Лекція Тема: Вивчення зображувальних засобів icon

Лекція Тема: Вивчення зображувальних засобів


Схожі
Лекція №11. Тема: Методика вивчення багатоцифрових чисел...
Лекція №1 3 Тема: Методика вивчення геометричного матеріалу...
Лекція №1
Лекція №3. Тема: „Круговорот води в природі”...
Робоча навчальна програма...
Лекція № Тема: Гідрологія озер...
Лекція 1 2 Тема: Вивчення біографії письменника...
Лекція Тема: планування та організація праці словесника...
Лекція тема 1
Курс лекцій "Проектування комп’ютерних засобів обробки сигналів та зображень" Лекція №...
Лекція 7 Тема: Страхування відповідальності...
Лекція №14. Тема : Методика роботи над дробами...



Лекція 4.3.

Тема: Вивчення зображувальних засобів.

Мета: вміти навчити учнів знаходити в творі та аналізувати зображувальні засоби, визначати їхню роль в художньому творі.

Література:

  1. Сторчак К.М. Основи методики літератури. К., 1965.

  2. Бугайко Т.Ф., Бугайко Ф.Ф. Українська література в середній школі. К., 1962.

План:

  1. Вивчення мови художнього твору та його головне завдання.

  2. Аналіз мови художнього твору в школі.

  3. Шляхи вивчення мови художнього твору. Стилістичний експеримент.

  4. Тропи, їх види та характеристика.


Вивчення зображувальних засобів

Вивчення мови художнього твору є однією з форм його аналізу та однією з найважливіших ланок - його вивчення. Головне завдання такого вивчення - дальше поглиблення відомостей про специфіку художнього відтворення дійсності засобами слова.

Головною особливістю вивчення зображувальних засобів на уроках літератури є активізація знань учнів, використання цих знань при розкритті сутності матеріалу мистецтва. Вживаючи слово "матеріал", мається на увазі здатність мови служити письменнику засобом художнього відображення дійсності.

Не можна не погодитись з В.О. Нікольським в тому, що "на уроках літератури вивчають не граматику, не стилістику, а мову письменника. Поняття мови і складу є основоположними для викладання літератури. Вони взаємопов'язані, оскільки склад — це властива письменникові манера вживання національної літературної мови, манера добору слів і сполучення їх у фрази".

Щоб правильно зрозуміти функцію слова як будівельного матеріалу літературного твору, слід пам'ятати, що письменник, створюючи художній образ, добирає слова, відповідні об'єктивній сутності зміцнюваного предмета. Для художнього відтворення дійсності письменник, добирає такі мовні засоби, які характеризують його добу. Одним з головних джерел, звідки черпає письменник засоби художньої виразності, є словник тобто сукупність слів рідної мови. Мова має безмежні можливості як будівельного матеріалу твору. Кожен нюанс наших думок, почуттів може знайти певне словесне оформлення. Не вдаючись до створення нових слів, письменник завжди відшукує способи для відтворення наймінливіших барв портрета людини, картин природи. Таким чином, словосполучення в художньому творі виступає як один з елементів його можливості для художнього відтворення дійсності і створення нових слів (неологізми), запозичення (діалектизми). Разом з тим у мові зберігаються застарілі слова (архаїзми), які при потребі можуть бути використані письменником як матеріал (оскільки 90% творів вивчаються у перекладах, то про ці явища можна найкраще говорити у творах російськомовних авторів).

Аналіз мови художнього твору в школі зводиться до перерахування окремих поетичних засобів, розгляду тропів. На уроках літератури нерідко можна почути, що твір високохудожній, "у ньому багато метафор і порівнянь, епітетів та інших тропів".

Таким чином, художні засоби розглядаються як певна "позолота" твору. Не випадково в письмових творах учні нанизують "красиві" слова – епітети, метафори, порівняння. За цим плетивом слів немає думки. Значною мірою це пояснюється тим, що учням надто часто пропонують виписувати тропи з художнього твору чи його окремих частин. Якщо такими завданнями витісняється інші види роботи, спрямовані на осмислення враження, нібито краса художньої форми залежить тільки від епітетів, метафор і порівнянь.

Художня мова багата на тропи, які несуть велике художнє навантаження. Але художність твору визначається не тільки тропами. Письменник вдається до широкого використання різних лексичних пластів, що й надає мові художньої переконливості. Моделюючи дійсність, він малює картини людського життя так, щоб читач захопився зображеним, щоб художні образи постали перед ним яскраво. Вивчаючи художні твори, учні повинні вміти бачити різні способи художнього вираження думки. Необхідно зосереджувати їхню увагу на звуковій організації художньої мови, її синтаксичних особистостях, характері авторської інтонації. Від цих засобів також залежить пластичність і повнота художнього зображення.

Художність створюється усією системою слів і висловів, синтаксичними особливостями мовних конституцій, ритмомелодикою тощо.

Основний шлях вивчення мови художнього твору – практичні спостереження дітей, особливо на молодшому етапі, коли в учнів ще немає певних теоретичних знань, на базі яких формуються в них навички. Але і теоретичні знання самі по собі ще не вирішують проблеми відчуття художнього слова. Можна добре завчити, як граматичне правило, що таке епітет чи порівняння, але не розуміти, яке їх ідейно-художнє навантаження в тому чи іншому контексті. Потрібна належна цілеспрямованість продумана система роботи.

У молодших класах діти достають лише початкові відомості про епітет, порівняння, мову автора і дійових осіб, про діалог, знають дещо про пряме ц переносне значення. Уже тут повинна вестись робота над осмисленням ідейно-художньої функції мовних засобів.

У старших класах мова художнього твору розглядається у тісному взаємозв'язку з особливостями стилю, творчого методу письменника. Сучасна методика викладання літератури вимагає розгляду мови твору в тісному взаємозв'язку зі змістом і образами, через які письменник висловлює свої ідеї.

Аналізуючи художній твір, необхідно розмежувати мову автора та мову дійових осіб. У мові автора особливо яскраво відбивається його загальна мовна культура, творча своєрідність. Мова дійових осіб є засобом творення характеристики образів-персонажів. Аналізуючи мову письменника, вчитель прагне знайти ті основні ланки, які допоможуть учням зрозуміти твір як явище мистецтва, усвідомити функціональну єдність усіх засобів художнього вираження.

Кожен твір має свої, властиві лише йому, способи організації словесного матеріалу, а це й вимагає від учителя врахування його особливостей під час вивчення в школі.

Учні мають бачити художню доцільність тих чи інших художніх засобів у певному контексті. Важлива роль у цьому належить стилістичному експерименту. Термін стилістичний експеримент введений відомим лінгвістом проф. О.Пєшковським. Цей вид роботи практикується у середніх і старших класах під час вивчення мови художнього твору. Його мета - зосередити увагу учнів на художній функції слова. Він зазначав: "Оскільки художній текст становить систему певним чином співвідносних фактів, то всяке зміщення цих відношень, всяка зміна якого-небудь окремого факту відчувається звичайно дуже різко і допомагає оцінити й визначити роль елемента, що піддається зміні".

Стилістичний експеримент виховує розуміння доцільності вибору письменником потрібного слова: у художній мові як специфічній моделюючій системі слова можуть набувати в контексті різних відтінків і значень.

Даємо учням творчу роботу над текстом уривку з твору, де пропущені слова. За допомогою питань діти повинні реконструювати слова. За допомогою питань діти повинні реконструювати його. Текст записується на дошці або роздається на картках. Учні шукають, які слова можна було б на основі контексту твору поставити замість пропущених крапок (рівнина (яка?) – безмежна, безкрая, широка і т.д.). Добір слів повинен проводитись з урахуванням того ідейного навантаження, яке відіграє вибраний епізод твору. Потім учні порівнюють реконструйований ними текст з оригіналом з тими образними висловами, якими письменник змальовує епізод твору. Вони вмотивовують доцільність письменницького слововживання. Розглянувши різні асоціативні зв'язки окремих слів у художньому тексті і з'ясували їхню доцільність, учні приходять до важливих висновків про ставлення письменника до життєвих висновків про ставлення письменника до життєвих яви, своєрідність явищ, своєрідність його творчої манери. Така робота дуже корисна.

Проводячи стилістичний експеримент, варто замість пропущеного слова дати в дужках кілька варіантів слів і виразів.

Робота на словом, пошук найвдалішого способу передачі думки вимагає великого напруження творчих сил. Потрібно показувати учням, як визрівав авторський задум, я письменник шукав найвагоміше слово, щоб переконливо змалювати життя. Учні повинні усвідомити, що справжні шедеври мистецтва завжди є результатом великої праці.

У вивченні мови художнього твору не повинно бути формалізму, шаблонів, які руйнують його живе, емоційне сприймання.

^ Тропи

Тропи – це слова і звороти, вжиті не в прямому, а в переносному значенні. Найпростішим тропом є епітет.

Епітет – це слово, додане до назви предмета з метою підкреслення в ньому однієї з його ознак. Підкреслення ознаки предмета, до якої письменник привертає увагу, є дійовим засобом посилення образотворчої функції слова. В розкритті предмета епітет не вносить нових рис; письменник пише відповідно спрямовує думки читача, його відчуття, уявлення.

Порівняння – як прийом поетичної стилістики найближче стоїть до наукового способу відтворення життя. У поетичній стилістиці функція порівняння полягає в посиленні картинності й емоційності слів. Стилістичне призначення порівняння крім усього, полягає у відтворенні своєрідного душевного спокою людини, бо, лише досягши певної рівноваги, вона може порівнювати і зіставляти предмети. Користуючись порівняннями, письменник у змалюванні картини природи, внутрішнього і зовнішнього портрета людини вносить потрібні йому деталі психологічної характеристики, зв'язаної переважно з настроєм відносного спокою, поміркованості, обдуманості того, що сприймається.

Одним із головних художніх джерел літератури є метафоричність мови.

Метафора – дослівний переклад з грецької означає перенесення. В поетичній стилістиці метафорі належить найголовніша роль. Є 2 шляхи утворення метафоричної образності мови: 1) підсилення, підновлення старих метафор; 2) створення нових.

Перенесення значень слів здійснюється різними способами:

  • перенесення ознак живих істот на мертві предмети ("Луна покотилася полонинами...");

  • перенесення ознаки одного абстрактного поняття на інше ("всіх їх гонить безіменний страх; голод духа і жах самоти");

  • перенесення прикмет розумних істот на нерозумні істоти, мертві предмети ("Світло показалось у другому місці, а далі знов спалахнуло на першому. Небо переморгувалось");

  • перенесення ознак одного предмета на інший, що надає йому виразності і конкретності ("Ми з силою розлуки раз по раз гримали о кам'яне чоло").

Ще одне явище поетичної стилістики - перехід метафори в алегорію. Алегоричні образи можуть самі складатися з кількох метафор. Крім прямого, вони мають прихований зміст, який становить абстрактне поняття. Риси і ознаки певного абстрактного поняття втілюється в конкретні художні образи (лисиця-хитрість). Створюючи алегоричний образ, письменник часто вдається до його пояснення. Ним часто закінчується байки.

Метафорична основа є і в такому прийомі поетичної стилістики, як уособлення, або персоніфікація. Цей прийом надання предметам, явищам природи, тваринам людських рис.

Поетична стилістика знає різні ступені уособлення. Якщо письменник вдається до уособлення окремої деталі великої картини, неповне, або часткове, Тут намічаються різні ступені оживлення предметів і явищ природи (гілки - простягнуті руки і т.д.). Але інколи письменник може розгорнути неповне уособлення в широку картину.

Характерною рисою гіперболи як стилістичного прийому є її абстрактність. Сама по собі гіпербола не може викликати особливих почуттів, але вона є прекрасним матеріалом для відтворення певного стану людини - нетерпіння, здивування, гніву, радості ("вмерти від радості", "чекати вічність", "говорити мільйон разів", "океан ненависті").

Метонімія – перейменування за принципом пере­несення значення з того предмета, який вміщує певний зміст, на сам зміст: «калитка» замість грошей, слово «стій» замість гудка паровоза:

Рубіжне... знову путь... Володіне... Кабаніне...

Нарешті Сватове, і крикнув поїзд: «Стій!»

^ В Сосюра, «Червона зима».

Метонімічна конкретизація думки може бути ство­рена і протилежним способом, тобто може називатись не причина замість наслідку, а, навпаки, наслідок за­мість причини. Така метонімія буде зворотною: «Похо­джає вздовж байрака, гасне люлька в роті...» (Т. Шев­ченко, «Іван Підкова»). «Гасне люлька в роті» — на­слідок: той, хто її палить, задумався.

Метонімічний образ у поетичній стилістиці може бути створений шляхом привернення уваги не лише до того, що містить у собі предмет, а до його форми: «по­ставцем частує», «ходить чарка з рук у руки». До цього типу метонімічної образності відносяться і такі її ви­яви: «Перше травня було свідком великого піднесення народу». Тут час вживається замість демонстрації, волевиявлення — замість того, що відбулося.

І в повсякденному житті, і в літературі зустрічають­ся метонімії, побудовані на тому, що річ, предмет на­зиваються замість їх власника: «згорів сусід» (замість «згорів сусідів дім»).

Нарешті, перейменування, перенесення значень слів може досягти великої абстрактності, не обумовленої причинним зв'язком між предметами. Наприклад, мето­німія «Блукав я по світу чимало, носив і свиту, і жупан» виступає вже як символ, побудований на тому, що в людей з цими речами змалку асоціюється нужденність, залежність і можновладність. Метонімія може набирати ще більшої абстрактності, цілком переходячи в симво­ліку. Зокрема, такою символікою є умовні знаки, ембле­ми, девізи: червона зірка — емблема єдності трудового людства земної кулі, серп і молот — емблема союзу ро­бітників і селян.

Спосіб перенесення значення, характерний для мето­німії, може не обмежуватися однією ознакою предметів, зближенням їх на підставі якогось їх відношення. Так, скажімо, звертаючись до когось з листом, пишуть: «Автор цих рядків». Вира­жаючи якусь абстрактну ідею, письменник за допомо­гою такого прийому досягає певної конкретизації:

Будеш, батьку, панувати. Поки живуть люди; Поки сонце з неба сяє. Тебе не забудуть! ^ Т. Шевченко, «На вічну пам'ять Котляревському».

Тут ми маємо цікаве стилістичне явище: висловлю­ючи ідею про безсмертність слави Котляревського, Шев­ченко її описує. Він не обмежується перенесенням ново­го значення на предмет змалювання (слава), а показує його в цьому плані досить детально. Таку особливу форму метонімії називають перифразою.

Вкажемо і на таку форму метонімії, як евфемізм (від грецького – говорити ввічливо). Соціальне коріння цієї форми метонімії різне: набожна людина замість слова «чорт» вживає «лихий», «нечистий», бо вона ві­рить в існування злих духів, боїться їх згадувати. До­революційна вихованка інституту шляхетних дівчат вва­жала, що неввічливо сказати вголос: «Я витерла носа чистенькою хусточкою»; приписи «хорошого тону» вима­гали від неї, щоб вона в подібних випадках говорила: «Я обійшлася за допомогою хусточки».

Ті ж самі соціальні мотиви зумовили і мову Евбулуса — персонажа з книги «Евфуєс, або Анатомія дотеп­ності» англійського письменника Джона Плі. Евбулус говорить: «Молодче... хоч моє знайомство з вами дуже коротке, щоб я мав право просити вас, а мій автори­тет ще м є н ш и й, щоб я мав право наказувати вам, все ж моє добре бажання дати вам пораду повинно спо­нукати вас повірити мені, а моє сиве волосся — вісники досвідченості — примусить вас послухати мене, бо ч и м більше я вам чужий, тим більше ви повинні мені бути зобов'язані...» .

Малюючи жахливу картину кривавої битви в «Тара­совій ночі», Шевченко використав евфемістичну пери­фразу як засіб зниження її натуралістичної безпосеред­ності:

Лягло сонце за горою. Зірки засіяли,

А козаки, як та хмара,

Ляхів обступали. Як став місяць серед неба, Ревнула гармата; Прокинулись ляшки-панки — Нікуди втікати! Прокинулись ляшки-панки,

Та й не повставали:

Зійшло сонце — ляшки-панки покотом лежали.

Епітет, синекдоха, метонімія — кожен з цих художньо стилістичних засобів по-своєму привертав увагу саме до тієї сторони, відношення, якості предметів, які пись­менникові здаються найважливішими, тобто такими, що здатні викликати найглибші емоції. Тут письменник подібний до живописця: щоб змусити нас пережити ві­дображену дійсність зі всією повнотою, він змальовує її на полотні не в подробицях, а спрямовує світло на якийсь предмет чи групу предметів.

Посилити художність слова можна і за допомогою літоти (від грецького — поменшення):

Ой, п'є Байда та не день, не два, Не одну нічку, та й не годиночку.

^ Нар. пісня.

Вже не три дні, не три ночі Б'ється пан Трясило.

Шевченко, «Тарасова ніч».

Власне, літота є одним з видів синекдохи. Вона утво­рюється вживанням у реченні означеного числівника з запереченням для відтворення означеної величини.

Особливе місце в поетичній стилістиці посідає такий троп, як іронія (від грецького — удавання). Він за­снований на прихованому змісті вираженої думки в ре­ченні, як правило, протилежному прямому ного змі­стові:

Якби ви з нами подружили,

Багато б дечому навчились!

У нас же й світа, як на те —

Одна Сибір неісходима!

А тюрм, а люду!.. Що й лічить!

Од молдаванина до фінна

На всіх язиках все мовчить:

Бо благоденствує!..

^ Т. Шевченко, «Кавказ».

Живопис словом використовує, крім тропів, і такі мовні фарби, що мають назву стилістичні фігури. Це вислови, що є певним відступом (в межах грама­тичних норм) від звичайних форм, звороти мови у від­повідності з метою того, хто говорить. Фігури в мові людей незлічений Однак можна вказати на головніші типи такої художньої виразності. Найелементарнішим з них є еліпс: «Чи ліс починається – сосна та й сосна».

З наведеного прикладу видно, що в ньому піджив­лення емоційності мови відбувається за допомогою про­пусків слів (а то й речень). Цим самим досягається певної стислості, отже, і виразності думки.

Стилістичні фігури еліпса й умовчання дуже подіб­ні. В еліпсі опускаються слова внаслідок емоційності викладу думки, прискореного темпу.

Зомлів Марко, И земля задрижала. Прокинувся... до матері — А мати вже спала.

^ Т. Шевченко, «Наймичка».

В умовчанні, навпаки, той, хто говорить, замовчую­чи, не докінчуючи фрази, керується якоюсь певною ме­тою (фігура умовчання).

Протилежною стилістичною фігурою еліпсові і умов­чанню є вживання «зайвих» слів (плеоназм): «Сам мовив про себе, геть ідучи розгнівано».

Фігура вживання «зайвих» слів не тотожна тавтоло­гії. Перша зв'язана з «навмисним» вживанням «зайвих» слів і фраз, без яких вона зрозуміла; з введенням їх фраза набирає особливої смислової повноти і точності. Тавтологія становить повторення понять за допо­могою кореня слова або синонімів: «лежить лежнем», «схожені стежки-доріжки...»

Дещо зв'язана з тавтологією анафора – повторення слова чи кількох слів на початку речень (частіше віршів або строф):

Де ж тії пестощі вітру летючого, Де ж тії квітоньки гаю пахучого, Де ж тії ночі сріблясто-блакитні, Де ж тії ранки рожеві, привітні, Де ж тії усміхи сонця блискучого?!

О. ^ Олесь, «Конвалія»

Поширеною стилістичною фігурою є паралелізм – паралельно поставлені речення, об'єднані внут­рішнім логічним зв'язком, зіставлення одних предметів з іншими:

Ой колись були яри та пшениці,

А тепер облоги;

Ой колись були вірні сусідоньки,

А тепер вороги.

^ Нар. пісня.

Котилися вози з гори Та в долині стали; Любилися, кохалися,— Тепер перестали.

Нар. пісня.

Поступове наростання хвилювання, думки, яскраво­сті змальовуваної картини називається в поетичній сти­лістиці підйомом:

Но враг мой стал изнемогать,

Метаться, медленней лишать, Сдавил мєня в последний раз... Зрачки его недвижних глаз Блеснули грозно — и потом Закрылись тихо вечным сном...

М. Лермонтов, «Мцыри».

В житті ми, розповідаючи щось, іноді захоплюємося і говоримо те, чого не думаємо, а, спохватившись, ви­правляємо самі себе. Стилістична фігура виправ­лення може мати таку форму; «Ти кохаєш іншого, але мені байдуже! Мені байдуже? О, ні!»

Швидкий розвиток подій у творі, розповіді, опису, стану, картин природи іноді вимагає того, щоб його трохи знизити, тим самим дати читачеві глибше відчути змальоване. Це стилістична фігура уповільнення. Для змалювання картин минулого і сучасного, пози­тивного і негативного, героїчного, величного і потвор­ного, точніше, для_ більщ_глибокого виявлення контра­сту змальованих картин часто застосовується така сти­лістична фігура, як а н т и тез а. Антитеза це протиставлення образів, картин, думок, понять; напри­клад:

Що ще вчора байдужне було. Нині любе й шановне; Що ще вчора топтав, оплював, Нині святості повне. /. ^ Франко, «Мойсей».

Є ще стилістична фігура оксиморон. Особливі­стю оксиморона є те, що в ньому сполучено два проти­лежні поняття або образи, наприклад: «красномовне мов­чання». Або:

О могило моя — ти весільна палата для мене! О темнице вічная — ти вічний мій дім і світлиця! ^ Софокл, «Антігона»

Таку стилістичну фігуру вжив Т. Шевченко у вірші «Мені однаково»: «На нашій — не своїй землі». Або:

...Безсмертна Артемідо!

Як легко я твою величність

Нікчемністю своєю переміг.

^ В- Самійленко, «Герострат».

На контрасті можуть бути засновані, крім антитези, й інші стилістичні фігури, зокрема парадокс. Це така побудова речень або викладу думки, в якій дана несподівана суперечність — протилежність тому, що прийнято вважати за правильне:

У Києві на Подолі Було колись... і ніколи Не вернеться, що діялось, Не вернеться сподіване, Не вернеться... А я, брате. Таки буду сподіватись...

^ Т. Шевченко, «Чернець».

В поетичній (і в ораторській, риторичній) мові по­ширені такі фігури, як звернення і оклик.

Звернення (яке по-грецьки називають апост­рофа) використовується переважно тоді, коли пись­менник хоче своїм думкам надати безпосередності. О. Олесь: «Ой, чого ти, тополенько, не цвітеш»; І. Фран­ко: «Привіт тобі, мій друже, вірний, гаю»; Т. Шевченко: ...Бий поклони! І плоть старечу усмиряй. Святе писаніє читай, Читай, читай та слухай дзвона, А серцеві не потурай. «Чернець».

Класичним взірцем розгорнутого звернення є плач Ярославни в «Слові о полку Ігоревім».

Стилістична фігура, що зветься окликом, близька до еліпса. Але вона є висловом почуттів в окремих, пов­них" великої експресії або великого змісту словах:

...Перехрестись! Їй-богу, з пристріту. Я не сестра! Хто ж я така? О боже, мій світе, Що тут робить?.. Батька нема, А він занедужав. Та ще й умре!.. О боже мій! А йому байдуже...

^ Т. Шевченко, «Сліпий» («Невольник»).

У поетичній стилістиці дуже поширена інверсія — перестановка слів у реченні, що порушує звичайну його побудову. Наприклад: «Про що ви думали, наближаю­чись до рідного села?» — «Наближаючись до рідного села, ви про що думали?»

Або: ...Православні з України,

зібрані у місті Луцьку

на братерськую пораду,

шлють благання і привіт.

/. ^ Франко, «Іван Вишенський».

Асиндетон — побудова речення з рівно рядних ча­стин без сполучника «ї»,«й», «так»:

Скрізь порання: печуть, варять, Вимітають, миють... Та все чужі...

^ Т. Шевченко, «Наймичка».

І, навпаки, повторення сполучників в аналогічному реченні, без яких можна обійтися, становить фігуру, що має назву полісиндетон:

І яр, і поле, і тополі, І над криницею верба Нагнулася, як та журба Далеко в самотній неволі. Ставок, гребелька, і вітряк З-за гаю крилами махає. І дуб зелений, мов козак Із гаю вийшов...

^ Т. Шевченко, «Ми вкупочці колись росли».

Є ще фігура розчленування, наприклад: «від вас тепер залежить наша любов, спокій, щастя, мирна праця — і зло, з його хижістю, глупством і зненавистю».

Стилістична функція синекдохи і метонімії близька до епітета; вона заснована на особливостях людської психіки безпосередньо сприймати ціле через одну з найвиразніших сторін предмета, його відношення, якості. В предметах, явищах, подіях часто привертає нашу увагу якась подробиця, впадає в око їх одна частина, деталь. Вона може бути використана як засіб художньої характеристики ("борода", "схилити чоло").

Синекдоха може бути утворена й іншим способом, заснованим на тому, що ми окрему особу (предмет) сприймаємо яскравіше, ніж групу людей ("чкалови" замість "льотчики". Художнє посилення тут дано в формі перетворення власного імені в загальне (Прометей - людина поборник істини).

Синекдоха посилює наше сприйняття не просто через окреме, а через таке окреме, яке нам добре знайоме.

Синекдоха як явище стилю є своєрідним продовженням метонімії, власне, остання включає в себе першу. Метонімія заснована на здатності нашої свідомості збуджуватись не лише при сприйнятті окремих частин, деталей предмета, а й того, що з ним зв'язане (сонце викликає почуття свободи).

Найчастіше зустрічаються метонімія, утворена шляхом перенесення значення з наслідку на причину, наприклад з наслідків праці на знаряддя праці (перо поета - творчість, мова гармат-війна).

Метонімічна конкретизація думки може бути створена і протилежним способом, тобто може називатись не причина замість наслідку, а наслідок замість причини ("гасне люлька в роті - той, хто її палить задумався").

Метонімічний образ у поетичній стилістиці може бути створений шляхом приверненням уваги не лише до того, що містить у собі предмет, а до його форми ("ходить чарка з рук у руки").

Часто зустрічається метонімії, побудовані на тому, що річ, предмет називаються замість їх власника ("згорів сусід").

Перейменування, перенесення значень слів може досягти великої абстрактності, не обумовленої причинним зв'язком між предметами ("Блукав я по світу чимало, носив і свиту, і жупан" - символ, побудований на тому, що в людей з цими речами асоціюється нужденність).

Коли письменник не обмежується перенесенням нового значення на предмет змалювання, а показує його в цьому плані досить детально, то таку особливу форму метонімії називають перифразою.

Основи знань про зображувальні засоби мови учні одержують у V—VIII класах. Вони знайомляться з та­кими поняттями, як особливості побудови мови народ­них казок, епітет, синоніми і антоніми, віршована і про­зова мова тощо.

Основним принципом вивчення зображувальних за­собів мови у середній школі є поступове поглиблення теоретичного матеріалу, поступове нагромадження учнями нових знань.

Засвоєння суми знань з поетичної стилістики, визначених програмою, передбачає озброєння учнів засоба­ми художнього аналізу; метою такого аналізу є глибше усвідомлення ними естетичної сутності твору.




Скачати 215,08 Kb.
залишити коментар
Дата конвертації22.09.2011
Розмір215,08 Kb.
ТипЛекція, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

плохо
  1
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2014
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх