Книга розрахована на широке читацьке коло icon

Книга розрахована на широке читацьке коло


1 чел. помогло.
Схожі
І конкурсних проектів...
Розраховано на широке коло читачів: студентів, аспірантів, ви­кладачів, науковців...
Книга розрахована як на фахівців істориків, політологів, так і на широкого масового читача...
Сутність та роль грошової маси, завдання її статистичного аналізу...
Необхідні умови ефективного спілкування продавця зі слухачем”...
Реферат 2011
Методичні рекомендації щодо подолання злочинності серед неповнолітніх та організації...
Книга розрахована як на фахівців істориків, політологів, так І на широкого масового читача...
Цей курс є одним з базових І охоплює широке коло пристроїв електронної техніки...
Пов’язана з питаннями Великої грецької колонізації будь-якого регіону...
Книга розрахована на істориків, викладачів, студентів, усіх, хто цікавиться вітчизняною історією...
Книга розрахована на старшокласників, студентів, викладачів шкіл та вузів нашого регіону...



Загрузка...
страницы:   1   2   3   4   5   6   7   8   9
скачать









Упорядник Юрій Колісник








1898 1989









Львів – 2002

ББК 63.3 (4УКР) 625

К-58п


НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ТА
^
ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКЕ ВИДАННЯ



Упорядник Юрій Колісник



У книзі на основі значних архівних та маловідомих друкованих матеріалів відтворено сторінки життя й діяльності самобутнього філолога, філософа, талановитого автошляховика, ук­раїнського політв’язня Степана Кожум’яки. На тлі епохи висвітлено його роль у національно-визвольному русі, показано практичний вклад у розбудову нашої держави. У виданні відображена громадська позиція митця, його світогляд та ідеали.

Книга розрахована на широке читацьке коло.



(Мову авторів збережено)


ISBN 966-8021-80-0


© Ю. Колісник, 2002





^ СЛОВО ДО ЧИТАЧА

Скільки ж їх, палких патріотів, відійшло в небуття! Не всі імена цих людей викарбувані на скрижалях історії, але в тому, що Україна виборола незалежність, є частка і їхньої праці. Таким патріотом був і Степан Кожум’яка – інженер, фахівець з будівництва мостів, який закінчив два навчальні заклади, володів кількома іноземними мовами. Та понад усе любив свою рідну мову, свій ук­раїнський народ. І любов ця не була безплідно-ліричною. В дусі до всього українського він виховував молодь.

Ще з малих років із книг, придбаних батьком на аукціоні, черпав почуття прекрасного. До революції працював народним учителем, у 1926 році закінчив факультет соціального виховання, а в 1928 році мовно-літературний факультет Одеського інституту народної освіти й захистив дипломну працю “Борис Грінченко ”. Любив ходити в національному вбранні.

Часто у відвертих розмовах зі студентами проливав правдиве світло на події 1918 року в Україні, яких був очевидцем. За що й поплатився... Невдовзі був заарештований співробітниками ДПУ і засланий на три роки до Йошкар-Оли.

Після повернення (дискваліфікований як філолог і соціолог за “націоналістичні” переконання) закінчив Харківський автошляховий інститут.

У 1937 році знову заарештований за “антирадянську агітацію і пропаганду” й засланий у Самарлаг на 10 років. Працював там на будівництві авіазаводів, що пізніше постачали на фронт літаки “ІЛ-14” та “ІЛ-15”. Випрацюваний та знесилений, як і решта в’язнів, лежав на нарах і чекав уже свого смертного часу, та завдяки знанням технології виготовлення спеціальних марок бетону, за вказівкою зверху, був порятований і працював на секретних об’єк­тах “А” і “Б”.

“А” – радіощогла, що мала б замінити московську; “Б” – величезне підземне сховище, де мав розміститись уряд із Москви, на випадок евакуації під натиском німецьких військ. Після відбуття терміну працював вільнонайманим робітником.

Настав 1949 рік. І знову арешт за звичною статтею й заслання на вічне поселення до Красноярського краю.

У сибірській глушині згодом очолив і підняв шляхове будівництво, збудував собі хату, виклопотав для полювання навіть рушницю...

Лише на схилі літ зміг повернутися у рідний Новомиргород.

Три арешти, близько 20 років тюрем, спецзаслань і постійний нагляд комуністичної держбезпеки не зломили душі живої і слова живого.

Повернувшись до рідного краю у свої 56, за 19 років наступної плідної праці інженер Кожум’яка встиг звести не один міст із залізобетону й прокласти багато кілометрів автошляхів.

Упродовж всього свого життя намагався брати якнайактивнішу участь у національно-громадському житті. Свідченням тому: організоване ним встановлення пам’ятника Великому Кобзареві в селі Лип’янці (батьківщині славетного скульптора Івана Гончара), залишені спогади, фотографії, листування з друзями – Борисом Антоненком-Давидовичем, Михайлом Стельмахом, Іваном Романченком, професором філології Володимиром Лазурським.

Чільне місце займають написання петицій-вимог до Верховної Ради УРСР, Спілки письменників України, редакцій часописів і журналів з вимогою припинити “дику дискримінацію мови багатомільйонного українського народу”, поширення статті Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, “Загальної Декларації прав людини” ООН.

Щороку Степан Кожум’яка (в похилому віці просто “Дід Степан”) покладає “березневі вінки” до дня народження Тараса Шевченка, “Кобзаря” якого він мав за “Українську Біблію” і прекрасно декламував напам’ять.

Клопоче дід Степан перед високими інстанціями і про вихід творів передової зарубіжної класики та журналу “Кур’єр ЮНЕ­СКО” українською мовою, про реформу освіти, про повернення до української абетки вилученої літери «ґ», залучає до цієї справи своїх близьких та знайомих, а ще мріє про “Автошляховий словник”, який самотужки упорядковує; оперу “Маруся Чурай”, з ідеєю створення та конструктивними пропозиціями з цього приводу звертається до авторки роману Ліни Костенко та композиторки Лесі Дичко.

У його оселі, “Найдемократичнішому курені”, часто бували різні люди – від простих шахтарів, рядової інтеліґенції до високопоставлених чиновників, секретарів райкому партії. Різниця полягала лише в тому, що одні йшли “прямо”, інші, “в костюмах”, – “у присмерках попідтинню”... Приходили з різною метою. Дехто – вилити свої особисті болі, “сповідатись” перед щирою людиною чи запитати поради у старого бувальця. Ще дехто – на “платонівські діалоги” з питань історії, релігії, філології, міжнародної політики. Й у цій сфері від людини з енциклопедичним багажем знань й неординарним вільнодумним мислен­ням (у роки “залізної завіси”) було що почути й довідатись. Не забувала діда, відповідно, і держбезпека...

Важко передати ті почуття, які огортають під час спогадів про людину, від якої віяло непідробною щирістю і теплотою...

Перебираю в пам’яті часи свого дитинства та юнацьких років... Вони стали особливими для мене завдяки діду, від якого ще чотирьохрічним хлопчаком почав сприймати перші уроки правди, добра і справедливості, почув першу козацьку пісню. Са­ме тоді, напевно, й отримав національне хрещення. У шкільні роки в діда у “курені” прочитав “Історію України” Михайла Грушевського, почув про Д. Яворницького, В. Винниченка, М. Хвильового, Центральну Раду...

Дід Степан з’єднав для мене береги минулого України і її сучасного, теперішнього і майбутнього, він будив у мене поступові думки, допоміг відчути відповідальність за долю рідного краю, виявляв до мене зацікавленість. Тож відчуваю себе морально зобов’язаним, перед цією Людиною за виховання любові до Укра­їни, істини, науки й прагну дотримуватись її духовного заповіту.

Лише рік не дожив патріот до проголошення незалежності, яку прорік ще задовго. Степан Кожум’яка говорив, що наше молоде покоління дочекається того часу, коли українська нація вирветься з хижих обіймів “старшого брата”, що наш народ матиме заможну самостійну державу, що ми матимемо прекрасний лад, де будуть ринкові відносини, де буде вільне підприємництво і зазначав, що ці якісні перетворення відбуватимуться саме безкровним – еволюційним шляхом, шляхом докорінних змін, і наша Ук­раїна ще займе гідне місце у ряді передових європейських країн.

Доречно сказати кількома рядками з листів самого Степана Кожум’яки.

...“Що ж робити?” – спитаємо. Робити є що, треба хотіти, прагнути, бажати. А починати належить із самих себе. Кожен із нас має певну освіту, розвиток і можливості. Тому не сидіть же й сподіватися, що хтось нам створить і зробить. Головне – особиста наполеглива робота кожного: Україна не має багато того, що мають найменші нації... Найкращі люди українського народу вважали не тільки своїм першорядним обов’язком, а й щастям працювати на користь своєї нації. Ми ж добре пам’ятаємо, що радили й куди кликали Іван Франко, невмирущий Тарас, незрівнянна Леся. У нас є з кого приклад брати, кого наслідувати”.

Або ще. “Не вмів жити... Зрозумійте мене: не можу існувати без корисної для всіх, для свого народу праці. Можете помислити, що я хизуюся цим, хочу бути оригінальним. Зовсім ні. Праця і на мосту, і в квітнику – це моя як етична, так і естетична потреба.

Люди повинні твердо розуміти, яке місце в житті й на світі вони займають, вони повинні твердо й повсякчас пам’ятати, твердо думати про ті обов’язки, які накладає на них та інтеліґентність і перед народом, і перед самими собою, і перед дітьми, і перед суспільством, серед якого вони працюють і обертаються. Інтеліґентна людина – це світло, що повинно світити навколо себе всіма найкращими якостями серед моря чи лісу безпросвітної міщанини, буденщини та дрібничковості регресивних, назадницьких, одсталих індивідів. Вона повинна вести перед, бути зразком поступу, справедливості, свідомості, правди та краси. ...Хіба ми не для того, щоб впливати й змінювати те погане оточення?..”

Протягом усього життя його життєвим кредом завжди залишалося: “Найголовніше – бути людиною”. Він оминав запроданців і вважав, що “треба зберігати чисте, непідкупне сумління, і воно завжди, у будь-яких умовах життя, покаже тобі правдивий шлях, яким ти повинен іти й чинити”.

На нашій землі є багато таких прикладів, але ще ця сторінка нашого страшного минулого сповна не відкрита, її ще треба довідкрити, щоб не повторилося те, що було. Щоб трагедія нашого народу була останньою трагедією, щоб людина була вільною і спокійною за своє майбутнє.

Юрій Колісник

^ НА ШПАЛЬТАХ ГАЗЕТ





Перед закінченням мосту приїздили автомобілем працівники КДБ. Зупинилися й гукнули мене. Я думав, що буде неприємність. Але ні...”

(Із спогадів С. Д. Кожум’яки).

Колись у старому Новомиргороді на цьому місці був базар, куди з’їж­джалися на торги селяни з навколишніх сіл, де ремісники продавали кінську збрую чи борони, ярма для волів чи колеса, бочки чи полив’яний посуд, а для малюків – гарно розмальовані свищики; рибалки виносили сюди виловлену у Великій Висі добірну рибу, городники – городину, пекарі – хліб та кренделі, пиріжки та солодкі коржики... Там, де колись вирував базар, віднедавна піднялися цегляні стіни нового житлового масиву. Новий багатоквартирний будинок на кілька під’їздів зайняв собою ледве не всю колишню базарну площу, що видавалась колись новомиргородцям такою просторою. Вселилися у свої квартири новосели, побільшало в околиці дітвори та молоді. І ніби зіщулилися, поменшали поруч із цегляною новобудовою і старий млин, і чепурні будиночки новомиргородців, уквітчані садками та квітниками. В одному з таких будиночків, у “ще батьковому курені”, як сам каже, і живе нині дев’яносто­літній Степан Кожум’яка. А простіше – дід Степан.

Років чотири чи п’ять тому, виконуючи у Новомиргоро­ді завдання редакції, ми з товаришем почули від людей про дивака-філософа, людину, довкола життя й імені якої ходять усілякі чутки й домисли. Хоч і знають буцімто всі діда Степана як людину чесну, незлобиву, розважливу й мудру, хоч і співрозмовник з нього – годі такого шукати. Не може про нього ніхто слова поганого сказати, та тільки... щось таке у нього було в житті. Мабуть, “щось таки, справді, було, бо кажуть, ніби відсидів”...

Слухаючи різних людей, котрі знали діда Степана або чули про нього, ми щораз дивувались: із тих слів відкривався нам образ людини справді неординарної, може в чомусь і дивної, не кожному зрозумілої у словах своїх і вчинках. Наче й розумний чоловік, мовляв, та з розуму свого нічого не надбав: то сидів, а як вернувся з дальніх місць, то нерідко конфліктував з начальством, так що, і відповідні органи ним, кажуть, цікавилися...

І от ми відкриваємо високі тесові ворота, проходимо мощеною плитками доріжкою до старої, але ще міцної хатини й застаємо там сухожилого старого чоловіка у простій полотняній сорочці навипуск, в товстих окулярах, із пишними сивими вусами, за якими заховався живий іронічний усміх. Дід сидить на ліжку під великим, оправленим у старезну раму портретом Льва Толстого (як згодом дізналися, унікальним портретом, де зображення великої лю­дини водночас являє собою майстерно записаний художником тринадцятий розділ із “Крейцерової сонати”); на стіні, ліворуч від господаря, – репродукції творів К. Трутовського, праворуч – портрети Тараса Шевченка, Лесі Ук­раїнки й Івана Франка, а нижче – жіночий фотопортрет (то – мати С. Кожу­м’яки). Старий письмовий стіл біля вікна, на ньому – таке ж старе письмове приладдя. Старезний радіоприймач. Зачохлена бандура. Книжкова шафа.

Господар ніби чекав на нас: розпитався, хто, звідки, яким побитом. Розговорилися. Власне, то була не розмова, а, радше, монолог того сиваня. Ми слухали його, правда, з деякою осторогою (хтозна, може справді, якийсь шовініст, прикидається компанійським, своїм, а в самого ідеологічна диверсія на думці)... Та тільки марно ми побоювалися, бо говорив чоловік щось абсолютно несумісне з вузьколобим людиноненависництвом – про світ, про людину в ньому, про макрокосм всесвіту й мікрокосм людської особистості...

Від тих слів, що лилися легко й невимушено, від образної народної мови старого війнуло на нас чимось дивовижно знайомим. Це були думки, які ми, певно, зустрічали у книгах письменників, мислителів різних часів і народів, це були якоюсь мірою і наші власні думки, хоча ще й не усвідомлені до кінця, не одягнуті в одежу слів. Здавалося, то говорить людина майбутнього. Може, саме тому так пригадується те й нині, що слова, сказані тоді дідом Степаном, дуже співзвучні з думками й прагненнями, якими живе увесь наш народ у час перебудови.

Як же ми були вражені, дізнавшись, що з 1973 року ця людина через хворобу очей практично майже позбавлена контактів зі світом, – приміром, читати може на день (і то не завжди) якихось 5-8 хвилин. І що перш ніж захворіли очі, дід Степан устиг закінчити будівництво одного з найдорожчих (в усіх смислах) своїх творінь – мосту через ріку Велику Вись у селі Коробчине.

Із спогадів С. Д. Кожум’яки: “...Але міст мав обійтися в 154370 крб. Як почув про цю суму, то стало моторошно. Голова колгоспу сказав, що загальні збори вирішать. Зібрали збори, вирішили будувати. Голова затвердив кошторис. І почалося... Адже міст неплановий. Куди і за чим не повернися, одне питання:

– А наряд де?

Наїздився, напросився. Велике спасибі співробітникові Держплану (рес­публіки – П. С.) Корнієнкові Павлові, який в усьому допомагав мені... Доводилося об’їздити всі шляхобудівельні та мостобудівельні організації. Іще велике спасибі начальникові мостоуправління Олегові Наумченку та головному інженерові Вікторові Іщенку, які теж не відмовили мені ні в чому. За допомогою цих людей протягом двох з половиною років ми таки збудували міст – потужний, залізобетонний, довжиною 90 метрів. На радість усім селянам...

...На будівництві Коробчинського мосту працював з 5.05.1971 по 31 грудня 1973 року. Довго тягнулося будівництво, бо міст, як казав, був неплановий. Добувати деталі було важко й забирало багато часу. Перед закінченням мосту приїздили автомобілем працівники КДБ. Зупинилися й гукнули мене. Я думав, що буде неприємність. Але ні... Вони навіть сказали: “За будівництво такого мосту Вам слід би спомник поставити”. І підвезли мене до контори колгоспу...

На час закінчення будівництва мосту виповнилося Сте­панові Демидовичу три чверті століття – народився ж бо він ще 1898 року. Після Коробчинського чоловік більше не будував мостів – далися взнаки роки й хвороба. Але й опісля його досвід і знання ще не раз стали в пригоді новомиргородським шляховикам. Бо не ховав чоловік від людей ні знань своїх, ні досвіду, коли стало вже несила працювати самому. А в тому, що згадує він про “приймання” мосту ще й працівниками держбезпеки, є своя передісторія. Вона ой яка непроста...

І ось я знов біля знайомих, обмитих дощами й висушених сонцем тесових воріт... Заходжу до хати й застаю Степана Демидовича на його 90-му році життя при повній, як кажуть, пам’яті і при звичній його красномовності. Він починає говорити, і слова його знову видаються плодом глибоких, болісних, людяних роздумів про день сьогоднішній:

Дуже погано, коли в людині перемагає егоцентризм. Мені здається, що серед сучасної молоді він досить популярний. Але ж треба щось для людей зробити, а потім про себе думати...

Що й казати, за своє довге життя напридивлявся С. Кожу­м’яка до всяких “изм'ів” та “ізмів”. Та й натерпівся від них...

– А як згадаю оту Сибір несходиму! – це вже дід Степан каже з видимою іронією, хитаючи сивою головою, красномовним жестом береться за голову. – Там же взага­лі – хай йому морока! Вилізеш було на модрину – вони вищі за решту дерев, глянеш в один бік – ліс, в інший – теж ліс. Коли дивишся, а десь за лісом димок в’ється – паротяг там, залізниця. Думаєш, оце б причепитися та поїхати додому... Ох і лісу ж, лісу!

Із довідки Черкаського обласного суду від 12 липня 1958 року (№ 44-КС-126):

“Справу про звинувачення Кожем’якіна1 Степана Демидовича, 1898 р. н., переглянуто президією Черкаського обласного суду 9 липня 1958 року. По­станову “Трійки” УНКВС Київської області від 4 грудня 1937 року відносно Кожем’якіна С. Д. скасовано, справу припинено за недоведеністю пред’явле­ного звинувачення...”

На час видачі цієї довідки Степан Кожум’яка працював техніком рай­автошляхвідділу в Златополі (тепер у складі Новомиргорода). Позаду були роки тюрем і заслання. Попереду – роки роботи інженером та головним інженером Новомиргородської шляхово-експлуатаційної дільниці № 722. Щоправда, 1967 ро­ку його, визнаного спеціаліста, несподівано переведено на посаду май­стра з мотивацією: “у зв’язку з похилим віком”. Справжня причина такого “пониження в посаді” була дещо в іншому: після періоду хрущовської “від­лиги” наставав період, який тепер називаємо “застійним”. У цей час дехто й пригадав, що головний інженер ШЕД № 722 хоч і реабілітований, але все-таки сидів, отож, “щось же там було”... Врешті, від нерозважного рішення постраждала справа: чотири роки, аж до будівництва колгоспного мосту в Коробчиному, рідкісний фахівець (хоч і в літах, та ще повний снаги й бажання працювати для громади) вимушено бездіяв. Що ж було підставою для звинувачень на адресу цього чоловіка – і дав­ніх, і недавніх? На це питання неможливо відповісти, не заглянувши в минуле...

Здається, сама доля обрала Степана Кожум’яку для всіляких помилок і непорозумінь. Закінчивши народну та “вищу початкову” школи в Новомиргороді, він ще до революції вступив на земські педагогічні курси в Єлисаветграді. Під час навчання організував рукописний журнал “Лесной ручеёк”, у якому вмістив власного дописа під назвою “Більшовизм”. Ось тоді примхлива доля й пожар­тувала вперше над Степаном: за­мість нього покарали чомусь його двоюрідного брата Івана Бароніна, який працював на заводі Ельворті...

1917 року, закінчивши педкурси й одержавши звання народного вчителя, С. Кожум’яка повернувся додому. Крім викладання, знайшов собі й іншу роботу: вступив до сільськогосподарської комуни “Рілля”, яка мала 23 гектари землі.

– Взагалі, язик у мене неблагополучний, – жартує, бува, дід Степан. – У мого батька було багато дітей, та, мабуть, в одного мене такий язик... Був у нашому Новомиргороді політрук Еленбаум, то я з ним якось так засперечався, що мене ледве не взяли під варту... Потім, правда, з посади завідуючого четвертою новомиргородською школою звільнили. Поїхав я після цього за правдою в Єлисаветград...

Поїздка стала поворотною в долі молодого вчителя. В повітовому відділі наросвіти йому видали відрядження для вступу до Одеського інституту народної освіти (ІНО). 1923 року він подався до південного портового міста. Закінчивши 1926 року факультет соціального виховання в інституті, вирішив: треба вчитися ще. Це бажання й привело нашого степовика на так званий мовно-літературний факультет ІНО...

Загалом, про той період життя Степана Кожум’яки знаємо з його власних спогадів та деяких документів, що вціліли у вирі минулих десятиліть. Пи­шу про все це досить фрагментарно, і все ж на одній особливості тих часів слід зупини­тися: то було перше десятиліття після революції, яке нині назива­ють “новим українським культур­ним ренесансом”.

невеликий відступ в історію. Звільнившись від царату, народи Російської імперії потяглися до освіти, культури. Важливою ділянкою роботи КП(б)У стало про­ведення так званої “українізації”, яка була конкретним актом радянського політичного курсу, про яку чимало можемо дізнатися з архівів. У ленінській “Резо­люції про Радянську владу на Ук­раїні” 1919 року проголошувалось, що “члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх державних установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штуч­ними засобами відтіснити ук­раїн­ську мову на другий план, прагну­чи, навпаки, перетворити україн­ську мову в знаряддя комуністич­ного виховання мас”. Однак з приходом до влади Сталіна, втіленням його ідей “автономіза­ції”, “загостренням класової бо­ротьби із будівництвом соціалізму” та “демокра­тичного централізму”, який на ділі був просто централіз­мом, саме питання про роль укра­їнської мови в комуністичному ви­хованні мас вже не вважалося актуальним. Під гаслами “зміцнення держави” розпочалось згортання “укра­їнізації”, що не змогло не ви­кликати спротиву широких верств.

Чи ж варто дивуватися, що молодий Степан Кожум’яка, який хотів вчитися рідною мовою, і до того ж мав запальний характер і певні переконання, опинився в самому вирі подій? 1928 року він, активний учасник усіх студентських зібрань, готувався до захисту дипломної роботи та складання державних іспи­тів. І раптом в ніч із 6 на 7 березня 1928 року був заарештований і доставлений в ДПУ.

із спогадів с. д. кожум’яки: “...Допитувала мене слідча Іва­но­ва. Звинувачували в гострій кри­тиці існуючих порядків. Донесли на мене п’я­теро студенток із мого ж курсу, яких було прикріплено до мене, щоб я на­вчав їх української мови. Звичайно, як колеги ми часто вступали у відверті й гострі суперечки...”

Так почалося в житті Степана Кожум’яки ще одне непорозуміння, яке з перервами продовжувалося не одне десятиріччя. Того фаталь­ного року студент Кожум’яка таки одержав можливість захистити дип­лом і закінчити вуз. Але невдовзі після захисту його запросили в ДПУ й повідомили про заслання адміністративним порядком аж в Йошкар-Олу на три роки.

Вже на засланні С. Д. Кожум’яка познайомився з інженером-шляхови­ком І. Мигачовим, який очолював топографічну експедицію Ленінградського відділу енергобуду. Ленінградець запросив молодого засланця до участі в ек­спедиції, заручившись дозволом ДПУ. Так Степан Кожум’яка вперше прилучився до справи, що стала справою його життя – шляхо- та мостобудівництва. Як кажуть, добра б не бу­ло, та лихо помогло...

Влітку 1931 року термін заслання закінчився, та “непорозу­міння” про­довжувалось. Поселившись із дру­жиною у Черкасах, де двічі на тиж­день мав реєструватися в Держполітуправлінні, та знайшовши собі роботу, Кожум’яка вирішив вступа­ти заочно до Харківського шляхо­вого інституту, який щойно від­крився. Пізніше, навчаючись в ін­ституті, працював начальником та­рифно-нормувального бюро на бу­дівництві стратегічної дороги. 29 листопада 1937 року, вже маючи диплом інженера-шляховика, був заарештований. Хоча вину С. Д. Кожум’яки, як про те свідчить судо­вий висновок, наведений вище, не було доведено, повернутися чоло­вік додому зміг тільки через дев’ять років.

* * *

Роки, в які випало жити дідові Степанові Кожум’яці, стали для нас вже історією. Тією історією, про необхідність поглибленого аналізу й переосмислення якої так багато говорять нині не лише письменники, громадські діячі й учені, а й всі чесні люди. Тією історією, яка викликає стільки суперечок, різночитань і полярних оцінок на сторінках центральної та й рес­публіканської преси. Не претендую­чи на всеохопність показу історії, ми спробували розповісти про долю конкретної людини в ній. Власне, автор висловив своє розуміння цієї долі.

Життя Степана Кожум’яки не бу­ло безплідним. Він залишив по со­бі не один Коробчинський міст. Мости через Велику Вись у центрі Новомиргорода (біля СШ № 2), не­подалік залізничного вокзалу, мос­ти за межами Новомиргородського району – вони, зведені за його проектами і під його керівництвом, сьогодні вірно служать людям, народному господарству й ще служитимуть не одне десятиліття. Всупереч страшним і необґрунтова­ним звинуваченням, всупереч “сталіністам” і їхнім наступникам-бю­рократам, незважаючи на недовіру та переслідування, Степан Кожум’яка робив свою справу на совість, і цим довів, що не чужий ні суспільству, ні нашому народові. “Історія – навчителька народів” – ці слова належать ве­ликому Ґете. Мені здається, історія життя діда Степана багато в чо­му повинна стати повчальною для сучасної молоді. І най­перше – стійкості в життєвих незго­дах, віри в свій народ і прагнення зро­бити щось для цього народу.

Напевно, у своєму житті Степан Кожум’яка, як і всяка людина, також помилявся. Ніде правди діти, інколи й в позу міг стати, схильний був до категоричних суджень... Він цього й сам не приховує. Але була й постійна, вперта віра в краще у людях і суспільстві. Вони й виручали його у важкий час. І найкрасномовніше підтвердження тому – його ос­танній міст у Коробчиному. Чоловік узявся будувати той міст, переступивши через особисту обра­зу. Бо виніс зі свого життя ще й та­кий урок: бездіяльне добро пере­творюється на свою протилежність – на зло.

Навесні 1980 року, коли на наших ріках була висока, як ніколи в па­м’яті багатьох, повінь, коли в Коробчиному вода позаливала вулиці й деякі хати, під мостом до рівня води залишався “класичний” про­світ – трохи менше метра. Люди дивувались: “Як же це той дід Степан так розрахував, щоб така велика повінь, а мостові хоч би що?” Міст вистояв, бо був зробле­ний “по науці”. Та не тільки це. Він був збудований для людей, що живуть і житимуть на цій землі...




залишити коментар
Сторінка1/9
в збережено
Дата конвертації25.09.2011
Розмір2.54 Mb.
ТипКнига, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы:   1   2   3   4   5   6   7   8   9
не очень плохо
  1
отлично
  5
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх