький Петро. Останній міст..........................................................9

Бондар Василь. Винниченко промовляє до земляків........................17

Лепеха Сергій. До діда, у курінь.........................................................18

Суржок Микола. А як ви себе почуваєте?.......................................20

^ АКТУАЛЬНІ ТЕМИ

Проблеми національного визволення.................................................23

Здорове суспільство – здорова нація

або виховний ідеал Степана Кожум’яки............................................47

Людина й оточення............................................................................47

Село і місто.........................................................................................52

По той бік добра і зла.......................................................................55

Молода ґенерація...............................................................................57

^ ЛІТЕРАТУРНА ПАНОРАМА

З глибини пам’яті..................................................................................62

Спомник Кобзарю..............................................................................62

Цегляне диво.......................................................................................70

Собор Святого Миколи....................................................................84

У ніч проти “Петра і Павла”............................................................88

^ Мистецька палітра...............................................................................91

Тайгові візерунки...............................................................................91

Украдене щастя..................................................................................96

Сибірські пригоди..............................................................................99

Гуморина Степана Кожум’яки........................................................102

Літературна критика.........................................................................106



Ольга Кобилянська..........................................................................106

Леся Українка...................................................................................108

Марко Вовчок...................................................................................109

Тарас Шевченко й Іван Франко....................................................110

Олександр Корнійчук......................................................................110



Микола Некрасов.............................................................................111

Григорій Плеханов...........................................................................112

Віссаріон Белінський......................................................................112

Антон Чехов.....................................................................................113

Ольга Форш.......................................................................................114

Микола Чернишевський.................................................................114

Михайло Лермонтов........................................................................115

Лев Толстой.......................................................................................115



Бернард Шоу.....................................................................................117

Вільям Шекспір................................................................................117

Джакомо Пучіні................................................................................119

Говард Фаст......................................................................................120

Віктор Гюго.......................................................................................121

Оноре Бальзак...................................................................................122

Джек Лондон.....................................................................................127

Вальтер Скотт..................................................................................128

Epilogue..................................................................................................128

^ ВЕЛИКИЙ АВТОШЛЯХОВИК

Шляхи....................................................................................................133

Мости......................................................................................................136

^ КИМ Й ЗАЩО ЗАКУТИЙ

Слідчому одеського ДПУ...................................................................142

Витяг із протоколу допиту від 10.V. 1928 р. .................................143

Заключительное постановление по делу № 3798...........................143

Одіссея Степана Кожум’яки..............................................................148

^ Зі спогадів очевидців........................................................................195

Замість післямови..............................................................................219

НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ТА

ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКЕ ВИДАННЯ


^

ПЛАНИДА СТЕПАНА КОЖУМ’ЯКИ




Упорядник Юрій Колісник




Художнє оформлення й ориґінал макет

Святослава Коваленка

Коректори Тетяна Хоменко, Тетяна Леляк

Редактор Станіслав Мазурик


––––––––––––––––––


Рецензенти:

д-р. істор. наук Я. Д. Ісаєвич

д-р. політ. наук М. М. Вівчарик

д-р. філол. наук Р. Г. Іванченко


Планида Степана Кожум’яки / Упоряд. та авт.

передм. Ю. Колісник. – Львів‚ 2002. – 222 с.


Підписано до друку 23. 1. 2002 р.

Формат 6595 1/16. Папір друкарський № 1.

Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 11, 5.

Наклад прим. Зам. № 37.


Видавничий центр Львівського національного

університету імені Івана Франка

79000, м. Львів, вул. Дорошенка, 41.

1 Переписаний Кожем’якіним, дід був Кожум’якою.

* Рідна сестра Степана Кожум’яки.

* Також рідна сестра Степана Кожум’яки.

* Лист до родини Ковалів у м. Шполу, що на Черкащині.

* У 1938 р. Шпола отримала статус міста.

* В основу новели покладені факти з дитячих років Степана Кожум’яки.

* Основу підрозділу складають листи із заслання Степана Кожумяки до дружини.

* Основу підрозділу складають листи із заслання Степана Кожумяки до дружини.

* Фрагмент роздумів діда Степана про шляхи.

* Він же Степан Кожум’яка.

1 Переклад з німецької: “По-перше – треба дивитись, по-друге – треба дума­ти, по-третє – треба працювати. Чи зрозуміли?”

2 Переклад з німецької: “Добродій інженер – великий майстер!”





залишити коментар
Сторінка9/9
в збережено
Дата конвертації25.09.2011
Розмір2.54 Mb.
ТипКнига, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9
не очень плохо
  1
отлично
  5
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх