Книга розрахована на широке читацьке коло icon

Книга розрахована на широке читацьке коло


1 чел. помогло.
Схожі
І конкурсних проектів...
Розраховано на широке коло читачів: студентів, аспірантів, ви­кладачів, науковців...
Книга розрахована як на фахівців істориків, політологів, так і на широкого масового читача...
Сутність та роль грошової маси, завдання її статистичного аналізу...
Необхідні умови ефективного спілкування продавця зі слухачем”...
Реферат 2011
Методичні рекомендації щодо подолання злочинності серед неповнолітніх та організації...
Книга розрахована як на фахівців істориків, політологів, так І на широкого масового читача...
Цей курс є одним з базових І охоплює широке коло пристроїв електронної техніки...
Пов’язана з питаннями Великої грецької колонізації будь-якого регіону...
Книга розрахована на істориків, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться вітчизняною історією...
Книга розрахована на старшокласників, студентів, викладачів шкіл та вузів нашого регіону...



Загрузка...
страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9
повернутися в початок
скачать
^

“Людина й оточення”


Серпень, 11, року 1953.

Добрий день, Катрусьо!

Дістав твого прихильного листа з 30-го липня. Мислив написати тобі дещо про белетристику сучасну, але ти в листі зачепила такі актуальні теми, що змушений відкласти свій задум.

Людина й оточення. Звичайно, надзвичайно важко ізолюватись од поруч тебе існуючих людей, особливо тоді, коли доводиться на кожному кроці здибатись із ними як не в службових, то в дрібно-приватніх справах. В такому разі треба уникати будь-якого філістерського зближення зі сусідами, й тим більше доходити до фамілярності. Це перша умова. По тому треба пильно стежити за собою, і як тільки родиться охота захопитись одягом, їжею, тинами, городами, садками, ремонтами, курями, коровами, дровами, сіном чи чим аналогічним; або якимось чином виникне бажання довідатись до кого залицяється сусідка, з ким піячив співробітник, куди їздив голова підприємства, де взяв грошей завідуватель, чому ходили до церкви вчительки і таке інше – то треба негайно і рішуче вигонити ці думки. Є мистецтво, музика, наука, техніка, природа, на які слід звертати увагу й намагатись їх осягнути. Світ великий, у ньому все своєрідно влаштовано. Зрозуміти й осягнути це – ось мета дійсної людини. А як світ безмежний, то й прагнення повинні бути неосяжними. Стара приказка “Ars longa, vita brevis” ніколи не втратить свого прекрасного значення. Людина – частина природи. Це її найвищий витвір. Тоді й вона не повинна залишатись поза нашою увагою. Так. Але чоловіка, чи краще людину, треба спостерігати і вивчати в усіх її нюансах, не копирсаючись у брудній білизні індивідуального життя, а досліджу­ючи типові прояви найрізноманітніших поривань і відхилень людського духа на зразках, піднесених у творах письменників, які ґеніальним оком просякли в найглибші закапелки людських душ, узагальнили їх і дали невмирущі зразки представників роду людського. Поступ є могутній чинник проти застою. Пам’ятаючи про це, ніколи не зануришся в багно. Систематичне самопідштовхування не допустить до снядіння. Наш дух повинен щогодинно поривати нас до світлого пізнання світу й самих себе. Краще зрозуміти до кінця Лукаша з “Лісової пісні” Лесі Українки, ніж намагатись довідатись, що варила сусідка (...).

На все добре. Степась.


Вересень, 11, року 1953.

^ Доброго здоров’я, Катрусьо!

Прибув твій лист із 29-го серпня. Спасибі.

Гей! На базар треба ходити, коли треба (адже є люди, що йдуть на базар, коли не треба), город треба збирати, чи там копати, за садком треба доглядати, плиту мазати, але зовсім не приділяти їм, так би мовити, духовної уваги, робити швидко, механічно, не присвячувати їм і молекули свого життя.

Гуртових, павлущенок, степанових треба слухати і навіть підтримувати з ними розмову для того, щоб одчувати той страшенний контраст, ту прірву, ту з’яючу безодню, яка віддаляє їх од поступової, культурної людини.

Їх лексикон повинен нагадати й підкреслити потребу про дбання безумовного очищення мови від запаплюжених провінціалізмів, від гидкого жаргону; він повинен скеровувати до ригоризму в мові. Поведінка таких, осівших у намул людей, мусить викликати палкий протест і потягнути до самоспостереження, підтягнення, нагадати про такт, власну гідність, етику та естетику в поведінці.

Розмовляю і я з п’яними калмиками, дико-півграмотним, лайливим начальством, пересудливим жіноцтвом, і під час розмови перед моїми очима постають типи п’янюг, брехух, плітників, язикатих перекупок, невігласів, поданих у класиків красного письменства.

Спостерігаю й мислю, що ось, мовляв, до якої вузькості, об­меженості та блюзнірства можуть ізнизитись і дійти люди. Це застережує мене: я хапаюсь за книжки, за міркування, за науку, щоб не загрузнути в смердючому багнищі негативної селянщини.

Але ж ти й тонким гумористом стала: ну хто б вигадав так удало використовувать і застосовувать поради лікарів щодо спання та лікування серця. Слухав якось одного професора по радіо. Він теж говорив про серце, лежання й сон. Договорився той учений до того, що я зареготав і встав із ліжка. Та де ж – радить лежати по ?! ?! вісімнадцять годин на добу !!!!

На все добре. Степась.


Травень, 28, року 1950`.

^ Дорога Катрусенько!

Тяжко та неможливо подати на папері того болісно-пекучого стану, до якого дійшов. Думи розтруюють, роз’їдають серце. Людське існування здається гидким і нікчемним до жаху. Все одне одному протирічить, на кожному кроці потворні парадокси, а вкупі все складає такий монстровий калейдоскоп брехні, що не хочуть очі дивитись на нього. Все навколо гнеться, кривляється, машкариться. Жодного нормального обличчя. Де ж люди? Люди де? Подумати тільки! І так од столиць до хуторів. Що робити, де подітись, куди втікти від цієї бридоти, Катрусьо? Зустрінься з першою ліпшою людиною, не важливо, чи то знайомою, чи незнайомою, й послухай її, а особливо вдивись у неї, вдумайсь у її міркування, приглянься до її обличчя і ти зразу знайдеш нещирість, гірше – брехню, облуду. Що ж це таке, Катрусьо? Діти, діти і ті такі ж. Ось і живи (...).

На все добре. Степан.

Серпень, 20, року 1950`.

^ Доброго здоров’я, дорога Катрусьо!

Лист з 8-го серпня дістався справно. Дякую (...).

Твоя правда – не вмію робити аби як. Це моя хвороба і моє лихо. Ось ми зараз гребемо сіно. Не можу припустити, щоб сіножать була похожа на смітник, тобто не чисто вигребена, з покинутими шматками недогребів, з клоччям сіна: це, по-перше, тому, що на косіння сіна трачено ж сили, як же його кидати, не шанувати власної праці; а, по-друге, від праці своєї не відчуваєш ніякого естетичного вдоволення, навіть неприємно, огидно дивитись на свій труд, а я люблю зробити як слід, і за це маю власне, ні від кого незалежне моральне вдоволення.

Звичайно, що моїм колегам та й багато ще декому дуже далеко до такого внутрішнього змісту й розуміння праці – їм аби швидше і як-небудь, але мене, видно, не переробиш, хоча через це доводиться робити більше.

Ти зауважуєш, що в старих культурних людей багато більше альтруїстичних чуттів і думок, ніж у сучасних демократичних людей, і замислюєшся над тим, чому це так. Соціалізм – це дух, це те, що Іван Франко влучно схарактеризував у “Гімні” словами – “що тіло рве до бою. Рве за поступ, (не “за ногу”, пригадуєш?!) щастя й долю”. Соціалізм повинен нести в собі і з собою всі кращі, гуманні поривання дійсно цивілізованої людини. До цього треба дійти і розумом, і чуттями через освіту й широкий світогляд. Старі люди з широкою освітою розуміли й розуміють цілком це, через що все соціальне світиться в них і з них. Сучасна людина соціальна, чи краще мовити guasi-соціальна, визнала за бога матерію у найвульгарнішому розумінні цього слова. Про суто матеріальний бік життя сучасність лише мислить, часом до сміху, до огиди, і за тими маленькими дрібними матеріальними прагненнями вона іноді втрачає образ не лише соціальності чи соціальної, а взагалі людини. Досить лише спокійно збоку простежити поведінку й прагнення першого ліпшого сучасного чиновника. Та, кому я кажу, ти й сама блискуче й прекрасно бачиш, скільки в ньому того соціалізму й демократизму, а причина все одна – вульгарна матеріальність. Приміщення, посада, кар’єра, черевики, пальто, etc. – то мотлох, за яким ізникла дійсна людяність.

Завідуватель райшляхвідділом – людина років 30-35, колись він ніби був трактористом. Має плутану початкову освіту. Мислить прокласти собі шлях ортодоксальністю. Символ його віри – покора, якої він вимагає від службовців. Значення трудової дисципліни для нього terra incognita. Перед начальством підводиться і уособлює бездоганний, абсолютний послух. Часом йому сниться, що він замісник голови райвиконкому, а голова на той час у відпустці і “він господар району”. Звичайно, про цей сон він нікому, ніколи, нічого не каже. В справі шляховій він розбирається, тобто чув, що є ріжні шляхи, на них – мости й труби, і що всі вони обов’язково повинні бути в проїжджому стані. Як і чим досягти цього його мало обходить. Він визнає, що наука велике діло й менторським тоном зауважує співробітникам, що треба вчитись, і не дає їм можливості взятись за книжку. Сам з великими труднощами “проробляє” за місяць “Блокнот-агітатора”, і то не завжди. Завідуватель твердо переконаний, що він, а не Верховна Рада, може зовсім довільно відміняти й надавати дні відпочинку. Для цього досить милостиво сказати, що в цю неділю вихідний, або грізно – “завтра”, тобто в неділю, вже другу, треба працювати.

Лишайся моторною. Степась.


Жовтень, 14, року 1953.

^ Добрий день, Катрусьо!

Поспішаю подякувати тобі за пакунка, якого ти надіслала в жовтні місяці. Яблучка ще й сюди прибули зелені. Ти з обережності вибрала найтвердіші. Та нічого, вони тут достигнуть.

На диво, потепліло. Сніг потанув. Навіть подував теплий вітерець. Зараз захолодало, але не дуже. Проходять дощі. Село потонуло в багнюці, а вечорами в мороці. Трудящі підсипають хати на зиму, й вулиці перетнула вздовж і поперек мережа рівчаків, канав і ям, так що, коли пішохід не затямив собі цеї мапи з-за дня, то краще йому не вирушати ввечері в будь-яку подорож.

Сірі дні минають безкольорово, одноманітно. Квола робота в шляховому відділі не може зацікавити і заохотити людину.

Мета населення спрямована в двох напрямках. Чоловіки з усіх сил шукають, де б добути грошей, щоб випити горілки чи самогону. Цим заповнений їх мозок, над цим питанням клопочуть думки чоловіків. Вони вважають, що це найбажаніше досягнення – очамріти від алкоголю. Жінки не відстають од них, але в них трохи інші прагнення. Щоб вони не робили, в їхніх “чарівних голівках” завжди кипить бажання збігти десь (літе­рально так) і попащекувати, в найтонкіших деталях – до молекул, до атомів розібрати в кого, чому і що в борщі кипить. Вони намагаються використати кожну годиночку, кожну хвилину: чи то біля криниці, чи в крамниці, чи по дорозі на працю, чи на самій посаді. Та ще поспішають, перебивають одна одну і аж тремтять, щоб не оминути якої деталі в брудній білизні сусідів. Наколи б хто намігся вивести їх із цього магічного кола, вони б почамріли або навіть похворіли від туги.

Працюю. Читаю. Джек Лондон своїми оповіданнями не дає дрімати знесиленому від туги мозку.

Нещодавно була передача по радіо з Києва. Основою передачі була музика, що мене дуже потішило. Відомий співець Гришко виконував дитячу пісню:

“Тихесенький вечір на землю спадає

І сонце сідає в зелененький гай.

Ой, сонечко ясне, чи ти притомилось,

Чи ти прогнівилось? Іще не лягай...”

Цю пісеньку я колись вивчав із маленькими дітьми, коли ще перші роки вчителював на селі. Очевидно, тому вона викликала в мені струмуюче емоціональне зворушення, внаслідок якого я цілий вечір ходив ніби хворий. Але виконував Гришко її класично.

На все добре. Степась.


«Село і місто»


Серпень, 19, року 1953.

^ Добрий день, Катрусьо!

Ти якось про температури питала. Вчора ішов із роботи в ґумових чоботях і в ноги змерз ?! ?! Сьогодні ранком померзли гарбузики й помідори. Я сам не вірив своїм очам. От край, так край.

Прочитав “Україну” за червень. На цей раз хоч обкладинка ніби не тенденційна. Зміст вражає своєю просто таки клерикальною трафаретністю. Та й шаблон можна ж хоч трохи уріжноманітнити. Редакція й про це не дбає, а швидше боїться й штампує одне й теж. До всього, цей номер журналу вражає своєю скрайньою міщанщиною: огірки можуть бути і смашні, й хороші, але займати ними цілі сторінки журналу не слід би. Читаючи примірник, хоч-не-хоч, а згадаєш улучний вираз блаженної пам’яті князя Вяземського “квасний патріотизм”.

Ти якось зачепила питання про село й місто. Стара й завжди цікава тема. Її руба поставив ще Жан-Жак Руссо. До неї звертались і Квітка-Основ’яненко, і Авербах, і Жорж Занд, і Тургенєв та й багато інших. Ніяк не можна заперечувати, що у великому місті накопичується найбільше найпоступовіших досягнень і науки, й техніки, й мистецтв. Рівнобіжно з тим у тих же таки містах чиняться найжахливіші злочини, зароджуються найскладніші хвороби, що набувають масштабів епідемій. Найбільш заплутані кримінальні справи, так у цивільних, як і в карних аномаліях людського життя, виникають у великих містах. Але найвитонченіші поривання чуттів, найделікатніші потреби й вибаганки смаку подає місто. Адже в Парижі, а не в Листопадовій родяться моди. Вселякі технічні вдосконалення надходять теж із міста. Зате село дає місту хліб. Треба мислити, що знівелювати ріжницю між Київом і Андріївкою – думка утопічна. Зовсім смішні вказівки на те, мовляв, ріжниця між селом та містом стирається, бо в селі з’яви­лося ліжко з нікельованим бильцем чи патефон. Щодо впливів на характер мешканців та їх поводження ти влучно підмітила. Хочу тобі нагадати, що місто в розумінні етики й естетики присіло занадто низько. Візьми літературу, зокрема белетристику.

На все добре. Степась.


Серпень, 23, року 1953.

^ Добрий день, Катрусьо!

Неділя. Відпустка. Відпочиваю. Робити є що, але не хочеться.

У зв’язку з твоїм зауваженням про негативний вплив села на місто мені пригадались деякі міркування ще минулих часів.

Ще коли був юнаком, доводилося слухати оповідання сільських педагогів про мандрівки в чужих краях. Деякі поступові вчительки й учителі протягом навчального року заощаджували потроху грошей, а під час літніх канікул їхали закордон знайомитись, як там живуть люди. Повертались вони з поширеним світоглядом, жвавіші й розповідали багато цікавого. В пам’яті схоронився інтересний епізод. Учитель, розказуючи про Францію, сказав, що там селянки ходять у капелюшках. Це викликало десятки зауважень, велике здивовання. Йому не вірили. Хтось зауважив, що було б, якби на нашу Христю та одягти брилика. Село безумовно вирішило б, що вона збожеволіла. Піднявся регіт. Село в усьому, а особливо в зовнішньому убранні, страшенно консервативне. Зараз у цьому можливо помітити досить великий зворух. Капелюшок, брилик чи шапчина на селянці не викличуть великого здивовання. В цьому та в деяких інших дрібничках, дійсно, можна побачити відсутність ріжниці між містом і селом. Але це лише зовнішня схожість. Якогось внутрішнього зрівняння й шукати не варт.

Ти спостерегла нетактовність і грубість у поводженні міщан (вживаю це слово в розумінні мешканців міста) і віднесла це за рахунок впливу села. Не будемо дебатувати й заперечувати цього явища. Але і ти, і я, й багато інших, особливо вчителів, знають місто останніх часів, знають родинне життя, а особливо дітей, – і дома, і в школі. Не можна сміливо сказати, щоб поведінка дорослих і дітей міщан відріжнялася особливою витонченістю. Можна помислити, що багато селянства переїхало на життя до міста й принесло туди грубість. Не без того, але ж де тоді культурні традиції й культурні звички корінних міщан? Невже вони поступилися перед неотесаною селянщиною? Ні! Тут щось не так. І самі міщани знизилися щодо етики в поведінці й на людях, і ще більше – дома. Вони не подають тактовного прикладу в делікатному поводженні сільським неофітам, а часом самі стають прикладом і невитриманості, й нахабства. Все це разом і складає той неприємний тонус у поводженні публіки на вулицях і у всенародніх місцях і в Одесі, і в Київі, і в Москві. Зрозуміло, що вся справа полягає у вихованні і в сім’ї, і в школі, та, треба до речі додати, і у вищих нав­чальних закладах, але щільно цим питанням поки що ніхто не цікавився й не займався. Село лише частково, часом і карикатурно, малпує місто, додаючи до всього свої, в більшості негативні, риси.

Лишайся здоровою. Степась.


«По той бік добра і зла»


Грудень, 11, року 1953.

^ Доброго здоров’я, Катрусьо!

Трапилось те, що невмолимо повинно скоїтись із кожним. Зінаїда * пішла по той бік добра та зла передчасно. Надмірна праця, нервова полохливість та внутрішні психологічні суперечки зламали досить міцний організм. За молодих років вона ретельно квапилася здобути якнайбільше знаннів, поширити світогляд. В мені вона завжди будила поступові думки, підштовхувала передове мислення. Потім пішла працювати на село, а я взявся за освіту – наші стежки почали поволі розходитись і вона, нарешті, відштовхнула мене. Причиною розладу був мій скрайній запальний реалізм щодо суспільного життя й упертий нахил до нещадної критики дій і вчинків галасливого оточення. Це все не зменшувало моєї пошани й любові до Зінаїди, бо вона ж була першим моїм проводирем у перших кроках мого свідомого життя.

Минали дні і роки, й сестра все менше виявляла цікавості до моєї долі, хоч я завжди був удячний їй за виховання в мені прихильності до науки й намагався скрізь, настільки я міг, допомогти їй та й її родині в тих випадках, коли вона сама неспроможна була витримати натиск обставин. Зінаїда не помічала (або не хотіла того показувати) моїх намагань до нормальних родинних взаємовідносин і, нарешті, зовсім одцуралась мене. В мені заговорила запекла гордість, може й не виправдана, як молодшого брата, але, як я не намагався її зламати, вона змушувала мене мовчати.

І я мовчав.

Так вона пішла від нас. Можливо, й не згадавши того брата, що крокує останні роки життя в далекій, холодній, непривітній чужині. Коли це й так, то це її право. Ми ніколи не повинні нав’язу­вати будь-кому свої думки та міркування.

Смерть – це велика нерозгадана таємниця, й коли ми стаємо перед нею, як перед неминучим фактом, то в кожного виникають тільки йому одному властиві думи, й корегувати їх – означає не поважати своїх.

Журливо віддаю пошану й приношу непідробний жаль покійній сестрі, яка прожила життя не зовсім так, як хотіла...

Хотів би тебе попрохати: як ставитимете ограду над могилою Зінаїди, поставте хреста на могилі Люби. *

Лишайся міцною духом. Степась.


Грудень, 13, року 1953.

^ Привіт із чужини, Катрусьо!

Неділя. Як же тоскно. Пішла у царство тіней Зінаїда. Підемо туди й ми. Всі неминуче йдуть туди. Та мало хто про це мислить. Захоплені виром життя, до самої труни люди прагнуть, сподіваються... Чого? Здійснення бажань, мрій. Яких? Багато їх, а що вони варті перед подихом смерті. Що те життєве море перед всевладним, всеосяжним небуттям? Останнє, ніби жартуючи, дає на мить складним комбінаціям матерії про щось помислити, як тому метеликові, що вранці родиться, а надвечір гине, щоб потім без жалю, без вороття загасити полум’я запалавшого духа. Що той вир життя? Ілюзія.

Люди оточили себе умовностями, часто діаметрально протилежними, парадоксальними, й борсаються в них. Умовності доходять до скрайностей, а в результаті – сльози, горе, тортури. Рівнобіжно з цим точаться розмови та міркування про щастя, радість. Але, як люди не будують своє існування по цей бік Лети, при всіх системах так зване щастя квітне із морочним горем.

Скільки і як не міркуй – сумно. Може б, туга менше заїдала, якби не було обізнаності в минулому племен і народів. Історія ж показує, які б хороші ідеї не проповідувало людство, завжди за ними ховаються найморочніші утиски й дикі перекручування тих же ідей. Крім того, за світлими проявами людського духа невід’ємно слідують ортодоксалізм, фанатизм, що призводять до не­виправної параної.

Людей ізв’язують певні взаємовідносини, що втілюються в словах “родинність”, “дружба”, “любов”, “симпатія” і таке інше. Все це в ріжних відтінках і трансформаціях забарвлює й складає те, що зветься людським існуванням, і для якого встановились у певних народів визначені норми.

...Журно. “Минають дні,

Минають ночі,

Минають літа...”

Очі через вікно дивляться вдалечінь, що димиться снігом над безмежною тайгою, а мозок вирує думками про штучну складність людського життя й примітивність мислення широченного загалу. Люди в переважній більшості – папуги (кольорис­ті). Найбільш складні колізії в їхньому існуванні, зрештою, елементарні, люлькові, примітивні. Вони захоплюються, роздмухують свої дії та вчинки й роками можуть галасати про них.

На все добре. Степась.


«Молода ґенерація»


Травень, 30, року 1950.

^ Доброго здоров’я, Катрусенько!

Щось давненько від тебе вістей не було. Вже писав-писав – і все мовчанка. А це, спасибі, прибув з 19-го травня. Мої листи зникають, і знаю чому, та нічого не вдієш (...).

Людина родиться без природжених ідей, Катрусьо. Мені мислиться, що коли б у нас були діти, то не такі б вони були, яких ти бачиш у інших, бо не так би ми їх виховували. Ти придивись та послухай, скільки уваги приділяють ті милі батьки своїм дітям. А як і приділяють, то лише так, щоб їх калічити. Ще Джон Локк сказав, що душа дитини “Tabula rasa” (чиста дошка), що на ній напишете, те й читатимете. Ось і пишуться матюки, піячки, лайки, брудні наклепи, пересуди, крадіжки etc., а потім з великим здивованням та ще й обуренням (ось де лицемірство, ось де гидота) питаються, де воно все це береться.

Крім того, Зайдель довів, що батьки, які розуміють психо-фізичний розвиток своєї дитини, стежать за ним та гармонійно навантажують фізичний і духовний профіль, тим самим м’яко й, так би мовити, симфонічно розвивають її. Такий погоджений, взаємопідтримуючий вплив батька й матері непереможний. Я твердо переконаний, що ми б не шкодували ніколи за своїх дітей, принаймні, я увіклав би в їхнє виховання всі свої сили, щоб вони стали цілком гармонійними істотами, такими, що нам би було не лячно вмирати.

Розумію і добре знаю вагу й уплив оточення, але ще краще знаю і вмію прищепити дитині потяг і прагнення до правди і краси, до істини й знаннів.

Про долю старих не кажи – добре її розумію.

Містка я зробив. Він став причиною, що роблю десятни­ком у райшляхвідділі. За нього мені нараховано 350 крб. Але грошей ще не одержав, нема в комунгоспі.

Лишайся здоровою. Степан.


Грудень, 10, року 1950.

^ Уміти жить – отже, велике діло,

Найбільша загадка грядущих днів...

Уміти жить! Трудне, високе вміння,

Котрого жодна книга не навчить...”

Іван Франко.

Добридень, Катрусенько!

Сповіщаю і дякую тобі за пакунок із 10-го листопаду (...).

А в мене останніми часами зачастіли напади страшенної безпросвітньої туги. Поволі мозок починають заволікати тяжкі, морочні думи. На груди, чи властиво у грудях, починає щось натискувати й заважати дихати. Хоч як намагаєшся глибоко зітхнути, ніяк не можеш скинути чи зісунути той страшний, невблаганний тягар зі серця. Праця перестає зовсім цікавити. Навіть ворухнутись гірко. Сидів би і марив би, думав, думав, думав. Сядеш читати й ніби перечитуєш слова й речення, але до свідомості вони не доходять. Навіть теми й предмети, автори й сюжети, які можуть і повинні б мене цікавити, не в стані відтиснути тої незламної, потужної навали гірких думок. Усе блукаю тими думами в рідному краї, в рідній оселі. До найменших дрібниць пригадую й щасливі, й морочні години, й працю, й навчання. Все це оповите дошкульною журьбою й настирливим запитанням: “А чому ж я не там?” Ото тільки школярка Люда й розважує ті тяжкі думи.

Їй чомусь ніяк не дається стара історія. Вона ретельно товче її, а потім якось з острахом приходить до мене й просить допомогти. В неї цікаві, допитливі очі. Починаю розповідати їй про події у Вавілоні, про війни ассирійського царя Ашурбаніпала, про грецьких богів, легенди і міфи. Останні, які так захоплюють загалом дітей, теж не дуже її цікавлять. Люда уважно слухає і, нарешті, каже, що тепер вона краще засвоїла всі ті назви. Найтяжче їй запам’ятати назви міст, країн, царів та державних діячів. Потім вона йде до господарки й шепоче їй: “А Степан Демидович сумний-сумний”. Що її цікавить і вона із задоволенням учить – так це арифметику й німецьку мову. Дивне якесь сполучення дисциплін.

Іноді повертаюсь із роботи, а вона миє підлогу в моїй кімнатці. Кажу їй, що цього не треба робити, бо я сам помию. Вона відповідає: “Мама мені наказала, щоб я навіть кожного дня у Вас мила підлогу, а ви не дозволяєте”. Фізично вона слабенька й бліда.

Читаю зараз, порівнюючи, мало. Працюю в райшляхвідділові, складаючи будівельно-фінансовий план на наступний рік. Справа клопітна й малоцікава. Хочу просити тебе, аби ти надіслала підручника англійської мови для п’ятого класу. Повчити Люду з’яви­лось у мене бажання.

На все добре. Степась.


* * *


Жовтень, 24, року 1971. Неділя.

^ Релігія у нас – то морок темний,

Єгипетських жерців деспотія тяжка,

Закону право – то устав тюремний,

Родинні зв’язки – ниточка тонка.”

Леся Українка.

Homo sapiens! *

Людина живе, сподівається, міркує, надіється. Так прожив один чоловік багато років. Наприкінці свого тернистого, важкого життя він надумав ізгуртувати зразкову родину. Над цим і почав працювати. В першу чергу намислив, щоб діти дістали вищу освіту. Мало того. Він хотів, щоб вони росли і вчилися при високій свідомості. А знання щоб у них були не мертві, схоластичні, а глибокі і всебічні.

Отож, дбаючи про найширший розвиток тої родини, слід було помислити про відповідні умови для того розвитку. Тут на до­помогу прийшли книги. Ними й заповнювалась потроху хатня книгозбірня тої родини. З часом вона перетворилася в зібрання до­бірних книжок.

Діти дістали вищу освіту, стали вже батьками й зайняли відповідні посади, тобто забезпечились матеріально.

Відітхнув, ізрадів тоді чоловік. Аж тепер почнеться дружнє, змістовне, всебічно багатюще життя.

Мислилося ж, що це буде монолітний колектив, одне неподільне ціле, зв’язане однією ідеєю, одними думками, спільними інтересами. Кожен радітиме, зустрічаючи іншого. А коли із’їду­ть­ся чи зійдуться докупи, то вже і не наговоряться, і не насперечаються, і посміються, і пожартують, і посумують. Так що, й розлучатися, розходиться шкода. Бо у всіх же одні думки, бажання, прагнення. І не про якісь там шкарпетки чи сукенку, а про становище в рідній країні, про розвиток культури й мови, про збереження спомників минулого, історії, народного епосу, звичаїв.

Та й про справжнє, розумне виховання дитини, що росте, й тих дітей, що будуть. Для цього в старій ковалівській хаті є відповідні умови й можливості.

Та ще ж і на сучасні події та явища думалося реагувати енергійно, завзято, розумно й гуртом. Адже зараз на Україні не все гаразд із гуманітарними науками і зі широким народним життям. Багато в цьому покручів.

Та “Не так сталося, як бажалося ”. Є така мудра народна приказка, а народ творець і мудрець.

Що вийшло з вимріяної, ідеальної родини: розбрат, непорозуміння, плітки, інсинуації, заздрість, лють, недовір’я, дрібний ультрафілістерський егоїзм, безпідставна пиха, самопідвищення, непотрібне гордування і, нарешті, бійка.

Що ж тут залишилося думати й міркувати? Адже це дійшло межі. Далі брести нікуди. Де ж та інтеліґентність? Родина ж ніби інтелектуально розвинена, всі її члени мають гарну освіту, їхні взаємовідносини й поведінка повинні стати за зразок увічливості, коректності, витриманості, нервової врівноваженості, найспокійнішого прихильного ставлення не лише одне до одного, а й до знайомих. Вони повинні ясно всвідомлювати й розуміти, яке місце в житті й на світі вони займають; вони повинні твердо й повсякчас пам’ятати й думати про ті обов’язки, які накладає на них та інтеліґентність і перед народом, і перед самими собою, і перед дітьми, і перед суспільством, серед якого вони працюють і обертаються. Інтеліґентна людина – це світло, що повинно світити навколо себе всіма найкращими якостями серед моря чи лісу безпросвітньої міщанини, буденщини та дрібничковості регресивних, назадницьких, одсталих індивідів. Вона повинна вести перед, бути зразком поступу, справедливості, свідомості, правди та краси.

І ось нема всього того, про що так радісно з гарячою, палкою надією мріялось.

Для чого ж тоді стоять на поличці в шафі чотири томи творів Івана Нечуя-Левицького? Там же є повість “Кайдашева сім’я”, яка вчить, як не треба жити й діяти. Для чого так уперто радилось перечитати уважно повість Бориса Антоненка-Давидовича “За шир­мою”? Мабуть же, на те, щоб, прочитавши її, замислитись над тим, як належить ставиться до рідної матері. Нащо ж Леся Українка ще в 1896-му році писала “Товаришці на спомин”?

Всі ці твори та й інші наших письменників підказують і вимагають ставати кращими, людянішими. Вони ж або не читаються, або не лишають у серцях ніякісенького сліду. Тоді ж, до якої категорії, до якого гурту доведеться зарахувати таку родину? До перекупок чи що? Чи, може, ще раз прочитаємо про бабу Палажку та бабу Параску?

Сором і ганьба! Інтеліґентні люди так жити не можуть і не повинні. Навіть робітник і селянин зараз не мусять так мислити. В них уже повинні бути шляхетніші, змістовніші, розумніші і теми для розмови, і поведінка, й цікавості. Ширше та глибше слід тепер дивитися на оточення й життя.

Отже, належить гарненько, серйозно й глибоко замислитись над тим, як надалі жити й поводитись.

Хочеться, щоб кожен із Вас уважно перечитав ці рядки й зробив відповідні висновки, а по тому відповів одним словом: “Так” чи “Ні”. І під тим “Так” чи “Ні”, у відповіді, щоб кожен підписав своє імення. Коментарів ніяких не треба.

Чоловік чекає на відповідь. Ст. К..







^ З ГЛИБИНИ ПАМ’ЯТІ

Степан Кожум’яка






У часи найніжнішої моєї юності (мені було тоді 13 років) я чумакував із покійним батьком. Виїздили ми з Гуляйполя. Я сидів на возі й дивився не на Новомиргород, що лежав у долині над Тікичем, а на степ, що розпростерся за Тікичем. Дивився та й думав (а що я тоді думав, то розгадає лишень один Бог). Ось ми взяли соб, перейшли убрід Тікич, піднялися на гору. Дивлюся знову степ, степ широкий, безкраїй. Лишень ледь видно ліворуч щось схоже на лісок. Я запитую у батька, що це.

Дев’ята рота, – відповідає він.

Хоча для мене цього мало. Я думаю:

Що цедев’ята рота?

Степ. Та все степ. Нарешті, ми зупинилися переночувати в Дідовій Балці. На другий день той же степ і ті ж дитячі думи.

А ось і Єлисавет! – сказав батько.

Де? – запитав я.

Ген на горі циганські шатра біліють.

До полудня ми приїхали в Грузівку, а на наступний день уже в самий Єлисавет.

Смутно мені! Сумно мені згадувати тепер мою молодість, мою юність, моє дитинство безтурботне! Сумно мені зараз пригадати тепер ті степи широкі, безмежні, які я бачив тоді і яких уже не побачу ніколи.

Т. Г. Шевченко. “Наймичка”.

Йшов 1924 рік. Посуха 1921 року, хоч і була вже позаду, але сяк-так відчувалася. Селяни почали оживати, почали об’єд­ну­ватися в різні гуртки, кооперативи, кредитові товариства та ін­ші об’єднання по спільній обробці землі.

Один із таких гуртків був і в Шполі, що на Черкащині. Декілька десятків селян об’єдналися в кредитове товариство, яке ставило собі за мету придбання для загального користування різних сільськогосподарських машин, яких одноосібний селянин не зміг би сам купити. Головою цього кредитного товариства обрали Івана Шурубалка, а бухгалтером Григорія Скотаря.

У Шполі Шурубалки вирізнялися начитаністю, високою громадською свідомістю та активною участю в громадсько-куль­тур­нім житті села.

У ті двадцяті роки березневі свята (так називалися й відзначалися в народі свята 8-го березня “День жінки робітниці” та 9-го березня день народження Тараса Шевченка, які завжди святкувалися купно) проходили урочисто і велелюдно, до них готувалися заздалегідь.

Готуючись до відзначення 110-ї річниці від дня народження Т. Г. Шевченка, Іван Шурубалко у вузькому колі працівників контори кредитового товариства висунув думку, що слід би якось і чимось відмітити цю дату. Його підтримали інші конторські працівники та селяни, які на той час були в конторі. Голова кредитового товариства наголосив, що це треба зробити обов’яз­ково та погодити цю справу з усією громадою.

Через декілька днів відбулися збори. Люди одностайно підтримали ініціативу і вирішили збудувати спомник Т. Г. Шевченкові в Шполі. Кошти для цього збирали добровільно: хто скільки дасть, а в бухгалтерії завели окремий рахунок і список людей, хто скільки дав грошей.

З часом до цього заходу приєдналися учителі та інша інтеліґенція села. Само собою склався ініціативний гурток по спорудженню пам’ятника, до складу якого увійшли: голова кредитового товариства І. Шурубалко, директори шкіл № 1 та № 3 П. Туровський та Степовий, вчителі Коцюрба, Потапенко, Волошина Сара, Руденко, Коваленко, бухгалтер кредитового товариства Г. Скотарь, селяни Джуровська Фроська, Цибульська Пріська, Цегельський.

Незабаром назбиралася чималенька сума коштів. Виникло питання: хто зможе зробити такого спомника? Довідалися, що у Звенигородці живе літній чоловік, який може виконати цю роботу. Поїхали туди. Ним виявився відомий скульптор Калень Тере­щенко. Його запросили в Шполу.

Прихопивши із собою фотографії з автопортретів Шевченка, репродукції портретів Тараса художників Рєпіна, Крамського й інших, Терещенко відразу виїхав до Шполи. З’явившись в конторі кредитового товариства, митець розіклав перед шполянами привезені фотографії та репродукції.

– Якого Ви хочете Тараса? – запитав скульптор. Переважна більшість людей, які були при цім, а особливо селяни, побачивши репродукцію з портрета російського художника Івана Крамського, який змалював Тараса в баранячім кожусі та смушевій шапці, ко­ли він повертавсь із заслання, загули в один голос:

– О!.. Це наш Тарас! Такого й робіть!

Калень Терещенко приступив до роботи, а селяни почали на майдані посередині села сипати могилу під спомник.

У скульптора та селян робота посувалася досить швидко. До травня місяця наступного року могила, підмурок та скульптура були вже гото­ві.

В день установлення скульптури на підмурок зібралося багато людей. Скульптуру везли на гарбі, запряженій волами. Роги волів були прик­рашені червоними стрічками. Волів вела Ярина Шурубалко (потім по чоловіку Лисенко), яка була зодягнена в чудовий український стрій.

Відкриття спомника відбулося 10 травня 1926-го року. На відкритті була ініціативна група, багато людей. Прибуло до п’яти осіб родичів Т. Г. Шевченка із села Кирилівки. Співав хор. Колективно сфотографувалися. Відкриття переросло у свято, а урочистість – у тріумф.

Настали 1928-1929 роки. Більшу частину ініціативної групи і людей, які брали участь у спорудженні та відкритті спомника, за фотографіями, що збереглися, заарештували й заслали кого-куди, звинувативши в націоналізмові. Іван Шурубалко потрапив у Каракалпакію. Відбувши термін заслання, він повернувся в Шполу, але в 1937 році знову був зааре­штований і засланий у табори примусової праці під Хабаровським, де і помер від голоду в 1939 році. Так і загинув ініціатор вста­новлення спомника Тарасу Шевчен­ку.

Пройшли роки. Спомник Т. Шевченкові скульптора Каленя Терещенка ви­сочів у Шполі до 1964-го року. Цього ж року хтось із начальства, пе­ребуваючи в Шполі, заявив, що спомник Шевченкові має занадто сіль­ський вигляд і його треба замінити сучасним пам’ятником. Очевидно, цей “хтось” мав санкцію ще вищого начальства. Місцева адміністрація поспішно вирішила зняти пам’ятник. Голова міської ради,* начальник міліції, прихопивши із собою кран та робітни­ків, “нагрянули” на площу, щоб зняти спомник. На цей час чутки, що будуть знімати Т. Шевченка, уже поширилися по місту й люди почали збігатись на площу. Виникло напруження. Голова та начальник міліції з краном змушені були припинити знімати скульптуру.

Спомник зняли вночі. Неохайно та безладно. Була пошкоджена одна нога, поламаний один вус, подряпаний ніс і побиті барельєфи. Скульптуру Великого Кобзаря завезли в сарай міської ради і там покинули.

Головний інженер шляхово-експлуатаційної дільниці ШЕД-722, що дислокована в містечку Новомиргороді на Кіровоградщині, Степан Кожум’яка, проїжджаючи у службових справах через Шполу, помітив, що монумента Шевченкові на площі нема і запитав у рідних І. Шурубалка, де він дів­ся. Йому сказали, що його знято й завезено в міську раду, а на те місце буде встановлено другого спомника.

Повернувшись з відрядження, С. Кожум’яка розповів своїм робітникам – бетонярам, арматурникам, теслярам ШЕД-722, що в містечку Шполі зня­то чудовий пам’ятник Великому Тарасу. Загомоніли робітники. Тут виникла думка: а що як взяти цього спомника і встановити в Новомиргороді?

Вирішили звернутися до голови райвиконкому. Голова рай­виконкому Григорій Гуліда радо підтримав цю ініціативу. Звернулися до голови міської ради містечка Шполи, щоб він віддав спомника Новомиргороду. Голова виявився тверденьким, почав здалеку: за нову скульптуру Тара­са ми заплатили тисячі карбованців, а ви хочете, щоб ми вам віддали задарма.

У Новомиргороді цей натяк зрозуміли буквально. Заступник голови Новомиргородського міськвиконкому Василь Стороженко викликав до себе голову комунального господарства Недомолкіна Івана й наказав вишу­кати сто карбованців. Недомолкін довго шкріб потилицю, а таки видав із каси сотню, опісля він довго не міг придумати, як списати ці гроші.

Заступник голови міськвиконкому В. Стороженко, начальник пошти А. Шрамчевський, інженер ШЕД-722 С. Кожум’яка, арматурники Г. Нетреба, В. Залюбовський та бетонярі В. Сипливий, А. Повєткін взяли вантажного автомобіля і поїхали у Шполу по скульптуру Тараса. По дорозі набра­ли соломи, щоб зберегти пам’ятник. На цей раз голова Шполянської міськради значно по­м’якшав і дозволив забрати скульптуру.

Спомник привезли на виробничий двір ШЕД-722, біля залізобетон­ного мосту через Велику Вись по шляху на залізничний вокзал, і поставили в кутку відкритого гаража.

Пропонувалося встановити спомник Шевченку в парку в центрі міс­та, де залишився пагорб, на якому стояв пам’ятник царю Олександру ІІ, що був знятий під час революції 1917-го року. Це було б символічно, бо, по-перше, Тарас Шевченко перебував у Новомиргороді, а, по-друге, Олександр ІІ не дозволив Т. Шевченку в’їжджати в Москву та Петербург із заслання.

Робітники шляхово-експлуатаційної дільниці погоджувалися всі ро­боти по виготовленню деталей під спомник і упорядкування майдану робити цілком безкоштовно. Думалось встановити підмурок з відпові­дним карнизом, а потім колону в іонічному стилі, на якій – постать поета. (Це ніби на зразок пам’ятника Міцкевичу у Львові).

Коли звернулися знову до голови райвиконкому Григорія Гуліди, то він із сумом повідомив, що райком КПУ не погоджується на встановлення спомника Тарасові Шевченку в Новомиргороді. На всі арґументовані доводи про необхідність встановлення спомника Великому Кобзареві поставало єдине: ні! Перший секретар райкому КПУ Захар Присяжний сказав:

– Поки я в Новомиргороді, спомник Т. Шевченку тут не стоятиме.

Працівники шляхової дільниці тоді звернулися в обласний відділ культури при Кіровоградському обласному виконавчому комітеті. Завідуючий відділом культури Жеребцов повідомив, що він надішле відповідну комісію для розв’язання цього питання.

Через деякий час прибула комісія у складі двох жінок і молодого чоловіка. Прийшовши на виробничий двір, вони запитали:

– Де тут скульптура Т. Шевченка?

Григорій Нетреба провів приїжджих до скульптури, вони глянули і всі в один голос заявили, що це робив якийсь кустар. Підійшли й інші робітники.

– Цю скульптуру виконав не якийсь кустар, а досить відомий скуль­птор Калень Терещенко, який свого часу створював погруд­дя Карлу Марксу та Шевченку, а також брав участь в оформленні царських палаців, – зауважив Василь Сипливий.

– Ми щось про такого не чули, – відповіла одна із жінок-чле­нів. Тоді жвавий та непосидючий арматурник і бетоняр Володимир Яворський метнувся до червоного кутка дільниці, де містилася невелика робітнича книгозбірня, виніс 14-й том Української Радянської Енциклопедії і на сторінці 355 показав членам комісії, хто такий Калень Терещенко та якої він “кваліфікації”. Комісія знітилася.

– Це, мабуть, одна з його невдалих робіт, – урізнобій промимрили члени і, сказавши, що це питання буде розв’язане в області, швидень­ко зникли.

Минав час. З області анітелень. Інструктор обкому КПУ Тарновський Леонід Федорович, хоч і появлявся в Новомиргороді й був добре проінформований про всі районні діла, багатозначуще мовчав, як і на­лежить високопоставленому представникові. В районі та області він значився ортодоксальною людиною.

Тоді працівники дільниці написали колективного листа в Київ до Мі­ністерства культури з проханням про дозвіл на встановлення спомника Т. Шевченку в місті Новомиргороді.

Незабаром надійшла й відповідь з Міністерства культури за підпи­сом Галини Кирилюк. У ній повідомлялося, що Міністерство культури не може надати дозволу на встановлення спомника Шевченку в місті Новомиргороді, бо він ідеологічно не витриманий.

Під час переписки у справі здобуття дозволу на спорудження спомника Степан Кожум’яка, відвідуючи музей Тараса Григоровича Шевченка в Каневі, розповів про це співробітникам музею. Завідуюча фондом музею Базилевич обурилась:

– Як це так! Ось як буде завідувач музеєм, – якого на той час не було, – я йому все розкажу, він поїде до Києва й привезе вам дозвіл.

Але пройшов час, і дозволу таки не дали та ще й попередили заві­дувача музеєм, щоб він не вмішувався в розпорядження Міністерства культури.

Працівники ШЕД-722, не бачучи виходу із ситуації, що склалася, на­писали дошкульного листа міністру культури, мовляв, чи спомник кня­зю Воронцову в Одесі та Петру Першому в Ленінграді ідеологічно вит­римані, що вони і досі там стирчать?.. І так далі.

Події набирали обструкційного характеру. Були й веселі скетчі та курйози.

Спомник зоставався стояти в гаражі виробничого двору ШЕД-722. З часом він запорошився. Коло нього стали скидати старі деталі трак­торів, автомобілів та інших дорожніх машин. Ін­женер дільниці заува­жив, що не добре, що спомник у такому занедбаному стані, і запропону­вав упорядкувати цей куточок. Робітники, закінчивши роботу, скульптуру обмили, обтерли та загородили штахетиками. До ніг приставили віночок. Куточок був належно упоряджений.

Другого дня вранці літній уже, але з гумором, продавець крамниці, що була поруч із двором шляхової дільниці, проходячи двором, глянув у куток гаража й остовпів від побаченого. Він повернувся й гукнув через вулицю до сторожа сусідньої установи:

– Чуєш! ...Іди сюди! Шевченко обновився!

– Та ти що?! Не може цього бути! – вигукнув сторож, і вони забились об заклад. Сторож спустився по східцях, перейшов вулицю, зайшов у подвір’я і побачив... Він програв. Негайно було знайдено півлітру й випито. Повеселілі співрозмовники підійшли до скульптури й почали співати “Як умру, то поховайте...”

Інженер шляхової дільниці Степан Кожум’яка вирішив ус­тановити спомник у своїй садибі, в квітнику. Робітники обіцяли допомогти йому. Начальник міліції району Коган, дізнавшись про такий намір, порадив Кожум’яці не робити цього, бо буде мати ве­ликі неприємності.

Через деякий час Міністерство культури УРСР надіслало музею Тараса Шевченка в Каневі розпоряд­ження забрати спомник поету з Новомиргорода. З музею в Каневі приїхав представник із робітниками й забрали скульптуру. Представник музею невпевнено твердив, що її буде встановлено в якомусь селі недалеко від Канева. Мандата на право реквізувати спомник ніхто не бачив і ні­хто нічого подібного не пред’яв­ляв.

Так і скінчилася справа.

Спомника Т. Г. Шевченку в Новомиргороді до цього дня немає. “...Отаке трапляється на нашій славній Україні...”

м. Новомиргород, 1978 р.




Степан Кожум’яка



м. Новомиргород, вересень 1978 р.


Не знаючи свого минулого, не відчуваючи його впливу на сьогодення, не беручи до уваги надбання та працю наших батьків і співвітчизників, не можна виховати патріотичних почуттів та любові до рідного краю, гордості за своїх земляків, за їхні справи на користь народного добробуту.

Шанобливе ставлення до минулого свого народу, до його культурних та духовних цінностей, до його праці є найціннішою рисою людини. Культурний рівень її визначається мірою уболівання за історичне минуле, за сьогодення.

Саме тому, щоб зберегти та виявити зацікавленість і потяг до примноження яскравих сторінок спадщини нашого люду, і пропонується ця згадка-враження про мистецьке творіння цегляних справ майстрів Новомиргородщини, що на Кіровоградщині.

Автор щиро вдячний давньожителям м. Новомиргорода, які поділилися своїми враженнями та спогадами, а особливо Степанову Григорію Григоровичу та Кравченку Парфентію Андрійовичу.

Перший з них був на закладинах будови та деякий час працював підносчиком цегли, а другий працював двірником.

–––––––––––––––

Жив у містечку Новомиргороді, тоді на Херсонщині, по вулиці Салганній (тепер К. Лібкнехта), недалеко від колишньої вулиці Великої Єлисаветградської, грек Мартакі. Він був негоціант і ліверант (баришник). Величезні гурти худоби, найняті ним, погоничі правили в західні країни, де Мартакі продавав їх із небувалими баришами.

Крім того, він наймав кораблі, привозив і продавав такі делікатеси, як ваніль, каперці, імбир, маслини. На цьому він мав також великий зиск.

Ходили чутки, що він помер за кордоном від хвороби амок.

Його дружина – українка, на прізвище Дмитрян. Де і як він з нею познайомився і чи шлюб їхній був офіційним – невідомо. В них тоді вже була літня донька Ганна.

Як батько помер, то доньку повідомили, щоб вона прибула в Каїр у банк одержати свою спадщину.

Коли Ганна прибула в Каїрський банк, керівник банку подав Ганні ключ, який доставили йому по смерті батька від його сейфика і сказав, що в нього є другий – інакший ключ. При цьому пояснив, що за законом сейф клієнта можна відкривати тільки в його присутності або присутності спадкоємця (двома ключами). Цінностей і грошей було настільки багато, що їй порадили узяти на дорогу трохи грошей, а все останнє буде переслано в Новомиргородський міський банк.

Ганна Дмитрян іще не приїхала в Новомиргород, а кругом уже “дзвонили”, що вона багатюща спадкоємниця. Коли вона прибула додому в Новомиргород, то сини ближчих поміщиків почали приїздити до неї з візитами, як, наприклад, сини поміщиці Новіцької, економія якої була біля села Шмидово, кілометрів за п’ять від Новомиргорода.

Ганна Дмитрян спочатку ввічливо приймала і частувала гостей, а потім відверто сказала, що вона їм так треба, як п’яте колесо до воза, а потрібні тільки її гроші.

Після цього візити припинилися.

Року 1910-го Ганна Дмитрян прийшла в міську управу і заявила, що вона бажає побудувати в Новомиргороді лікарню для народу.

Міська управа переполошилася.

Головою міської управи тоді був Іван Ткаченко, членом по кошторисах – Семен Кирилів, членом по господарству – Демид Кожум’якін, секретарем – Терешко Поспєлов і писарем – Іван Шаригін. Оце і ввесь штат при тодішньому населенню 8 тисяч душ.

Коли все вгамувалося і радощі вщухли, то стали вибирати місце під лікарню. Міська управа просила збудувати лікарню в архієрейському саду, який був на місці теперішньої державної цегельні, що по дорозі на Кіровоград. Ганна Дмитрян заперечувала проти цього місця. Вона казала, що як це так, що хворим, а особливо літнім людям, далеко буде діставатися до лікарні. Тоді співробітник міської управи запропонував будувати лікарню в міському саду, що був біля озера Лонґо (місцева назва Солоне).

Ганна погодилася, поїхала в Київ і прибула з архітектом-художником М. Павученком, якому й доручила проектувати і керувати будівництвом лікарні.

Закладини лікарні відзначались досить урочисто. Основні котловани освятив благочинний Іван Левицький. На закладинах були представники міської управи, громадськість і будівельники. Сама Ганна під наріжний камінь кинула дві жмені золотих та срібних монет і поклала декілька цеглин та вапна в кут будівлі, що їх з пошаною подали каменярі. В котлован кидали дрібні та золоті гроші й інші громадяни. З особливою повагою зверталися до матері Ганни та самої Ганни Дмитрян. Усіх присутніх сфотографували. Десь повинно було б зберегтися велике фото розміром приблизно 24 на 36 сантиметрів. У центрі фото сиділи мати та Ганна в рясних спідницях і біленьких хусточках.

Будувати не поспішали, але за латинською приказкою “Festina lente” (поспішай поволі) будівництво проводилось досить успішно.

Архітект-художник М. Павученко встигав скрізь: замовлялася й вивозилася цегла; через сита, майже рік раніше до кладки стін і фундаментів, гасилося вапно; тесався граніт на цоколь. І водночас опрацьовувався проект.

Цегла як основний будівельний матеріал довозилася з цегельні Максимчука, що біля села Виноградівка за річкою Велика Вись, де було глинище, а нижче на березі брали пісок.

Виготовлялася цегла досить просто. Хазяїном та керівником був Максимчук, формувальником цегли – Левченко, а грабарем – Тадей Колосов. Посередині невеликого майдану-кола була закопана вісь від дерев’яного воза, на неї одіте колесо, до якого міцно прив’язане вирло з дірочками. За вказівкою Максимчука й Левченка грабар навозив потрібну кількість глини й піску, які лопатою розрівнювали по колу. Потім він привозив потрібну кількість діжок води, яку розливав на глину й пісок. Далі чіпляв коняку за першу дірочку вирла й поганяв по колу. Коняка місила глину та пісок. Через деякий час коняку чіпляли за другу дірку й вона також продовжувала місити. І так до кінця вирла. Спочатку на соб, а потім на цабе. Коли суміш уже була достатньо перемішана, він кликав Левченка або хазяїна. Ті підходили, брали в жменю суміш, терли її коло вух і вирішували, чи треба додати піску й скільки. Після цього суміш домішувалась і починалося форму­вання в дерев’яних формах на чотири цеглини. Сушилася вона спочатку надворі, а потім у довгому курені, який мав при землі просвіт. Випалювалася цегла соломою. Випалюванням керував сторож. Цегла виходила таких ґатунків: перепал, залізняк, червоний, алий, бурий і недопал.

Крім Максимчука цеглу постачали з цегельні Зюзіна, що була на тодішній Чорногорії (тепер на території колгоспу ім. Чкалова по дорозі на Коробчине), та з цегельні Вороніна, що була за річкою, де тепер консервний завод.

Під час будівництва лікарні М. Павученко сказав, щоб для зовнішньої кладки використовували цеглу залізняк (на сучасну шкалу міцності не менше М-150), а всередині вживали червоний.

Фундаменти під гранітні цоколя викладалися з граніту та перепалу на вапняковому чамурі. Цоколь викладено з тесаного граніту надзвичайно щільної припасовки. Камінь брали з урочища Габорівка, що по річці Велика Вись біля села Кам’янка. Кар’єр належав графу Стембоку-Морхотському. Граніт із того кар’єру оброблявся в майстернях Вайнерова, що були в Кам’янці та Новомиргороді.

Канали під фундаменти та котловани копали грабарі Глухови та Колосови, що жили на Виноградівці. До речі, ці ж грабарі висипали насип перед залізничним мостом через річку Велика Вись.

Кладку фундаментів, цоколя та стін здійснювали місцеві муляри Захар Кам’янович та його родичі – Іван Мороз та інші, що проживали на Чорногорії. З ними працювали їхні старші та молодші сини.

Обробка тесаної фігурної цегли до переднього та бокових фасадів лікарні й будинку головного лікаря вимагали уважної, копіткої та терпеливої роботи. Коротенька деталь: самі майстри, вони так учили й своїх учнів, брали цеглину в руки двома пальцями (великим і вказівним) лівої руки так, щоб вона наче висіла в них у руці, стукали по ній мулярським молотком, і коли вона дзвеніла, то лише тоді цеглина вживалася в обробку, а якщо хоч трішечки хряптіла, то вона відкидалась у бік і йшла на внутрішнє викладення стін.

Цегла обтесувалася за шаблончиками, виготовленими за вказівкою архітекта М. Павученка. Він же ретельно стежив за викла­данням кожного ряду цегли по всьому периметру будови.

Гідна подиву його уважність та наполегливість у витриман­ні всіх задумів та розрахунків свого проекту. Досить і зараз уважно глянути на фасади лікарні, щоб зрозуміти скільки терпіння треба було докласти, щоб створити це цегляне чудо. До цього всього треба додати і пильність та зацікавленість майстрів-муля­рів, які з захопленням та любов’ю разом з архітектором дивилися, що виходить з їхніх рук. Адже всі оті колони, склепіннячка, напівколонки, канелюри, капітельки вимагали уваги всіх.

Незважаючи на складність робіт, праця посувалася досить швидко. Перекриття й дах теж здійснювалися новомиргородськими теслярами за порадами архітектора. Дах укрили оцинкованою бляхою місцеві покрівельники Павлущенки Мокій, Ларивон та Прокофій. Ґанок був укритий під шашку. Ринви, жолоби, водостоки були виконані з великим смаком і художньо оздоблені.

Зупиняючись на подробицях, слід відзначити, що характерною особливістю всього ансамблю є його соковитий цегляний декор, і в цьому відношенні будинок лікарні й колишній дім головного лікаря особливо примітні.

Треба визнати, що в архітектурно-плановому й об’ємно-про­сторовому вирішенні будівельний майданчик вибраний невдало – корпус лікарні дещо втрачає в своїй монументальності, а подвір’я немає простору. Будь розташована лікарня на місці теперішньої цегельні, вона б стала ще кращою окрасою міста Новомиргорода. Але з міркувань, наведених вище, і те, що це лікарня, а не палац, а також із погляду того, що її розташували бі­ля озера Солоного, має свої виправдання.

До речі, озеро Солоне ще чекає, щоб про нього фахівці мовили своє слово.

Орнаментовка будинку лікарні та будинку лікаря дещо відрізняються між собою формами, але орнаменти і першого, й другого витримані в дусі класичних архітектурних стилів.

У плані будинок лікаря являє собою прямокутник із несиметричним боковим розташуванням головного входу. Вхід у будинок, що має форму арки, оздоблений безліччю променів, які перетинаються трьома рядами концентрично розташованих валиків. Щоб надати причілку біля входу парадності, будівничі скомпонували кутову колону, а над аркою виклали із заглибини чотири напіврозетки.

Причілкові та передні вікна оздоблені наличниками, побудованими з поличок, валиків, пілок, викружок. Причілкові вікна виконані з парними, а передні – з одинарними наличниками. Але як перші, так і другі оздоблені красивими випукло-вигнутими арками-фронтончиками. Ніші задніх і бокових вікон орнаментовані восьмипелюстковими розетками, передніх – рослинним орнаментом, символізуючи дерево життя, кетяги винограду, квіточки.

Карниз по всьому периметру будинку складений просто з поличок та викружок, фриз прикрашений безліччю пірамідок, розташованих конусом вниз.

Екстер’єр будинку лікарні має прямокутну форму з двома ззаду на флангах прибудованими прямокутніми апсидами, розміщеними на одній цокольній основі – стилобаті.

Бокові фасади апсид і всієї споруди по горизонталі членуються підкреслено помітним плінтом, виконаним із двох рівнобіжних валиків, що з’єднані між собою виступаючими кутами цегли та фризом. Це чудово символізує мережку вишитого хрестиком ук­раїнського рушника.

Треба визнати, що бокові фасади апсид і задні стінки всього будинку своїм світло-тіньовим ефектом найбільше завдячують саме мережці та плінту.

По вертикалі фасади апсид членуються просторими вікнами, заквітчаними багатими наличниками та гарними фронтончиками. Задні вікна лікарні та прибудов прості у виконанні, добре заповнюють простір стін.

Передній та бокові фасади будинку лікарні, що виконані в стилі українського барокко, і являють собою найбільшу значимість та художню цінність всієї цегляної симфонії, яка в руках самобутніх новомиргородських майстрів прозвучала з надзвичайно великою силою, національною своєрідністю та глибиною народного таланту.

Можна тільки дивуватися майстерності каменярів, які своїми здібностями звичайну цеглину червоно-бурувато­го кольору мовою художніх засобів примусили задзвеніти на найвищо­му регістрі цегляного голосу.

Передній фасад лікарні виділяється двома фланговими значними та одним центральним незначним ризалітами, до якого прибудовано ґанок. Центральна частина приміщення, яка дещо завищена над переднім фасадом, має дах шатрового типу з завищеним коньком, а з прибудованим до центральної частини ґанком з фронтоном надають будинку пірамідальності, висотного простору і являють собою домінанту всього ансамблю.

Дах центральної частини вінчається двома вентиляційними шахтами, з вишуканими фронтончиками, які надають будинку ще більшої пірамідальності та просторової закінченості.

Ґанок лікарні, що оформляє головний вхід і являє собою елемент українського модерну, має трьохарочну конструкцію на чотирьох стовпах із грушовидної форми дахом. На ґанкові та його головних дверях, що виконані у вигляді склепіння, зосереджено розкішне декоративне оздоблення.

У центральній частині будинку та ґанку чи ненайбільше втілюється самобутня життєстверджувальна основа національ­ного народного мистецтва новомиргородських майстрів.

Площини стін переднього фасаду гарно заповнені парними високими та одинарними широкими вікнами, які чудово оздоблені рослинним орнаментом і мережкою.

Стіни, вікна та дверні отвори, прикрашені рельєфами, здається, вирізані з монолітного цегляного масиву. Арочні завершення відтворюють гармонійний ритм. Все це надає пластичності, світлотіні підкреслюють рельєфність..

Карнизи прикрашені оздобленням, різним за трактуванням та змістом орнаменту. Цілісність переднього фасаду підкреслюється горизонтальним аркатурним поясом. Зовнішня лінія аркади вималювана цегельною стрічкою. Загалом передній фасад будинку являє собою суцільний цегляний килим, витканий майстрами з обпаленої глини, яка своєю світлотіньовою грою відтворює елементи виноградної лози, польових квітів, життєдайного дерева життя.

Як задні, так і передні фронтони чергуються тою самою ук­раїнською мережкою та соковитим плінтом.

Перехід переднього фасаду на бокові відтворений за допомогою напівколон.

Легенький ажурний палісадничок перед переднім фасадом колишнього будинку головного лікаря та переднім фасадом лікарні доповнює килимову композицію стін.

Палісадничок був зроблений ковалем з Виноградівки Боїном.

Інтер’єр будови витриманий у суворому супокої – гладкі білі стіни й така ж стеля.

Як на той час у провінційному містечкові центральне опалення було новиною. Монтувалося воно приїжджими майстрами досить ретельно. Між іншим, така деталь: на горищі розводилися труби центрального парового опалення. Виникало питання їхньої ізоляції. Була не одна пропозиція. Радили заізолювати корковою крихтою. Казали обмазати азбестовим тістом, шаром півтора-два дюйми. Запитали Ганну, а вона: “А як краще?” Їй сказали, що краще азбестовим тістом, але це буде дуже дорого. Ганна відповіла: “Коли краще азбестовим тістом, то так і робіть”.

Для забезпечення лікарні світлом при лікарні було побудовано електростанцію. Динамо-машина приводилася в рух двигуном внутрішнього згорання. Приміщення електростанції позаду лікарні існує й зараз.

Якось механік Іванов сказав Ганні, що оскільки двигун, порівнюючи, невеликий, як би він не був добре відрегульований, то найменша зміна його обертів буде відбиватися на динамо-машині, і внаслідок цього світло в лікарні буде нерівномірним, що недобре для хворих.

“Можна виправити становище ?” – запитала Ганна. Маючи високу кваліфікацію, Іванов порадив змонтувати акумуляторну. Акумулятор буде заряджатися від динами, а з акумуляторної батареї струм подаватиметься на лікарню. Світло в лікарні буде м’я­ким і рівномірним.

“Так і робіть”, – розпорядилася Ганна.

По головного лікаря Ганна знову поїхала в Київ. Вона розпитала ректора та декана медичного факультету університету Святого Володимира, які є кращі студенти, що в цьому році закінчили медичний факультет. Їй назвали два-три прізвища студентів, яких мали залишити при кафедрах для підготовки професури. Між ними було прізвище Кміта. Вона знайшла його і запропонувала їхати в Новомиргород лікарем. Він сказав, що має одержувати значну стипендію й буде продовжувати навчання в Києві. Ганна Дми­трян запропонувала йому місячні зароблені втричі більше від стипендії.

Прибувши в Новомиргород, лікар Кміта оглянув побудований для нього будинок, лікарню й забув про Київ і професуру.

Лікарню було відкрито в 1912 році.

Доведеться нагадати ще одну деталь. Коли треба було завішувати вікна фіранками, то виникало питання, якого кольору вони повинні бути. Пропонувались світло-сірі, блакитні або сіро-блакитні. Архітект М. Павученко, між іншим, заявив: “Холодні пригнічені тони. Краще б, скажімо, піскувато-золотаві, щоб звеселяли хворих”. Такі багаті фіранки піскувато-золотавого кольору з надзвичайно розкішними шнурами з пишними китицями і були повішені над вікнами.

Обслуговували лікарню лікар Кміта, фельдшер Легкоступ та дві сестри-жалібниці Самойлович та Вітковська.

Був при лікарні кастелян (що відав білизною). До речі, цей кастелян мав неабияке здоров’я і всю зиму купався в річці. Одного разу, купаючись серед білого дня в крижаній воді (надворі порошив сніжок), він вилазив з ополонки. А в цей час із Кам’янки йшла по льоду через річку жінка, яка, угледівши, що щось вилазе з ополонки, несамовито заверещала і, хрестячись, кинулася тікати.

Для забезпечення лікарні коштами, Ганна Дмитрян залишила в банку 300 тисяч карбованців. На відсотки цих грошей належало виплачувати зароблені всім співробітникам лікарні, а також оплачувати ліки й харчування, тобто щоб лікували хворих безкоштовно.

Лікарня була забезпечена трьомастами повних комплектів білизни чоловічої та трьомастами комплектів жіночої. Ліжка також були повністю забезпечені відповідною білизною.

На ґанку головного входу лікарні вгорі було вмуровано дві півкруглих заглибини, в які вставлено вивіску: “Міська лікарня ім. Ганни Дмитрян ”. На стіні, праворуч від головного входу, була пригвинчена мармурова табличка, на якій золотими літерами вирізьблено: “Архітект-художник М. Павученко”. Під час революції і вивіска, і мармурова табличка були кимось і чомусь зняті.

Після відкриття лікарні Ганна Дмитрян із матір’ю виїхали до Єли­саветграду, де на її кошти недалеко від залізничного вокзалу бу­ло також побудовано лікарню, яка чомусь носила назву Червоного Хреста.

Вивіски на ній чи не було, чи її зняли, але при вході в подвір’я лікарні на лівому стовпчику фіртки було прибито емальовану синю табличку з написом білими літерами: “Лікарня Святої Анни”, яка висіла приблизно до 1971-1972 років.

Після цього Ганна виїхала в Бобринець, де на її кошти було збудовано ще одну (третю) лікарню.

Пізніше ходили чутки, що Ганна Дмитрян у Бобринці померла в великій бідності.

* * *

Роки, коли будувалася лікарня, відзначаються складним періодом в українській архітектурі. Незважаючи на досягнення в організації будівництва, техніці та мистецькім досвіді, українській архітектурі треба було витримати натиск космополітичних шаблонів, захоплень модерном і різноманітними стилями. Треба було на основі своєї національної культури, на основі досягнень народної архітектури, пристосовуючись до потреб, опрацювати свій стиль, виробити свої методи в архітектурній розробці деталей.

У цьому розумінні лікарня в Новомиргороді являє собою і повинна залишатися як невмируща пам’ятка народних новомиргородських майстрів Кам’яновичів, Морозів та архітектора-ху­дожника М. Павученка, які гідно вийшли переможцями в складній і тривалій боротьбі.

Гідний подиву ще й той факт, що до цього часу на фасаді лікарні немає чавунної плити з написом: “Архітектурна пам’ятка... оберігається законом”.

Громадськість Новомиргорода та району повинна потурбуватись про це.





















залишити коментар
Сторінка3/9
в збережено
Дата конвертації25.09.2011
Розмір2.54 Mb.
ТипКнига, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9
не очень плохо
  1
отлично
  5
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх