Іван Франко І національне самоусвідомлення українців icon

Іван Франко І національне самоусвідомлення українців


Схожі
Реферат на тему: Іван Франко...
Іван франко
Реферат на тему: іван франко...
Григорiй нудьга...
План вступ Характерологічні особливості українців Вплив на етнопсихологію українців Вплив...
Іван франко мозаїка із творів, що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах...
Самостійна україна київ Діокор 2002...
Реферат на тему: Іван Франко І діти...
Українці на далекому сході переселения українців до далекого сходу наприкінці XIX на початку XX...
І. Франко. Поема «Іван Вишенський» Мета...
Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856р у підгірському виселку Нагуєвичі Дрогобицького...
Огієнко Іван – український феномен Іларіон, митрополит (Огієнко Іван Іванович)...



Загрузка...
страницы:   1   2   3   4
Олексій Вертій

Іван Франко і національне самоусвідомлення українців


Гострі виклики сучасності ставлять наше суспільство перед необхідністю повернутися до своїх духовних, ідейних, соціальних, суспільно-політичних та історичних первнів, до самоусвідомлення українцями самих себе на своїй основі. Пояснюється це, насамперед, пошуками тих джерел, принципів українського державотворення на сучасному етапі його становлення та розвитку, які спрямовували б це державотворення, це становлення і розвиток у їх природне русло, отже й найповнішим чином відповідали б їх основній меті та завданням. Злободенність даної проблеми зумовлюється і тиском глобалізаційних процесів, і відсутністю підготовленої до такої роботи національно свідомої провідної ідейної, духовної та суспільно-політичної верстви, і поверховою розробкою змісту української національної ідеї та, бодай, історико-теоретичних підстав вчення про українську націю. Поспішне, необґрунтоване і неусвідомлене запозичення чужих ідей, усієї сукупності поглядів на розвиток суспільства, отже і державне будівництво, вносить у сьогочасне життя цілковиту невизначеність, безлад, жахання з одного кінця в інший і т.д., і т.п. Нові політики і керманичі, низові складові державного управління як похапцем переносять на український ґрунт усе чуже, так, відчувши його невідповідність національним підставам національного державотворення, тут же легко й відмовляються від них, кидаючи розпочату справу на півдорозі. Інші ж, прагнучи силовими методами насадити чуже, підпорядкувати йому історичний поступ України,наряджаються на поразку за поразкою і неодмінно терплять крах загалом. І то цілком закономірно, адже будь-який відступ від природного шляху розвитку суспільства веде за собою такі та подібні наслідки. То де ж тоді нам шукати, як говорив Д.Донцов, наших традицій? Постать І.Франка, його філософська, публіцистична та художня спадщина, його роль у розвої вітчизняної суспільно-політичної думки кінця ХІХ – поч. ХХ ст.ст. загалом та в історії вчень про українську націю зокрема, цілком і повністю надаються для розв’язання проблем національного самоусвідомлення українців на сучасному етапі становлення української державності.

Оскільки за совєтських часів ці проблеми не були предметом спеціальних досліджень, а нині вони лише починають розв’язуватися,1 згадаємо у першу чергу а) історичні обставини, які спонукали І.Франка звернутися до них, б) розкриємо зміст національного ідеалу як основи духовного та історико-соціального поступу нації у його розумінні, в) вкажемо на особливості взаємозв’язків провідної суспільно-політичної, ідейної та духовної верстви і широких народних мас у боротьбі за історичне, соціальне, політичне та духовне розкріпачення нації, за свою незалежність та г) питомо національні духовні, ідейні, суспільно-політичні, соціальні цінності, їх спадкоємність як джерело і основу самоусвідомлення українцями себе як нації.

Історичні умови та наслідки колоніального становища України, роз’єднаність українців у складі Австро-Угорщини та російської імперії, Польщі та Румунії І.Франко досліджував діалектично, у єдності та боротьбі протилежностей. Він постійно і послідовно наголошував не лише на безправності, рабському становищі українців під гнітом завойовників, а й указував на те, що таке їх становище викликало не почуття сліпої покори, розпачу і т.п., а кликало до пошуку шляхів виходу з нього, до усвідомлення необхідності боротьби за свої соціальні, політичні та національні права, зумовило потребу в цій боротьбі.

Скажімо, у статтях "Селянський рух у Галичині", "Дещо про польсько-українські відносини. Відповідь п. Т.Романовичу на статтю "Хатні справи українців", "І ми в Європі. Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття", у промові на ювілеї М.Драгоманова та інших працях подано яскраву картину соціальних відносин у тогочасній Галичині, глибоко і усебічно проаналізовано джерела та причини пробудження і наростання соціальної, а разом з тим і національної свідомості широких народних мас.

Характерною особливістю такого пробудження і наростання свідомості, як на численних фактах доводить І.Франко, були взаємозв’язок та взаємозумовленість соціальних та національних чинників. Українцям, як у Росії, так і Австро-Угорщині, Польщі та Румунії, відводилась роль виробника матеріальних благ для своїх гнобителів, роль платника непомірних податків, роль гарматного м'яса у загарбницьких війнах, у боротьбі за чужі інтереси. Такий стан справ, скажімо, для угорських русинів став причиною масового переселення до Америки, де вони, як зазначає І.Франко, "показуються найменше цивілізованими"1 і зазнали становища, якого не знали "ані невольники-негри, ані дикі індіани" (46, кн.2, 348). Нічого кращого не було і в Росії, адже представників інших, тобто неросійської, націй, як то, наприклад, кавказьких горців, тим вважали за непокірних дикунів, за віковічних ворогів Росії, яких необхідно було знищити, стерти з лиця землі. Як і Т.Шевченко, великий Каменяр рішуче і послідовно обстоював права народів Кавказу на свою національну свободу і незалежність, піддавав гострій критиці шовіністично-завойовницьку політику російського царату, небачений деспотизм російських методів управління державою, експлуатацію та гноблення народів, які населяли Росію. "Читайте найчільніших представників російської думки миколаївського часу – Пушкіна та Лермонтова, читайте те, що вони говорять про Кавказ – ані сліду думки, що ті кавказькі гірняки мають якесь право до самостійного життя в своїх горах і що війна проти них – се властиво наїзд і душення, затоплювання в кровавих потоках свобідних етнічних єдиниць, а ніяка цивілізація" (45, 350). – говорить І.Франко. Та що казати про неросійські національності, коли Олександр ІІІ "у глухій злості проти суспільства, замикаючи очі й вуха на всі його стогнання й болісті, віддав його в руки безодвічальному і ненаситному в своїй зажерливості чиновництву" (45, 30), яке, божеволіючи від необмеженого самовладства, стратило почуття різниці між можливим і неможливим, між дозволеним і недозволеним, довело й свій народ до крайнього зубожіння та рабського становища. Співзвучність цих оцінок з ідейним спрямуванням "Кавказу", "Сну" та інших творів Т.Шевченка, тут цілком очевидні, й сьогодні вони сприймаються як застереження від байдужості до політики Москви, як заклик бути вдумливими, пильними і далекоглядними у ставленні до неї як до спадкоємниці політики російських самодержців.

До того ж уряди як Росії, так і Польщі, Австро-Угорщини та Румунії, проводячи політику винародовлення завойованих націй, вдавалися до будь-яких форм і способів насильного переведення розвитку цих націй зі своєї природної основи на основу чисто російську, польську, мадярську, румунську чи то австрійську. Цілковито заперечуючи таку політику, І.Франко робить наголос на тому, що українці, скажімо у складі Австро-Угорщини, завжди залишаються українцями, а вже потім австріяками, що вони не українці для Австрії, а австріяки для України, що з Австрією їх пов'язує не що інше як свобода, як та більша можливість, які вони мають для свого національного розвитку у порівнянні з Росією. Як бачимо, соціальні проблеми у такому разі набирають характеру національного, наповнюються національним змістом і – навпаки. Це ж у свою чергу й виносить на порядок денний питання про національне самоусвідомлення українцями самих себе як окремішньої нації, тобто українцями насамперед, що викликає гостру потребу зосередження усієї діяльності національно свідомих сил "на внутрішній, позитивній праці серед народу і для народу" (47, 322). Зміст такої діяльності на тверде переконання І.Франка, має своєю сутністю не тимчасові та нетривкі ораторські успіхи чи ж таке тимчасове і нетривке визначення та похвалу чужинців, а самопожертву і послідовну щоденну працю, спрямовану на формування національної свідомості, національного самопізнання та національної вдачі своїх співвітчизників. "Нам, – звертається він до них у статті "Адам Міцкевич. До галицьких приятелів", – треба жити не лише своїм життям, але також для себе, без огляду на інших. Числімося самі з собою, числімо себе самих і свої сили, то й інші будуть числитися з нами" (виокремлено нами. – О.В) (47, 323). Цю думку І.Франко послідовно утверджував і в художній творчості. Цикл "Україна" із збірки "З вершин і низин" також пройнятий ідеєю національної чести та гідности як основи національного, духовного, соціального, суспільно-політичного та історичного поступу. "Не пора, не пора, не пора / Москалеві й ляхові служить!/ Довершилась України кривда стара, – / Нам пора для України жить. / Не пора, не пора, не пора / За тиранів пролить свою кров, / І любити царя, що наш люд обдира, – / Для України наша любов", – пристрасно закликає поет своїх сучасників та наступні покоління українців у поезії "Не пора…"

Звернутися до проблем національного самоусвідомлення українців спонукали І.Франка й інші обставини. Друга половина ХІХ – поч. ХХ століть позначені дієвими пошуками шляхів виходу України з колоніального ярма на природний, тобто національний, шлях свого становлення і розвитку. Знаковими постатями цієї доби стали П.Куліш, О.Потебня, Д.Антонович, М.Драгоманов, Б.Грінченко, Т.Зіньківський, М.Міхновський, Д.Донцов та інші теоретики та ідеологи української нації. Вони поставили на чергу дня й дієво обговорювали цілий ряд проблем, пов’язаних з національним самоусвідомленням українців, дали глибокий і усебічний аналіз історичних, соціальних та суспільно-політичних обставин, за яких відбувалося подальше формування, становлення і розвиток української нації. Серед них у першу чергу назвемо такі, як діалектика та наслідки історичного, соціального і національного поступування, їх вплив на формування національної провідної верстви, національної свідомості та національного пробудження широких народних мас, самостійність України як невід'ємна умова вільного і природного розвитку нації, національний ідеал, мова, культура, звичаї нашого народу, причини та згубність національного винародовлення, українці серед інших націй і т.д., і т.п. Цілком природно, що процес кристалізації теорії української нації і самої нації в нових умовах відбувався в єдності та суперечностях ідей, думок, поглядів, отже – діалектично.1 Сутністю цього процесу стало саме національне самоусвідомлення українців і пошуки шляхів здобуття національної незалежності, підстав та перспектив розвитку української нації та незалежної національної української держави. Назвемо лише кілька праць, у яких дієво розроблялися ці проблеми: "Листи з хутора" (1861) та "Зазивний лист до української інтелігенції" (1882) П.Куліша, "Український націоналізм" (1875) О.Кониського, "Листи з України Наддніпрянської" (1892-1893) Б.Грінченка, "Що таке українофільство" (1881), "Чудацькі думки про українську національну справу" (1891), "Листи на Наддніпрянську Україну" (1893) М.Драгоманова, "Національне питання в Росії" (1889), "Молода Україна, її становище і шлях" (1890) Т.Зіньківського, "Мова і народність" (1895) О.Потебні, "Самостійна Україна" (1900), "Справа української інтелігенції в програмі Української народної партії" (1906) М.Міхновського, "Сучасне політичне положення нації і наші завдання" (1913) Д.Донцова.

На федеративній основі та підставах культурно-національної автономії у складі Росії – таким бачив шлях розвитку України М.Драгоманов, намагаючись обґрунтувати його у своїх працях. Цікаво, що сутністю цієї основи і цих підстав він вважав якусь абстрактну "всесвітню правду", яка підносилась би над усим іншим, у тому числі й над націями, їх звичаями, побутом, ідеологією. "Сама по собі думка про національність, – пише він у статті "Чудацькі думки про українську національну справу", – ще не може довести людей до волі й правди для всіх і навіть не може дати ради для впорядкування навіть державних справ. Треба шукати чогось іншого, такого, щоб стало вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, котра б була спільною всім національностям".2 Українська провідна верства того часу дуже швидко зрозуміла, що у складі Росії Україна ніколи не знайде тієї "всесвітньої правди", що позиція М.Драгоманова не просто хибна для України, а й загрозлива, адже під тиском російського деспотизму, шовіністичної ідеології це призведе до повної втрати як культурно-національної автономії, так і національних основ у всіх сферах історичного, соціального, суспільно-політичного та духовного життя української нації. Принципово відмінну позицію у розв’язанні згаданих проблем займав Б.Грінченко. Не у космополітичних ідеях та ідеалах М.Драгоманова він бачив вихід України зі свого колоніального становища. Послідовна і наполеглива робота серед простолюду, національне самопізнання він ставив на перший план. "Українська народність не має своєї державності, і її національні заходи стрівають навіть ворожість од державного режиму. Таким побитом, українцям доводиться покладатися єдино на свою власну силу і більш ні на чию",1 – висновує він у "Листах з України Наддніпрянської". Отож, українські національні сили, українська інтелігенція насамперед повинні перейнятися не лише бажанням, а й мусять працювати на користь народного добробуту, піднесення рівня національної свідомості та національного самопізнання.

Слідом за Б.Грінченком ще чіткіше і послідовніше виступили П.Куліш, О.Потебня, Т.Зіньківський, Д.Донцов та інші письменники, вчені, публіцисти і громадські діячі. Вони наполегливо відстоювали розвиток України лише і лише на національній основі. Втрата української мови, культури, звичаїв, доводили вони, зумовлює національне винародовлення, втрату національного духу, породжує занепад, зраду і пристосуванство. Тоді ж й інтелігенція перестає бути інтелігенцією, провідною верствою нації, бо ж, як стверджує Т.Зіньківський, перейнявшись чужим духом, вона йде супроти свого народу, зневажаючи та нехтуючи його ідеали та погляди, стає отим драгоманівським типом українця за походженням, але росіянина за національністю, сміттям і чортополохом на українському полі. Незважаючи на досить сильний вплив ідей М.Драгоманова на суспільно-політичний рух в Україні, особливо у Галичині, українці усе-таки поступово вийшли з полону його хибних ідей. Сам же М.Драгоманов також почав еволюціонувати у напрямку до усвідомлення національної незалежності України. "Нічого дивуватися, – писав він у1903 році у статті "Пропащий час. Українці під московським царством (1654-1876)", – що за ті часи, як Україна пристала до Московського царства, з його самовольним царем, з кріпацтвом, жившого без науки, – то царська самоволя заїла вольності українські; московське боярство помогло зрости на Україні зернам кріпацтва, а просвіта почала на Україні рости дуже тихо, тим тихше, що невеличка частина українських письменних людей розділилась і на Московщину; вольним же думкам, котрі росли вже в Європі у купі з наукою і звідти переходили й до нас, тепер поставлений був тин царською та чиновницькою самоволею".1 Своєю практичною діяльністю, виступами в пресі, науковими та публіцистичними працями, спрямованими на розробку теоретичних підстав і методів роботи з національного самоусвідомлення українців, утвердження української національної ідеї та незалежної української держави, Ю.Бачинський, М.Міхновський, Д.Донцов та їх соратники і однодумці піднесли національну свідомість на значно вищий рівень, заклали ідейні основи пробудження широких верств тогочасного суспільства до націо- і державотворчої діяльності. Само собою зрозуміло, що й І.Франко не стояв осторонь цих справ.

Основою усієї роботи по пробудженню та формуванню національної свідомості кожного українця, на тверде переконання І.Франка, є усвідомлений національний ідеал духовної і соціальної досконалості української людини та українського суспільства. З'ясовуючи джерела, зміст, особливості формування і становлення такого взірця у вченні І.Франка про українську націю, П.Іванишин пояснює їх глибоким розумінням нашим мислителям того, що народ без його, тобто національного ідеалу, усвідомлення приречений на знищення і самознищення, що соціальний, суспільно-політичний і науково технічний поступ нації тільки тоді є поступом, отже й приносить їй користь, коли він ґрунтується на природних духовних та ідейних загалом підставах, на підставах національного світогляду.2 Переконливим прикладом такого розуміння даних проблем є критика І.Франком вимог С.Бадені насильного переведення усіх сфер буття українців на чисто австрійську основу. Те ж само стосується і його ставлення до такої ж само колоніальної політики Росії, Польщі та Румунії, адже кожна нація має розвиватись на своїй національній основі. "Як ми викинемо з основи нашого народного розвою думи козацькі, Котляревського, Шевченка, Костомарова, Антоновича та Драгоманова, а навіть Гоголя?" (46, кн. 2, 314) – запитує І.Франко у статті "Зміна системи". За того він не раз наголошує, що ніякий науково-технічний поступ без національного самоусвідомлення не ставав основою поступу колоніальних народів у будь-яких сферах їх історичного, соціального чи то політичного життя.

Тільки духовний ріст нації, тільки самоусвідомлення нацією своїх історичних, соціальних, політичних і т.д. цінностей пробуджує в масах почуття національної чести та гідности, почуття морального обов’язку перед своїм минулим, теперішнім і майбутнім, отже й потребу боротьби за національне визволення, за вихід на природний шлях свого національного розвитку, на шлях свободи і волі, адже саме взірець духовної і соціальної досконалості української людини і суспільства є "головним двигачем" життя і розвою нації, утіленням усіх її Національно-Визвольних Змагань. Зміст і сила такого взірця полягає в тому, що він становить "синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легших, і трудніших до осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого" (45, 284). Саможертовна відданість ідеї, напруження найбільших зусиль, здатність витримати найстрашніші муки і випробування у боротьбі за досягнення поставленої мети як свідомий вибір своїх життєвих принципів та ідеалів, свого розуміння мети, смислу і цінності життя – такі визначальні складові національного взірця духовної і соціальної досконалості, тобто національного ідеалу української людини і суспільства, формуються у свідомості мільйонів людей у ході Національно-Визвольних Змагань, запалюють їх серця у боротьбі за його втілення у всіх сферах національного буття. Такий ріст свого самоусвідомлення у середовищі широких мас яскраво виражений у ході робітничого страйку в повісті "Борислав сміється", в рості їхнього революційного піднесення у поезіях "Гімн", "Каменярі", циклі "Веснянки" та інших творах.

Виняткове значення такого потрактування І.Франком ідеалу національної самостійності, його призначення у згуртуванні нації полягає і у визначенні психологічних чинників, які пробуджують націю до дієвого наступу у боротьбі за свої права, у боротьбі за українську державність. "Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина" (45, 285), – підсумовує І.Франко у статті "Поза межами можливого".

Але утвердження духовних основ національної державності виявило не лише додатні складові у свідомості та характерах українців. Колоніальне становище України залишило на них і свою від'ємну відбитку. У деякої частини представників різних верств населення воно зумовило і сформувало психологію занепадництва, пристосуванства, зневіри в національних ідеалах, прагнення вислужитися перед своїми зверхниками, погорду до всього, що є українське.

Моральною основою таких явищ І.Франко вважав внутрішню зраду самому собі, "безграничне отупіння всякого морального почуття" (46, кн.2, 343). Як приклад такого отупіння серед угорських русинів він наводить діяльність і громадянську позицію мукачівського, пряшівського та крижевацького єпископів Юліана Фірцака, Івана Валія та Юліана Дрогобецького. Щоб засвідчити свою відданість окупаційній владі, вони завжди і скрізь говорили і писали по-мадярськи. Подаючи тим самим приклад для інших, насаджували серед своїх парафіян взірець "доброго мадяра". Юліан Фірцак при своїй інсталяції прямо і однозначно заявив свою позицію за даних обставин. Її суть полягає в його прагненні за найкоротший час усіх п’ятсот тисяч греко-католиків, що залишились під його управою, зробити найщирішими мадярами. "А щоб на таку назву заслужити, – підкреслює І.Франко, – треба бути шовіністом мадярським, народ уважати лише за дійну корову, але не почуватись зглядом цього до жадних обов’язків, голосити до руських мужиків проповіді по-мадярськи, хоча мужики їх не розуміють, потім про такий подвиг оголошувати публічно в часописах і на підставі такої публікації жадати нагороди з фондів, призначених на цілі мадяризаційні" (46, кн.2, 344). Загроза такого, як говорить І.Франко, мадярського "патріотизму" виявляється, насамперед, в усвідомленому відступництві, блазнюванні, у зраді свого народу, в постійному пошуку користі та вигід для себе за будь-яку ціну, отже і духовному винародовленні не лише значної частини духовенства, а й сільської інтелігенції, насамперед сільських учителів та інших верств населення, і то не лише під владою Австро-Угорщини.

Окремо слід сказати і про розуміння та потрактування І.Франком місця і значення релігії в духовному поступі нації, у національному самоусвідомленні українців. Загалом він вважав правом кожного сповідувати чи не сповідувати те чи інше релігійне вчення, належати чи не належати до тих чи інших віросповідань і релігійних рухів. Однак то має бути особистою справою самих громадян. Держава ж, на його тверде переконання, не повинна втручатися у ці справи. Чому? А тому, що релігійні вчення побудовані не на знаннях закономірностей розвитку подій, явищ і т.д., а на вірі, тобто догматичному і вільному від знання істини їх тлумаченні. До того ж, аналізуючи, насамперед, п'ятикнижжя, Мойсея, І.Франко знаходить у ньому не лише багато суперечностей, а й відверто чи то прихованих агресивних думок, ідей, устремліннь та настанов, проклять і погроз іншим народам, про які тлумачі Біблії та ревні прихильники введення до шкільних програм "Основ християнської етики" чомусь воліють мовчати. Наведемо для прикладу кілька з них. Свавіллю обуреного Бога у Біблії немає меж. "І розпалиться гнів мій, і повбиваю вас мечем, і стануть жінки ваші вдовами, а діти ваші сиротами,1 – читаємо в ній. А ось які настанови зустрічаємо у Повторенні Закону: "Коли ти приступиш до міста, щоб воювати з ним, то запропонуй йому перше мир. І станеться, якщо воно відповість тобі: "Мир", і відчинить браму тобі, то ввесь той народ, що знаходиться в ньому, буде тобі на данину, і буде служити тобі. А якщо воно не замирить з тобою, і буде провадити з тобою війну, то обложиш його. І Господь, Бог твій, дасть його в руку твою, а ти повбиваєш усю чоловічу стать його вістрям меча. Тільки жінок, і дітей, і худобу, і все, що буде в тім місці, всю здобич його забереш собі, і будеш ти їсти здобич ворогів своїх, що дав тобі Господь твій. Так ти зробиш усім містам, дуже далеким від тебе, що вони не з міст цих народів. Тільки з міст тих народів, які Господь, Бог твій, дає тобі на володіння, не позоставиш при житті жодної душі".1 Само собою зрозуміло, що у цих та їм подібних повчаннях та настановах І.Франко знаходив цілком протилежне загальнолюдським ідеалам людяності, добра, благородства і справедливості, та, зрештою, й відомим десятьом заповідям Божим. І хоча так звані Мойсеєві та інші книги Біблії, стверджує вчений, і є духовними пам'ятками шановної старовини, вони "все-таки не можуть уважатися символом божої премудрості, непомильним та обов’язковим для всіх людей і всіх часів", бо ж були творами людей, і "виявляють людські хиби й помилки" (35, 269-270). Виходячи з цього, І Франко вважав за непотрібне, отже і цілком хибне, співвіднесення здорових ідеалів, духовного світу людини загалом з такими супротивними їм християнськими антицінностями, заперечував будь-які спроби вивчення Біблії та релігійних догм у школі як таких, що суперечать здоровому духовному розвитку дитини та формуванню її справді наукового світогляду.

Натомість особливу увагу він відводить суспільно-політичній та духовній верстві, її взаємозв’язкам з широкими народними масами українського суспільства у процесі їх національного самоусвідомлення, у формуванні ідейних та духовних основ національної державності. Аналізуючи народні суспільно-політичні рухи, діяльність окремих видатних осіб української історії, культури та науки, І.Франко спрямовував увагу своїх сучасників та наступних поколінь на самоусвідомлення таких морально-етичних ознак і понять, як національна і громадянська честь, національна і громадянська гідність, мета, смисл і цінність життя, розуміння людиною свого морального і громадянського обов’язку та призначення в історичному поступі нації.

Скажімо, у розвідках про козацьких ватажків Байду (Дмитра Вишневецького), Северина Наливайка, Івана Підкову, Богдана Хмельницького і Хмельниччину, народних месників Лук'яна Кобилицю та Олексу Довбуша І.Франко глибоко і усебічно розкриває зміст їх життєвих принципів та ідеалів, уявлень про людину і світ, розуміння щойно зазначених морально-етичних ознак і понять, сформованих у ході народних визвольних рухів, у ході боротьби українців за свої історичні, соціальні, політичні, громадянські та національні права і свободи, на підставах історичних, соціальних, політичних, громадянських ідеалів і потреб народу, народного світогляду загалом. Етичний вибір Байди, Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, який досить чітко окреслює розуміння ними змісту національної чести та гідности, морального обов’язку перед своїм народом і Україною та усвідомлення своєї відповідальності за їх теперішнє і майбутнє, І.Франко пояснює думкою про самостійну українську державу, яка "могла й декому з українців блиснути вже при кінці ХVІ, а виразніші форми прийняла в половині ХVІІ в." (42, 177). Він, тобто етичний вибір, формує шляхетність, мудрість та мужність як основні чесноти людей справді національного характеру, духовного світу та світогляду загалом, що й дало Д.Донцову підстави виокремити їх у "касту луччих людей", в середовищі яких й сформувалась українська духовна, ідейна, суспільно-політична та історична провідна верства. Своє основне завдання, наголошує Д.Донцов, вона вбачала у тому, щоб "творити окремий організм, націю сильну навні і всередині, з своїми окремими ідеалами і волею, які стояли над партикулярними інтересами, забаганками і волею частин".1 Зазначимо, що це був питомо український шлях розвитку українського суспільства, його питомо українських ідейних, духовних та соціальних основ. Їх сутність сучасний історик Н.Яковенко вбачає, насамперед, у спадкоємності національних ідейних, історичних та інших цінностей, які цементували націю, завдяки чому вона не лише витримала найжорстокіші випробування на роздоріжжях української історії, а й відстояла себе у боротьбі за своє теперішнє і майбутнє, заявивши про себе у світі як про самобутню, висококультурну націю, яка справила значний вплив й на становлення та розвиток інших народів. З цього приводу Н.Яковенко також зазначає: "Нарешті, в елітарному середовищі бачаться витоки певного морального ідеалу. Адже саме тут, починаючи від князівського щабля, і йдучи вниз, до шляхти, вперше утвердилися рицарські засади вірности, звитяги та чести як усвідомлена позитивна норма поведінки. Розвинуте почуття власної гідности, зіперте в підоснові на елітарному рицарському кодексі перетекло від шляхти до козацтва, а з козацького середовища, своєю чергою, – у близькі йому ширші маси низів, для яких козак був символом і еталоном




залишити коментар
Сторінка1/4
Дата конвертації22.09.2011
Розмір0.74 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы:   1   2   3   4
отлично
  1
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх