О 1100-річчя першої літописної згадки про переяслав до 75-річчя київської області кришталев І р о с и Поетична антологія Київщини Переяслав-Хмельницький 2007 icon

О 1100-річчя першої літописної згадки про переяслав до 75-річчя київської області кришталев І р о с и Поетична антологія Київщини Переяслав-Хмельницький 2007


2 чел. помогло.
Схожі
Сковорода (1722 1794) Науково-допоміжний біобібліографічний покажчик Випуск 1 Видання друге...
Григорія Сковороди Бібліотека григорій сковорода (1722 1794) Науково-допоміжний...
Д миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції...
О. П. Бойко // Гуманітарний вісник двнз «Переняслав-Хмельницький державний педагогічний...
Курсів історичного факультету...
Навчально-методичний посібник Рекомендовано Вченою радою...
А. В. Опольська Соціальний аспект діяльності керівника закладу освіти...
Список рукописів навчальних посібників для внз...
Інформація п ро хід виконання міської цільової Програми розвитку туризму на 2004-2010 роки...
Курс лекцій переяслав Хмельницький 2009 тема лекцій 1-2...
Список рукописів навчальних посібників для внз, що поступили на грифування в іітзо з 06. 12...
Робоча програма з курсу Методологія наукових досліджень” для спеціальності 010103 історія...



страницы: 1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   21
повернутися в початок

^ Матвієнко Марія Михайлівна (1935)

Народилася в 1935 році у селі Луб’янка на Київщині. Після закінчення школи працювала у різних установах міста Ірпеня. Активна учасниця художньої самодіяльності. Автор і виконавиця самобутніх пісень, які звучали на багатьох фестивалях і по радіо. Лауреат Всесоюзного конкурсу авторських пісень.


^ РОЗЛЯГЛИСЯ ТУМАНИ

Розляглися тумани в Ірпені на світанні,

Впаду в роси з туманів, хай туман обійма.

Не ревнуй ти, коханий, що люблю я тумани,

Ту любов на світанні мені мати дала.


Йде любов бездоганна по землі на світанні,

Як тумани з росою на схід сонця пливуть.

Наче райдуга в небі по землі проти неба,

Цвітуть білі тумани й вічно в серці живуть.


Із туманів водиця у криницях іскриться,

А з роками на скронях ляже сивий туман.

На околиці міста лине спів урочисто —

Ірпінчанка співає, ніжно грає баян.

Розляглися тумани в Ірпені на світанні...


[Первоцвіт: Альманах / Упоряд. Н.В.Висоцька. – К., 2003. – С.24]


^ У НЕДІЛЮ РАНО

Пісня

У неділю рано калину копала,

У неділю рано калину саджала,

Та й не біля хати, та й не при дорозі,

І не у лісочку, не в зеленім лузі.


Калино червона, не рости високо,

Бо у неньки хата глибока-глибока.

Стануть до калини пташки прилітати,

Сяде на калину соловей співати.


У неділю рано зозуля кувала,

Сіла на калину та й засумувала,

Не стала зозуля роки рахувати,

Бо заснула ненька, буде повік спати.


Калина червона рясно розцвітає,

Рідної матусі вже давно немає.

Дозріє калина, вкриється росою,

Капає на землю гіркою сльозою.


У неділю рано калину копала,

У неділю рано калину саджала,

Калину червону сльозами зросила,

Калину саджала, бо ненька просила.


[Первоцвіт: Альманах / Упоряд. Н.В.Висоцька. – К., 2003. – С.26]


^ УКРАЇНСЬКА ВЕСНА

Обсадити б землю всю

Яблунями, вишнями!

Щоб земля завжди цвіла

Лиш садами пишними.


Щоб земля завжди в хлібах

Була закосичена,

А любов жила в серцях

Щира, не позичена!!!


Обсадити б землю всю

Любов'ю, повагою,

Жити в мирі і труді

І творить з наснагою!!!


Обсадити б землю всю

Яблунями, вишнями,

Щоб ясні зірки цвіли

Над садами пишними...


[Первоцвіт: Альманах / Упоряд. Н.В.Висоцька. – К., 2003. – С.26]


К^ АГАРЛИЦЬКИЙ РАЙОН


Кагарлицький район, площею 925 км2, становить 3,2% загальної території Київської області. Археологічні пам`ятки свідчать, що воно існувало вже в першій половині ХІІ ст. Під час татаро-монгольської навали поблизу селища була стоянка татарського загону. Назва селища походить від двох татарських слів: „ярлик” (грамота, документ) та „Кага” (ймовірно, ім.`я власника „Ярлика”).

До 1793 р. Кагарлик належав польському графові Яну Яцеку Амору Тарновському. Після другого поділу Польщі та приєднання Правобережної України до Росії (1793 р.) Катерина ІІ подарувала Кагарлицький маєток Дмитрові Прокоповичу Трощинському (1754-1829 рр.

У 1800 р. на кошти Д.П.Трощинського в Кагарлику була споруджена Свято-Троїцька церква, настоятелем якої був письменник Василь Капніст. Цей храм, на жаль, не зберігся до наших часів.

Після зміни кількох володарів маєток придбав Михайло Іванович Чортков – відомий військовий і державний діяч.

На правому березі Дніпра, де в нього впадає річка Леглич, за 76 км від Києва, розташований Ржищів – місто обласного підпорядкування. За часів Київської Русі на одній із дніпровських гір – Іван-горі було зведено місто під назвою Іван-город, яке згадується в літописі під 1151 р. до наших днів збереглися залишки земляного валу, на городищі досліджені залишки жител. У 1240 р. місто було знищено татаро-монголами.

Минуло багато часу, поки на місці Іван-города виникло нове поселення Ржищів. Перші відомості про нього стосуються 1506 року. У 1571 році Ржищів згадується як населений пункт на Дніпрі. Разом з багатьма навколишніми селами він належав київським митрополитам.


^ Дегтярьов Борис Степанович (1934)

Колискою його дитинства було мальовниче село Зікрачі Кагарлицького району, де він народився в сім`ї службовця 1934 року. Тут же закінчив початкову школу. Згадує: „Магічність літературних слів відчув у дитячі роки, коли батько довгими зимовими вечорами читав твори українських і російських письменників, що були в домашній книгозбірні. А ще мамині барвисті вишиванки будили творчу уяву, виховували почуття прекрасного”.

Почалася війна, і дитинство скінчилося з розривами снарядів, що падали поруч. Воєнне лихоліття, голодування...

Навчався після війни у школі-десятилітці с. Великі Пріцьки. Найяскравіша подія учнівських літ подарунок йому, п`ятикласнику, учителем малювання набору акварельних фарб, бо розгледів він в своєму учневі неабиякі здібності до малярства. Запам`яталися заняття в шкільному художньому гуртку, які проводив досвідчений маляр М.Витищенко.

У шкільній газеті з`явилися перші вірші Бориса , пізніше в районній газеті були надруковані поезії „Солдат”, „Пам`ятник” . З роками вчився пильніше, прискіпливіше ставитись до слова. Мріялося про вищу художню освіту. Відчув себе щасливим, коли став студентом Київського художнього інституту. Але – гірка доля! Мусив на другому році навчання залишити вуз через брак коштів.

Навчався у Київському військовому училищі. Відбувши строкову службу, працював у рідному селі завклубом, бібліотекарем. Захопившись феноменом кіно, здобув професію кіномеханіка у Львівській республіканській школі кіномеханіків.

Мізерна зарплата спонукала до здобуття іншої професії. Поступив у Прилуцький гідротехнікум. Чудові краєвиди Чернігівщини підштовхнули до малювання, писання поезій. Окремі з них друкувалися в газеті „Правда Прилуччини”. Однак збірки видати не вдалося через суворий цензурний присуд: „Ідейно незрілі поезії”.

Заробляти на прожиття вже довелося у Ржищеві на заводі „Радіатор”, в СПТУ №14 працював майстром виробничого навчання. Без віршів уже не уявляв свого життя. Близько десяти поезій було покладено на музику М.Дейнегою, О.Шестопалом, В.Коробченком. Потім побачив їх у збірках „Пісні над Леглич-рікою” М.Дейнеги та „Над сивим Дніпром” В.Коробченка. Не раз виконували хорові колективи Ржищева пісні на слова Б.Дегтярьова.

Тісна співпраця з редакціями Кагарлицької та місцевої газет допомогла тримати зв`зок з життям. Перша збірка „Відгомін часу” (1994 р.) була редагована добрим другом, літератором П.Г.Малєєвим.

Далися поету взнаки життєві розчарування, бо вихлюпнув у творах наболіле на душі. Через два роки побачила світ збірка „Сповідь”, видана власним коштом. 2001 рік – видання збірки „Ужинок”. Виданню четвертої збірки „Освідчення” (2004 рік) автор завдячує спонсорській допомозі М.А.Спичака та М.Т.Волошина.

Нині він працює над поповненням незакінченої серії картин „Фарби Батьківщини”.

За останні роки сталися приємні для поета події: нещодавно побачила світ антологія „Радосинь”, в яку ввійшли твори українських класиків і сучасних письменників, та „Сонячна мальвія” (поезії для дітей) у видавництві „Задруга”. В обох збірках є поезії Бориса Степановича Дегтярьова.

У 2005 році видається п`ята, поки що остання збірка автора „Надвечір`я”. За появу цієї збірки, за словами поета, він „низенько вклонився” спонсорам: О.Поліщуку, С.Проскурі, М.Кривошею.

Нелегко нести йому своє мистецтво в люди. Але великий життєвий досвід допомагає долати труднощі, а ще надія на допомогу місцевої влади, на увагу, підтримку, доброту шанувальників.


^ ЗА ТЕБЕ, УКРАЇНО

Жахнемось, глянувши в минуле:

Кривавилась Вкраїни путь.

Нас мордували, щоб забули,

Чого не можемо забуть.


Не раз чужинцями розп'ята—

То твоя доля вже така.

За тебе Гонта йшов на страту,

Крізь стрій вели Залізняка.


Турецький флот палили "чайки"

Під бусурманський крик "Алла!".

Колись за тебе Наливайко

Варшаві голову поклав.


Чи Многогрішний грішним був?

За нашу волю теж загинув...

Було накладене табу

На все минуле України.


Не нас, не рідну Україну

Мазепа зрадив— ворогів.

В останній битві їхній гнів

Прийняв. І в чужині загинув.


Мовчала ти, напівжива,

Коли священики—васали

В церквах, які він збудував,

Йому анафему читали...


Над Лугом вітер хмари гонить.

Розбрівся степом деревій.

Тут кошовий в останній бій

Сідлав з подвижниками коней.


[Дегтярьов Б.С. Ужинок. Поезії. – 2001. –С.40.]


^ ЗОРЯ БАТЬКІВ

Стрункі берізки, серцю милі,—

Багато їх уже нема,—

Хатина схилена на схилі

Стоїть, сумуючи, сама.


Тут вартував її колись

Паркан, дощатий не підпертий,

Тепер спідлоба він дививсь,

Чекаючи своєї смерті.


Життям утомлений, сюди

Я завітаю при нагоді.

Двори пустують, лиш сади

Комусь на диво досі родять.


Можливо час когось спитати

Про цей занепад чи застій?

Покинуті, безлюдні хати

Стоять, немов гроби пусті...


Все ж так співають солов'ї

Не чути лиш пісень дівочих,—

Дитинства спогади мої

Сльозою скотяться на очі...


Село забути я не змір.

Не розлюблю його, допоки

На цій землі пракюріиь мій

Живе її цілющим соком.


[Дегтярьов Б. Відгомін часу: Поезії.- Кагарлик, 1994.-C43.]


^ ВКРАЇНО ЗБОЛЕНА

Якщо проснеться наша пам’ять,

В минуле глянем крізв віки:

Застогнуть страчені на палях,

Полеглі в битвах козаки.


Дніпро і ночі солов’їні,

Чумацький шлях через поля,

Це ти — вчорашня Україно,

Це ти, сплюндрована земля.


У морі Чорному солона

Вода від сліз твоїх красунь.

Вони не вернуться з полону,

В кобзарських думах спить їх сум...


Згадай, Вкраїно, як гетьмани

За тебе йшли в Сибір і в бій.

Як Січ солдати руйнували,

Як вмер останній кошовий.


Усе було: безправ'я й сором,

Кров революцій, море зла,

Репресії й голодомори,

А ти назло катам жила.


[Дегтярьов Б. Відгомін часу: Поезії.- Кагарлик, 1994.-С.60.]


РЖИЩІВ

Спрадавна існують легенди про Ржищів—-

Квітуче полянське село.

Безжалісний час тільки назву не знищив,

Усім негараздам назло.


Тут стрічку сріблясту природа прослала —

То води розлив наш Славутич старий,—

Він ще пам'ятає, як рать Святослава

Ходила до Кафи, ходила у Крим.


До нас крізь століття тужливим акордом

Вертається спогад, коли

Як смерть невідступна, Батиєві орди

З мечем нашим краєм пройшли.


Чучин зруйнували, Йван-город спалили,

На Київ пішли, на Рязань.

Від них не ховались лиш скіфські могили,

Як десь літюписець сказав.


Зникали руїни, змелись попелища,—

Шиття, мов стрімка течія,—

Колись занепалий, відроджувавсь Ржищів

В негоду як воїн стояв.


Де ще збереглися вали,

Хто скаже сьогодні, можливо тудою,

Колись українських красунь, як худобу,

В тугеньку неволю вели-


Хмельницький приймав тут послів від Росії—

Вкраїна палала в огні.—

На жаль, не здійснились гетьманські надії

Розвіялись в зраді й брехні.


Попереду був Переяслав, Суботів

Народної крові без міри пролито,

Зрадливі поляки і прощені, й биті

Не раз утікали у Річ Посполиту.


Земля Придніпров'я сльозами полита.

То поки ще пам'ять жива,

Ще коней козацьких стукочуть копита

Не випаде з рук булава.


[Дегтярьов Б. Відгомін часу: Поезії.- Кагарлик, 1994.-С.68.]


Я З ТОГО КРАЮ

Я з того краю, де весна

Життям освячує природу.

Де мальви квітнуть край вікна

І тінь від верб ляга на воду-


О, скільки в тім краю було

Дівчат струнких золотокосих,

Над обезлюдненим селом

Їх пісню дюсі вітер носить!


Я з того краю, де земля

Сльозами й кров'ю вся полита.

Я з того краю, звідкіля

Пророча мова «Заповіту».


Я звідти, де зерно в полях

Ввібрало силу сонця в себе.

Я звідтіля, де Карадаг

Підпер скалою синє небо.


Я звідти, де в квітучу ніч

Зоря біди в Чорнобиль впала,

Я звідти, де козацька Січ

Нас від наоуги захищала.


Я з. того краю, де народ

Надіється на дюлю кращу,

Хоч не позаздрив би нам пращур,

Сьогодні ставши над Дніпром.


Я з того краю, з полонин,

Де в тумані міжгір'я тоне...

Вкраїни я громадянин,

А те же — п'ятьдесять мільйонів


[Дегтярьов Б. Відгомін часу: Поезії.- Кагарлик, 1994.-С.69.]


^ Костенко Ліна Василівна (1930)

Геніальна українська поетеса Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року в учительській сім`ї, в місті Ржищеві, що розташоване за 80 км униз по Дніпру від Києва. Шість років прожила в ньому майбутня поетеса, та воно назавжди залишилось у пам`яті. Закінчила літературний інститут ім.. О.М.Горького. Писати вірші почала десь в 14 років. Захоплення було серйозним і, як виявилось, стало її долею. Почала відвідувати студію, де збирались такі, як вона, початківці.

Провчившись деякий час у Київському педінституті, вона вдається до досить рішучого кроку, залишає його і витримавши в 1951 році дуже вимогливий творчий конкурс, стає студенткою Московського літературного інституту.

Духовна біографія Л.Костенко тісно переплелася з долею українського „шістдесятництва”. Три її перші поетичні збірки з`явилися одна за одною: „Проміння землі” (1957 р.), „Вітрила” (1958 р.), „Мандрівки серця” (1961 р.). Наступна ж побачить світ аж 1977 року.

Слово поетеси довгий час ходило „на свободі” і раніше чи пізніше воно мало прорвати загати і перепони. Сталося це 1977 року. Вже значно пізніше Л.Костенко зізналася, що її збірка „Над берегами вічної ріки” змогла побачити світ лише після того, як сама вона оголосила голодування. Для багатьох молодих читачів, які не знали її ранніх збірок, це стало відкриттям Ліни Костенко. Це була книжка великого болю, тривоги й іронії.

В 1972 році Україною знов прокотилась хвиля арештів. Але її обминули. Арешт популярної поетеси викликав би хвилю протесту, як в Україні, так і за її межами. Вихід було знайдено в тому, щоб ізолювати її, оточити глухою стіною замовчування.

У 70-х був чинним так званий чорний список, що складається з імен письменників яких не можна було згадувати, а їх твори – друкувати. Кожний, хто порушував цю заборону, негайно звільнявся з роботи. Першим у тому списку стояло ім`я Ліни Костенко.

Офіційно літературне життя створювало враження нібито Ліни Костенко немає, і взагалі ніколи на світі не було. Лише в студентських гуртожитках і серед справжніх шанувальників літератури ходили по руках її вірші. Бо збірок в бібліотеках не було.

У 1987 році за роман у віршах „Маруся Чурай” та збірку „Неповторність” Л.Костенко була пошанована Державною премією України імені Т.Шевченка. А в 1994р., за книгу „Інкрустації”, видану італійською мовою, їй присуджено премію Франчески Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначав твори видатних письменників сучасності. В дипломі зазначається: „Спеціальна премія світовій поетесі Ліні Костенко”.

Після 1977 р. вона видала історичний роман у віршах „Маруся Чурай” (1979 р.), книгу віршів та поем „Неповторність” (1980 р.), поетичну збірку „Сад нетанучих скульптур” (1987 р.), книжку віршів для малюків „Бузиновий цар” (1987 р.), „Вибране” (1989 р.).


* * * ** *

Я виросла у Київській Венеції,

Цвіли у нас під вікнами акації.

А повінь прибувала по інерції

і заливала всі комунікації.

Гойдалися причали і привози.

Світилися кіоски, мов кіотики.

А повінь заливала верболози

по саме небо і по самі котики.

О, як було нам весело, як весело!

Жили ми на горищах і терасах.

Усе махало крилами і веслами,

і кози скубли сіно на баркасах.

І на човнах, залитими кварталами,

коли ми поверталися зі школи,

дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами

балкончиків причалені гондоли.

І слухав місяць золотистим вухом

страшні легенди про князів і ханів.

І пропливав старий рибалка Трухан.

Труханів острів... острів Тугорханів...

А потім бомби влучили у спокій.

Чорніли крокв обвуглені трапеції.

А потім повінь позмивала попіл

моєї дерев'яної Венеції.


[Костенко Л.В. Вибране. – К., 1989. – С.71.]


^ УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО

Над шляхом, при долині, біля старого граба,

де біла-біла хатка стоїть на самоті,

живе там дід та баба, і курочка в них ряба,

вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.


Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,

і вишні чорноокі стоять до холодів.

Хитаються патлашки уздовж всії стежини,

і стомлений лелека спускається на хлів.


Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.

А потім довго-довго на призьбі ще сидять.

Я знаю, дід та баба — це коли є онуки,

а в них сусідські діти шовковицю їдять.


Дорога і дорога лежить за гарбузами.

І хтось до когось їде тим шляхом золотим.

Остання в світі казка сидить під образами.

Навшпиньки виглядають жоржини через тин...


[Костенко Л.В. Сад нетанучих скульптур: Вірші, поема-балада, драматичні поеми.- К., 1987. - С.27]


* * * * * *

У Корчуватому, під Києвом,

рік сорок другий, ожеледь, зима.

Рябенький цуцик п'ятами накивує.

Знічев'я німець зброю підніма.

І цілиться. Бо холодно і нудно

йому стоять, арійцю, на посту.

А навкруги безсмертно і безлюдно,

бо всі обходять німця за версту.

Лишає мить у пам'яті естампи.

Ворона небо скинула крильми.

Вже скільки снігу і подій розтануло

там після тої давньої зими!

Вже там цвіли і квіти незліченні,

вже там і трасу вивели в дугу. ...

А все той німець цілиться знічев'я.

...А все той песик скімлить на снігу.


[Костенко Л.В. Вибране. – К., 1989. – С.72.]


МАТИ

Вона була красуня з Катеринівки.

Було у неї п'ятеро вже вас.

Купляла вам гостинчика за гривеник,

топила піч і поралась гаразд.


Ходила в церкву, звісно, як годиться.

Гладущики сушила на тину.

Така була хороша молодиця

і мала мрію гарну і чудну.


У ті часи, страшні, аж волохаті,

коли в степах там хто не воював,—

от їй хотілось, щоб у неї в хаті

на стелі небо хтось намалював.


Вона не чула зроду про Растреллі.

Вона ходила в степ на буряки.

А от якби не сволок, а на стелі

щоб тільки небо, небо і зірки.


Уранці глянеш —•хочеться літати.

Вночі заснеш у мужа на плечі.

Де б маляра такого напитати?

Навколо ж орачі та сіячі.


Уваживши ту мрію дивовижну,

приходив небо малювать шуряк.

Вона сказала:

— Перестань, бо вижену.

У тебе,— каже,— небо, як сіряк.


Якийсь художник у роки голодні з

робити небо взявся за харчі.

Були у нього пензлі боговгодні,

став на ослін, одсунув рогачі.


У нього й хмари вигинались зміями,

уже почав і сонце пломінке.

Вона сказала: — Ні, ви не зумієте.

Злізайте,— каже.— Небо не таке.


Вона тим небом у тій хаті марила!

Вона така була ще молода!

Та якось так — то не знайшлося маляра.

Все якось так — то горе, то біда..


І вицвітали писані тарелі,

і плакав батько, і пливли роки,—

коли над нею не було вже стелі,

а тільки небо, небо і зірки...


[Костенко Л.В. Вибране. – К., 1989. – С.96 - 97.]


* * * * *

Місто, премісто, прамісто моє!

Стійбище людське з асфальту й бетону.

Як там не буде, а все-таки є

той силует у вікні золотому!


Ось я проходжу, і ось я пройду.

Може, й навік, але справа не в тому —

тільки б не танув, як тінь на льоду,

той силует у вікні золотому!


Скільки душа прориває тенет!

З моря і суші — додому, додому!

Там, де у мене є той силует,

той силует у вікні золотому!


[Костенко Л.В. Вибране. – К., 1989. – С.317.]


^ МАКАРІВСЬКИЙ РАЙОН


У західній частині Київської області, на берегах річки Здвиж, притоки Тетерева, розташований Макарів – селище міського типу, центр однойменного району. У давнину він називався Вороніном. На початку другої половини ХVІ ст. нащадки литовського феодала Макара Івашенцевича, які володіли землями цієї місцевості, перейменували Вороніно в Макарів. Тут збереглися залишки колишнього замку, в якому ще в ХІХ ст. були помітні сліди мурованих з каменя споруд. Замок збудовано родиною Макаревичів у ХVІ ст. З півдня він захищався річкою Здвиж, а з півночі – глибоким ровом, заповненим водою, та високим валом з частоколом на ньому. На той час Макарівський замок був найміцнішою фортецею на Поліссі. Звідси польська шляхта робила напади на своїх сусідів, а також ховалася від гніву повсталих селян.

Бурхливим і тяжким було історичне минуле Макарівського краю. Чорну сторінку в історії району залишили репресії 30-х років ХХ ст. Лише голодомор 1933 р. забрав життя майже 15000 селян.





залишити коментар
Сторінка9/21
Дата конвертації25.09.2011
Розмір4,69 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   21
плохо
  1
отлично
  1
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх