Віктор Васнєцов. Боян. 1910 р icon

Віктор Васнєцов. Боян. 1910 р


Схожі
-
Питання компетенції місцевого самоврядування в контексті реформування системи територіальної...
Віктор янукович: Ми позитивно оцінюємо досягнутий рівень відносин з Альянсом...
Наукова бібліотека хнуре левикін Віктор Макарович Бі обібліографічний покажчик Харків2005 Віктор...
Наукова бібліотека хнуре левикін Віктор Макарович Бі обібліографічний покажчик Харків2005 Віктор...
За вагомий особистий внесок у реалізацію державних соціальних програм...
Міністерство аграрної політики та продовольства України Харківська державна зооветеринарна...
Житомирщини шатило віктор Йосипович лікар, організатор...
Апн україни Член-кореспонден т Академії педагогічних наук України Віктор Костянтинович Сидоренко...
Апн україни Член-кореспонден т Академії педагогічних наук України Віктор Костянтинович Сидоренко...
Рефера т на універсальну енциклопедію «Черкащина» ( К., 2010. 1100 с; ілюстрації...
Апн україни Національний педагогічний університет імені М. П...



Загрузка...
страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9
повернутися в початок
^

ГУНИ – ЦЕ АНТИ


ukrainaforever.narod.ru/gunyanty.html


Гуни («союзники») і анти («представники Антського союзу») – слова-синоніми, різні назви того ж самого поняття. Так само, як руси і тавроскіфи – назви того ж самого народу, який атакував Візантійську імперію в 10 столітті і який візантійськими істориками називався по-різному: в одних джерелах – читаємо “тавроскіфи”, в інших – “руси”, хоча описується той самий історичний період.

В ІІІ столітті н.е. на територію Причорноморських степів України з території південного узбережжя Балтійського моря та нижньої течії Вісли прийшли племена готів. Їхня окупація почалася з 230 р., коли вони зруйнували державну організацію пізньоскіфського царства в Криму і на Нижній Наддніпрянщині, протримавшись на цих землях до 375 р.

Племена готів з’явилися на території України в епоху черняхівської археологічної культури, яка сформувалася в кінці ІІ ст. на етнічній базі скіфо-сарматів і слов'ян на Верхньому Дністрі та Волині і швидко поширилась: на південь – до гирла Дунаю та Чорного моря і на схід – до басейну Дінця, інтегрувавши в єдину спільноту фракійців басейнів Пруту та Серету і численні сарматські племена Надчорноморських степів.

Черняхівська археологічна культура розкинулася на величезному просторі лісостепової і причорноморської зон (в межах сучасної України, Молдови і Румунії), і була близькою до культури римських провінцій. Про потужність державного утворення «черняхівців» свідчить відсутність оборонних споруд на поселеннях. Відомо всього кілька укріплень, які контролювали важливі переправи через ріки.

Наприклад, такі споруди знаходяться в селі Башмачка Дніпропетровської області, Олександрівка і Городок – у Миколаївській області. На сьогодні відомо близько 5000 пам’яток цієї культури, розкопано і досліджено близько двохсот поселень і більше 50 могильників. Черняхівська культура, яка набула найбільшого розквіту у ІІІ-ІV ст., складалася з різних племінних груп, а державним утворенням черняхівців був знаменитий Антський союз, про який ми поговоримо пізніше.

Отже, у кінці І – на початку ІІ ст. з Мазовії на південний схід у Західне Полісся, на Волинь і далі долиною Південного Бугу в Надчорномор’я просуваються готи. За деякими дослідженнями, волинські слов’яни тікають від них на південь у Подністров’я і навіть далі на Нижній Дунай.

У своїй праці “Гетика” готський історик VI століття Йордан описав важку мандрівку готів від Вісли на схід через безкраї болота (очевидно, поліські), де втопилося багато людей. У мандрівних сагах Йордан пише, що готи перебували у постійній війні, з жінками і дітьми рухались у Скіфію і, перемагаючи, досягли частини Скіфії, що межує з Понтом – тобто з Чорним морем.

У другій половині III ст. н. е. вони розділилися на дві групи: остготи (остроготи) розселилися на Нижньому Дніпрі та Надазов’ї, а вестготи (візіготи,везиготи) зайняли терени між Дністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм. З середини ІІІ ст. готи здійснюють численні напади на римські провінції у Подунав’ї, а наприкінці ІІІ ст. під римським впливом постає готська держава, яку під назвою імперії Германаріха описує готський історик VI ст. Йордан. Хоча, на думку М. Грушевського, Йордан перебільшує її розміри, включаючи до неї велетенські обшири від Балтії до Чорного моря.

Готська держава досягла найбільшої могутності саме за правління остготського короля Германаріха (350–375) в другій половині IV ст. н. е. Йордан, прославляючи його успіхи, писав про підкорення ним майже всіх племен Східної Європи, в тому числі й слов’ян-венедів.

Відомо також, що роксолани в IV ст. мусили платити данину Германаріху і що вони брали участь у повстанні проти готів під проводом свого великого князя Болемира. За свідченнями Йордана, роксолани вчинили замах на Германариха, так що він не міг особисто брати участь у війні з гунами і незабаром помер.

Слов’яно-сарматські племена, що входили до Антського союзу, перебували у складних відносинах протиборства з готами. У ІІІ-ІV століттях н.е. в Північному Причорномор’ї вони сформували могутній військовий союз, з військовою силою якого вперше зіткнулося Готське королівство Германаріха біля 370 р.

Готи були повністю розгромлені гунами і антами близько 375 р., після чого частина остготів влилася до гунських військ і пішла з ними на захід, частина перейшла Дунай і приєдналася до вестготів, а невелика частина залишилися в Криму, де вони проіснували до кінця І тис. н. е. Згодом вестготи під натиском тих самих гунів змушені були переселитися в межі Римської імперії. Тоді готи вперше повідомили римлян, греків та інші народи Європи про гунів.

Отже завдяки готам в історії “з’явилися” гуни. Хто ж вони такі і що про них відомо? Найпершу звістку про гунів, що жили між аланами і бастармами (останні мешкали в Карпатах), ми отримуємо від давньогрецького географа Птолемея, який жив у II ст. На своїй мапі Птолемей помістив їх в околиці Дніпра. Інший ґеоґраф II ст. (т. зв. Діонісій Періеґета) поміщає “Уннів” (Ού̃ννοι) на західному березі Каспійського моря. Вірменські письменники знають гунів під іменем “Гунк”.

Михайло Грушевськи пише, що “найповніші вісті про Гунів з’являються тільки після їхнього нападу на Ґотів: письменники уміщують тоді Гунів уже недалеко Дону, на північнім сході і просто на сході від нього. Десь коло 370 p. Гуни знищили Аланів, що сиділи коло Меотиди і на лівім боці Дону, силу їх вирізали, інших прилучили до себе і зі збільшеними силами кинулись на Остроґотів”.

В останніх сучасних дослідженнях (особливо, в англомовних) впевнено заявляють, що намагання знайти етнічні і географічні корені гунів залишаються безплідними. Поки що вважалося, що це тюрко-монголо-фіно-угорсько-єнісейсько-тунгусько-кавказько-іранська суміш народів центрально-азійського походження, яка якось пов’язана з кочовою імперією Хунну (Xiongnu) і проти якої китайці збудували Велику Китайську стіну. Буцімто гуни є залишками Хунну, яких було розгромлено імперією Хань і витіснено на захід.

З тих пір, як французький вчений Жозеф де Ґуінь (Joseph de Guignes) у 18 столітті ототожнив гунів з Хунну, гунів розглядали (і тепер часто розглядають) лише як азійських нащадків.

Але цьому немає твердих обґрунтувань, так само, як і тому, що гуни з’явилися зразу ж після того, як зникла Хунну. І навіть якщо це так, до імперії гунів входили найрізноманітніші народи зі своїми культурами. Але всі вони були під тоталітарним управлінням однієї аристократії. Припускається, що мовою гунів начебто була тюркська мова, але існують також свідчення, що вказують на використання германських мов, які були рідними на тих землях, що завойовували гуни.

Цікаво, що за 150-літній проміжок часу, який минув відколи гуни начебто покинули Китай і прибули в Європу, немає жодних записів і згадок того, що з ними за цей час відбулося. The Columbia Encyclopedia, Sixth Edition (2001-05) так і каже, що походження гунів – справжня таємниця. Енциклопедія пише, що етнологічна якість гунів невідома, але повторює традиційні уявлення істориків про гунів: це кочовий і скотарський народ, який географічно походить з Центральної Азії, а в Європі з’являється в IV столітті та створює там могутню військову імперію. При цьому зауважує, що гунів безпідставно пов’язувати з мадярами та тюрками.

Поява на дунайських обріях «нового» народу – гунів – примусила тодішніх істориків шукати їхні корені повсюди. Зокрема, Філосторгій, який народився приблизно 365 року, писав: «Ці гуни – напевно, народ, якого давні називали неврами». Євстафій, який жив в XII ст. пише, що «унни або тунни – каспійський народ із племені скіфів».

Інший пізньоримський історик Амміан Марцеліан, хоч і жив у ці часи (IV ст.) про походження гунів нічого конкретного також не знає: «Плем’я гунів, про яке мало відомо з давніх пам’яток, живе за Меотійським болотом біля Льодовитого океану і переважає всяку міру дикості».

Принагідно відзначимо, що для римлян всі неримські народи були дикими і називалися ними варварами.

А Візантійська імперія, як будь-яка імперія, використовувала хитрість і підступність в своїй політиці. Для боротьби проти одних варварських народів, вона нацьковувала на них інші народи, з різними народами укладала різні угоди, використовувала підкуп правлячої верхівки. Згадайте хоча б як русичі на чолі зі Святославом в X столітті воювали зі своїми братами болгарами.

Як відомо, політико-економічне життя в Римській імперії протягом IV ст. перемістилося у східні області: в 326 р. імператор Костянтин переніс столицю із Риму до Візантії, а в 330 р. перейменував її на Константинополь. Візантійська імперія стала спадкоємицею Римської імперії. Ромеї Візантії часто називаються в історичних джерелах також греками, а Візантійська церква – Грецькою.

Свідчення про слов’янську етнічну приналежність гунів можна відшукати у грека Прокопія Кесарійського. Прокопій з Кесарії, автор книги "Війна з готами", брав безпосередню участь у візантійських військових акціях, які проводилися в різних кінцях імперії. На той час у візантійську армію досить часто брали найманців з північних країв, серед яких було немало й антів. Стикаючись з вихідцями із слов’янського середовища, Прокопій дуже добре вивчив їх побут і звичаї, і ось, описуючи антів і склавінів, він зауважує, що і ті, і другі у всій чистоті зберігають гунські звичаї (!).

«Мартін і Валеріан привели з собою тисячу шістсот вершників, більшість із яких були гуни, склавіни і анти, які мають свої домівки з цієї сторони Дунаю», – пише він про слов’яно-сарматські племена Антського союзу.

У Прокопія є ще один твір – «Таємна історія». Ось дві цитати звідти, гл. 18: «...майже кожен рік, як Юстініан (527–565 рр.) став володіти Римською державою, робили набіги і творили жахливі справи супроти римського населення гуни, склавіни і анти». Глава 23: «... мідійці і сарацини розграбували більшу частину Азії, а гуни, склавени і анти – всю Європу, руйнуючи до основи одні міста, а інші прискіпливим чином обібрали грошовими контрибуціями».

Прокопій, характеризуючи антів і склавінів писав, що «... вони зберігають гунський норов, і ім’я в склавенів та антів було одне й теж». Якщо гуни належали до кочівників-тюрків, то яким чином анти мали триматися їхніх звичаїв? Але найголовніше, що за Прокопієм, анти зберігають гунські звичаї також у військових звитягах – під час кожного нападу антів на імперію (а ці напади здійснювались щороку) бувало перебито і забрано в полон до 200 тисяч ромеїв.

У своїй книзі Прокопій описує могутній похід антів і склавінів на Балкани в 551-552 рр., коли вони страшенно розорили Іллірію та Фракію і підійшли до Константинополя. В іншому місці знову повертаючись до описаних подій, він називає учасників походу ... гунами.

Цікавим видається те, що пише Йордан про похорон Аттіли, ватажка і правителя гунів: «Після того, як він був оплаканий такими стогнаннями, вони (гуни) справляють на його кургані «страву», так називають це вони самі, супроводжуючи її величезним бенкетом...» Як зазначає Г. Василенко у «Великій Скіфії», слово «страва» збереглося лише в українській та словацькій мовах. Чи міг народ, ховаючи свого видатного представника, називати частину похоронної процесії чужим словом?

Істориків також дивує, чому так по-дружньому гуни вирішили допомогти антам в боротьбі з готами. Деякі дослідники вважають, що анти – це осілі слов’яни, а гуни – кочові.

Чи могла б існувати більше 150 років спільнота гунів, склавінів, антів, якби у них не було спільних коренів?! Якби різниця в звичаях, побуті, мові цих народів була великою – вороги давно б це використали для розвалу цього союзу. Геродот, пишучи про скіфів, виділяв серед них скіфів-орачів, скіфів-землеробів, скіфів-кочівників. Може щось подібне було з антами і гунами?

Як пише в своєму дослідженні Олесь Бабій, гуни сприймалися як “уни”, тобто “союзники” (від “унія”, “уніон”, що означає “союз”), гуни – це “союзники”.

Отже виходить, що гуни і анти (представники Антського союзу) – слова-синоніми, різні назви того ж самого поняття. Так само, як руси і тавроскіфи – назви того ж самого народу, який атакував Візантійську імперію в 10 столітті і який візантійськими істориками називався по-різному: в одних джерелах – читаємо “тавроскіфи”, в інших – “руси”, хоча описується той самий історичний період.

Відомо, що до гунської армії, яка атакувала Римську імперію в середині V ст., входили сарматські і слов’янські племена – ті самі анти, які входили до Антського союзу. За повідомленнями істориків Прокопія та Йордана, основним населенням Дунайського регіону є слов’яни. Вони заселили цю територію як раз в кінці ІV і протягом всього V століть.

І ще такий цікавий факт. В історії традиційно вважається, що в Дунайському регіоні велика зміна і переміщення народів були пов’язані із завойовницькими походами гунів. Але коли у II-й половині V століття остроготи, які раніше були васалами гунів, покинули береги Дунаю і вирушили до Італії, то домінуючою силою тут залишилися ... анти та склавіни(!). Куди ж тоді поділися гуни?

У Олеся Бабія є ще друга версія походження слова “гуни”: гуни могли означати те ж саме, що й куни. “Куна” на древньоскандинавській мові означає “дружина”. Отже назва військової верстви та правлячої еліти слов’янських племен для північних германців поширювалось на весь народ. Тим більше, що у Середньовіччі скандинави вживали щодо України назву Кунагард.

Князівська дружина більшу частину свого життя проводила у походах, на конях. В суспільній ієрархії ж стародавньої України це була категорія "кінних людей". Тоді куни або гуни – це "кіннотники", тобто – соціальна верства, яка оточувала українського володаря.

Надзвичайно цінним матеріалом є записи візантійського посла Пріска Панійського, який у 448 році їздив до Аттіли і залишив після себе спогади. І хоча з цих записів до нашого часу дійшли тільки фрагменти, вони є дуже красномовними. До речі, його записами користувався також Йордан.

Пріск повідомляє, що гуни пригощали посольство медом і напоєм, виготовленим із ячменю, а народ Аттіли і його він воїнів називає скіфами. Цікаво, що в усій його розповіді немає жодного слова «гун» або «гунський», а опис «гунського царя Аттіли» та його «бенкет» нагадують князівську Русь.

Ось як описує Пріск свій похід на зустрічі з Аттілою: «прибули два скіфи з наказом іти до Аттіли. <...> Коли ми зупинились, де вказали скіфи, до нас прийшли Едекон, Орест, Скотта та інші знатні у них особи спитати, з якою метою з’явилось наше посольство». В селах їм давали харчі, Пріск зауважує, що замість пшениці давали просо, «а замість вина – так званий по-тубільному мед; слуги, що були з нами, теж одержували просо і напій, добуваний з ячменю; варвари звуть його «камос». Може це «квас»? Слово було неправильно записане римським мандрівником, як часто буває, коли іноземці вимовляють якесь слово по-своєму, а потім записують.

Під час грози і бурі, яка застала ромеїв в дорозі до Аттіли, вони загубилися і налякалися, почали кричати. «Скіфи, що вискочили на шум, запалили очерет, який вони вживають як горючий матеріал, освітили місцевість і питали, чого ми кричимо. Коли варвари, що були з нами, відповіли, що ми злякалися бурі, вони покликали нас до себе, виявили гостинність і обігріли, запалюючи багато очерету... Переправившись через якісь річки, ми приїхали у величезне селище, де, як казали, були хороми Аттіли, більш показні, ніж у всіх інших місцях, збудовані з колод і добре виструганих дощок і обнесені дерев’яною огорожею, що оточувала їх не для безпеки, а для краси».

А ось, що пише Пріск про Аттілу: «І у всьому іншому він виявляв помірність: так, наприклад, гостям подавали чаші золоті й срібні, а його кубок був дерев’яний. Одяг його теж був скромний і нічим не відрізнявся від інших, крім чистоти; ні меч, що висів у нього збоку, ні перев’язі варварського взуття, ні вуздечка його коня не були оздоблені, як у інших скіфів, золотом, каменями або чимось іншим коштовним. Кожний з присутніх з скіфською чемністю вставав і подавав нам повний кубок, потім, обійнявши і поцілувавши того, хто випив, приймав кубок назад».

За словами Пріска, у палаці досить часто відбувалися гучні банкети. А з оповіді зрозуміло, що народ Аттіли живе поселеннями і займається хліборобством, і це ще раз свідчить, що вони є осілим землеробським населенням, яке не могло мати нічого спільного із кочівниками тюркського походження, якими вважають гунів. Про будинки Пріск говорить, що вони були мистецьки оздоблені дерев’яною різьбою – хіба це не вказує на давню українську культурну традицію? А традиції і культура – це той стрижень, завдяки якому народ залишається в історії.


Олексій КОМАР, Київський університет

^ САРМАТИ ПОРОССЯ ТА "ПІВДЕННА"

ГІПОТЕЗА ПОХОДЖЕННЯ РУСІ

Журнал Vita Antiqua, 1-1999. С. 81-88. (подається у скороченні)

Сервер східноєвропейської археології archaeology.kiev.ua/pub/komar2.htm


“Війна Півночі і Півдня” навколо питання походження Русі, що продовжується вже протягом двох з половиною століть, схоже, ще дуже далека від завершення. Як справедливо зауважив О. Й. Пріцак, єдиною причиною, чому вона точиться й досі, є слабкість аргументів обох сторін (Pritsak 1981: 6).

Сьогодні спостерігається зростання авторитету нарешті звільненої від ідеологічних утисків неонорманістичної теорії, що, проте, лише стимулює антинорманістів до активніших пошуків предків русів серед місцевих скіфо-сарматських племен. Хронологічна лакуна при цьому заповнюється схемою Б.О.Рибакова: росомони – hros – роси, де первісне “рос” походить від назви р. Росі (Рыбаков 1982:73-90). На жаль, ця гіпотеза побудована більше на непохитних автохтоністичних переконаннях дослідника, ніж на реальних фактах, за що вона неодноразово піддавалася нищівній критиці в літературі. Однак прихильників структурального підходу вона цілком задовольняє, оскільки достовірність всієї структури, за їх логікою, може бути доведена існуванням так званої “невідомої ланки” (missing link) – надійно засвідченого в джерелах народу, пов'язаного з Пороським регіоном.

У центрі пошуку цієї “невідомої ланки” в українських вчених все частіше опиняються сарматські племена, зокрема роксолани, під впливом україно-поль­ської літописної традиції пов’язані з русами ще батьком антинорманізму М.В.Ло­моносовим. Цю гіпотезу успадкувала російська історіографія XIX ст. (Д.Іло­вай­ський), в той же час в іноземній історіографії кінця XIX ст. були висловлені гіпотези про зв'язок між роксоланами, росомонами Йордана, hros Псевдозахарії та росами. Зокрема схему: росомони – hros – роси вперше запропонував Й.Маркварт, який, однак, вважав “росомони” епічною назвою герулів (огляд історіографії див.: Грушевський 1991: 143-144, 607, 611-612). На жаль, ця література досить швидко стала важкодоступною (як, проте, і її критика), що примусило радянських післявоєнних вчених починати пошуки в тому ж напрямку практично з нуля.

Сплеск войовничого антинорманізму після 2-ої світової війни був зумовлений об'єктивними політичними й психологічними причинами, тому знаходить виправдання з точки зору моралі. З точки ж зору науки це вилилося у масове продукування слабко обґрунтованих гіпотез, що мали будь-яким чином довести місцеве походження русів. Показовим став вихід VI-VII тт. “Советской этнографии”, цілком присвячених початкам Русі, з яких ми відзначимо дві статті, що безпосередньо стосуються нашої теми. С.П. Толстов через тюркську форму “урус” пов'язав русів з сарматським племенем аорси, на користь чого дослідник привів також подібність арабської назви одного з “сінфів” русів – “Арса” до “Аорсія” (Толстов 1947: 57-58).

А.Д. Удальцов висловив припущення, що “росомони” – це інша назва антського союзу племен, до якого вчений між іншим зараховував і роксолан (Удальцов 1947:13). Н.В. Пігулевська, яка опублікувала російський переклад Псевдозахарії, після війни вже не вагаючись ототожнила hros з росами (Пигулевская 1952: 42-48), що дозволило Б.О. Рибакову так заповнити хронологічну лакуну між росами й росомонами та висунути теорію про існування окремого племені росів в Подніпров'ї з IV ст. (Рыбаков 1953: 95-96). He можна сказати, що вона набула великої популярності, проте, як зазначалося, все ще зберігає актуальність. Зважаючи на неслов'янський вигляд етноніму “рос”, в сучасній літературі поширилася тенденція без додаткової аргументації пов'язувати “росів” з іранським світом. Так, до іранського кола відносить етнонім “рос” В.В. Седов (Седов 1982: 111-112), очевидно, більше спираючись на свої погляди про походження антів внаслідок слов'янізації місцевого скіфо-сарматського населення (Седов 1979: 78-100), ніж на лінгвістичні міркування. Також без жодних доказів називає росів “одним з capмато-аланських племен Середньої Наддніпрянщини в ареалі сучасних гідронімів з коренем рос– типу Рось, Роська, Росава, Росавка, Роставиця, яке, вірогідно, входило в антський союз племен” лінгвіст Г.П.Півторак (Півторак 1993: 65).

Зовсім інший підхід спостерігаємо у О.С. Стрижака, який присвятив цілу монографію з'ясуванню можливих лінгвістичних зв'язків між Руссю та сарматами. В монографії зібрано значну кількість лінгвістичного матеріалу, аналіз якого, од­нак, закінчується переважно на стадії порівняння, внаслідок чого монографія майже повністю позбавлена висновків. Обережність дослідника загалом зрозуміла, оскільки об'єктом дослідження було обрано таке складне й суперечливе джерело, як “Керівництво з географії” Клавдія Птолемея, однак не може не викликати подив сміливість, з якою О.С.Стрижак відносить твір Птолемея (не пізніше 165 p.) до ко­ла джерел про походження етноніму “русь” (перша згадка 839 p.). Попри це, праця все ж містить ряд цікавих лінгвістичних спостережень щодо етнонімії сармато-аланських племен. Дослідник виділив групу етнонімів: роксолани – “світлі алани”, аорси – “білі”, аланорси – “білі алани”, компонент чи основа яких має значення “світлий”, “білий” (той же компонент зберігає і скіфська передача “роксолани” – “ревканали”, херсонеське “ревксинали”) (Стрижак 1991: 31). Припущення, що так вирізняли “білошкіре” місцеве населення від темношкірих вихідців з Азії (Стрижак 1991: 77) , звичайно, є необґрунтованим – вдавнину північноіранські племена слабко відрізнялися від “типово” європеоїдного населення (пор. опис аланів у Амміана Марцелліна (XXXI. 2. 21) (Аммиан Марцеллин 1994: 494). Очевидно, це типовий випадок змістового навантаження системи кольорів, аналогією є й слов'янська етнонімія (“білі серби” та “білі хорвати” Костянтина Багрянородного, “білі хорвати” “Повісті минулих літ”, “Біла Русь” і т.д.). Саме в групі “світлих” народів О.С. Стрижак схильний вбачати можливих предків “росів”. Він обережно висловив припущення про можливість переходу: роксолани – росомони – роси, як, проте, і аланорси – орси – ороси – роси (ця ж схема діє і для аорсів) (Стрижак 1991: 80). Дослідник явно симпатизує першій гіпотезі, прагнучи зобразити роксолан різноетнічним населенням несарматського походження зі значним відсотком слов'ян, яке певний час об'єднувалося під владою аланів в роксоланському військово-політичному союзі (Стрижак 1991: 65-68, 77-78, 196-198).

Нагадаємо, що гіпотеза про несарматське походження роксолан була висловлена Д.О. Мачинським, який на підставі аналізу переважно писемних джерел дійшов висновку, що роксолани – окремий від сарматів народ, споріднений з аланами і, як і останні, пов'язаний з глибинними регіонами Азії (Мачинский 1974: 122-132). Неправомірність цієї гіпотези показав О.В. Симоненко (Симоненко 1991: 19-20), торкалися даної проблеми і ми (Комар 1994: 32-33), де, зокрема, звернули увагу на джерело роксоланського походження, яке незаперечно доводить, що роксолани самоусвідомлювали себе сарматами. Мова йде про два епіграфічні написи середини II ст. н.е.: в першому роксоланський цар Распараган, який отримав римське громадянство і помер в Полі, іменується Publius Aelius Rasparaganus rex Roxolanorum (CIL,V,32), тоді, як в другому написі, зробленому його власним сином, він названий rex Sarmatarum (CIL,V,33) (Латышев 1949: 256).

Писемні джерела не дають і будь-яких підстав розглядати роксолан як неоднорідний “військово-політичний союз” – в усіх випадках йдеться про цілісне племенне утворення з центральною царською владою. Припущення ж О.С. Стрижака про аланське походження правлячої верхівки роксолан малоймовірне. Роксолани з'явилися у Північному Причорномор'ї ще на поч. II ст. до н.е., в той час, як поява у Приазов'ї алан та їх перші спроби перейти Дон можуть бути датованими не раніше 60-х років І ст.н.е. Їх прихід позначається появою групи поховань в районі гирла Дону та на Середній Кубані з виразними східними рисами, частина яких знаходить аналогії лише в Центальноазійському регіоні (Яценко 1993: 60 – 69).

Матеріальна культура роксолан довгий час була невідомою. Лише нещодавно О.В. Симоненку вдалося виділити серед ранньосарматських пам'яток ІІ-І ст.ст. до н.е. Дніпро-Донського межиріччя поховання в простих ґрунтових ямах, орієнтовані в північному півколі, які дослідник надійно пов'язав з роксоланами (Симоненко 1991: 17-27; Симоненко 1993: 107-110). Північна орієнтація небіжчиків у ранньосарматський час була настільки рідкісною, що однієї цієї ознаки вистачило Ю.В. Павленку для співвіднесення з роксоланами і сарматських пам'яток Середнього Подніпров'я, сконцентрованих в басейнах річок Рось та Тясьмин. Саме ці роксолани для дослідника стали тією “невідомою ланкою”, якої не вистачало у схемі Б.О. Рибакова. На його думку, до кінця II ст.н.е. у Подніпров'ї утворилося могутнє слов'яносарматське політичне об'єднання “Роксоланія”, яке контролювало практично всю територію Лівобережної України, а на правому березі поширювалося аж до Дунаю. Через черняхівську культуру слов'янізовані роксолани пов'язуються ним з Йордановими росомонами (Павленко 1994: 251-254). Одночасно з Ю.В. Павленком середньодніпровську групу сарматів співвіднесли з роксоланами і ми, також визнавши можливим їх зв'язок з росомонами та пізнішими росами (Комар 1994: 40-41, 45-46), однак детальніший розгляд проблеми дозволив засумніватися в останній частині висновків.

Сарматські пам'ятки Середнього Подніпров'я вивчені досить слабко. Досліджено незначну частину курганів, причому більшість з них у дореволюційний час. Проте наявного матеріалу цілком достатньо для того, щоб скласти загальне уявлення про цю групу пам'яток. Її датування останнім часом уточнене: найбільш ранні поховання з'являються у першій чверті І ст. н.е., а останні здійснені не пізніше кінця цього ж століття (Симоненко 1981: 62-66; Гороховский 19886: 19). Таким чином, будь-який зв'язок сарматів Середнього Подніпров'я з носіями черняхівської культури виключений, оскільки найраніші пам'ятки останньої з'являються на даній території не раніше другої третини III ст. н.е. (Гороховский 1988а: 42-45).

Племенна ідентифікація цих сарматів не викликає труднощів. На початку І ст.н.е. не лише найпівнічнішим сарматським племенем, а й взагалі найпівнічнішим відомим варварським племенем Північного Причорномор'я Страбон називає роксолан (II. V. 7): “За Борисфеном же живуть роксолани, останні з відомих скіфів (тобто варварів – O.K.), хоча вони й живуть південніше, ніж найбільш віддалені відомі нам народи північніше Бреттанії; області за країною роксолан незаселені через холод” (Страбон 1994: 116).

Ототожненню середньодніпровських сарматів з роксоланами не суперечить і археологічний матеріал. Майже стовідсоткове домінування північної орієнтації небіжчиків, відсутність поховальних ям складних конструкцій (підбоїв, катакомб, ям з заплічиками) зближають пам'ятки Середнього Подніпров'я з сарматськими пам'ятками II ст. до н.е. – III ст. н.е. Таврії, пов'язаних О.В.Симоненком з роксоланами. Наявність у середньодніпровських похованнях великої кількості імпортних речей, зокрема рідкісного в інших регіонах сарматської культури бронзового та срібного італійського посуду, цілком відповідає тій ролі, яку відігравали на кордоні Римської імперії у І ст. н.е. роксолани.

В той же час не можна не відзначити такі риси, як відсутність у похованнях жертовної їжі та значна роль вогню у поховальному обряді, які відрізняють середньодніпровських роксолан від роксолан Таврії та зближають їх з аорсами. В І ст. н.е. аорси проживали у Дністро-Дунайському межиріччі, межуючи на північному сході з ареалом сарматів Середнього Подніпров'я. Саме з аорсами О.В.Симоненко пов'язує могутнє угрупування Фарзоя та Інісмея. Оскільки у похованні з Баштечок знайдена мисочка з тамгою Інісмея, дослідник не виключає можливості, що сармати Подніпров'я також входили до цього політичного об'єднання (Симоненко, Лобай 1991: 35, 62-75). Можливо, на користь цього свідчить і знахідка монети Фарзоя неподалік од Бердичева (обставини знахідки невідомі) (Карышковский 1988: 115). До такого ж висновку підштовхують і дані писемних джерел. Напис Плавтія Сільвана повідомляє, що той “повернув царям бастарнів і роксолан їх синів, а цареві даків – братів, взятих раніше в полон або захоплених ворогами” (Щукин 1989: 80). Події, про які йде мова – це два походи: проти сарматів за Дунай і на підтримку Херсонеса проти кримських скіфів. Зрозуміло, останні ніяк не могли захопити родичів царів бастарнів та даків, малоймовірна і можливість бойових дій між таврійськими роксоланами та кримськими скіфами. Останні не могли розв'язати бойових дій проти Херсонесу, маючи погані стосунки з північним сусідом, який, до того ж, як свідчить декрет на честь Діофанта, традиційно був союзником кримських скіфів. Нарешті, ніяких даних про хід та результати кримської акції Плавтія Сільвана у нас немає. Тому повернення полонених можна пов'язати лише з походом на задунайських сарматів, тобто аорсів. Названі у написі “полоненими” родичі царів бастарнів, даків та роксолан насправді були звичайними заручниками, яких переможці брали для забезпечення себе від виступу підкорених царів. Цей факт надзвичайно важливий, оскільки він означає, що напередодні походу Плавтія Сільвана аорси настільки посилилися, що зуміли підкорити чи, швидше, силою примусили до союзу з собою наймогутніші племенні утворення Подунав'я – даків та бастарнів, а також роксолан. З силою аорсів рахувалися і римляни: повернення заручників, звичайно ж, не було благодійною акцією – римляни намагалися таким чином заручитися підтримкою або принаймні нейтралітетом цих племен на випадок майбутніх сутичок з аорсами. Синхронізація даного походу з відсилкою V Македонського легіону до Вірменії дозволила М.Б.Щукіну датувати його літом-осінню 62 р. н.е. (Щукин 1989: 80). Не можна не помітити, що ця дата надзвичайно близька до початку випуску монет Фарзоя в Ольвії, який П.О.Каришковський відносить до часу близько 64 р. (Карышковский 1988: 108-115). Випуск монет Фарзоя красномовно свідчить, що “придушення ... заворушень сарматів” Сільваном було лише короткочасним епізодом, який не завадив подальшому зростанню могутності аорсів. Вже взимку 67/68 pp. колишні “союзники” римлян – роксолани – вторгаються в Мезію, набіг повторюється і наступної зими 68/69 pp. Сама по собі зміна політичної орієнтації для кочовиків не є дивною, інша справа, що роксоланські походи мали бути узгоджені з аорсами. Справа в тому, що в І ст. н.е. роксолани ще не переселилися в Подунав'я. Поховання І ст. н.е. в простих ґрунтових ямах, орієнтовані на північ для даного регіону одиничні, в той час, як на правобережжі Середнього Подніпров'я їх виявлено велику кількість. Однак припущення про можливість двох зимових походів роксолан безпосередньо з Середнього Подніпровця малоімовірне. На наш погляд, ситуація пояснюється запланованістю обох походів. В таких випадках боєздатна чоловіча частина племені з осені разом з частиною худоби, необхідної для проживання, залишалася для зимівлі на території дружнього племені, яке приєднувалося до походу та отримувало додатково частину здобичі. Таким племенем в даному випадку, швидше за все, були аорси, чим і пояснюється цифра 9000 вершників, вказана Тацитом для другого походу.

Чи, може, дійсно існувала наддержава “Роксоланія”, як вважає Ю.В. Павленко? Підстав для таких висновків немає. У Подніпров’ї сармати проживали у невеликій смузі вздовж Дніпра, що належала на той час до степової зони (південь Київщини і Черкащина). Обмеженість цієї території та порівняно велика густина розташування сарматських поховань, на наш погляд, свідчать про те, що тут розташовувалися лише зимівники роксолан, літні ж кочів'я мали знаходитися південніше, у межиріччі Дніпра і Південного Бугу. Невелика таврійська група роксолан на Лівобережжі Дніпра безперечно поступалася за чисельністю і впливом сарматським племенам нової хвилі, які переселялися сюди з Поволжя на рубежі нашої ери і продовжували переходити Дон протягом всього І ст. н.е. Їх контакти з середньодніпровськими роксоланами були обмеженими, якщо вони взагалі мали місце, тому стверджувати належність двох груп роксолан до одного політичного об'єднання у нас немає підстав. Довести ж залежність від роксолан лісових та лісостепових слов'янських племен (за виключенням зарубинців Середнього Подніпров'я) практично неможливо.

Стосунки роксолан і племен зарубинецької культури слід розглянути окремо. Хоча ми вже зупинялися на цьому раніше (Комар 1994: 45-46), деякі факти вимагають переосмислення. Перші контакти між роксоланами і слов'янами, очевидно, носили характер збройних сутичок. Принаймні з кінця II ст. до н.е. в зарубинецькій культурі спостерігається будівництво городищ, яке С.В.Максимов пов'язує з сарматською загрозою (Максимов 1971: 56; Максимов 1975: 192). На думку дослідника, стосунки між слов'янами і сарматами протягом всього часу були ворожими. Підставами для своїх висновків він вважає знахідки кількох сарматських наконечників стріл у земляних валах, що оточували майданчики городищ Бабина Гора та Ходосівка. На городищі Ходосівка були знайдені “виразні сліди пожежі” – перепалений до червоного шар глиняної обмазки, яка входила в комплекс оборонних стін. На городищах Бабина Гора, Монастирьок, Пилипенкова Гора та інших, на його думку, спостерігається схожа, хоча й не така виразна, картина (Максимов 1978: 45-54). Нечисленні знахідки сарматських наконечників стріл у валах зарубинецьких городищ О.В.Симоненко пов'язує з воєнними акціями сарматів І ст. до н.е. (Симоненко, Лобай 1991: 82). В роксоланських комплексах цього часу дійсно виявлено кілька зарубинецьких мисок (Львове 1/1; Каїри 9/2) (Симоненко 1993: 26), однак змальовані Є.В.Максимовим катастрофічні наслідки цих походів для зарубинецьких городищ, на наш погляд, явно перебільшені. Городища Бабина Гора та Пилипенкова Гора існували принаймні до кінця І ст.н.е., а Ходосівка та Монастирьок й в II ст., що робить сарматів непричетними до припинення їх функціонування. Та й, власне, сліди пожеж не обов'язково являються ознаками розгрому, зважаючи на поширену в давнину традицію спалювати старе поселення при переселенні. На розгромлених пізніших слов'янських городищах (Зимне, Пастирське) знайдені рештки загиблих захисників та жителів городища, чого не виявлено на зарубинецьких. На городищі ж Ходосівка, де виявлені залишки пожежі, планомірних розкопок не проводилося, тому ні встановити час пожежі, ні визначити, чи спостерігаються її сліди по всьому поселенні, ми поки що не можемо. На наш погляд, в І ст. до н.е. сармати не доводили справу до штурму зарубинецьких городищ й задовольнялися лише періодичними викупами.

Близько рубежу нашої ери ситуація в Дніпро-Донському межиріччі різко дестабілізується, що пояснюється переселенням в цей регіон зі сходу могутнього племенного об'єднання аорсів та ряду не відомих на ім'я племен (Комар 1994: 42-43). Під їх тиском язиги, а також більша частина роксолан переходять на правий берег Дніпра, однак, якщо перші попрямували у Подунав'я, роксолани віддали перевагу вже знайомому регіону Середнього Подніпров'я. Віднині роксолани стають найближчими сусідами зарубинецьких племен. Між ними навряд чи могли зберігатися ворожі стосунки, як вважає Є. В. Максимов. Очевидно, мала рацію М.П.Абрамова, яка називала ці стосунки мирними (Абрамова 1961: 108). Незважаючи на “сарматську загрозу”, населення зарубинецької культури не покинуло район Середнього Подніпров'я, де протягом І ст.н.е. продовжують існувати старі і навіть виникають нові поселення. Пізньозарубинецькі поселення неукріплені, а на городищі Бабина Гора комплекси пізньозарубинецького часу розташовуються не на вершинах пагорбів, а трохи нижче, на майданчиках-уступах і навіть за межами укріплень (Циндровська 1993: 153), що свідчить про відсутність загрози з боку сарматів. На думку О.В.Симоненка, ці факти відбивають встановлення політично-економічної залежності слов'ян від роксолан (Симоненко 1981: 68). Оскільки сарматські речі виявлені лише на таких пам'ятках, як Суботів, Жаботин, Бабина Гора, Таценки, Пирогове (Максимов 1978: 50-52), мова йде про залежність лише невеликої локальної групи зарубинців правобережного Середнього Подніпров'я.

Наприкінці І ст. н.е. об'єднання Фарзоя та Інісмея з невідомих причин, швидше за все, під тиском алан, сходить з історичної арени: монети Фарзоя датуються не пізніше часу Тита (71-81 рр.н.е.), монети ж його наступника Інісмея максимум заходять в час Доміціана (81-96 pp.) (Карышковский, 1988: 116-119). Ослаблення аорсів сприяло піднесенню роксолан, які не пізніше кінця І ст. переселяються у Подунав'я. Вже у 107 p. Римська імперія була змушена укласти з роксоланами договір про охорону за плату її кордонів, що було завуальованою формою виплати данини. Таким чином, роксолани проживали на території Подніпров'я менше століття. Ю.В.Павленко стверджує, що за цей час вони встигли ослов'янитися й осісти на землю, доказом чого є Калантаївський безкурганний могильник. Зарубинецький вплив ним також вбачається в застосуванні дерев'яних конструкцій в похованнях, які продовжують “традиції скіфського часу” (Павленко, 1994: 252-253). Сарматам взагалі була притаманна звичка використовувати для облаштування могил всі наявні під рукою матеріали. Оскільки Середнє Подніпров'я в цьому плані важко порівняти з бідними на деревину степовими районами, М.І.Вязьмітіна у не зовсім коректній формі порівняла могильні дерев'яні конструкції середньодніпровських сарматів зі старшими щонайменше на два століття скіфськими (Археология УССР, 1986: 195), жертвою чого і став Ю.В.Павленко. Цього порівняння йому вистачило для того, щоб змалювати “широке відродження звичаїв чорнолісько-скіфської доби” (sic!), зникнення сарматських рис у поховальному обряді і, як наслідок, повну слов'янізацію роксолан (Павленко, 1994: 252-254).

Насправді матеріальна культура роксолан Середнього Подніпров'я типово сарматська. Вплив зарубинецької культури (якщо не брати до уваги кілька надзвичайно сумнівних випадків, де можна підозрювати тілоспалення), зовсім відсутній. Типово сарматський інвентар містять і поховання Калантаївського могильника, який розташований на території чорноліського городища. Звичайним безкурганним могильником його вважати не можна. Переважна більшість сарматських поховань впущені в кургани попередньої доби, однак зустрічаються поховання, здійснені на городищах чи навіть просто на колишніх поселеннях. Цей факт пояснюється через призму ідеологічних уявлень стародавніх народів. Могила сприймалася як своєрідне житло небіжчика (показовим є українське “домовина”). Для народів, які використовували курганний поховальний обряд, таким житлом був курган. Оскільки спорудження кургану було надзвичайно трудомістким процесом, вважалося цілком прийнятним “підселити” свого небіжчика у вже готовий курган. Не кожен курган підходив для цієї ролі. Дослідниками давно відмічений факт, що сармати віддавали перевагу курганам доби міді-бронзи, лише в рідкісних випадках використовуючи скіфські. Це – типова боязнь помсти з боку духів могутнього войовничого народу, що займав дану територію до них. Оскільки народи передскіфського часу “претензій” до сарматів не мали, їх кургани можна було використовувати. Очевидно, коли “гарного” кургану поблизу не було, використовували “сурогатні” замінники – городища. Калантаївське городище – саме той випадок. Розташоване поруч з місцем зимівлі якогось роду воно поступово перетворилося на “обжитий” родовий могильник. Розглядати ж його як свідчення осідання сарматів на землю неможливо вже через відсутність поселення з аналогічним інвентарем. Контакти роксолан і слов'ян, безперечно, існували, про що свідчать знахідки речей сарматського вигляду в зарубинецьких комплексах, однак їх нечисленність вказує на низьку інтенсивність таких контактів. Питання, яке нас цікавить, має бути сформульоване так: чи міг етнонім “роксолани” у подібній до “рос” формі перейти на певну групу слов'янського населення і після відходу роксолан зберігатися як самоназва? Відповідь на це питання, звичайно, лежить поза межами нашої компетенції. Розглянемо іншу проблему: чи фіксується археологічними даними в правобрежному Середньому Подніпров'ї безперервний розвиток однієї групи населення, яка може бути співвіднесена з гіпотетичними “росами”?

Після відходу роксолан у Подунав'я зарубинецька культура дещо змінює вигляд. Змінюється набір прикрас, в керамічному комплексі та поховальному обряді з'являються виразні риси пшеворської культури. Ці факти свідчать про помітну інфільтрацію пшеворців у середовище зарубинецького населення Середнього Подніпров'я (Козак 1991: 118-122). Процес уніфікації матеріальної культури слов'ян Дністро-Дніпровського межиріччя, яка протягом II ст.н.е. почала набувати змішаного зарубинецько-пшеворського вигляду, на наш погляд, відбиває утворення племенного союзу “спадів”. Ці процеси були раптово перервані у останній чверті II ст. інвазією готів. За свідченням Йордана (Getica, 27-29), спали були розбиті, і готи оволоділи “бажаною країною” (Йордан 1960: 70). Переможці вигнали зубрицьке населення з Волині та пізньозарубинецьке з Південного Побужжя.

Просунувшись вздовж Південного Бугу до Чорного моря, готи ніби клином роз'єднали слов'ян на два ареали, які стали відомі у VI ст. під назвами “склавіни” та “анти”. В другій чверті III ст. готи з'являються і в Середньому Подніпров'ї. Етнокультурна ситуація у даному регіоні в III-IV ст. надзвичайно складна. Окрім “класичних” черняхівських пам'яток (Маслів, Рижівка, Обухів І, Дерев'яна та ін.) тут відомі черняхівсько-вельбарські пам'ятки (Глеваха, Снітинка, Леськи) та пам'ятки типу Журівки (Журівка, Ломовате, Черняхів, Сабадаш-Охматове), що вирізняються напівземлянковими житлами, великим відсотком ліпного посуду (пізньоскіфського вигляду), незначним відсотком тілоспалень й повним домінуванням західної орієнтації інгумацій у поховальному обряді. Перша група впевнено співвідноситься з готами; друга, очевидно, залишена германським населенням, що входило до готського об'єднання. Пам'ятки типу Журівки, незважаючи на присутність вельбарських рис, явно залишені іншим етносом, можливо, спорідненим зарубинецькому пізньоскіфським населенням з Нижнього Подніпров'я .

Окрім вищезгаданих груп, в Середньому Подніпров'ї зберігалося і місцеве населення, яке залишило пам'ятки київської культури (Нові Безрадичі. Обухів III, IV, V, VII, Григорівка, Бабичі та інші). Вони займають приблизно той же ареал, що й попередні пізньозарубинецькі, тільки тепер вже черезполосно з черняхівськими. Щоправда, прихід на початку III ст. готів, потім в 2-й половині III ст. пізніх скіфів, а в кінці III ст. вельбарського населення змусив слов'ян злегка “потіснитися”: достовірно київські пам'ятки IV ст. відомі лише на північ від р. Стугни (Терпиловский, Абашина 1992: 86). Така мішанина германського, іранського й слов'янського населення виглядає дивно, між тим, саме поєднання германських, слов'янських та іранських елементів являє собою нечисленний лінгвістичний матеріал, яких залишився нам від антів (Свод древнейших письменных известий...: 296310, 328-336). Це підштовхує до висновку, що саме в Правобережному Середньому Подніпров'ї слід локалізувати “антів” III-IV ст.. В V ст. населення даного регіону змінюється, що пов'язано спочатку з відтоком частини населення разом з остроготами, а потім з розселенням антів до Дунаю. В 2-й половині V ст. сюди висувається київське населення правобережної Північної Київщини, що фіксується появою пам'яток пеньківської культури, а його місце, в свою чергу, займає населення празької культури, яке стало відоме пізніше під назвою “дерева” – “деревляни” (цікаво, що поселення VI-VII ст. на Старокиївській горі також празьке (Толочко 1983: 26-28)).

І надалі ситуація в Середньому Подніпров'ї не залишалася стабільною, що гарно ілюструється регіоном біля Обухова. Так, поселення київської культури Обухів II перекривається шаром празької культури західного походження, який змінюється шаром волинцевської культури, генетично не пов'язаної з попередньою. Однак західне населення таки домагається свого: поряд зі спаленим волинцевським поселенням виникає поселення культури Лука-Райковецька, яка змінює не лише волинцевські, а й дещо південніші сахнівські старожитності. Ці факти свідчать, що правобережне Середнє Подніпров'я весь час було об'єктом боротьби між різними слов'янськими племенами, перемогу в якій напередодні утворення Русі здобули племена культури Лука-Райковецька, яка й стала підосновою давньоруської на всій Правобережній Україні. Припущення, що за таких обставин якась група населення не лише збереглася в Середньому Подніпров'ї з І ст. до IX ст., а й зуміла поширити свій етнонім на весь східнослов'янський ареал, виглядає надто фантастично, щоб його сприймати серйозно.

Не покращує його становище і посилання на існування “росомонів” та hros. Проблеми цих “народів” існують лише за рахунок браку інформації. Спробуємо з'ясувати, які факти є у нашому розпорядженні. Етнонім “росомони” зафіксований лише в “Гетиці” Йордана при описі обставин смерті Германаріха (Getica 129): “Підступному ж племені росомонів, яке тоді серед інших служило йому, випала нагода йому зашкодити. Одну жінку з вищеназваного племені на ім'я Сунільда за зрадницький відхід (від короля – поправка О.Ч.Скржинської) її чоловіка, король, охоплений гнівом, наказав розірвати на частини, прив'язавши до диких коней... Брати ж її Cap і Аммій, у помсту за смерть сестри, вдарили його мечем у бік” (Йордан, 1960: 91-92). Належність даного уривку до фольклорних джерел (а, отже, й до тексту Аблабія) безсумнівна, оскільки цей епізод зберігся в скандинавському та давньонімецькому фольклорі. Зокрема у скандинавській “Волсунг-сазі”, що є норманським варіантом “Пісні про Нібелунгів”, додано історію про Сванхільду – дружину Йормунрека, яка була страчена (розтоптана кіньми) за підозрою у подружній зраді. Її брати, Хамді та Серлі, у помсту за сестру відрубали Йормунреку руки та ноги, однак голову відрубати було нікому, оскільки по дорозі вони випадково вбили третього брата – Ерпа. Залишки цієї легенди були детально проаналізовані М.Ю. Брайчевським, щоправда, вже виходячи з тези про слов'янську належність росомонів (Брайчевский 1964: 102-107).

Саме пізніші легенди дозволили зробити О.Ч. Скржинській відзначену поправку в тексті; аналогічне читання прийняв і А.Н. Антфертьєв (Свод древнейших письменных известий...: 113). Однак Аблабія від даних подій відділяло лише трошки більше століття – час, незначний для народної пам'яті вдавнину. На цій стадії існування легенда обов'язково мала зберігати історичне зерно. Тому ряд дослідників пропонують дослівно перекладати текст: “Сунільду, за зрадницький відхід її чоловіка (traudulento discessu – “підступний відхід”, “відокремлення”, discessus може мати також значення “повстання” (Свод древнейших письменных известий...:157)), король... наказав розірвати на частини...”. В такому випадку росомони – союзники Германаріха (або підлегле плем'я), які з появою гунів відходять від союзу з ним, за що той страчує дружину вождя росомонів (Буданова 1990: 134). Таке читання зразу піднімає питання про етнічну належність росомонів. Їх ототожнювали з роксоланами, герулами, слов'янами, називали готським чи аланським родом, проте єдиним способом з'ясувати етнічну належність росомонів є вивчення лінгвістичних даних про них. Сам етнонім найчастіше пояснюється, як “народ роси” – ros Ч– осетинське mojne “муж”, “чоловік” (Абаев 1949: 172).

Зв'язок цих “росів” з p. Рось, (від давньоіндійського ros, rasa (слов'янське “роса”) “волога” (Стрижак 1991: 158-159)), загалом можливий, але лише через різночитання Rosomonorum – Rosomanorum, Rosimanorum, де явно помітно германське man. Справа в тому, що в IV ст. в Пороссі проживали лише “анти” та готські роди (можливе читання gens щодо росомонів – “рід” (Свод древнейших письменных известий...: 155)), які відокремлювалися від аланів великим масивом остроготів. Однак, якщо “росомани” – германський етнонім, чи не можна прочитати і його першу частину? О.М.Трубачов прочитав “росомони”, як готське ros “кінь” + аланське mojne “чоловік” – тобто “кінні люди” (Трубачев 1967: 11). Зважаючи на різночитання, явно штучне тут mojne слід, на наш погляд, замінити на man, отримавши таким чином готське слово, тотожне за змістом до “кочовики”.

Готським ім'ям є і Сунільда (Суніхільда) – Сванхільда – “Лебідь”, але його порівняння з літописною Либіддю є некоректним з точки зору лінгвістики (Свод древнейших письменных известий...: 156; Трубачев 1991:199). Відзначені ж М.Брайчевським паралелі в слов'янському фольклорі до персонажу Сванхільди не доводять його слов'янське походження, оскільки в германському фольклорі він зафіксований ще у VI ст. (Брайчевский 1964: 103-107). Імена “Cap” і “Аммій” не германські, а, швидше за все, іранські: до них близькі авестійське sarah, осетинське sär “голова” та скіфське ата “сирий” (Стрижак 1991: 79). Ці імена неодноразово порівнювали з придніпровськими містами Птолемея Cap (Сарон) та Амадока (порівняйте: Хамді), однак порівняння не можна визнати коректним, оскільки корінь cap– надзвичайно поширений в іранському світі, а до другого імені при бажанні можна знайти ще несподіваніші паралелі (наприклад, арабські міста Хама, Хамадан, Хамрі тощо). Оскільки германські елементи цілком можуть бути пояснені германомовністю джерела, єдиний прийнятний висновок щодо мови “росоманів” буде про її належність до іранської групи. Таким чином, якщо визнати , що під “росоманами” криється реальний народ, його можна описати так: кочовий іраномовний народ, який має іншу назву (не “росомони”!), союзний готам, після появи гунів виступає проти готів, чим сприяє смерті Германаріха. Неважко здогадатися, що мова йде про аланів, з якими у готів існували тісні взаємини (сам Йордан, як вважається був гото-аланом за походженням).

Події ж, про які йдеться, докладно передає Амміан Марцеллін (XXXI. 3. 1 – З): “І ось гуни, пройшовши через землі аланів, які межують з гревтунгами і, як правило, називаються танаітами, зробили у них страшне знищення і спустошення, а з тими, що вціліли, уклали союз і приєднали до себе. За їх допомогою вони сміливо прорвалися несподіваним нападом в просторі й родючі землі Ерменріха... Вражений силою цієї несподіваної бурі, Ерменріх протягом довгого часу намагався дати їм рішучу відсіч і відбитися від них; але оскільки чутки все більше посилювали жах лиха, що насувалося, то він поклав кінець страху перед великими загрозами добровільною смертю. Витимир, вибраний після його смерті царем, чинив деякий час спротив аланам... Але після багатьох поразок він загинув у битві, переможений силою зброї” (Аммиан Марцеллин 1994: 494-495).

Союз аланів з гунами, хоча й був вимушеним, але все одно розглядався готами, як удар в спину. Не виключено, що саме звістка про цей союз і стала причиною самогубства Германаріха. Характерною особливістю історичного фольклору є передача подій символами. “Найшляхетніший з роду Амалів”, “дуже войовничий цар, якого боялися сусідні народи через його багаточисельні і різноманітні воєнні подвиги” не міг загинути для народу через страх поразки, тому героїчний епос приписав його смерть підступності етнічно не атрибутованих кочовиків (“росоманів”), які діяли не з політичних причин, а за зрозумілим германцям законом кровної помсти. Однак ця легенда не про смерть Германаріха. “Удар мечем в бік” – символ зради; відрубування ж королю кінцівок – символ позбавлення його сили, влади. На наш погляд, легенда про Сунільду в закодованій формі передає переконання готів, що саме зрада аланів стала причиною катастрофічної поразки готів та їх легендарного непереможного короля Германаріха.

Залишається лише свідчення ПсевдоЗахарії, однак з ним справа простіша. В “Церковній історії”, сирійському джерелі, що було складене близько 560 p. і приписувалося Захарії Ритору, міститься додаток з розповіддю про християнську місію Кардоста на Північний Кавказ, в якій приводиться перелік північнокавказьких племен. Перелічивши тринадцять “гунських” племен, джерело говорить: “Далі від них живе народ амазрати та песиголовці (люди-пси), на захід і на північ від них – амазонки ( amazonides ), жінки з однією груддю, вони живуть самі по собі і воюють зі зброєю і на конях..., сусідній же з ними народ ерос, чоловіки, з величезними кінцівками, у яких немає зброї і яких не можуть носити коні через їх кінцівки” (Пигулевская 1939: 114-115). Передача назви останнього народу викликає труднощі: латиницею вона виглядає як bros, кирилицею, як “ерос”. Розповідь про амазонок, песиголовців та амазратів (ast-zarte – “люди величиною з лікоть”, “карлики”), безперечно, походить з якогось грецького джерела (Пигулевская 1939: 111). Сюди ж слід відносити і розповідь про hros, тому версію А. І. Попова, що hros – це передача біблійного семітського “князя Рош” (саме “князя”, а не “народу”), некоректну і з точки зору лінгвістики, слід визнати помилковою (Попов 1975: 54). О.Й.Пріцак справедливо відзначив, що в сирійській передачі так має виглядати грецьке héros – “герой”, однак це слово, звичайно ж, застосовувалося не щодо “велеток-амазонок” (Pritsak 1981: 6). Плутані уявлення про героїв, як велетнів без зброї, що не їздять верхи, цілком могли скластися завдяки розповідям про подвиги Геракла, який завжди подорожував пішки або на колісниці, часто змагаючись голими руками чи за допомогою палиці. В тексті також відразу помітно бінарну опозицію:

  • народ жінки – народ чоловіки

  • зі зброєю – без зброї

  • на конях – без коней.

Найближчі аналогії таким уявленням знаходимо у дещо пізніших арабських географів. Так, Ал-Хварізмі розташовує на півночі Європи у “Західному зовнішньому морі” “острів Амазанус, на якому живуть чоловіки”, а поряд з ним “острів Амазанус, на якому живуть жінки” (Калинина 1988: 47, 52). Очевидно, ці дві згадки відбивають своєрідне передньоазійське розуміння грецьких легенд, згідно якого десь на півночі існує войовничий народ жінок-амазонок та аналогічний народ чоловіків “героїв”. Зрозуміло, реальність існування цих народів не більша, ніж їх казкових сусідів – карликів та песиголовців.

Проаналізувавши наявні писемні, лінгвістичні та археологічні матеріали, ми дійшли висновку про повну відсутність джерел, які могли б довести існування окремого племені росів/русів раніше IX ст., що, на наш погляд, свідчить про повну безперспективність подальших пошуків у цьому напрямку. Вперте бажання ряду дослідників довести реальність існування “поляно-руського князівства” принаймні з V ст. н.е. та його виключну роль в утворенні Руської держави призводить до ігнорації ряду важливих фактів, як, скажімо, повідомлення ал-Мас'уді про домінування волинянського (а не дулібського!) племенного союзу напередодні появи Русі (Гаркави 1870: 135-137), яке, між тим, добре узгоджується з поширенням на Правобережній Україні культури Лука-Райковецька.

За нашим глибоким переконанням, проблема походження Русі має вирішуватися лише шляхом аналізу процесів, які безпосередньо привели до утворення Руської держави, та лише на підставі джерел, синхронних цим процесам.


Література:


  1. Абаев B.И. Осетинский язык и фольклор. М.-Л.,1949.

  2. Абрамова М.П. Сарматские погребения Дона и Украины ІІ в. до н.э. – I в. н.э. // CA. – 1961. – № 1.

  3. Аммиан Марцеллин. Римская история. – СПб., 1994.

  4. Археология Украинской ССР. – Т.2. – К., 1986.

  5. Брайчевский М.Ю. Когда и как возник Киев. – К., 1964.

  6. Буданова В.П. Готы в эпоху Великого переселения народов. – М., 1990.

  7. Гаркави А.Я. Сказания мусульманских писателей о славянах и русских. – СПб., 1870.

  8. Гороховский Е.Л. Хронология черняховских могильников Лесостепной Украины // Труды V Международного конгресса археологов-славистов. – т.4. – К., 1988а.

  9. Гороховский Е.Л. Хронология ювелирных изделий первой половины I тысячелетия нашей эры Лесостепного Поднепровья и Южного Побужья. Автореф. канд. дис. – К., 1988б.

  10. Грушевський M.С. Історія України-Русі. – т.1. – К., 1991.

  11. Иордан. О происхождении и деяниях гетов. – М., 1960.

  12. Калинина Т.М. Сведения ранних ученых Арабского халифата. – М., 1988.

  13. Карышковский П.0. Монеты Ольвии. – К., 1988.

  14. Козак Д.Н. Етнокультурна історія Волині (І ст. до н.е. – IV ст. н.е.). – К., 1991.

  15. Комар 0.В. Роксолани: історія та проблематика. – Академія. 4.1. – К., 1994.

  16. Латышев В.В. Известия древних писателей о Скифии и Кавказе // ВДИ. – 1949. – № 3.

  17. Максимов C.B. Зарубинецьке городище Пилипенкова гора // Археологія – вип. 4. – К., 1971.

  18. Максимов Е.В. К вопросу о зарубинецких городищах на Среднем Поднепровье // Скифский мир. – К., 1975.

  19. Максимов C.B. Взаємовідносини зарубинецьких та степових племен Подніпров'я. // Археологія. – Вип. 28. – К., 1978.

  20. Мачинский Д.А. Некоторые проблемы этнографии восточноевропейских степей во II в. до н. э. // АСГЭ. – вып. 116. – 1974.

  21. Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. – К., 1994.

  22. Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. – К., 1993.

  23. Пигулевская Н.В. Сирийский источник VI в. о народах Кавказа // ВДИ.– № 1. -1939.

  24. Пигулевская Н.В. Имя “Рус” в сирийском источнике VI в. н.э. // Академику Б.Д.Грекову ко дню 70-летия. – М., 1952.

  25. Попов А.И. Названия народов СССР: введение в этнонимику. – Л., 1973.

  26. Рыбаков Б.А. Древние русы // CA – Т. ХVII. – 1953.

  27. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв. – М., 1982.

  28. Свод древнейших письменных известий о славянах. – Т. 1. – М., 1991.

  29. Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян. – М., 1991.

  30. Седов В.В. Восточные славяне в VI-XIII вв. – М., 1982.

  31. Симоненко А.В. Сарматы в Среднем Поднепровье // Древности Среднего Поднепровья. – К., 1981.

  32. Симоненко А.В. Роксолани (пошук археологічних відповідностей) // Археологія. – К., 1991. – №4.

  33. Симоненко А.В. Сарматы Таврии.– К., 1993.

  34. Симоненко А.В., Лобай Б.И. Сарматы Северо-Западного Причерноморья в I в. н.э. – К., 1991.

  35. Страбон. География. – М., 1994.

  36. Стрижок О.С. Етнонімія Птолемеєвої Capматії. – К., 1991.

  37. Стрижок О.С. Роксолани і Русь. – Ономастика України першого тисячоліття нашої ери. – К., 1992.

  38. Терпиловский Р.В., Абашина Н.С. Памятники киевской культуры. – К., 1992.

  39. Толочко П.П. Древний Киев. – К., 1983.

  40. Толстов С.П. Из предистории Руси // СЭ. – Т. VI-VII. – 1947.

  41. Трубачев О.Н. Из славяно-иранских лексических отношений // Этимология. – М., 1965.

  42. Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян. – М., 1991.

  43. Удальцов А.Д. Основные вопросы этногенеза славян. – СЭ, T.VI-VII. – 1947.

  44. Циндровсъка Л.0. Пізньозарубинецькі поселення на Середньому Подніпров'ї // Археологія. – К., 1993. – № 2.

  45. Щукин М.Б. Сарматы на землях к западу от Днепра и некоторые события в Центральной и Восточной Европе // СА. – 1989. – № 1.

  46. Яценко C.A. Аланская проблема и центральноазиатские элементы в культуре кочевников Сарматии рубежа I – II вв. н. э. // ПАВ. – 1993. – вып.3.

  47. Pritsak О., 1981. The origin of Rus Vol.1: Old Scandinavian sources other then the sagas, Cambridge, Massachusetts.


Володимир РИЧКА

^ ПАРАДОКСИ МІСТИФІКАЦІЙНОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ

Критика № 6, 2005 рік




залишити коментар
Сторінка6/9
Дата конвертації21.09.2011
Розмір1.87 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9
плохо
  1
средне
  2
отлично
  2
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх