Зовнішня політика Київської Русі” Підготувала icon

Зовнішня політика Київської Русі” Підготувала


Схожі
Зовнішня політика держави: сутність, принципи реалізації...
План берестейській мирний договір та його наслідки для України. Гетьманський переворот...
Голуб А. П. Християнські світоглядні орієнтації київської русі у контексті двовір'Я...
«Україна»
Тема: Історія України...
Віднянський С. В...
Реферат "Формування української народності. Походження та поширення назви «Україна»"...
Науковий вісник Дипломатичної академії України...
Реферат на тему...
Давньослов’янська міфологія – переддень філософської думки...
Економічний стан багато в чому залежить від географічних, соціальних та політичних мотивів...
Історична довідка про місце Ярослава Мудрого в історії Київської Русі...



Національний університет харчових технологій

Реферат

на тему:

Зовнішня політика Київської Русі”

Підготувала: студентка АКС 1- 2

Микитенко Фіалкора

Перевірила: Викладач

Левицька Н.М.


КИЇВ_2004

Зміст

1. Вступ.

ст. 1

2. Міжнародні відносини Київської Руси на зорі зародження державности.

ст. 2

^ 3. Зовнішня політика Київської Держави під час її становлення.

ст. 3

4. Зовнішні зв'язки України-Руси у добу її розквіту.

ст. 6

^ 5. Розпад Київської Руси.

ст. 11

6. Висновок.

ст. 13

^ 7. Перелік використаної літератури.

ст. 14


Вступ


Міжнародні відносини Київської Руси на зорі зародження державности

Князь Кий

Київська Русь – одна з наймогутніших держав раннього середньовіччя. Свій початок, на думку М. Грушевського, вона бере у Ⅶ-Ⅷ ст. н.е. і з цього часу починає відігравати дуже важливу роль на міжнародній арені. Початок держави пов'язував він із розвитком торгівлі: торговельні каравани потребували збройної охорони від нападників на суходільному шляху та на Дніпрі, а дати таку охорону могла тільки певна організація. Так у торговельних містах з'являються воєнні вожді – князі з дружинами. З іншого боку, утримання дружини вимагало війни, яка б давала здобич. Серед найманих дружин могли бути й скандинави, або варяги, як їх у нас називали. Так з розвитком торгівлі у Ⅶ, навіть Ⅵ ст., починає зав'язуваться державне життя.

Літописи зберегли легенду про перших князів, основоположників Києва, а також і міжнародних зносин Київської держави: Кия, Щека, Хорива. Останнім часом з'являються гіпотези, які в цій легенді бачать зерно дійсності. Так, Д. Ліхачов комбінує показання никонівського літописця, що користувався старими літописними списками. Там пишеться, що Кий з великим військом ходив на Царгород і мав велику шану від цісаря; крім того переможно воював з волзькими та камськими болгарами й заснував місто Києвець над Дунаєм. Б. Рибаков робить спробу датувати його князювання: він був сучасником Юстиніана, себто жив у Ⅵ ст. Літопис зазначає дату хозарського нападу – “по смерті Кия” – що підтверджує гіпотезу Рибакова – Ⅵ-Ⅶст. Припускали реальність існування Кия й О. Шахматов та О. Пресняков.

^ Аскольд і Дір

В чужоземних джерелах збереглися уривчасті відомості про Українську державу в першій половині Ⅸ ст. На існування її вказує запис у Бертинській хроніці 839 року про прибуття візантійського посольства імператора Теофана до імператора Людовіка Побожного, яке просило, між інщим, дати дозвіл проїхати через володіння Людовика “русам” (Ros). Вони прибули від руського князя до Царгороду, але, поки були там, “варварські і надзвичайно жорстокі племена” зайняли землі, через які мали вони повертатися додому. Людовік наказав з'ясувати, хто були ті посли, і виявилося, що то були шведи.

З цього оповідання Бертинських аналів видно, що у 839 році в Європі ще не знали про молоду Українську державу. Та не минуло й 30 років, як вона гучно повідомила про своє існування, примусивши затремтіти могутню Східну Римську імперію – Візантію. То був похід на Царгород. “Повість временних літ” оповідає, у 866 році князі Аскольд і Дір, скориставшись з відсутності цісаря Михайла Ⅲ, підступили з флотом в 200 кораблів до Царгороду, зруйнували околиці міста, але самого міста не здобули. Завдяки чуду Влахерської ікони Богородиці, шати якої опустилися в море, знялася буря і знищила “безбожних Руси кораблі”.

Похід на Царгород 860 року зв'язаний з дуже важливим питанням про охрищення Руси. Патріарх Фотій в “Окружному посланні” до патріархів Сходу 867 року оповідав, що руські князі , настрашені чудом у Царгороді, повернувшися до Києва, виявили бажання охриститися. Цісар Михайло Ⅲ вислав єпископа та священників, і на Русі засновано єпархію.

Є низка свідоцтв про те, що охрищення відбулося не за цісаря Михайла Ⅲ та татріарха Фотія, а за цісаря Василя Ⅰ та патріарха Ігнатія. Про це свідчить онук Василя Ⅰ, цісар Константин Порфіродний у своїй “Історії Василя Ⅰ”. Про це оповідає й Никонівський Літопис (щоправда, ⅩⅤ ст., але в ньому є багато оповідань з давніших літописів, які не збереглися). Взагалі, охрищенню Руси присвячено велику літературу й чимало суперечливих гіпотез. У всякому разі, питання про охрищення Київської Руси за князювання Аскольда можна визнати за доведене.

Константин Порфіродний згадує договір між Василем Ⅰ і Руссю (Аскольдом) – (р. 873-874). На ті ж роки припадає створення першого Рафальштетеннського митного статуту, датованого часами короля Карломана (880 р.) або Людовіка Німецького (876 р.), яким встановлювалося мито з краму, що привозили з Руси до Баварії.

Усі ці факти: договори з Баварією та Візантією, похід на Царгород, масове охрищення правлячої верхівки – свідчать про існування в середині Ⅸ ст. могутньої державної організації. Слова патріарха Фотія про підкорення Руссю сусідніх народів цілком підтверджуються вказівками Никонівського літопису: 865 року “воєваша Аскольд і Дір полочан”, а 866 року, сказано в “Історії російській” В. Татіщева: Аскольд і Дір “ходи на кривичі і побіди їх”. Цікава вказівка Никонівського літопису з року 864, що “убієн бисть от болгар Оскольдов син”. Очевидно, були якісь воєнні дії в Болгарії.

Так, з окремих розірваних фактів вимальовується образ Київської держави-Руси середини Ⅸ ст., що підкоряє сусідів, воює з Візантією, укладає з нею та іншими державами мирові угоди і нарешті – приймає християнство.

^ Зовнішня політика Київської Руси під час її становлення

Олег

“Повість временних літ”, яку складалося в Ⅻ ст., оповідає, що перед своєю смертю Рюрик передав правління родичеві Олегові і доручив йому сина Ігоря, який був ще малий. Року 882-го Олег із великим військом, в якому були варяги, чудь, весь, меря, словени і кривичі, пішов на південь, здобув Смоленськ, Любеч, Київ, підступно забив Аскольда та Діра і став правити Києвом.

Олег виявив себе як талановитий правитель. Він приборкав сусідів і примусив Їх платити данину, забезпечуючи державу коштами. Олег – пише літопис – обладав полянами, сіверянами, деревлянами, радимичами, а з уличами і тиверцями вів війну.

Підкорення сіверян та радимичів, що платили данину хозарам, викликало з ними війну, в якій – писав Аль Масуді – Олег сплюндрував береги Каспійського моря.

У 907-му році Олег з великим військом, в якому були підвладні йому племена та білі хорвати, пішов на Царгород. Греик не встигли підготуватися до оборони, і Олег спалив околиці Царгороду. Наслідком того походу був дуже вигідний для Руси договір. У “Повісті временних літ” записано два договори: один – 907-го, другий – 911-го року. Ці договори являють собою єдність і викликані тим самим походом; їх штучно розділив літописець на дві частини. В договорах нема повторень, і вони доповнюють один одного.

Договори надавали великих прав Олеговій дружині та купцям з Руси, які мали одержувати від греків утримання на 6 місяців перебування в Царгороді; на подорож додому греки мали забезпечувати їх вітрилами, всім обладнанням, потрібним для човнів, а також харчами. За Руссю визнавалось право безмитної торгівлі. В договорах вирішено низку міжнародних справ: що робити, якщо затоне корабель котроїсь із договірних сторін, якщо вб'ють котрогось підданого, втече раб тощо. Візантія сплачувала Русі значну контрибуцію. Але були й обмеження в правах людей, що приїжджали з Руси: вони мали мещкати не в самому Царгороді, а в передмісті св. Мами, входити до міста могли групами не більше 50 осіб і без зброї, в супроводі грека.

Договір 907-911 рр. – найцінніше джерело нашої історії. Україна-Русь виступає в ньому як держава, що не поступається своєю культурою перед Візантією, що має політичну організацію, уставлене право (згадується “закон язика нашего” “закон руский”).

Ігор

Ігор продовжував Олегову справу як на внутрішній, так і на міжнародній арені. Він двічі ходив на Схід: у 913 році, по згоді з хозарами, вийшов на берег Каспійського моря і дістався до Баку, руйнуючи все на своєму шляху. Згідно з умовою половину здобичі Ігор передав хозарам, але, коли з військом повертався через Північний Кавказ, на нього напала місцева людність і багатьох дружинників перебила. В 943 році Ігор ходив до Бердаа (р. де жили хозари) і взяв велику здобич. Але скористатися з тих походів йому не вдалося.

Намагаючись твердо стати над Чорним морем, Ігор натрапив там на спротив візантійських колоній, насамперед – рибалок з Корсуня, з якими виник конфлікт з приводу рибної ловлі в гирлах Дніпра. У боротьбі з Ігорем Візантія вперше використала орду печенігів, які, прорвавшись через Хозарський каганат, отраборилася в причорноморських степах і почали нападати на українські землі. Це викликало невдалий похід Ігоря на Царгород в 941 році. Греки вжили проти Ігоревого флоту “грецький вогонь” – вибухові заряди, якими спалили багато човнів. Незабаром Ігор знову пішов на Царгород, але греки запропонували “викуп”, і тоді укладено новий договір. Він був менш корисним для Руси: Ігор примушений був зректися володінь над Чорним морем, в гирлах Дніпра, платити мито за крам і зобов'язався захищати Візантію. Але договір цей дуже важливий для історії України, бо в ньому перелічено 20 послів-сигнаторів: від родини князя Ігоря, сина його Святослава, дружини Ольги, племінників, а далі – князів, купців. Серед цих імен зустрічаються скандинавські, естонські, слов'янські: Владислав, Предслав, Уліб, Гуд, Синко. Ще важливішим у договорі є те, що разом з поганами підписали його і християни. До Києва приїхали посли грецькі і погани ходили на гори, де стояв Перун “и покладоша оружье свое, и щиты, и золого;… а хрестеянскую Русь водиша ротъ в церкви св. Ильи , яже есть над Ручаем конец Пасынъчъ бесъды; се бо бъ сборная церкви”.

Загинув Ігор безславно. Літопис оповідає, що, зібравши данину з древлян, він піддався порадам дружини і повернувся по додаткову данину. Обурені цією вимогою, древляни вбили його.

Ольга

Після смерті Ігоря залишився малий син Святослав, і правління державою перейшло до вдови Ольги. Ольга виявила себе як талановитий правитель. Вона була першим правителем Русі, що почав активно встановлювати міжнародні зв'язки мирним шляхом.

Одним з найголовніших здобутків Ольги є встановлення тісних стосунків з Візантією. Це питання головним чином пов'язане з фактом охрищення Ольги.

Можливо, вона була охрищена ще за життя Ігоря, але про це не збереглося згадок. Проте, безперечним є те, що Ольга охрестилася, ставши княгинею. Акт цей зберігалося в таємниці, і нема вказівок на те, де й коли він стався. Відсутність точних вказівок викликало кілька припущень, де саме й коли охристилася Ольга: в Києві чи в Царгороді, куди приїхала вона – за літописом – у 955-му році. “Повість временних літ” оповідає, що цісар Константин Порфіродний хотів одружитися з Ольгою, але княгиня нагадала йому, що вона – поганка і погодилася охриститися з умовою, щоб цісар став її хрищеним батьком. Коли ж охристилася, то заявила, що за християнським законом хрищениц батько не може одружитися з хрищеницею. Так вона перехитрила цісаря.

Це оповідання має ознаки штучности. Насамперед – дата приїзду до Царгороду: в 955 році цісарем був не Константин, а Роман Лекапен. Це розходження у датах викликало гіпотези А.А. Шахматова, М. Присєлкова та С. Томашівського про дві подорожі Ольги: в 955 та в957 роках. Вони вважали, що охристилася вона за Романа Лекапена.

Залишається безцінним інше джерело: опис перебування Ольги в Царгороді Романа Порфіродного, який подає точну дату приїзду – 957 рік, 9 вересня. Цісар перелічує почет княгині: з нею була її племінник, двірські жінки, священник Григорій, 20 послів, 44 купці, перекладачі – разом 80 осіб. Ольгу в супроводі почету введено в найкращу залу палацу, де вже чекав на неї цісар. Після короткої розмови Ольгу було запрошено на учту, де вона сиділа за одним столом з цісарем, – рідка увага до гостей, можлива тільки, якщо вони християни. Однак, в докладному описі перебування Ольги в Царгороді Константин ані словом не згадує такої видатної справи, як її охрещення. Очевидно, приїхала Ольга вже християнкою, на що вказує й трапезування за одним столом з цісарем та його родиною і наявність священника в почеті. Отже, треба гадати, що охристилася вона до подорожі, можливо, 955 року, в Києві.

Константин писав, що розмовляв він з княгинею Ольгою про різні важливі справи, але не зазначив, про які саме. Це могли бути дипломатичні сипави, бо відносини з Візантією зіпсував Ігор, могли бути торговельні справи, бо в посольстві, як згадано, їхало понад сорок купців, могли бути й церковні. Не виключено, що Ольга хотіла домовитися з Візантією у військових справах і обіцяла прислати свої “вої в помощь”; дійсно, 961 року руське військо ходило на допомогу наступникові Константина, Романові Ⅱ.

Як натякає “Повість”, прийняття не задовольнило Ольгу: не виявлено до неї належної їй пошани, тож, коли до Києва прибуло посольство з Візантії, Ольга довгий час не приймала його, заявивши: “Хай постоять у мене в Почайні(притока Дніпра біля Києва), як я стояла в Суді”.

Можливо, в зв'язку з незадоволенням Ольги, причини якого ми не знаємо, стоїть друга велика подія з її князювання: звернення до короля – що став незабаром імператором – Оттона Ⅰ.

В 959 р. до Ахена прибуло посольство від “королеви ругів” Олени (це ім'я одержала Ольга при хрищенні) з просьбою прислати єпископа. Чомусь ця справа затрималася, бо аж 961 року приїхав до Києва єпископ Адальберт, але заснувати кафедру йому не вдалося, і він повернувся до Німеччини. Про це розповідав аналіст “Продовжувач Регіона”, якого дехто з дослідників вважає за самого Адальберта. Вся ця справа залишається неясною. Наші літописці не згадують її, мабуть тому, що, коли писалось “Повість временних літ”, у Києві панували Візантійські впливи, ворожі Римові. Можливо, Ольга вислала посольство не для того, щоб просити єпископа, або не тільки з цією метою. На це вказує нагорода, одержана Адальбертом від Оттона Ⅰ, не зважаючи на невдачу з заснуванням єпископії.

Підсумовуючи відомості про Ольгу, треба визнати, що її постать та правління заслуговують на найбільшу увагу. Влучно схарактеризував її М. Грушевський: держала сильною рукою державну систему й не дала їй ослабнути і розвалитися, наладнала дипломатичні відносини з двома наймогутнішими імперіями Європи, представниками культури середньовіччя.

Святослав

Наступником Ольги був її син, Святослав, одна з найцікавіших постатей давньої доби історії України. Він глибоко включився в міжнародні відносини і відіграв у них величезну роль. Він воював протягом усього свого правління, і походи його охоплювали грандіозну територію: ім'я його гриміло по всій Східній Європі та Західній Азії. Його знали письменники Візантії та арабського світу.

Святослав розпочав князювання походами на Оку та Волгу, де розгромив в'ятичів, камських болгар у 964 році і пішов на Хозарський каганат; в 965 році він знищив його, і хозари розбіглися хто куди. Він зруйнував міста – Саркел, Ітіль, Семендер. Після того пішов на Кавказ, розбив ясів (колишніх аланів, осетинів) і касогів (черкесів). Людність тікала, коли наближалося руське військо, але Святослав уживав всіх заходів, щоб поновити життя та порядок в завойованих краях. Однак, скористатися з своїх східних походів він не встиг: його втягнули в справи Візантії та Балканського півострова.

Візантія вела боротьбу з новим Болгарським царством, яке в Ⅸ-Ⅹ ст. значно зросло; межі Болгарії доходили до Константинополя, і Візантія примушена була платити їй данину. Але в половині Ⅹ ст. Болгарія стала підупадати і поділилася на східну і західну. Візантійський цісар Никикфор Фока вирішив використати її послаблення і втягнув у боротьбу Святослава, обіцяючи йому за допомогу багато золота і спокушаючи його можливістю заволодіти тією країною.

З великим військом – до 60.000 вояків – Святослав напав на Болгарію, здобув Дорістол (Сілістрія), ще 80 міст, і вирішив перенести свою столицю до Переяславця. Там, казав він, “вся благая сходяться: выд греків золото, паволоки, вина, овочі, з Чехів і Угрів – Срібло та коні, з України – хутра, мед, віск, і раби”. Болгари пішли на порозуміння із Святославом. Тоді Візантія напустила на Україну печенігів, які обложили Київ, де була Ольга з онуками. Лише завдяки випадку їй вдалося уникнути полону. Святослав примушений був покинути Болгарію й рятувати столицю. Розбивши печенігів, він повернувся до Болгарії.

У спілці з болгарами та уграми Святослав пробував був вигнати греків з Європи і загрожував самому Царгородові, але новий цісар Іван Цимісхій, зібравши великі сили, примусив Святослава капітулювати, і в 972 році знову укладено договір з Візантією. Святослав вирушив на Русь, сподіваючись повторити похід з новим військом. Але по дорозі, біля Дніпрових порогів, його вбили печеніги.

Святослав був політичним діячем, який брав участь у великих подіях на Сході Європи. Однак, у справах України він зіграв скорше негативну роль, і мали рацію бояри, які закидали йому, що, шукаючи чужих земель, він нехтував своїми. Знищення Хозарського каганату принесло Русі тільки шкоду, бо вона сама неспроможна була боротися проти кочовиків, які протягом чотирьох століть панували в степах. Балканська політика Святослава також не дала нічого Русі.

Ярополк

Бувши останній раз в Києві, Святослав поділив свою державу між трьома синами: Ярополкові дав Київ, Олегові – Овруч, а Володимирові – Новгород. Внаслідок міжусібних інтриг, Ярополк пішов на Олега, і той загинув. Володимир утік до скандинавії збирати військо, а Ярополк тим часом об'єднав у своїх руках всю державу. Однак, тривало це не довго: 980 року Володимир привів варягів, заволодів Новгородом та Києвом, і Ярополк був підступно вбитий. Володимир об'єднав у своїх руках всю державу.

Коротке правління Ярополка було дуже важливе зв'язками із Західною Європою. 973 року його посли з великими дарамибули на сеймі в Кведлінбурзі, де перебував Оттон Ⅰ. Точна мета посольства й наслідки його невідомі. 979 року до Києва прибуло посольство з Риму, від папи Бенедикта Ⅶ. Треба гадати, що воно не мало наслідків, бо почалася війна Ярополка з Володимиром, але сам факт приїзду посольства надзвичайно важливий: це було перше посольство на Русь з Риму.

^ Зовнішні зв'язки України-Руси у добу її розквіту

Володимир Ⅰ Великий

Із загибеллю Ярополка Володимир став єдиновласним володарем величезної держави. До її складу входило понад біля 20-ти різних земель, племен, серед яких були і слов'янські, і фінські, і тюркські. Але не зважаючи на такий різнобарвний етнічний склад держави, Влодимир і надалі намагався об'єднати сусідні племена під своєю владою. Ще йдучи проти Ярополка, він приєднав Полоцьку землю і вбив тамтешнього князя Рогволда. У 981-му році він пішов на захід, “к ляхам”, як каже “Повість временних літ”, і “зая гради їх” – Перемишль, Червень, Бузьськ, Белз, Волинь. Слова літопису, що то були “лядські міста”, викликають сумнів. Територію, яку захопив Володимир, була заселена українською людністю – дулібами, білими хорватами – і не належала до Польщі; можливо вона входила до Великоморавської держави. Пізніше землі над горішньою Вислою – Краківщина – до 990-их років належала до Чеської держави. Масуді писав, що в 943 році Русь межувала з Богемією, себто Богемія володіла Краковом та Білою Ховатією. Це підтверджує факт, що в поході Олега на Візантію серед племен, які були у війську, називають білих хорватів. Але в 960-их роках Святослав переніс увагу на південь, і Біла Хорватія вийшла з-під влади Руси. Її поділили Чехія та Польща, і чехи заволоділи Краковом. Козьма Празький писав, що до 980-их років Краків належав Чехії. Ібрагім ібн Якуб також зараховував Краків до чеських, а не польських міст. Дійсно, якщо Волинь входила до складу України-Руси, а Краківщина – Чехії, тяжко припустити існування між ними польського клину, – писав М. Грушевський, – і приходив до висновку, що Володимир відібрав ці міста не у поляків, а у чехів.

На залежність тієї території від Великоморавії вказує вказує також поширення моравської Методіївської дієцезії: грамота Оттона Ⅰ, половини Ⅹ ст., визначала межі празької дієцезії по ріках Бугу та Стрию. Літопис занотовує похід Володимира на Закарпаття у 992 році. З того часу там закріпилася назва “Русь”.

У 993-му році Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Бугом, і переміг їх. Над Бугом він заснував місто і назвав його своїм ім'ям – Володимир (Волинський). У 993 році ходив до Польщі, і навіть у середині ⅩⅢ ст. літописець згадував, що так далеко ніхто з князів не сягав. Межі його держави поширились до Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі.

Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід: 985 року літопис занотовує похід Володимира на Волзьких болгар; накласти данину на них не пощастило, і Володимир зміг лише укласти з ними мирний договір.

Надзвичайно важливою сферою діяльності Володимира була релігія, адже його ім'я канонізаво православною церквою саме за хрещення ним України-Руси. Щож привело його до думки про необхідність прийняття християнської релігії?

Вище вже була мова про те, яке глибоке коріння мало християнство на Русі. З далеких часів приходило воно різними шляхами: з грецьких колоній, з Балканського півострова, з Хозарського каганату, з Великоморавської держави. Можна припускати, що чимало християн було і в оточенні Володимира, починаючи з дитинства. Навіть у його полігамній родині були християнки: грекиня, колишня черниця, дві чешки, одна, а може й дві болгарині.

Без сумніву, ще більше впливали на Володимира причини політичні. З другої половини Ⅸ ст. проповідь християнства наближається до кордонів Володимирової держави. 864 року охристилась Болгарія, 928-935 років – Чехія, 962-992 – Польща. Для Володимира було ясно, що тільки прийнявши християнство його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав.

Так психологічно й об'єктивно, з огляду на політичні умови, міг прийти Володимир до переконання в необхідності охрищення Руси.

У 987 році обставини склалися для Володимира сприятливо: візантійський полководець Варда Фока повстав проти імператорів і проголосив себе цісарем. Василь Ⅱ та Константин звернулися до Володимира по допомогу. В передумовах цієї допомоги він поставив щлюб з сестрою цісарів Ганною, а вони як передумову шлюбу – охрищення його. Як припускає П.Ковалевський, тоді, наприкінці 987 року, Володимир і охристився.

Володимир вислав цісарям на допомогу 6.000 війська, яке двічі розбило Варду Фоку, а в 989 році самого його взято в полон і стрпчено.

Проте, позбавившись небезпеки, візантійські цісарі не виконали обіцянки. Вони пам'ятали тверду заборону свого діда, Константина Порфіродного, який писав: “коли хозари, турки або Русь чи який інщий північний або скитський народ … почне просити чи домагатися … щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина, то треба відпоаісти на таке ганебне домагання, що на те є заборона, страшна і непорушна постанова святого і великого Константина”.

Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з візантійських колоній в Криму – Корсунь, чи Херсонес. Втрата Корсуня – з одного боку, а погроза Володимира, що він піде на Візантію,– з другого – примусили цісарів, всупереч забороні, виконати умову й відправити сестру до Корсуня, де її обвінчано з Володимиром. Після того він повернув те місто Візантії, як віно за дружину.

Володимир повернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами святих, трофеями – в тому числі славетною корсунською квадригою. Вернувся як переможець у двох війнах і як зять візантійських цісарів. Це був апогей його слави. Тріумфатор, єдиновласний володар величезної держави, в ареолі непереможного “воїтеля”, під моральним прапором цісарів Другого Риму, він міг наважитися привести свій народ до хреста.

Охрищення Руси викликало багато дискусій з приводу того, яке духовенство христило народ, в яких обставинах це відбулося, яку ієрархію встановлено. За давньою традицією, початок якій поклав ще Нестор, усе – ієрархів, священників – дала Візантія. Із Корсуня привіз Володимир священника Анастаса, разом з “попами”, і передав йому новозбудовану “Десятинну” церкву.

Ця візантійська традиція трималася в російській та українській історіографії до ⅩⅩ ст. Видатні історики, зокрема історики Церкви, Є.Голубинський, М.Грушевський, В.Пархоменко дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську ієрархію з Візантії. Проте, така концепція викликала заперечення. Насамперед – у візантійських джерелах не згадується такої важливої події, як охрищення величезної держави за Володимира, тоді як у багатьох джерелах згадується охрищення за Аскольда. Це дивно тим більше, що про одруження принцеси Ганни збереглися відомості. Чомусь фактом охрищення не могла пишатися Візантія. Подруге – тяжко уявити успіхи християнізації – а вони були безперечно – при наявності грецького духовенства, яке розмовляло б і проповідало чужою для людей мовою. Невже були сотні перекладачів, які виступали посередниками між духовенством і народом? Попередні розмови, в яких ознайомлювали людей з новою релігією, її основами – могли провадитися лише зрозумілою мовою. Служба Божа в нових храмах, проповідь, навчання в школах – все це вимагало духовенства, яке володіло б зрозумілою для народу мовою.

Ці міркування сприяли тому, що в 1913 році з'явилася гіпотеза приват-доцента Петербурзького університету, М.Присєлкова, який доводив, що перша ієрархія на Україні-Русі та перше духовенство прибули не з Візантії, а з Болгарії, з Охріди, де існував незалежний від Візантії патріархат.

Значна частина дослідників України приєдналася до цієї гіпотези. Ця гіпотеза має багато доказів. З Болгарією Україна-Русь мала інтенсивні стосунки різного характеру. Святослав із своїм військом протягом чотирьох років (967-971) перебував у Болгарії. Володимирова жінка була болгаринею і можливо – матір'ю улюблених синів Бориса та Гліба, які мали християнські імена Романа та Давида, що належали членам княжої болгарської родини. В політичному відношенні Болгарія була для Руси менше небезпечною, ніж Візантія, де юрисдикція патріарха тягла за собою політичну залежність від держави. Великим аргументом була близькість болгарської мови та літературної мови Київської Руси, і священники-болгари легко могли порозумітися з новою паствою.

Все це промовляє за те, що першими вчителями й церковними провідниками Руси були болгари. Цікаву рису до цієї гіпотези додає проф. П.Курінний: досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у Києві, він знайшов аналогію в техніці будівлі її з храмами Охріди, а не Візантії.

Треба згадати про ще одну гіпотезу: про Римо-Католицьке походження християнства на україні. Одним із перших основоположників її був М.Коробко, на початку ⅩⅩ ст. В цій гіпотезі значне місце приділяють сазі про Олафа Трігвісона, який нібито відграв велику роль в наверненні Володимира на християнство. Згадана сага не є певним джерелом, у ній багато плутанини, і тому цієї гіпотези не підтримали такі католицькі дослідники, як С.Томашівський, І.Назарко, д-р Г.Лужницький та ін.

Прийняття християнства з Візантії або з Болгарії не припинило зв'язків із Заходом, що їх започаткувала Ольга. Никонівський літопис зберіг вказівки на обмін посольсвами Володимира і пап. Наприклад, 988 року, під час облоги Корсуня, посли від папи Івана ⅩⅤ принесли в дар мощі – голову св. Климента. 991 року знов приїзджало посольство від того ж папи. 994 року літопис нотує повернення посольства Володимира з Риму. 1000-го року явились посли від папи Сильвестра Ⅱ. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим, учителем цісаря Оттона Ⅲ, мати якого, Теофано, вдова Оттона Ⅱ, була сестрою Володимирової дружини Ганни. Разом з ними були посли від королів угорського та чеського. 1001-го року посли від Володимира ходили до папи. Останній відомий акт взаємовідносин Володимира з папою – це проїзд через Київ до печенігів і назад у 1006-1007 роках єпископа Бруно з Кверфурту, родича цісаря Генріха Ⅱ. Володимир його дружньо прийняв і супроводив до кордону своєї землі.

Усі ці факти свідчать про дружні стосунки Володимира з Римом. До цього треба додати, що в Україні дуже шанували пам'ять св. Климента, папи Римського.

Володимир, християнин і володар християнської держави, став у ряді найвидатніших володарів Європи. Літопис згадує, що він мав “любов” з “околними князі … с Болеславом Лядським, и с Стефаном Угрським, и с Андріхом Чеським”. Така ж “любов” була між ним і скандинавськими володарями. Олаф Трігвісон, майбутній король Норвегії, був другом Володимира і деякий час жив у нього, про що оповідають саги.

Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західноєвропейських володарів. Старший син, Святополк, був одружений з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослав – з дочкою короля Швеції Олафа – Інгігердою-Іриною, дочка Премислава була одружена з угорським королем Лядиславом Лисим, друга – з чеським королем Болеславом Рудим, третя – Марія-Доброніга – з Казіміром-Обновителем, королем Польщі.

Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з візантійськими, а також і з німецькими цісарями: сестра Ганни, Теофано, як уже згадувалося, була дружиною цісаря Оттона Ⅱ і матір'ю Оттона Ⅲ, за малолітства якого вона була регенткою.

Взагалі, з Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури. У сфері політики він вийшов на якісно новий рівень міжнародних відносин, увівши Русь до складу наймогутніших держав тогочасної Європи.

^ Ярослав Ⅰ Мудрий

Після смерті Володимира між його синами почалася міжусобиця за батьківське місце. На деякий час пануюче становище зайняв Святополк. Але він відзначився лише тим, що одружився з дочкою Болеслава Хороброго і втягнув тестя у внутрішні справи Руси.

У 1018-1019 рр. Ярослав, використавши варязьке військо, розгромив Святополка і захопив владу. Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав намагався повернути землі Західгої України, що їх забрав Болеслав: у 1022-му він ходив ходив до Берестя; використавши смерть Болеслава 1030-го року взяв Белз; в 1031 р. ходив на Польщу і повернув Червенські міста, взявши багато полонених поляків і оселивши їх у нових укріпленнях понад р. Россю, які будував проти печенігів.

М.Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польсько-українського пограниччя. Гірше було із Закарпаттям: використовуючи міжусобицю після смерті Володимира, угорський корль Стефан Ⅰ Святий (1000-1038) прилучив Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул “князя русинів”. Після того до ⅩⅩ ст. Перебувало воно у складі Угорської держави.

Ярослав кілька разів ходив також проти західних сусідів: у 1038 році – на ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. – на Литву; 1041 і в 1047 р.р. – на мазовшан. Ці два походи на мазовшан провів він у допомогу Казімірові. Взагалі Ярослав приділяв багато уваги польським справам. Під час міжусобної війни, що розгорілася після смерти Болеслава, він підтримав спочатку братів князя Мєшка, а потім – його сина Казіміра, в майбутньому – Відновителя. На захист його інтересів Ярослав уклав союз з цісарем Генріхом Ⅲ. Забезпечивши Казімірові престол, він видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за віно дістав від Казіміра полонених, яких вивів 1018 року Болеслав Хоробрий – 800 душ. Згодом одружив свого сина Ізяслава з сестрою Казіміра.

В піклуванні про віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Ⅲ виявили короткозорість: інтересам Німеччини та України не відповідало відновлення могутности Польщі.

Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінських земель. У 1030 році він ходив на чудь і над Західною Двіною збудував місто, яке назвав своїм хрищеним іменем Юр'єв (згодом – Дорпарт, тепер – Тарту), закріпивши таким чином свою владу над Чудським озером. У 1032 році ходив на заволоцьких фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але похід був невдалий. 1042 року повторив спробу підкорити північні землі – “ходив на Ямь” син Ярослава, що князював у Новгороді, Володимир, але наслідки походу невідомі.

Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила свою гостроту. До 1036 року вони не нападали на Україну, можливо з причини ослаблення – з одного боку боротьбою з Україною, а з другого – постійним натиском зі сходу узів-торків, за якими просувалися половці. Останній масовий наступ печенігів відбувся 1036 року, коли вони облягли навіть Київ. Ярослав, з допомогою своїх постійних помічників – варягів, завдав печенігам жорстокої поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Дунай. На полі бою Ярослав збудував храм святої Софії.

Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно посунути кордон на південь. Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто Юр'єв (недалеко від Білої Церкви), заселяючи її бранцями, що їх повернув йому Казімір на віно за Марію-Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала багато позитивного, бо степи залишалися неосвоєними, а шлях до Чорного моря перетятий кочовими ордами.

Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043 році. Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Візантією були мирні. Час від часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною походу було вбивство у Візантії якогось купця,– писав візантійський письменник Скилиця, але М.Грушевський не надав віри цьому свідоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо, хотів настрашити Візантію й здобути нові привілеї для руської торгівлі. Проф. М.Андрусяк вважає, що причиною було бажання Ярослава унаслідувати візантійський престол, тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря Константина. З цим поглядом тяжко погодитися. Отже, треба покищо прийняти погляд М.Грушевського, що точніші причини цієї справи невідомі.

Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Вишата, закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її знищено, а полонених – осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною Анною Мономах.

Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичні стосунки з західноєвропейськими володарями. Вище вже згадувалося про клопотання Ярослава з приводу віднови Польської державви й твердости лінії в обороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-Доброніги з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра – Гертрудою.

Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час боротьби з Святополком у 1016 році уклав він союз з цісарем Генріхом Ⅱ проти Болеслава польського, але цісар зрадив його, примирився і уклав союз з Болеславом. У боротьбі за віднову польської держави Ярослав діяв у союзі з Генріхом Ⅲ. В німецькій хроніці оповідається про його посольство до цісаря в 1040 і 1043 роках – з пропозицією одружитися з одною із дочок, але Генріх уже знайшов собі наречену. Син Ярослава, Святослав був одружений з сестрою трірського єпископа Бургарта. Другий князь, імени якого не називають, був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона з Орлагмунду; втративши чоловіка, вона повернулася до Німеччини й одружилася з сином баварського герцога Оттона з Нордгайму; третій, невідомий на ім'я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадського. Такі матрімоніальні стосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, що зближали Київську державу з Західною Європою.

Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо в усіх головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в сагах, хоч не завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував Норвезький король Олаф Ⅱ Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа, Магнус, у майбутньому також король виховувався у Києві. Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Скотонунга Олафа Інгігердою-Іриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, він з дружиною громив береги Середземного моря, як справжній вікінг, і на честь її склав пісню, яка оспівує “руську дівчину з золотою гривнею на шиї, яка нехтує ним”. Посівши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою. Пізніше він прославився в хрестових походах і загинув в Англії, прибувши туди з військом Вільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смерті одружилася з королем Данії Свеном Ульфсоном.

У 1016 році, коли Канут Великий заволодів Англією, сини вбитого короля Едмунда, “Залізний Бік” Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потім перебували в Києві, у Ярослава.

Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка Володимира була одружена з угорським королем Владиславом Лисим. За правління Стефана Ⅰ Святого (1000-1038), одруженого з Гізелою Баварською, ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава – Андрій, Левента та Бела – втекли до Києва, де перебували від 1031 до 1046 року, коли Андрія покликано на угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, Анастасією-Агмундою, і його правління позначилось підтримкою українців, які посідали в Угорщині високі пости. Знов переміг слов'янський обряд над латинським і при дворі запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева Андрій заснував монастир. Після короткої перерви – правління Белли – син Андрія Ⅰ, Соломон (1061-1074), сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янського обряду, про що свідчать закони Владислава.

Багато відомостей збереглося про шлюб дочки Ярослава – Анни – з королем Франції Генріхом Ⅰ 1049 чи 1050 року.

По ганну приїхало посольство з трьома єпископами. Прибувши до Франції з багатим посагом, вона була обвінчана й коронована в Реймсі. Ганна брала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях Генріх зазначав: “за згодою дружини моєї” або “в присутності королеви Ганни”. Після смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишалася регенткою. Її син Філіп став королем Франції, а другий син Гуго – родоначальником Орлеанської лінії королівського дому. 1062 року вона одружилася з графом Крепі де Валуа, а після його смерті повернулася до сина.

Ганна була видатною постаттю: папи, Микола Ⅱ і Григорій Ⅶ, писали до неї шанобливі листи, вихваляючи її чесноти, добрий вплив на Генріха Ⅰ. На актах збереглися її підписи кирилицею та латиною – серед “хрестиків” видатних васалів, в основному неписьменних. З іменем королеви Ганни зв'язана передача написаної кирилицею т. зв. Реймської Євангелії, що походить, треба гадати, з Києва; на цю євангелію присягали всі французькі королі під час королі під час коронування.

Так Ганна Ярославна, а можливо й інші королеви українського походження, приносили з собою не тільки коштовні посаги з багатих країн, а також несли у Європу високу християнську мораль та вищу, ніж в Європі тих часів, культуру.

^ Розпад Київської Руси

Всеволод

Після смерти Ярослава держава була поділена за його заповітом між 5-ма синами. Це було початком занепаду України-Руси, адже Ярослав не передбачав, як далі наслідуватимуть землі його сини та онуки. Його нащадки відразу почали суперечки за території, що призвело до все більшого і більшого роздроблення.

Найталановитішим із Ярославичів виявився останній – Всеволод. Все правління його було сповнене боротьбою з “ізгоями”. Ця боротьба була страшна тим, що відкривала шлях в Україну половцям, яких “ізгої” приводили у якості допоміжного війська. Приходили половці й самі, палили міста, села, плюндрували країну, забирали полонених. Боротьбу з ними вів головним чином Володимир Мономах. У своїй автобіографії він перелічує десятки походів. Сам Всеволод виявив себе як обережний дипломат і не брав участи у походах.

Всеволод мав широкі дипломатичні зв'язки в Європі, а також складні умови у родині: одружений з візантійською царівною, Мономах (це ім'я передалося старшому синові Володимирові), мав свояками королів Франції, Угорщини, Норвегії по сестрах; Польщі, Саксонії по братах; дочка Євпраксія була німецькою цісаревною, а син Володимир одружився з дочкою Англійського короля Гаральда Ⅱ, Гітою, що загинув у битві при Гастінгсі 1066 р.; в тій же битві загинув Гаральд Гардара, чоловік Єлисавети Ярославни, король Норвегії, що прийшов був з військом Вільгельма Завойовника, короля Нормандії, для завоювання Англії. Так у цій далекій країні два Гаральди – свояки київських князів – наклали головами.

З чужоземних шлюбів часів Всеволода найважливіший був шлюб його дочки Євпраксії-Прокседи. Молоденькою дівчиною видано її 1084 р. за маркграфа саксонського Генріха Довгого. Хроністи оповідали про її надзвичайно багатий посаг. Після його смерти Євпраксія-Прокседа одружилася 1089 року з цісарем Генріхом Ⅳ, і Генріх Ⅳ коронував її. Тоді дістала вона ім'я Адельгайди. Можливо, грали тут роль иатеріальні розрахунки: Генріх Ⅳ не забув скарбів, що їх дістав від Ізяслава за допомогу, і від Святослава – за нейтралітет у боротьбі братів за престол, та й посаг Євпраксії прибув на верблюдах до Німеччини лише 5 років тому.

Які б причини не викликали цей шлюб, він виявився дуже нещасливим. Генріх Ⅳ, як оповідали німецькі хроністи, надзвичайно жорстоко поводився з молодою дружиною, а Генріхів син, Конрад, виступивши на захист мачухи, лише погіршив цим її становище. Коли Генріх Ⅳ, продовжуючи боротьбу за інвеституру, вирушив до Італії проти папи, він ув'язнив Адельгайду в Вероні, але вона втекла з в'язниці до маркграфині Тосканської, Матільди, головного ворога Генріха Ⅳ, і Матільда допомогла їй звернутися до папи Урбана Ⅱ. Справу її з Генріхом Ⅳ обговорювали, згідно з волею папи, на Соборі в Констанці, а потім у П'яченці 1095 р. – перед 30-титисячним натовпом. Генріха Ⅳ зазуджено і проклято за знущання з жінки. Євпраксія повернулася до Києва, вступила до монастиря, де й померла 1109 року. Трагічна доля київської княжни стояла кілька років в центрі уваги всієї Європи й відіграла значну роль в долі Генріха Ⅳ.

Дуже складними були взаємини Всеволода з Візантією. Одружений з Мономахівною, він, очевидно, не мав жодних конфліктів на церковному грунті. Цісар візантійський, Михаїл Ⅶ Дука, написав до Всеволода два листи, в яких вихваляв його побожність, закликав до солідапности з Візантією, просив допомоги.

Зі смертю Всеволода закінчилося перше покоління спадкоємців Ярослава, і вже за цей короткий час – 39 років – виявилася цілковита непридатність його системи до України.

^ Володимир Мономах

Володимир Мономах був одним з останніх “великих князів”, що продовжував концентраційну політику предків і поширив свою владу на більшу частину Руси.

У галузі зовнішніх відносин видно було теж бажання Володимира поширити межі своєї держави. Мономахова дочка Мариця була дружиною Льва Діогена, претендента на візантійський престол. 1116 року він намагався здобути Болгарію і зайняв кілька міст над Дунаєм. Після його загибелі Володимир вживав заходів, щоб утримати ці міста в своїх руках, але невдало.

Володимир був одружений з принцесою Гітою, дочкою короля Англії Гаральда Ⅱ, яка, після поразки під Гастінгсом у 1066 р. і батькової смерти втекла до Данії і звідти була видана заміж за володимира. Від неї він мав сина Мстислава-Федора-Гаральда, якого одружив 1095 року з дочкою шведського короля Інгвавра, Христиною.

Володимирова дочка Євфимія 1112 року була одружена з королем угорським Коломаном, завойовником Хорватії й Далматії. Шлюб був невдалий, і за рік Коломан відіслав її до батька, обвинувачуючи в невірності. У Києві вона породила сина Бориса, що пізніше відіграв помітну роль в політиці цілої Європи. Дивно, що володимир не вступився за власну дочку. Це можна пояснити хіба тим, що вона з власної волі повернулася з “угорського Вавилону”, як називали Коломанів двір. Треба гадати, що обвинувачення Євфимії в зраді були зв'язані з її претензіями забезпечити за своїм сином королівський престол.

^ Мстислав-Федір –Гаральд

Продовжуючи правління Володимира, Мстислав твердо тримав у покорі князів і був “в отця место”. Поза його владою залишалася не більше ј частина всієї території Руси.

У сфері міжнародних відносин Мстислав продовжував встановлювати матримоніальні зв'язки з іншими країнами. Так Мстислав, одружений зіз шведською принцесою Христтиною, видав одну із своїх дочок, Інгеборгу, за данського принца Канута Ⅱ, короля Оборитів, а другу, Мальфрідь – за норвезького короля Сігурда Ⅱ, прославленого героя хрестових походів. Після його смерти Мальфрідь одружилася з королем Данії Еріком-Емуном, братом Канута. В урядовій генеалогії данських королів – “Wilhelm I Genealogia Ingeburgis reginae”, укладений наприкінці ⅩⅡ ст., на доказ слави й значення їх династії, підкреслюється споріднення з руською династією. Заходячи трохи далі, треба згадати, що син Мальфріди та Еріка-Емуна, Вальдемар Ⅰ Великий, був славетним королем Данії. Він одружився з Софією, онукою Всеволода, старшого сина Мстислава Ⅰ.

Третя Мстиславова дочка, Ірина, була за грецьким царевичем Андроніком, четверта, Євфросинія – за королем угорським Гейзою Ⅱ; вона мала значний вплив на політику і сприяла поширенню української культури в Угорщині. Серед синів – Ізяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк – з моравською, дочкою короля Оттона Ⅱ. Ці шлюбні зв'язки свідчать про місце України серед Європейських держав.

Помер Мстислав у 1132 році, але він набув собі великої пошани, в основному за успішну боротьбу з половцями. В історії залишився він з епітетом Великий, а церква незабаром визнала його святим.

Висновок

Перелік використаної літератури

  1. Наталія Полонська-Василенко. Історія України. 3-тє видання. Том 1 – К. 1995, “Либідь” – с. 89-156




Скачати 288.16 Kb.
залишити коментар
Дата конвертації25.09.2011
Розмір288.16 Kb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

отлично
  1
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх