Книга розрахована на широке читацьке коло icon

Книга розрахована на широке читацьке коло


1 чел. помогло.
Схожі
І конкурсних проектів...
Розраховано на широке коло читачів: студентів, аспірантів, ви­кладачів, науковців...
Книга розрахована як на фахівців істориків, політологів, так і на широкого масового читача...
Сутність та роль грошової маси, завдання її статистичного аналізу...
Необхідні умови ефективного спілкування продавця зі слухачем”...
Реферат 2011
Методичні рекомендації щодо подолання злочинності серед неповнолітніх та організації...
Книга розрахована як на фахівців істориків, політологів, так І на широкого масового читача...
Цей курс є одним з базових І охоплює широке коло пристроїв електронної техніки...
Пов’язана з питаннями Великої грецької колонізації будь-якого регіону...
Книга розрахована на істориків, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться вітчизняною історією...
Книга розрахована на старшокласників, студентів, викладачів шкіл та вузів нашого регіону...



Загрузка...
страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9
повернутися в початок
скачать

Петро СЕЛЕЦЬКИЙ

м. Новомиргород

“Молодий комунар”

14.V.1988 р.


^ ВИННИЧЕНКО ПРОМОВЛЯЄ ДО ЗЕМЛЯКІВ

Чотири роки тому везли ми з товаришем із Новомиргорода од мостобудівничого, політв’язня сталінських таборів Степана Демидовича Кожум’яки пожовтілий, за­читано-пошарпаний, але охайно загорнутий у цупкий папір томик оповідань Володимира Винниченка, виданого наприкінці двадцятих років кооперативним видавництвом “Рух”. Із того самого Новомир­города, на терені якого знаходи­лась колись Златопільська гімна­зія, в якій нав­чався майбутній пи­сьменник. Із того самого, де був написаний перший художній твір “Краса і сила”.

Дивом зберігся той “рухівський” томик Винниченка, оскільки не раз і не два провідували “орга­ни” курінь (приземисту хату-гли­нянку в центрі міста) діда Степа­на, прихоплюючи щоразу з собою після одвідин “буржуазно-націо­налістичні” видання.

Ми читали-перечитували ту ди­вовижно просту й захоплюючу прозу, передавали книжечку з рук у довірені руки, щиро дивувались: чого ж це забороняється такий людяний письменник у нас? Зна­ли чому, не наївні були – та кни­жка, однак, змушувала дивуватись. І не мали віри, що мине зовсім небагато часу – й розплющаться очі, розверзнуться уста. Побачать світ твори Винниченка у журна­лах та видавництвах великими ти­ражами, плануватимуться видан­ня багатотомні – й ще глибше відкриється нам, чому не пускала тоталітарна система в своє тру­хляве лоно правдивих слів Вели­кого Громадянина.

Винниченко повертається сьо­годні у наше буття. Це найповніше, певно, відчули його земляки з Кіровоградщини. Протягом жо­втня-листопада нинішнього року в обласному центрі проведено кілька заходів, присвячених 110-річчю з дня народження письменника. І про все можна сказати – вперше. Вперше у стінах педінституту відбулися Винниченкові літературні читання (...).

...Жаль, не довідається про це покійний політкаторжанин Степан Кожум’яка, який так дбайливо зберігав томики прози свого земляка і в часи тоталітаризму напував животворним трунком Винниченкового слова юні серця.

Василь БОНДАР

м. Кіровоград

“Літературна Україна”

22.ХІ.1990 р.

^ ДО ДІДА, У КУРІНЬ


Час від часу чути: “1 грудня оби­ра­тимемо свого пер­шо­го Прези­дента”. Дозвольте, що ж ми як ті невіг­ласи забуваємо Ми­хайла Сергі­йо­вича Грушевського?

Як не дивно, а про цю унікальну по­стать в історії Украї­ни я вперше почув не в середній школі № 2, не під час нещодав-


.

нього урочистого засідання з нагоди 125-річчя від дня народ­ження професора Гру-шевського, а від неза­бутнього Степана Демидовича Кожум’яки. Саме в його “соціалі­стичному куре­ні” (так дід Степан звав свою хатинку на вулиці Ле­сі Українки) новомиргородські (і не тільки) демократи брали уро-

ки національ­ної історії, училися в колишнього політв’язня розуму, честі, совісті. На відміну від декого він не гендлю­вав цими вічними людськими цін­ностями.

Пригадую, як на зорі гласності ми з колегою брали інтерв’ю у Степана Демидовича. Хотілося по­знайомити жителів району з неор­динарним їх земляком. Знаючи дідів бунтарський характер, полі­тики не чіпали. Але поміж запи­тань були і такі: “найпам’ят­ливі­ший день у вашому житті?” і “По­літик, на боці якого ваші симпа­тії?” Ми прекрасно розуміли, що відповіді: “7 листопада 1917 року” і “В. І. Ленін” – даремно чекати. Сподівались на компроміс. А спів­розмовник – “ані з місця зруш, як не старайся”, блимаючи скельцями товстелезних окулярів, погладжував білу бороду і відказував: “День проголошення Української Народної Республіки” і “М. С. Грушевський ”.

Те інтерв’ю побачило світ, щоправда, обійшлося без політики, надто несвоєчасні були думки Сонгорода. Сьогодні їх можна почути не лише з вуст пана Левка, а й товариша Кравчука, за незалежну Україну виступають і пані Вален­тина, і товариш Валентин, і багато інших людей. Жаль, що Степан Демидович не дожив до днів сьогоднішніх, хоча давно перед­бачив саме такий розвиток подій. Та одного, думається, не міг він передбачити, що серед тих, кого він майже щодня приймав у курені буде й майбутній претендент у Президенти – В. М. Чорновіл. Звичайно, тоді Вячеслав Максимо­вич не був ні народним депу­татом УРСР, ні головою Львівсь­кої обласної Ради. Звичайно, його тоді не зустрі­чали офіційні особи з хлібом-сіллю і квітами. Та він і не до них їхав, а до С. Д. Кожум’яки, особисто позна­йомитися з людиною, яка і в сталінські, і в брежнєвські часи не зрадила своїм переконанням, яка все життя боролася за них. Не випадково на всіх його кни­гах стояв екслібрис “Борітеся – поборете”.

Було про що погомоніти двом ди­сидентам. А наприкінці зустрічі дружина Чорновола Атена Пашко сфотографувала моїм фотоапаратом нас. Тож, коли кажуть, що канди­дати на президентське крісло у пе­редвиборному марафоні минають провінційні села й містечка, то ма­ють рацію. Але мені хочеться уточ­нити: один із них – В. М. Чорновіл, за якого я закликаю голосувати 1 гру­дня – таки був на Новомиргородщині. І зовсім ніякий він не кровожерний люципер, як остан­ні роки нас переконували штатні пропагандисти, а, як і наш зем­ляк Степан Демидович Кожум’яка, чесна й порядна людина, ба­гаторічний борець за незалеж­ність Ук­раїни, який має повне право стати її Президентом.

Сергій ЛЕПЕХА, фотокор

“Червона зірка” 20.Х.1991 р.





^ А ЯК ВИ СЕБЕ ПОЧУВАЄТЕ?

СПОГАД

Довге життя прожив Степан Кожум’яка, лише рік не дочекавшись до проголошення незалеж­ності України. Останні­ми словами 92 річного дідуся були: “А як ви себе почуваєте?” – переклад на українську запитан­ня лікаря... Увазі читачів пропонуємо спогад учителя української мови Миколи Суржка про зустрічі з С. Кожум’якою, його останні дні.

– Агов, Степане Демидовичу! Дозвольте зайти? – питає біля порогу сінешніх дверей черговий відвідувач.

А в невеличкій хатині вже гомонять із сивовусим, схожим на Тараса, господарем оселі.

– Заходьте, мій курінь для всіх відкритий.

І прихожого Степан Демидович припрошує гостинно до столу, двома-трьома фразами залучає до бесіди.

Так напередодні дня наро­дження до нього завітав редактор місцевого радіомовлення В. Пісковий. На запитання, яка для нього найвидатніша дата в житті, Степан Демидович від­повів: 22 січня.

У дні застою про національ­не відродження ще не було й мови, Центральний Комітет ком­партії України випускав куле­мет­ними чергами звинувачення на процеси демократизації, що відбувалися в Західній Україні. Я особисто не сприймав заяв, послань, інтерв’ю шарла­танів із ЦК. Це й єднало мене з інакодумцем. Хоч я вважав­ся комуністом, С. Кожум’яка ставився до мого членства делі­катно – ніколи не звинувачу­вав, ніколи не агітував виходи­ти з рядів. Він був інтеліґен­том. Підтримувала його в усьому дружина Катери­на Дмитрівна, вчителька іно­земних мов. Я був її учнем і часто заходив до них додому. Мене, як і, мабуть, усіх, ва­били їхні глибокі знання з ба­гатьох галузей, особливо гума­ні­тарних. Пам’ятаю, приходи­ла на уроки (платні вони не брали) донька однієї дами з рай­кому партії. Щоб не запля­мувати свого імені, вона боялася потім заглядати до “ді­дового куреня”.

Над усе Степан Демидович любив порядок. Чорні, червоні, білі порічки – проріджені, підрізані. А як ретельно обробляв грядки під городину! Ко­жен кущ помідора, капусти – оброблений, під шнур посадже­ний. Садив я з ним і картоплю, теж під шнур. Квадратно-гніздовим способом кукурудзу. Вирощував особливого сорту полуниці на трьох грядках. До­гляд був пильний. А вже коли починали достигати, любив пригощати прихожих, сусідів. І ме­ні, малому, часто говорив:

– Іди попасися.

Про його квітник знав не тільки весь Новомиргород, зна­ли в багатьох селах району, в Шполі, в Кіровограді. Вирощу­вав на грядках білі лілеї, різні півонії, царські корони... Коли заходиш, бува, на його город, наче потрапляєш у царство кві­тів. Квіти вирощувались для краси, не на продаж. По­дружжя Кожум’як любило дарувати квіти, а також насіння від них і корені.

Багато хто тепер може по квітах згадати славне ім’я бор­ця за незалежність України. А в ті часи примовчували зв’язки з ним. Боячись, увійдуть до хати, боячись, і вийдуть. Пізніше, коли Степан Демидович удруге повернувся з заслання, я пройнявся до нього і своєї вчительки ще більшою симпатією. З вуст його дружини ніколи не чув я жодної скарги. А вона не раз їздила на місце заслан­ня чоловіка. Дививсь на неї, як на декабристку, – стіль­ки витривалості, мужності!..

У сімдесяті роки за ним по­силюється нагляд з боку КДБ. Багатьох його знайомих, у тому числі й мене, допитували. Дехто з переляку відмовився від “дідового куреня”. Я ж зрідка приходив. Щоправда, хлопці з КДБ теж нагнали вогню в п’яти. Проте, покинути в тяжкому стані Степана Демидовича не міг.

Хтось із відвідувачів підказав йому, що в хаті може бути пристрій для підслуховування. З цього приводу Степан Деми­дович іронізував:

– Бійся, Миколо, дідів ку­рінь – розсадник демократії.

Тому часто ми йшли на бе­рег, у квітник, де між горіха­ми він обладнав круглий стіл. Там і проводили “діалоги Платона”, як любив казати Степан Демидович...

Наприкінці серпня 1989 р. прийшов я з обідом до “куреня”. Але двері були на замку. Коли господар був у садку або на городі, то не замикав дверей, а ставив паличку, називаючи її “соці­алістичним замком радянських дверей”. Як сказали сусіди, швидка допомога відвезла його в лікарню.

...Накрапав дощ. Із знайомим поїхали ми в лікарню. Запитали, в якій палаті Степан Демидович. Хворі промовчали. А потім один з них із сумом показав на морг:

– Дві години, як помер.

Пішли в палату, де недавно лежав небіжчик. Розговорилися з хворими. Степан Демидович знав, що перебуває в сільській лікарні, в тому селі, де він, інженер-мосто­будівник, побудував ос­таннього моста через річку Вись – із Руба­ного Мосту, де була лікарня, у село Коробчине.

Лікар, що лікував, говорив російською мовою. Степан Демидович тяжко це сприймав. І коли востаннє під час обходу він запитав хворого: “Как себя чувствуете?”, той схопився з ліжка і в гарячці запитав-прокричав:

– А як ви себе почуваєте?!

...Мрячив дощик. Люди стояли на ґанку лікарні, говорили про діда-інженера...

Микола СУРЖОК

учитель української мови

м. Новомиргород

“Вільний голос” 2.VII.1992 р.

^ НА АКТУАЛЬНІ ТЕМИ




ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛЬНОГО

ВИЗВОЛЕННЯ


Лист Степана Кожум’яки 1968 р.

Спілці письменників України




Якось хтось із Вас промовив: “Ви б написали нам про це”.

Гаразд. Зробимо таку спробу й напишемо, що турбує людей по далеких селах і хуторах (є ще такі) на Україні.

Розповідь буде про мову, яка зараз перебуває в непевному стані. Про українську мову навіть співомовки з’явилися, як ось у селі Лікарево Новомиргородського району на Кіровоградщині:

“Ой сяду я та й поїду

До самого Білодіда

І спитаю там сама:

“Є та мова, чи нема?”

Чому саме до колишнього ректора Одеського інституту народньої освіти, по тому міністра освіти, а тепер віце-президента Української Академії Наук, бо люди знають, скільки він ізробив для дискримінації, перекручування та придушування вкраїнської мови. Та не тільки він.

Слід тільки уважно придивитись і прислухатися до мовного життя України, щоб сумно похитати головою.

Школа. Сидить школярочка на парті й мислить, як їй написати суддя чи судья, – це в другому класі. І на українській диктівці пише судья, а на російській суддя. Таке трапилось і з школяриком Володимиром Сипливим у м. Новомиргороді на Кіровоградщині. Та хіба лише з ним. Унаслідок і докори батьків і сльози дитини.

Кому це потрібно? Кому від цього користь? Хто вигадав таке? З другого класу змушувати дітей вивчати чужу мову та ще й близьку до рідної. Скільки це коштує дитячому інтелектові? Чому саме українським дітям треба нести це розумове навантаження, а російським – ні?

А далі не краще. Абітурієнт, що скінчив українську школу, вступає в технікум чи вищий навчальний заклад. Там переважно російська мова. Починається перенавчання. Для цього потрібно багато часу й перевитрат інтелектуальних сил.

Та ще ж і таке трапляється. Студентка Одеського політехнічного інституту з м. Новомиргорода Валентина Яворська переклала завдання з німецької мови вкраїнською мовою. Її змусили перекласти завдання російською мовою – інакше не зарахували б їй залік із німецької мови. Студент Харківського автошляхового інституту Микола Негара із с. Листопадове Новомиргородського району скаржиться, що не може встигати як слід засвоювати дисципліни, бо він же вчився в сільській школі, а в інституті викладають російською мовою, де термінологія, як ось у математиці, інша:

“Хоч бери та кидай, – каже парубок, – ночей не досипаю через це”.

Хіба це нормально ?

А викладання по ремісничих училищах та автошколах теж провадиться російською мовою. Це, очевидно, для “кращого розвитку мови” багатоміліонного народу.

Як торкнутися чистоти мови, то в цій галузі справи не кращі. Перечитуючи часописи, сучасну літературу на кожній шпальті, на кожній сторінці незрозумілі русизми. Вже не комора, а кла­дова; не піструг, а форель; не Наталочка, а Наташа; не могила, а курган; не вівчарик, а бекас; не цитрина, а лимон; не Рівне, а Ровно (хоч О. Стрижак переконливо довів у “Мовознавстві” № 4, з 1967 р., сторінка 82, що треба писати Рівне); не слуква, а вальдшнеп і так без кінця. Ніби українські слова й терміни гірші за російські.

А що робиться в кінематографії? Українських кінофільмів фактично майже нема. Дійшли ж до того, що про Довбуша подають у кінотеатрах російською мовою. А “Лісову пісню”, а “До­рогою ціною” так само. Та наколи б Леся Українка та Михайло Коцюбинський повставали з могил, вони б дещо сказали про такий глум і профанацію письменникам України.

Українське (глум якийся) радіо пересипає свої пересилання російськими вставками без кінця. Та й узагалі, з якої це речі набагато більше ніж половину радіопересилань на Україні подається з Москви російською мовою. Чи не для кращого розвитку вкраїнської мови?

Нісенітниця!

Всі радіопересилання повинні подаватись із Києва вкраїнською мовою, так як із Варшави польською, з Бухаресту – румунською і т.д...

Треба, нарешті, поставити питання руба й припинити дику дискримінацію мови багатоміліонного народу, викоренити інсинуації про безперспективність української мови, про наближення мов. Під егідою пролетарського інтернаціоналізму та братерства провадиться підступна, розгнуздана, нахабна русифікація вкраїнського населення. Виходить, що того, чого не домігся російський царат, того хоче досягнути уряд України. Дійсно, “славне” прагнення.

І кому це потрібно? Для кого з цього користь? Лишається лише відповісти:

“Нікому”.

Або ще.

Як треба щось іствердити чи послатись на якийсь авторитет, то всі письменники України, це вже стало канонічним правилом, обов’язково спираються на М. Горького, а по тому на К. Станіславського, О. Пушкіна, О. Стасова, А. Чехова, В. Маяковського і так без кінця, навіть на Г. Успенського.

Який часопис чи журнал не починаєте читати, як тільки звер­нете очі до критичних зауважень, тут тобі й Чайковський, і Григор’єв, і Писемський, і хто хочеш.

Коли не коли згадуються, і то ніби для годиться, вкраїнські письменники, вченні, артисти, критики, художники.

Ніби Леся Українка, Марко Кропивницький, Іван Франко, Михайло Грушевський, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Володимир Коряк, Михайло Драгоманів, Олесь Гончар, Андрій Речицький, Гнат Юра, Лесь Курбас та інші мало розуміли мистецтво й не писали про нього.

Знову і знову виникає питання:

“Та доки ж це буде?”

Залізниця, пошта, телеграф, телефон, армія, авіатранспорт, міліція цілком русифіковані. Провадиться завзята русифікація ос­танніх установ та підприємств.

Доходить до того, що дитячу гімнастику ранком дітям трублять російською мовою. Технічної літератури мовою багатоміліонного народу майже нема. Про це яскраво свідчать плани й проспекти видавництв та бюлетень “Нові книги УРСР”.

А з перекладною белетристикою що робиться?

П’ятьдесят років минуло, а ми не маємо можливості придбати в українському перекладі повної збірки творів Віктора Гюго, Жан-Жака Руссо, Гордона Байрона, Іммануїла Канта, Шарля Луї Монтеск’є та інших стовпів і красного письменства, і світового інтелекта.

Дійшли ж до того, що Карла Маркса та Фридриха Енгельса перекладаємо з російських перекладів, хоч останні й не досить кваліфіковані.

Анекдот! Глум!

Запропоновано якось Олексі Півторацькому, щоб у додаток до “Всесвіту” за окрему доплату щорічно надсилалась пренумератам збірка творів українською мовою Бляско Ібаньєса, Ади Негрі, Чарльза Дікенса чи кого іншого. Так почалися міркування про брак перекладачів, технічну складність і труднощі. Тоді редакції того ж таки “Всесвіту” рекомендувалось звернутися до громадськості, до передплатників. Останні з охотою погодились, щоб редакція надавала їм, наприклад, збірку творів останнього, новітнього видання в Парижі, звичайно, французькою мовою Анатоля Франса, вони будуть цілком безкоштовно перекладати вкраїнською мовою й надсилати редакції для надрукування й розповсюдження.

Цю пропозицію чомусь оминули.

І так у всьому й на кожному кроці.

Хто ж як не вкраїнські письменники повинні піднести рішучий голос на захист мови багатоміліонного народу, яку намагаються задушити якісь потаємні, приховані, темні, реакційні сили? Вони грудьми повинні стати за мовні права свого народу. І той народ покладає надії, що ковалі красного слова розіб’ють, розірвуть підступні ланцюги мовного ґеноциду на Україні.








Лист Степана Кожум’яки

редакції “Друг читача”


високоповажаєма та дорога редакціє!

У числах 15 та 16 з 15 та 20 квітня цього року надруковано дописа Андрія Бурячка “Про правопис та вимову”.

Читачі дуже вдячні Вам усім за надрукування таких розвідок. Але водночас читачі не можуть ізмовчати.

На підставі чого, хто й кому надав право, зовсім безпідставно вилучати з української абетки літеру «ґ»? Адже звук, що позначається цією літерою, існував і зараз існує в українській мові. Яка ж тоді мета викреслення літери «ґ» з нашої мови? Звичайно, збіднення мови багатоміліонного народу та ще й пристосування її до російської мови.

Кому це потрібно? Хіба тим, що прагнуть лінґвоциду.

Вже ж Антоненко-Давидович і переконливо, і обґрунтовано, і науково довів про негайну потребу ввести в українську абетку літеру «ґ».

Правда, Русанівський щось там побазікав про те, що такої літери ніби не потрібно в українській мові, але то написано ним за приказкою: “Скачи враже, як пан каже”. А “Літературна Ук­раїна” з переляку аж припинила дискусію з приводу літери «ґ» в українській абетці. Воно й дискутувати нема про що: зроблено колись дурницю – треба її виправити, тобто ввести потрібну літеру в абетку і все.

А вилучення літери «ґ» з української абетки призводить до того, що ми, українці, ніби малописьменні. Особливо це торкається чужоземних слів, назв і прізвищ. Треба писати Ґюґо, ми пишемо Гюго; слід писати Ґаной, а ми пишемо Ханой. Ґельсінкі, а еміґрант, а Ґете та безліч інших. Ще нашим ученим не вадило б заглянути у “Словник чужомовних слів”, виданий у 1932 році “Українською Радянською Енциклопедією”, організованою покійним Миколою Скрипником. Там від сторінки 116 аж до сторінки 126 добре надруковано, як треба писати й вимовляти слова чи назви, запозичені в інших народів. А таких термінів там не одна сотня, а аж 435.

До речі, не слід робити в друці прикрих помилок. Андрій Бурячок у вищенаведеній розвідці подає, що ґаблі – це граблі. Ґаблі – це були раніше гнуті дерев’яні вила, щоб перекидати під час сушіння та зносіння сіна: легке, швидке, зручне... Ґаблі були – трійчатки, п’ятирики й сімерики, тобто на три, на п’ять і на сім зубків. Зараз селяни перенесли назву ґаблі на металеві вила з кульками на кінцях зубків, що ними накидають буряки та картоплю.

Це нагадує смішне тлумачення слова сниця в “Українсько-російському словникові” 1962 року, том 5, стор. 397, де надруковано, що до сниці чіпляється культиватор. Перемішали сницю зі штильвагою.

І таке буває з нашою рідною, українською мовою.

Отож, читачі й уклінно просять редакцію “Друга читача”, щоб вона піднесла, де слід, питання про введення літери «ґ» в ук­раїнську абетку.

З правдивою пошаною до всіх Вас перманентний пренумерат і прискіпливий читач із містечка Новомиргорода на Кіровоградщині Кожум’яка Степан.


Квітень, 26, року 1971, Неділя.

Відгомін: Лист Бориса Антоненка-Давидовича до

Степана Кожум’яки. Автор говорить про розправу вла-

доможців над його книгою “Як ми говоримо”. У ній ви-

борюється право літери «ґ» в українській абетці.


Київ. 10 вересня 1971 року.

Дорогий Степане Демидовичу!

Ви, певно, найретельніший з усіх моїх читачів: стежите за всім моїм, що з’являється друком. Я дуже радий, що моє писання в якійсь мірі задовольняє Вас, бо дуже ціню й шаную Вашу думку. Матимете можливість і у вересневому № 9 журналу “Дніпро” прочитати мою невелику повістину “Завищені оцінки”, а я буду вельми вдячний Вам, якщо напишите мені й про цей твір свою думку, але, звісно, абсолютно щиру, без усяких знижок на наше знайомство й мої літа, бо мені цікава правда, а не чемні слова, що прикривають незадоволення від прочитаного.

Друга частина тиражу книжки “Як ми говоримо”, дарма що в московському № 5 журналу “Вопросы литературы” була дуже хвальна рецензія на неї, друкуватись не буде. Тут наші керівні інстанції виявили український сепаратизм, щоб не втрачати свого престижу. Але добре й те, що тепер уже не гальмуватимуть друкування в журналі “Україна” моїх дальших мовних зауваг “Ва­го­виті дрібниці” (чергова публікація їх буде І/Х), а на недавній нараді в ЦК КПУ, де обговорювались мовні справи, хтось згадав добрим словом мою книжку “Як ми говоримо”, і на нього за це не гримали, а представники Інституту мовознавства, з якими я завжди воюю за чистоту мови, мовчали, мов їм заціпило...

Я казав Б. Харчукові про Вашу добру оцінку його творчості, а він просив передати вам свою подяку й обіцяв надіслати Вам свою книжку.

Як почуваєте себе? Чи не збираєтесь заглянути до Києва? Я буду дуже радий побачити Вас у своїй господі, тільки не так миттєво, як то Ви звичайно робите.

Дружина вітає Вас і просить передати Вам свої найкращі побажання. Від мене привіт Вашій родині.

Ще раз дякую Вам за Ваші милі листівки.

З пошаною і приязню Ваш

^ ЛИСТИ РІДНИМ І ДРУЗЯМ


Травень, 16, року 1970. Субота.

Оксано та Оленочко,

хороші мої! 1

Думи, думи, думи. Родився, виріс, вивчився серед цього народу і ніяк не зрозумію цю етнічну одиницю. Світ великий. Наша планета заселяється все густіше. На ній багато народів і чорних, і жовтих, і червоних, і білих. Кожен із них намагається показати себе, довести, що він існує й має право на існування. Кожна нація дбає про збереження своєї культури, історії, звичаїв, мови.

Сказати, наприклад, фінові чи румунові, щоб він ізрікся рідної мови. Та він же подивиться на того, що таке запропонував, як на людину недоумкувату, божевільну.

А українці?

Соромно помислити, моторошно стає, коли спостерігаєш, як вони легко зраджують мову свого народу, втоптують у багно традиції батьків, криваву, жахливу історію дідів.

Дивишся, слухаєш таку “громадянку” чи “добродія” і дере­в’янієш од болю в серці та гірких міркувань у голові.

Що воно за люди?

Космополіти, інтернаціоналісти? Є такі. Але всесвітній громадянин не може дійсно стати ескімосом чи могіканом. Поважати всі народи треба – і великі й малі, але робитися ними, перетворюваться в них ні фізично, ні інтелектуально неможливо.

Злиття націй – це абсурд.

Підсоння, геологічний ландшафт, топографія, фауна, флора, географічне розташування – все це наклада на людину й на народи свій могутній одбиток. Такі відзнаки завжди виявляються і в звичаях, і у вірі, і у мові. Їх не стерти, не замінити.

А як же з цими 40000000 ?

Отут то й горе. Це ніби натовп, та ще й величезний, деге­нератів, народ, що вироджується (властиво, українського народу вже ніби нема, бо прикметник український уперто скрізь підмінюється на радянський). Його, наприклад, аж ніяк не турбує, що він не має своєї поштової марки; його зовсім не клопоче, що його залізниця русифікована; йому байдуже, в якому стані його рідна мова, бо він із дивовижною легкістю відмовляється від неї та ще й ізневажає, паплюжить її.

Чого можна сподіватися від такої отари двоногих індивідів? Стає навіть цікаво, як у них народжуються думки і що вони мислять про своє зоологічне існування.

Невже вони ніколи не замислюються над тим, що зраджувати, міняти, кидати, відмовлятися від традицій, звичаїв батьків, від рідної мови, мови матері й народу – це великий, непростимий злочин?

Щасливо! Ваш Ст. К..


Серпень, 1, року 1968. Четвер.

... ...і не знаю,

Чи я живу, чи доживаю,

^ Чи так по світі волочусь,

Бо вже не плачу й не сміюсь...”

1845. Тарас Шевченко.

Незабутні мої! 2

Ніч. Тихесенько світить лампадка. Таємничі сутінки і море думок. Колись, тисячі років тому, задумливий грек укинув ґнотика в олію і запалив. Загорівся тендітний світильник. Він став лампадою. Десятками століть той світильник-лампада розійшовся поміж багатьма народами. Він освітлював християнство, приносив душам умиротворення, спокій, утихомирення, згоду. Він викликав сльози, каяття і любов.

Вікові традиції пов’язані з лампадою. На неї дивились і заспокоювали болі й скорботи, душі й серця наші матері, батьки, бабусі, діди-пращури.

Ми погасили лампаду, втоптали в багно й ретельно паплюжимо.

Що нам традиції батьків?

Ніщо! Дурниця!

Сон утік, а думки одна за одною; та все сумні, болючі, пекучі.

Заповідник Великого Українця перетворено в меркантильне підприємство, заселено чужинцями, навколо утворився смітник, а з боку ідейного – це засіб асиміляції й дискредитації мови багатоміліонного народу. Варто лише ультраоб’єктивно стати з боку, подивитись і прислухатися, що там робиться. До якого блюзнірства й профанації можна дійти? Розташувалася там якась “тур­база”, на територію якої без перепустки заходити не можна, й торгує собі потихеньку. Звичайно, все і вся провадиться російською мовою. Та й експозиція в самому Музеї пересипана написами російською мовою.

Ми все це бачимо, знаємо і мовчимо. Бачите, в нас же справ повнісенька торба. Тут тобі і посада, і кар’єра, й родичі, й знайомі, й спідниці, й шафи, й квартири, й буфети, й начальники, і все, що хочеш. Так що, – нема коли.

“Від сорому, який нащадків пізніх

Палитиме – заснути я не можу...”

Ми цього не знаємо або не хочемо знати, чи намагаємось оминути його швидше й забути. Звичайно, за таких “привабли­вих” умов і оточення ніякі поступові чи веселі думки не полізуть у голову. Нам не приступна національна гордість чи громадська мужність. “Живемо, щоб їсти, а не їмо, щоб жити”. А жити ж слід не так. Не можна жити вузеньким філістерським існуванням. Навколо нас безліч нерозв’язаних, пекучих питань, які волають до нашої свідомості, а ми вперто мовчимо й одхрещуємось од них.

А були ж у нас люди. Є з кого приклад узяти. Була і Настя-Роксолана, і Лисавета Гулевічівна, і Ганна Монтов, і багато інших. Нам же нагадують про них. Візьмемо до рук книгу Ю. Колісниченка та С. Плачинди “Неопалима купина” й перечитаємо її. Там, що не сторінка, то наша правдива історія, наше минуле. А ми ж не дуже квапимося про те дізнатися. Занадто вузесенькі рамки обрали собі на життя.

“Родинні зв’язки – ниточка тонка”.

Так, так! Правду сказала Велика Українка. А ми не шануємося, не прагнемо вийти на ширший шлях. Усе копирсаємося в обмежених хатніх справах. Та ще й поміж собою не миримо. Ще на обставини та умовини звертаємо. Хіба ми не для того, щоб впливати й змінювати те погане оточення?

А про чарівну листівочку забув, а Ви не нагадали.

На все добре. Ваш Ст. К..


Серпень, 1, року 1968. Четвер.

Невже тобі на таблицях залізних

записано в сусідів бути гноєм...”

Іван Франко.

Оксано Іванівно, Оленочко, Грицику, Вікторе, Людо, дорогенькі мої! 3

Спиніться й замисліться. Людське життя не для того, щоб лише їсти, пити, одягатись, спати, бенкетувати, сваритись. Воно й не на те, щоб стежити одне за одним та шукати приключки, аби сказати, що й те не так, і оте робиться не так. Таким життям живуть тільки зовсім малорозвинені люди, в яких коло інтересів безмірно вузьке, а процес мислення відбувається в амплітуді 400-500 слів та у 200-300 реченнях. Такі люди є і, на жаль, таких людей ще дуже багато й ось саме вони гальмують розвиток народу, тягнуть націю назад. Чому вкраїнці плентаються позаду? Чому вони попихачі, а не народ? Скажите: “Стара пісня! Остогидло вже! Рідні мої! Як же так? Степан Демидович нудний, товче одне й те саме. Любі мої! Так доведіть, упевніть його, що це не так. Адже в нього думки не з вітрів утворюються. Вони є вплив і витвір оточення. Він дивиться, слухає, спостерігає, аналізує й доходить отих болючих висновків, які іритують його душу, кривавлять його серце, роздирають мозок. Хто ж може мовчати, коли зі самісінького ранку йому починають торочити, та ще й не рідною мовою, вселякі нісенітниці? Обставини й стан життя нашого склалися так тому, що вкраїнська інтеліґенція пошилася в перевертні, зрадники, перекинчики. Вона систематично відривалася від свого народу, переходила в табір лакеїв, підлабузників, а широкі маси лишалися напризволяще. Позитивне в тому минулому було те, що ніхто не вмішувався в людські справи, в їхні звичаї, вірування, мову, культуру. Зараз аналогічне становище, проте з гіршим боком. “Пись­менні” людці відхиляються від свого народу, починають примазуватись до чужої мови, культури, звичаїв і намагаються потягти у той вир широкі народні маси. Складається жахливе становище для багатоміліонної нації, яка стає перед страшним фактом роздвоєння й подальшої деґенерації. Ультраквізм у мові, какофонія в музиці, безладдя у звичаях, брутальність у взаємовідносинах і поведінці. Все це ніяк не може обіцяти нам світлих перспектив. Під словом “нам” – слід розуміти всю вкраїнську націю.

“Що ж робити?” – спитаєте Ви. Робити є що, треба хотіти, прагнути, бажати. А починати належить із самих себе. Кожне з нас має певну освіту, розвиток і можливості. Тому не сидіть же й сподіватись, що хтось щось нам створить і зробить. Потрібна особиста наполеглива робота кожного. Україна не має багато того, що мають найменші нації. У багатьох галузях науки вона не має не тільки капітальних праць, а навіть елементарних підручників українською мовою. Отже, комусь треба їх складати. А їх же не складуть оті трактористи й дівчата, що сіють для всіх озимину. У Вас усіх є можливості стати до такої праці. Наприклад: “Де­ревина”, монографія “Горіх”, популярна книжка “Сад”, “Го­род”, “Індивідуальна пасіка”, “Вулики”, “Догляд за меблями”, “Столяр­на справа”, “Дитячі меблі”, “Пластмаси у меблях”, “На захист рідної мови”, “Де наша історія?”. Є багато тем, на які можна написати і пояснення, й побажання. Коли немає можливості розробити й скласти широкої й глибокоерудованої монографії, то можна ж почати з малесенької брошурки. Все це, нехай і потроху, але буде коштовним укладом у нашу вкраїнську літературу й культуру. Не будемо казати вже про те, що, працюючи над книжками і з книжками, складаючи якогось дописа, нотатку, бро­шуру чи книгу, людина росте, розгортається, підноситься на вищий щабель освіченості, розуміє глибше те, на що вона, можливо, й не звертала особливої уваги. Крім того, вона виконуватиме свій святий обов’язок перед своїм народом і перед самим собою. Кращі люди нашого, не зовсім розумного, вкраїнського народу вважали не тільки своїм першорядним обов’язком, а й щастям працювати на користь своєї нації. Ви ж добре пам’ятаєте, що радив і куди кликав Іван Франко. А невмирущий Тарас, а незрівнянна Леся?!?! В ук­раїнців є з кого приклад брати, кого наслідувати. Треба мислити, що Ви добре розміркуєте про все й сміливо, без сумнівів та вагань, станете до праці на користь людям і собі.

Для Віктора перекладаю з німецької подорож Амудсена. Спо­діваюсь на суботу кінчити й надіслати.

Був у Голованівську на будівництві мосту, налагодив роботу. Повернувся – квартальний звіт. Три дні писав, не розгинаючись.

Прилетіли слукви, а я не маю можливості поблукати з рушницею. Чекаю на неділю, тоді вже побреду.

Хочу, щоб усі Ви були здорові, веселі та стійкі й завзяті духом.

На все добре. Ваш Ст. К..

Січень, 14, року 1968. Неділя.

^ Тяжко, тяжко мені стало,

Так, мов я читаю

Історію України.

Стою, завмираю... ”

Тарас Шевченко. “Сон”.

Оксано та Оленочко! 4

Історія України – це суцільна Голгофа. Та народ її не знає свого минулого. Воно було поховане по архівах царської Росії. На диво, й зараз тих пожовклих паперів із жахливими діяннями царів, воєвод та росіян не подають на широкий світ, а вкраїнські історики не хочуть і не прагнуть написати й подати народові правдиву, болючу історію його минулого.

Коли-не-коли по часописах і надрукують якийсь окремий випадок із терпкого минулого вкраїнського народу, як ось “Твор­ця” Сергія Плачинди в “Літературній Україні” № 2 з 5-го січня, цього року. Ви, звичайно, прочитали цього правдивого дописа. Але ж то лише краплина в морі горя нашого народу. Всі оті генерали, губернатори й генерал-губернатори робили, що хотіли, зну­щаючись із населення багатостраждальної України. Один дівочий набір за наказом звіря-цариці Катерини Другої чого вартий. Слід подякувати писемно Сергію Плачинді за те, що він вивів на широкий світ перед людські очі ті злочини й звірства, які чинили “благодійники”, посланці з Росії на Україні.

Та навіть ті крихітки правди, які часом потрапляють на шпальти часописів, мало хто читає. “Мудре” державне керівництво замазує людям очі ганчірками, “бахветами”, “куклетами” та порожніми кінофільмами. Невігластво й тупість українського населення дивовижна. Вузька філістерщина і все.

Але людям, які розуміють усю облудність і фальшивість ста­новища, належить усіма засобами боротись проти таких ненормальностей.

Друге лихо – мова. Історію фальсифікують, перекручують, за­мовчують. З мовою ще гірше. Її вселякими засобами намагаються ізолювати, дискредитувати, задушити. Для цього мобілізовані кіно, радіо, агітатори. Вся ця оскаженіла кампанія прикривається пролетарським інтернаціоналізмом і братерством.

Треба рішуче повставати проти цих мовно-ґеноцидальних на­мірів і спроб.

Ви якось говорили, що доводите людям безглуздість мовного становища на Україні, що це велика кривда вкраїнському народові, а люди дивуються і навіть деякі сміються над Вашими міркуваннями й справедливим обуренням русифікацією та прагненням до асиміляції бюрократичної верхівки України. Це аж ніяк не повинно Вас спиняти або приголомшувати Вашу енергію. Навпаки, Ви повинні ще завзятіше доводити повноправність української нації на свою культуру, правдиву історію, традиції, віру й мову, арґументувати свої доведення (знаннів у Вас на це досить) прикладами, становищем в інших народів, як ось у фінів чи румунів.

Бажаю Вам твердої волі й завзятого духу. Незабаром буду у Вас. На все добре. Ваш Ст. К..


Листопад, 27, року 1966. Неділя.

^ Ми серцем голі до гола,

Раби з кокардою на лобі,

Лакеї в золотій оздобі,

Онучі, сміття з помела...”

Тарас Шевченко.

Козачани, козачани! 5

Плачте, ридайте, кричіть! Ви чуєте, читаєте, що робиться? Якщо Ви й надалі мовчатимете, то лишається проклясти все, як колись із слізьми на очах проклинав Великий Тарас. “Літератур­на Україна” в числі 93 з 25 листопаду друкує, а Михайло Іванченко пише в дописові “Перлини душі народної”, що співають дівчата з с. Козацького. Одна назва цього села про що промовляє? Однією нею можна жити й пишатися. Адже, очевидно, його заснували козаки. Це ті сміливці, які, не замислюючись, клали голови, віддавали життя, щедро поливали вкраїнську землю чистою кров’ю, захищаючи віру, звичаї, мову, культуру своїх матерів, батьків і дідів. І що ж? До чого ми дожилися. Дівчата з того з промовистою, красною назвою села виспівують безглузду російську співомовку – “Подружка моя”. Треба ж замислитися над цим жахливим явищем, шукати причин його виникнення й докладати всіх сил для його знищення, його ліквідації. Не можна мовчати! Наша злочинна індиферентність призвела до цього. На наших очах почався наступ на українські святині: на нашу думу, наші пісні, на все наше національне. Глуха, тільки глуха людина може не чути про що і як галасають радіоли біля кінотеатрів по районових містечках. Дике виття та ще й невідомими мовами роздирає повітря містечок і сіл. А де ж чарівна вкраїнська, народна пісня? Та хіба ж тільки це, а з мовою що робиться. Олесь Гончар на з’їзді письменників у вступному слові трохи, та й то з острахом, заїкнувся в цьому напрямку, але вже в заключній промові поліз, мов той рак, назад.

“Раби, підніжки, грязь Москви...” – люто вигукнув огненний Шевченко. Його палючий гнів усі підстави мав. Отак саме повинен протестувати й ганьбити кожен українець отой нівелюючий, гнилий космополітизм, який хтось і для чогось підступно, хижо сіє й розповсюджує на Україні. Отож, ним і отруєні оті нещасні дівчатка зі села Козацького, що виспівували оту ідіотську співомовку. Обов’язок, незборимий, святий обов’язок кожної вкра­їнки, кожного вкраїнця сміливо, гордо й завзято повстати проти такого ганебного явища. Приховані деґенерати, перевертні, перекинчики в одежі ідеологічних керівників провадять отруйну розкладницьку роботу серед широких народних мас. Демагогічні нашіптування дійшли до того, що є вже такі молоді “вкраїнці”, які проповідують, що скоро вкраїнських шкіл зовсім не буде. Що робиться на Україні? Сьогодні неділя. З шести годин ранку радіо править теревені російською мовою. О восьмій годині ранку Київ (столиця в лапках) прогундосив п’ятнадцять хвилин про останні новини, а по тому знову російська мова. Що це? Може, це робиться для “розвитку” вкраїнської мови? Глум і брехня! Справжня назва цьому: нахабна, розгнуздана русифікація. Сподіваюсь, що Ви щось напишите сприводу цього Черкасянам.

На все добре. Цілую. Ваш Ст. К..





Червень, 6, року 1970. Субота.

Нас тут триста, як скло!

Товариства лягло!”

1847. Тарас Шевченко.

Оксано та Оленочко, дорогі мої! 6

Оце перегортав неперевершеного “Кобзаря” і спинився очима на віршові “За байраком байрак”. Два рядки в тому вірші змусили глибоко замислитися. І кожен повинен, мусить замислитися над тими рядочками, бо в них жахливий, кривавий шматок історії українського народу. В тому невеликому реченні невмирущий Великий Кобзар нагадує нам про страшну Берестецьку битву.

21 червня 1651 року козаки стялися під містечком Берестечком із 150000 армією польського короля Яна Казиміра. Укра­їнського війська було втроє менше, але козаки мужньо стали грудьми за рідний край, за віру.

Щоб дати можливість козакам одступити й переправитися через багнисту річку Пляшівку, триста козаків на чолі зі сотником Михайлом Чорнотою зголосилися затримати польську армію. Вони пішли на неминучу смерть, билися, як пантери, і всі загинули. Француз П’єр Шевальє, що служив у польського короля й стежив за відчайдушним опором і завзятістю козаків, із великим здивованням писав: “Що воно за вояки, що воно за народ такий – хоробрий, запеклий і стійкий?!” А це ж був український народ, наші прапрадіди. Там були і Филон Джалалій, і Іван Богун, і Мартин Пушкар, і багато-багато інших наших предків, що героїчно віддавали життя за волю, за незалежність рідного краю.

Близько 30000 козаків полягло під час Берестецької битви.

Несамохіть пригадується змістовна, народня, журлива пісня “Під містечком Берестечком”.

Ви, напевно, прочитали в “Кур’єрі ЮНЕСКО” за квітень місяць дописа Е. Салінва з Танзанії “Кур’єр на суахілі”, тобто мовою танзанійського народу, якого нараховується 9,6 міліонів, і ось вони, нерозвинені й не дуже численні, а вимагають, щоб міжнародний журнал видавався їхньою рідною, офіційною мовою суахілі.

А ми, українці, як?

Тому, прошу Вас, напишіть до редакції “Кур’єра” (адреса на титульній сторінці журналу), що українці, а їх ніби 47 міліонів, теж дуже прагнуть, щоб “Кур’єр” друкувався їхньою рідною мовою.

Зараз керую будівництвом двох мостів. А це приїздив начальник обласного управління Василь Кривенко й просив, щоб я налагодив будівництво мосту в Ново-Архангельському районі, бо в області нема кому?!?!

Щасливо! Чекайте. Ваш Ст. К..


Жовтень, 6, року 1966. Четвер.

^ В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля...”

1845. Тарас Шевченко.

Дорогенькі мої, рідні, любі! 7

Не знаю, чи Ви всі вкупочці зараз, чи нарізно – де хто, але пишу до всіх. Пишу тому, що не можу, не сила мовчати. Та Ви й самі, мислю, що добре й придивляєтесь, і прислухаєтесь, і теж не мовчите. І як же його не обурюватися, коли кінофільм “Лісова пісня” демонструвався в Америці російською мовою. Звичайно, там його й сприймали як російський. Так що, вкраїнці ніби нічого свого не мали і не матимуть. Не треба вже міркувати про те, що на Україні більшість кінофільмів, та не більшість, а майже всі, демонструються російською мовою. Хіба таке безглуздя можна оминати мовчанкою? Ні, і ні в якому разі, ні! Треба протестувати, апелювати всіма можливими засобами, щоб припинилася ця нісенітниця.

Треба звернутися до наступного з’їзду письменників Укра­їни й рішуче вимагати від них, щоб вони руба здійняли питання про припинення розгнузданої й безапеляційної русифікації вкра­їнського населення. Мислю, що Вам не варто підказувати, в якій формі про це писати. Безумовно, слід посилатися й на конституцію, й на права людини й кожного громадянина. Всі народи мають право на свою мову й нікому нема ніяких підстав її затискувати.

На все добре. Ваш Ст. К..


Травень, 1, року 1968. Середа.

^ Любий друже, Іване Савичу! 8

(...) Чи чув ти, який галас ізчинився навколо “Собору” Олеся Гончара? В романі чимало обережно-критичних, але досить гострих малюнків, аналізів і характеристик нашої “комуністич­ної” сучасності, а за старою приказкою “Правда очі коле”. Ось трубадури за наказом і напосілися на письменника.

Сердечний привіт усім хатнім, а внучці автограф особливий.

Твій Ст. К..


Грудень, 18, року 1966. Неділя.

^ Доброго здоров’я, Іване, друже віднайдений мій! 9

Спасибі за прихильного листа з 9-го грудня (...).

Запитань у мене дуже багато. Й вони такі пекучі, що серце крається. Як бачиш, мені довелося покинути філологію та вдатись до техніки. До теодоліта, нівеліра, мензули чи тахеометра не причепишся. Але лиха доля не поминула людину лише тому, що вона явища, дії, вчинки, закони, речі називала їхніми справжніми іменнями. Звичайно боляче. Докладалося таки чимало зусиль, щоб і перечитати якнайбільше, й простудіювати якнайглибше та й засвоїти якнайстійкіше: щоб по тому в житті, як доведеться, не кліпати очима, пригадуючи якусь дату, чи назву журналу, чи прізвище вченого або критика, чи зміст якоїсь монографії. І ось, як написав колись Антін Крушельницький, все те було “На­даремне”.

А з тою “об’єктивною” дійсністю, як ти пишеш, і не нагадуй. Іще з парадніх дверей і так, і сяк, та й то не зовсім, а що робиться за лаштунками, за параванами, то й писати навіть гидко. Які вбивчі блискучі характеристики всьому такому подавали Леся Українка, Володимир Самійленко, Іван Франко, Тарас Шевченко. Є з кого брати приклад. Так чому 770 українських письменників мовчать, ніби в них роти зашито й руки позв’язувано?

Оце зараз думаю над українською народною піснею. Її майже виключено з концертних програм, її не вивчають по школах, її не співають на селі. Створено такі “специфічні” умовини, щоб якнайшвидше задушити ту пісню. І в цьому напрямку багато “до­сягнуто” і “зроблено”. По радіо і радіолах панують “Чорні коти”, “Ах, мой милый” і те інше. Гнітить і пече думка: “Кому це потрібно? Для кого від цього користь? “Хтось” хоче створити “єди­ну, неподільну”. Яка ганьба, який сором! І це по всьому тому, скільки витерпів і переніс цей недолугий сорокаміліонний народ.

Вітай дружину й донечку.

На все добре. Твій Ст. К..


Жовтень, 3, року 1970. Субота.

^ Незабутній та любий

друже мій, Іване Савичу! 10


Непідробне спасибі тобі за ласкаву листівочку. Все мислю, як твоє здоров’я та як ти себе почуваєш, бо я товчуся на риштованнях на будівництві мостів, то ніби нічого. А дуже хочеться з тобою посумувати-порозмовляти. Майже нікого вже не лишилося в мене зі старих знайомих. Зараз і письменники, й критики, і вчені тримаються певного шаблону, з острахом перевіряють кожний свій рядок. Хіба ми в 1917, 1918 роках могли подумати, що для живого людського слова можуть бути якісь шори? Дико стає, коли замислишся, до чого ми дожилися. Де та демократія, де соціалізм, де рівність? Не дивуйся, не смійся з таких запитань. Їх викликає саме життя. І не в одного мене вони виникають.

Найсердечніший привіт усім твоїм хатнім.

Щасливо! Твій Ст. К..


Грудень, 27, року 1967. Середа.

^ Вельмишановний та дорогий

мій, Іване Савичу! 11

Уклінне спасибі тобі за привітання з Новим Роком та хороші побажання. Хочу і бажаю, щоб тобі і всьому твоєму родові в цьому 1968 році все велося якнайкраще, щоб іздійснювалися без клопотів усі Ваші наміри та бажання.

Сприводу видання “Автошляхового словника” – дивитимусь з риштовань на будівництві мосту у воду й виглядатиму золоту рибку. А до кого ж ти бідненький звернешся, щоб надрукувати твори Михайла Драгоманова? Річки ж біля тебе близько нема.

Та й дотепний ти, друже любий мій. Головне – не журишся, смієшся. Це добре.

А я журюся. Приїхав із “столиці”. У Києві не був давно. Сподівався на поступові зміни, на якесь прояснення. Нічогісенько. Нахабний розгул русифікації. Вкраїнського слова майже не чути. По установах – узенький філістерський дух. Заклопотаність дрібними, власними, суто міщанськими справами. Кар’єра, посада, справи хатнього інтер’єру, перебирання кісточок і брудної білизни знайомих, гулянки – ось теми для розмов і дебатів.

У Спільці письменників України почав був розповідати про ті неподобства, які діються в провінційних хащах, про радіопересилання, про кінофільми, про недоречності в літературі. Загребельний здивовано дивиться на мене, Зарудний дорікає скрайності моїх поцінувань і поглядів, О. Гончар скаржиться, що завантажений дуже, нема коли; ото тільки В. Коротич і прислухався до того, на що я скаржився.

Так і пішов я від тих творців слова з порожніми вухами. Іду та й мислю собі: “Де ж ті захисники народної культури та мови?”

Найбільше обурює інертність, порожнеча, політична сліпота, брак елементарної національної гордості, неосяжна ширина перевертництва, цілковита відсутність будь-якої свідомості та громадської мужності в нашому суспільстві.

Отара, навіть не овець, а телят. Обридлі стереотипні речення й міркування, порожня балаканина. А вже щодо радіопересилань, то й говорити не хочеться. І ось міліони довбень слухають і мовчать.

Тупцювали ж кияни на демонстрації в “столиці” під згуки “Слався, слався наш русский царь...” з опери Михайла Глінки “Життя за царя”.

Вибач за гіркі рядки.

Завжди незмінний твій Ст. К..


Листопад, 1, року 1981. Неділя.

^ Високоповажаємий та дорогий

Іване Паньковичу! 12

Дістав Вашого ласкавого, прихильного листа. Зрадів, що відгукнулися. З неослабною увагою читав Ваші милі, дружні рядочки.

Спасибі велике за листа й за добрі побажання.

Знаючи Вашу велику завантаженість та відповідальність за неї, сумуючи, переживав Вашу мовчанку, але згадував часто-часто.

(...) Перебуваючи у Львові, пішов на Личаківський цвинтар вклонитися могилам українських корифеїв. Найшов могилку неперевершеної, незабутньої Соломії Крушельницької. Це невисокий горбик, а на ньому малесенька плитка з надписом: “Соломія Крушельницька, 1872 – 1952”.

Закипіло, запекло в грудях! Прибувши до рідного куреня, написав до редакції “Жовтня” листа.

Як це так, писав, української та світової слави співачці суперґеніальній Соломії Крушельницькій немає відповідного спомника на цвинтарі. Та цій славній доньці вкраїнського народу належить спорудити такого надгробка, якого побудувала на могилі чоловіка Мавзола його дружина в Галікарнасі.

Немає грошей у держави ? Зверніться до громадськості. Найдуться люди, що знайдуть копійки, щоб таки стояв одповідний спомник на могилі ультрасвідомої українки – Соломії Крушельницької.

Перший надішлю місячні зароблені й надсилатиму скільки треба щомісяця, аби тільки встановити мавзолея на могилі співачки невмирущої слави.

Городину зібрав і позаносив у льох – капусту, буряки, картоплю, моркву, квасолю, горох – на зиму вистачить.

Обнімаю, тисну Вашу дружню руку, діточок цілую, дружині сердечний привіт.

З пошаною дід Степан.


Листопад, 1, року 1981. Неділя.

^ Сердечноповажаємий та дорогий

Іване Паньковичу! 13

До Вас два прохання. Напишіть, будьте ласкаві, два листи – Костенко Ліні та Дичковій Лесі. Адреси подаю: (...).

Перша – це поетеса, авторка роману у віршах “Маруся Чурай”.

Унікальний історичний твір. Із нього читач довідується в чарівній поетичній формі про життя, звичаї, судочинство, становище України в середині XVII сторіччя. Варте великої уваги те, що більшість осіб, поданих у романі, не вигадані, а дійсно жили й працювали в ті часи.

Несамохіть напрошується порівняння роману “Маруся Чурай” із романом О. Пушкіна “Євгеній Онєгін”.

І за кількістю персонажів, і за широтою розгортування подій, і за мовою, і, особливо, за соціальним змістом, то “Євгеній Онєгін” – убожество проти “Марусі Чурай”.

Тому прошу Вас і Вашу шановну родину, щоб Ви відповідно подякували поетесі за чудовий твір, над яким вона працювала шістьнадцять років.

Леся Дичко – композиторка. В неї вже є складні музичні твори, як ось її симфонія.

Треба просити її, аби вона зобов’язалась і створила оперу “Маруся Чурай” за історичним романом у віршах Ліни Костенчихи. На це є багато причин. Невідомо, наприклад, опери, створеної жінкою. І раптом! Опера жінкою складена, та ще й за сюжетом твору теж написана представницею кволої статі.

Та це ж буде світова сенсація!

Слухати й дивитися таку оперу не підуть, а побіжать і в Мілані, і в Буенос-Айресі, в Лондоні і в Токіо, в Торонто і в Мадриді, в Нью-Йорку і в Римі.

Звичайно, створити оперу – це велика справа, але ми мусимо домагатися, щоб ця надія здійснилася.

Тут іще треба розважливості. Наш народ через складнющі історичні обставини не знає й не розуміє оперної музики, хоч і створив безліч чудових, мелодійних пісень.

Опера повинна бути короткою й чіткою. В увертюру обо­в’яз­ково вплести мелодію пісні Марусі Чурай “Ой не ходи, Грицю”. Це буде добра підготовка слухача для слухання опери. Замислився оце над лібрето. Щось вигадаю.

Отже, пишіть, дякуйте й просіть і поетесу, й композиторшу. Та й студентів спонукайте до того.

Завжди згадуючий про Вас і Ваших милих донечок та дружину Ваш дід Степан.


Червень, 5, року 1984. Вівторок.

^ Дружньоповажаємий та дорогий

Іване Паньковичу! 14

Прибув Ваш докладний лист із 26-го травня. Дуже зрадів, що він дістався до мого куреня. Бачите, написав листа до дівчини Люди, що виростала в дитинстві на садибі при курені. Вона зараз на другому курсі Музично-Драматичного інституту ім. Карпенка-Карого. Радив їй уважно прочитати історичний роман у віршах Ліни Костенчихи, а по тому піти з подругами-студентками до поетеси й щиро подякувати їй за епохальний історичний літературний твір.

Крім того, наказав Люді (вона надіслала мені адресу Лесі Дичкової), щоб вона з товаришами настійно просили композиторшу розпочати роботу над оперою “Маруся Чурай”.

Той мій лист “загубився” на шляху до Києва. Звичайно, надіслав другого.

Побачимо.

Дивуюся, що Ви й до сього часу не написали до наших талановитих жінок. Чекаєте, коли з’явиться кваліфікована рецензія на “Марусю Чурай”?

А ось, як почали вилучати із “Кобзаря” з 1976-го року один за одним твори: “Іржавець”, “Чигирине, Чигирине”, “Розрита могила” та інші, чи дуже заперечила, чи відгукнулась на те “Літера­турна Україна” чи “Радянська Україна”?

А люди писали звідусіль, обурювалися, вимагали вміщення в “Кобзар” вилучених творів Великого Українця.

З минулого року ми маємо гарно видані “Кобзарі” з вилученими творами.

“Краплина за краплиною й камінь довбає”.

Так що, писати, прохати, вимагати треба. Не слід забувати, що на кожній і кожному з нас лежить борг, відповідальність священна, велика перед народом і перед самим собою.

Ви зауважили, що прохання та листи можуть “насторожи­ти” композиторку. Та доки ж ми і від чого будемо “насторожува­тися” – нехай йому лихо.

Тут заперечень не може бути – писати треба.

А так – час уже замислюватися над подальшим майбутнім старшої донечки. Будівницею вона не хоче бути. Гуманітарні науки – це широченне поле для розвитку людського інтелекту. Хоч би й рідна чи інтернаціональна філологія. Це море цікавого. Тут на перешкоді стають умови часу, які вимагають один і той же персонаж чи твір трактувати то так, то інакше.

Географічні науки вимагають багато мандрувати. Добре, що є час поміркувати.

Читаю, сапаю, пишу, полю, насаджую, милуюся квітами, їх багато.

Родині дружній сердечний привіт.

З правдивою пошаною Ваш дід Степан.






1-4; 6-7 Листи родичам у м. Шполу, що на Черкащині.

5 Лист до земляків у село Козацьке, Звенигородського р-ну на Черкащині.

8-11 Листи до Івана Савича Романченка, відомого львівського драгоманознавця, з яким Степан Кожум’яка навчався в 20-х роках в Одеському ІНО.

12-14 Листи до Івана Паньковича Фецовича, викладача інженерно-будівельного факультету Державного університету “Львівська політехніка”.

^ ЗДОРОВЕ СУСПІЛЬСТВО – ЗДОРОВА НАЦІЯ або







В джерельну основу підрозділу покладено листи Степана Кожум’яки 1950-х рр. до дружини Катерини Дмитрівни із заслання на вічне поселення. (Си-­бір, Великий Улуй Кра­сноярського краю).









залишити коментар
Сторінка2/9
в збережено
Дата конвертації25.09.2011
Розмір2.54 Mb.
ТипКнига, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9
не очень плохо
  1
отлично
  5
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх