О 1100-річчя першої літописної згадки про переяслав до 75-річчя київської області кришталев І р о с и Поетична антологія Київщини Переяслав-Хмельницький 2007 icon

О 1100-річчя першої літописної згадки про переяслав до 75-річчя київської області кришталев І р о с и Поетична антологія Київщини Переяслав-Хмельницький 2007


2 чел. помогло.
Схожі
Сковорода (1722 1794) Науково-допоміжний біобібліографічний покажчик Випуск 1 Видання друге...
Григорія Сковороди Бібліотека григорій сковорода (1722 1794) Науково-допоміжний...
Д миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні тенденції...
О. П. Бойко // Гуманітарний вісник двнз «Переняслав-Хмельницький державний педагогічний...
Курсів історичного факультету...
Навчально-методичний посібник Рекомендовано Вченою радою...
А. В. Опольська Соціальний аспект діяльності керівника закладу освіти...
Список рукописів навчальних посібників для внз...
Інформація п ро хід виконання міської цільової Програми розвитку туризму на 2004-2010 роки...
Список рукописів навчальних посібників для внз, що поступили на грифування в іітзо з 06. 12...
Курс лекцій переяслав Хмельницький 2009 тема лекцій 1-2...
Робоча програма з курсу Методологія наукових досліджень” для спеціальності 010103 історія...



Загрузка...
страницы: 1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   21
повернутися в початок
скачать

Підсуха Олександр Миколайович (1918)

Народився 16 жовтня 1918 р. в с.Ніжиловичах Київської обл. в родині сільського коваля. Закінчив Харківський педінститут іноземних мов (1939). Був викладачем, працював у редакції журналу „Дніпро”, видавництві „Дніпро”, у правлінні СП України. Учасник Великої вітчизняної війни.

Автор поточних збірок „Солдати миру” (1948), „Життя за нас” (1950), „В передчутті весни” (1960), „Материн заповіт” (1964), „Іду на клич” (1965), „Розповень” (1969), „Срібна грань” (1971), „Літа і думи” (1974), „Чекання зустрічі” (1980), роману „Поліська трилогія” (1962), збірок прози „Віч-на-віч. Невигадані історії” (1962), „З відстані літ” (1983), „Пізнання істини” (1987), збірок п`єс „Жарти жартами” (1968), „Кому кують зозулі” (1971), „Переступи межу” (1987).

Член СП України з 1947 року.


^ РІДНИЙ КРАЙ

Тут —

початок життьової мислі,

Розуміння гроз над тихим домом.

Тут -

випробую на серці пісню,

Пройняту і ніжністю, і громом.

Тут —

земля мене поїла соком,

Тут -

здоров'я й сили набирався,

Щоб прожив у битвах, а не збоку,

Щоб радів, і плакав, і сміявся.

1940


[Підсуха О.М. Вибрані твори: В 2-х томах. Т.1. Лірика. Поеми. Віршована комедія/ Передм.В.І.Шевчука. – К., 1988. - С.21 - 22.]


* * * * *

Об землю вдарю я журбою

І сум в єдину мить розвію.

Прийду я, зранений війною,

Не зранивши своєї мрії.

О люба! Радосте поета,

Який пройшов огні і води,

Що й під вогнем із кулемета

Не забував твоєї вроди.

Війна нас трохи огрубила,

Та ніжність першу, світанкову

Несу незайманою, мила,

Через ліси, через діброву.

Позаду верстви від Полтави,

Орошені чужою кров'ю,

Попереду — нові заграви,

Бої в моєму Придніпров'ї.

Попереду — ще грому, грому!

І шлях до тебе, шлях додому.

1943


[Підсуха О.М. Вибрані твори: В 2-х томах. Т.1. Лірика. Поеми. Віршована комедія/ Передм.В.І.Шевчука. - К., 1988. - С.28]


* * * * *

Шумлять сади,

цвіте колосся,

У серці найніжніший цвіт.

І хочу я,

і хоче світ,

Щоб так хоч двадцять літ жилося,

А потім —

ще сто двадцять літ.

На ясні зорі й тихі води

Хай не лягає каламуть.

Ми мусимо іти до згоди

Через найглибші в світі броди,

Але знайти до миру путь!

Нехай шумить у полі жито,

Нехай в саду буяє цвіт,—

Так хочу я,

так хоче світ.

Хоча б літ двадцять так прожити,

А потім —

ще сто двадцять літ.

1955


[Підсуха О.М. Вибрані твори: В 2-х томах. Т.1. Лірика. Поеми. Віршована комедія/ Передм.В.І.Шевчука. – К., 1988. - С.49 - 50]


* * * * * *

Хто чув,

як рано навесні

Земля пробуджується в сні

Або —

як в літні місяці

Колишуть жито вітерці?

Хто бачив,

як увосени

Сумують голі ясени

Або —

коли у грудні десь

Гай запорошується весь?


А в людства із прадавніх пір

Є дві пори:

війна і мир —

Руїни,

злигодні

і сум,

Краса життя

і велич дум.


Сьогодні нас усіх єдна

Один порив,

мета одна,

Одне бажання всіх країв:

Щоб слухати не грім боїв,

А те,

як рано навесні

Земля пробуджується в сні,

А в теплі літні місяці

Колишуть жито вітерці

Або –

як пізно восени

Сумують голі ясени.

1955


[Підсуха О.М. Вибрані твори: В 2-х томах. Т.1. Лірика. Поеми. Віршована комедія/ Передм.В.І.Шевчука.- К., 1988.- С.50 - 51.]


Годенков Ігор Леонідович (1976)

Народився в м.Топорці Калінінської області в Росії 1959 року. Закінчив в 1976 р. з золотою медаллю місцеву середню школу і став студентом Ленінградського Механічного інституту. Вже тоді писав вірші, запоєм читав літературознавчі роботи – закономірно, мабуть, що через декілька років розчарувався в сухій механіці та математиці. Покинув інститут. Потім - два роки служби в армії, навчання в Київському державному університеті ім.. Т.Шевченка (1989) та робота в школах Мака-рівського району. Спочатку – молодий воєнрук, потім – завуч по виховній роботі, директор сільської школи. В цей час викладав російську мову та літературу, друкував в районній газеті вірші та статті. Пізніше перекваліфікувався в Київському Міжрегіональному інституті вдосконалення вчителів і отримав спеціальність вчителя англійської мови.

Проживає і працює в м. Макарові. З 1999 р. – директор Макарівського районного Центру творчості дітей та юнацтва ім.. Д.Туптала. Відмінник освіти України.

Автор поетичних збірок „Разговор со звездами”(1999), „У межи тысячелетий” (2000), „Дороги, которые мы выбираем” (2000), „Моя Мадонна” (2000), „Первых слов не смолкнувшее эхо” (2000), „Не раньте ангелов словами!” (2000), „Сквозь притяженья стоны” (2001), „Прикосновение к вечности” (2002).

Член Міжнародної асоціації письменників.


ЛЮБЛЮ

Как я тебя, люблю, моя Земля,

Моя родная дивная планета!..

Люблю твои речушки и поля,

И синь небес, и поцелуй рассветов,


Люблю туманы над ночной рекой,

И хороводы звезд в высоком небе,

Люблю и стужу зим, и летний зной,

Края знакомые и те, где еще не был...


Люблю грозы бушующей размах,

И свежесть трав, прилегших после ливня,

И пыль дорог на высохших губах,

И радугу в соцветьи красок дивных.


Любой клочок земли, любую пядь,

Листочек каждый, дерево, травинку

Люблю родством, которое понять

Дает мне крови каждая кровинка!


Как близок мне; Земля, твой каждый вздох!

И мы с тобой одною дышим грудью,

Одним дыханьем, что вложил в нас Бог,

В сплетеньи неразрывном общих судеб!


[Годенков И.Л. Сквозь притяженья стоны…: Сборник стихотворений. – Макаров, 2001. - С.61.]


МОЯ ЗЕМЛЯ

Там, де верби шумлять над рікою,

Там, де трави, де квіти в цвіту,—

Знов і знов я милуюсь тобою,

Обіймаю твою красоту!


Моя земле, чарівна і мила,

Мій ласкавий і радісний світ,

Я прошу тебе, дай мені сили —

Я рушаю в свій перший політ...


На твоїх неосяжних просторах

Ми, як квіти, росли і цвіли,

І купались в туманах прозорих,

росу світанкову пили...


Моя земле, чарівна і мила,

Мій ласкавий і радісний світ,

Я прошу тебе, дай мені сили —

Я рушаю в свій перший політ!..


[Годенков И.Л. Сквозь притяженья стоны…: Сборник стихотворений. – Макаров, 2001. – С.68.]


МАТЕРИ

Спой мне песню, хорошая,

Спой мне песню, родная,

Про мой дом, запорошенный

Февралем, а не маем!


Про снега индевелые

На крыльце деревянном,

Про сугрббы дебелые,

Достающие ставни...


Про забор покосившийся,

И садок одичалый,

Про закат, опустившийся

На овин обветшалый,

Про березки, уставшие

Ждать мое возвращенье,

И про слезы, упавшие

В пустоту запустенья...

Наст ломая на крошево,

Бродят волчий стай…

Спой мне песню, хорошая!

Спой мне песню, родная…


[Годенков И.Л. Сквозь притяженья стоны…: Сборник стихотворений. – Макаров, 2001. – С.155.]


МАКАРОВ

Много есть городов, и поселков, и сел —

Но припал, прикипел до души

Городок, что глаза и сердца наши свел

Над Здвижем в час вечерней тиши...

...Много в мире морей, мнуэго разных озер,

Много рек в этом мире большом —

Но такой красотой залюбуется взор

Лишь в Макарове понад Здвижем!


…Много в странах иных есть красивых девчат,

Но таких, как в Макарове — нет!

Не случайно меня полонил нежный взгляд

И волшебных очей тихий свет...


Макаров, тебя полюбил я с тех пор,

Как в плен меня взял один огненный взор,

И девушке той про любовь я сказал,

И нежно и гордо женою назвал —

И дом свой нашел я в Полесских краях,

Где ивы над синей рекою стоят,

Где свечки каштанов под солнцем цветут,

Где верят и любят, надеются, ждут…


[Годенков И.Л. Сквозь притяженья стоны…: Сборник стихотворений. – Макаров, 2001. – С.161]


^ КАШТАНИ МАКАРОВА

...Каштани, каштани Макарова

У світлі чаклунського марева,

Що знов відродило козацькую славу,

Якою пишався колись ти, Макарів!..


Стоять, мов солдати на чатах

Вздовж вулиць каштани, каштани —

Під ними дарують дівчата

Свої поцілунки на ранок,


І вдень, і над вечір красою

Сивіють, як ті атамани,

Опалені давниною

В Макарові нашім каштани!


В каштанах тих лицарська гідність,

Юнацькая стрункість і сила,

Братерства і єдність, і рідність,

Що шлях перемог освітила,.


Що дала Вкраїни початок —

Крізь роки, століття і рани!

Стоять мов солдати на чатах

В Макарові нашім каштани!


...Каштани, каштани Макарова

У світлі- чаклунського марева,

Що знов відродило козацькую славу,

Якою пишався колись ти, Макарів!..


[Годенков И.Л. Сквозь притяженья стоны…: Сборник стихотворений. – Макаров, 2001. – С.160]


Сиченко Петро Панасович (20.11.1922)

Народився в с. Новосілках Макарівського району Київської області в селянській родині. В Новосілках закінчив 7-річку, середню освіту здобув в Ясногородці. З випускного вечора 1941 року пішов на фронт, учасник оборони Києва, був поранений. До 1944 року у партизанському загоні , що діяв на Київщині. Вищу освіту здобув у Київському педагогічному інституті ім.Горького у 1949 році. Працював на освітянській ниві до 1980 року, спочатку на Дніпропетровщині, а з 1953 року в Ясногородській СШ.

Автор книг „Найсмачніше яблуко” (1963), „Куди-куди” (1967), „Подякуйте землі” (1974), збірки поезій „Осіння зав`язь” (1984), повістей (у співавторстві) „Ой гук, мати, гук” (1972), „Ріки виходять з берегів” (1985), роману „Фронт через серце” (1984).

Член СП України з 1985 року.


^ НАД ІРПЕНЕМ ЗОРЯ ЗГАСАЄ

Над Ірпенем зоря згасає.

Тьмяніє місяць у яру.

І тихо – тихо колисає

Вітерець верхів’ям у бору.


Сором’язливо йде світання.

Пасе тумани верболіз.

Далеке прихання . іржання,

Тихень поскрипи коліс,


І гул землі, і шум від бігу.

То повертаються з нічлігу

Додому браві парубки.

Їх вповні стрінуть молодиці,

І журавель біля криниці –

“Як помах милої руки”.

1981


[Поліські самоцвіти: Збірка поезій авторів Макарівщини. – К.,1998. – С.95 - 96]

^ РІДНА МОВА

Як чую пісню, давню думу

Через віки, через літа,

Немає в серці місця суму,

Надія в ньому розцвіта.


О рідна мова солов'їна,

Незмірне щастя ти моє,

Живе тобою Україна

І буде жить, поки ти є.


Тебе "нарєчієм" назвали,

Тебе калічили свої,

Тобою повнились підвали

І відрікались холуї.


Та ні укази, ні наруга

Тебе не вбили. Ти жива.

Була народу як хоругва,

Як Божа заповідь була.


Такого мелосу у світі

Лиш пошукать ... Та чи знайдеш ?

Прості слова, та заповітні.

І барв у них, тонів - без меж.


Рости ж, моя прекрасна мово,

Вбирай все добре і нове.

У морі звуків рідне слово

Не загубилося, живе.

1994


[Поліські самоцвіти: Збірка поезій авторів Макарівщини/ Передм. Р.Безсмертного.- К.,1998. - C.84 - 85.]


УКРАЇНЦІ

Ти мене ім'ям своїм величині,

В душу сієш зоряну красу,

Всім добра ти, Україно, зичиш,

І тобі на щастя, як покличеш,

Я синівське серце принесу.


А якщо впаду - не стане змоги, -

Доповзу, ніде не зворочу,

Подолаю звивисті дороги,

Покладу палаюче під ноги,

Путь на крик єдиний освічу.


А щоб ти не зупинилась, нене,

І сягнула сяючих вершин,

Прийдуть інші. Не в одного мене

Серце розтривожене, шалене,

В тебе не один є чулий син.


Нелегкі були твої начала,

Краю мій звитяжця й орача.

Русь у сідлах воїнів качала,

Січ шаблями й піснею звучала,

Вік двадцятий тут щербив меча.


Що тебе чекає за хребтами

Невідомих нам тисячоліть?

Добра слава житиме світами,

Вічна дружба й мир поміж братами,

Чи незгода закутками тліть ?


Я тобі сьогодні завбачаю

Світлий шлях до щастя без кінця.

Я тобі на всі віки бажаю

Щедрого засіву і врожаю

На уми і люблячі серця.


Щоб ніхто у світі лиходійно

На грабіж твій не подав ясу,

Щоб у вічність ти пішла надійно,

То на клич твій сам благоговійно

Я синівське серце принесу.

1970


[Поліські самоцвіти: Збірка поезій авторів Макарівщини/ Передм. Р.Безсмертного.- К.,1998.- С.85-86]


^ МИРОНІВСЬКИЙ РАЙОН




Миронівка розташована в долині річки Росави. З іменем Мирона Зеленого, козака з Полтавщини, що мав свій хутір, пов`язана назва міста, яке виникло в першій половині ХVІІ ст. Кургани доби бронзи поблизу міста свідчать про давнє заселення цієї території.

Жителі Миронівки брали активну участь у національно-визвольній боротьбі 1648-1654 рр., входили до загонів І.Богуна та М.Кривоноса. На початку 1648 р. на околиці Миронівки стояв військовий табір Богдана Хмельницького. Тут же 24 лютого 1649 р. Хмельницький вів переговори з посланцями польського короля. Звідси 2 червня 1654 р. він писав лист цареві Олексію Михайловичу, в якому прохав про допомогу російських військ.

Над тихою річкою Росавою, за 16 кілометрів від Миронівки, на автостраді Київ-Канів лежить село Маслівка. Вперше село згадується в документальних джерелах в 1622 р. під назвою Маслів Став. Згодом з`являється назва Маслів Брід. У першій половині ХVІІ ст. на цих землях збиралися козаки, готуючись до битви з польсько-шляхетськими військами. Тут відбувалися козацькі ради 23 серпня 1630 р. та 8 вересня 1632 р., що передували походам проти турків і татар. Під час визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. проти польської шляхти Маслів Став був головним табором селянсько-козацького війська, очолюваного Богданом Хмельницьким. На пам`ять про події того часу галявина в маслівському лісі, де містився головний табір народно-визвольної армії, й понині називається Хмельником.


^ Руденко Лідія Іванівна (1951)

Народилася 9 травня 1951 року у маленькому с. Вікторівна Миронівського району на Київщині у сім`ї вчителів. Батьки, Крезуб Іван Назарович та Ольга Іванівна – люди щирої і теплої душі, мудрі і чесні люди, які віддали життя школі і дітям. Батько помер за робочим столом у школі. Після закінчення 8 класу – навчання у Корсунь-Шевченківському педагогічному училищі, бо вирішила продовжувати справу батьків. У 1980 р. закінчила Київський педагогічний інститут ім.. О.Горького. З 1970 р. вчителює у м. Миронівка, навчає дітей української мови та літератури.

Любить село, землю, рідну хату, людей, уболіває за долю України, словом прагне проникнути у людське серце і зворушити його. Плекає українську пісню, співає у народному ансамблі пісні і танцю „Чорнобривець” (м. Миронівка). Писати вірші почала зі студентських років. Перша збірка „Дорога додому” вийшла у 1997 р. Переможець конкурсу „Поетична земля” 2003 р. (м.Біла Церква). Член Всеукраїнської літературної спілки „Український форум”. Друкувалася у районній газеті, обласній, журналі „Дивослово”. Готується до друку збірка поезій „Піднебесна імла” (м. Київ). Видала збірочки „Благослови й прости” (2007 р.), „Торую шлях босоніж” (2007 р.)


^ ДОРОГА ДО МАМИ

Село закуталося сивими димами,

Виблискує мов діаманти, сніг,

А я спішу стежиною до мами,

У небі місяця сріблястий ріг.


Я кожне деревце і кущик знаю,

Хатина притулилась між беріз,

Вже сонце між гілок не проглядає

І боляче стає чомусь до сліз.


Стали сумні і непривітні будні,

Хтось у віконці зрідка промайне.

Було колись і весело, і людно,

Та все ж чекала матінка мене.


Село закуталося сивими димами,

Мовчить усе. Порипує лиш. сніг.

А по стежині, що веде до мами,

Мій перший і єдиний слід проліг.


[Руденко Л. Торую шлях босоніж: Вірші. – Миронівка, 2007. –С.3.]


^ СПІШУ СКАЗАТИ

До тебе, ненько, завжди поспішаю,

Ловлю твій погляд в рідному вікні,

І як же часто я себе питаю:

Хто так дивитиметься вслід мені?


Ніхто, як матінка, жаліть не вміє,

Любов її безгрішна і свята.

Андрієчку, наш пресвятий Андрію,

Спасибі, що матусю мені дав.


Чи бачить Бог, як живемо, не знаю.

І чи научить, як нам далі жить,

Тебе прошу, наш добрий Миколаю,

За маму заступись і збережи.


Коли в селі підходжу я до хати,

Проймає душу невимовний жаль.

А біля хвіртки сиве сонце - мати,

Лена, як радість, я тиха, мов печаль.


Матусенько, усе спішу сказали,

Тебе любила і люблю без меж,

Дитям до тебе буду припадати

На цьому світі і на тому теж.


[Руденко Л. Торую шлях босоніж: Вірші. – Миронівка, 2007. –С.5.]


^ СТЕЖЕЧКА ДО ШКОЛИ

Пішла по батьковій і маминій стежині,

І хоч трапляється в дорозі все,

Мені життя щодня хоч по краплині

Дитячу вірність і любов несе.


Із генів роду черпаю старання,

І мітить час життя мого шкала.

Вже майже 40 років без вагання

Своїй роботі щедро віддала.


Почула вислів. Він - життя оцінка.

Глибокий зміст. Прекрасний. В ньому все:

Любима справа - це кохана жінка,

Що на могилу квіти принесе.


Не стала б кимось іншим я ніколи,

Шаную те, чим можу дорожить.

Допоки манить стежечка до школи –

Вважаю, варто в цьому світі жить.


[Руденко Л. Торую шлях босоніж: Вірші. – Миронівка, 2007. –С.18]


МОЄ СЕЛО

Моє село - малесенька держава.

У ньому - найдорожче все моє,

Його забути я не маю права,

Хоча таке звичайне воно є.


Привітні люди і земля багата.

Що гордо й величаво хліб несе.

Тут рідна хата і старенька мати,

І цим, гадаю, сказано усе.


Село п'янить весною первоцвітом,

Вода в кринипі - п'ю і не нап'юсь,

І хай би я об'їздила півсвіту,

Та все-одно до тебе повернусь.


Тут зорі тихі і плакучі верби,

І ніч така безгрішна, аж свята,

Село із карти світу не зітерти,

Його життя пульсує у житах,


У квітах, травах, у гудінні бджілки,

В закоханому співі солов'я,

Ген соняшник при хатньому причілку,

Мов недоторкана любов моя.


В село лечу ногами, а не снами,

Молюсь на хрест його вузьких доріг.

Цілую стежку, що веде до мами,

На той вдовиний батьківський поріг.


[Руденко Л. Торую шлях босоніж: Вірші. – Миронівка, 2007. –С.28.]


* * * * * *

Шепочуть мальви казку, в напівсні,

Гойдають ніжно вечорову тишу,

І рідна хата матінкою дише,

Немов дитині, радісно мені.


А ось уже і місяць уповні

На вечорниці поміж зорі вийшов.

Шепочуть мальви казку в напівсні,

Гойдають ніжно вечорову тишу.


Шукаю стежку у минулі дні,

Дитинства пам'ять мемуари пише,

А мальви тихо вітерець колише,

І пустка у матусинім вікні.


Шепочуть мальви казку в напівсні.


[Руденко Л. Благослови і прости: Ронделі. – Миронівка, 2007. – С.11.]

^ ОБУХІВСЬКИЙ РАЙОН




Центром району є Обухів. Місто розташовано в долині річки Кобрини, яка впадає в притоку Дніпра – Стугну, за 45 кілометрів від Києва.

Уперше Обухів згадується в історичних документах ХІV ст., коли на його місці існувало поселення Лукавиця. У 1482 р. орда кримського хана Манглі-Гірея спустошила цю місцевість. Деякий час село належало Обуху, підданому князя Я.Острозького. Від того й пішла назва Обухів.

За 12 кілометрів від Обухова, на правому березі Дніпра в долині річки Красної лежить село Трипілля (літописне місто Треполь). Назва пов`язана з характером місцевості: тут сходяться три родючі долини, три поля, розмежовані річками Стугною, Красною та Бо брицею. У цій місцевості люди селилися ще в сиву давнину.

На території села, де річка Красна впадає в Дніпро, на горі збереглися залишки древньоруського городища – рештки міста Треполя, згаданого вперше 1032 р. в літописі часів Ярослава Мудрого.

У 1239 р. місто було зруйновано татаро-монгольською ордою і лише в ХІV ст. відновлено литовськими князями. Тут було закладено замок, який мав муровані споруди. Трипілля стало ареною боїв між козаками та польським військом під час повстання Северина Наливайка наприкінці ХVІ ст.

У Трипіллі над Дніпром знаходиться літописна Дівич-Гора, на вершині якої була фортеця ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е., могильник, а пізніше – язичницьке святилище. У ХVІІІ ст.. на вершині гори були споруджені вітряки.

У древньоруських літописах часто згадується „город-порт” Витечів (нинішнє село Витачів), біля якого знаходиться городище літописного міста Святополча (Новгорода-Святополчевого, заснованого в 1096 р.) . Поблизу села виявлено поселення доби бронзи та могильник скіфських часів. Було досліджено могильник і городище часів Київської Русі, яке вчені пов`язують з літописним містом Витечівим. Воно згадується як великий порт на Дніпрі у творах візантійського імператора Костянтина Багрянородного. У Витачеві в 1100 р. відбувся з`їзд удільних князів, скликаний за ініціативою Володимира Мономаха.

У селі Халеп`ї збереглося городище літописного ”города Халепа”. Поблизу села в урочищі „Коломийщина” виявлено поселення трипільської культури.

Біля Старих Безрадичів зберігаються рештки літописного „города” Торча (зруйнованого половцями в 1093 р.), а на річці Красній – рештки древньоруського „города” Красна.

За 25 кілометрів від Києва на правому березі Дніпра розмістився заповідник Конча-Заспа. Звідси відкривається чудовий вид на дніпровські заплави, зелене привілля. Між деревами блищить голуба гладінь озер. Два з них найбільші – Конча й Заспа. Вони відомі в історії з часів Богдана Хмельницького: у цьому місці відбувся переможний бій козаків з військами Януша Радзівілла, коронного гетьмана Литви.


^ Горловий Михайло Петрович (17.10.1952)

Народився в с. Щербанівці Обухівського району Київської області в селянській родині. Закінчив Київську академію мистецтв (1992). Поет і скульптор. Автор поетичних збірок „ Я – скит з трипільських праглибин „ (1996), „Діти Даждьбога” (2000), „Дорога в Україну” (2002). Член НСП України з 1998 року. Член Національної спілки художників України з 1993 року.


СКУЛЬПТОР

Сонячним соколом

думка кружляє,

ходить зигзицею

в хмарах скелястих,

думка приходить

і розквітає

ранком вишневим

у травах сріблястих.

Брилу торкає

промінь вусатий,

щебетом ранок

розцвів у саду,

мати обсаджує

квітами хату.

... Лінію першу

на камінь кладу.


[Сонячна Мальвія: (Радосинці – дітям) : Альманах / Упоряд. Д.Чередниченка. – К., 2005. –С.72.]


НАДВЕЧІР

Надвечір золотяться трави,

Повітря терпне, холодніє,

Срібляться від роси отави,

І тиша мріє...


[Сонячна Мальвія: (Радосинці – дітям) : Альманах / Упоряд. Д.Чередниченка. – К., 2005. – С.72.]


ГЕРМАНІВКА

Цвіти, Германівно, сіяй

В садах квітучих солов’їних.

Ти – є, ти будеш завжди рай

В прадавніх сонячних долинах.


[Сонячна Мальвія: (Радосинці – дітям) : Альманах / Упоряд. Д.Чередниченка. – К., 2005. –С.72.]


ЩЕРБАНІВКА

Лащиться вітер пухнастий, веселий,

Ходять дерева розхристані в повені.

О Україно, мій саде вишневий,

Край пролісково-ніжної просині.


Все розцвіло голосами квітучими,

І розлилися ясні акварелі.

Знов Щербанівка гуляє під кручами –

В білих сорочках дідівські оселі.


[Сонячна Мальвія: (Радосинці – дітям) : Альманах / Упоряд. Д.Чередниченка. – К., 2005.-С.73.]


Малишко Андрій Самійлович (14.11.1912-17.02.1970)

Народився 14 листопада 1912 р. в Обухові на Київщині в родині шевця. Дитинство Малишка було коротким. В 1927 р. він закінчує семирічку і вступає до Київського медтехнікуму. Це був помилковий вибір професії і розуміючи це, Малишко в 1929 році вступає до Інституту соціального виховання. Роки навчання закладали основи знань і виробляли в поета прагнення бути простим і ясним у віршованому вислові. Після закінчення інституту працює завпедом школи в Овручі, де викладає українську мову, російську мову й літературу (1933), служить в армії (1934), переїздить до Харкова, друкує замітки й вірші в газетах і журналах (1935-1936), повертається до Києва. До війни Малишко працює в газеті „Комсомолець України” і в журналі „Молодий більшовик”. З 1944 до 1947 р. він – головний редактор журналу „Дніпро”. Учасник Великої вітчизняної війни.

Автор збірок „Батьківщина” (1936), „Лірика”, „З книги життя” (1938), „Народження синів” (1939), „Зореві дні”, „Жайворонки”, „Березень” (1940), „До бою вставайте” (1941), „Понад пожари”, „Україна моя!” (1942), „Ярославна”, „Любов”, „Чотири літа” (1946), „Полудень віку” (1963), „Синій літопис” (1968), „Серпень душі моєї” (1970) та ін.

Лауреат Державної премії ім.Т.Шевченка (1964).

Член СП України з 1936 року.

Андрій Малишко помер 17 лютого 1970 року. Йому було 57 літ, і його скроні, як і його останні вірші, були молодими.


БАТЬКІВЩИНІ

Ти мене з дитинства підіймала,

Хліб дала з піснями солов'я,

Відвела доріг мені немало,

Земле, зореносице моя!


Степові засмалені дороги,

Мідь важка зеленої тайги,

Дніпрельстану хвилі — за пороги,

Балтики гримучі береги.


Що дороги, що високе жито

Із веселим сонцем пополам.

Рідну, добру, у крові умиту,

Я тебе нікому не віддам!


Як шумуєш чорноморським валом,

Літаками в дальньому краю,

Як гримиш на сході за Байкалом —

Я тебе одразу пізнаю.


Як зіходиш молодими днями,

Поїздами кличеш уночі,

Де смагляві хлопці йдуть полями —

Трактористи й славні сівачі.


Як тебе на голос не впізнати?

Серце, і життя моє, і кров,

Найсвятіше слово наше — мати,

Рідна земле, правда і любов!


Нас малих доглянула, зростила,

Зір дала — осліпленим колись,

Силу — серцю, соколині крила,

Щоб навіки в небо піднялись.


Ми знялися гордо і крилато,

Бачим світ і небо молоде.

Той, кого навчила ти літати,

З піднебесся зроду не впаде!


Ми знялися над великі води,

Бачимо доріг прибитий пил,

Де лягли бойовища й походи

В спокої задумливих могил.


Пшениці над ними стоголосі,

І синіють ріки на зорі,

Там лягли брати мої — матроси,

Ковалі, уперті шахтарі.


Сталевари з синього Уралу,

Чорноморські хлопці-чабани...

То вони знайшли твоє начало,

У поході звірені сини.


І приймали смерть суворим оком,

Чорну, неприкаяну біду,

Щоб цвіла ти простором широким,

Виростала явором високим,

Наливалась плодом у саду.


Від чужої кулі, під заграви,

Може, десь поляжу у бою...

Та за ці врожаї й тихі трави,

За людей гартованої слави,

За Вітчизну — молодість мою.


Тільки нам все жити, не вмирати,

Зерно сіять, зацвітати знов.

Тільки щастя нам дано багате,

То велике щастя наше — мати,

Батьківщина — правда і любов!


[Малишко А.С. Далекі орбіти: Вибр. твори.- К., 2004. - С.64 - 65. - ("Б-ка Шевченківського комітету")]


МАТИ

Чорна хмара вкриває півнеба з дніпрового краю,

Димом віють долини. Спадає остання роса.

Ти виходиш одна, одинока, можливо, я знаю,

Там, де хмара пливе і останній промінчик згаса.


Ти кого ж виглядаєш на кручі найвищій ізрану?

Проса б курям дала. Походила б собі по двору.

Я одразу пізнав би й сорочку грубу, полотняну,

І потерту керсетку, й тернову хустину стару.


Дуже холодно, мамо, неправда? А чоботи збиті,

Руки, бачу, замерзли, ні свити, ані кожушка...

Обіцяв я купити.— Ну що ти, одна я на світі?

Он молодшим купи, а старому зима неважка.


Так і шкрьобала в збитенцях. Мала четверту онуку,

Колискову турчала, агукала. Як там вони?

На високій горі піднімаєш обвітрену руку,

І вуста твої шепчуть: — Сини мої, де ви, сини?


Колисала їх, бавила, мала щоночі мороки,

У турботі, у забавці. Хто ще згадає об тім?

Постаріла сама. Натрудилась за дні і за роки.

Почалася війна.— Так що, мамо, прощайте. Ходім.


Та й пішли в тридцять сьому. Під Києвом дальня долина

Вся окопами копана, в вибухах небо рясне,

Ну, а мати, звичайно, як мати у кожного сина:

Сяде їсти — не їсть, а приляже — ніяк не засне.


Щонайстаршого просиш: — Заглянь до батьківської хати.—

Середульшого кличеш — у сурми суремить зима;

І не клич наймолодшого, рідна заплакана мати,

Я летів би, як птаха, так сили злетіти нема.


Ти у сонця спитай. Бачиш, сонце звелося над полем,

І зникають сніги, і на бурю гудуть дерева,

Щоб синам дати звістку, хлоп'ятам твоїм смаглочолим,

Многострадна моя, синьоока, змарніла, жива!


Поклонися Дніпру, гостював він у морі недавно,

Пошукав би дітей твоїх, радість приніс немалу.

І стоїш ти одна, посивіла, стара Ярославно,

На дніпровськім лужку, на трипільському древнім валу.


[Малишко А.С. Далекі орбіти: Вибр. твори.- К., 2004. - С.126 - 127. - ("Б-ка Шевченківського комітету")]


* * * * *

Я з тих країв, де за Дніпром кургани

І ворохобна тисяч літ хода,

Де бунчуки татарські без пошани

Земля покрила чорна і руда.


А в наші дні німецька зла орда

Ятрила людям невигойні рани,

Її ж здолала сила молода,

І над ордою вороння й тумани.


Така у нас на всіх одна потуга:

Трощити меч — І братися до плуга:

Як дуб з коріння, набирать снаги

На трудний шлях, на вірні заповіти.


...В шовковій мові виростають діти

У тім краю, де сонце і плуги.


[Малишко А.С. Далекі орбіти: Вибр. твори. - К., 2004. - С.380. - ("Б-ка Шевченківського комітету")]


* * * * *

Привіт тобі, обухівська дорого,

В дощі, в пилюці колій течія,

Тепер повз тебе радісно і строго

Нова пішла. А ти усе ж моя.


Бо пролягала до життя нового,

Так, як веліла просторінь твоя,

В горбах, в місточках з каменю рудого,

Де ще й тепер шумить дубів сім'я;


Де восени конячки рвали шлеї

І в школу йшли маленькі Галілеї.


І небо сяло, добре та круте,

В шовках дощів, у полум'ї завії.

Тепер там інша памолодь цвіте,

А ти все та ж, як мати у надії.


[Малишко А.С. Далекі орбіти: Вибр. твори. - К., 2004. - С.382. - ("Б-ка Шевченківського комітету")]


^ ОБУХІВСЬКА ДОРОГА

Лягай, дорого, тут. Мені про все згадати...

Що ти — літопис мій, життя і клич від хати.

Течеш і мінишся від канівських долин,

Ввібравши мови жар, і пісні щедрий плин,

І сморід голоду в важкім воєннім році,

І танків чорний дзвін у нелюдськім потоці.

Лягай, дорого, тут на Лазірці й Трипілля,

На сивому плечі принишкли юні дні.

Де хмари, і вітри, і коні вороні

Твоє везли життя, і смутки, і весілля.

Красо, заплетена в легенди яворів,

Розмита й бита вся, у скруті й чистій руті,

Десь над тобою очі матерів

Поодцвітали, вічно незабуті,

ї сестри виросли, гойдаючи колиски,

І пил твого чола припав на обеліски.

Бо ти в мені, дорого, вся в мені,

Одна, лише одна, як жар у пломені,

Єдинороджена, як жар у Подніпров'ю,

Там кров твоїх калин цвіте з людською кров'ю.

А ще лягай отут, де друг мій прожива,

Де на дубовий стіл рясні лягли жнива

ї мудрі хлоп'яки із ним заводять речі

Про кароокий світ, що не згорів в огні,

Щитом поезії прикривши юні плечі,

Щоб зворушить серця,— вони ж не кам'яні!

18.Х 1966 р.


[Малишко А.С. Далекі орбіти: Вибр. Твори .- К., 2004. - С.476 - 477.- ("Б-ка Шевченківського комітету")]


^ ПЕРЕЯСЛАВ – ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ РАЙОН




Переяславська земля – складова частина Київщини – здавна була адміністративним центром певної округи, розміри і межі якої не раз змінювались . За епохи Київської Русі то було Переяславське князівство, що охоплювало всю лівобережну частину середньої Наддніпрянщини і землі на північний схід, у XVII – XVIII ст.. – Переяславський полк. Із ліквідацією автономії України наприкінці XVIII ст.. Переяслав став повітовим центром Полтавської губернії. З 1921 р. переяславський повіт входить до Київської губернії, а після утворення у 1932 р. Київської області Переяславський район увійшов до її складу.

Місто Переяслав-Хмельницький – самоврядна територіальна одиниця, що входить до складу Київської обл.

Переяслав-Хмельницький – особливий куточок на карті України. Це колиска Київської Русі, тут зароджувалась українська державність, формувалась нація українців. Перша літописна згадка про Переяслав датується 907 роком. Місту одному із перших на Лівобережній Україні в 1585 р. надано Магдебурзьке право .

Переяслав – місто-музей, вулицями якого й досі ходить історія України...

Під назвою Переяслав-Руський у договорі князя Олега з Візантією 907 року як одне з чотирьох найбільших міст Київської Русі вперше згадується стародавнє місто Переяслав.


^ Арапіна Наталія Михайлівна (1952)

Арапіна Н.М. народилася в 1952 році в м. Переяслав-Хмельницькому. Закінчила середню школу № 3, Львівський політехнічний інститут, інженерно-економічний факультет. За фахом – економіст.

Працювала економістом відділення № 3 в/о „Київ прилад”, на заводі „Точмаш”, заступником начальника управління економіки міськвиконкому. У даний час працює начальником відділу економіки управління економіки та власності місько ради.

Поезією захоплюється ще з шкільних років . Неодноразово друкувались її твори в місцевій періодичній пресі.

У 1993 році її поезія була надрукована в збірці молодих поетів Київщини „Вітрила”.


* * * * *

Народи є, а є лише формації,

Подейкують, що буцім то і ми

Святе і горде слово „нація”

Забризкали слізьнявими слюньми.

Що ніби кліщ вчепилися в історію,

Що майорим червоними штаньми.

Що негаразди досі не поборемо,

Бо надто самостійні стали ми.

Не вірте, бо нікого не цураємось,

І дружню руку подамо завжди,

Та чи ж годиться бути нам окрайцями

На обніжку Земної борозди?

Хто заборонить мати нам історію

І власну пісню лагідну й сумну?

Воліла б я співати всіма мовами,

Та рідною вважаю лиш одну.


[Рукопис]


* * * * *

^ На початку 70-х років минулого століття ми їхали удвох в одному купе з Василем Стусом зі Львова до Києва...

Погляд на пероні,

Зустріч у вагоні,

Мої очі сірі,

Ваші очі чорні.


Впало перше слово,

Полилася мова,

Виткалась розмова

Про щось просторове.


Слова нас відкрили,

Довго говорили,

Україні волю

Ви бажали щиро.


Все було як вчора,

Затяглась розмова,

Подих втамувавши

Ловлю кожне слово.


„Вір, Наталю, скоро

Буде у нас воля”-

Нас несе в майбутнє

Потяг вечоровий.


Швидко крок за кроком

Промайнули роки.

Тепер розумію,

Ви були пророком.


Ваші очі чорні,

Мої очі сірі,

Тепер розумію,

Ви були месія.


[Рукопис]


^ ПІСНЯ ПРО ПЕРЕЯСЛАВ

Місто моє дивовижне,

Пам’ять далеких віків,

Місто і мужнє, і ніжне

Скільки стоїш ти років?


Сміхом дитячим іскришся,

Світишся блиском церков,

І із століття в століття

Мудрість несеш і любов.


Гнули тебе буреломи,

Рвали вітри перемін,

А ти , не знаючи втоми,

Вперто встаєш із руїн.


Зірка твоя хай не згасне,

Щедро цвітуть небеса,

Рідний мій Переяслав

Гордість моя і краса.


Луки, заплави, долини,

Верби шумлять стільки літ,

Слово Шевченкове лине,

Пророчий його „Заповіт”


Філософ щось мудре віщує,

Зичить з роси та води

В тиші музеїв я чую

Кроки Сковороди.


Місто і давнє, й сучасне,

Місто – скарбниця віків.

Вічний мій Переяслав,

Місто дідів і батьків.


Зірка твоя хай не згасне,

Щедро цвітуть небеса.

Рідний мій Переяслав,

Гордість моя і краса.

Місто моє променисте

Блиском вогнів виграє,

Вірю в майбутнє твоє.


[Рукопис]


^ НІЧ НАД ТРУБЕЖЕМ


Ніч денні згасила барви,

Темно-синій смуток ллється,

Тихо. Тільки птиця марить

Чи то плаче, чи сміється.


Із небесної дзвіниці

Зорі впали в теплу воду.

Місяць в небі зупинився,

Задививсь на свою вроду.


Наче дивнії химери

Тіні всюди розбрелися.

Хвиля ледь лоскоче берег,

Та про щось шепоче листя.


Прохолодою на трави

Опустились срібні роси,

Вітерець в задумі бавить,

Чеше вербам довгі коси.


Що нам день новий віщує?

Огортає все серпанок.

Ніч на обрії цілує

Молодий, рожевий ранок.


[Рукопис]


Будугай Андрій Олександрович (23.09.1966)

Народився в сім’ї робітників у селі Московському Ізобільненського району Ставропольського краю, в Росії. В 1981 році закінчив Бердянську СШ № 4.

У березні 1985-го року закінчив Бердянський технікум виноградарства й виноробства. На третій курс припадають перші поетичні спроби.

У 1998 році Андрій закінчив факультет української філології Бердянського ДПІ. У 1997-1998 роках працював науковим співробітником Бердянського художнього музею імені Йосипа Бродського, потім – керівником літстудії «Неопалима купина» в Центрі дитячо-юнацької творчості імені Євгенії Руднєвої м. Бердянська. 3 жовтня 2003 року, родина переїжджає жити в Переяслав, влаштувавшись на роботу в ПХДПУ імені Григорія Сковороди. Андрій спочатку працював у відділі дистанційної освіти, а з грудня 2004 року – редактором університетської газети «Педагогічні обрії», де одним із нововведень започаткував літературну сторінку, в якій друкуються вірші й художня проза студентів, викладачів і співробітників ДПУ.

Досліджує духовне, космічне значення слова. Свої вірші, пісні й наукові статті про вагу слова й на інші духовні теми друкував в Україні, Росії й Болгарії.

Має у творчому доробку, крім ряду пісень на власні вірші та тексти інших поетів, також ще пісні, покладені на музику композиторами Миколою Ведмедерею (м. Лозова), Вірою Мілусь (м. Бердянськ), Іваном Іванченком (м. Бердянськ), Валентиною Кірносовою (м. Бердянськ), Катериною Любомудровою (м. Ростов-нД, Росія), Віктором Тузиком (м. Переяслав-Хмельницький).


Будугай Ольга Дмитрівна (04.02.1964)

Народилася в місті Гуляйполі Запорізької області, де провела свої дитячі й шкільні роки. У 1981 році закінчила із золотою медаллю Гуляйпільську СШ №1. У 1986 році стала вчителем французької та німецької мов, закінчивши з відзнакою Запорізький держуніверситет.

Писати почала в шкільні роки.

Друкувалась у пресі Гуляйполя, Бердянська, Запоріжжя, Києва.

Учасниця й переможець творчого конкурсу «Бердянські розсипи» в номінації «Поезія» (1998-2000 роки). У 2001 році в Бердянську разом із чоловіком пустила у світ збірку «Скарби Приазов’я», а в 2002 році в Гуляйполі вийшла її історико-документальна повість «У тунелях таємничої Дори» про поневіряння в 4-х фашистських концтаборах в роки війни її батька Дмитра Павловича Савченка. Ця повість була опублікована й у виданні, підготовленому діячами Української спілки в’язнів-жертв нацизму (УСВЖН) (Пам’ять заради майбутнього: Спогади. Книга друга. – К.: «Фенікс», 2006. – С.650-720).

З 2003 року – старший викладач кафедри літератури і методики навчання Переяслав-Хмельницького ДПУ імені Григорія Сковороди, керівник літстудії «Дитинець» у цьому ДВНЗ.

У творчому доробку – ряд віршів, покладених на музику композиторами Валентином Ізотовим (м. Бердянськ), Миколою Ведмедерею (м. Лозова), Вірою Мілусь (м. Бердянськ), Ігорем Лазориком (м. Гуляйполе), Богданом Бурбурою (м. Гуляйполе), Віктором Кірсою (м. Бердянськ), Валентиною Кірносовою (м. Бердянськ), Михайлом Ковалем (с. Великий Хутір на Черкащині), Віктором Тузиком (м. Переяслав-Хмельницький).


^ КОЗАЦЬКА ЛІТЕРАТКА


АНГЕЛ-АРХІСТРАТИГ

Він – посередник між людьми і Богом,

Звитяжний отаман Небесних Сил,

Скрижалі неба і землі у нього,

А звуть його Архангел Михаїл.


Зображення його не випадково

Було на прапорах у козаків:

На бій зі Злом стає він знов і знову,

Щоб воля панувала сто віків!


АРКАН

Аркан – не лицарська це річ,

Ним полевали людолови:

Боячись бою віч-на-віч,

Підступно діяли у змові.


Аркан – татарська це петля,

Що бранцям натирала шиї.

І рідна плакала земля,

Коли вились арканів змії.


БОГУН

Лицар наш Богун Іван –

Світлий розум, гнучкий стан,

На коні літав, як птах,

Мав по шаблі у руках,

Ними вправно фехтував

Так, як ще ніхто не знав.


БУЛАВА

Булава — це влади знак,

Що втрима в руках не всяк.

До тієї булави

Треба, друже, голови!

В кошового булава

Рік всього в руках була.

А тоді на Раді він

Звіт тримав з усіх сторін:

Як багато зробив справ,

Слави чим Січі6 додав.


БУНЧУК

Триметрова чорна паля

Зверху кулю мідну мала,

А під нею – кінський хвіст

Та ще кілька довгих кіс,

Це військовая святиня,

Перемоги берегиня.


Ніс її в бою бунчужний,

Щоб козачий стан був дружним:

Де бунчук – там кошовий

Кіш24 веде на правий бій.


ВІЗ

Віз козацький – добра штука.

Він не лише для речей.

Не гуркоче і не грюка

І цікавий для очей.


Без цвяшка й одного збитий

Дерев’яний увесь віз.

У поході добре «вмитий»

Дьогтем з верху до коліс.


Ніби мирним віз удався,

Та коли гуркоче бій –

Віз до воза прив’язався –

Табір виник тут, як стій!


За возами, в колі тіснім,

Як в фортеці козаки.

Тут їх не здолати, звісно,

Відійдуть нападники!


ВІРА

Вагу козацька віра має,

Не продаючись з молотка.

На бій за правду надихає

І юнака, і старика.


Її хранить козацьке серце.

Храм духу маючи в собі.

Вона – до Царства Бога дверці,

Порадниця в гіркій журбі.


Без віри вмерла б Україна,

Погас би в душах Світла сад.

А з нею і лиха година

Отримує духовний лад.


ВУСА

Вуса — гордість козака,

Ними й ворога зляка.

Не носили бороди

Наші лицарі-діди.


ГОПАЧОК

Гоп-гоп, гопачок,

Затанцюй, козачок!

Танець хвацький,

Дуже вправний,

І веселий, і забавний.

На дозвіллі і в поході.

Казаку стає в пригоді.

Та не тільки це танок,

А й військовий ще урок.

Це мистецтво звали так:

Славний бойовий гопак.


ГНІТ

Стріляли ядрами пищалі.

У ворогів з них попадали.

Були гармати в козаків

Великі і маленькі,

Залізні, мідні, ломові,

І польові, й городові.

Пушкар в гарматі палить ґніт –

І порох загориться вмить,

Штовхне свинцевеє ядро,

Далеко в ціль помчить воно.


ДЖУРА

Джура, юний козаченько,

Вчиться в школі джур любенько.

Про козацьку честь він дбає,

Січове життя вивчає.

Пізнає премудрість він,

Як не підвести курінь.


^ ДІДИ СІЧОВІ

У походах славних знані,

На майдан на Ради звані,

В козаків були завжди

В шані сивії діди.


Старшині давали знати,

Де й коли можливі втрати,

Звичаї оберігали

«Запорозькі аксакали»:

Не пуста була їх мова,

Мало сенс їх кожне слово!


^ ЕПОХА КОЗАЦЬКА

Козацька доба – то є світла епоха,

Коли українці орлами літали.

Нікого вони не боялись нітрохи,

Від них вороги у бою відступали.


Козацтво – то світла сторінка у книзі,

Що наші діди написали шаблями.

Хоч кров’ю скропилась, полита сльозами,

Та світлом Христа засіяла над нами.


Було козакам воювати за віщо –

За ними стояла кохана Вкраїна.

Жаль, мертва настала пізніше тут тиша:

Занепад Вкраїни назвали «Руїна».


Так слався, велика козацька родино,

Живе у віках хай звитяга твоя!

Стоїть в обороні матусі-Вкраїни

Козацька єдина і вільна сім’я!


ЄВАНГЕЛІЄ

Про Бога вісті добрі

Ця книга зберегла,

Розкрила ширше обрій,

Багато душ спасла.


Щоб людям освятитись,

До Бога йти в імлі,

Святим Письмом розкрилась

Для рідної землі.


Як весь народ Вкраїни

Повірив у Христа,

Так здавна і донині

Ці письмена чита.


То ж і козацька віра

В Ісуса Заповіт

Несе в майбутнє щиро

Нащадкам Вчення Світ.


Уміли і боротись,

Й молитись козаки,

За віру й Україну

Стояли навіки.


^ ЖІНКИ ВКРАЇНИ

На Січ жінок хоч не пускали,

Щоб не було там сліз, жалів,

Та козаки їх шанували,

А особливо – матерів.


Плекали діток матері,

З походу ждучи козаків,

Низенько кланялись землі,

Щоб лицар у боях вцілів.


З неволі часто виглядали

Вони дітей багато літ.

Сини ж їх в руку цілували,

Із Січі слали їм привіт.


Січовики самі жили,

Сьогодні – тут, а завтра – в бій,

Щоб вдома матері могли

Дать раду зміні молодій.


ЗИМІВНИК

На протязі кількох сторіч

Зимівник годував всю Січ.

Жила тут козака родина:

І він, і діти, і дружина.


Хоч «фермер» мав багато справ,

Та по сигналу шаблю брав

І вирушав у тую ж мить

Туди, де лютий бій кипить.


ЗНАЧОК

Прапор куреня військовий

Називали всі «значок».

Стяг гаптований шовковий

З козаками міряв крок.


^ ІГРИ ВІЙСЬКОВІ

В іграх премудрість козацьку ясніше

Можна біло передать юнакам,

Щоб володіти шаблями вправніше,

Спритність надати ногам і рукам.


В іграх військових зростали вояки,

Мужність і силу свою гартували,

Щоб ні татари, ні турки, ні ляхи

Дух козаків у бою не зламали.


ІЄРОМОНАХ

Про хлопчиків, всіх козачат

Він дбав, як про дітей своїх.

Наставник-ієромонах –

Докладно знав усе про них.


Хлоп’ятам заміняв батьків

І справу вів свою з душею,

З’єднати хлопців дух умів

З народом, з рідною землею.


^ ЇЖА КОЗАЦЬКА

Приготує на кабиці

Все, що треба, кашовар.

Він щодня роботу має,

Йому служать пар і жар.


Чи легке життя, чи скрутне,

Та встає він всіх раніш.

Варить щербу, таратуту

І тетерю, і куліш.


Соломаху, гречку, рибу,

Мамалигу й галушки.

Кухар тут ніде не схибить.,

Хоч котли – це не горшки.


В товариства у повазі,

Має справ багато він,

І, як музику, сприймає

Казанів козацьких дзвін.


^ ЙОСИП ГЛАДКИЙ

Рушив за Дунай козак

Йосип Гладкий – наш земляк.

Мусив йти до турків Кіш,

Воювати й там не гірш.


Товариство там служило,

Бо цариця Січ спалила.

Після Січі за Дунаєм

Що було – розповідаєм:


« У війні турецько-руській

Туркам помагати? Дзуськи!» —

Не хотіли убивати

Росіян – братів-солдатів.

До Росії знов наш Гладкий

Кіш веде міняти владу.


Цар тому був дуже радий

І на Півдні утворив

Чорноморське і Азовське

Славні війська козаків.


КІНЬ

Коли бій кипить навкруг,

Кінь козацький – вірний друг.

Не покине він ніде,

Козака не підведе.


А коли в поході тихо

Треба рухатись військам –

Морду конику на лихо

Хусткою в’язали там:

Щоб він часом не заржав

І не викрив усіх справ.


КУРІННИЙ

Поважають курінного –

Батька куреня усього.

Дає раду козакам

Курінний і тут, і там,

А під час жаркого бою

Всіх веде він за собою!


КУРІНЬ

На Січі жило козацтво

В довгих хатах-куренях.

Розміщалось усе братство

В тридцяти восьми житлах.


В курені були ікони,

Ясна зброя на стіні,

Не палили там ніколи.

Був порядок в курені.


Та курінь – не лише хата,

А військовий ще загін.

В ньому козаків багато –

Сотень шість бійців мав він.


ЛУК

Дугою зігнута лозина

І тятива тонка бринить.

Вцілять навчилася людина

Багато вже назад століть.


Стрілу пускає тугий лук –

Одразу гинуть вороги.

Луна від стріл смертельний звук,

Де бій ведуть кочевники.


Та й козаки уміли вправно

Стріляти з лука у боях.

А стріли поміщали гарно

За спиною у сагайдак.


МАШТАЛІР

Машталір – гінець козацький,

Що отаману служив.

Іздив по паланках хвацько

І у сніг, і в пору жнив.


Його чути мали змогу

Від Січі аж до застав.

Він накази кошового

Козакам передавав.


МОЛИТВА

Хоч доля в лицаря лиха,

Бо повно на землі гріха,

Та в Дім небесний поспіша

Козацька щирая душа.


Іде весь час з пітьмою битва –

Розмова з Господом – молитва.

Душа відшукує слова,

І дух в молитві ожива.


Із Богом у розмові тихій

Козак долає своє лихо,

Знаходить сили в палкім серці

Перемагати темінь в герці.


Прохати в Господа поради

Були завжди герої раді.

Вони в молитві, через піст

До світла прокладали міст!


НАТРУСКА

Дійшла до цих пір

із минулих сторіч

Натруска козацька –

для пороху річ.

Довільна у формі

і розміром теж,

Орнамент цікавий

і гарний без меж.


НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Незалежність – мрія споконвічна

Нашого великого народу.

Йшли до неї важко і трагічно,

Йшли на плаху чи на хліб і воду.


Козаки її бороли серцем,

Мріяли про міць тії держави,

Де Любов Господня розілляється

Й кожен матиме на волю право.


ОДЯГ

Жупан, сорочка, гарний шлик –

Це лицарский святковий лик –

Ще поясок шовковий,

Парадні все обнови.


ОСЕЛЕДЕЦЬ

Оселедець — не рибина,

А козацькая чуприна.

Він за вухо зачіпався

Та під шапкою ховався.


^ ОТАМАН КОШОВИЙ

Попереду всього війська

Виступає отаман.

Чи далеко бій, чи близько,

В ньому він найстарший пан.


Він суддя всім і товариш,

Батьком козаки зовуть.

Кошових багато знаєм,

Що дали в майбутнє путь

Волелюбній Україні –

Нашій рідній Батьківщині.


ПИСАР

Писар мудра є людина.

Пише дома й на чужині,

Знає кілька інших мов,

Всім потрібен знов і знов.

Він і писар, і поштар,

Має пера й каламар.


ПЛАСТУНИ

Найвправніші у розвідці

Ці сміливці пластуни.

Зловлять «язика» в засідці,

Як взялись до справ вони


Чи на суші, чи на морі

Вміють замести сліди.

А повзти і зараз вчаться

Люди так, як пластуни.


ПРАПОР

Прапор Війська Низового –

Це святиня із святинь.

Скрізь трималась кошового

Найсвятіша з Берегинь.


Усього Коша відвага

Поєдналася у нім.

Бойова Січі звитяга

В’ється в небі голубім.


РАТИЩЕ

Ратищем спис називали діди.

Річ ця в бою пригодиться завжди.

Ним ворогів січовик доганя,

Влучно їх списом збиває з коня.


Два наконечники спис може мати.

Можна й мости було ним будувати:

Грузькі місця вимощали списами –

Ратища швидко ставали мостами.


СЕРДЮК

Трима сердюк так пірнача,

Як булаву отаман.

Порядок пильно він вивча,

Гостей паланкових стріча.

Він ще – полковник знаний.


СИРНО

За сирно козаки ставали.

Це – стіл, що в курені стояв.

Молитву Господу складали

За те, що їжу їм подав.


Тоді козацькая родина

Сідала їсти круг стола.

Завжди всіх пригощало сирно

Смачними стравами з котла.


СМІХ

Сміх — теж зброя козака,

Не слабкіш від гопака.

Потішає всіх навкруг,

Підіймає Січі дух.


ТЕТЕРЯ

Куліш пшоняний з тістом житнім

Сіро-жовтавий колір мав.

Його козак за колір, видно,

Саме тетерею назвав.


Її любили з хріном, квасом,

З цибулею та часником.

Круг сирна посідавши разом,

Тетерю їли всі гуртом.


ТУЛУМБАСИ

В двох котлах закрили дірки,

Натягнувши тугі шкірки.

Вийшли зовсім не прикраси,

А козацькі тулумбаси.


Довбиш б’є в них паличками,

Січ скликає на майдан...

Цей порядок жив роками

І тримав військовий стан.


УКРАЇНА

Україна – це не лише кущ калини

І не тільки звуки гопака,

А й гіркі козацькі сльози від Руїни,

Від недолі, що така терпка.


Дбала Матір Божа про Вкраїну-Дочку,

Прокладала шлях їй у пітьмі.

Душу ніжно їй складала по шматочку,

Захищала Серцем в дні скрутні.


Надихала Дочку розпрямити крила

І віддати кесарю – його,

Щоб звільнились України дух і сила,

Подолавши віковічне зло!


ФАЛЬКОНЕТА

Фальконета – це гармата,

Місця просить не багато.

Хоч маленька та моторна,

З борту чайки б’є проворно.


ФІГУРИ

Фігури, зроблені із бочок,

Були помітні з різних точок.

В степу фігури будували,

Щоб рятували від навали.


Коли фігура десь горить –

Свою палили у ту ж мить:

Сигналом правили вогні,

Допомагали у війні.


ХОРТИЦЯ

Байда – Дмитро Вишневецький –

Хортицьку Січ заснував.

Сили збирав він для герців,

Кликав хоробрих до лав.


Хортиця – серце козацьке,

Це є колиска Січі.

Тут промовляли багацько

Стріли, пищалі й мечі.


ХОРУНЖИЙ

Прапор підійма хорунжий

І в бою, і в мирний час.

Це його правиця дужа

Прапор зберегла для нас.


ХРЕСТ

Христа частинка – хрест натільний,

Що біля серця козака.

Ще доля-хрест – тягар посильний,

Та хрест – прийом із гопака.


Козацький хрест – Сірку пошана –

Могилу лицаря вінча.

Суть козака хрестом надбана,

Хрестом він нечисть зустріча.


Переплелась з хрестом дорога,

Якою йде козак весь час.

Душею линучи до Бога,

Він став легендою для нас!


^ ЦЕРКВА ПОКРОВИ

Церква Покрови – козацька святиня.

Дух, а не камінь в ній був головним.

Матір Ісуса – Січі Берегиня –

Вкрила народ свій Руном Світловим.


Церква Покрови – не страх, а бажання

Бути з Царицею Неба завжди.

Ліки давала Вона від страждання,

Віру кріпила в боях і нужді.


Серце і розум людей очищала,

Душі робила широкими всім,

Хто не цурався її Покривала,

Хто прагнув жити у Царстві Святім.


^ ЦІП БОЙОВИЙ

Працювати б ціпу мирно,

Тільки дбаючи про сирно,

Та доводилось йому

Бути зброєю в війну.


ЧАЙКА

Очерет трима з боків

Чайку – човен козаків.

Тому чайка легко йде,

Не черпне води ніде.


Півня має на боку,

Щоб кричав «Кукуріку!»,

Час козацтву сповіщав

Та злих духів відганяв.


ШАБЛЯ

Шабля – лицарю сестриця,

З нею він в бою, мов криця.

Зброя честі козака

Гарна і дзвінка яка!


^ ШАПКИ КОЗАЦЬКІ

Шапки околиці зі смушки мали,

Та денця – в кожнім курені свої.

Тютюн, кресало й люльку в них складали

Та шанували в мирний час і на війні.


^ ШКОЛА СІЧОВА

Читанню, співам і письму

Учили в школі січовій.

Ще мали вправ війскових тьму,

Щоб ріс козацький рід новий.


ЩЕРБА

Щерба – страва це козацька,

Сил вона дає багацько.

Йде на щербу свіжа риба,

І не треба навіть хліба.


ЮНАКОВІ-КОЗАКУ

Тобі, юначе, вчитись жити.

Тобі іти у майбуття.

Ще буде доля часто бити,

Та вчитиме не раз життя.


Нехай благословляє свято

Тебе Любов на всі діла,

Щоб ти добро чинив завзято,

Щоб батьківська земля цвіла

ЯСИР

Ясиром людолови звали

Полонених, що викрадали.

Мов саранча, татарські зграї

Все плюндрували в нашім краї.


Страждали люди християнські

Від нападів цих бусурманських.

Приводили на торг хижацький

Полонених з земель козацьких.


Людей від лютої руки

Йшли визволяти козаки,

Хоч навіть голови складали,

Та бранцям волю здобували.


ЯТАГАН

Була ця зброя у військах султана,

У яничарській діяла руці.

Криве, як місяць, лезо ятагана,

Ним володіти й козаки знавці.


В бою здобувши ятаган турецький,

Рубав ним лицар вміло ворогів.

На ятагані цвів узор мистецький,

На сонці самоцвітами горів.

м. Бердянськ, 1992-1996.

[Рукопис]


БАТЬКАМ




залишити коментар
Сторінка10/21
Дата конвертації25.09.2011
Розмір4.69 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   21
плохо
  1
отлично
  1
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх