Предмет І завдання методики навчання дітей української мови в російськомовних дошкільних закладах освіти icon

Предмет І завдання методики навчання дітей української мови в російськомовних дошкільних закладах освіти


9 чел. помогло.
Схожі
Предмет І завдання методики навчання дітей української мови в російськомовних дошкільних...
Концепція навчання української мови в системі профільної освіти...
Методика навчання української мови...
Методичні рекомендації щодо вивчення української мови в загальноосвітніх навчальних закладах з...
Міністерство просвіти республіка молдова курікулум з української мови І літератури...
Про вивчення української мови в загальноосвітніх навчальних закладах у 2010-2011 навчальному...
До листа мон від 30. 12. 2010 №1/9-950...
Методичні рекомендації щодо проведення підсумкових контрольних робіт з української мови у 5-8...
Методичні рекомендації щодо проведення підсумкових контрольних робіт з української мови у 5-8...
Методичні рекомендації щодо проведення підсумкових контрольних робіт з української мови у 5-8...
Теоретичний курс англійської мови ( фонетика І граматика) Робоча навчальна програма д...
Конспект лекцій та тестові завдання з української мови для студентів 1 курсу заочної форми...



Загрузка...
страницы: 1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20
повернутися в початок
§1. Етнопедагогіка і виховання дітей


Народ з покоління в покоління передає свій соціальний досвід, своє духовне багатство, своє історичне надбання, створюючи тим самим свою, тільки йому притаманну культуру. Народ - це перший історик, перший письменник, перший поет, перший вихователь, перший педагог. Образно про народну мудрість написав видатний український поет Максим Рильський:

Нема мудріших, ніж народ, учителів;

У нього кожне слово - це перлина.

Це праця, це натхнення, це людина...

Народ завжди піклувався про своїх дітей, виховував Їх, передавав їм життєвий досвід, навчав мудрості життя. Тому й виник термін «народна педагогіка». Корені народної педагогіки закладено у глибокій сивій давнині. Створена генієм народу, педагогіка сімейного виховання - це основа загальнолюдської педагогічної культури. Саме народну сімейну педагогіку використовували у своїх працях Я.А.Коменський, Г.Песталоцці, К.Д.Ушинський, який і обґрунтував принцип народності. На думку К.Д.Ушинського. «народ без народності - це тіло без душі», тому він був глибоко переконаний, що «мудрість предків - це дзеркало для нащадків» і відстоював виховання дітей засобами народної педагогіки.

У середині XIX ст. багато вчених зверталися до народної педагогіки. Так, у 1861 р. В.І.Водовозов пише статтю «Російська народна педагогіка», в якій дає аналіз книг для народного читання. У 1890 р. Д.Булгаковський та Г.Пінчук зібрали пам'ятки народної педагогіки - прислів'я, пісні, загадки, обряди й обґрунтували їх виховне значення. М.Я.Нікіфоровський зібрав серед народу Білорусії легенди, обряди, повір'я, прикмети, звичаї, описав їх та видав книгу. Є.А.Покровський та А.Соболєв у кінці XVIII ст. зібрали й проаналізували дитячі ігри та пісні. Відомий лінгвіст, педагог, методист І.І.Срезневський зібрав перлини народної мудрості й видав книгу «Запорозька давнина».

Значний внесок у популяризацію народної педагогіки в Україні зробили Г.С.Сковорода, О.В.Духнович, І.П.Котляревський, Т.Г.Шевченко, П.А.Грабовський. На сучасному етапі, починаючи з 20-30-х рр. XX ст. й до наших днів, проблеми народної педагогіки досліджували Г.С.Виноградов, А.Ф.Хінтибідзе, Г.Н.Волков, В.Ф.Афанасьєв, Ш.А.Мірзоєв, А.Е.Ізмайлов та ін.

Одним із перших наукове визначення народної педагогіки дав Г.С. Виноградові «Народна педагогіка - це не стільки система, скільки сума знань, умінь і навичок. Це не стільки педагогічна теорія, скільки педагогічна практики». На погляд Г.С.Виноградова, народна педагогіка – це сукупність навичок і прийомів, що використовував народ з метою формування особистості в певному напрямі. Це сукупність народних поглядів, народних засобів впливу на молоде покоління з метою його навчання і виховання.

Г. Н. Волков уперше в педагогічній літературі ввів поняття «етнопедагогіка», пов'язуючи Її з народним етносом, національним характером, який склався в того чи того народу під впливом історичних умов. Він пише, що етнопедагогіка - це наука «про досвід народних мас у вихованні підростаючого покоління, про їхні педагогічні погляди, наука про педагогіку побуту, педагогіку сім'ї, роду, племені, народності та нації». Автор розглядає народну педагогіку в нерозривному зв'язку з педагогічною практикою.

А.Е.Ізмайлов дає своє, ширше визначення народної педагогіки. За його словами, «народна педагогіка - це сукупність нагромаджених та перевірених практикою емпіричних знань, умінь, відомостей, навичок, що передаються з покоління в покоління переважно в усній формі як продукт історичного й соціального досвіду народних мас»2. Автор робить спробу визначити своєрідність та характерні особливості народної педагогіки.

Народна педагогіка - це колиска наукової педагогіки, їй стільки років, скільки років народу. Вона значно впливає на розвиток і формування сучасної наукової педагогіки.

Народна педагогіка сьогодні є об'єктом багатьох наукових досліджень, і водночас вона сама певним чином впливає на розвиток теорії і практики педагогіки та сімейного виховання.

Мова народної педагогіки проста й доступна широким масам, у ній відсутні наукові терміни, але зберігається колорит місцевих діалектів і говірок.

Епітети, метафори, гіперболи, алегорії і риторичні запитання надають творам народної педагогіки образності, емоційності й переконливості.

Вона має надзвичайно широку аудиторію й доступна кожній простій людині, де б вона не жила і яку б освіту не мала. Народна педагогіка «замінювала молоді театр, якого вона не знала, школу, куди її не впускали, книгу, якої вона була позбавлена».

Народна педагогіка високогуманна і моральна. Вона виховує повагу до старших, чемність, скромність, працьовитість, гостинність, правдивість, чесність.

Народна педагогіка різних національностей піддається взаємовпливу та взаємозбагаченню. Однакові умови життя, схожі звичаї, традиції сприяють створенню близьких як за змістом, так і за формою казок та малих жанрів фольклору. Наприклад, є як українські, так і російські народні казки «Ріпка», «Колобок», «Вовк та семеро козенят», близькі за змістом колисанки, пісні, прислів'я.

Народна педагогіка - це і суто національні творіння, що відображають специфіку нації, народу. Такими є українські народні казки «Язиката Хвеська», «Солом'яний бичок», «Кривенька качечка», «ПанКоцький», «Іван-Побіван», «Гай-гай», «Бідний гуцул і старий опришок» і т. ін. Водночас народній педагогіці властиві нерозвинутість, недиференційованість різних за значенням понять, суджень про виховання й навчання.

Емпіричний характер народних уявлень і знань часом призводить до прагматизму, коли окремі явища сприймаються не як відображення реального життя, а оцінюються з позиції практичної корисності.

Поряд з науково обґрунтованим достовірним знанням окремі твори народної педагогіки вміщують й спотворені, неточні, подекуди навіть шкідливі ідеї. Це покірність соціальним кривдам, фізичні покарання дітей в сім'ї тощо. Тому твори народної педагогіки, на думку А.Е.Ізмайлова, потребують критичного ставлення до них.

Проблеми народної педагогіки посідали одне з центральних місць у педагогічній діяльності нашого співвітчизника В.О.Сухомлинського. Він неодноразово підкреслював необхідність наукового вивчення народних поглядів. «Про народну педагогіку ніхто до цього часу серйозно не думав, і це, напевно, принесло великої шкоди педагогіці, - писав він у листі до Г.Н.Волкова. - Я впевнений» що народна педагогіка ~ це зосередження духовного життя народу. У народній педагогіці розкриваються особливості національного характеру, обличчя народу».

Проблеми української етнопедагогіки та її місце у вихованні і навчанні дітей досліджував М.Г.Стельмахович. За його визначенням, народна педагогіка - це галузь емпіричних педагогічних знань і досвіду трудящих мас, що виробляється в домінуючих серед народу поглядах на мету і завдання виховання, в сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання та навчання». Мету, завдання, зміст української народної педагогіки відображено у фольклорі (казках, легендах, прислів'ях, приказках, піснях), в іграх і танцях, у музиці, прикладному мистецтві, святкових обрядах, традиціях сімейного й трудового виховання.

Народна педагогіка мудріша, тому що вона створювалася впродовж століть, шліфувалася, перевірялася досвідом мільйонів людей багатьох поколінь. ЇЇ називають школою, яка завжди з нами, - школою сім'ї і довкілля, материною й батьковою наукою, першим університетом життя, через який проходить кожна людина.

М.Г.Стельмахович образно розшифровує термін «народна педагогіка».

Це ніжна й щира мамина пісня над колискою немовляти, що заспокоює дитину, зігріває її теплом і ласкою.

Це приваблива іграшка, що дарує дитині батько.

Це чарівна бабусина казка, що вчить жити й працювати, боротися й перемагати, захищати добро й ненавидіти зло.

Це цікава дідусева бувальщина, скоромовка чи загадка, що будять кмітливість і розум.

Це захоплююча прогулянка зі старшим братиком на околицю рідного села чи міста, на лоно різнобарвної природи, яка відкриває веселкову красу довкілля світу.

Це запальний народний танець, якого навчила старша сестричка.

Це веселі іграшки і забави, які винайшов народ, щоб виховувати спритність і витривалість, винахідливість і товариську взаємодопомогу.

Це праця - найдбайливіша і найповніша нянька, що вимогливіша і найдобріша.

Це народні свята й обряди, музика і прикладне мистецтво, що веселять душу і радують серце, стверджують найкраще на землі.

Це відповіді на тисячі «чому?», які дитина одержує від рідних, близьких і знайомих, задовольняючи свою природну допитливість і потяг до заглиблення у суть природних і суспільних явищ.

Це мудре застереження від необачного вчинку, виражене нерідко через народний гумор чи жарт, а то й сатиру, мудре прислів'я чи приказку».

Народна педагогіка виховує пошанне ставлення до рідні, до свого роду. Про це йдеться у приказках. Наприклад, «Хоч і по коліна у воду, аби до свого роду»), піснях («Ой роде ж мій, роде», «Соловейку»), приповідках.

^ Рід - це ряд поколінь, що походять від одного предка.

Родина - це група людей, яка складається з чоловіка, дружини, дітей та інших близьких родичів, які живуть разом.

^ Родинні відносини - родичі, свояки часто зустрічаються, спілкуються, радяться, допомагають один одному, діляться радістю і горем; влаштовують традиційні сімейні свята.

Сім'я - це чоловік, дружина, діти. Основна функція сім'ї у суспільстві - відтворення людського роду, виховання дітей, організація господарської діяльності, побуту і дозвілля.

Основою сім'ї є шлюб. Шлюб - це союз чоловіка й жінки з метою створення сім'ї.

Ідеал народної педагогіки - повна сім'я: чоловік, дружина, діти. Це відображено в народному фольклорі.

Народна педагогіка покладає на батьків (батька й матір) відповідальність за виховання дітей.

М.Г.Стельмахович уперше в сучасній етнопедагогіці дослідив і таку Її галузь, як народна дидактика. За його словами, народна дидактика - це відображення здобутків народу в галузі освіти й навчання, що виражається у його поглядах на принципи, зміст і методи навчання та втілення в народній практиці форм і методів озброєння підростаючих поколінь знаннями, вміннями й навичками, розвитку Їхніх пізнавальних сил і здібностей.

У родинному спілкуванні немовля засвоює перші усвідомлені слова, що позначають поняття довкілля світу.

Проте це не просто слова, а специфічна народна, національно-традиційна дитяча лексика. Це всім відомі слова українського родинного побуту: моньо, льоля, гава, жижа, гам, киця, зюзя, папа (хліб, до побачення), коло, тюпа і т. ін., які, наче естафета, передаються з покоління в покоління, це так звана ще материнська мова.

Народна дидактика дуже тонко відчуває наукові лінгводидактичні закономірності засвоєння звуків дитиною. Материнська мова пропонує малечі такі слова, які складаються з найлегших для засвоєння, для артикуляції звуків. Наукова лінгводидактика лише констатує неминучість такого етапу мовленнєвого розвитку дитини, називаючи його «автономним», «малим» дитячим мовленням (Л.С.Виготський, С.Л.Рубінштейн).

Та ось маля підростає. Друга половина другого року життя - це найінтенсивніший етап збагачення словника дітей рідною мовою. Якщо в 1 рік і 6 місяців у словнику дитини нараховується лише 30-40 «материнських» слів, то в 1 рік і 7 місяців дитя опановує вже 100 слів, в 1 рік 8 місяців - 175 слів, а до трьох років - 300 слів. Це вже етап засвоєння «дорослої» національної мови. Саме в цей час у пригоді стане дитячий фольклор, з особливою емоційно-дієвою насиченістю (колисанки, забавлянки, небилиці, бувальщини, пісні, казки), зі звуконаслідуванням. Зміст дитячого фольклору спрямовано на розвиток дрібних м'язів руки. І знову багаторічний народний досвід лише в останні роки знайшов цьому наукове пояснення. Йдеться про результати наукового дослідження М.М.Кольцової, яка довела, що діти, в яких цілеспрямовано розвивають дрібні м'язи пальців руки, значно раніше починають говорити.

Дорослі стимулюють дітей до створення свого особливого дитячого фольклору: закличок, примовок, приспівок, лічилок, ігрових пісень.

Так, діти пішли в ліс чи гай збирати гриби й закликають:

Гайку, гайку,

Дай гриба й бабку,

Сироїжку з добру діжку,

Красноголовця з доброго молодця.

Дитячий фольклор стимулює мовленнєву активність дітей, збагачує їхнє мовлення народними образними виразами.

Народна педагогіка піклується про розвиток різних боків мовлення, має вдалі засоби виправлення мовленнєвих вад. Це народні скоромовки - чудовий витвір народної логопедії, спрямовані як на вдосконалення звуковимови («Хитру сороку спіймати морока, а на сорок сорок - сорок морок»), так і на розвиток діалогічного мовлення:

Когут каже:

- Вовки ідуть.

Баран каже:

-Де?

А пес каже:

-Онде,онде.

Так, так.

Квочка каже:

- Клопіт мій,

Клопіт мій,

Де курятка подіти?

А качка каже:

- Так і треба.

Частина скоромовок пропонується народною дидактикою як ігровий жартівливий засіб. Наприклад: «Був собі цебер, перецербився, мав діти цебренята перецебренята».

Справжньою школою життя, школою моралі й етики можна назвати пропоновані народом приказки та прислів'я: «Ластівки низько літають - дощ обіцяють», «Подарунки назад не беруть», «Все любить міру».

Народна дидактика, як зазначає М.Г.Стельмахович, застосовує тонкий психологічний підхід до людини, щоб сформувати в неї почуття прихильності до рідних місць, виховати патріотичні почуття, які полонять серце й душу, змалку, а потім тримають у своїх благородних обіймах упродовж усього життя.

.. Отже, народна педагогіка - це сукупне педагогічне знання, це навчально-виховний досвід народу. Тому, навчаючи дітей національних спільнот, які проживають на території України, української мови, слід широко використовувати українську етнопедагогіку, казки, малі жанри фольклору, народне мистецтво.


§2. Ознайомлення дітей з малими формами українського фольклору

Усна народна творчість є невичерпним джерелом виховання і навчання підростаючого покоління. У ній відбивається життя народу, його історія, мова, мораль, народна мудрість. Серед величезного багатства усної народної творчості в роботі з дітьми раннього та дошкільного віку використовують колисанки, забавлянки, пестушки, потішки, небилиці, заклички, примовки, голосилки, мовчанки, лічилки, прислів'я, загадки, дражнилки, мирилки.

Уже на першому році життя дитині співають народні колисанки. Народні колискові пісні, як відзначає М.Г.Стельмахович, учать любити рідну землю, батьків, працю, захищати правду, поважати старших.

Мова колискових пісень барвиста, соковита, приваблива, сюжети прості й зрозумілі, насичені яскравими образами рідних і близьких для дитини людей - матері, батька, братиків і сестричок. Вони належать до поезії пестування. Колисанки розвивають слух та чуття мови, відчуття мелодики української мови, створеної народом. Колискові пісні глибоко гуманні й зворушливі, бо йдуть від щирого материнського серця. Вони збагачують словник дітей пестливою лексикою: голівонька, рученьки, ніженьки, дитятко, хлоп'ятко, малесенька, хатинонька.

У колискових піснях присутні чарівні образи сну, дрімоти.

У дошкільному закладі колискові пісні заучують на музичних заняттях, використовують у дидактичних іграх: «Покладемо Ганю спати», «Покличемо сонка Ганусі», «Катруся хоче спати», «Оксанчине ліжко». Діти разом з вихователем, вкладаючи ляльку спати, співають українські народні колискові пісні. З дітьми старшої групи доцільно організувати вечір українських колискових пісень «Колисковий віночок», під час якого діти вкладають спати ляльок, ведмедиків, зайчиків, інсценують зміст різних колисанок.

Потішки, пестушки, забавлянки супроводжують перші рухи дитини. Це елементарні словесно-рухові ігри дітей з пальчиками, ручками, ніжками, іграшками, різними предметами, їх мета - розвиток дрібних м'язів дитини, ознайомлення з трудовими процесами, побутом народу. Український фольклор зберіг забавлянки - ігри з пальцями на руках («Ладусі-ладусі», «Наш хлопчик», «Печу, печу хлібчик», «Тосі-тосі» і т. ін.), з різними частинами тіла («Іде коза рогатая», «Біжить зайчик дорогою», «Водичко, водичко»).

Народ створив забавлянки, що знайомлять дітей з трудовими процесами: «Сорока-ворона», «Гу-ту-ту, гу-ту-ту», «Два півники», «Столярики-молодці», «Куєм, куєм ніжки», «Гандзуню-мадзуню».

Є також забавлянки на розвиток уваги і зосередженості. Вони побудовані «ланцюжком» у розмовній, діалогічній, дотепній формі: «Прослужив я в пана рік». «Задумала бабусенька», «Війна грибів», «Ой, загадав комарик», «Скажу вам байку».

У забавлянках широко використовуються звуконаслідування: «Дир-дир-дир, диркач, загубив плескач...».

Близькі до забавлянок народні заклички, примовки. Заклички походять від слова закликати — звати, просити, запрошувати; примовки - примовляти, приговорювати.

Вони спрямовані до явищ природи: сонця, дощу, вітру. Це короткі, здебільшого віршовані звертання до тварин, птахів, комах, наслідування пташиних голосів. Форми використання забавлянок, закличок, примовок, пісень різноманітні. Це залежить від віку, мовленнєвого розвитку дітей, рівня володіння українською мовою. Народні забавлянки використовуються в таких формах: розігрування Їх змісту, інсценування та драматизація, заучування, прослуховування в записах.

Розігрування потішок проводять у групах раннього віку (переважно індивідуально чи з двома-трьома дітьми) та у другій молодшій групі з підгрупами дітей. Розігрування потішок супроводжується наочністю й активною діяльністю дітей. Одну й ту саму потішку розігрують кілька разів (три-чотири). У перший раз вихователь сама читає і показує іграшки чи дії на ляльці. Потім поступово залучає дітей до виконання окремих дій, повторення окремих слів. Коли потішка розігрується в останній раз, дитина повністю виконує всі дії, повторює слова, вирази або навіть увесь текст. Наводимо приклади розігрування потішок.

Наприклад, розігрування забавлянки «Кую-кую чобіток ». На столі сидить лялька, взута в чобітки, лежить молоточок. За столом сидять троє-четверо дітей і вихователь. Вихователь знімає чобіток із ляльки, дії супроводжує словами рідної мови: «Ой, какие красивьіе у кукльї сапожки, но их нужно починить, вот й молоток лежит. Послушайте, как об зтом говорится в украинской народной песенке». Читає потішку, тримаючи в одній руці чобіток:

Кую-кую чобіток,

Подай, бабо, молоток,

(Бере сама молоток

й імітує підбивання чобітка).

Не подаси молоток -

Не підкую чобіток.

Під час повторного читання замість слова «бабо» вихователь називає ім'я дитини. При повторному розігруванні забавлянки (через день-два) діти можуть виконувати всі дії на слова І прохання дорослого: зняти з ляльки чобіток, узяти молоток і підбивати чобіток. Вихователь стимулює дітей (рідною мовою) до промовляння слів забавлянки.

Інсценування та драматизація творів усної народної творчості проводяться у старших групах дошкільного закладу за змістом знайомих дітям творів у години розваг у другу половину дня. Усі діти сидять на стільчиках півколом. Одну потішку драматизують чи інсценують три-чотири рази. Наприклад, забавлянка «Зайчику» зайчику».

- Зайчику, зайчику,

Де ти бував?

- У млині, у млині.

- Що ти чував?

- Там були кравчики,

Перебили пальчики,

Ледве я втік

Через бабин тік,

Та через колоду,

Та хвостиком у воду -

Щубовсть.

Потішку драматизують двоє дітей: один запитує, а другий (у шапочці зайчика і з хвостиком) відповідає. На останнє слово шубовсть зайчик сідає на стільчик.

3 дітьми старшого дошкільного віку влаштовують вечори розваг за мотивами творів українського народного фольклору. Наприклад, сценарій дозвілля «На гостинах у майстрів».

Оформлення майданчика імітує сільську вулицю. Вдовж неї - затинки майстрів (столяра, шевця, бондаря, коваля, гончара, вишивальниці, ткалі) і млинок мірошника. Біля них - знаряддя праці. У кожній хатинці - діти-майстри у відповідному вбранні.

Звучить весела музика. Ведуча вітає дітей і пропонує їм здогадатися, де вони перебувають і хто живе на цій вулиці. Діти відгадують. Майстри, яких вони називають, виглядають у віконечка і запрошують до себе на гостини. Потім майстри непомітно виходять і вливаються до гурту дітей, де перебувають до свого виступу. Столярики, вийшовши з будиночка з молоточками і маленьким ослінчиком у руках, співають народну пісеньку «Столярики-молодці», імітуючи дії, про які йдеться.

На прохання ведучої і дітей столярики розповідають про своє ремесло і показують інструменти. Вони кажуть, що зробили для своїх друзів ослінчик, але поки що тільки один. А ведуча відмовляє, щоб майстри не засмучувалися. Це навіть цікавіше, що ослінчик - один, тому що він допоможе перевірити, хто з дітей найспритніший.

^ Гра «Хто найспритніший?». Діти стають у коло, в центрі якого ослін і двоє гравців. Діти беруться за руки і йдуть по колу, співаючи пісню «Столярики-молодці». А гравці в колі імітують столяриків. Закінчивши співати, діти при- мовляють: «Раз, два, три. біжи!» При цьому двоє дітей (яким на початку гри ведуча непомітно дала вказівки) піднімають руки, утворюючи ворітця. Двоє, що змагаються, повинні вибігти з кола й один - справа, другий - зліва оббігти його і сісти на ослін. Перемагає той, хто сяде першим. Гра повторюється кілька разів.

Ведуча і діти дякують столярикам і разом з ними йдуть у гості до гончарів. З їхнього будиночка долинають звуки глиняних свищиків. Діти з ведучою розглядають гончарний круг і вироби, що є на подвір'ї. Гончарі приносять дітям свищики.

Після цього - інсценівка народної пісні «Чорнобривий корольок».

Далі разом із гончарами всі йдуть у гості до Шевчика. Він виходить з дерев'яним молотком і чобітками, розповідає про своє ремесло і показує знаряддя. Діти співають пісню «Шевчик».

Шевчик імітує рухи, про які йдеться. На останні слова пісні взуває черевики і довільно танцює разом з кількома дітьми.

Шевчик: А чи були ви в Бондаря?

Діти: Ні, ще не були.

Шевчик: Тоді ходімо до нього.

Усі підходять до хатинки Бондаря, який сидить на подвір'ї та ладнає невеличку бочечку.

Шевчик (заглядаючи через паркан); А чи вдома Бондар?

Бондар: Вдома, заходьте (вітаються).

Ведуча: Бондарю, знаєте, у нас дуже допитливі діти.

Бондар імітує рухи, про які йдеться. Потім закриває отвір у бочці чопочком і каже: «Тиць». Далі маленьким відерцем начебто наливає воду.

Ведуча: Не тече? Бондар і діти: Не тече.

(Бондар довільно танцює).

Ведуча: Гарна в тебе бочечка. Бондарю.

А от нам цікаво, чи зумієш ти і нашу бочечку полагоди- ти?

^ Гра «Бочечка». Діти стають у коло, в центрі якого Бондар.

Діти:

Котилася велика бочка

Із маленького горбочка.

Та об землю - трісь,

Та об землю - трах,

Розбилася так...

Відповідно до слів діти розширюють коло, присідають, плескають два рази в долоні, розбігаються в різні боки. Під веселу музику Бондар наздоганяє їх. Ті, до кого він доторкнувся, мають розважати гурт, виконуючи завдання Бондаря (прокукурікати, проплигати зайчиком, оббігти навколо бочечки тощо).

Потім діти йдуть у гості до Мірошника. Він зустрічає їх разом зі своїм помічником - Чорним бараном (дитина в шапочці з крученими ріжками). — Діти співають пісню «Чорний баран».

Діти: А борошно добре?

Мірошник: Добре.

Діти: А що ти з нього робитимеш?

Мірошник: Та наліплю вареників.

Діти: А з чим?

Мірошник: Та з усякою всячиною.

Ведуча: А з чим же бувають вареники?

Діти відповідають, допомагають Мірошнику ліпити вареники (імітують рухи, тримаючи бутафорні вареники). Укладають Їх у велику макітру, оздоблену у традиціях української кераміки, несуть начебто варити і повертаються.

^ Гра «Вареники». Грають хлопчик і дівчинка. Під веселу музику вони повинні перенести дерев'яною ложкою по одному варенику з великої макітри у свій полумисок, що стоїть на певній відстані. Виграє той, хто перенесе більше вареників для своїх подруг і товаришів.

Вишивальниця і Ткаля запрошують дітей до себе в гості, показують рушники, скатертини, серветочки, роздають дівчаткам рушники. Дівчатка виконують «Таночок із рушниками» під музику народної пісні «Подоляночка». Ведуча: Які гарні рушники виготовили Ткаля і Вишивальниця, і так чудово з ними танцювали дівчатка.

Вишивальниця і Ткаля: А в нас є ще й сорочки. Дивіться, які. Ось ця - для Івасика, а ця - для Тарасика (Показують дві широкі сорочки).

Ведуча: Гарні сорочки, та які ж вони великі. Де ж ми знайдемо таких хлопчиків? (Підзиває до себе хлопчиків і одягає на них дві сорочки так, що в кожній опиняється по двоє дітей).

^ Гра «Івасик і Тарасик». Під веселу музику обидві пари довільно танцюють. Виграє та пара, яка придумає кращий танок.

Ведуча говорить про славні вмілі руки майстрів, які роблять для нас такі необхідні та красиві речі, даруючи нам радість. Діти, називаючи кожного майстра, запрошують їх у центр кола, вклоняються їм і разом танцюють.

З метою розваги у вільні години використовують небилиці - жартівливі, дотепні вірші, в яких передається начебто реальне життя, на кшталт «Миша книш проточила».

Люблять діти й народні голосилки та мовчанки.

Голосилки - це змагання у тривалості тягнення певних звуків чи звуконаслідувань. Мовчанки — змагання у мовчанні після тривалих бурхливих ігор для заспокоєння та відпочинку.

Кожна дитина знає лічилки, без них не може бути дитячої гри. Мета лічилок - навчання лічби, засвоєння математичної лексики. Лічилки можуть використовуватись і у вигляді перегукувань дітей. Це такі, як «Звідки ти?», «На чому стоїш?».

- Звідки ти?

- З Явора.

- Чия ж ти?

- Ковальова.

- Бувай здорова, Ковальова!

Народ склав і словесні дотепи, кепкування, дражнилки. Це специфічно дитячий фольклор. Наприклад. «Дотеп-пастка»:

Ведучий: Я піду в ліс.

Слухач: І я.

Ведучий: Зрублю дуба.

Слухач:І я.

Ведучий: Зроблю корито.

Слухач: І я. ;

Ведучий: Свині будуть їсти.

Слухач: І я.

Дражнилки побудовано на римуванні останніх слів: «Іван-побиван», «Юлька-цибулька», «Михайло-попихайло». Це своєрідний вияв словесної творчості дітей. Завжди у пригоді в повсякденній роботі з дітьми стануть мирилки.

Наприклад:

Мир - миром, пироги з сиром.

Вареники в маслі, ми подружечки красні,

Поцілуємося!






залишити коментар
Сторінка13/20
Дата конвертації21.09.2011
Розмір4.21 Mb.
ТипДокументы, Освітні матеріали
Додати документ в свій блог або на сайт

страницы: 1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20
плохо
  1
хорошо
  3
отлично
  15
Ваша оцінка:
Додайте кнопку на своєму сайті:
uadocs.exdat.com

Загрузка...
База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2017
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Реферати
Автореферати
Методички
Документи
Поняття

опублікувати
Загрузка...
Документи

Рейтинг@Mail.ru
наверх