Віктор Васнєцов. Боян. 1910 р icon

Віктор Васнєцов. Боян. 1910 р


Схожі
-
Питання компетенції місцевого самоврядування в контексті реформування системи територіальної...
Віктор янукович: Ми позитивно оцінюємо досягнутий рівень відносин з Альянсом...
Наукова бібліотека хнуре левикін Віктор Макарович Бі обібліографічний покажчик Харків2005 Віктор...
Наукова бібліотека хнуре левикін Віктор Макарович Бі обібліографічний покажчик Харків2005 Віктор...
За вагомий особистий внесок у реалізацію державних соціальних програм...
Міністерство аграрної політики та продовольства України Харківська державна зооветеринарна...
Житомирщини шатило віктор Йосипович лікар, організатор...
Апн україни Член-кореспонден т Академії педагогічних наук України Віктор Костянтинович Сидоренко...
Апн україни Член-кореспонден т Академії педагогічних наук України Віктор Костянтинович Сидоренко...
Рефера т на універсальну енциклопедію «Черкащина» ( К., 2010. 1100 с; ілюстрації...
Апн україни Національний педагогічний університет імені М. П...



Загрузка...
страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9
повернутися в початок
krytyka.kiev.ua/articles/s.5_6_2005.html


Перелік автентичних джерел, що містять відомості про ранню історію Київської Русі, усталений і давно відомий історикам. І, хай це й прикро, сподіватися його поповнення було би марним. Але спокуса все-таки щось до нього додати породила волюнтаристський спосіб історичних реконструкцій, що його полюбляв лідер радянської русистики академік АН СРСР Боріс Рибаков. Він, як відомо, відсував початки появи літописання на Русі на 60-ті роки IX століття, а створення Початкового літописного зводу – на 996–997 роки. У монографії «Давня Русь: Сказання. Билини. Літописи» (Москва, 1963) дослідник висловив припущення, що в «Никонівському літописі» збереглися фраґменти давнього літописного зводу «Літопису Аскольда»:

...Мова про декілька записів 867–889 років, які коротко повідомляють про справи «князя руського Осколда», що князював у Києві, ходив походами на Царград і чорноморські володіння Візантії, боровся зі степовими кочовиками – печенігами та болгарами, підкоряв сусідні з Києвом слов’янські племена Древлян та Уличів, імовірно, протистояв норманській аґресії на Полоцьк і Кривичів та, вірогідно, надав право притулку новгородцям, котрих утискали варяги. У розпалі боротьби з печенігами та варягами в 874–875 роках київський князь приймає пропозицію імператора Василія Македонянина про мир із імперією та допускає проповідь єпископа. Опісля на Аскольдовій могилі було поставлено церкву св. Миколая. Це говорить про те, що сам Осколд, очевидно, був охрещений. <…> Можна припускати, що київські річні записи є першим руським літописом князя Осколда, розпочатим у рік хрещення русів.

В українській історіографії закономірним наслідком «рибаковщини» стало те, що статусу історичного джерела набув так званий «Літопис Аскольда» – нібито пам’ятка IX століття, «відроджена» завдяки Михайлові Брайчевському. Захоплені цитації з неї віднедавна можна надибати не тільки в науково-популярній та навчальній, а й у фаховій літературі. Це спонукає продовжити обговорення природи, прийомів і механізмів «відкриття»/«конструювання» національних прадавніх пам’яток (а власне, фальсифікації історичних джерел), започатковане в «Критиці»*.

* Див., наприклад, статтю Григорія Грабовича «Вічне повернення містифікацій» у ч. 12 за 2001 рік або випущену спільно з московським видавництвом «Новое литературное обозрение» фундаментальну монографію Олексія Толочка: «“История Российская” Василия Татищева: источники и известия» (2005).


Рибаков виділив вісім уривків Никонівського літопису як буцімто фрагменти «Літопису Аскольда», оповідь якого, на думку історика, охоплювала трохи більше, ніж два десятиліття від гаданого хрещення русів 867 року до загибелі князя від руки нормана. 1975 року Михайло Брайчевський заходився шукати інші фрагменти літописних зведень, що походять із «Літопису Аскольда», й запропонував власну реконструкцію, вперше опублікувавши її на сторінках популярного київського часопису «Київ» (1988, №2) і потім оформивши її як наукову монографію «Літопис Аскольда» (Київ, 2001). Вона ввійшла також до першого тому антології з претензійною назвою «Тисяча років української суспільно-політичної думки» (2001).

Реконструюючи «Літопис Аскольда», Брайчевський дійшов висновку, що

деякі уривки з нього утворили не тільки найдавнішу частину «Повісти временних літ» та інших літописних кодексів; вони були широко використані книжниками Ярослава Мудрого при написанні епізодів, які не мають до Аскольдових часів ніякого відношення. Є два такі цикли: один з них називаємо «Ольговою леґендою», другий – «Володимировою».

На авторову думку, Ярославові книжники вчинили проти Аскольда ідеологічну диверсію, перетворивши його з питомого киянина на норманського зайду та Рюрикового «боярина». Славетні походи на Візантію, що їх у 860, 866 та 874 роках здійснив Аскольд, а також його угоди з греками приписано Олегові та Ігореві. Хрещення Аскольда й так звану «Промову Філософа» в такий самий брутальний спосіб було вставлено в оповідь «Повісти временних літ» про Володимирове навернення.

Таке цілковите переоцінення постаті Аскольда в історії Київської Русі спонукає до детального перегляду й ревізії наявного корпусу писемних джерел. Їх свідчення про Аскольда циклізуються довкола таких сюжетів: похід із руської півночі й утвердження княжіння в Києві; похід чи походи на Царгород і, зрештою, смерть від руки чергового претендента на київський стіл.

Уміщене в недатованій частині «Повісті временних літ» літописне «Сказання про прикликання варягів» дало старокиївським книжникам підґрунтя для історичних побудов та інтерпретації історії князівської династії. Виникнення цього сюжету, доводять Єлєна Мєльнікова та Владімір Пєтрухін (див., наприклад: Вопросы истории, 1995, №2), зумовила потреба пояснити обставини укладення «ряду», що реґулював стосунки Рюрика та родоплемінної еліти північноруської конфедерації племен. Залишаючи осторонь питання про історичну достовірність «Сказання», зауважу, що ідейно й тематично воно започатковує писемну традицію про Аскольда й Діра. За свідченням «Повісти временних літ», після того, як Рюрик утвердив владу над слов’янокривицькомерянським населенням північної частини Східної Европи, у нього несподівано знайшлися

2 мужа, не племени его, но боярина, и та испрсистася ко Царюграду с родомъ своимъ. И поидоста по Дньпру, и идуче мимо и узрьста на горь градок. И упрошаста и рьста: «Чий се градок ?» Они же рьша: «Была суть 3 братья, Кий, Щекъ, Хоривъ, иже сдьлаша градоко сь, и изгибоша, и мы сьдимъ родъ ихъ платяче дань козаромъ». Аскольдъ же и Диръ остаста въ градь семь, и многи варяги съвокуписта, и начаста владьти польскою землею, Рюрику же княжащу в Новьгородь.

Так уперше з’являються на сторінках літописного тексту імена Аскольда й Діра. Це повідомлення, вміщене під 862 роком, розмежовує і водночас поєднує історію Києва та Новгорода. Дата його, як і, зрештою, вся рання літописна хронологія, є вельми умовною. Колись Алєксєй Шахматов у «Розвідках про найдавніші руські літописні зводи» (1908) обґрунтовано доводив, що у «Найдавнішому» літописному зводі, який передував «Повісті временних літ», нічого не говорилося про прихід хоч би звідки Аскольда й Діра; їхніх імен там немає – вони з’являються лише в «Повісті временних літ», тобто на початку XII століття після книжної обробки місцевого київського переказу. Звідки її укладачі могли взяти відомості про князів, досі достеменно не встановлено.

Нез’ясованою залишається й етимологія імен Аскольда (Оскольда) й Діра. «Повість временних літ» уважає їх норманами. Такий самий погляд на етнічне походження цих князів успадкувала й пізніша історіографічна традиція. У пізніх «Хронографах» XVI–XVII століть Аскольда й Діра названо племінниками варязького (siс!) князя Кия.

Аріст Кунік, визнаючи імена обох князів за скандинавські, зіставляв їх із давньоісландським Hoskuldr та Dyri («Відомості алБекрі й інших авторів про Русь і слов’ян», 1878). Натомість Дмітрій Іловайський (у розвідці «Історія Росії. Початки Русі», 1996) категорично заперечував варязьке походження князів:

^ Якщо й можна з чимось зблизити ім’я Оскольда чи Осколода, то аж ніяк не зі скандинавськими Хескульд і Аскель, а просто з нашою південноруською річкою Оскол. Що таке ім’я Оскол? Дозволяємо собі запідозрити в ньому слово сокол.

Історики XIX століття Ґустав Еверс і Степан Ґедеонов уважали, що Аскольд і Дір були угорцями й саме тому місце поховання Аскольда було названо Угорським. Збройною сутичкою Аскольда з войовничими уграми пояснював походження назви цього урочища й Володимир Пархоменко:

^ ...Зіткнення з уграми і місце загибелі Аскольда та його поховання літопис недарма у згоді з народним переказом позначило назвою «Угоське». Переможці угри поставили в Києві свого князя, якого укладач літописного зводу об’єднав з Аскольдом – Дирда або Дира. Десятиліття півтора-два потому, близько 903–907 рр. угра Дирда або Дира скинув родич попереднього київського князя – Ігор за сприяння норманського вікінга Олега.

На думку Пархоменка, Аскольд з’являється в Києві невдовзі після звільнення міста від хозар. Історик вагався, чи був той місцевим а чи Тмутараканським князем.

Боронячи руську етимологію імені Аскольд, Г. Магнер гадав, що воно походить від дієслова сколдырить у значенні «бережений» чи «оберігач». Олексій Толочко натомість стверджував, що імена Аскольда й Діра, найпевніше, «зреконструював» літописець, як це було і з іменами Кия, Щека й Хорива на основі сучасної йому київської топонімії.

Ця князівська пара видається мені також штучною конструкцією вченого монаха початку XII століття. Адже ще в середині XI століття «глибина» історико-генеалогічної пам’яті староруських книжників не сягала, як засвідчують слова київського митрополита Іларіона, далі за Ігоря «Старого». Ретроспективне поглиблення генеалогічного коріння князівської династії та, особливо, відтворення порядку її спадкоємности від Рюрика до Ігоря було засадничим принципом реконструкції давньоруської історії в літописанні. Його застосування відповідало прагненню продемонструвати єдність князівської династії, що в другій половині XI та в XII столітті мало неабияке політичне значення. Як зауважує Єлєна Мєльнікова,

^ Об’єднання героїв різних, не пов’язаних між собою сказань за генеалогічним принципом, зображення Рюрика першим і єдино законним правителем на Русі, прародителем княжої династії, вимагало перетворення інших переказів і породило суперечності й недоладність оповіді.

Хронологічну послідовність у літописних відомостях про перших київських язичницьких князів, яку вибудували староруські книжники, використав польський хроніст XV століття Ян Длуґош, щоби обґрунтувати претензії Польщі на Київ. Ототожнюючи київських полян із польськими, він виводив родовід Аскольда й Діра від Кия, якого вважав, відповідно, польським язичницьким князем. Пізніше цю тезу розвинув Матвій Стрийковський, а слідом за ним теорію про слов’янське походження Аскольда засвоїв Феодосій Софонович і автор Київського «Синопсису». На цій хисткій підставі й ґрунтується спопуляризована в Боріса Рибакова думка про належність Аскольда й Діра до «династії Києвичів». Вельми приємна для українців, вона, їхніми ж стараннями, міцно вкорінилась у суспільній свідомості.

Проте цю впевненість чи радше самовпевненість поділяють далеко не всі науковці. Для прикладу зацитую висловлювання сучасних англійських дослідників історії Київської Русі Саймона Франкліна та Джонатана Шепарда з праці «Початки Русі: 750–1200» (2000):

не заперечуючи можливости того, що Аскольд і Дір були історичними особами, не можемо сприймати за чисту монету наведену в літописі розповідь про їхнє життя і літописні дати. Цілком можливо, що укладачі «Повісти временних літ» прагнули заповнити пробіли в своїх відомостях, поєднуючи імена, взяті з різних генеалогічних історій і леґенд, у більшменш неперервний ланцюжок. Схожу спробу заповнити пробіл ув історичній традиції можна надибати в Англосакській хроніці, де прибуття принців Кінрика й Кердика датовано заднім числом V століттям.

Може бути, що ім’я Аскольд є тьмяним спогадом-відголоском часів хозарської присутности в Києві. Канадський дослідник Юрій Книш у студії «Таємниця початкової Руси в Києві» (1991) запропонував сміливу, однак небезпідставну інтерпретацію слова «Аскольд» як іранського Асколт у значенні «граничні начальники». До лексикону політичної культури Хозарського каганату цей титул потрапив як запозичення із середовища тюркських степових імперій. Таке припущення видається мені найпереконливішим ізпоміж інших пояснень семантики слова Аскольд чи Оскольдир. Воно узгоджується з літописним тлумаченням походження назви місця поховання гаданого київського князя на «горь, еже се ныне зоветь Угорьское».

«Угорська гора» на південній околиці Києва отримала таку назву зовсім не тому, що під час міґрації угорці там «сташа вежами», як переконує нас літописець, а тому, що там, як доводять Франклін із Шепардом, у давнину розміщувався гарнізон угрів, яких хозари найняли на військову службу. У зв’язку з цим стає зрозумілою парадигма літописного дискурсу, за яким визволення східнослов’янських союзів племен від хозарської залежности тісно пов’язано з фактом фізичного усунення від влади Аскольда й Діра, що його вчинив новгородський узурпатор київської спадщини – питомий варяг Олег.

Чим же була Аскольдова Русь? Чи можна вважати її державою в строгому розумінні цього слова – зі своєю територією, апаратом влади та розвинутою писемністю?

На думку Брайчевського, епоха Аскольда «в розвитку Русі була визначальним рубежем. Саме тоді завершується формування давньоруського феодалізму і Давньоруської держави». Спираючися на повідомлення арабських авторів алІстахрі, ІбнХаукаля та алМасуді, дослідник доводив, що в середині – на початку другої половини IX століття в Східній Європі існувало три об’єднання східнослов’янських племен: Куявія, Славія та Арсанія (Артанія). Ці об’єднання локалізувались, відповідно, в Середньому Подніпров’ї, Ладозі та в Надазов’ї. Куявія – це і є держава Аскольда. До її складу входили землі полян, древлян, дреговичів і південно-західної частини сіверян (разом із Черніговом). Однак «Повість временних літ» засвідчує, що Аскольд і Дір володіли лише землею полян («польською землею»). Це підтверджує і звістка Новгородського Першого літопису молодшого ізводу: «беста княжаща в Киеве и владеюща полями [полянською землею. – В.Р.]; и беша ратни с древляны и с улици».

Тільки у Никонівському літописі Аскольдові приписуються грандіозні експансіоністські заміри: «воеваша Асколд и Дир полочан и много зла створиша». А в записі 864 року сказано про загибель «от болгар» Осколдова сина. Звідки така поінформаність літописця XVI століття? Чи справді він спирався на невідоме нам раннє джерело, яке уявлялося Борісу Рибакову

давно забутим, загубленим ще в епоху Київської Русі древнім аркушем (можливо, невідомим навіть Несторові), що виринув на світ із глибин московських архівів у зв’язку з ґрандіозною роботою, яку провели російські історики, готуючи такі монументальні історичні праці, як Воскресенський літопис, Никонівський літопис, Степенна книга, лицьовий звід та інші.

Блок статтей Никонівського літопису «О князи рустемъ Осколде» та «О пришествии Руси на Царьград» укладач цього історичного твору запозичив із ґрандіозного за обсягом компілятивного компендію XVI століття, відомого в науці під назвою «Руського хронографа». Своєю чергою, його джерелами про події візантійської історії IX століття була, як установили дослідження Алєксєя Шахматова, а пізніше Боріса Клосса й Олєґа Твороґова, скорочена переробка «Хроніки Зонари» – «Параліпомен», знана за рукописним збірником початку XVI століття. Отож цей блок виписок із Хронографа, яким послуговувався укладач Никонівського літопису, вважати окремою, завершеною та самостійною літописною пам’яткою – найдавнішим протографом «Повісти временних літ» текстологічних підстав немає.

Так само немає вагомих підстав називати Аскольдову Русь державним чи навіть хай ранньодержавним утворенням. Брянський дослідник Євґеній Шинаков у фундаментальній монографії «Утворення Давньоруської держави: Порівняльноісторичний аспект» (2002) арґументовано стверджує, що наявні археологічні дані VIII – першої половини IX століть

показують відсутність чіткої ієрархії городищ і особливо великих, укріплених та багатих центрів, які можна було б контамінувати з князем і дружиною, що не дає змоги говорити про формування загальнополянської княжої влади, а питання про державу «адДір» вельми суперечливе. <...> До середини IX віку поляни – конгломерат землеробських протогородів етапу вождівств.

Серед арґументів, які наводяться в науковій літературі на користь твердження щодо існування в Середньому Подніпров’ї в часи Аскольда ранньодержавного утворення, чи не найголовнішим уважається похід Русі під проводом київського князя на Царгород. Оскільки його потрактовують ще й як першопоштовх до створення «Літопису Аскольда», варто зупинитися на цьому сюжеті детальніше.

Оцю оружну виправу «Повість временних літ» датує 866 роком: «Въ льто 6374 (866), – сповіщає літописець, – Иде Аскольдъ и Диръ на греки, и прииде <...> и въ двою сотъ корабль Царьградъ оступиша».

Нападники вдало обрали час для військової виправи. Візантійський імператор Михаїл тоді перебував у далекому воєнному поході, через що в Царгороді не залишилося досить воїнів, щоб захистити столицю. Отримавши звістку про її облогу, імператор спішно повертається та з великими труднощами пробирається до міста. Грекам здавалося, що поразка неминуча. Вся надія була лише на Бога. Зачинившись у церкві святої Богородиці Влахернського монастиря, імператор разом із патріярхом Фотієм усю ніч творили молитви. І на ранок таки сталося чудо! На морі знялася шалена буря з вітром, яка розмела, мов ті скіпки, ворожі лодії: «безбожныхъ Руси корабля смяте, и к берегу приверже, и изби я, яко мало их от таковыя бьды избьгнути и въ свояси возъвратишася».

Опис походу Русі на Царгород, що насправді відбувся в червні 860 року за імператора Михаїла, вміщено й у так званих доповненнях до «Хроніки» Георгія Амартола й текстуально, крім першої фрази, збігається з аналогічним описом «Повісти временних літ»:

Царь же на Агаряны изыде воевать, Оорифаита в Костянтинь градь оставивь. Дошедшоу емоу Чърныа Рькы глаголемы, и се абие вьсть емоу епархъ посла, яко Роусь на Костянтинь град идоу, Аскольд и Диръ, и тьмь царь прочь поиде. Роусь же , вноутрь Соуда вшедше, много оубиство христианомъ створиша, и пришли бо бяхоу въ двоюстоу лодеи, Костянтинь градъ остоупишя. Царь же дошед едва въ град вниде и съ патриархомъ Фотиемь к соущии церкви святыя Богородица Влахернь, и абие пакывсюнощноую молбоу створиша. <…> Таче божествноую святыа Богородица ризоу с пьсньми изнесша, в мори скоутью омочивше. Тишинь же соущи и морю оукротившоуся, абие буря съ вьтромъ въста и влънамъ велиемъ въздвигшимся за собь, безбожных Роуси лодиа възмяте, и ко берегоу привержени избиени, яко мало от них от таковыа бьды избьгноути и въ своаси с побьждениемъ възратишася.

Цю оповідь перенесено до «Повісти временних літ» із так званого Початкового літописного зводу, куди, своєю чергою, потрапила через посередництво створеного на Русі «Хронографа по великому изложению». У «Новгородському першому літописі», де збереглися нашарування «Початкового літопису», похід Русі на Константинополь не датовано і його призвідців не названо на ймення. Не було імен Аскольда та Діра й у первісному грецькому тексті візантійської «Хроніки» Георгія Амартола, якою послуговувалися укладачі «Повісти временних літ», складаючи літописну статтю 866 року. Їх унесено в текст однієї з груп пізніх списків «Хроніки» з літопису через посередництво «Літописця Еллінського й Римського», за якими Васілій Істрін підготував до видання завершення «Хроніки» Георгія Амартола.

Візантійський патріярх Фотій, який був свідком облоги Царгорода варварами «з півночі», також не знає імен їхніх вождів. Йому Русь уявлялася народом «не славним», таким, якого ромеї і не вважали за народ. До походу на Візантію він був «не звістний – та здобув ім’я, незначний – та став славним, зневажений і бідний та дійшов високого становища».

Не наводить імен вождів войовничих русів й укладена при дворі Костянтина Багрянородного (між 945–959 роками) візантійська хроніка «Продовжувача Теофана», яка зпоміж інших подій, пов’язаних із життям та діяльністю Михаїла III (842–867) також сповіщає про їх вторгнення в околиці Константинополя:

^ Потім набіг росів (це скитське плем’я, неприборкане й жорстоке), які спустошили ромейські землі, сам Понт Євксинський пустили з димом й оточили місто (Михаїл у той час воював із ісмаїлітами).

Тільки «Повість временних літ», намагаючись надати рис достовірности літописній оповіді 866 року, а головне – підтвердити старожитність київської князівської династії, стверджує, що цей похід на Візантію відбувся під орудою Аскольда й Діра. Ще Шахматов було встановив, що імена цих князів у Найдавнішому літописному зводі, який передував «Повісті временних літ», не фіксуються, а були наслідком книжної обробки місцевого київського переказу. Дмітрій Ліхачов, коментуючи статтю «Повісті временних літ» 866 року, висловив припущення, що імена Аскольда й Діра вставив у літописний текст із грецького перекладу «Хроніки» Георгія Амартола переписувач або руський перекладач із якогось іншого джерела. Ним, на думку дослідника, міг бути народний переказ. Однак аналіз слововжитку руського перекладу «Хроніки», що його здійснив Ніколай Дурново, з’ясовує, що слів, які могли б указувати на руське походження перекладача, «мізерна кількість порівняно з обсягом усього словникового запасу перекладу, в якому нараховується 6800 слів». Дослідник дійшов висновку, що руський перекладач працював над перекладом «Хроніки» разом із південним слов’янином в XI столітті. Чи не цим і пояснюються болгарські та угорські (паннонські) сюжети в Аскольдовій біографії?

У Никонівському літописі Аскольдів похід на Діра згадано чотири рази. Цей блок відомостей детально проаналізував Твороґов і текстологічно довів, що в перших двох випадках ці оповіді було запозичено зі згадуваного «Руського Хронографа» й доповнено літописним джерелом, близьким до Софійського першого літопису. Джерелами ж повідомлення про похід Аскольда й Діра, що їх уміщено в Никонівському літописі під 866 роком та в недатованій статті «О князе русском Оскольде», була скорочена переробка «Хроніки Зонари», де переписувач додав імена князів, відсутні в її праджерелі.

Аскольд у літописній реконструкції Брайчевського також здійснює чотири походи на Константинополь. Перший із них – тріюмфальний – припадає на 860 рік. Ця дата є першим роком «Руської ери» – особливого літочислення, яке запровадив автор/укладач «Літопису Аскольда». Зреконструйована стаття є контамінацією різних за обсягом фраґментів «Повісти временних літ». Розпочинає її перше речення статті 866 року про похід Аскольда й Діра, за яким одразу вміщено фраґмент статті 907 року про похід Олега (ту частину, де йдеться про данину та мир), далі – великий текстуальний блок зі статті 986 року про Володимирів «вибір віри» з промовою «Філософа» (Кирила) включно.

Усі ці дуже істотні переміщення чималого масиву тексту «Повісти временних літ» – цілісної за задумом та ідейним наповненням пам’ятки початку XII століття, Брайчевський текстологічно не обґрунтовує. Якихось надійних джерел, на підставі яких можна було б додати бодай дещицю чогось нового про «Аскольдове хрещення» Русі й улаштування тут у 60х роках IX століття митрополичої катедри, сучасна наука у своєму розпорядженні не має.

Ці гіпотетичні побудови оперто на давню історіографічну традицію, яка щонайтісніше поєднала оружну виправу Русі під проводом Аскольда на Константинополь із подальшим його наверненням. Вона ґрунтується передусім на повідомленні статті Никонівського літопису «О князе русском Осколде», у якій похід Аскольда й Діра на греків справляє враження безпосередньої причини наступного хрещення русів, які зазнали поразки. Однак нині з’ясовано, що в праджерелі цієї статті, «Хроніці Зонари», поразка русів у поході 860 року та їх хрещення за Василія Македонянина та Ігнатія ніяк не пов’язані. Одначе вважається, що саме цю подію яскраво змальовано в «Окружному посланні» патріярха Фотія:

І не тільки сей нарід [болгарський. – В.Р.] змінив давнійшу безбожність на віру в Христа, але й той нарід, про якого так часто багато казано, той що переважає всіх щодо суворої вдачі й охоти до убивання, себто звана Русь, що опановавши окольних і з того загордувавши, підняла була руки на державу Ромейську. Тепер і вони перемінили еллінську (тобто язичницьку) і безбожну віру, в якій перебували раніше, на чисте і непокривджене служіння Христу і радо вступили поміж наших підвладних й приятелів намість недавнього грабування й великої відваги супроти нас. І так розпалило їх жадання віри (кличе Павел слава Богу во віки!), що прийняли єпископа і пастиря, і вдалися надзвичайно ревно і пильно до служіння Христу. (Переклад Михайла Грушевського.)

Про хрещення Русі в IX столітті писав пізніше й імператор Константин VII Багрянородний у життєписі про свого діда Василія I Македонянина:

І нарід руський, необорний і безбожний нахилив він [імператор Василій. – В.Р.] до угоди, щедро роздаючи одежі золоті, срібні й шовкові, а завівши з ними спокій і згоду, умовив їх прийняти спасенне хрещення і прихилив до прийняття архієпископа.

Звернімо увагу, що Аскольда в цих текстах також жодного разу не згадано, а Русь прямо не пов’язувано із Середнім Подніпров’ям. Історики механічно поєднали повідомлення «Повісти временних літ» про похід Аскольда на греків із візантійськими описами хрещення Русі, вважаючи її, самозрозуміло, київською.

Проте проблема походження Русі в науці не зводиться тільки до слов’янської етимології цього слова. Попри потужну хвилю неонорманізму, що знялася останнім часом у пострадянській історіографії, вельми перспективним напрямом дослідження першопочатків Русі є так звана АзовськоТмутараканська теорія. На основі повідомлень візантійських та арабських авторів вона обґрунтовує розташування прабатьківщини русів на Таманському півострові, з центром у Тмутаракані. Ґарнізон цієї добре укріпленої фортеці складали руси. Саме звідси вони відправлялись у воєнні походи проти ворогів свого політичного союзника Хозарії – каспійських мусульман і візантійців. 860 року «руси, що живуть біля Тавру», здійснили переможний похід на Константинополь. Саме після цього вони виступають як нова, цілком самостійна історична сила.

Так уважає й відомий французький дослідник ЖанП’єр Ариньйон. Проаналізувавши текстологічні особливості Фотієвих проповідей, він дійшов висновку:

^ Руси, що нападають на Константинополь 18 червня 860 р., в жодному разі не приходять з Руської держави, вже заснованої на «шляху з варяг у греки». Ці руси є членами варягослов’янського племені, яке зробило чи не останній свій напад і підійшло до столиці Візантії після тривалих і далеких мандрів. Після невдачі свого походу руси повертаються туди, звідки вони відпливали, тобто в ТавридуХозарію, де місія КостянтинаКирила відразу поспішає навернути їх до віри. Її результатом і стало знамените «Фотієве хрещення» частини русів.

Отож «Аскольдове хрещення» Русі, як можна виснувати з наявних джерел, виявляється не більше ніж історіографічним мітом. Це, очевидно, добре розуміли такі блискучі ерудитиінтелектуали, як митрополит Іларіон, Яків Мніх та інші книжники, що гуртувалися при дворі Ярослава Мудрого. Томуто в славнозвісному «Слові про закон і благодать» митрополита Іларіона немає жодного слова про Аскольда та хрещення Русі Київської в 60-х роках IX століття. А такий прецедент мав би вагоме значення для обґрунтування ідеї священної держави, створення сонму власних святих. Другий Аскольдів похід на Царгород з «Аскольдового літопису» відповідає статті «О пришествии агарянъ Царьградъ» Никонівського літопису: Множество съвкупившеся агарянъ прихождаху на Царьградъ и сия множицею творяще. Слышавше же киевстии князи Асколдъ и Диръ идоша на Царьградъ и много зла сътвориша.

Михайло Брайчевський, датуючи цей похід 863 роком, обмежився у запропонованій реконструкції лише констатацією достовірности цього епізоду. Утрачені його фраґменти він надолужив доповненнями про діяльність Аскольда, запозиченими зі статті 945 року «Повісти временних літ» про мирну угоду Ігоря з греками, статті 989 року про прибуття з Греції до Києва церковних будівничих, статті 986 року про відвідини Києва «послами з Риму».

Більшість статтей «Літопису Аскольда» текстуально збігаються з відповідними статтями передусім «Повісти временних літ» і, зрозуміло, Никонівського літопису. Наприклад, стаття 864 року «Літопису Аскольда» відповідає статті 858 року «Повісти временних літ»; 865 року – 898 рокові з «Повісти»; 874 рік – 912 рокові. Третій Аскольдів похід на греків хронологічно й текстуально відповідає статті 866 року з «Повісти временних літ». Четвертий Аскольдів похід у реконструйованому літописі датується 974 роком і переповідається за повідомленням «Повісти» під 912 роком про те, як Олег відправляв послів до Константинополя. При цьому історичні джерела, референції та біблійні алюзії, які визначали ідейний зміст цих повідомлень, залишилися нерозкритими. Либонь, саме тому ця спроба реконструкції виявилася курйозною.

«Літопис Аскольда» назагал не містить оригінальних, відмінних від відомих нам літописних текстів звісток. За винятком хіба що кількох сюжетів, де йдеться про охрещення за Аскольдової участи печенізьких ханів Мстигая та Кучуга, а також статті 24 року за «Руською ерою», або 864 року, такого змісту: «Завершилося Велике коло...». Направду, все вертається «на круг свій». На мій погляд, ці слова є добрим епілогом до всього реконструйованого твору, який лише створює ілюзію реальности історичних подій, що їх відтворює.

Називаючи «Літопис Аскольда» реальністю, що явлена нам в історіографічних відчуттях, я, проте, таки вважаю його яскравою пам’яткою української суспільнополітичної думки, але не IX, а XX століття, і, додам, сміливим викликом високочолого київського науковця радянському офіціозові в науці з її ущербним комплексом «старшого брата».


Григорій ГРАБОВИЧ

^ СЛІДАМИ НАЦІОНАЛЬНИХ МІСТИФІКАЦІЙ

© КРИТИКА № 6, 2001 рік





залишити коментар
Сторінка7/9
Дата конвертації21.09.2011
Розмір1.87 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9
плохо
  1
средне
  2
отлично
  2
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх