Предмет І завдання методики навчання дітей української мови в російськомовних дошкільних закладах освіти icon

Предмет І завдання методики навчання дітей української мови в російськомовних дошкільних закладах освіти


9 чел. помогло.
Схожі
Предмет І завдання методики навчання дітей української мови в російськомовних дошкільних...
Концепція навчання української мови в системі профільної освіти...
Методика навчання української мови...
Методичні рекомендації щодо вивчення української мови в загальноосвітніх навчальних закладах з...
Міністерство просвіти республіка молдова курікулум з української мови І літератури...
Про вивчення української мови в загальноосвітніх навчальних закладах у 2010-2011 навчальному...
До листа мон від 30. 12. 2010 №1/9-950...
Методичні рекомендації щодо проведення підсумкових контрольних робіт з української мови у 5-8...
Методичні рекомендації щодо проведення підсумкових контрольних робіт з української мови у 5-8...
Методичні рекомендації щодо проведення підсумкових контрольних робіт з української мови у 5-8...
Теоретичний курс англійської мови ( фонетика І граматика) Робоча навчальна програма д...
Конспект лекцій та тестові завдання з української мови для студентів 1 курсу заочної форми...



Загрузка...
страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
повернутися в початок
§1. Час початку засвоєння другої мови

Питання про те, коли саме слід починати вчити дітей другої мови, залишається дискусійним. Існують різні думки щодо розв'язання цієї проблеми. Одна з них відстоює необхідність та ефективність навчання дітей другої мови в ранньому віці, до трьох років. Представниками цього напряму є зарубіжні вчені-експериментатори А.Табуре-Келлер, Ж.Ронже, В.Леопольд, В.Штерн та ін.

Так, французький учений А.Табуре-Келлер простежив (1903 р.) оволодіння дитиною у віці від одного року восьми місяців до трьох років французькою мовою та ЇЇ діалектним варіантом. Дитина перебувала в колі сім'ї, у спілкуванні з дитиною батьки дотримувалися принципу «одна особа одна мова». Батько розмовляв з дитиною французькою, мати - діалектною мовою.

А Табуре-Келлер описує мовленнєві стадії, які спостерігалися під час оволодіння дитиною двома мовами.

Від одного року одинадцяти місяців до двох років стадія автономного мовлення (дитяче мовлення), яке не залежало ні від французької, ні від діалектної мов.

Від двох років до двох років і двох місяців - стадія «дуплетів» з перевагою французької мови та змішаних слів.

Від двох років двох місяців до трьох років - стійка стадія змішаного мовлення.

Після трьох років з'являється незалежність двох мовних систем, вільне володіння як французькою мовою, так її діалектним варіантом.

На початку XX ст. було видано монографію Ж.Ронже «Розвиток мовлення двомовної дитини» (1913), в якій автор із докладним науковим психологічним та лінгвістичним аналізом описує розвиток мовлення власного сина Луї Ронже від народження до чотирьох з половиною років. Дитина виховувалась у сім'ї. Батьки спілкувалися з дитиною, дотримуючись принципу «одна особа - одна мова». З перших днів після народження до 4,5 років батько розмовляв із дитиною тільки французькою мовою, мати - німецькою.

За даними Ж.Ронже, дитина до 4,5 років засвоїла паралельно на однаковому рівні обидві мови. Уже у 2,5—3 роки, за даними автора, в дитини спостерігалася незалежність двох мовних систем, вільне спілкування як однією, так і другою мовами. Крім того, у присутності обох батьків хлопчик у два роки виконував роль перекладача, розмовляючи з батьком французькою мовою, він перекладав матері зміст розмови німецькою. У мовленні дитини, за словами Ж.Ронже, після 4,5 років не спостерігалося кальок та міжмовних змішувань, лексичних чи фонетичних спотворень.

Робота Ж.Ронже була позитивно оцінена у пресі психологом Л.С.Виготським. Він звернув увагу на своєрідність мовленнєвої ситуації в умовах сімейного виховання дитини та потенційні можливості раннього навчання дітей другої мови.

В.Леопольд у книзі «Дитина вивчає дві мови» (1957) описує навчання своїх дітей (дівчаток) англійської та німецької мов від народження до 14 років в умовах сім'ї за аналогічним принципом «одна особа - одна мова». За його даними, змішування мов («гібридна стадія») спостерігалась у дітей лише до двох років. Після цього періоду формувалася незалежність двох мов, діти вільно спілкувались і легко переходили з однієї мови на іншу. Крім того, вони мали високу успішність у школі.

У роботах зарубіжних учених висловлюється думка про раннє усвідомлення дитиною, яка володіє двома мовами, того, що кожна думка може бути виголошена різними мовами. Начатки усвідомлення двох мов дитиною вони відносять до кінця другого - початку третього років життя, коли зникають змішані фрази і з'являється вільне володіння двома мовами.

Аналогічне дослідження було проведено в 60-х р. XX ст. у Грузії Н.В.Імедадзе. Об'єктом дослідження була її власна донька, яка також виховувалась у сімейній мовленнєвій ситуації «одна особа ~ одна мова». Батьки (мати та батько) розмовляли з дитиною від народження лише грузинською, а няня та бабуся - російською мовами.

За даними автора, засвоєння мов розпочалося в дитини з одинадцяти місяців. При цьому, словниковий запас кожної із мов не відрізнявся від словникового запасу одномовної дитини. Упродовж другого і третього років життя спостерігалася стадія змішаного мовлення, яка зникала до трьох років.

Після трьох років дитина вільно спілкувалась як грузинською, так і російською мовами без помилок та акценту. На думку Н.В.Імедадзе, усвідомлення дитиною двох мов та міжмовне чуття з'являється у неї наприкінці третього року життя. Вона висловлює сумнів, щодо усвідомлення мов дитиною у більш ранньому віці.

Л.Г.Калініна (1960) провела спостереження за 23 двомовними дітьми (російська та угорська мови) та 15 одномовними в умовах закарпатських дитячих ясел. В 11 дітей обидві мови вводились із моменту народження у сім'ї («одна особа - одна мова»), у 12 дітей з рідною угорською мовою російська мова як друга, вводилася з 1,5-2 років у дитячих яслах (російська мова спілкування та навчання). Автор відзначає, що після трьох років як двомовні, так і одномовні діти вільно спілкувались обома мовами, без будь-яких змішаних фраз. При цьому не спостерігалося будь-яких порушень закономірностей мовленнєвого та розумового розвитку дітей.

Представники другої течії, найпоширенішої, уважають, що навчання дітей другої мови слід починати після трьох років, у дошкільному віці. Так, ще Д.І.Писарєв, спостерігаючи за дітьми у дворянських сім'ях, писав: «Маленькі діти від 3 до 10 років із дивовижною швидкістю запам’ятовують слова й мовні звороти... У цьому віці вони можуть за півроку навчитися розмовляти іноземною мовою. Тому саме в цьому віці їх і слід навчати мов»

Психофізіологи з наукового погляду пояснюють необхідність навчання дітей другої мови саме в дошкільному віці. Так, В.Пенфільд твердить, що пластичність кори головного мозку (щодо засвоєння мови) в підлітковому віці зникає, тому необхідно починати навчання другої мови як можна раніше. Учений вважає, що змалку дитина надзвичайно легко оволодіває мовою природним шляхом як засобом пізнання довкілля. Здатність засвоювати природним шляхом другу мову зберігається до 10 років, тому надзвичайно важливо, за його словами, не пропустити час початку навчання дітей другої мови, поки не зникла пластичність кори головного мозку. В.Пенфільд пропонує починати навчання дітей другої мови з молодшої групи дошкільного закладу, тобто у 3 роки.

Е.Пулгрем також уважає, що найсприятливіший у фізіологічному відношенні час для навчання другої мови — дошкільне дитинство. Саме в цей час інтенсивно функціонує природжений механізм засвоєння мови. На думку вченого, навчання дітей другої мови слід починати у 3-4 роки.

Представники третьої течії обстоюють навчання другої мови після 6 років. Початок її іде ще від часів Я.А.Коменського, який радив починати навчання третьої, латинської, мови з 6-7 років. Послідовник Я.А.Коменського, педагог і вчений К.Д.Ушинський писав: «Вивчення іноземних мов не повинно ніколи починатися занадто рано і ніяк не раніше того, як стане помітно, що рідна мова пустила глибоке коріння у духовну природу дитини. Встановити будь-який загальний термін у цьому відношенні неможливо. З однією дитиною можна починати вивчення іноземної мови в 7-8 років (ніколи раніше), з іншою - в 10-12; із дітьми зі слабкою сприйнятливістю краще не починати ніколи».1 Аналогічного погляду дотримувавсь і М.І.Пирогов, який уважав, що знання іноземної мови потрібне лише людям відповідних професій (дипломатам, драгоманам та Ін.), яких і потрібно навчати іноземної мови з пелюшок.

Дещо інший погляд мала Є.І.Тихеєва. Підтримуючи здебільшого думки К.Д.Ушинського та М.І.Пирогова, вона обережно пропонує можливість навчання іноземної мови значно раніше. На ЇЇ думку, якщо з дитиною займатись одну-дві години в день, це не зашкодить її загальному розвитку та розвитку її рідної мови.

Існує й зовсім нігілістичний підхід до вивчення другої мови в ранньому та дошкільному віці. Деякі зарубіжні вчені (І.Епштейн, С.Ньювенгіус та ін.) вважають, що дитяча двомовність шкідлива для дитини, що вона начебто негативно впливає на розвиток мислення, засмічує його, створює перепони на шляху засвоєння рідної мови. Вони розглядають дитячу двомовність як «соціальне лихо» й категорично заперечують навчання дітей другої мови в ранньому та дошкільному віці.

Аналогічну думку можна почути й на сучасному етапі від деяких педагогів - авторів альтернативних концепцій національної освіти в Україні, які пропонують уводити навчання другої мови лише з п'ятого класу школи.

Слід зауважити, що такий нігілістичний підхід до навчання дітей другої мови в ранньому та дошкільному віці не підкріплено експериментальними даними, він базується лише на власних міркуваннях та окремих випадкових спостереженнях, без наукового аналізу причин цього негативного явища.

Не можна не погодитися з думкою Л.С.Виготського, який писав: «Не можна запитувати, сприятливим чи гальмівним фактором є двомовність завжди, скрізь, за будь-яких обставин, без урахування тих конкретних умов, у яких протікає дитяча двомовність, та закономірностей розвитку дитини в кожному віковому періоді». Справедливо зазначають учені (Л.С.Виготський. Л.В.Щерба, В.Гене, В.Штерн та ін.), що дві мови, якими оволодіває дитина, не наштовхуються механічно одна на одну, не підпорядковуються звичайним законам взаємного гальмування. Визначаючи час початку навчання дітей другої мови, слід обов'язково враховувати взаємодію мов (далекі чи близькі), Їх соціальний статус та функціонування у цьому суспільстві (чи на території), загальний розвиток дітей (нормальний чи з відхиленнями), характер педагогічного впливу на мовленнєвий розвиток дітей (методика навчання), мовленнєву ситуацію у сім’ї, наявність чи відсутність стихійної двомовності.

У зв'язку з наданням українській мові статусу державної виникає необхідність навчання дітей національних спільнот, які проживають на території України, української мови вже в дошкільних закладах. Експериментальні дослідження, проведені останніми роками в російськомовних дошкільних закладах України, свідчать про необхідність залучення дітей із 2-3 років до української мови (рецептивний тип навчання), а з 4 років - уведення продуктивного типу навчання розмовної української мови.

Організоване педагогічне втручання у період сензитивного мовленнєвого розвитку двомовних дітей не тільки сприяє запобіганню помилок, а й дозволяє дітям ще до школи оволодіти розмовною формою української мови, усвідомити схоже й відмінне у двох близькоспоріднених мовах, які функціонують на території України. Справа лише за методикою навчання, адекватною умовам виховання дітей. Так, в умовах сім'ї, де батьки вільно володіють російською та українською мовами, доцільно спілкуватися з дитиною з перших днів її життя, дотримуючись принципу «одна особа - одна мова». Такого самого принципу можна дотримуватись і в дошкільному закладі, якщо один із вихователів групи бездоганно володіє українською мовою, другий - російською. У такому разі ці педагоги повинні працювати в ясельній групі (другий рік життя) і продовжувати заняття з дітьми цієї групи до випуску з дошкільного закладу. За таких умов без особливих педагогічних зусиль діти вільно оволодіють обома мовами. В інших випадках неминуча варіативність методик навчання з урахуванням регіону, мовного спілкування у сім’ї, у групі, віку дітей, рівня володіння мовами педагогічним персоналом дошкільного закладу.

§2. Характеристика двомовності

У багатонаціональних країнах унаслідок постійних міжмовних контактів спостерігається закономірний процес взаємодії мов, який дістав назву двомовності (білінгвізму) чи багатомовності (полілінгвізму).

Двомовність або білінгвізм - це володіння людиною двома мовами на рівні їх розуміння та вільного спілкування.

Людину, яка володіє двома мовами, називають білінгвом, біглотом, трьома мовами - триглотом. багатьма мовами - поліглотом.

Учені по-різному класифікують двомовність. Так, Ю.Д.Дешерієв поділяє двомовність на загальнонародну та територіальну, однобічну, двобічну, загальнодержавну чи місцевого значення, контактну та неконтактну.

Є.М.Верещагін класифікує типи двомовності за психологічним, соціологічним та лінгвістичним критеріями. За психологічним критерієм автор виділяє: рецептивний білінгвізм, який дає змогу білінгву сприймати на слух та розуміти мовлення другою мовою; репродуктивний, коли білінгв не тільки розуміє, а й відтворює вголос почуте чи прочитане. Ці типи двомовності характерні для людей, які самостійно вивчають другу мову для одержання інформації. Такі типи білінгвізму не використовуються в активній практиці мовленнєвого спілкування. Тільки продуктивний білінгвізм дає можливість біглоту розмовляти другою мовою, самостійно будувати висловлювання, що дозволяє мовцям розуміти один одного.

За соціологічним критерієм двомовність може бути індивідуальною, груповою, колективною, масовою (сім'я, мешканці будинку, школа, дошкільний заклад, місто, область, країна). Вона поділяється також на природну та штучну.

Природна двомовність характеризується стихійністю її засвоєння, коли дитина постійно перебуває у двомовному середовищі. Стимулом до засвоєння є потреба у спілкуванні. Таке засвоєння без педагогічного втручання супроводжується мовленнєвими помилками, змішаними фразами.

Штучний білінгвізм створюється організованим, цілеспрямованим навчанням дітей (чи учнів) другої мови в дошкільному закладі (чи школі) на спеціальних заняттях із використанням відповідних методів навчання.

Під час навчання дітей дошкільного віку некорінної національності української мови використовується синтезований (за словами Є.М.Верещагіна) тип двомовності, коли природні та штучні умови навчання поєднуються. Лінгвістична класифікація білінгвізму характеризується правильністю чи неправильністю мовлення білінгва. Розрізняють координативну (сурядну) та субординативну (підрядну) двомовність.

Координативну двомовність відрізняє абсолютна правильність мовлення обома мовами, тобто мовлення білінгвів не відрізняється нічим від мовлення монолінгвів.

Якщо ж мовці змішують дві мови, вживають слова кальки, припускаються помилок, таку двомовність називають субординативною.

Відомий лінгвіст Л.В.Щерба незалежне існування двох мов у мовленнєвому спілкуванні білінгвів називає «чистою двомовністю». На його думку, цей тип білінгвізму формується у ранньому віці. А.Є.Супрун щодо означеного типу білінгвізму вживає поняття «автономна двомовність».

Змішана або суміщена двомовність спостерігається тоді, коли для мовлення білінгвів характерні помилки взаємопроникнення елементів однієї мовної системи в іншу. Такий тип двомовності найчастіше спостерігається в умовах функціонування близькоспоріднених мов, до яких і належать українська та російська мови.

Безпосереднім білінгвізмом називають такий тип двомовності, коли людина однаково мислить однією і другою мовами. Така двомовність також формується у ранньому віці.


Опосередкована двомовність характеризується тим, що мовець мислить рідною мовою, перекладає думки другою мовою, а потім уже говорить. У таких білінгвів спостерігається уповільнений темп мовлення, багато помилок, запозичень із рідної мови.

Як бачимо, двомовність неминуче супроводжується мовленнєвими огріхами, помилками, для неї характерне явище інтерференції (взаємопроникнення, змішування).

Мовленнєва інтерференція - це неусвідомлене, безконтрольне використання у мовленні однією мовою елементів другої мови. Психологи називають інтерференцію навичок ще негативним перенесенням. Розрізняють пряму та непряму інтерференцію.

Пряма інтерференція - це неусвідомлене, спонтанне, безпосереднє перенесення елементів однієї мови в мовлення другою мовою. Вона має здебільшого зовнішній міжмовний характер. В українському мовленні це – вживання редукції голосних (в[а]да), м'якого звука [ч] (човен), оглушення приголосних у кінці слів (ду[п] ) і т. ін. Чим ближчі мовні системи, тим більша питома вага прямої інтерференції.

Непряма або внутрішня інтерференція зумовлена нетиповими принциповими відмінностями мовних явищ, системними розходженнями. Вплив непрямої інтерференції спостерігається переважно в мовленні грузинських, вірменських дітей, які вчаться розмовляти російською чи українською мовами.

На території нашої держави в мовленні як дорослого, так і дитячого населення спостерігається негативне перенесення елементів однієї мовної системи в іншу. Він присутній у лексичній, фонетичній та граматичній інтерференціях у мовленні українською мовою.

Для лексичної інтерференції характерне невмотивоване запозичення слів із російської мови та вживання Їх в українському мовленні (візьми зонтик; дайте мені, будь ласка, цей карандаш). Найчастіше трапляються у мовленні такі російські слова, як рубель (замість карбованець), чулки, носки, туфлі, спички, частка да (замість панчохи, шкарпетка, черевики, сірники, так та ін.). Це, по суті, фонетично українізовані російські слова, які засмічують українське мовлення.

Досить поширеною є і міжмовна омонімія (слова, які мають спільний звуковий комплекс, але різні за значенням). Можна почути від педагогів такі слова, як закалятися (замість загартовуватися), слідуючий (замість наступний), повістка денна (замість порядок денний). Усі ці слова є і в українській мові, проте вони мають зовсім

інше значення: закалятися - забруднитися, слідуючий - той, що рухається в певному напрямку, повістка - письмове повідомлення.

Лексична інтерференція є і в мовних кальках, дослівному перекладі окремих російських словосполучень: кидатися в очі (бросаться в глаза) замість впадати в око; вести себе (вести себя) замість поводитись, триматись і т. ін.

Часом в українському мовленні вживають російські сполучники, частки, прийменники (діти йдуть в школу замість до школи; да, це мій м'яч замість так, це мій м'яч.), Для фонетичної інтерференції характерні орфоепічні та акцентологічні помилки. Серед них особливо поширені в дитячому мовленні не фонемні (за термінологією М.Б.Успенського): редукція голосних звуків, запозичена з російської мови; проривний звук [ґ]; позиційне та асимілятивне оглушення приголосних; тверда вимова звука [ц] у кінці слова; пом'якшення звука [р] у кінці слова; порушення наголосу. Фонемні помилки: переставляння звуків у схожих словах української та російської мов; відсутність роздільної вимови сполучень д'я, м'я, в'я тощо. Граматична інтерференція характеризується ненормативним уживанням граматичних форм та частин мов, порушенням структури та форми слів, речень української мови.

Інтерферуючий вплив російської мови спостерігається як у мовленні вихователів дошкільних закладів, так і в мовленні їхніх вихованців. Особливо яскравою є інтерференція в умовах стихійного (неорганізованого) засвоєння дітьми двох мов. Якщо дитяча двомовність розвивається стихійно, то це, застерігає Л.С.Виготський, призводить до негативних результатів. Педагогічний вплив, керівна роль вихователя, на його думку, ніде не набувають такого вирішального значення для всієї долі дитячого мовлення та індивідуального розвитку дітей, як у випадках двомовного та багатомовного спілкування.

За допомогою організованого навчання дітей двох мов уже в дошкільному віці вдається запобігти інтерферуючого впливу рідної мови на українську.

Під час навчання дітей української мови необхідно враховувати й позитивне перенесення елементів однієї мови в іншу. Таке перенесення елементів у лінгводидактиці називають транспозицією. Особливо сприятливі у транспозиційному відношенні близькоспоріднені мови, до яких належать російська й українська.

У навчанні дітей української мови транспозиція виступає у використанні: спільної лексики (рак, мак, рука, каша, лампа, парта, рот, сумка та Ін.); словесних інструкцій, зрозумілих дітям за змістом; знань про навколишні життя; мовленнєвих умінь і навичок, сформованих на заняттях із розвитку рідного мовлення; у зіставленні й порівнянні мовних явищ близькоспоріднених мов; дидактичного та наочного матеріалу, знайомого дітям; спільних форм, методів та прийомів розвитку мовлення дітей.

Вдале використання педагогом транспозиції значно полегшить засвоєння дітьми другої мови, сприятиме за-побіганню інтерференції.

§3. Мовленнєва і навчально-мовленнєва діяльність дітей

У сучасній лінгводидактиці використовують терміни мова, мовлення, мовленнєва та навчально-мовленнєва діяльність. Що ж означають ці поняття?

У лінгвістиці мова розглядається як «система фонетичних, лексичних, граматичних засобів, яка є знаряддям вираження думок, почуттів найважливішим засобом спілкування людей».

Мова - це сукупність мовних знаків (морфеми, слова, словосполучення, речення), система категорій (граматичного роду, числа, відмінка і т. ін.), система граматичних форм і норм.

Мовний знак - це елемент дійсності, який опосередковує теоретичну діяльність і має суспільно-соціальну природу.

Змістовий бік мовних знаків полягає в заміщенні реальних зв'язків та відношень предметів, Їх відповідності реальній дійсності. Так. м'яч - це гумовий круглий предмет, дитяча іграшка.

Матеріальний бік мовних знаків - це кількість звуків у слові, їх характеристика (голосні, приголосні, тверді, м'які), порядок у слові. Мовні знаки здатні узагальнювати. відбивати, зберігати досвід людей, нести певну інформацію.

Під час навчання другої мови дитина повинна засвоїти і систему мовних знаків, їй притаманних. Засвоїти мовний знак — це означає запам'ятати його звучання, навчитися вимовляти відповідно до літературних норм, зіставляти з реальним предметом (розуміти його значення). Дитина повинна засвоїти лексичні, граматичні та фонетичні значення мовних знаків другої мови, зіставити їх із мовними знаками рідної мови. Проте мовні знаки «оживають» лише тоді, коли вони використовуються людиною у мовленні.

Мовлення - це процес використання конкретної мови конкретною людиною за характерними для цієї мови законами, правилами. Мовлення - процес індивідуальний, оскільки мовець самостійно будує різні типи синтаксичних конструкцій, добирає та варіює мовні знаки, комбінує їх по-різному в рамках одного речення. Отже, мовлення – це практичне користування мовою із наперед визначеною метою. Н.Д.Бабич так характеризує різницю між мовою і мовленням.

Мова - це; 1) універсальний засіб навчання і виховання людини; 2) енциклопедія людського досвіду; 3) першооснова нагромадження культурних цінностей, засіб вираження змісту культури, спосіб уведення окремої людини у процес суспільного культурного розвитку; 4) один із компонентів духовної культури суспільства; 5) засіб координації усіх виробничих процесів; 6) функціонуюча система, нерозривно пов'язана з усіма галузями суспільного життя. Мовлення - це: 1) спосіб існування і вияву мови, «мова в дії», мовний процес у багатьох його видах і формах (говоріння, писання, слухання, читання), мовчазна розмова із самим собою, обдумування майбутнього свого чи сприйнятого від інших повідомлення; 2) вияв процесу формулювання думки; 3) вияв одиниць мови всіх рівнів і правил їх поєднання; 4) засіб конкретизації мовленнєвого спілкування.

У лінгводидактиці ствердився діяльнісний підхід до мовлення. Мовлення розглядається як мовленнєва діяльність, у якій у ході спілкування використовуються мовні засоби.

Діяльнісний підхід до мовлення сприяє підвищенню ефективності методики розвитку мовлення, дає змогу чіткіше спрямувати роботу на формування мовленнєвих умінь і навичок, є показником засвоєння мови.

Мовлення водночас і саме є продуктом мовленнєвої діяльності, «у процесі якої використовуються одиниці мови, її категорії, форми і норми, - це послідовність мовних знаків, що організуються за законами мови і відповідно до потреб висловлюваної інформації».

Мовлення має певну форму і позамовний зміст, єдність форми і змісту утворюють текст, який містить у собі відповідну інформацію. У сучасній лінгвістиці текст розглядається як реальна одиниця спілкування. Текст має такі ознаки, як цілісність змісту, зв'язність викладу, структурна організація, завершеність. Текст може складатися з одного речення або з кількох пов'язаних між собою речень.

Два або більше речень, пов'язаних між собою за змістом, об'єднаних граматично та тематично, називаються надфразовою єдністю.

Крім тексту, одиницями мовлення є висловлювання, діалогічна єдність, синтагма, типове речення.

Найменшою одиницею спілкування є типове речення або зразок мовлення, типові синтаксичні схеми, за якими мовець розгортає своє висловлювання, яке необов'язково дорівнює реченню.

Діалогічна єдність - це мінімум дві репліки.

Синтагма - складна одиниця мовлення, яка може бути як цілим реченням, так і його частиною, складається з декількох слів або з одного слова.

Мовлення поділяють на усне і писемне, зовнішнє і внутрішнє, рецептивне і продуктивне.

Усно мовлення має дві форми - діалогічну та монологічну).

Діалогічне мовлення - це розмова двох або більше осіб, складається із запитань, відповідей, штампів, окремих реплік і характеризується стислістю.

Монологічне мовлення більш складне за граматичним оформленням, відрізняється розгорнутістю.

Для писемного мовлення використовують графічні знаки (букви). Діти дошкільного віку опановують лише усну форму українського мовлення.

Зовнішнє мовлення може бути як усним, так і писемним, воно передає думки співрозмовнику, забезпечує взаєморозуміння.

Внутрішнє мовлення - це мовлення подумки. Людина спочатку промовляє про себе те, що хоче сказати вголос. Внутрішнє мовлення щільно пов'язане з мисленням.

Мовленнєва діяльність виявляється у здібностях людини до мовлення. Вона має таку саму структуру, як і будь-яка інша людська діяльність. Мовленнєва діяльність характеризується цілеспрямованістю (наявністю мети, завдань, мотиву), структурністю (мовленнєві дії та операції), планомірністю (складання плану, реалізація його). У ході виконання накресленого плану відбувається зіставлення результату з накресленим планом, оцінка та контроль мовленнєвої діяльності.

Розрізняють чотири види мовленнєвої діяльності: слухання, говоріння, читання, письмо.

Слухання й читання ще називають рецептивним мовленням, а тих. хто слухає або читає, - реципієнтами.

Говоріння й писання належать до продуктивного мовлення. Мовців та тих, хто читає, називають продуцентами.

У дошкільному закладі діти опановують лише два види мовленнєвої діяльності - слухання та говоріння.

Активним боком мовленнєвого акту є говоріння. Говоріння - це продуктивний вид мовленнєвої діяльності, активний процес здійснення спілкування, зовнішнє вираження способу формування та формулювання думки засобами мови.1 За своєю структурою говоріння складається, як і будь-яка інша діяльність, з трьох частин: мотиваційно-спонукальної (щоб виникло говоріння, потрібний стимул, спонукання, мотив говоріння); аналітико-синтетичної (внутрішнє оформлення висловлення) та виконавчої (вимовні та інтонаційні засоби вираження думки). Результатом говоріння є відповідна дія учасників спілкування. Результат говоріння реалізується в діяльності інших людей І водночас є сполучною ланкою спілкування.

Слухання - це смислове сприймання мови, що звучить; воно опосередковується діяльністю говоріння іншого учасника спілкування. Слухання є похідним у спілкуванні. Його мета - розкриття смислових зв'язків, осмислення сприйнятого на слух мовленнєвого повідомлення мовця. Смислове сприймання не планується слухачем і не контролюється свідомістю. Слухання задається зовні іншим мовцем. Результатом слухання є розуміння або нерозуміння тексту.

Смислове сприймання (розуміння) мовлення залежить від характеру мовленнєвої діяльності мовця, від того, наскільки зрозуміло і чітко висловлюється мовець, від темпу, виразності мовлення, вміння виділяти головне, встановлювати контакт зі слухачами.

Водночас розуміння мовлення залежить і від підготовленості слухачів до слухання і сприймання висловлювань. Тому дітей потрібно вчити не тільки говоріння (активного мовлення), а й слухання.

Дитина повинна опанувати мовленнєву діяльність, мовну комунікацію, що здійснюється різними формами мовлення (діалогом, монологом) за допомогою слухання та говоріння.

Навчання дітей дошкільного віку національних спільнот української мови в дошкільному закладі є однією з форм організації їхньої діяльності. Це специфічна діяльність, що відбувається на мовленнєвому рівні під час організованих навчальних занять, у мовленнєвих ігрових ситуаціях, тобто в навчально-мовленнєвій діяльності.

Навчально-мовленнєва діяльність - це організований, цілеспрямований процес використання мови з метою передавання та засвоєння суспільно-історичного досвіду, оволодіння суспільними способами дій у сфері наукових понять, встановлення комунікацій та планування своїх дій.

Навчально-мовленнєва діяльність дітей дошкільного віку складається із різноманітних видів говоріння (запитання, відповіді, розповіді, описи, переказ тощо) та слухання (слухання мовлення товариша, вихователя, слухання казки, оповідання, розповіді).

У ході навчально-мовленнєвої діяльності в дітей формуються мовленнєві навички та вміння.

Мовленнєві навички - це автоматизовані дії з мовним матеріалом (лексичним, фонетичним, граматичним) як у процесі слухання, так і у процесі говоріння.

Мовленнєві вміння формуються на основі застосування педагогом мовних моделей, мовленнєвих зразків, інструкцій спочатку в супроводі наочності, зовнішнього опертя, а потім у внутрішньому плані.

Ефективність формування мовленнєвих навичок і вмінь у дітей дошкільного віку залежить від питомої ваги емоційного фактору в навчальній діяльності, бездоганній правильності українського мовлення вихователя, адекватної методики навчання.






залишити коментар
Сторінка2/20
Дата конвертації21.09.2011
Розмір4.21 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
плохо
  1
хорошо
  3
отлично
  15
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх