Віктор Васнєцов. Боян. 1910 р icon

Віктор Васнєцов. Боян. 1910 р


Схожі
-
Питання компетенції місцевого самоврядування в контексті реформування системи територіальної...
Віктор янукович: Ми позитивно оцінюємо досягнутий рівень відносин з Альянсом...
Наукова бібліотека хнуре левикін Віктор Макарович Бі обібліографічний покажчик Харків2005 Віктор...
Наукова бібліотека хнуре левикін Віктор Макарович Бі обібліографічний покажчик Харків2005 Віктор...
За вагомий особистий внесок у реалізацію державних соціальних програм...
Міністерство аграрної політики та продовольства України Харківська державна зооветеринарна...
Житомирщини шатило віктор Йосипович лікар, організатор...
Апн україни Член-кореспонден т Академії педагогічних наук України Віктор Костянтинович Сидоренко...
Апн україни Член-кореспонден т Академії педагогічних наук України Віктор Костянтинович Сидоренко...
Рефера т на універсальну енциклопедію «Черкащина» ( К., 2010. 1100 с; ілюстрації...
Апн україни Національний педагогічний університет імені М. П...



Загрузка...
страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9
повернутися в початок
^

Тінь Великої Китайської стіни


Давайте наостанок скористаємося аналогією. Де загроза гунів (тоді ще іменованих хуннами) викликала аналогічну стратегічну оборонну ініціативу, будівництво подібного за обсягами укріпленого комплексу? Так-так, саме Велика Китайська стіна, і саме проти кочівників – гунів. Її будівництво, як розрізнених фронтальних укріплень проти кінних кочових племен, почалося ще в VІІ ст. до н.е.

Але об'єднання їх у єдину систему відбулося тільки у 221-206 рр. до н.е., при знаменитому імператорі династії Цінь – Ші-хуанді ("об'єднувачі китайської землі"). Він організував сотні тисяч робітників для завершення основної лінії стіни, як ми її знаємо сьогодні. На особливо важливих ділянках китайські стратеги не обмежувалися будівлею однієї стіни, і в окремих місцях їхня кількість досягала десяти паралельних стін, із середньою висотою у 6-7 м. Для захисту своєї території від гунів при Ціньской імперії були з'єднані прикордонні стіни колишніх розрізнених держав в одну й у такий спосіб споруджено 5000-кілометрову стіну від Ляодуна на сході до Ліньтао на заході. У всіх завойованих царствах Ші-хуанді велів зруйнувати міські стіни, зрити оборонні дамби на ріках й усунути всі перешкоди й перепони вільному пересуванню. При цьому всі будівельні ресурси, що лишилися, віддавались Великій стіні. Велетенське будівництво переривалося в часи усобиць – з переходом на будівництво укріплень між провінціями. І навпаки процвітало при новому сильному імператорі з максимальною централізацією влади.

Недаремно ж на Русі всяке укріплення стали називати словом “Китай”. Такий сценарій цілком міг повторитися й у Середньому Подніпров'ї, оскільки з історії відомо, що для вирішення подібних завдань майже одночасно у різних місцях народжуються схожі ідеї. Один раз з'явившись, ці концепції стають загальним надбанням. За 400 років оборонні секрети китайських стратегів, розповсюдились вздовж Великого шовкового шляху, були засвоєні готською аристократією, що остерігалась міграційної хвилі гунно-булгарсько-угорських племен. Та це не захистило від Великого переселення народів, які витиснуло готів з лісостепової України на захід Європи і спричинили занепад Великої Римської Імперії.

Прийшов час розквіту нової імперії – Візантійської. 330-го р. було освячено Константинополь – щойно побудовану столицю, у трьохста кілометрах від місця, де за тисячу років до того розгортались перипетії Троянських воєн. А через півтисячоліття у Подніпров'ї постала Русь.


Сергій П’ЯТИГОРСЬКИЙ, Торонто 2002

^ КИЇВ – МІСТО ДОБИ ВЕЛИКОГО ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ

softhawkway.com/kiev.htm

Переклад з російської, з доповненнями – Валерій Лисенко, Київ 2007


^ Цікава наука історіографія, хоча назва не надто приваблива – ніби як опис історії. Але ж це майже криміналістичний підхід до вивчення однієї і тієї ж історичної події шляхом порівняння письмових джерел з різних, деколи вельми віддалених місць. Хтось мимо проїздив, та й зробив дорожні нотатки, а потім відрапортував у себе на батьківщині, своєю рідною мовою того часу. Хтось просто переписував при королівському дворі гору документів та фінансових звітів, формуючи узагальнену хроніку або літопис, не забуваючи іноді й свою версію додати. Якщо цікавляться подіями раннього середньовіччя, то зазвичай порівнюють записи візантійських, персидських або китайських хронографій з подорожніми записками арабських мандрівників і торговців або з листуванням християнських і єврейських релігійних общин того часу.

Порівняння і спроба знайти однакові по транскрипції особисті імена, пов'язані із заснуванням Києва в джерелах сусідніх країн робилися неодноразово й раніше, і всякий раз це наводило на думку про те, що місто виникло на хвилях міграції сотень тисяч людей у II-VIII ст., в епоху великого переселення народів. Того самого, яке знищило великий Рим, але дало життя багатьом новим містам Європи. Отже, постараємося подивитися, які записи збереглися про тих людей, яких чутка нарекла засновниками міста Кия і які жили в часи, що передують документованій історії міста, тобто в кінці VIII-го ст.

Сум'яття і неоднозначність записів тієї епохи і "речові докази", залишені тут потоками переселенців, викликали суперечки у дослідників починаючи ще з XI століття. На питання, хто заснував місто Київ, відповідь давали такі переконливо різношерстні (від римлян до вікінгів), що мимоволі хотілося спростити схему до чого-небудь легкосприйнятного і зрозумілого. Скажімо, до типової ідеї про трьох братів-князів-засновників: згідно легенді, князь Рюрік мав двох братів, насправді неіснуючих. І в казці про Іванка теж, як ми пам'ятаємо, мовиться про трьох братів. Це легко запам'ятовується і потім передається з вуст у вуста. Адже іще Карамзін писав про легенду Нестора, що самі географічні назви "могли подати думку до творення байки про трьох братів і сестру їх, чому знаходимо багато прикладів в грецьких і Північних оповідачах, які, бажаючи живити народну цікавість, за часів неуцтва і легковір'я, з географічних назв складали цілі Історії і Біографії". Реальність же звичайно багатогранніша, і часто послідовні події в історії зливаються в одне, коли за справу береться чутка. Давайте спробуємо побачити за допомогою "історичної криміналістики": хто і коли міг дати місту над Дніпром свої імена.

Отже, як мовить літописець, "биша три брати Кий, Щек і Хорив і сестра їх Либідь". Треба сказати, що саме ім’я Щек зі всіх чотирьох викликає найменше суперечок. По-перше, "його" Щекавиця давно визнана однією з гір, де було засноване місто. По-друге, його реальна історія описана відразу у кількох авторів, що робить її більш об'ємною і видимою навіть через 1200 років. Й інших "претендентів" на це ім'я немає. Особисте ім'я Щек і можливі похідні від нього – Чек, Шок – не вживалися слов'янськими племенами, рівно як і хозарськими. Візантійським або скандинавським воно теж не є. Так хто ж це міг бути? Є таке ім'я у бойла (аристократа, звідси слово "боярин") відомої всім тоді держави – Великої Булгарської Орди зі столицею у Плисці, нині болгарському місті. Це він захопив владу при молодому булгарському хані Омортагові у 814 році, та уклав мир з Візантією після багатьох літ кривавої війни. Бойли були навіть на імператорському прийомі у Константинополі. Ім'я цього воєводи було Чок. Мирний договір з Візантією спрямував напади булгар на північ від їх володінь. У військовій хроніці 819-го року відзначено, що при поході на дніпровських слов'ян та їх тодішніх сюзеренів – мадярів, потонув у Дніпрі копан (воєвода) з роду Чока.

Якогось Шока також згадує як учасника тодішніх подій і мадярська хроніка. Мадярські ж воєводи носили родове ім'я Лебедіас, від назви місцевості Лебедія у верхів'ях Дінця, де жили угри. Вони служили охоронцями на межах володінь то гунно-булгарської орді, то хозарів. В середині VIII століття угри прийшли на територію сучасного Києва, отримавши його як наділ, звідкіля, очевидно, й пішли назви річок Либідь поблизу Києва та Чернігова., а також ім'я сестри з несторової легенди.

Тепер давайте розглянемо, хто міг би носити у VII-IX століттях на тутешніх землях ім'я другого брата з легенди – Хорива? Цілком очевидно, що це трансформація старозавітного імені Хореб. Адже у арамейській абетці літери "б" і "в" пишуться однаково, але вимовляються по-різному, залежно від контексту. Використання старозавітних імен, рівно як і арамейської мови, при письмі було типовим для хозарської еліти іудейського віросповідання. Більш того, відомий факт, що близько 800-го року, після сварки у ставці хозарського каганату, один з кланів – кабари – рушив до середнього Дніпра і осів у вотчині угрів, які в той час були прибічниками хозарів. Цей клан складався в основному з релігійно налаштованих іудеїв, і староєврейські імена з Талмуду були там дуже поширені, чого не можна сказати ні про слов'ян, ні про угрів та булгар того часу.





^ Чи не таким був київський Хореб?

Приблизно такий вигляд мало наше місто у VII ст.

Як воно називалося, ми навряд чи колись взнаємо.


А що ж старший брат із легенди – Кий? Це слово не згадується жодним джерелом як ім'я людини, за винятком літопису Нестора. Але саме цим словом тюрки називали крутий берег річки. А оскільки правлячий клан хозарської держави був тюркського походження, то нема нічого дивного, що для зручності орієнтації хозари VIII століття так називали дніпрові кручі. Адже саме зі східного боку, звідки прибували хозари по дорозі від Дону і нижньої Волги, впадають у вічі київські висоти. Нестор ще мав інформацію про географічне значення слова "кий", коли писав, що чутка охрестила переправу на річці як "перевіз на Київ", тобто на крутий берег (не на князя ж, справді!)

Певно, стояв посланець хозарського кагана ХОРЕБ поблизу містечка на високім КИЇ та вдивлявся у наступаючих воїнів булгарського бойла ЧОКА. Чи покладався він на гарнізон угорського воєводи ЛЕБЕДЯ і його слов'янських соратників, чи тільки на хозарських бійців? Мабуть, перемогли тоді угри з хозарами, оскільки саме їх і застали шведи Аскольд та Дір, прийшовши до міста Дніпром з півночі у середині 850-х, більш ніж через 30 років після тих боїв. А у 882 р. з Новгорода приплив воєвода Олег з малолітнім Ігорем Рюріковичем, і хитрістю убив Аскольда в урочищі Угорському, де, за Нестором, збереглася могила Аскольдова, а нині стоїть пам’ятний камінь від нинішніх угорців...



Археологічна культура «київського типу» – але V століття


Как ныне сбирается Вещий Олег

Отмстить неразумным хазарам…

(Існували припущення, що Ігорева дружина Ольга походила з булгарської столиці Плиски. Віщий Олег подарував їй під резиденцію Вишгород. Чи не як материзну оспорював булгарські землі у могутньої Візантії войовничий Святослав Ігоревич? Правда, Ольгу було урочисто охрещена самим імператором під час її візиту до Константинополя, а Болгарія ж хрестилася ще у ІХ ст.!? – В.Л.)

Всі, хто зупинялися, захоплювали і добудовували поселення і городище в районі Києва, залишили свої імена в назвах, чим і допомогли нашому розслідуванню. А місцеве населення постійно асимілювало безперервний притік все нових переселенців: спершу аланів, роксоланів, рухс-асів, потім римлян, готів та аварів, гунів і булгар, згодом тюрків (хозар) і угрів (мадяр) і, нарешті, шведів, данців і норвежців. Всі вони і дали той сплав нової народності, яка проживає на крутому березі й понині.

Звичайно, точка зору про її "міжнародне" створення дратувала прихильників "одноразового зародження" в надрах однорідного культурного середовища. Якось наприкінці 1970-х років у Інституті археології проходив захист дисертації щодо розкопок римських поселень II-III-го ст. на території Києва. В ході обговорення підіймається маститий професор і заявляє: "Отже, виходить, що ІТАЛІЙЦІ жили на Україні ще у другім столітті?" Смішно, чи не так? А тоді з ідеологічних міркувань дисертація була зірвана, і ніхто не ризикнув дискутувати, що сьогоднішні італійці – це не римляни другого століття, а генетично такі ж їх спадкоємці, як і ми з вами. А самій Україні як державі, на нинішній території якої і розгорталися всі ті події, знадобиться ще довгих півтори тисячі літ, щоб сформуватися як такій.


Микола КОТЛЯР
^

КНЯЗЬ КИЙ


Історія України в особах: Давньоруська держава. – К.: Україна, 1996.– 240 с. haidamaka.org.ua/0148.html


У низці найдавніших і маловідомих постатей української історії найцікавішою особистістю є князь Кий. Та й чи може не збуджувати нашу цікавість історична особа, що дала своє ім'я древній столиці, започаткувала витоки нашої державності. Водночас Кий є найбільш загадковою постаттю. І справа полягає не стільки в тому, що сучасний історик дивиться на Кия крізь запаморочливу товщу часу в п'ятнадцять століть, скільки в непевності й невизначеності рідкісних відомостей про нього. У ледь жевріючому світлі гранично скупих свідчень джерел він виглядає особою, котра майже повністю належить до легендарного світу.

Уперше Кий з'являється на сторінках літописів у їхніх вступних, недатованих частинах, майже повністю побудованих на фольклорних переказах і легендах. У найдавнішому серед збережених часом давньоруських літописів "Повісті временних літ" оповідається про заснування найдавнішого міста східних слов'ян Києва в землі великого й славного племені полян. Літописець Нестор сповіщає: "Було троє братів: один на ім'я Кий, другий – Щек і третій -Хорив; а сестра їхня була Либідь. Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка тепер називається Щекавицею, а Хорив – на третій горі, що прозвали по ньому Хоривицею. І збудували городок в ім'я старшого свого брата й назвали його Київ... Був навколо міста того ліс і бір великий, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими і кмітливими, і називались вони полянами; від них поляни і до сьогодні в Києві". Ця розповідь уміщена в розлогому вступі до "Повісті временних літ" у шерезі подій кінця V-VI ст. Історики неодноразово відзначали відверто фольклорну форму цього оповідання. Його головні й наскрізні мотиви з давніх-давен поширені у світі, принаймні – в європейському. Адже Кий започаткував Київ подібно до того, як Ромул – Рим, Коринф – Коринф, Кракус – Краків тощо. Кілька давньоруських літописів виводять назву міста Турова від легендарного засновника тамтешньої князівської династії Тури. Сучасні лінгвісти скептично ставляться до такої етимології.

Недовір'я вчених XIX-першої половини XX ст. щодо вірогідності літописної оповіді про Кия, Щека й Хорива ще більше посилювалось, коли вони звертались до мотиву героїв-братів-засновників міста, землі чи народу, теж надзвичайно поширеного в усній народній творчості багатьох народів світу. Наприклад, прадавня фольклорна традиція виводить більшість слов'янських народів від трьох легендарних братів-родоначальників: Руса, Чеха й Ляха. Відомі давньоруські легенди про засновників східнослов'янських племен Радима, В'ятка й Дуліба. Тому історії про трьох братів-полян у науковому середовищі довгий час не йняли віри.

Однак дослідники до певного часу чомусь не помічали того, що Нестор не обмежився самою розповіддю про заснування Києва. Далі на сторінках своєї "Повісті" він знову звертається до життєпису Кия, наводячи цього разу конкретніші відомості про нього. Б. Рибаков, уважно вивчивши весь комплекс звісток про Кия в "Повісті" і порівнявши їх із повідомленнями іноземних джерел, дійшов висновку, що в основі оповідань про нього закладені достовірні історичні факти2.

Продовжуючи розповідь про Кия, Нестор гнівно відкинув вигадки сучасного йому новгородського літописця, котрий твердив, ніби Кий був не князем, а чи то простим човнярем, що перевозив людей через Дніпро, чи то навіть звичайним мисливцем-звіроловом. Київський книжник писав у полемічному тоні: "Деякі ж, не відаючи, говорять, що Кий був перевізником; був, мовляв, тоді біля Києва перевіз з того боку Дніпра, завдяки чому й говорили: "На перевіз, на Київ". Цій вигаданій версії київський літописець протиставляє власну, логічну, добре аргументовану й пов'язану з політичною діяльністю Кия. Вона починається словами: "Однак, якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода...". Та перш ніж викласти спрямовану проти вигадок новгородського книжника розповідь Нестора, спробую відповісти на запитання: чому це раптом новгородський літописець XI ст. силкувався звести до становища звичайного човняра славного засновника Києва, котрого руські книжники XVI-XVII ст. порівнювали з фундатором Рима Ромулом і навіть із самим Олександром Македонським?! Річ у тому, що новгородський літописець відображав політичні ідеї й прагнення новгородського боярства, яке плекало мрії про колишню незалежність свого міста й докладало зусиль до того, щоб позбавитись від обтяжливих для нього опіки й влади київських князів. Виконуючи волю всевладних бояр Новгорода, освічений північний письменник намагався створити милу серцю своїх панів концепцію історії східного слов'янства, поставивши під сумнів провідну роль Києва в історії Русі й становленні державності й звеличуючи своє місто. Давши відкоша новгородському колезі, Нестор веде далі своє оповідання про Кия. Згадавши, що той здійснив подорож до Царгорода (Константинополя) і тому ніяк не міг бути човнярем-перевізником, київський літописець розвиває тему, що цікавить нас: "Кий цей княжив у роді своєму і ходив він до царя (імператора) – не знаємо лише, до якого саме, зате знаємо тільки, що велику честь мав він (Кий), як кажуть, від того царя, за якого він приходив (до Царгорода). Коли ж він (Кий) повертався, прийшов він на Дунай і вподобав місце, і збудував невелике місто, й хотів отаборитися в ньому з своїм родом, але не дозволили йому цього люди, що жили поблизу. Так і понині називають подунайські жителі те городище – Київець. А Кий, повернувшись до свого міста Києва, там і помер".

Висловлюючись по-сучасному, Нестор виклав складну й багату на події біографію сильного вождя і полководця полянського союзу племен, що зважився зав'язати перетрактації з самим імператором Візантії, а потім здійснив сміливу спробу закріпитися в збудованій ним фортеці на Дунаї – в ті часи північному кордоні імперії. Певно, це не сподобалось візантійському урядові, й він підбурив якісь племена Подунав'я проти київського володаря, що вийшов було з-під імперського впливу. У такої непростої, з багатьма реаліями історії неодмінно мала бути міцна фактична основа.

Проте в цій історії не обійшлося без відчутного впливу фольклорної творчості. Навряд чи Нестор мав під рукою якісь документи чи взагалі писемні джерела. Інакше він би знав принаймні ім'я візантійського імператора, з котрим зустрічався Кий. Найімовірніше, наш літописець добув оповідь про полянського князя з народного історичного переказу. Тому не варто дивуватись, що "Повість временних літ" не донесла до нас ні імені того імператора, ні навіть приблизних відомостей про часи, в які жив і діяв Кий.

Зате існує іноземне писемне джерело, при тому набагато давніше від "Повісті", що дозволяє кинути світло на добу Кия. Йдеться про ранньосередньовічну вірменську "Історію Тарона", в якій вміщено виразно фольклорний за формою переказ про трьох братів: Куара, Мелтея і Хореана, що заснували місто в далекій країні Палуні. Як тут не згадати землі полян і двох братів – засновників Києва – Кия й Хорива з Несторової "Повісті временних літ"?! Та найбільш вражає те, що імена середніх братів тотожні за змістом: давньоруське слово "щек" і вірменське "мелтей" означають те ж саме – "змій".

Як і в оповіді Нестора про започаткування Києва, вірменські брати Куар, Мелтей і Хореан спочатку жили нарізно, а далі разом збудували місто на горі. В обох історичних переказах – давньоруському й вірменському – є й інші близькі за змістом місця. Все це не можна пояснити випадковістю. Вчені-історики поступово дійшли висновку, що в "Історії Тарона" віддзеркалився руський переказ про народження Києва, щоправда, у зміненому вигляді.

Найбільш імовірним автором першої частини "Історії Тарона" (де йдеться про Куара, Мелтея і Хореана) сучасна наука вважає єпископа Зеноба Глака, що жив у області Тарон в VI ст. Можливо, в ті часи потрапив до Вірменії давньоруський переказ про започаткування Києва. Існують свідчення іноземних джерел про зв'язки слов'ян із Закавказзям, починаючи з VI ст. н. е. Виходить, що діяльність Кия Можна віднести до часу, який передував написанню "Історії Тарона", тобто не пізніше VI ст. Та чи не можна уточнити таке приблизне датування? Виявляється, можна.

Дослідження літописного переказу про Кия в контексті слов'яно-візантійських відносин V-VI ст. дозволило Б. Рибакову припустити, що викладений у "Повісті временних літ" епізод відвідин Києм невідомого Нестору візантійського "царя" відноситься до перших років славетного реформатора Юстініана (527-565). Згадаймо звістку літописця про прийом Кия імператором "з великою честю". Вельми схожу, навіть таку, що збігається в окремих деталях з літописною, історію повідав візантійський історик Прокопій Кесарійський, що написав працю "Війна з готами" в середині VI ст. Цей сучасник і придворний літописець Юстініана засвідчив, що імператор ласкаво повівся з антським воєначальником на ім'я Хільбудій і доручив йому захищати рубежі імперії вздовж Дунаю. "На четвертий рік своєї єдинодержавної влади імператор призначив цього Хільбудія начальником провінції Фракії, поставив його для охорони річки Істру (Дунаю), наказавши йому стежити за тим, щоб варвари, які жили там, не переходили через річку".

Отже, якийсь слов'янський воєначальник Хільбудій близько 530 р. почав із своїм загоном служити Юстініанові. Ймовірно, імператор розраховував на те, що Хільбудій, котрий мав добре знати звичаї, воєнну тактику й стратегію слов'янських племен, зуміє стримувати їхні вторгнення у північні окраїни Візантії. Спочатку так і сталося. Але потім дунайські слов'яни (за виразом Нестора, "ті, що жили поблизу") напали на Хільбудія й не дозволили йому отаборитися на Дунаї. Є підстави гадати, що Хільбудій тоді вже не був на візантійській службі. Таким чином, у політичній та воєнній діяльності Кия й Хільбудія було чимало спільних рис – якщо тільки перед нами не та сама людина! З творів візантійських істориків VI – початку VII ст. (Прокопія Кесарійського, Менандра, Маврікія та ін.) відомо, що за царювання Юстініана візантійський уряд почав час від часу запрошувати слов'янських воєначальників із військовими загонами на службу, використовуючи їх головним чином для захисту рубежів по Дунаю. Тому є підстави думати, що Кий належав до тих слов'янських воєвод, що встановили союзні стосунки з Юстініаном і служили йому в небезпечній справі прикордонної охорони. Можливо, що він виступає в творі Прокопія Кесарійського під ім'ям Хільбудія. Не виключено, що слово "Кий", яке на багатьох слов'янських мовах означає палиця, дубина, бойовий молот, було зовсім не ім'ям, а прізвиськом удачливого слов'янського полководця. Адже носив із гордістю прізвисько "Мартел" (молот) король франків Карл!

Переповідаючи народний переказ "Повісті временних літ" про відвідини полянським князем Царгорода, набагато пізніший (XVI ст.) Никонівський літопис сповіщає, що Кий ходив на візантійську столицю "з силою ратною". Джерело цієї звістки невідоме. Російський історик XVIII ст. В. Татищев тлумачив її як вказівку на те, що Кий вчинив воєнний похід на Царгород. Це може відповідати реальності.

Можливо, якісь подробиці політичної біографії Кия подано у пам'ятці візантійської літератури "Чудеса Димитрія Солунського". Як вважають вчені, вона відбиває історичні події першої половини VII ст. У "Чудесах..." у легендарній формі оповідається про те, як вождь прикарпатсько-дунайських слов'ян Кувер (згадаймо Куара з вірменської "Історії Тарона"!) повстав проти тюрків-аварів, що поневолили його країну, і, зазнавши поразки, разом із залишками війська дістав притулок у Візантії. Так само, як Кий, він відвідав імператора в Константинополі, зробив спробу закріпитися в пониззі Дунаю і навіть захопити якісь візантійські володіння й серед них велике й багате місто Фессалоніку (по-слов'янському – Солунь), але зазнав невдачі. Навряд чи Кувер – це Кий, як вважали деякі історики в минулому. Не виключено, однак, що Кий був попередником Кувера, можливо, навіть його предком, а народний поголос об'єднав їх та сполучив головні епізоди їхньої діяльності. Як би там не було, паралельне студіювання звісток вітчизняних і візантійських пам'яток дозволило ученим (Б. Рибаков, П. Толочко та ін.) припустити, що полянський вождь на ім'я чи прізвисько Кий служив одному з візантійських монархів, а далі зазнав невдачі, спробувавши на власний страх і ризик отаборитися на північному рубежі імперії.

Незаперечним історичним фактом слід вважати започаткування Києм східнослов'янського протоміста – пуп'янка майбутнього стольного града Русі Києва. Результати археологічних досліджень загалом надають можливість загального датування життя й діяльності Кия останніми роками V – першою половиною VI ст. Виявлено й вивчено рештки укріплень, жител, візантійські монети та інші пам'ятки матеріальної культури цього часу в прадавньому історичному осередку Києва, завдяки чому будівництво згаданого Нестором "городка Кия" можна віднести до кінця V – першої половини VI ст. На повідомленні "Повісті временних літ" про кончину Кия після повернення з Царгорода уриваються свідчення літописів про давній зародок Києва. Вона знову згадує про нього лише з 852 р., коли починає вже строго за роками викладати події східнослов'янської історії. Три з лишком століття з часу смерті Кия не минули без сліду для започаткованого ним "городка" й східнослов'янського суспільства в цілому. Поступово розрізнені союзи племен об'єднались навколо Києва в східнослов'янську державу. Хтось з істориків образно назвав давнє місто "квіткою середньовіччя". Воно дійсно концентрувало в собі не лише ремесла, промисли, торгівлю, осередки влади й релігії. У містах зосереджувалась культура: архітектура й живопис, прикладне мистецтво, освіта й література. Перші протоміста можна розглядати як бутони таких квіток. До них належав і Київ. Протягом VI-IX ст. з цього бутона виросла прекрасна й життєдайна квітка – середньовічний Київ, що увібрав у себе кращі здобутки політики, господарства й культури. Київ став тим соціально-політичним і військовим центром, навколо якого згуртувалось перше державне об'єднання східних слов'ян – Київська Русь. Його злет пов'язаний з ім'ям князя Аскольда.

^

Микола КОТЛЯР

КНЯЗЬ АСКОЛЬД


Журнал "Воєнна історія", №1, 2002 рік. haidamaka.org.ua/0149.html


Не менш загадковою особистістю, ніж князь Кий, є інший легендарний діяч Київської держави ІХ століття – Аскольд. 860 року сталася подія, що потрясла середньовічний світ. То був похід Русі під проводом князя Аскольда на столицю Візантійської імперії Константинополь. Нестор записав у своєму творі: "Коли почав царювати Михаїл (імператор Візантії з 842 р.), стала так прозиватися Руська земля. Дізнались ми про це тому, що за цього царя приходила Русь (війною) на Царгород, як пишеться про це в літописанні грецькому (візантійському). Ось чому з цієї пори почнемо (розповідь) і число (лік рокам) покладемо"9. На думку літописця, експедиція Аскольда на Царгород ознаменувала початок давньоруської історії, стала ключовою подією в житті Київської держави, одним із засновників якої і був, певно, цей князь.

Хто ж такий був Аскольд? Свідчення давньоруських літописів про нього неясні й часом суперечливі. У "Повісті временних літ" читаємо, що коли Рюрик вокняжився в Новгороді, "було в нього двоє мужів, не родичів його, але бояр, і відпросилися вони до Царгорода із своїм родом (тут: військовою дружиною). І вирушили Дніпром, і коли пливли, то побачили на горі невелике місто. І спитали: Чий це городок?" Тамтешні жителі відповіли: "Було троє братів – Кий, Щек і Хорив, що збудували городок цей і згинули, а ми тут сидимо, їхні нащадки, платимо данину хозарам". Аскольд і Дір залишились у цьому місті, зібрали в себе багатьох варягів і стали володіти землею полян".

Пізніші літописи важають їх вихідцями з київської династії, засновником якої був Кий. Никонівський літопис XVI ст. змінив навіть форму імені Аскольда на "Осколд". На початку ХХ століття академік О.О. Шахматов стверджував, що Аскольд і Дір були нащадками Кия, останніми представниками місцевої київської династії. У давньоруських літописах Аскольд і Дір завжди виступають і діють разом. Однак більшість істориків сумнівається в тому, чи були вони дійсно братами або просто сучасниками, й навіть у самому факті існування Діра! У порівнянні з постаттю Аскольда фігура Діра уявляється зовсім нечіткою. Найімовірніше, його ім'я було внесене до літопису набагато пізніше, тому що при описі начебто спільно здійснених цими князями походів у "Повісті временних літ" використана невідповідна граматична форма: однина замість двоїни ("йде Аскольд й Дир... й приде", а мало б бути: "идоша Аскольд й Дир... й придоша")11. Мабуть, ім'я Діра було внесене до джерела згодом. М. Грушевський вважав, що Дір князював після Аскольда, а може й після Олега.

Є вагомі підстави думати, що похід на Візантію 860 р., який провістив про вихід Русі на арену світової політики, був учинений лише самим Аскольдом. "Відправився Аскольд і Дір на греків і прийшов туди в 14-й рік царювання Михаїла. Цар же (імператор Візантії) був у той час у поході на агарян і дійшов уже до Чорної річки, аж коли єпарх (начальник міста) надіслав йому звістку, що Русь іде походом на Царгород... І повернувся цар. Ці ж (руси) увійшли всередину Суда і облягли Царгород двомастами кораблів" ("Повість временних літ").

Відчайдушно сміливий похід на столицю "світової імперії" середньовіччя, вчинений мало кому тоді відомими русами, справив величезний вплив на сучасників. Подія приголомшила гордовитих візантійців, що завжди зверхньо дивились на інші країни та народи. Про несподіване вторгнення руського флоту до, здавалось би, неприступної бухти Константинополя (вхід до неї зачинявся велетенським залізним ланцюгом) розповів у двох своїх проповідях і "Окружному посланні" східним єпископам 867 р. тодішній глава візантійської церкви патріарх Фотій. Ця надзвичайна подія згадана також іншим сучасником, Нікітою Пафлагонським у 877 р.

Узагальнивши свідчення відомих сучасній науці численних джерел, можна таким чином уявити похід київського флоту й суходільної раті на Константинополь. Навесні 860 р. імператор Візантії Михаїл на чолі 40-тисячного війська рушив у глиб Малоазійського півострова, щоб дати одкоша арабам. Тоді ж він послав флот до острова Кріт для приборкання піратів, що грабували й топили візантійські кораблі в Середземному морі. Для захисту столиці імператор залишив нечисленну залогу під командуванням старого адмірала Оріфи. Жменьки воїнів було явно недостатньо для захисту багатокілометрових міських мурів. Основна надія була на могутність тих гігантських мурів, що будувались упродовж кількох століть. У цей надзвичайно несприятливий для візантійського уряду й Константинополя час Аскольд і здійснив свій блискавичний удар. Чи випадково київський князь обрав момент для нападу? Ймовірніше, ні. За "Повістю временних літ" відомо, що київський князь пішов на Візантію тоді, коли імператор кинувся воювати "агарян". А за якимось певно, давнім і невідомим нікому джерелом Никонівського літопису знано, що Аскольд і Дір "чули про війну Візантії з арабами і тільки тому пішли на Царгород"12. Завдяки цьому багато істориків XX ст. схилялися до версії, що Аскольдові було відомо про зовнішньополітичні труднощі й слабкість війська імперії.

Авторитетний дослідник літописання М. Присьолков висловив сміливу, хай і не підтверджену джерелами гіпотезу, ніби руси вступили у воєнний союз із арабами, погодивши з ними свої стратегічні плани. Моє припущення набагато скромніше: вдалий вибір часу для облоги Константинополя можна пояснити тим, що київський князь мав у тому місті своїх вивідувачів.

З візантійських джерел відома точна дата нападу Аскольда: 18 червня 860 року. На світанку того дня руські лодії стрімко вдерлись до Золотого Рогу – чомусь не був напнутий захисний ланцюг,– висадили десант і розпочали облогу циклопічних мурів візантійської столиці. Незабаром потому наспіла й піша рать. Патріарх Фотій в "Окружному посланні" емоційно передав почуття й страх обложених при появі небаченого раніше грізного ворога: "Народ (руси) від країни північної..., і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис; вони жорстокі й немилосердні, голос їх шумить, мов море"13. Не варто особливо вірити словам патріарха про жорстокість і немилосердність русів – подібними стереотипними виразами візантійські оратори описували звичайно будь-якого ворога імперії.

Візантійські джерела повідомляють, що імператор Михаїл залишив військо, яке продовжувало йти проти арабів, і ледве пробрався до оточеного ворогами міста. Він доклав великих зусиль, щоб налагодити оборону столиці. Становище обложених ставало важчим з кожною годиною. У своїй другій проповіді Фотій пригадував, що "місто ледве не було підняте на спис", як у давнину називали здобуття фортець приступом.

І раптом, без видимих причин, після тижневої облоги руські воїни організовано, неначе за наказом, почали відходити від мурів Константинополя. Несторова "Повість" наводить барвисту легенду: "Цар (Михаїл) же з труднощами увійшов до міста і з патріархом Фотієм усю ніч молився у церкві святої Богородиці у Влахернах . І винесли вони (з церкви) з піснями славну ризу святої Богородиці, і вмочили в море її полу. Була в той час тиша, і море було спокійне, та тут раптом здійнялася буря з вітром, і великі хвилі розкидали кораблі язичників-русів, і прибило їх до берега і переламало так, що небагатьом із них пощастило уникнути цієї біди й повернутись додому".

Цю легендарну історію Нестор запозичив із візантійської Хроніки Георгія Амартола, не дуже-то подбавши про її обробку. Тим часом розповідь хроніки Амартола про загибель руського флоту під час походу 860 р. зовсім не відповідає дійсності, на що вже не раз звертали увагу історики.

Насамперед нічого не відомо про бурю й винищення руських лодій очевидцям і сучасникам того походу: вже згаданим Фотієві й Нікіті Пафлагонському, а також Георгію, авторові "Слова на покладення ризи Богородиці у Влахернах". Навпаки, вони (а також пізніші візантійські історики, що користувалися свідченнями очевидців) пишуть, що відхід русів від стін Константинополя був для всіх несподіванкою. Римський папа Ніколай І дорікав імператорові Михаїлу за те, що він не зумів помститися північному ворогові. У другій своїй проповіді патріарх Фотій визнав, що Візантія 860 р. не зуміла покарати "варварів"– русів. А венеціанський хроніст Іоанн Диякон навіть твердив, що ті, хто облягав візантійську столицю, повернулися додому "з тріумфом".

Звідкіля ж узялася візантійська церковна легенда (відбита в Хроніці Амартола) про чудесне спасіння Константинополя влахернською Богородицею? Відповідь на це питання, здається, можна знайти у Никонівському літописі, з якого відомі не один (як з "Повісті временних літ"), а три (!) походи Аскольда на Візантію. Невдачею завершився не перший, 860 р., а, мабуть, другий – похід 866 р. Розповівши про поразку русів, це джерело веде далі: "Повернулися Аскольд і Дір від Царгорода з малою дружиною (залишками війська), і був плач великий". Можна припустити, що саме 866 р. шторм нагнав Руську ескадру у відкритому морі й розкидав легкі лодії. Натомість буря не могла завдати жодної шкоди руським воїнам, що облягали Константинополь на суходолі 860 р. Обидва різних за наслідками походи візантійська церковна традиція об'єднала в один – однозначно переможний для імператора.

Є певні підстави гадати, що раптовий і організований відхід воїнів Аскольда в червні 860 р. від укріплень Константинополя стався завдяки таємним перетрактаціям поміж київським князем і візантійським імператором – настільки таємним, що навіть патріарх Фотій, котрий, поза сумнівом, мав знати про такі переговори і, мабуть, брав у них участь, не зважився згадати про них у своїх творах.

Прискіпливо і неквапливо вивчивши увесь комплекс джерел, що зберегли звістки про похід 860 р., вчені-візантиністи дійшли висновку, що Аскольд і його воєначальники зрозуміли: їм не подолати могутніх фортифікацій Царгорода. А Михаїл, що залишив військо в Малій Азії, у свою чергу був безсилим відкинути ворога. У виголошеній вже по знятті облоги Константинополя своїй другій проповіді Фотій мимохідь згадав про захоплені русами "незліченні багатства". Тому можна припустити, що мирну угоду досягнуто завдяки сплаті контрибуції Русі Візантією.

Никонівський літопис повідомляє, що імператор Василій І "сотворил мирное устроение" з Аскольдом. Кілька візантійських авторів, серед них Константан Багрянородний, згадують про укладення мирної угоди між Візантією й Руссю. Майже всі вони вважають хрещення князя Аскольда неодмінною умовою такої угоди. Найімовірніше, договір було підписано в Константинополі, куди близько 867 р. прибуло посольство з Києва. Русько-візантійська союзна угода 867 р. частково піддається реконструкції, виходячи з подальшого розвитку подій, а також за договором Олега з Візантією 911 р. Є підстави думати, що Візантія у 60-х рр. IX ст. зобов'язалась виплачувати Русі щорічну данину, а Русь за це – надавати військову допомогу імперії. Напевне, Аскольдова угода забезпечувала привілейоване становище руських купців у Візантії, а візантійських – у Київському князівстві. Незабаром після підписання цієї угоди руське військо, виконуючи союзницькі зобов'язання, завдало удару арабам у південному Прикаспії, поблизу м. Абесгуна,– можливо, щоб послабити тиск Арабського халіфату на імперію в Малій Азії.

Отже, наддніпрянське Київське князівство за Аскольда досягло високої могутності, вагомим свідченням чого стали успішний похід русів на Костантинополь 860 р. і укладення з Візантією мирної угода, вигідної й почесної для руського князя. Однак подальша доля Аскольда вкрита серпанком таємничості. Джерела втрачають з поля зору його самого й очолюване ним князівство на два десятиліття. Літописи знову згадують про Аскольда лише у зв'язку з появою поблизу Києва його непроханого суперника – Олега, прозваного Віщим. За легендою, 882 року новгородський Олег, приставши човном до дніпровського берега, убив Аскольда і Діра, що князювали в Києві, і сів на князівський престол. За літописним переказом, зробив він це не у відкритому двобої, а підступним способом. Якщо вірити легендам, Аскольда поховали на місці загибелі, на правому березі Дніпра в урочищі, що в давнину називалося Угорським. Зараз це частина мальовничого парку, що має назву Аскольдова могила.





Майя ОРЕЛ

^ КИЇВ СТАРШИЙ ЗА ІСУСА ХРИСТА?

За лаштунками легенди

Україна молода, 17 листопада 2001 р.


Здавалося б, ще з часів Нестора-літописця ми всі добре знаємо, "откуда есть пошла русская земля и кто в Києве нача первее княжети". Недарма ж споруджено в столиці пам'ятник Кию, Щеку, Хориву і сестрі їхній Либіді. А за великим рахунком, що ми знаємо про них? І наскільки відповідає дійсності та інформація, яку викладено у стандартному шкільному підручнику історії? Приміром, що означають імена легендарних князів, яких немає у жодних "святцях" – ні язичницьких, ні християнських? Починаючи з Нестора-літописця, на ці запитання відповідали безліч разів – і дотепер. Пропонуємо вашій увазі одну з найновіших версій, що викладена у монографії "Загадки нашої древньої історії". Її автор, Віктор Янович, член науково-пошукового клубу "Таємниці Києва", двадцять років вивчав нашу долітописну історію. Його книга готується до друку.


^ Кий – зовсім не княже ім'я

Традиційно вважається, що свою назву столиця України отримала від імені старшого з легендарних братів – Кия. Однак у західнослов'янських землях є дуже багато населених пунктів з подібною назвою. У Польщі, приміром, є кілька сіл з назвою Києво. Є в Польщі і Києвиця, Києвська Воля, Киї, Кияни; Києв є в Моравії і в Угорщині, Кий – у сербській Лужиці. Невже ж усі ці поселення заснував якийсь один Кий? А може, ці села й міста названо давньоукраїнськими колоністами на честь свого стольного града? Віктору Яновичу видалося більш правдоподібним інше трактування: можливо, назва "Київ" відображала якусь специфічну особливість чи функцію цих поселень? Приміром, на наших землях споконвіку відомий спосіб переправи через річку на човнах і плотах, коли замість весел використовується довга загострена палиця, якою відштовхуються від дна, – кий. І сам цей спосіб переправи одержав назву "киювання". До того ж, версія про походження назви міста Києва від "Києва перевоза" знаходить своє підтвердження і в "Повісті временних літ", в якій Кия названо перевізником. Ще один цікавий факт. За Геродотом, перський цар Дарій, переправляючи свою армію через Дунай (700 тисяч чоловік!), наказав поставити борт до борту кораблі і перекрити їх колодами. По такому імпровізованому мосту могли проходити важкі обози. На думку Віктора Яновича, Київ перевіз будувався за таким же принципом, однак як стаціонарний, а значить, човни потрібно було фіксувати на відповідному місці. Це і робили, прив'язуючи їх до паль – забитих у дно київ (кілків). Такий самий перевіз існував у Києві і у XVII ст.: забиті в річку киї дуже добре видно на карті-схемі тих часів. Завдяки перевозу місто стало центром контролю за торговими шляхами із варяг у греки, зі Сходу на Захід. У ньому з'явилися факторії купців, склади, торги, фортеця і військова дружина для захисту всього хазяйства і для митних поборів. За логікою речей, людей, котрі працювали на перевозі, могли називати киянами, а його хазяїну могли дати прізвисько Кий. Ще на початку XIX століття було висунуто версію, що початком Києва був саме перевіз. Її не потрудилися ні підтвердити, ні спростувати; від неї просто відмахнулися.

^ Скільки ж років Києву?

У XIX столітті під час будівельних робіт у Києві було знайдено тисячі римських монет, датованих II століттям до н. е. – IV ст. н. е. Саме через це академік Рибаков стверджував, що на місці Києва свого часу вели широкий торг, а значить поселення було відомим у Європі. До того ж на території сучасного Києва – між Печерськом і Оболонню – свого часу було знайдено залишки чотирнадцяти поселень так званої зарубинецької культури, а швидше – 14 "мікрорайонів" одного міста, котре в пору свого розквіту у III-IV столітті нашої ери набагато перевищувало Київ часів Володимира-Ярослава за територією.

Ці два факти наштовхнули Віктора Яновича на просту думку: а чи не можна знайти місто, котре відоме нам сьогодні як Київ, на древніх географічних картах? Приміром, серед тих шести міст, котрі, за даними давньогрецького географа II століття Клавдія Птолемея, стояли вздовж ріки Борисфен. Так от, Віктор Янович з'ясував, що на широті Києва у Птолемея значиться місто Амадока. Запишалося довести, що розрахунки грека були вірними і що Амадока – це таки Київ. Не будемо обтяжувати читача зайвими подробицями. Зауважимо тільки: якщо з географічною довготою елліни таки плуталися, то широту вони вміли вимірювати з високою точністю, адже знали, приміром, такий прилад, як астролябія. До того ж за птолемеївськими координатами археологи знайшли усі давні поселення вздовж Борисфена. Після аналізу усіх географо-археологічних фактів дослідник дійшов висновку, що перша згадка про Амадоку датується аж серединою першого століття до нової ери. Паралельно з ним Амадокою займався інший дослідник – Іван Білик. Він зробив теж дуже просту річ: зазирнув у словник давньогрецької мови. І з'ясував, що "амадока" означає зчеплені разом колоди, тобто пліт або настил із колод. Виходячи з цього, Віктор Янович вважає, що назва Амадока є елементарною давньогрецькою калькою зі слов'янської назви Київ. А значить, столиці нашій – понад дві тисячі років.

Віктор Сергійович спробував навіть реконструювати долю Києва перевозу, якого за так званої княжої доби вже не було. Ось його версія: місто з його перевозом заважало північним сусідам вільно сполучатися з "греками". Недарма ж варяги називали Київ "чудищем на Дніпрі". Відомо, що за часів Аскольда перевіз ще існував: недарма ж Білі угри, переселяючись у 837 році в Панонію, просили в Аскольда дозволу ним скористатися: зі своїми величезними обозами і стадами вони не могли переправитися через Дніпро будь-де. Переправа цілого народу зайняла багато часу, угри стояли під Києвом табором, і саме через це одне зі столичних урочищ і досі називається Угорським. Однак у 882 році Олег з дружиною припливли до Києва і вбили Аскольда. Після того Олег ліквідував ненависний варягам перевіз, а гроші для міста починає діставати зовсім не чесною торгівлею і митом: він просто накладає данину на сусідні племена.


^ Не просто брати – партнери по бізнесу

Як значиться у Нестора-літописця, Кий, Щек і Хорив були полянами, главами родів. Вони збудували для себе фортецю, однак не підкорювали і не витісняли місцеве населення. Така поведінка, на думку Віктора Яновича, більше нагадує купецьку, аніж княжу. І якщо вже з'ясувалося, що ім'я Кий – прізвисько, пов'язане з професійною діяльністю, то чи не є імена Щек і Хорив такими ж прізвиськами?

Геродот писав, що у Скіфії, територія якої приблизно збігається з територією нинішньої України, немає доріг і що в степу ідуть, куди заманеться, а в лісі користуються ріками. Амадока-Київ стояв якраз посеред лісу на березі ріки, і товари до нього надходили саме водними шляхами. В той долітописний час легкі міцні судна будували із липової кори (недарма пізніше вантажні кораблі називалися корветами). А людей, які виготовляли ці легкі судна, могли називати корватами (хорватами), їхнього ж старшину, керівника – Коривом (Хоривом), гору ж, на якій він "сидів" – Хоревицею. Визначає дослідник і місцезнаходження Хоревиці – це нинішня Корчуватська гора. І справа не лише у співзвучності назв, адже гора ця знаходиться поблизу гирла ріки Либідь, де в першому тисячолітті містилася корабельна верф і фортеця, про яку згадував ще Костянтин Багрянородний. А поруч з Корчуватим знаходиться Китаїв – від "китава", що означає місце, обгороджене стіною, тобто фортеця

На думку Віктора Яновича, крім київської бази, хорвати мали й інші і, можливо, з ними можна пов'язати місто Коростишів і місцину Корбутівка, що на Тетереві, місто Коростень на річці Уж, Корсунь на Росі, і навіть – острів Хортицю.

А що ж Щек? На його долю дослідник залишає організацію сухопутної торгівлі, пішої. Піших торговців могли називати пшехами, а їхнього старшину – Пшехом. Ім'я Пшех співзвучне із Щек, а також із Чех. На думку Віктора Яновича, це не може бути випадковістю: в чеських горах піші комунікації були головними, якщо не єдиними. Цікаве й інше: від київської гори Щекавиці через Дорогожичі простягався шлях (через сучасні Житомир і Львів) на захід – в Польщу, Чехію, Словаччину.

Отож з братами більш-менш ясно: вони були партнерами по сімейному бізнесу. А от сестра Либідь: хто вона, чи була взагалі? Віктор Янович вважає, що слід цієї жінки потрібно шукати зовсім не в сімейних хроніках хазяїв Києвого перевозу. Дослідник відсилає читачів у IV століття, у гості до готського короля Германариха. У відомій готській хроніці від Іордана розповідається, що жінка із народу росомонів на ймення Сунільда втекла від свого чоловіка. За це король наказав прив'язати її до хвостів диких коней, аби розірвати. Однак брати Сунільди Сар і Аммій вирішили помститися Германариху і вбили його. Сунільда в перекладі означає "лебідь". А імена братів відповідають назвам подніпровських міст, вказаних Птолемеєм – Амадока і Сар.


^ Скіфи добре знали Кия

Знову ж таки не будемо наводити увесь логічний ряд, яким користувався дослідник. Зупинимося лише на висновках. Отож є усі підстави стверджувати, що першими торговцями в Подніпров'ї були легендарні предки скіфів Тарчитай і його сини Колоксай, Арпоксай і Липоксай. Якщо проаналізувати імена синів на основі слов'янської та індоєвропейської етимології, вийде, що займалися хлопці тими ж справами, що і Кий з Щеком і Хоривом! Приміром, ім'я кожного з братів закінчується на -ксай, що в перекладі з перської означає "глава, володар" (можливо, той, хто належить до арійської касти правителів – кшатріїв). Далі: слов'янські слова "Кий" і "кол" – синоніми. Отож саме Колоксай міг бути власником Києва перевоза. За легендою, від Колоксая пішли паралати. Слово "пара" в давньоперській мові означає "над чимось" (приміром, парасолька). Словом "лати" називають покриття чого-небудь (латка на одязі, військові лати, латаття на воді). Отож паралати може означати настил із колод або людей, котрі ці настили будують. Тобто те ж саме, що й "кияни".

Від Арпоксая за скіфською легендою пішли катіари, що перевозили товари на возах, і траспії, котрі носили їх на власних плечах. Отож чи не споріднена їхня назва з пшехами, а ім'я Арпоксай – зі Щеком?

Ще одна цікавинка: Нестор-літописець серед інших народів називає лібів. Сакалібами араби називали купців-русів, котрі доставляли свої товари на човнах. Саками індуси і іранці називали усіх скіфів. Чом би не зробити висновок, що сакаліби-руси – це нащадки скіфа Липоксая, котрі займалися доставкою товарів по воді. Можливо, саме вони заснували міста Липецьк, Липовац, Липяни, Липно, Лиепая.

...А згодом нащадки Арпоксая, торгуючи худобою, зайнялися і кочовим скотарством. Нащадки Липоксая осіли вздовж головних водних шляхів Борисфена і стали не лише торгувати, а й виробляти товари для продажу. А нащадки Колоксая – паралати, що вважали свій рід царським, стали воїнами і жили за рахунок данини. Такими їх і бачив Геродот, відвідавши і описавши їхню країну в V столітті до нашої ери.


^ Кия поховано в Константинополі?

У Густинському літописі, як і у Нестора-літописця, зазначається, що "пря" на нашій землі почалася саме після смерті Кия, час правління котрого так і залишився невідомим: "Не можем знати, в кая времена и лета княжаши сей Кий и колико лет княжи, и какова дела и строения и брани его быша, или кто по нем княжаши, имеяше ли сына, или не, и колико лет по нем премину до великого князя Рурика". З історичних джерел про легендарного Кия відомо, що візантійський імператор приймав його у своїй столиці з великими почестями і дозволив побудувати на Дунаї містечко Києвець. Ймовірно, імператор хотів мати зручний підконтрольний візантійцям перевіз, котрий дозволив би вести торгівлю зі слов'янами-варварами і перешкоджав би одночасно їхнім набігам. Кий був слов'янином, отож у його підтримці імператор був зацікавлений. Досліджуючи візантійські хроніки, академік Рибаков знайшов сліди легендарного Кия в середині VI століття: один з воїнів імператора зі слов'янським (антським) ім'ям Хільбудій був відправлений на Дунай для захисту північних кордонів імперії. До того ж, археологи знайшли під Константинополем надгробну плиту з написом "Хільбудій син Самбатаса", датовану 559 роком. Якщо згадати, що фортеця Самбатас, згідно з тими ж візантійськими хроніками, була розташована на території Києва, виходить, що Хільбудій був киянином. До того ж, саме у фортеці Самбатас організовувалися торгові каравани до греків, а сама назва фортеці в перекладі з готської означає "збір човнів".

Отож усі перераховані джерела, на думку Віктора Яновича, підтверджують його припущення, що столиця наша з давніх-давен була відома в Європі саме як торговий центр, важливий стратегічний перевіз, місце організації торгових експедицій. І що назву свою одержала вона саме через свій перевіз, так само виникло і прізвисько власника перевозу, і усіх власників називали однаково – Кий, Колоксай, Хільбудій (Кіл-Кійбудій), і що легенди, як завжди буває в таких випадках, об'єднали в одній особі риси кількох Київ, а в одному житті – події, що сталися з кількома власниками Києвого перевозу


* * *


За словами Віктора Яновича, його колеги, хоч і вважають викладені ним версії цікавими і багатообіцяючими, однак пророкують виникнення численних дискусій і опонентів. Що ж, тим краще для істини. А зрештою, що таке історія, як не версії, чия об'єктивність видається аргументовано для більшості? А більшість, як відомо, починається з упевненості одного.


Олена КАГАНЕЦЬ




залишити коментар
Сторінка5/9
Дата конвертації21.09.2011
Розмір1.87 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9
плохо
  1
средне
  2
отлично
  2
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх